”.
Навчальна література:
1. Конституція України. – К., 1996.
2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.
3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000. (С. 263-275).
4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 181-196).
5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003.
6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.
Конфлікти супроводжують всю історію людства, а з появою державної форми управління суспільством, появою політичних відносин більшість суспільних конфліктів сприймають характер політичних. Звідціля невгасимий тисячоліттями інтерес до цієї проблеми, її актуальність. Цей інтерес значно зростає в переломні етапи історії, саме такий кризовий період свого розвитку переживає Україна.
Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) у широкому розумінні це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, намагань, істотних розходжень, гостра суперечка, що веде до протиборства сторін.
Конфлікти, які виникають у суспільному житті, дістали назву соціальних. Коли конфлікти зачіпають відносини влади, політичні відносини, вони переходять у розряд політичних. Конфлікти є настільки розповсюдженим соціально-політичним феноменом, що їх вивчають всі без виключення суспільні науки, більш того, з них виокремився і самостійний науковий напрямок - конфліктологія.
Що являє собою суспільний конфлікт, чи можна його уникнути? Загальний висновок вчених одностайний: конфлікти не лише неминучі, вони необхідні, без них неможливий суспільний розвиток. Випливає ця необхідність у безперервної взаємодії членів суспільства поміж собою, в ході котрої виявляється як згода в меті, інтересах, так і протиріччя інтересів. Саме протиріччя в суспільно-політичному розвитку і є соціальною основою суспільних конфліктів, зокрема і політичних.
Протиріччя в широкому філософському розумінні - це взаємодія протилежних сторін і тенденцій, предметів і явищ, котрі знаходяться у єдності і взаємопроникненні, виступають джерелом руху і саморозвитку об’єктивного світу і його пізнання. Протиріччя існують у трьох станах: гармонії, дисгармонії, конфлікті, при чому всі ці стани присутні у суспільстві одночасно, хоча б один з них обов’язково домінує.
Гармонія – це відношення співробітництва, взаємодопомоги, в ході яких знаходяться оптимальні форми і методи вирішення протиріч.
Дисгармонія - це розвиток соціальної системи чи якоїсь з підсистем за рахунок нерівності, ущемленні політичних, економічних, культурних та інших прав тої чи іншої соціальної верстви, групи, класу.
Конфлікт – це загострення протиріч, їхньої напруженості до найвищої форми чи стадії. Без певної гармонії за межами предмета суперечності, конфлікту, яка якоюсь мірою врівноважує його дію, системи чи підсистеми, що ведуть боротьбу поміж собою, можуть навіть взаємно знищити одна одну, а в глобальному конфлікті - згубити цивілізацію.
Сутність політичного конфлікту – це різке порушення балансу політичних зв’язків і відносин, що склалися у суспільстві в результаті неспівпадіння інтересів і цілей різних соціальних класів, верств, груп, політичних сил, їхньої боротьби за реалізацію цих інтересів.
Політичний конфлікт складається з таких компонентів.
- учасники, сторони;
- характер конфлікту;
- просторово-часові параметри;
- етапи та інтенсивність;
- наслідки та результати.
Кожній політичній системі властива своя ієрархічна структура політичних статусів: одні панують – інші підкоряються, одні приймають політичні рішення – інші ні, одні користуються довірою з боку підлеглих – інші її не мають. Ступінь нерівності цих політичних статусів визначає масштаби і глибину політичних конфліктів у будь-якому суспільстві. Таким чином, політичні конфлікти відбивають об’єктивні протиріччя, які існують у суспільстві, що виявляється в розбіжності статусів суб’єктів політики, їхніх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, можливостей у виборі засобів, форм і методів ведення політичної боротьби.
Конфлікти дають нам сигнал про соціальні негаразди, зростання невирішених соціальних і політичних протиріч. В цілому вони є своєрідним інструментом стабілізації і прогресу соціальної та політичної системи. Різнорідні конфлікти здатні попередити глобальний конфлікт суспільства, зберегти його від руйнації. Специфіка прояву політичних конфліктів визначається досить складним співвідношенням об’єктивних і суб’єктивних чинників. Тому політологи не мають спільної точки зору щодо причин їх виникнення.
Марксисти вирішальною причиною соціальних і політичних конфліктів вважають нерівноправні умови задоволення політичних, економічних, духовних та інших потреб різних суспільних груп, грубе порушення принципу соціальної справедливості.
Західна соціологія і політологія схиляються до абсолютизації чисто суб’єктивних, переважно психологічних боків конфліктів. Такі відомі вчені, як М. Вебер, Дюркгейм взагалі вважають політичні конфлікти явищем вторинним, яке не має об’єктивних підстав, а тому вони є аномалією, можуть при бажанні легко вирішуватися. На практиці, на жаль, вирішуються дуже важко.
Визнаючи матеріальну основу політичних конфліктів вирішальною причиною їх виникнення, все ж таки не будемо ігнорувати і суб’єктивні, зокрема і психологічні, їх особливості. Адже конкретними причинами політичних конфліктів, окрім чисто соціальних, є і розходження поглядів по відношенню до базових цінностей та ідеалів, що склалися у суспільстві, і неприйняття великими соціальними групами змін у суспільному устрою, політичному режимі та ін. Політичні конфлікти часто-густо породжуються непорядними методами боротьби за владу, все частіше вони провокуються зовні держави.
Досить серйозними причинами є надмірна політизація, часто створена навмисно, деяких соціальних конфліктів, що типово і для сучасної України. Цей чинник значно загострює соціальні конфлікти навіть в тих випадках, коли для того немає вагомих підстав. Серед такого роду конфліктів особливо небезпечні етнонаціональні конфлікти.
Суб’єктивні, зокрема, психологічні, емоційні особливості конфліктів широко використовуються у політичних провокаціях, яких, на жаль, чимало і в Україні. Політичні провокації використовують всі суб’єкти політики, але перш за все ними зловживає державна влада, якщо складається несприятлива для неї обстановка. Метод провокації в політичній боротьбі відомий з давніх давен. Визначимося в її сутності.
Політична провокація – це методи, прийоми політичного протиборства, котрі включають в себе спеціально підготовлені акції підривного характеру з метою визвати відповідні дії з боку супротивника і використання їх для дестабілізації суспільства, дискредитації політики держави чи партії, її лідерів, політичних діячів, дезінформації супротивника і населення і особливо для виправдання насилля у політичній боротьбі, зміщення політичного режиму з демократичних засад до авторитарних. В останньому випадку ці дії представляють як вимушені.
Форм політичних провокацій безліч: терор, однобічне порушення міжнародних договорів, підбурюючі заяви, відверта підтримка і фінансування деструктивних сил, терористичних організацій, воєнні провокації і багато інших. Особливо відзначаються цими методами політичної боротьби політичні і владні структури США, останнім часом все відвертіше і нахабніше.
Політичним конфліктам притаманні специфічні риси:
- не всі протиріччя досягаються стану конфлікту. Він з’являється, коли протиріччя зачіпають життєво важливі інтереси суб’єктів;
- конфлікт, на відміну від протиріччя в стані гармонії і навіть дисгармонії, приховати неможливо, хоча він і проходить певну скриту стадію зародження;
- політичні конфлікти завжди мають серйозні соціальні причини, тому у випадку їх ігнорування мають властивість швидкої ескалації;
- найчастіше за все, хоча б однією з сторін, старанно приховуються дійсні причини конфлікту і наміри з метою прикрити непорядні цілі, нечесні методи їх досягнення. Горбачов, наприклад, мету ліквідації соціалістичного устрою в СРСР прикривав „турботою” про його вдосконалення;
- часто політичні конфлікти носять відверто деструктивний характер. Навіть самі демократичні режими здатні нагнічувати обстановку в суспільстві заради досягнення корисливих цілей правлячої еліти;
- внутріполітичні конфлікти все частіше пов’язуються з станом геополітичної ситуації, провокуються, заохочуються і фінансуються зовні іншими державами. Тому нерідко вони поширюються за межі держави, зростають до рівня міжнародних (Югославія);
- у політичних конфліктах висока ступінь емоційної компоненти.
Різноманітність і складність політичних конфліктів породжує і множину критеріїв їх класифікації. Назвемо лише деякі з них.
По зоні розповсюдження: внутрішні і зовнішні, в іншому варіанті – глобальні, регіональні, міждержавні, загальнодержавного рівня, місцеві.
По суб’єктам конфлікту: класові, етнічні, конфесійні (релігійні), міжпартійні, між владою і опозицією (партіями, суспільно-політичними організаціями), між центральною владою і місцевим самоуправлінням; між державами, між воєнно-політичними блоками держав тощо.
По іншим ознакам: короткочасні і довготривалі, неантагоністичні і антагоністичні (непримиримі, завершуються, як правило, загибеллю однієї з сторін); конструктивні і деструктивні; несистемні (часткові) і системні, які охоплюють не локальні, обмежені сфери суспільно-політичних відносин, а всю їх систему в цілому і їх вирішення неможливе без зміни політичного курсу, а то й повної заміни суспільного устрою.
Цікаву, просту і універсальну типологію, придатну для класифікації як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів по критерію їх вияву і формам походження запропонував американський вчений М. Дейч.
- (перший тип). Дійсний конфлікт. В ньому зіткнення корінних інтересів існує об’єктивно, учасники цілком усвідомлюють його причини і цілі.
- (другий). Випадковий („умовний”) конфлікт. Він визваний збігом випадкових обставин, або навмисне спровокований, не має серйозних підстав, його сутність учасники навіть не усвідомлюють.
- (третій). Хибний, неправдивий конфлікт, що виник без будь-яких об’єктивних підстав, часто-густо із-за непорозумінь. Проте вони можуть сприйняти нові настанови і цілі, перетворитися в дійсні.
- (четвертий). Зміщений конфлікт – по зовнішньому сприйняттю причини конфлікту лише опосередковано пов’язані з дійсними, або дійсні причини мають вираз в якість нечіткій символічній формі.
- (п’ятий). „Невірно приписаний” – конфлікт приписується, нерідко навмисно, не тим сторонам, між якими він протікає.
- (шостий). Прикритий або прихований (латентний) конфлікт. В силу об’єктивних причин він має місце, але зовні не виявляється, люди можуть не помічати його.
Для подальшого аналізу нашої проблеми необхідно знати і типи взаємовідносин поміж учасниками конфлікту: конкурентний – в ході конфлікту його суб’єкти постійно поновлюють позиційне відношення один до одного; індивідуалістичний – крайньою мірою один з учасників намагається одержати однобічні переваги, ігнорує право і інтереси противника; кооперативний – готовність суб’єктів сумісно шукати вихід з конфлікту.
У найзагальнішому вигляді конфлікти можна поділити на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні.
Особливе місце серед видів внутрішньополітичних конфліктів належить, класовій боротьбі – міжкласовим конфліктам. Класова боротьба – це боротьба між класами, інтереси яких не збігаються або суперечать одні одним. Нині по-різному оцінюють місце і роль класової боротьби в розвитку суспільства. Але історія, весь хід розвитку людського суспільства беззаперечно доводять наявність такої боротьби, таких конфліктів, які відігравали і відіграють відповідну роль у прогресивному розвитку суспільства. Історія знає різні форми класової боротьби. Особливе місце в міжкласових внутрішньополітичних конфліктах належить таким їх видам: повстання, путч, заколот, переворот, змова, громадянська непокора, політичний страйк.
Повстання – масовий відкритий збройний виступ певного класу або соціальної групи проти існуючої влади, панівних класів і груп, національного й релігійного гноблення. Найгостріша форма його – збройне повстання. Повстання характеризується тим, що панівні класи не віддають владу без опору, вдаються до насильства. Збройним повстанням часто починається революція (взяття Бастилії, жовтневий переворот у Петрограді). Збройне повстання може бути правомірним лише тоді, коли немає ніякої можливості завоювати владу мирним шляхом.
Путч – специфічна форма збройної боротьби за владу, яка спирається на військових, на частину збройних сил, що виступають безпосереднім інструментом захоплення влади або засобом психологічного тиску на уряд, на підтримку вимог його повної відставки і передання влади військовим. За механізмами захоплення влади путчі близькі до палацових переворотів. Для них характерні тенденції до утвердження тоталітарних форм правління, створення горизонтальних і вертикальних воєнізованих структур управління для контролю за ситуацією в країні і для боротьби з інакодумцями. Оскільки путчисти не мають широкої підтримки в масах, вони використовують репресивні заходи. Характерним для них є намагання поставити армію у привілейоване становище в суспільстві й забезпечити тим самим її лояльність до нової влади.
На відміну від заколоту, путч не може перерости в масове збройне повстання проти старої влади. Путчем може бути і спроба перевороту.
Заколот – збройний виступ ворожих державній владі сил, спрямований на захоплення влади, зміну форми правління або відокремлення частини території. Заколот має ширшу соціальну базу, ніж путч, проте за рівнем розмаху і залучення мас він не досягає значення збройного повстання, хоч в умовах всебічної кризи суспільства може перерости в нього. Заколот може мати як прогресивну, так і консервативну спрямованість.
До насильницької форми зміни державної влади відносять і переворот, внаслідок якого політичне управління країною переходить до рук представників армії. Характер перевороту, його політична спрямованість залежать від того, які сили – прогресивні чи реакційні – і з якою метою здійснюють його, інтереси якого класу вони відстоюють.
До внутрішньополітичних конфліктів належить і змова, під якою розуміють таємну угоду вузького кола осіб про збройний виступ з метою посилити або повалити владу, підірвати існуючий лад. Змова військових переважно чиниться реакційними соціальними прошарками, які не можуть розраховувати на підтримку народних мас. Демократичне суспільство, як правило, виключає змову як форму боротьби за владу.
Для демократичного суспільства прийнятною є така форма конфлікту, як громадянська непокора, яка може проявлятись у різноманітних формах: ненасильницький виступ якоїсь соціальної групи чи партії проти суспільно-політичного порядку, проти існуючих соціальних норм (правових, морально-етичних правил людського співжиття). Громадянська непокора проявляється мітингами, демонстраціями, політичними страйками, а також протистоянням урядові.
Політичний страйк – найвища форма страйкового руху. Він проявляється в колективній відмові страйкарів продовжувати роботу аж до задоволення їхніх політичних вимог. Політичний страйк може супроводитися демонстраціями, сутичками з урядовими військами, з поліцією чи міліцією. Політичні страйки бувають локальними і загальними (охоплюють одну або більше галузей економіки), національними (у масштабах усієї країни) і міжнародними.
Другу велику групу конфліктів становлять зовнішньополітичні (міжнародні) конфлікти. Залежно від сутності, змісту і форми конфлікту, мети його учасників, застосовуваних засобів, втягування інших або вихід діючих учасників, індивідуального перебігу і спільних міжнародних умов розвитку конфлікт може проходити різні фази. Фази конфлікту здатні спресовуватись у часі, зливатись або розпадатися на дрібніші.
Першою фазою міжнародного конфлікту є економічне, ідеологічне, міжнародно-правове або тільки дипломатичне ставлення сторін до певної суперечності чи групи суперечностей, які виражені в конфліктній формі.
Другою фазою конфлікту є визначення своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби за вирішення об’єктивних чи суб’єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання союзників, оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації.
Третя фаза пов’язана із втягуванням у конфлікт у тій чи тій формі інших держав.
Четверта фаза – наростання боротьби до найвищого політичного рівня – міжнародної політичної кризи, яка охоплює не тільки держави, що конфліктують, а й цілі регіони. На цій фазі вже можливий перехід до практичного застосування військової сили.
П’ята фаза – міжнародний збройний конфлікт, завершенням якого є перемога однієї із сторін або переговори.
Економічні, політичні, ідеологічні, територіальні, національно-релігійні та інші суперечності мають безпосереднє відношення до міжнародних конфліктів. Такі суперечності можуть виступати як об’єктивна основа, причина і рушійні сили конфліктів. Реально існуючі суперечності знаходять пряме чи спотворене відображення в сутності і в типі конфлікту, в інтересах, стратегії, тактиці і в засобах здійснення його державами, політичними силами, у зовнішніх умовах розвитку міжнародного конфлікту.
Таким чином, політичні конфлікти відіграють велику роль у політичному житті суспільства, є важливим чинником його стабілізації і розвитку. Разом з тим, конфлікти можуть відігравати і деструктивну роль, якщо вони вчасно не усуваються.
Ефективність усунення конфлікту безпосередньо залежить від ступеня контролю та управління ним. Необхідно враховувати важливу обставину: контролювати конфлікти намагаються не лише зацікавлені в його усуненні суб’єкти політики, але й ті сили, які зацікавлені в його перманентному (неперервному) загостренню або консервації з метою створення ситуації, яку можна було б використати у своїх цілях в майбутньому. Частіше за все це зовнішні, або внутрішні сили, при підтримці зовнішніх.
Але в більшості випадках домінує намагання усунути конфлікти. Для цього необхідно враховувати в якому стані (на якій стадії) знаходиться конфлікт.
Стадії конфлікту
- Латентна (прихована) – це період зародження конфлікту.
- Зростання напруги – власне, виникнення конфлікту.
- Визрівання конфлікту – на цій стадії можливе його вирішення.
- Стадія антагонізму (кризи) Врегулювання вкрай утруднено, сторони конфлікту можуть перейти до силових засобів боротьби – терор, громадянська війна, у міжнародних відносинах – погроза війною, або війна.
- Завершення конфлікту.
Задач
- Спробувати попередити конфлікт, або попередити його перехід в ту стадію, на якій суспільна ціна врегулювання буде занадто висока. Для цього потрібен постійний моніторинг його розвитку, використання технологій попереджувальних реформ, обіцянок тощо
- Вивести всі латентні, наявні, випадкові конфлікти у відкриті форми з метою виявлення неконтрольованих процесів, попередження неочікуваних потрясінь. Вкрай необхідно розкрити корені конфлікту, його дійсні причини і цілі, склад учасників, стан напруженості, оскільки ця інформація нерідко приховується.
- Мінімізувати соціальне збудження у тих сферах життєдіяльності, які безпосередньо не зачеплені конфліктом, щоб не визвати детонацію більш широких потрясінь, нових конфліктів.
Ці універсальні задачі конкретизуються залежно від стадії конфлікту і цілей його усунення.
- Попередження конфлікту.
- Врегулювання конфлікту
- Вирішення конфлікту
Попередження конфлікту – це своєчасне зняття протиріччя, що розвивається у напрямку до конфлікту за рахунок поступок, реформ, обіцянок тощо.
Врегулювання – це зняття гостроти конфлікту, попередження найбільш негативних його наслідків. Воно може бути повним або частковим, але в обох випадках не усуваються причини конфлікту, залишається небезпека його рецидиву.
Вирішення конфлікту передбачає вичерпання предмету суперечки, створення обставин, що породжують порозуміння і навіть партнерство, виключають можливість рецидиву.
Усунення конфлікту в будь-якій формі – це безпосередній обов’язок державної влади. Вона має монопольне право на примушення, власне, для того і створюється, щоб усувати суспільно-політичні конфлікти. Влада, нездатна виконувати цю важливу функцію, приречена на поразку.
Усунення конфлікту можливе в таких формах:
- Саморуйнування конфлікту внаслідок втрати предмету суперечки, вичерпання ресурсів, зміна лідерів сторін тощо. Коли з’являється така можливість, краще всього використати метод уникання конфлікту – мілкі поступки, обіцянки, а то й повне ігнорування.
- Примирення сторін. Воно можливе у двох варіантах:
а) повне або часткове врегулювання без вичерпання предмету спору з реальною перспективою рецидиву конфлікту;
б) вирішення конфлікту з повним чи частковим вичерпанням предмета спору. Можливе поновлення конфлікту, але в менш інтенсивних формах.
- Повне вирішення конфлікту шляхом ліквідації предмету суперечки.
Методи, які вживаються у другому і третьому варіантах, поділяються умовно на політичні (мирні) і силові, примусові, хоча вони те ж є політичними.
Серед несилових методів можна назвати відкидання конфлікту, зміщення його в іншу площину, або й підміну його іншим, менш інтенсивним і гострим. Застосовується і метод відкладення конфліктів в зв’язку вичерпанням ресурсів. Поновлюються ресурси – відновлюється і конфлікт.
Більш ефективним є метод примирення сторін на основі зближення їх позицій при участі посередника. Але й у цьому випадку конфлікт врегульовується шляхом компромісу, тобто взаємних поступок при збереженні вихідних позицій сторін, або при взаємному вичерпанні ресурсів конфлікту. Причини конфлікту при цьому не усуваються, його поновлення можна легко спровокувати.
Найбільш ефективним з точки зору повного вирішення конфліктів є метод безпосередніх переговорів. Вони можливі, коли сторони, суб’єкти конфлікта мають хоча б невелике співпадіння позицій і бажання, готовність його вирішити. Прямі переговори сторін значно знижують гостроту конфлікта, дозволяють зрозуміти позиції і аргументи супротивника, адекватно оцінити співвідношення сил. Дуже важливо, що переговори є суттєвою перепоною вживання супротивником непорядних прийомів боротьби.
Звичайно, переговори – це своєрідна „торгівля”. Їхня ефективність багато в чому залежить від дотримання всіма сторонами певних правил їх проведення:
- необхідно акцентувати увагу не на принципах, ідеологіях суперечки, а на реальних протиріччях;
- зосередження уваги на врахуванні об’єктивних критеріїв бажаної угоди, а не на амбіціях чи емоціях учасників переговорів;
- готовність, бажання йти на досягнення угоди, повага до позиції партнера;
- неприпустимість погроз, тиску, шантажу, що робить неможливим досягнення угод;
- виключно важливо правильно, толерантно представити на суд суспільної думки підсумки переговорів: не як принизливу поразку однієї з сторін, а як взаємний виграш, взаємну мудрість;
- створення дійових механізмів дотримання угоди, послідовне її виконання, що знімає небезпеку рецидиву конфлікта.
Силові, примусові методи частіше за все не вирішують конфлікти, більш того породжують нові.
В основі цих методів – нав’язування однією з сторін або третьою силою (нерідко зовнішньою, якщо конфлікт внутрідержавний) своїх умов примирення.
Відзначимо такі типові ситуації силового врегулювання конфліктів:
- Той з суб’єктів, що має явну перевагу сил і ресурсів, нав’язує свою волю. У внутрідержавних конфліктах таку перевагу має державна влада.
- Знищення супротивника або його ізоляція:
а) у міждержавних відносинах – шляхом війни або вживання міжнародних санкцій;
б) у внутрідержавних – це заборона опозиційних партій, організацій, ув’язнення, а то й страта їх лідерів, відомих опозиційних діячів, державний терор, встановлення авторитарного режиму.
- Третейський розгляд у міжнародних судах. Таке регулювання „зверху”, як показав досвід Боснійського і Косовського конфліктів у Югославії, останнім часом перетворюється в „цивілізоване” силове нав’язування однобічних поступок одній із сторін.
- Збройне втручання інших держав від прапором ООН, а останнім часом США намагаються це робити й без неї, під прикриттям НАТО, де вони монопольно панують. Цей варіант вкрай небажаний, а з точки зору міжнародного права в багатьох ситуаціях неприпустимий. Зовнішня „допомога”, „примушення до миру” завжди тенденційні, вони зводяться до підтримки однієї з сторін на противагу іншій. Конфлікт при цьому не вирішується, а лише врегульовується, тобто в будь-який момент може спалахнути знов. Саме головне – непомірно висока соціальна ціна такого врегулювання: великі жертви серед непричетного до конфлікту населення, руйнування економічних об’єктів і житла тощо.
Зазначимо, що участь військових підрозділів України у миротворчих операціях переслідує дійсно гуманітарні цілі і ніякі інші. Але може скластися ситуація, коли це виглядатиме як опосередкована підтримка непорядних, а то й злочинних дій деяких країн НАТО.
Є чимало й інших методів і прийомів усунення конфліктів.
Кінцевий підсумок врегулювання може бути у трьох варіантах:
- перемога однієї з сторін;
- взаємний виграш;
- взаємна поразка.
Особливого розгляду вимагає специфіка вирішення конфліктів у стадії кризи, стадії найвищого їх напруження.
У перекладі з грецької криза – це вирішальний момент, у нашому випадку – вирішальний, критичний момент функціонування політичної системи. Типовими ознаками політичної кризи є такий розклад політичних сил, котрий в певний відрізок часу значно утруднює або навіть паралізує нормальний, передбачений Конституцією і іншими законами і актами держави процес прийняття і реалізації політичних рішень. Такі явища звичайно мають вираз у кризі влади, її нездатності або небажанні вирішити антагоністичний конфлікт. Справа в тому, що частіше за все усунення такої кризи пов’язане з перерозподілом суспільного продукту на справедливій основі, а це безпосередньо зачіпає інтереси олігархії, суспільної верхівки, саме їх влада і захищає. Зрозуміло, що вирішити такі кризи легітимним шляхом майже неможливо, доводиться вживати переважно силові методи. Звичайно, що причини кризи не усуваються і вони повторюються.
У випадку частого повторення кризи загальна політична нестабільність поглиблюється і може перерости в загальну кризу політичної системи, тобто охопити всі сфери її впливу – економічну, соціальну царину, пануючу систему цінностей і культуру, нарешті стає кризою парадигми (основоположної ідеї розвитку, інакше - національної ідеї). В цілому – постає небезпека самого існування суспільства і держави. Якщо криза не набуває системного характеру, то залишаються певні можливості її усунення в рамках існуючого суспільно-політичного устрою, наприклад, зміною лідера, реформами (звичайно, змушеними), крайньою мірою – вживання силових засобів.
Усунення системних криз високої напруги вимагає більш радикальних засобів, далеко не завжди конституційних і легітимних. Історія знає декілька таких засобів:
Державний переворот. Він має три різновиди:
- перший – постає як акт несподіваної зміни існуючої влади, політичного режиму в результаті змови – таємної домовленості групи осіб або членів певної організації, як правило, досить близьких до владних структур;
- другий – відмова лідерів держави, правлячої еліти від конституційних, демократичних форм, методів і засобів здійснення влади (наприклад, розстріл російського парламенту восени 1993 року);
- третій різновид – воєнний переворот, в результаті якого державну владу бере в свої руки керівництво армії.
Загальними ознаками всіх різновидів державних переворотів є таємниця підготовки, раптовість і блискавичність проведення, рішучий і швидкий перехід влади до рук її організаторів. Загальним для всіх державних переворотів є перехід до авторитаризму, практично диктаторських політичних режимів, ізоляція, а нерідко й фізичне усунення лідерів і активу опозиційних організаторам перевороту сил. В усіх різновидах державних переворотів активну роль грає армія, в цілому мілітаристські сили, їх роль в суспільно-політичному житті значно посилюється.
Як правило, в державних переворотах більш радикальними є зміни політичних режимів, але головні засади державного устрою лишаються недоторканими. Найбільш радикальним засобом усунення системних криз є революція.
Революція – це докорінна зміна віджившого, застарілого суспільно-політичного ладу на більш прогресивний, це глибокі якісні зміни у всій суспільно-економічній і соціальній системах, а не лише політичній. На відміну від державних переворотів, які здійснюються „зверху” і змінюють на владному Олімпі лише різні елітарні групи пануючого класу, революції характеризуються широким рухом „знизу”, участю мас населення і приводять до зміни пануючого класу. Революції визначають епохальні зміни в суспільстві. Як правило, успіх революції визначається переходом на її бік армії, рідше – її нейтралітетом.
Революції мають свій антипод – контрреволюції.
Контрреволюції – це політичні акції, які спрямовуються проти соціально-політичної і економічної системи, створеної революцією, а також проти сил, що тяготіють до революційних перетворень (це превентивна, попереджуюча контрреволюція). Дуже часто контрреволюції супроводжуються громадянськими війнами, збройним втручанням інших держав. Але є й винятки. Так, з точки зору наукових визначень, події на рубежі 80-90 років в СРСР і країнах соціалізму в Європі є типовими контрреволюціями. На Заході їх іноді називають як „бархатні” революції, правильніше їх називати „бархатними контрреволюціями”.
Очевидно, що силові методи розв’язання суспільних систем мають дуже серйозні недоліки: активне втручання армії, встановлення авторитарних, а то й диктаторських режимів тощо. Постає питання: чи обов’язково такі кризи розв’язувати силою, чи обов’язкова зміна суспільного ладу? Як не дивно, ці проблеми широкої зацікавленості у політологів не знаходять.
В той час історія дає нам приклади позитивної відповіді на ці питання. Згадаємо методи виходу з „великої депресії” 1929-1932 років у США, які застосував президент Ф. Рузвельт і сучасні кардинальні реформи в Китаї.
Брак часу не дає нам можливості проаналізувати ці методи, та це і не входить в задачу нашої лекції. Але зазначимо, що в обох випадках вдалося обійтись без втручання армії, за виключенням локального виступу студентів в Пекіні на початку 90-х років.
В США реформи Ф. Рузвельта дали „друге дихання” капіталізму не лише в цій країні, а практично у всіх розвинутих країнах. Рузвельт, багато чого взяв з досвіду СРСР, зокрема елементи планування. В Китаї вже третє десятиліття успішні ринкові реформи проводяться в напрямку побудови соціалізму при керівній ролі Комуністичної партії. В обох країнах режим влади на період реформ-авторитарний, хоча в США початку 30-х років він був значно м’якший, аніж в сучасному Китаї. Проте в Китаї темпи приросту суспільного продукту значно вищі, аніж були в США - вже понад 20 років на рівні 8-10% щорічно.
Відомий американський політолог С. Хангтінгтон пояснює цей феномен просто: була добре продумана програма реформ, проходили вони під жорстким управлінням і контролем держави, вони не пускалися на самоплив.
Наступне питання нашої теми – тенденції розвитку політичних конфліктів в сучасних умовах. Зрозуміло, що конфлікт, як і протиріччя, що їх породжують, нікуди не зникнуть. Але характер їх помітно міняється і, на жаль, не в кращу сторону.
Так, начебто всі держави декларують, що вони виступають за цивілізовані засоби вирішення політичних і інших конфліктів – як внутрішніх, так і міжнародних. Однак, об’єктивні чинники і суб’єктивна поведінка урядів деяких провідних країн світу породжує сумніви щодо практичної реалізації цих намагань.
По-перше, помітно загострюються соціальні протиріччя в провідних країнах світу. НТР відкрила дійсно величезні можливості прогресу цивілізації. Але вона має і свої вади: породжує безробіття, кризи перевиробництва, проблеми ринків збуту. Загострює соціальні проблеми і тенденція повернення до ліберальних моделей демократії, в країнах СНД : ці моделі, що впроваджувалися за порадами західних спеціалістів, вже зіграли свою вкрай негативну роль.
По-друге, швидко зростає розбіжність у рівнях розвитку провідних країн і країн, що відстали у своєму розвитку. Зростає нееквівалентність у товарообміні між цими групами країн, а це означає посилення експлуатації більш слабких країн з боку розвинутих.
По-третє, швидкими темпами йде руйнування навколишнього середовища, виснаження енергетичних і сировинних ресурсів, постала і проблема регуляції чисельності населення планети. Ці проблеми є глобальними: і їхнє вирішення неможливо без глибоких конфліктів світового масштабу.
По-четверте, з розвалом СРСР і Варшавського договору різко змінилася геополітична ситуація. США залишилися єдиною наддержавою. Маючи безперечну військову перевагу над будь-якою країною чи блоком країн, вони почувають себе господарем світу, проводять активну політику нав’язування йому демократії американського зразка, під прапором якої намагаються встановити своє панування на планеті, в своїх інтересах вирішувати глобальні проблеми за рахунок інших країн.
Така політика, і це природно, викликає зростаючу відповідну протидію, зараз понад 100 країн світу посилено мілітаризуються, змушені витрачати і без того невеликі ресурси на утримання зростаючих армій, придбання сучасних видів зброї.
У зв’язку з цим неважко спрогнозувати зростання кількості, гостроти, масштабності внутрішніх і міжнародних конфліктів, воєнного протистояння. Вже намітилася стійка тенденція до силового вирішення і внутрішніх, і міжнародних конфліктів у випадках, коли є всі можливості зробити це мирними, політичними засобами, все частіше використовують в цих цілях армії. Зростає і тероризм, зокрема і міжнародний. Схоже, що політичні провокації з метою одержання приводу для подальшого силового втручання у внутрішні справи інших країн стають одним з головних методів зовнішньої політики США.
Проте нову світову ситуацію не можна визначати як безнадійну. Політика глобалізації, американізації має свої об’єктивні межі, вона не сприймається навіть серед найближчих союзників США. Показово, що авантюризм зовнішньої політики правлячої верхівки зустрічає занепокоєння і в самих Сполучених Штатах. Такі відомі американські вчені-політологи як С. Хангтінгтон, Г. Кісінджер і інші, які тривалий час приймали участь у розробці основ зовнішньої політики своєї країни, нині виступають з аргументованими застереженнями, що сучасна політика може серйозно зашкодити національним інтересам і національній безпеці США.
Історичний досвід і аналіз сучасної обстановки, тенденцій її розвитку свідчить, що є всі можливості вирішення глобальних протиріч і конфліктів політичними засобами з мінімальним вживанням воєнної сили дійсно в миротворчих цілях, в боротьбі з тероризмом. Чи використає людство ці можливості? Повинно, оскільки іншої альтернативи для збереження земної цивілізації немає.
Роль армії у розв’язанні політичних конфліктів
Особливим призначенням Збройних Сил України був і залишається захист суверенітету, незалежності, територіальної цілісності держави. Для розв’язання проблем внутрішньополітичних конфліктів можуть застосовуватись внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ держави.
Особливим типом і формою політичного конфлікту є тероризм. Збройні Сили України для ведення антитерористичної боротьби вирішують слідуючи завдання.
По-перше, проведення поглибленого аналізу міжнародного тероризму як суспільно-політичного явища, його джерел, спрямованості, можливих засобів та засобів застосування для здійснення терористичних акцій, тенденцій щодо розширення арсеналу цих засобів та збільшення їх руйнівної сили.
По-друге, оцінка існуючих можливостей організаційних і функціональних структур Збройних Сил щодо антитерористичної боротьби, визначення мети, порядку і засобів їх використання, обґрунтування заходів щодо підвищення цих можливостей у рамках подальшого реформування та розвитку Збройних Сил.
По-третє, внесення необхідних змін до законодавчо-нормативної бази будівництва і застосування Збройних Сил, у тому числі й в інтересах забезпечення їх ефективної взаємодії з іншими елементами системи антитерористичної боротьби.
Таким чином, залучення Збройних Сил України до антитерористичної боротьби, як особливої форми соціально-політичного конфлікту, є об’єктивною необхідністю, це вимога часу.
Висновки: політичні конфлікти – складні і соціально небезпечні. Пізнання їх соціальної природи, сутності і тенденцій розвитку – важливе завдання особливої теорії політології – теорії конфліктології.
Історичний досвід розвитку політичних відносин у суспільстві доказав можливість значного зниження рівня політичної конфліктності і забезпечення громадського миру і злагоди у суспільстві.
Політичний досвід розв’язання конфліктів дозволяє стверджувати про можливість вирішення конфліктних ситуацій різноманітними політичними засобами. Політичний (ненасильницький) шлях вирішення національно-державних і міжнародних політичних зіткнень між різними політичними силами все більш закріплюється як єдиний гуманний і цивілізований шлях їх вирішення.
Своєчасне розв’язання політичних конфліктів, забезпечення політичної стабільності суспільства з’являється важливою умовою укріплення національної безпеки держави.