Політична наука
Вступ
Сучасна політична наука на Заході володіє поряд рис і властивостей, які її підняли на дуже високий рівень у ряді гуманітарних наук. Про роль і значення політології в сучасному суспільстві можна судити тільки проаналізувавши основні напрями дослідження і методологічну основу науки. Сьогодні прийнято виділяти 4 напрями досліджень методів в зарубіжній політології.
Порівняльні політологічні дослідження - тобто використовуються дослідження з одного питання в різних країнах, з метою подальшого зіставлення і знаходження точок зіткнення або роз'єднання.
Дослідження в області міжнародних проблем - тобто дослідження розвитку цивілізації і глобальної залежності економіки різних країн один від одного. Має справу з такими проблемами як війна і мир, зовнішня політика, регіональна інтеграція, влада в міжнародному співтоваристві, проблеми національної і міжнародної безпеки.
Дослідження відносин між Сходом і Заходом - в цій області особливу увагу надається проблемам пост авторитарного розвитку багатьох країн.
Дослідження динаміки громадської думки - увага до переваг виборців, формування іміджу і методів, а так само інструментам проведення виборчих кампаній.
Наскільки повно реалізуються ці дослідження сьогодні, можна бачити на прикладі США. В цій країні політологія має серед гуманітарних наук особливо високий авторитет, в цій області працює велике число дослідників, також в багатьох вузах політологія викладається як обов'язкова учбова дисципліна.
1.
СТВОРЕННЯ ДИСЦИПЛІНИ
Розвиток політичної науки не можна вважати «гладким». Якщо і є щось постійне в її історії, так це те, що в кожному поколінні були одна або декілька груп, що виражали незгоду з якимись загальноприйнятими речами, пише Фріман. Така здорова критика і перегляд норм, що встояли, сприяють розвитку дисципліни.
Ті «політичні курси», які викладалися до 1880-х років, включали філософію, історію державної влади і основи права, політичну економію. До Громадянської війни справжнім політологом можна рахувати лише Френсиса Лібера, німецького іммігранта, що викладав спочатку (в 1835 р.) в Південнокаролінському, а потім в Колумбійському коледжі (з 1858 по 1872 р.). Коли політична наука стала більш менш вимальовуватися як дисципліна, німецька університетська освіта була моделлю, з якою копіювалося американське. Всіх молодих фахівців в області соціальних наук, особливо істориків і політологів, було прийняте відправляти до Європи для подальшого навчання. Це пояснювалося тим, що «суха і консервативна освіта» в Америці XIX в. не сприялорозвитку талантів студентів. В Німеччині, навпаки, панував дух свободи, а перевага віддавалася оригінальним дослідженням. Студентам-історикам і політологам пропонувалося використовуватипершоджерела, якими вважалися періодичні видання, мемуари, документи, листи і т.п. В німецькій науці переважав компаративістський історико-аналітичний підхід, який був перенесений і в американську науку і панував в ній майже два покоління.
Батьком американської політичної науки можна рахувати молодого ветерана Громадянської війни, випускника Емхерста Джона У. Берджеса, який після отримання диплома на батьківщині продовжував навчання в Німеччині. Тим самим був встановлений початок створенню національної школи політичної науки.
Перше покоління американських дослідників використовувало запозичені у німецьких істориків і політологів методи і підходи. З настанням XX в. стало можливим говорити про американізацію політичної науки. В 1908 р. з'явилися дві книги, що зробили на неї величезний вплив.
Крупною фігурою, що вплинула на становлення політичної науки, став Чарльз Мерріам, що очолював відділення політичної науки в університеті Чікаго. Деякі називають Мерріама символом «дисциплінарної шизофренії», оскільки він ратував за те, щоб ця наука була саме політичною і дослідження велися тільки в області політики. Це був учений-практик, для якого важливіше «робити» науку, ніж вивчати її теорію і методологію. Його схильність до наукових експериментів, емпіричним кількісним методам значною мірою вплинула на наступні покоління політологів, зокрема на Л. Уайта, Г. Госнелла, Г. Лассуелла, Г. Алмонда, Д. Трумана і ін.
Описуючи становлення політичної науки як дисципліни, Фріман відзначає, що на цей процес постійно впливали об'єктивні зовнішні дії.
Надалі на становлення політичної науки впливали національні кризи: велика депресія, війна у В'єтнамі, соціальні рухи 60-х років.
Нестабільність в Європі в міжвійськові десятиріччя 20-30-х років викликала «рєєвропєїзацию науки» в Америці, і величезна роль в цьому процесі належить іммігрантам 30-х років, кращим соціологам і політологам Європи, таким, як X. Арендт, До. Дойч, А. Діамант, У. Ебенштейн, X. Еулау, До. Фрідріх, Е. Хаас, З. Хоффманн, X. Кельзен, Р. Киссинджер, X. Моргентау, Ф. Морштейн Маркс, Ф. Ньюман, Л. Страусі.
Необхідність соціальних реформ в рамках Нового курсу, а також тотальна мобілізація під час Другої світової війни визначили потребу в політологах-практиках. На урядові посади призначалися учені-соціологи,біхевіорісти. В 1920-е роки розвивається така область науки, як «державне і муніципальне управління», а в кінці 30-х років створюється Американське суспільство державного і муніципального управління, в 40-е починає виходити «Паблікадміністрейшн ревью» (періодичне видання державної адміністрації). Таким чином, політична наука виявляється запитаною в практичному житті, що визначає її мету, задачі, методи.
Історики політичної науки особливу увагу надають так званій «біхевіоралістськой революції». В кінці Другої світової війни традиційній політичній науці був кинутий виклик рухом протесту, за словами Р. Даля, - «біхевіоралізмом». Зародження і розвиток руху Далечінь відносив на рахунок 1) «Школи Чікаго» Мерріама, 2) іммігрантів хвилі 30-х років, 3) досвіду і краху надій учених-політологів, що працювали в уряді (особливо в час, війни), 4) особливої ролі Ради соціологічних досліджень, 5) становлення електоральних і соціологічних досліджень і 6) бажання крупних фундацій підтримувати емпіричні дослідження.
В роботі «Політична система», що ознаменувала початок нового напряму в науці, Д. Истон пояснює причини розчарувань: відзначаючи необхідність безпосереднього зв'язку теорії з реальним життям, він критикує попередників за надмірне захоплення емпірікой, не обгрунтованої теоретично. Істон говорить про необхідність розробки чітких концептуальних основ політичної науки, які дозволили б застосовувати наукові моделі до рішення практичних задач. Біхевіоралістській метод припускав будувати ці моделі, використовуючи підходи і правила природних наук.
2. ПРОГРЕС У ВИВЧЕННІ ПОЛІТИКИ
Наголошується два крупні етапи політичної науки після Другої світової війни - це «біхевіоралістськая революція» і рух «За нову політичну науку». І то і інше змінило тенденції її розвитку, не торкнувшися основ. Традиційний інституційний аналіз і політична теорія дотепер панують в науці, не дивлячись на спроби Д. Истона змінити цю ситуацію. Основною характеристикою політологічних досліджень залишається «незацікавленість» науки, головною задачею якої вважається вивчення політичної поведінки індивіда.
Для сьогоднішньої дисципліни, на думку Муна, характерна децентралізація і фрагментація. Виникла величезна безліч різноманітних підходів, концепцій, методологій, політичних пристрастій і т.д. Все це викликає бажання яким-небудь чином упорядкувати ситуацію, виробити загальний метод або парадигму, уніфікувати дисципліну.
Політичній науці властива децентралізація підходів і концепцій, які її представляють. Тому є три причини:
1)Существующие концепції політики (предмету досліджень) виходять з того, що вона є особливим родом конфлікту. Так, Д. Истон розглядає її як авторитарний розподіл цінностей в умовах конфлікту. Згідно теорії До. Шмітта, взаємостосунки в політиці будуються за принципом «ми-вони, де «ми» — «друзі» і «вони» — «вороги» - це дві конфліктуючі групи. Нарешті, «класична теорія» (X. Арендт) розуміє політику як навмисне і усвідомлене створіння структур і норм для управління людьми, а область політичного — це сфера людської свободи.
2) Сучасне розуміння політичного життя або те, що ми вважаємо таким розумінням, міняється залежно від самого політичного життя. Так, біхевіоралістськоє рух був частиною так званого післявоєнного консенсусу, коли метою політики передбачався мирний дозвіл проблем, а не насадження ідеологій. А війна у В'єтнамі, рух за цивільні права і безладдя 60-х років викликали потреба в «політично ангажованій науці» про політику.
3) Соціальне і політичне знання рефлексія. Усвідомлення політики як частині самосвідомості впливає на поведінку індивіда. Оскільки поведінка постійно міняється, воно таким чином змінює і погляди учених.
Вказані причини пояснюють, чому політична наука не може бути одноманітною теорією. Але, проте, вона існує як цільна дисципліна, не дивлячись на наявність безлічі часто що суперечать один одному концепцій.
Останнім часом все більше акцентується необхідність звернення до історії дисципліни. За словами Р. Алмонда, «хто контролює інтерпретацію минулого в нашій професійній історії, той виконав довгий шлях до того, щоб контролювати майбутнє». Дж. Драйзек і С. Леонард вважають вивчення історії необхідним для того, щоб оцінювати політичні дослідження, що знов з'являються. Але Мун сумнівається, як, використовуючи порівняльний підхід, можна оцінювати одиничні дослідження конкретних політичних ситуацій. На його думку, слід розрізняти окремий дослідницький проект, пов'язаний з певною ситуацією або подією в політичному житті, і дослідницьку традицію або програму дослідження, яка є концептуалізацією ряду феноменів для конструювання теорій. Так, парсоновський структурний функционалізм - це дослідницька програма, а його дослідження поведінки американських виборців — це теорія, становляча частина даної програми.
3. КУДИ ЙДЕ ПОЛІТИЧНА НАУКА
Робота Д. Истона 1953 р. «Політична система» ознаменувала закінчення ери «нормативного або «традиційного» теоретизування» в політичній науці. Подальші десятиріччя пов'язані з розповсюдженням в американській науці і культурі тверджень про «кінець ідеології» і «кінець політичної теорії».
Інтерес до теоретизування, що відродився, чреватий його власним руйнуванням: сучасна наука виявляється дуже відірваною від реальної політики, яку, власне, і покликана вивчати. Болл вважає, що політична теорія повинна повернутися до дослідження суспільства, його проблем, їй слід витягувати уроки з реального політичного життя, відображати всю її складність, ірраціональність.
Останнім часом найпомітніший вплив на політичну науку надала теорія раціонального вибору, запозичена з економіки і затверджуюча, що для досліджень будь-яких феноменів в політиці існують певні моделі поведінки.
Поворотний період в політичній теорії Болл пов'язує з ім'ям Д. Истонаі його роботою «Політична система», виданої в 1953 р. На думку автора, Д. Истонпоклав край «нормативної», або «традиційній, політичній науці», змінивши пануючу до того в науці концепцію вивчення держави системним підходом. З тих пір «політична система» як концепція сама стала однією з підсистем в науці, кожна з яких, виражаючись термінами Істона, володіє власним «входом» («input») і «виходом» («output»).
Відродженню політичної теорії сприяли концепція співвідношення між соціальною теорією і політичною практикою, спроби «пожвавити» теорію, застосовуючи її до реальних ситуацій. Поєднуючи теорію і практику, головне дотримуватися «золотої середини» Позитивістська політична наука дуже «захопилася» практикою, яскравим і трагічним прикладом чому стала війна у В'єтнамі, яка, вважає Болл, багато в чому була «забезпечена» думкою експертів-політологів. Тим часом в цій ситуації було варто б звернутися до політичної теорії з її постановкою «нормативних питань» про права і обов'язки громадян, про справедливі і несправедливі війни і т.п.
Міркуючи про майбутнє політичної науки, Болл відзначає процвітання політичної теорії з початку 80-х і до кінця XX в. На його думку, ця тенденція збережеться найближчий час, що особливо радує його як академічного політичного теоретика. Але, за словами Болда, існують обставини, які можуть згубно позначитися на розвитку політичної теорії. Їх чотири:
1) відділення політичної теорії від політики;
2) зростаюча спеціалізація і професіоналізація політичної науки;
3) поглиблення в питання методів і техніки;
4) перебільшена увага до методологічних і теоретичних проблем.
Професіоналізація академічної науки веде до розвитку спеціалізації усередині дисципліни. Окрім переваг така тенденція має недоліки. Наявність «своїх професійних учених», «своїх університетських кафедр», «своїх періодичних видань», регулярне проведення «своїх» «круглих столів» і т.п. свідчить не тільки про наявність розвинутої інституційної системи політичної науки, але і про її закритість, про її несхильність контактувати з іншими науковими галузями, та і про віддалення наукового «центру» від «периферії».
В якому ж напрямі слід рухатися політичній науці взагалі і політичної теорії зокрема? Відповідаючи на це питання, Болл виділяє три переважних, на його думку, шляхи. Перший полягає в тому, що ученим слід не копіювати останні розробки, скажімо, Франкфурту або паризьких університетів, а задіювати всі наявні ресурси для дозволу насущних проблем власного суспільства. Одним з найважливіших ресурсів для американських політологів Болл вважає саму традицію західної політичної думки. При цьому, звичайно, необхідно враховувати і багатющу спадщину політичної теорії інших країн.
Використовування теоретичного досвіду попередників визначає другий напрям. Автор вважає за необхідне продовжувати теоретичні розробки «першого (як він його визначив на початку статті) рівня». Суспільство розвивається, і неминуче виникатимуть всі нові кризи, вони ставитимуть перед ученими одвічні фундаментальні питання про природу людини, про мораль, про суспільні норми і закони, на які треба відповідати в новому контексті.
Дозвіл насущних соціально-політичних проблем визначає третій напрям розвитку політичної теорії. Воно припускає тісну співпрацю політологів-теоретиків і політологів-практиків. Не дивлячись на «глобальність» проблем, що вивчаються політичною теорією, учені-теоретики не можуть претендувати на єдино вірну точку зору і потребують «емпіричній підтримці» своїх досліджень. Тільки в цьому випадку наука може вважатися «живою» і динамічно розвиватися.
Розділення між теоретичним і практичним напрямами політичної науки Болл бачить в головних об'єктах вивчення: для «теорії» - це вірування і переконання людини, для «практики» - поведінка індивіда. Але в такому розділенні закладена і основа для взаємодії двох сфер науки, оскільки описати дії індивіда, не вивчивши його переконань, і навпаки. Тому навряд чи можна говорити про існування самостійної «науки про політичну поведінку», так само як і про незалежну «історію політичної думки». Таким чином, ученим-теоретикам і практикам слід активно взаємодіяти, щоб забезпечити єдність і поступальний розвиток політичної науки.
4.
Сучасна зарубіжна
політична наука
4.1 Школа політологів США
Знаходячи сучасний вигляд, американська школа політології, починаючи з кон. XIX століття, пройшла ряд етапів. Хронологічно їх можна виділити таким чином:
- період з кон. XIX в. до Першої світової війни;
- період між двома світовими війнами;
- період після Другої світової війни і до сьогоднішніх днів.
Перший період характеризується організаційним оформленням і закріпленням нової області американського суспільного знання. При крупних університетах (Гарвардському, Йельськом і ін.) створюються вищі відділення політологічної науки. Саме у той час особливу увагу надавалося зв'язку держави і суспільства, а також імперічеським підходам до аналізу діяльності урядових і інших інститутів. З цією метою в США були створені спеціальні центри: на початку 1906 року на місцевому рівні, а потім в 1914 - і на рівні федеральному. Эмпирико-реалістична тенденція все помітніше виявлялася також при дослідженні самої політичної поведінки індивідів.
Другий період характеризується протидією двох основних напрямів в американській політології:сциентічеського і антісциентічеського. Перший напрям, пов'язаний з іменами таких американських політологів, як Ч. Мерріам, У. Манро, базується на виключенні ціннісного підходу при дослідженні конкретного політичного життя, і перетворення політології в науку прогнозу. Другий напрям (антісциентічеського) видним представником якого був Ч. Бірд, критикувало сциентизм за орієнтацію політологів на однобоке дослідження і накопичення даних, по приватних проблемах з посиланням на специфічні практичні справи, за ігнорування сміливих думок, широких узагальнень і вторгнень у великі справи політики. Ця дискусія між двома напрямами мала позитивний вплив на розвиток американської політичної науки, вона сприяла зближенню політології з соціологією (використовування розробок соціологів по науковому інструментарію досліджень), з психологією (перенесення в політологію ідей психоаналізу).
Нарешті, характеризуючи третій період, можна виділити наступні напрями. Центральним для сучасної політологічної школи США сьогодні є дослідження традицій і проблем політичної влади, вивчення її конституційних основ і принципів. Велику увагу надається розгляду діяльності адміністративного апарату і політичних партій, розвитку нової теорії по політичному управлінню, політичній модернізації. Якщо розглядати методологію американської політичної думки виходячи з вищезгаданих напрямів досліджень, то: порівняльна політологія - припускає не тільки уміле володіння методами кількісного аналізу, але і добре знання мови і культури самої країни вивчення. Серед видних представників цього напряму можна виділити Алмонда, Вербу, Ліпсета, Бжезінського.
Міжнародні відносини і світова політика, а також вивчення відносин між Сходом і Заходом - основними методами дослідження в цьому напрямі служать математичне моделювання, ділові ігри, політичне прогнозування. Високопрофесійними фахівцями в цій області в США є Маккой, Каплан, Рассет.
Дослідження динаміки громадської думки - основним методом дослідження служить статистичний метод, він допомагає наочно вивчити і оцінити політичну поведінку громадян, їх політичний досвід і очікування. В числі відомих представників даного напряму в США знаходяться Далечінь, Дойч, Хантінгтон, Джонс, Феслер і ін.
Таким чином, перераховані напрями сучасної політології є загальними і в той же час в наукових дослідженнях конкретних країн (Прикладом служило США) вони підрозділяються на більш вузькі області політичного дослідження.
4.2 Німецька школа політичної науки
Німецька школа політичної науки займає сьогодні особливе місце в світі. Для неї характерний теоретико-філософський характер, що поєднується з політико-соціальними дослідженнями. Політико-правова думка німецької політологічної школи розвивається в 3 основних напрямах:
1. Напрям філософської політики; використовування категорій філософії, методів психоаналізу (Видні представники Хабермас, Фромм).
2. Напрям на вивчення і аналіз соціальної природи тоталітаризму (Видні представники Арендж, Поппер).
3. Напрям на вивчення соціальних конфліктів в суспільстві, специфіки їх прояву (Видний представник - Дарендорф).
Докладніше зупинимося на основних політичних концепціях. Більшість з них пов'язана з так званою Франкфуртською школою, яка склалося на базі Інституту соціальних досліджень при Університеті у Франкфурте-на-Майне в 20-х рр. XX століття.
Адорно Хабермас - видний представник німецької філософії. В центрі його роздумів лежить поняття комунікативного розуму. Першим кроком в розвитку цього поняття була книга Пізнання і інтерес (1968). Своєрідність філософської теорії Хабермаса полягає в тому, що він зв'язав поняття розуму з емпіричною теорією соціальної еволюції, розробленої Марксом, Вебером і Парсонсом. Осмислюючи структурну трансформацію, що переживається суспільством, Хабермас ще на початку 1960-х років висунув поняття, яке в кінці того ж десятиріччя зробилося ключовим для цілого покоління студентської молоді. Це поняття - публічність, громадськість. Іншу важливу тему хабермасовських досліджень утворює взаємозв'язок права і демократії. Згідно Хабермасу, формування національного суверенітету слід розуміти як раціональний процес, що включає вироблення суспільної волі, яка зовні цієї раціональної процедури носила б анархічний характер. Формулювання і поняття Хабермаса зробили помітний вплив на сучасну політологічну думку. Продуктивне сприйняття його ідей відчутно в багатьох країнах, особливо в США.
Еріх Фромм - відомий мислитель XX сторіччя. Його популярність у всьому світі і вплив його ідей на сучасну свідомість значна. Він дав імпульс розвитку гуманістичного мислення нашого століття. Великий його внесок в розвиток сучасної політичної філософії. Фромм був в числі перших дослідників, що звернулися до діагностики тоталітарного суспільства, причому не тільки нацистського, але і казарменно- соціалістичного. На відміну від багатьох дослідників, які вважали нацизм випадковим відхиленням, Фромм показав стійкість і відтворність тоталітаризму як політичної практики і типу мислення. Попередження Фромма надали дію на вивчення феномена деспотії. Спираючись на психоаналіз Фромм також активно досліджував історичні типи соціального характеру і причини самовідчуження особи, трансформацію потреб і поведінкових структур.
Карл Поппер - впливовий сучасний мислитель, одним з найбільших в ХХ сторіччі захисників відкритого суспільства. В своїй фундаментальній праці «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) Поппер намагається відповісти на головне питання - як можливо організувати маси в співтовариства без зайвого обмеження свободи особи.
На думку Поппера, демократія є якнайкращою формою державного пристрою. Її потрібно розглядати як засіб захисту свободи, у тому числі як засіб, який не спрацьовує, якщо суспільство, що використовує його, ще не приготовано цінувати свободу і толерантність, а тільки розуміє важливість цих цінностей. Демократія, тобто воля більшості, може сприяти збереженню і захисту свободи, але вона ніколи не здатна саму по собі створювати свободу, якщо кожного окремого громадянина це не хвилює. К. Поппер розглядав відкрите суспільство як якнайкращу форму суспільного життя, визначаючи його як суспільство, що «звільняє критичні сили людини». Він протиставляє відкритому суспільству закрите, або "родоплемінне" з його підкоренням магічним силам. Держава, на думку Поппера, повинна існувати ради вільного суспільства, а не навпаки. Саме тому мислитель ратував за те, щоб кожний громадянин поєднував свій борг відданості державі з певною настороженістю, навіть деякою недовірою до держави і його урядовців, в його обов'язку входить спостерігати і стежити за тим, щоб держава не переступала межі своїх законних функцій. Адже інститути держави могутні, а там, де є сила, завжди існує небезпека зловживання нею - загроза свободі. Врешті-решт, укладає Поппер, тільки традиції вільного суспільства зможуть зрівноважити силу держави за рахунок забезпечення відповідних засобів заборони і контролю, від яких залежить доля всієї свободи.
Ральф Дарендорф - представник немарксистської теорії соціального конфлікту в суспільстві. Його теорія розвивається по 5 основним напрямам:
1.Общество конфліктно, а не рівноважно.
2. Соціальна рівність не досяжно, теорія класового конфлікту зображається в ліберальних відтінках. Увага до стартових можливостей індивіда, конкуренції, мобільності, відносинам панування і підкорення.
3. Суспільство розглядається по засобах взаємодіючих соціальних груп, що мають власну мету і інтереси.
4. Вивчення взаємостосунків групи і індивіда.
5. Конфлікти в суспільстві з приводу ресурсів, як протилежність норм і очікувань.
Дарендорф виділяє учасників конфлікту: це пануючі над ресурсами з одного боку і виключені з цього процесу з іншою. Шляхи виходу з головного конфлікту, що розколює суспільство, він бачить в соціальній мобільності, яка породжує безліч дрібних конфліктів, роз'єднуючих соціальні групи, які зрештою стирають грань основного конфлікту і звужують його.
4.3 Політична школа Франції
Стан сучасної політичної думки на Заході багато в чому визначає розвиток політології у Франції. Політична наука в цій країні порівняно молода, в ході свого становлення і розвитку вона пройшла 2 етапи.
Перший етап - починається з кінця XIX століття і завершується Другою світовою війною.
Другий етап охоплює післявоєнний період і продовжується дотепер.
Найхарактернішою межею першого етапу є дослідження політичних процесів в рамках конституційного права. Причому відбувалося це по трьох основних шляхах: перший пов'язаний з політизуванням конституційного права за рахунок включення в нього політичних питань. Початок цьому процесу був встановлений Есменом, що опублікував в 1895 році роботу «Елементи конституційного права», в якій разом з традиційними конституційно-правовими питаннями досліджувалося також питання про «гру політичних сил» в суспільстві.
Другий шлях - виражався в соціологізуванні конституційного права - в розширенні його традиційних рамок за рахунок посилення позитивістської орієнтації, спочатку що зародилася в політичній науці США. Саме вона не тільки озброїла дослідників соціологічними методами аналізу, але і додала соціологічну спрямованість всій конституційно-правовій проблематиці. Слідством цього з'явилося домінування в системі французького політологічного знання представників політичної соціології.
Третій шлях - полягав у виході дослідників за рамки конституційного права взагалі.
Радикальні зміни в системі політичного знання Франції відбулися після Другої світової війни. В 60-70 рр. з'являється серія робіт французьких політологів (Пріло, Баренса, Бурріко, Бюрдо, Арона, Дюверже і ін.) в яких широко обговорюється як предмет політичної науки, так і її проблематика. В ці роки більш чітко позначається і специфіка досліджень французької школи. Вона виражається в акцентуванні уваги перш за все на:
1) Дослідженні класів і соціальних груп, включених в політичні відносини.
2) Вивчення соціального єства влади: взаємодія суб'єктів і об'єктів; рекрутування правлячих еліт, співвідношенні раціональних і ірраціональних елементів політики.
3) Дослідженні стратегій політичних партій і рухів; політичних криз, соціалізації різних груп, особливо молоді.
4) Розвитку в політиці прикладних галузей політичного знання, направлених на оптимізацію політичних відносин.
Висновок
Найважливішим напрямом розвитку політичної науки з 1970 р. стало розповсюдження якісної системи вищої політологічної освіти в країні. Ще 30 років тому політологи запозичили методи з соціології і психології, тепер вироблені власні. Створені численні методичні допомоги, підручники по політичній науці.
Актуальною залишається проблема етики політичної науки, поставлена Рухом «За нову політичну науку». Учені повинні відчувати відповідальність перед суспільством за наслідки втілення своїх ідей.