Тема: «Політичні ідеї Стародавнього світу»
План:
Вступ
1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
2. Політичні вчення у Стародавній Греції
3. Політична думка у Стародавньому Римі
1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
Перші ідеї про форми організованого державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тисячолітті до н.e.
Ці ідеї у стародавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв мали релігійно-міфологічний характер. У XI - VIII ст. до н. є. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального сприйняття. Цей перехід виявився у вченнях
1. Конфуція і Мо Цзи в Китаї
2. Будди в Індії
3. Заратустри в Персії
4. проповідях єврейських пророків.
Вчення Конфуція
(551-479 рр. до н. є.) викладено у книзі "Луньюй" ("Бесіди і судження"), складеній його учнями. Він розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави,
відповідно до якої держава виступає як велика сім'я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель є "сином неба", його влада має божественне походження, але вона залишається божественною доти, доки він править "розумно", наслідуючи шлях, вказаний Богом.
Доброчесність
виступає як комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять:
5. правила ритуалу
6. людинолюбство
7. піклування про людей
8. шанобливе ставлення до батьків
9. відданість правителю
10. відчуття обов'язку.
Умовою дотримання цих доброчесностей є "виправлення імен
" - суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Негативне ставлення до законів
зумовлено їх традиційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Конфуціанство стало найвпливовішою течією етичної і політичної думки в Китаї, зберігає своє значення й понині.
Мо Цзи (479-400
рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави,
в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.
"Воля неба"
виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).
Мо Цзи висунув ідею
договірного походження держави.
У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність
Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.
Шан Ян (390- 338
рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників". Він виступив з обгрунтуванням управління,
яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням
як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих
і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства,
що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.
2. Політичні вчення у Стародавній Греції.
У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. є. у формі полісів
- окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Процеси боротьби за владу
знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління:
1. аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих")
2. олігархії (влади небагатьох, багатих)
3. демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).
Сократ (469-399 рр. до н. є.)
не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики.
Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.
Збіг законного і справедливого
є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян,
під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.
Форми правління за Сократом
1. царство - влада, засновану на волі народу й державних законах
2. тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу
3. аристократія - правління тих, хто дотримується законів
4. плутократія - правління найбагатших
5. демократія - правління всіх
Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління
заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.
Платон (427-347 рр. до н. є.)
своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах -діалогах "Держава", "Політик" і "Закони". Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ)
. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави.
Таблиця: людська душа - начала держави - суспільні стани
Ідеальну державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, їм відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів
Ідеальна держава
Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою
(якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією,
владою декількох кращих.
Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною
і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією.
Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія
, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат призводять до переродження тимократії у гіршу форму правління - олігархію
. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію
, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія. З демократії виростає її продовження і протилежність - тиранія
, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство.
Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.)
викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія".
У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла
не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.
Форму держави
Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.
Таблиця: кількість правителів і мета правління
За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних - лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними - тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак. Найкращою формою правління є політія
, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. У звичаях це - поміркованість, у майні - середній достаток, у правлінні - середній прошарок. Цей середній прошарок
є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів - багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія
, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію
, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію
, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону.
3. Політична думка у Стародавньому Римі
Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття до V ст. н. є. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, передусім Сократа, Платона та Арістотеля.
Марк Туллій Цицерон
(106-43 рр. до н. є.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця "Про державу". Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки. Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва - республіка
. Основну причину походження держави
він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави
є необхідність охорони як приватної, так і державної власності. Він розрізняв три простих форми правління
: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів - мудрість, у влади народу - свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми
(царська влада вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних, повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади).
Найкращою формою є змішана форма
, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.
У період утвердження в Римській імперії християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430) Блаженного
, погляди якого викладено у праці "Про град Божий". Гріховність земного державно-правового життя виявляється у пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає "природним порядком"
людського життя і критикує його з релігійно-ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасовий характер
і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться "царство небесне".
Спільність людей може бути народом і державою лише тоді, коли грунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю.
Форми державного правління
Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Він вважає прийнятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії. Несправедливого правителя
, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію
- клікою. http://st.zu.edu.ua/polit/lekciya_2.htm - top#top
Використана література
1. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.
2. Брегеда А.Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
3. Вазар І.М. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія. - К., 1994.
4. Гаєвський Б. Українська політологія. - К., 1995.