Вступ
1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
2. Політичні вчення у Стародавній Греції
3. Політична думка у Стародавньому Римі
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Політичні вчення в спеціальному змісті цього поняття з'явилися лише в ході досить довгого існування ранньокласових суспільств і держав. У теоретико-пізнавальному плані генезис політичних теорій проходив у руслі поступової раціоналізації первісних міфічних уявлень.
Політична та правова думка у давніх народів — давніх єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, євреїв, греків, римлян та інших — бере витоки з міфологічних джерел і оперує міфологічними уявленнями про місце людини в світі. На ранньому етапі свого розвитку політико-правові погляди, в цілому, ще не встигли виділитися у відносно самостійну ділянку людських знань і були тільки складовим елементом цілісного міфологічного світогляду.
Для міфів стародавніх народів, у цілому, характерне уявлення про божественне (небесне, надлюдське) походження існуючих відносин влади і порядку. Так, у Рігведі (священних гімнах аріїв) всі події в світі розглядалися, як прояв Ріти — світового порядку, — дотримання якого вважалося правильним шляхом і виконанням обов'язку. Таким чином, та або інша версія божественного походження земної влади і порядку — провідний принцип і основна модель відповідного її влаштування і одночасно панівна ідеологія, яка не має конкуренції у вигляді інших точок зору, поглядів тощо; сумнів у міфі — це початок його раціоналізації, але це, як правило, відбувається доволі пізно.
Різні версії міфів дають можливість прослідкувати різноманітність форм впорядкування суспільних відносин і різних шляхів формування і розвитку держави та права. Так, у стародавньому Китаї, відповідно до міфу про божественне походження і характер земних порядків, вся влада безпосередньо сконцентрована в особі верховного правителя. В Єгипті, Вавілоні, Індії можна спостерігати дещо інший підхід, згідно з яким боги, будучи джерелом влади правителя, разом з тим і самі продовжують вирішувати земні справи та людські долі. Певна своєрідність притаманна релігійно-міфологічним уявленням стародавніх євреїв. За їхньою версією, єдиний істинний бог знаходиться в особливих договірних відносинах зі всім єврейським народом, будучи його главою і царем (верховним законодавцем, правителем і суддею). Закони єврейського народу, згідно з цими уявленнями, отримані Мойсеєм прямо від бога. У звичних умовах здійснення влади проводиться людьми від імені бога, але в екстраординарних ситуаціях він діє і безпосередньо через одкровення, чудеса тощо.
Ці міфологічні версії про божественний характер державної влади лежать в основі і більш конкретних уявлень про зміст влади, управління, закон і порядок. Відповідно до релігійно-міфологічних уявлень давніх єгиптян, правду, справедливість і правосуддя уособлює богиня Маат. Судді носили зображення цієї богині і вважалися її жерцями. Божественний характер земної влади (фараона, жерців, чиновників) і офіційно визнаних правил поведінки, в тому числі і основних джерел тодішнього права (звичаїв, законів, судових рішень), означав, що всі вони відповідають або повинні відповідати маат — природно-божественному порядку справедливості. Поняття маат містить, по суті, той же зміст, що і поняття рта (ріта в "Рігведі", дао — в давньокитайській міфології, діке — у давніх греків). У всіх випадках йдеться про правду-справедливість, яка в пізніших природно-правових концепціях праворозуміння стала визначатися як природне, або природно-божественне право.
Право і закон на стадії початкових релігійно-міфологічних уявлень ще не виділилися в особливу систему норм й існували у вигляді органічної частини релігійно-міфологічно схвалюваного порядку державного і суспільного життя. В законах цього часу тісно перепліталися міфологічні, релігійні, моральні, соціально-політичні та інші аспекти, а законодавство, в цілому, виводилося з божественного першоджерела. Закони походили або прямо від богів, або від їхніх ставлеників — правителів. Безпосередньо з богами пов'язували право і законодавство давні індуси, єгиптяни, євреї, греки. Раціоналізація державно-правових уявлень, яку можна спостерігати в I тисячолітті до нашої ери, означала відхід від міфологічної ідеології і, одночасно, усунення монополії жерців. Цей процес йшов у напрямку десакралізації та етизації змісту міфів. В різних державно організованих суспільствах він проходив по різному, маючи відмінні форми і наслідки. Але, в цілому, тенденція відходу від початкових релігійно-міфологічних уявлень до більш раціонального погляду на державу і право в VIII-VI ст.ст. до н.е. спостерігається скрізь.
Особливо значні успіхи цей процес мав в античній Греції та Римі, де були досягнуті значні успіхи в галузі раціонально-філософського і наукового дослідження політико-правових явищ.
1. Політичні ідеї у країнах Стародавнього Сходу
Політичні знання зародились в глибокій давнині в країнах Стародавнього Світу. Формування політичної думки зв'язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства - родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають стани, різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Становлення і розвиток політичних ідей у всіх стародавніх народів сягає корінням в джерела міфології і оперує міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Перехід від общинного первісного ладу до ранньокласового суспільства і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався дедалі поглиблюючими процесами соціального поділу населення, посиленням соціально-політичних і економічних непримиренностей, загостренням суперечностей між різними верствами суспільства-родовою знаттю і збіднілими общинниками, багатими та бідними, вільними та рабами.
Стародавні джерела свідчать, що соціально-політичні уявлення в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї, Греції, Вавилоні, Персії, Римі та інших країнах мали спільний релігійно-міфологічний характер. У священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось правильним, свідчило про виконання обов'язків кожною людиною.
Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігались, але й розвивались релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки.
Політичні погляди були тісно переплетені із загально-світоглядними (філософськими), моральними й іншими уявленнями. Найдавніші правові заборони, наприклад, були одночасно загально-світоглядними принципами (законами всього світу), релігійними заповідями й моральними приписаннями. Такого роду погляди простежуються в законах царя Хаммурапі, у правових приписаннях Талмуда, в індійських релігійних книгах. У державах Древнього Сходу політичні й правові навчання ще не відокремилися від міфів, не сформувалися у відносно самостійну сферу суспільної свідомості.
Незавершений характер цього процесу проявлявся в наступному.
По-перше, політико-правові навчання Древнього Сходу залишалися сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, які стосувалися мистецтва ("ремесла") управління, механізму здійснення влади й правосуддя. Інакше кажучи, у політичних доктринах розроблялися не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми техніки й методів організації влади.
Державна влада при цьому в переважній більшості навчань ототожнювалася із владою царя або імператора. Причиною тому послужила властива Древньому Сходу тенденція до посилення влади одноособових правителів й утворенню такої форми державного управління суспільством, як східна деспотія. Верховний правитель вважався уособленням держави, осередком всього державного життя. "Государ і його держава - от головні елементи держави", - сказано в індійському трактаті "Артхашастра".
По-друге, політичні навчання Древнього Сходу не відокремлювалися від моралі і являли собою етико-політичні доктрини. Підвищений інтерес до проблем моралі взагалі характерний для ідеології класів, що формуються. Це загальна закономірність всієї історії політичної думки, і найбільше чітко вона виявилася на стадії формування ранньокласових суспільств.
Перетворення в суспільстві й державі в багатьох ранньосхідних навчаннях зв'язувалися зі змінами морального вигляду людей. Саме мистецтво управління часом зводилося до морального вдосконалення государя, до управління силою особистого приклада. "Якщо правитель затвердить свою досконалість, - говорилося в китайській книзі "Шу цзин", - то у всьому його численному народі не буде зловмисників" Багато акцій соціального протесту проходили під гаслами морального змісту й були спрямовані проти конкретних носіїв або узурпаторів влади. Народні маси виступали головним чином за відновлення справедливості, перерозподіл багатства, але не брали під сумнів економічні й політичні основи суспільства.
По-третє, для політико-правових навчань Раннього Сходу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди. Перевага в політичних навчаннях практико-прикладної й моральної тематики приводила до того, що найбільш загальні, відвернені від безпосередньої практики питання (наприклад, походження держави й права, їхній історичний розвиток) залишалися без вирішення або вирішувалися за допомогою тих поглядів, які надавала релігійно-міфологічна свідомість.
Отже, соціально-політичні теорії Раннього Сходу були складними ідеологічними утвореннями, які складалися з релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику й право. Співвідношення цих елементів у різних навчаннях було неоднаковим.
Розгорнуті релігійні навчання були створені ідеологами пануючих станів (культ фараона в Єгипті, ідеологія брахманізму в Індії й ін.). Ці навчання освячували соціальну нерівність, привілеї знаті, владу експлуататорської верхівки. Основи суспільства оголошувалися божественними встановленнями, і будь-яка спроба зазіхання на них розглядалася як виклик богам Народним масам прагнули вселити побожний страх перед божественною владою государя, прищепити смиренність і покірність.
Пануючій ідеології протистояли політичні погляди пригноблених. Вони критикували офіційні релігійні догми, шукали нові форми віри (наприклад, ранній буддизм), виступали проти гніта й сваволі, висували вимоги в захист справедливості. Їхні ідеї значно впливали на розвиток політичної теорії. Правлячі кола завжди були змушені враховувати в ідеології вимоги експлуатованої більшості. Деякі ідеї соціальних низів, як, скажемо, заклик біблійного пророка Ісайі перекувати мечі на орала, використовуються в політичній ідеології дотепер.
В VII ст. до н. є. в Китаї в період розквіту стародавньо-китайської філософії склались основні напрямки політичної думки. Однією з характерних монархічних цивілізацій в Китаї є держава в долині ріки Хуанхе. Про неї відомості дійшли з книг «Ші зцін», де знайшли відображення політичні вчення II та І тисячоліття до н. є. За свідченням стародавніх оповідань основна мета імператора-володаря полягала в тому, щоб в його діянні здійснювалась справедливість і ласка - важливі принципи, що забезпечували всім підданим п'ять благ: тривале життя, здоров'я людині, любов до всього доброго, багатство і спокійне життя. На зміну неподільному пануванню родової знаті тоді приходить жорстока боротьба за владу між багатою майновою і спадковою аристократією. Пінська монархія, що трималась на авторитеті родової знаті, розпадається на багаточисленні ворожі між собою князівства-держави. Китай охоплює затяжна політична криза.
Тоді найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551-470 pp. до н. е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать зі спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові.
Управляти державою, за Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж - це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.
Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.
"Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство).
Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.
Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників". Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.
Внаслідок економічної відсталості, завойовницьких війн й інших причин багато держав Раннього Сходу втратили незалежність або загинули. Виниклі в них політичні навчання, як правило, не одержували подальшого розвитку. Послідовна наступність історії політико-правової думки зберігалася лише в Індії й Китаї.
2. Політичні вчення у Стародавній Греції
В античній Греції на рубежі II та І т. розвиваються політичні вчення. У розвитку соціально-політичні вчення проходять три періоди: перший - охоплює IX-VI ст.. до н. є., зв'язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон.
Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Другий - охоплює V - першу половину IV стст. до н. є., зв'язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученні Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Арістотеля. Третій період охоплює другу половину IV—II стст. до н. є. - період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.
Політична ідеологія Древньої Греції, як й інших країн стародавності, формувалася в процесі розкладання міфу й виділення самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де зложилося рабовласницьке суспільство, мав значні особливості в порівнянні із країнами Древнього Сходу.
Інтенсивна торговельна діяльність греків, яка розширювала їхній пізнавальний кругозір, удосконалювання технічних навичок й умінь, активна участь громадян у справах поліса, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові прийоми пояснення того, що відбувається у світі. На цьому ґрунті в Древній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загально-філософських навчань.
До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості - натурфілософія, теологія, етика, політична теорія й ін. Політико-правові навчання Древньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості.
Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади й створення вчень, у яких піднімалися проблеми виникнення держав, їхньої класифікації, найкращої форми устрою. Правова думка Древньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург - у Спарті, Солоній - в Афінах). У добутках грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія й ін.), яка увійшла в понятійний апарат сучасної політичної науки.
На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив зробив розвиток етики, утвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини й рабство підірвали патріархальні підвалини общинного життя, які зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному. Якщо в етико-політичних концепціях Раннього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію общинної моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані зі становищем індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору й суб'єктивною стороною поведінки людини. Опираючись на ідеї моральної свободи індивіда, представники демократії розробляли навчання про рівність громадян і договірне походження закону й держави.
Починаючи з III ст. до н.е., коли давньогрецькі держави втратили свою незалежність, у суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності й аполітизму, підсилюються релігійні пошуки. Теоретичні дослідження політики в цей період підмінюються моралями індивідуалістичної користі (стоїцизм, школа Епікура).
Якщо говорити докладніше про вчення політичних ідеологів ранньої Греції, то проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541-470pp. до н. є.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 pp. до н. є.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500pp. до н. є.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого - забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Убогість демократії має стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс - це спільна справа всіх його вільних громадян. Держава-поліс втілює спільну справу громадян і піклування про них, визначає суть і принципи прав і обов'язків громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність та ін. Мистецтво управляти державою Демокріт вважав одним з прекрасних мистецтв, а поєднання інтересів держави та інтересів його громадян - одним з важливіших принципів ідеї золотої середини - реалізації принципу політичного компромісу.
Демокріт робить одну з перших спроб розглянути виникнення і становлення людини, людського роду в суспільстві як частину природного процесу світового розвитку. В ході природного процесу суспільного розвитку люди поступово під впливом потреб, наслідуючи природу і тварин, спираючись на свій досвід,
Платон і Аристотель змусили ідеологів аристократичної верхівки переглянути свої застарілі погляди, вдатись до створення нових філософських доктрин, здатних протистояти ідеям демократичних сил. Необхідність подолання кризи міфологічного світогляду стало поштовхом до розвитку філософії.
Ідеологія давньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона і Аристотеля. Родоначальник об'єктивного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347pp. до н. є.) в ученні про суспільство виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. За структурою ідеальна держава складалась з трьох станів: правителі-філософи, стражі-воїни і третій стан - землероби, виноградарі, ремісники. Становий поділ суспільства - умова міцності держави - спільного поселення громадян. Самовільний перехід з нижчого стану у вищий недопустимий і є великим злочином, тому що кожна окрема людина має займатися тією справою, до якої визначена природою. Займатися своєю справою і не втручатися в чужі - це і є справедливість.
Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих від народження. Більшість людей не здатні тримати свої пристрасті, бажання і прагнення і тому не здібні досягти удосконалення, наблизитись, стати ідеалом, а звідси і необхідність в державі і законах. Держава забезпечує властиві людям вроджені потреби, реалізує інтереси, тому в досконалій, ідеальній державі люди поділяються на певні і соціальні спільності - стани, верстви відповідно з їх душею.
Держава Платона - ідеалізація єгипетського кастового ладу. Форми правління і державного устрою не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Характеризуючи форми держави, Платон вважає правильними формами монархію і аристократію, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Негативними, неправильними формами політичного устрою є: тимократія - панування честолюбців, які прагнуть до збагачення, займаються поборами і корупцією, це влада користолюбців; олігархія - панування купки багатіїв, майстрів темних справ, здатних навіть на злочин заради наживи; демократія - влада більшості, яка може бути законною або незаконною (якщо демос-народ захоплює насильно владу); тиранія - влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популіціонізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землю, а пізніше, добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря. Влада тирана тримається на віроломстві і насиллі. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв'язував з поверненням до правління мудрих.
Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляв їм модель політичного устрою так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя - справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян та ін.
У формуванні теорії політики важливу роль відіграв великий філософ Аристотель (384~322pp. до н. є.). Народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах, в школі Платона. Піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг, хитався між ідеалізмом і матеріалізмом. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї. В ученні про суспільство Аристотель довів, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своєкорисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найранніших суспільних зв'язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об'єднання. На їх основі і базується будова спільності (або сім'я, що в умовах рабовласництва є сім'єю господаря і невільників). Над сім'єю стоїть община, а над общиною стоїть уже держава -- третя, вища форма суспільства.
Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом - справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею.
Проведена ж Аристотелем аналогія між суспільними класами і окремими системами одного організму становить передумову політичної концепції солідарності, співжиття різних соціальних спільностей, заперечуючи боротьбу в суспільстві. Концепція солідарності, політична доктрина поміркованості передбачали, що демократія може успішно функціонувати тільки за умови, якщо зможе опиратися на середні верстви суспільства, а в умовах Стародавньої Греції - на середньо-заможних людей. Це перше політичне визначення передумов ефективно функціонуючої демократії.
Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Класифікація форм управління державою в «Політиці» здійснюється за двома критеріями: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою Аристотель вважав: монархію, аристократію і політію, а неправильними - тиранію, олігархію і демократію
З другої половини V-II ст. до н. є. - занепад державності, початок занепаду Стародавньої Греції державності Стародавньої Греції. Інтерес до політичної проблематики послаблюється. Тоді держави-поліс и Стародавньої Греції потрапляють в залежність Македонії. В ученнях Епікура, епікурійців, стоїків та інших філософських шкіл відчувається деяка відчуженість, відхід від політики, політичних явищ, подій. Філософ-матеріаліст Епікур (341-270pp. до н. є.) заперечував втручання богів в життєві, світські справи і виходив з визнання вічності матерії, що володіє внутрішніми джерелами руху. Епікур підкреслює, що головна мета державної влади і основа політичних відносин - гарантувати людям безпеку, допомогти їм подолати страх, навчити не завдавати один одному шкоди. Звідси випливає, що держава і закон - це результат, наслідок договору людей між собою з метою спільної користі і взаємної безпеки. Справедливість, що випливає з природи, є договір про користь з метою не завдавати шкоди один одному і не зазнавати шкоди.
З середини IV ст. до н. е. держави-поліси Стародавньої Греції потрапляють в залежність від Македонії і приходять в занепад. Межі полісної системи, що склалися в класичний період історії Стародавньої Греції, виявились надто тісними для рабовласницького способу виробництва.
3. Політична думка у Стародавньому Римі
Політико-правові вчення Древнього Рима мали багато загального з політичними навчаннями античної Греції. Подібність політичної думки стародавніх греків і римлян визначалася не тільки тим, що ідеологічні концепції в цих країнах формувалися на основі однотипних соціально-економічних відносин, але й глибокою наступністю в розвитку їхньої культури. Древній Рим, який довгий час залишався на периферії Античного світу, змушений був підтягуватися до рівня передових полісів Греції, переймати її культуру. Завоювання Римом грецьких полісів поклало початок еллінізації римського суспільства, тобто широкому поширенню грецької культури серед римлян. В епоху імперії ці процеси перепліталися із процесами взаємовпливу грецьких, східних і властиво римських культурних традицій.
Політико-правові вчення в Древньому Римі формувалися на основі філософських напрямків, які були перенесені із Греції. У своїх наставляннях по філософії римські мислителі зазвичай відтворювали грецькі вчення, змінюючи й пристосовуючи їх до римських умов. При розробці політичних концепцій римські автори опиралися на запозичені із грецьких джерел уявлення про форми держави, про співвідношення закону й справедливості, про природне право й ін.
Новизна й оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягали в тому, що ними були висунуті ідеї, які відповідають відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Можна виділити два кола ідеологічних уявлень, в яких найбільш яскраво виявилася своєрідність римської політико-правової думки.
До першого з них варто віднести зміни в політичній теорії, обумовлені розвитком відносин приватної власності й рабства. Виникнення великої земельної власності й концентрація багатства, яка супроводжувалася поглибленням соціальних антагонізмів, поставили панівні класи перед необхідністю підсилити правовий захист майнових відносин. Усвідомлення цієї потреби викликало в них підвищений інтерес до правових засобів закріплення свого панування, породжувало уявлення про те, що держава служить для захисту майна й тримається на згоді громадян відносно права. У добутках прихильників рабовласницької знаті основними стають визначення раба як речі, як “знаряддя, яке говорить” і т.п.
Результатом практичної діяльності юристів з тлумачення законів з'явилося відокремлення юриспруденції в самостійну галузь знань. Згодом вона здобуває статус джерела права. У працях римських юристів одержують детальне обґрунтування інститути й норми діючого права, у тому числі правовий статус вільних і рабів, класифікація майнових угод, зміст права власності й порядок успадковування.
До другого кола варто віднести зміни в політичній теорії, які відбивали перебудову державного механізму в епоху імперії, коли республіканська форма правління була замінена промонархічним режимом. Правляча верхівка відмовилася в цей період від політичних ідеалів, які наслідувала полісна аристократія. Для офіційної ідеології Римської імперії характерні ідеї космополітизму, світового панування римлян, а також концепції необмеженої імператорської влади й державний культ правлячого імператора.
Один з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43pp. до н. е.) в діалогах «Про державу» і «Про закони», наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. В дусі вчення аристократії він твердить, що держава виростає, природно, з сім'ї, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитись до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави - охорона майнових інтересів громадян. Права мудрих і гідних громадян, включаючи право власності, випливають безпосередньо з природи, з природного закону.
Марк Цицерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягнення мудрості кожним, хто одержить освіту. Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а, отже, в силу відносин приватної власності, що встановлюються в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає або ж на базі давнього володіння нею, або ж володіння за законом і згодою та ін. Позитивно оцінюючи значні багатства і договори в житті суспільства, Цицерон приходить до висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством.
Важливе місце в історії соціально-політичної думки в Стародавньому Римі займає представник римського стоїцизму Луцій Антеп Сенека (4 р. до н. е. ~ 65р. н. е.). Численні праці, і зокрема найбільший твір «Листи до Луцилія», дійшли в оригіналі до сучасності. Зберігаючи пантеїзм грецьких стоїків, тобто розглядаючи світ як єдине матеріальне і розумне ціле, Сенека розробляє переважно морально-етичні проблеми, при правильному вирішенні яких досягається спокій і непорушність духу. Не заперечуючи рабства як соціально-політичного інституту, Сенека разом з тим відстоював людську гідність рабів, закликав гуманно ставитись до них як духовно рівним. Неминучий і божественний за характером, закон долі відіграє рольового права природи, якому підкорені всі людські відносини, в тому числі держава і закон. Всесвіт - природна держава зі своїм природним правом. Люди і є члени такої держави за законами природи.
Окремі ж державні утворення - випадкові і значні для всього людського роду. Розуміння закону долі (природного права), божественного духу власне і полягає в тому, щоб протистояти випадковості і в тому числі і належності до тієї або іншої малої держави, визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Та Сенека свою, в основному індивідуалістичну етику намагається зв'язати з завданнями суспільства і держави. Етика Сенеки мала великий вплив на формування християнської ідеології.
Наростання кризи рабовласницького ладу вело до різкого погіршання становища трудящих. Могутня державна машина Римської імперії жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля народних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій на допомогу фантастичних сил. В І ст. виникає християнство - рух пригноблених, яке виступало спочатку як релігія рабів, бідняків і безправних, покірних або розсіяних Римом народів.
Християни чекали пришестя месії Христа - рятівника, божого посланця, який знищує царство Зла, скине гнобителів в «гієну вогняну», встановить обіцяне пророками царство, де всі люди будуть рівні та ін. Християнство набирає широкий розмах. Бурхливий розквіт політичної думки в Стародавньому Римі припадає на правління імператора Юстініана (527-568pp.), який завершив кодифікацію римського права. Справа в тому, що на період правління Юстініана нагромадилась величезна кількість законів, вердиктів, конституцій і праць римських юристів поза всякої системи та ін. Частина з них застаріла, частина законів, вердиктів суперечила один одному і потребувала систематизації, модернізації потребували і громадянське, преторське імператорське право. З ініціативи Юстиніана здійснено кодифікацію законів.
Таким чином, значний вплив на ідеологію римського суспільства зробила філософія стоїків. Її послідовники (Сенека, Марк Аврелій) міркували про “духовну рівність” всіх людей, включаючи панів і рабів, про їхню безсиллість змінити долю, про необхідність підкоритися світовому закону. Містичні сторони й песимізм навчання стоїків підсилювалися з наростанням кризи рабовласницького ладу. Багато ідей стоїцизму були сприйняті християнством - ідейною течією, яка зародилася серед соціальних низів Римської імперії.
Протягом II-III ст. християнська релігія поступово втратила свій первісний бунтарський дух, а в IV ст. була зведена в ранг офіційної ідеології римської держави.
Висновки
Політичні вчення раннього класового й рабовласницького суспільства опиралися переважно на релігійні — у державах Раннього Сходу, і на філософські — Раннього Заходу (Древня Греція і Древній Рим) обґрунтування. Чільне місце в політичній свідомості ранньокласових суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження громадських порядків. Із цими міфами були тісно зв'язані традиції обожнювання існуючої влади і її приписань. Царі, жерці, судді й інші представники влади вважалися нащадками або намісниками богів і наділялися священними рисами.
Найдавніші політико-правові навчання виникли в Єгипті, Індії, Палестині, Китаєві й інших країнах древнього Сходу.
Вивчення політико-правової думки Древнього Сходу має не тільки пізнавальне, але й теоретичне значення. Документи й пам'ятники літератури, що дійшли до нас від найдавніших цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Палестини, Індії й Китаю, дозволяють простежити формування політичних і правових ідей на самих ранніх етапах становлення класового суспільства.
Історія Древнього Сходу надає щодо цього унікальні можливості, оскільки багато країн ранньо-східного світу тривалий час розвивалися ізольовано один від одного й процес зародження політичної ідеології протікав у них що називається в чистому вигляді, незалежно від зовнішніх впливів. Подібна ситуація вкрай рідко повторювалася в наступній історії в інших народів. Крім того, високий рівень культури й багаті літературні традиції сполучалися тут з уповільненими темпами соціального розвитку.
В античній Греції філософія стала світоглядною основою політичних і правових навчань. Це визначило постановку таких питань, як причини виникнення держави й законів, їхню взаємодію й загальні закономірності розвитку. Теоретичний підхід до вивчення політики й права в давньогрецьких вченнях відокремлюється від практико-прикладних описів техніки державного управління. Усяке дійсне знання, у тому числі й політичне, стверджував Аристотель, має справу із загальним й існуючим по необхідності. От чому “мудрість і мистецтво управляти державою не будуть тотожні”. Дотримуючись цього ідеалу щирого знання, філософи прагнули оформити свої погляди на державу й право у вигляді політичної теорії, перетворити їх у єдиний комплекс взаємозалежних понять і доказів.
Саме в давньогрецьких філософів ми знаходимо перші в історії визначення держави й закону, класифікації форм державної влади, концепції переходу від одного політичного пристрою до іншого.
Величезний вплив на наступний розвиток політико-правової ідеології зробило навчання Платона. Під його впливом складалися філософські й соціально-політичні погляди Аристотеля, стоїків, Цицерона й інших представників античної політичної думки. Висунуті Платоном ідеї “правління філософів” й “мудрих законів” були сприйняті багатьма мислителями епохи Просвітництва.
Платонівський проект спільності майна активно обговорювали ранні представники соціалізму - Т. Мор, Т. Кампанелла й ін. На цій підставі деякі дослідники називали Платона “родоначальником комунізму”. У дійсності платонівські побудови не містять комуністичного ідеалу, тому що спільність майна в нього поширюється лише на вузький прошарок стражів-правителів і не становить економічної основи проектованого суспільного ладу.
Далеко за межі античності вийшов вплив політико-правових ідей Аристотеля. Широке поширення в наступній політичній думці одержало запропоноване ним визначення держави як об'єднання громадян заради загального добра. Взяте поза своїм контекстом, воно виявилося досить зручним, оскільки дозволяло захищати різні соціальні інтереси. Залишалося тільки уточнити, кого варто включати до складу громадян і що потрібно розуміти під загальним добром. Віддалені відгомони цього визначення чутні в сучасних концепціях держави загального благоденства.
У політичну ідеологію середньовіччя й Нового часу з аристотелевського вчення перейшли класифікація форм держави, положення про причини зміни політичних станів, змішаний державний устрій. Уявлення Аристотеля про природне й умовне право дали потужний поштовх розвитку природно-правових концепцій.
Антична політико-правова ідеологія зробила перші кроки по осмисленню політичної волі. Держава й закони в Древній Греції починають розглядатися як встановленні, створені самою людиною й покликані служити її інтересам. Подібного роду уявлення, однак, відносилися тільки до вільних громадян держави й супроводжувалися обґрунтуванням підневільного положення рабів. Розширення цивільних свобод в Античному світі відбувалося за рахунок розвитку рабовласницьких відносин.
Політико-правова ідеологія Древнього Рима, яка складалася під сильним впливом ідей грецьких мислителів, розробила ряд своєрідних конструкцій, що залишили помітний слід в історії політичних і правових навчань. Серед них - знамените визначення держави (“справа народна”), дане Цицероном, а також його ідея про право (закон) як зв'язок, як основу суспільства. Значний вплив на відокремлення теорії права від філософії зробили логіко-правові конструкції римських юристів, розробка ними догми права.
Проблема подолання політичного відчуження в політико-правовій ідеології Древнього Рима виражена слабко. Термінологічно вона намічена визначенням держави як “справи народної”, теоретично - виправданням системи стримувань і противаг, яка попереджає виродження республіки в тиранію. Цицерон визначав право як з’єднання суспільства (народу), але в його розумінні воно поширювалося лише на вільних; крім того, він же стверджував, що при гуркоті зброї (у період війни) замовкають закони.
Зовсім виняткове значення в історії суспільно-політичної думки належить християнству. Складність самого процесу становлення нової світової релігії, відбиття цієї складності в християнському каноні (Новий заповіт) обумовили й довгострокове панування християнства в Європі, і можливість використання його в середні століття в прямо протилежних цілях: від апології рабства (Августин) і кріпосництва (Фома Аквінський) до обґрунтування демократично-революційних (таборити) і комуністичних (Томас Мюнцер) програм.
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень. — Львів, 2002.
2. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999.
3. История политических и правовых учений / Под. общ. ред. B.C. Нерсесянца. М., 1997.
4. Кремінь В. Політологія. — К-Х.: Єдинорог, 2001.
5. Політологія: курс лекцій: Навчальний посібник. — Тернопіль, 2004.— 236 c;
6. Політологія: підручник. За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - 3-тє вид., перероб., доп. - К.: Академія, 2006. - 568 с.