Термін «боргова криза» виник в 1982 р., коли нафтовидобувна країна Мексика заявила про те, що більше не в змозі виплачувати борги й хоче переглянути питання про свою заборгованість. Насправді, уперше боргова криза виявилася в 1980 р. у Польщі, що взяла багато позик в 1970-е рр., коли уряд Герека, зштовхнувшись із серйозними проблемами в області виплати боргу, як часткове рішення проблеми вирішило понизити зарплату. У результаті виникла «Солідарність». Польське комуністичний уряд потрапив в скрутний стан, оскільки став застосовувати в цій ситуації рекомендації МВФ, незважаючи на те, що МВФ до неї з таким проханням не звертався. Всім країнам, які опинилися у аналогічному положенні (не в останню чергу, африканським), МВФ рекомендував проводити зниження видатків (зменшення імпорту й скорочення виплат по допомогах соціального забезпечення) і збільшувати експорт (при збереженні низьких зарплат або їхньому зниженні за рахунок переорієнтації виробництва із продуктів внутрішнього користування на будь-які товари, які можна було відразу ж продати на світовому ринку). Засобами натиску, що задіє МВФ для проведення в життя його малоприємних дій, було припинення короткострокової допомоги всім урядам Заходу в тому випадку, якщо дана держава відмовлялася проводити що нав'язується МВФ політикові; через це (в умовах боргової кризи) виникала ймовірність державної неплатоспроможності. Одна за іншою африканські країни повинні були підкорятися цьому натиску, хоча ні однієї з них не вдалося з таким успіхом виплатити великий державний борг, з яким в 1980-х рр. виплатила його Румунія Чаушеску, до великої радості МВФ і великому невдоволенню румунського народу.
«Боргова криза» в Африці знайшов своє відбиття в багатьох важких проявах: голоді, безробітті, значному погіршенні інфраструктури, громадянських війнах і розвалі державних структур. На півдні Африки виниклі труднощі супроводжувалися дестабілізацією режиму апартеїду в ПАР, що доживали останні дні в боротьбі з давно що вже охватили континент визвольним рухом, - яке досягло Йоганнесбурга лише в 1994 р. Проте, ми не зможемо дати вірну оцінку труднощам, з якими зштовхнулася Африка в 1980-х рр., якщо будемо розглядати сформоване там положення у відриві від більше масштабних проблем економіки в цілому. Боргова криза, звичайно, мав місце й в інших регіонах миру, причому з погляду абсолютної величини заборгованості, він особливо сильно виявився в Латинській Америці. Боргова криза третього миру (і соціалістичного блоку) означав припинення надання нових позик цим країнам. І дійсно, було зовсім очевидно, що потік грошей в 1980-е рр. був спрямований з Півдня на Північ, але ніяк не у зворотному напрямку.
Проте, проблема прибуткового розміщення прибавочної вартості аж ніяк не зникла у зв'язку з відсутністю досить вигідних виробничих можливостей для вкладення капіталу. Крах позичальників в 1970-е рр. (включаючи африканські держави), поза всяким сумнівом, був проблемою самих позичальників, але разом з тим він створював серйозні проблеми для кредиторів, яким були потрібні гроші, щоб позичати їх іншим позичальникам. В 1980-е рр. вони знайшли двох нових цілком серйозних позичальників: найбільші корпоративні підприємства миру й уряд Сполучених Штатів.
Період 1980-х рр. запам'ятається в корпоративному світі як час високоприбуткових, але ненадійних облігацій і поглинання одних корпорацій іншими. Що ж тоді відбувалося? По суті справи, величезні гроші були вкладені в придбання корпорацій, головним чином для того, щоб переробити їхню структуру, продати прибуткові підприємства, а інші їхні підрозділи розформувати (звільнивши в ході цього процесу робітників). У підсумку виробництво не збільшилося взагалі, але зате неймовірно зросли борги за куплені корпорації. Слідством цього стало банкрутство багатьох промислових корпорацій і банків. Якщо вони були досить великими, коли ставало ясно, що банкрутства уникнути не можна, втручалися держави й «рятували їх», щоб уникнути негативних політичних і фінансових наслідків. У результаті цього процесу, як, наприклад, у випадку зі скандалом ощадно-позичкових асоціацій у Сполучених Штатах, ділки, що відвертали операціями з ненадійними облігаціями, на цьому сильно нагріли руки, а розплачуватися за це довелося американським платникам податків.
До величезного рахунку, що складалися із корпоративних боргів, як це мало місце в Сполучених Штатах, додався величезний борг військових. Період перебування у влади Рейгана врозріз із його власними широкомовними заявами, означав активне посилення державного втручання в економіку Сполучених Штатів і привів до значного збільшення чисельності бюрократії. В економічному плані при Рейгані був скорочений рівень федерального оподатковування для найбільш багатої частини населення (що привело до подальшого росту внутрішньої поляризації) при одночасному значному збільшенні військових видатків (що в якімсь ступені скоротило рівень безробіття). Але в 1980-е рр. Сполучені Штати в результаті численних позик стали випробовувати на собі ті ж самі проблеми, що й третій мир. Проте, тут була одна істотна відмінність: МВФ не міг нав'язати Сполученим Штатам ту політику, проведення якої він рекомендував іншим країнам. А самі Сполучені Штати не хотіли її собі нав'язувати по політичних причинах. І в ході цього процесу економічне становище Сполучених Штатів у порівнянні з їх найбільш сильними конкурентами (Західною Європою і Японією) постійно слабшало саме в чинність військової спрямованості американських інвестицій.
І саме в цей час у справу втрутився так званий крах комуністичних режимів. Ми вже відзначали, що початок цього процесу, пов'язане з утворенням «Солідарності» у Польщі, стало прямим результатом боргової кризи. По суті справи, соціалістичні країни зштовхнулися з тими ж самими негативними наслідками застою економіки, що й африканські держави: зниженням вражаючого рівня економічного росту протягом фази «А» кондратьєвського циклу; занепадом реального рівня життя якщо не в 1970-е, те в 1980-е рр.; погіршенням інфраструктури; зниженням якості державних послуг; і, головним чином, розчаруванням у вартим у влади режимах. Проявом цього розчарування в політичному плані стали політичні репресії, але суть його складалася в невиконаних обіцянках «розвитку».
У випадку СРСР загальні проблеми, з якими зштовхнулися всі соціалістичні країни, ускладнили суперечливістю ялтинських угод. Ялтинські угоди, були дуже точною домовленістю. Вони допускали риторичну боротьбу щодо віддаленого майбутнього, але в тім, що стосувалося сьогодення, установлювали повну визначеність, ця умова сторонам належало неухильно дотримувати. Для цього обидві сторони повинні були бути досить сильними, щоб контролювати всі залежні від них держави й своїх союзників. Здатність до цьому СРСР тепер була підірвана економічними труднощами, що виникли в 1980-х рр., а також, звичайно, ослабленням ідеологічних позицій, що почались в 1956 р. після XX з'їзду партії. Його проблеми ще більше загострилися у зв'язку з військовим боргом Сполучених Штатів, що усилили натиск на СРСР у плані необхідності збільшення військових видатків при усе більше виразному недоліку коштів. Проте, найбільшою проблемою для СРСР була не військова міць США, а військове й політичне ослаблення Сполучених Штатів. Відносини між Сполученими Штатами й СРСР були подібні туго скрученій гумовій стрічці. При ослабленні напруги стиску Сполученими Штатами зникало зчеплення цього тандема. У результаті Горбачов став запекло прагнути до зміни сформованого положення за рахунок припинення холодної війни, ослаблення вникнення справи країн Східної Європи й внутрішньої перебудови СРСР. Виконання цих завдань виявилося неможливим - принаймні, третьої з них, - і СРСР припинив своє існування.
Крах СРСР створив величезні, може бути навіть непереборні труднощі для Сполучених Штатів. Він звів нанівець залишки одного лише політичного контролю Сполучених Штатів над їх тепер що значно підсилилися економічними суперниками - Західною Європою і Японією. Хоча борг США перестав зростати у зв'язку із закінченням політики військових кампаній, внаслідок нової ситуації виникла нова гостра проблема відсутності можливостей для завантаження виробничих потужностей, що Сполучені Штати не можуть повністю вирішити й донині. І в ідеологічному плані крах марксизму-ленінізму остаточно підірвав віру в те, що проведені державою перетворення можуть істотно поліпшити економічний розвиток периферійної й напівпериферійної зон капіталістичної економіки. От чому в інших своїх роботах я доводжу, що так званий крах комуністичних режимів насправді був крахом лібералізму як ідеології. Однак лібералізм як пануюча ідеологія геокультури (підгостреної ще в 1968 р. і смертельно пораненої подіями 1989 р.) становив основу системи, будучи основним інструментом, за допомогою якого «утихомирювалися» «небезпечні класи» (спочатку робітничий клас європейських країн в XIX сторіччі, потім народи країн третього миру - в XX). Без віри в дієвість національного звільнення, замішаної на ідеології марксизму-ленінізму, у народів третього миру не залишається підстав бути терплячими, і довго зберігати терпіння вони не стануть.
На закінчення необхідно відзначити, що економічні наслідки закінчення курсу на військові кампанії стали дуже поганою новиною для Японії й Східної Азії. Їхня експансія в 1980-е рр. у значній мірі розвивалася як за рахунок того, що вони могли позичати гроші США, так і завдяки можливості їхньої участі в процесі злиття корпорацій, що тепер різко пішов на спад. Тому східно-азіатське чудо, що усе ще продовжує залишатися реальним, якщо розглядати його в порівнянні із процесами, що відбуваються в Сполучених Штатах, в абсолютному вираженні переживає серйозні труднощі.
У країнах Африки (а також Латинської Америки й Східної Європи) ці глибокі зрушення кінця 1980-х рр. поставили в порядок денний дві основні проблеми: ринок і демократизацію. Перед тим, як перейти до обговорення питань, пов'язаних з майбутнім, варто зупинитися на цих проблемах докладніше. Популярність ідеї «ринку» як організаційної панацеї являє собою протиставлення ідеї організуючого початку «держави», віра в яку виявилася підірваною. Суть питання полягає в тому, що ідея ринку несе в собі два різні початки. Для деяких, особливо для більше молодих представників правлячої еліти із середовища колишніх бюрократів і/або соціалістичних політиків, вона порівнянна із криком, що лунав у Франції напередодні 1848 р.: «Добродії, збагачуйтеся!» І, як свідчить досвід останніх п'ятисот років або біля того, для якоїсь нової групи завжди їсти можливість перетворитися в нуворишів.
Але для більшої частини населення перехід до «ринку» не означає взагалі ніяких змін у вартих перед ними цілях. За останні десять років люди в Африці (і у всіх інших частинах світла) звернулися до «ринку» у чинність тих же самих причин, по яких раніше вони зверталися до «держави». Вони точно так само прагнуть знайти той примарний заповітний золотий скарб - «розвиток», на який указує кінець веселки. Під «розвитком» вони, звичайно, насправді розуміють рівність, таке ж гарне й комфортне життя, який живуть люди Півночі, можливо ту, зокрема, яку показують в американських кінофільмах. Але на ділі ця глибока омана. Ні «держава», ні «ринок» не допоможуть «розвитку» в умовах капіталістичної економіки, основний принцип якої - безперервне нагромадження капіталу - вимагає й приводить до усе більшої поляризації реального доходу. Оскільки більшість людей досить розумні й досить багато знають, у найскоріший майбутньому всі надії, покладені на «ринок» як на панацею від всіх лих розсіються, залишивши лише важкий осад.
Чи сильно відрізняються «демократизація» і тісно пов'язаний з нею гасло «права людини» від ринку? І так, і немає. Насамперед, вар
Ми знаємо, що проблема укладається в тім, що поняття демократії, як і ринку, несе в собі два сильно різняться емоційних значення. Одне з них пов'язане з ринком як місцем збагачення; інше сполучене з метою розвитку. Перше значення слова «демократія» звернено до невеликого, але, проте, могутній групі. Друге звернено до набагато більше численного, але політично більше слабкій групі. В останні роки зусилля, спрямовані на демократизацію в таких лідируючих африканських державах, як Того, Нігерія й Заїр, були не дуже підбадьорюючими. Може бути, проте, справжня демократія може стати можливої лише при справжньому розвитку, а якщо в умовах нинішньої системи розвиток лише ілюзія, те й демократизація не може бути ні чим іншим, крім ілюзії.
Чи значить це, що я проповідую доктрину безвихідності? Зовсім немає! Але для того, щоб наші надії знайшли під собою реальний ґрунт, спочатку ми повинні провести аналіз положення й прояснити ситуацію. Миросистема перебуває в розладі. В Африці порядку теж мало, але його там не менше, ніж в інших областях мирової системи. Африка виросла з епохи, можливо, перебільшеного оптимізму, і поринула в стан песимізму. Ну, що ж, т же саме відбулося й з іншим миром. З 1945 р. до кінця 1960-х рр. усюди здавалося, що все кращає й краще. З кінця 1960-х по кінець 1980-х рр. справа в багатьох відносинах ішло усе гірше й гірше майже повсюдно, і люди почали, щонайменше, переосмислювати свій колишній оптимізм. Сьогодні ми налякані, часом озлоблені, в наших істинах, нас охоплює сум'яття. Такий стан є простим відбиттям у нашій колективній свідомості тієї глибокої кризи, що охопив нашу існуючу систему, у якій розладналися традиційні механізми регулювання звичайних циклічних змін, і від цього основні тенденції розвитку системи самі ставлять її в положення, «далеке від рівноваги». Таким чином, ми підходимо до «біфуркації» (якщо використовувати мову сучасної науки), результат якого по визначенню не може бути передбачуваний, а тому вона зможе захопити нас у можливих альтернативних напрямках, які істотно між собою різняться.
Щоб правильно розібратися у вартих перед Африкою проблемах, насамперед треба зрозуміти, що вони властиві не тільки Африці. Я хотів би зупинитися на чотирьох з них, часто обговорюваних у дискусіях про Африку, і спробувати осмислити їх у більше широкому контексті. Перша укладається в краху національно-визвольного руху. Майже у всіх країнах воно зародилося в колоніальну епоху, відображаючи вимоги африканців самостійно розпоряджатися власною долею, і в результаті привело до політичних битв за досягнення цієї мети. Ці рухи становили чинність національної інтеграції, піднімаючи людей на боротьбу за краще життя й досягнення більшої рівноправності у світі. Вони були спрямовані проти розділового партикуляризму в рамках однієї держави, але виступали за затвердження національної й африканської культури в рамках системи. Вони відстоювали модернізацію й демократизацію, вселяючи в людей надію.
Ще вчора всі ці рухи досягли своєї головної мети - національна незалежність була завойована. Сьогодні жодне з них не збереглося в первозданному вигляді; більшої їхньої частини взагалі не призначено було зберегтися. Єдине виключення склала Південне Африканська Республіка, що вирішила своє основне завдання тільки в 1994 р. Там, де після досягнення незалежності ці рухи розпалися, ніякі інші політичні чинності не заповнили вакуум, що утворився, і не змогли аналогічним способом мобілізувати національна свідомість, і такі чинності поки не з'явилися.
Може бути, таке положення досить тривожно, але тільки чи Африка в ньому виявилася? Хіба краще складалося положення національно-визвольних рухів у Південній і Південно-Східній Азії, в Арабському світі, у країнах Латинської Америки й Карибського басейну? Та й комуністичні рухи, які захопили владу на географічному просторі від Ельби до Ялу, безумовно, перебувають не в кращому положенні. А якщо глянути на Західну Європу й позаєвропейський мир білих поселенців, чи буде картина сильно відрізнятися? Виниклі там руху, порівнянні з національно-визвольними рухами в Африці й соціал-демократичних рухах також мобілізували суспільна думка в напрямку модернізації й демократизації, і в більшості випадків після довгих десятиліть боротьби виявилися здатними прийти до влади. Але хіба не в такому ж сум'ятті перебувають тепер ці рухи, що проголошують старі гасла, не дуже собі що представляють, за що вони виступають, і нездатні заручитися тепер тією емоційною підтримкою мас, що ніколи становила їхню чинність? Особисто я не бачу між ними великої різниці.
Друга проблема Африки почасти визначається крахом цих режимів. Під їхнім крахом ми маємо на увазі позбавлення їхньої підтримки мас. Вони більше не в змозі нікого мобілізувати. А що стало з тими, хто мобілізував народ, з кадровими керівниками всіх цих рухів, з тими, чиє просування нагору стало можливим завдяки успіху цих рухів - політиками, чиновниками, представниками інтелігенції? Адже це вони відстоювали такий національний проект, і в багатьох змістах саме вони одержали від нього вигоду.
У міру того, як ставав очевидним крах цих рухів, коли мети, за досягнення яких вони боролися, поступово стали відступати за лінію обрію, ці кадрові працівники стали залишати потопаючий корабель, прагнучи до власного порятунку. Ідеологічні обіцянки відходили на задній план, від самовідданості періоду боротьби за національну незалежність не залишилося й сліду, багато хто вступили в конкурентну боротьбу, де найчастіше законну діяльність було важко відрізнити від незаконної.
Все це, поза всяким сумнівом, мало місце в Африці в 1990-е рр. Але хіба продажність і корупція цинічної еліти - явище, властивій тільки Африці? Я в цьому сумніваюся. Точно т же саме відбувається в Латинській Америці й в Азії. Ці явища характерні й для колишнього комуністичного миру. Досить лише переглянути газетні заголовки, щоб переконатися в тім, наскільки корупція в Африці блідне в порівнянні з тим, що щодня стає відомим в Італії і Японії, у Франції й Сполучених Штатах. Але й у цьому, звичайно, немає нічого нового.
Сум'яття виникло не через корупцію у високих сферах, а через те, що занадто більшу частину тих, хто виграв від всесвітнього розвитку середнього класу в період 1945 - 1970 р., потім - після 1970 р. - чортове колесо потягнуло долілиць. Ця група, положення якої істотно покращилося й у соціальному, і в економічному плані, а потім різко погіршилося (у той час, як положення інших залишалося незмінним), являє собою істотну дестабілізуючу політичну чинність, оскільки її представники, що випробовують почуття образи й збурювання, стають прихильниками численних антидержавних і морально-етичних рухів, прагнучи забезпечити свою особисту безпеку й дати вихід власної агресивності. Але й у цьому плані Африка теж нічим особливо не примітна. Якщо й говорити про цю проблему, то вона набагато більше серйозна в Європі й Північній Америці, чим в Африці.
Третя проблема, з якої, як говорять, зштовхнулася Африка, - це розпад державних структур. Очевидно, Ліберія й Сомалі виявляють собою крайні приклади цього явища. Але нам знову треба відійти від крайностей, щоб глянути на проблему об'єктивно. Першої її тридцятилітньому є зниження ступеня легітимності держав у результаті краху національно-визвольних рухів. Другий її компонент укладається в нових антидержавних настроях колишніх керівних кадрів, яким загрожує втрата їхніх соціально-економічних позицій. Однак головною проблемою тут є структурна нездатність забезпечення розвитку в умовах постійно наростаючих вимог демократизації. Ми вже говорили про ті обмеження державних ресурсів, які були викликані стагнацією економіки. Держави були усе менш здатні надавати послуги навіть на тім низькому рівні, на якому вони надавали їх раніше. Це привело до того, що події стали розвиватися по спіралі. Державам ставало усе сутужніше збирати податки. Їхня здатність до підтримки порядку скоротилася. А коли здатність держав забезпечувати безпеку й соціальну підтримку знизилася, люди стали шукати їх в інших структурах, що, у свою чергу, привело до подальшого ослаблення держав.
Але й тут також єдина причина тієї обставини, що в Африці це виявилося з такою наочністю, укладається в тім, що цей занепад державності почався незабаром після створення самих цих держав. Якщо подивитися на це явище у всесвітньому масштабі, можна буде помітити, що протягом більше п'ятисот років спостерігалася сильна тенденція до зміцнення державних структур, що досягла свого апогею наприкінці 1960-х рр., після чого вона стала повсюдно розвиватися в іншому напрямку. На Півночі вона обговорюється під різними назвами: фіскальна криза держав; ріст злочинності в містах і створення структур самозахисту; нездатність держави стримати приплив людей; тиск, надаваний з метою розпуску державних структур соціального забезпечення.
Нарешті, багато хто відзначають місце в Африці крах фізичної інфраструктури й небезпечні тенденції в поширенні заразних хвороб. Це, звичайно, теж вірно. Системи доріг, системи утворення, лікарні перебувають у жалюгідному стані, і положення усе більше погіршується, а грошей на його виправлення, очевидно, ні, і не передбачається. Поширення СНІДу стало великою проблемою. І навіть у тому випадку, якщо його поширення можна буде стримати, залишиться небезпека нових хвороб, розповсюджуваних новими бактеріями й вірусами, що не піддаються медикаментозному лікуванню.
І тут знову слід зазначити, що проблема ця надзвичайно важка для Африки, але вона властива не тільки їй. Точно так само, як ми, видимо, були свідками найвищого підйому чинності державних структур десь біля двадцяти п'яти років тому, зараз ми можемо стати свідками найвищого підйому двохсотлітньої боротьби з інфекційними й заразними захворюваннями. Самовпевненість при проведенні в життя якихось важливих рішень могла привести до ушкодження якихось захисних екологічних механізмів, що викликало до життя нові види жахливих, раніше невідомих епідемічних захворювань. У цьому плані розвал фізичної інфраструктури нам ніяк не допоможе. Як би те не було, у той час, коли в містах Сполучених Штатів з'являються нові форми туберкульозу, навряд чи можна вважати, що ця проблема властива винятково Африці.
Література
1. Санто Б. Інновація як кошти економічного розвитку. - К., 2005
2. Брандт В. Демократичний соціалізм. – К., 2006
3. Бодио Т. Свідомість і політичне поводження: обмеження раціональності політичних дій. - К., 2007
4. Предвечерный Г.П. Основы политической социологии. – Ростов на Дону, 2000