Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада -це вид вольових відносин між людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Б. Рассел у своїй фундаментальній праці "Влада" виділяє такі види влади: церковну, революційну, економічну, традиційну, "очолену" владу і владу над громадською думкою До характеристик влади насамперед належать:
- можливість впливати на "когось" і на "щось" у своїх інтересах;
- право на керівництво, вплив, управління;
- наявність відповідної могутності й сили;
- право на політичне панування;
- наявність необхідних ресурсів;
- регулювання владних відносин на свою користь;
- можливість суб'єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції "об'єкта" влади.
Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта. Влада - не тільки здатність впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв'язків.
Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між суб'єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою.
Стверджуючи, що суспільна влада - явище глибоко ангропологізоване, Б. Кухта наголошує: "Аналізуючи владу, дотримуємося думки, що раціональне пояснення недостатнє: у влади присутнє завжди щось містичне, і це притягує до неї не лише прагматиків, владолюбців, а й певних романтиків, "шукачів перлин (Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни.- Л.: Кальварія, 2003.-С. 75).
Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.
Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутність і політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.
Як приклад першого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: "У широкому розумінні, - пишуть вони, - всі форми влади є політичними". Отже, політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем.
Багато теоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею та її утримання. Політична влада - це влада в політичній сфері або її секторах. Для уточнення використовують різні критерії. Головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є "контроль над політикою володарювання"; для П. Морріса - це контроль над тим, щоб "у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади". Для Дж. Локка таким критерієм виступає "політичне право": "Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів".
Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття політики.
Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо.
Політична влада означає здатність суб'єкта забезпечити підпорядкування об'єкта в політичній сфері. Політична влада - це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтереси в боротьбі з іншими групами.
Особливості політичної влади:
- здатність і готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю;
- верховенство влади, обов'язковість виконання її рішень;
- охоплення владною дією всього політичного простору;
- наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;
- осмислення політичного інтересу й політичних потреб;
- моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);
- володіння і використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них:
- нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;
- суб'єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;
- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;
- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;
- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.
- біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;
- інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;
- влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;
- психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;
- за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;
- конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;
- технократичні концепції різноманітних напрямків.
Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей.
До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією.
Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших.
Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів.
Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обов'язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості суб'єкта влади.
Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють "внутрішні" й "зовнішні" ресурси, а Д. Ронг акцентує на "колективних" ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще "загальні ресурси влади" й "конкретні ресурси влади". До перших належать засоби, які контролюються суб'єктом і завжди можуть використатися ним для впливу на об'єкт. До других - ті ресурси, які потрібні для підпорядкування об'єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як "здатність мобілізувати ресурси" й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.
Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися.
Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.
Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.
Політична влада має такі характерні ознаки:
а) домінування владної волі;
б) володіння апаратом впливу й управління;
в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;
г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.
Політична влада має свої особливі функції:
- інтегративну;
- регулятивну;
- стабілізаційну;
- прогностичну;
- визначення напрямків розвитку суспільства;
- контрольну;
- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.
У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади:
перша - полягає у посиленні процесів демократизації;
друга - проявляється у зростанні факторів легітимації;
третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами;
четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;
п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур;
шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.
Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють.
Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур.
Структура політичної влади
Структура влади
- це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади.
Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.
Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали.
Зростання ролі експертів-носіїв унікальних знань в якихось сферах життя призвело до появи таких різновидів влади, як експертократія і меритократія. Однак монополія на інформацію, секретні знання може стати основою абсолютної влади. Цю думку висловив Е.Канетті. Саме секретність і культ таємниці, на його думку, підтримують тоталітарну владу. Достатньо згадати сталінський режим, який створив таємницю навколо життя вождів, умів приховувати свою сутність, насаджував культ доносів, відмовив громадськості у праві на доступ інформації. Причина послаблення диктатур і розвитку демократій, вважав Е.Канетті, - поширення таємниці (інформації) серед багатьох людей. Проблема взаємовідносин влади і знань розглядалася М.Фуко. Він стверджував, що влада продукує знання, а знання дає владу. Для сучасного суспільства х
Суб'єкти політичної влади
мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.
З цієї позиції можна виділити:
відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;
напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;
тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.
Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:
страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;
звичкою виконувати накази;
апатією;
переконанням у необхідності підпорядкування;
зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;
відчуттям обов'язку;
авторитетом суб'єкта влади.
Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади.
Ресурси
влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.
У першому випадку використовуються такі ресурси, як:
силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
закон - традиція, звичай;
стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.
Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.
Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.
Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.
Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.
Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.
Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.
Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).
Легітимність влади
Дієздатність влади багато в чому залежить від її легітимності. Це один з показників ефективності політичної влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною і справедливою. Легітимність і авторитетність влади - явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду народу з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус. Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був порушений порядок престолонаслідування.
Між легітимністю і легальністю може бути протиріччя. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватися населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов'язань, невдалого економічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довір'я з боку суспільства. У цьому разі спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм походженням влада може бути виправдана і підтримана народом. Історія знає багато подібних прикладів: повалення монархій у ході буржуазних революцій. Порушивши попередній правопорядок, нова влада в результаті забезпечила собі легітимацію.
Легітимація - це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальні легітимності (рівень 100% підтримки населенням) не буває. У будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіціальній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.
Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори.
Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.
Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:
геронтократія - влада старійшин;
патріархальна - влада племінних вождів;
патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями;
султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного;
влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens- слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.
Харизматична легітимність заснована на вірі в особисті якості лідера. В харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість, героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на бездумному довір'ї вождю. Зразки харизми М.Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні політологи бачать харизму не тільки у засновників світових релігій, але й поширюють її на революційних і тоталітарних вождів, на духовних батьків нації. Наполеон, М.Ганді, В.Ленін, Й.Сталін, А.Гітлер, Мао Цзедун в очах своїх послідовників володіли особливою святістю. Особливий випадок - харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки своєму становищу (функціональна харизма), тому що є спадкоємцем святого Петра, намісника Христа на землі.
Легальна (раціональна) легітимність має за джерело раціонально встановлені правила, норми (закони). В демократичних країнах це основний тип легітимності, що опирається на конституції і конкретні правові норми. Саме вони виступають посередниками між владою і народом, будучи обов'язковими і для народу, і для керівництва. Іншим проявом легальної влади, на думку М.Вебера, виступає бюрократія, яка стає раціональною в епоху капіталізму. Раціонально-бюрократичний тип управління передбачає компетентність, наявність спеціальної освіти, наслідування в управлінській діяльності установленим правилам.
Інші типи легітимності. Веберівська типологія отримала загальне визнання, хоча деякі вчені доповнюють її іншими типами легітимності. Американський політолог Д.Істон виділив ідеологічну легітимність, яка опирається на переконаність індивідів у вірності тих ідеологічних цінностей, які проголошені владою (це найбільш ефективний тип легітимності); структурну легітимність, що випливає з довір'я населення до структур і норм режиму (до законів, органів влади); персональну легітимність, що має своїм джерелом віру громадян у компетентність лідера, його здатність відповідним чином використовувати владу. В умовах демократії подібний тип легітимності проявляється у повторному переобранні лідерів на виборах. Наприклад, період президентства Б.Клінтона співпав з найдовшою за весь післявоєнний період хвилею економічного росту в США, що асоціювалося громадянами з успіхами діяльності його адміністрації і спричинило його повторне обрання.
Французький політолог Т.Л.Шабо говорить про можливість демократичної (опирається на волевиявлення керованих), технократичної (пов'язана з умінням володарювати) і онтологічної (відповідність влади універсальним принципам людського і соціального буття) легітимності.
Італійський соціолог і історик Г.Ферреро, характеризуючи типи легітимності форм правління, залежно від джерела походження влади виділяє два типи легітимності: монархічну і демократичну.
У реальній практиці різні типи легітимності можуть взаємно доповнювати один одного. Наприклад, у суспільствах, де зберігаються елементи патріархальної або підданської культури, традиції родоплемінних відносин, президенти, які пройшли через процедуру виборів, намагаються заручитися і традиційною легітимністю. Подібне поєднання правових і традиційних основ влади спостерігається і в минулих радянських республіках СРСР, а нині в суверенних державах Азії. Так, у біографії деяких президентів включені дані, що підкреслюють їх пряме походження від правителів або приналежність до найстаріших родів, які традиційно правили тут до входження цих територій у склад Російської імперії. Можливе поєднання харизматичної легітимності з легальною. Так, харизма генерала Ш.де Голля, національного героя Франції після обрання його президентом отримала підкріплення з боку авторитету права.
Найбільшим потенціалом легітимності володіють демократичні режими, в яких додатковим джерелом легітимності влади є економічна і соціальна ефективність режиму, що виражається високим рівнем життя населення. Диктаторські режими, побудовані на примусі, також намагаються заручитися легітимністю. Значною мірою тоталітарні режими (СРСР, націонал-соціалістична Німеччина) опиралися на ідеологічну і харизматичну легітимність. Тут за допомогою ідеологічних міфів і пропаганди були створені культи вождів і віра у справедливість існуючого режиму.