МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КУРСОВА РОБОТА
на тему «Технології політичного менеджменту»
по предмету «Політологія»
КИЇВ 2011
Зміст
Вступ
1. Сутність сучасних політичних технологій
2. Технології реалізації функцій політичної системи
3. Технології політичного менеджменту
4. Технології проведення електоральних кампаній
5. Інформаційні технології у виборчій боротьбі
6. Лобізм як політична технологія
Висновки
Література
Вступ
В сучасному політичному житті важливо не тільки знання теоретичних підходів, концепцій, але й те, “як насправді? якими методами, засобами? за допомогою яких технологій реалізується політика?”
На ці питання відповідає прикладна або практична політологія, яка займається дослідженням, прогнозуванням конкретних політичних подій, надає можливостей суб’єктам політичної діяльності за допомогою технологій дістати намічених цілей.
Поняття “політичні технології” досить поширено у сучасній соціально-філософській та політологічній літературі, публіцистиці, але на сьогодні ще не має загальноприйнятого визначення. Але в загальному розумінні оптимальним можна вважати трактування, згідно якого політичні технології — це технології реалізації влади. І в цьому смислі різноманітність влади породжує безліч політичних технологій, спрямованих на завоювання та утримання політичної, духовної влади, влади над умами та серцями людей, над громадською думкою.
Нажаль, вітчизняна історія свідчить про те, що серед універсальних засобів завоювання та утримання влади насильницькі політичні технології переважали, ставали “бабою-повитухою історії”. У спорі політичних технологій еволюції та політичних технологій кризи дуже часто перемагали революційні технології. Не випадково у вітчизняній літературі значно повніше вивчені механізми заколотів, терору, різних форм політичного екстремізму, ніж політичні технології еволюції, наприклад, технології парламентаризму тощо.
1. Сутність сучасних політичних технологій
Можна констатувати, що політична влада та політична система в цілому реалізують свої сутнісні властивості вираження інтересів, владування, організації, підпорядкування і т.ін. як через відповідні функції, так і через технології. Вони розвиваються, трансформуються з урахуванням конкретно-історичних обставин, відмирають старі, з’являються нові, видозмінюються ті, що існували раніше. Як і елементи, функції, що складають технології політичної системи, не є статичними та пасивними. Вони знаходяться у постійній динаміці, оновленні.
Виходячи з вищесказаного, а також з найбільш загальних визначень терміну “технології”, можна запропонувати таке формулювання політологічної категорії: політичні технології — це сукупність найбільш доцільних прийомів, засобів, процедур реалізації функцій політичної систем спрямована на підвищення ефективності політичного процесу та досягнення бажаних результатів в сфері політики. Політичні технології містять в собі як прийоми досягнення негайних локальних короткочасних результатів (тактика), так і отримання глибинного, глобального, тривалого ефекту (стратегія). Використання тих чи інших політичних технологій визначає ефективність політичного управління, регулювання політичних процесів, стійкість політичної системи і всього політичного простору. Політичні технології в більшому ступені визначаються типом суспільного розвитку (домінування в ньому еволюційних чи революційних процесів), характером режиму (демократичний, тоталітарний та ін.).
У зв’язку з цим слід підкреслити, що не існує абстрактних політичних технологій. Кожна з них, з одного боку, досить конкретна та унікальна, оскільки повинна забезпечити взаємодію різних політичних сил та структур для вирішення цілком конкретних питань. З іншого боку, кожна технологія багатопланова за своїм змістом та характером, багатоаспектна за умовами здійснення, складом виконавців, видами політичної діяльності та проблемами, що потребують вирішення.
Зупинимося на основних найважливіших видах і типах політичних технологій, що використовуються в сучасній політичній практиці.
2. Технології реалізації функцій політичної системи
Сучасна політологічна наука виділяє декілька функцій політичної системи та технології здійснення цих функцій на різних рівнях наукового аналізу.
Перший рівень — це можливості системи, тобто її дія як елементу свого середовища. Під час взаємодії із суспільством (середовищем) політична система виконує такі головні функції:
- регулююча, тобто управління, координація поведінки індивідів та груп. Вона реалізується за допомогою таких технологій, як: політичне управління; формування громадської думки, маніпулювання нею; прийняття необхідних законів; регулювання заробітної платні та цін, відсоткових ставок та податків; силове придушення антиконституційних дій та ін.;
- мобілізуюча, яка означає, що будь-яка система повинна черпати необхідні для свого функціонування ресурси. Вона робить це через технології формування політичних партій, громадських об’єднань; створення різних фондів і т.п.; прийняття законів про військову або альтернативну службу, оподаткування, інші заходи, спрямовані на мобілізацію талантів та праці людей на виконання завдань, пов’язаних з досягненням поставлених цілей);
- дистрибутивна функція як розподіл політичною системою благ, послуг, інших знаків відміни соціальним групам або окремим особам. Технології6 преференції, нагородження, заохочення та інше. За програмами соціального забезпечення та благодійності направляються гроші незаможним та старим; заходи щодо захисту громадянських прав мають ціллю рівність можливостей; за допомогою відповідних технологій прибутки та податкові міри можуть бути направлені на перерозподіл прибутків від більш заможної частини суспільства до низькооплачуваних верств та ін.;
- реагуюча, за допомогою якої система відповідає на вимоги окремих людей та груп. Технології: виборчих кампаній; вивчення, формування громадської думки, референдуми, діяльність PR та ін.;
- символізуюча, пов’язана з потребою в легітимності та підтримці в ім’я ефективного здійснення своїх функцій. Технології: масової комунікації тощо.
Другий рівень аналізу відображає те, що відбувається в самій системі. При цьому можна виділити функції входу — артикуляції та агрегування інтересів, та функції виходу — нормотворчості, реалізації норм, контролю над нормами, політичної комунікації. Всі ці функції реалізуються за допомогою політичних, соціальних, економічних, адміністративних та інших технологій. Розділити їх можна не завжди, бо вони взаємно переплетені та реалізуються одночасно у поєднанні різних компонентів, форм, методів. Щодо функцій входу, то їхні технології мають бути спрямовані на виконання вимог та підтримки з боку системи, а це виконується за допомогою: участі у політичному житті; уваги до офіційної інформації; поваги до офіційної влади, символіки; проведення референдумів, виборів, мітингів, маніфестацій, пікетів, кампаній листів, здійснення звернень, публікацій у ЗМІ; матеріальної підтримки, сплати податків, надання послуг системі (безкоштовна праця, військова служба, дотримання законів тп директив тощо). Таким чином, названі функції реалізуються як за допомогою політичних, так і інших технологій та механізмів діяльності.
Функції виходу називають “урядовими функціями”, тобто функціями розробки правил, засобів їхнього застосування, контролю. Ці функції реалізуються через певні визначені технології, часто закріплені законодавчо та маючи чіткі алгоритми виконання (докладніше вони будуть розглянути трохи пізніше).
Третій рівень. Тут аналізуються функції, що сприяють збереженню та адаптації системи — політичного рекрутування та політичної соціалізації. Для їхньої реалізації використовуються такі технології: вивчення, підбору, розстановки, навчання, переміщення, перепідготовки кадрів і т.і.; придбання знань, вірувань, засобу існування, розуміння та співчуття, властивих саме тому суспільству, де живе людина; інтеграція культури в психологічну структуру особистості та її адаптація до певного економічного та соціального середовища.
Слід підкреслити, що співвіднесення тих чи інших технологій з певною функцією політичної системи досить умовно і в чистому вигляді можливо лише теоретично, оскільки на практиці всі вони взаємно переплетені та реалізуються у складних сполученнях соціально-політичних, соціально-економічних, інформаційно-аналітичних та інших підходів.
3. Технології політичного менеджменту
Термін “політичний менеджмент” або “політичне управління” тривалий час викликав непорозуміння серед фахівців-політологів, як вітчизняних, так і західних. Це було пов’язано з тим, що політичне управління асоціювалось з маніпулюванням масовою свідомістю та поведінкою в умовах тоталітаризму. Але сьогодні у зв’язку зі змінами, які переживає суспільство, цей термін, а також практика політичного менеджменту набувають прав громадянства, з’являються нові тенденції в політичній сфері, здійснюється розвиток у напрямку партиципаторності, орієнтації політичної участі на вирішення конкретних проблем. Якщо вважати, що політичний менеджмент — це цілеспрямована діяльність, сенс якої міститься у перетворенні політичних вимог різних соціальних груп в політичні рішення та політичні дії, які відповідають інтересам більшості, то можна виділити деякі технології, підходи, форми політичної діяльності, що мають сьогодні актуального значення.
Прийняття політичного рішення — це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами. По суті, даний процес присутній як на “вході”, так і на “виході” системи. При цьому збільшення вимог населення, соціальне “обурення” середовища поширюють масштаб управління і підвищують його роль в організації політичного життя. З іншого боку, ефективність реалізації прийнятих рішень безпосередньо впливає на ступінь підтримки та авторитет режиму правління.
На теперішній час в політичній науці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень. Так, нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. Як важливіший засіб оптимізації такого вибору виступають різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми. Біхевіористська теорія, що розглядає даний процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації.
Такого роду підходи відображають подвійний — раціонально-ірраціональний — характер управлінського процесу. Політична влада реалізується через особистий вплив управляючих і, незважаючи на регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, привносить в цей процес непередбачуваність та непрогнозуємість. Врешті-решт процес прийняття рішень являє собою симбіоз раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади та значного суб’єктивізму управляючих.
Ці дві ознаки співвідносяться та взаємодіють на різних етапах прийняття рішень. Технологія процесу формування рішення містить такі фази: вивчення проблеми; аналіз вихідної інформації; оцінка альтернатив та вибір оптимального варіанту; прийняття рішення; реалізація рішення; контроль виконання; оцінка результатів.
Вивчення процесів прийняття та реалізації рішень в різних організаціях стали підставою розробки моделей цього процесу, чим займається так звана якісна теорія рішень. Модель містить вказівки, як здійснювати роботу на кожній фазі, забезпечуючи їхній взаємозв’язок. Слідування технології дозволяє раціоналізувати процес прийняття рішень.
Першим етапом прийняття рішення є підготовчий
етап. На цьому етапі із загального соціального контексту вибирають ті вимоги та конфлікти, які мають політичного характеру. Таким чином формується сукупність проблем, які необхідно вирішити політичними засобами та методами регулювання. Як правило, на цьому етапі різні групи відстоюють власне розуміння того, в якій черговості слід вирішувати важливі суспільні проблеми. Активну роль в цьому процесі відіграють різні структури — формальні (парламентські комітети, комісії, лобі) та неформальні (міжособистісні об’єднання політиків, експертів і т.д.). При цьому великого значення має той факт, чи готується вирішення крупних, стратегічних або звичайних, рутинних питань. В першому випадку значно гостріше ведеться явна чи неявна полеміка політичних груп та сил, зростає напруженість в правлячих колах, посилюється вплив тіньових важелів влади.
Головною умовою цього етапу є отримання інформації, яка відображає ті принципові моменти, що треба врахувати при прийнятті рішень. Також ця інформація повинна бути співвіднесена з ціннісними перевагами осіб, які приймають рішення, а також з діючими правилами та регламентами розглядання питань.
На другій стадії — етапі прийняття
рішення — формулюються політичні цілі та засоби їх досягнення. На цьому етапі враховується динаміка зовнішнього середовища, оцінюються та обираються альтернатив, визначаються критерії вибору та оптимізації рішень, законодавчо закріплюється порядок їх прийняття.
На процес формулювання політичних цілей та вибору засобів помітно впливає форма правління, форма державного устрою, політичний режим, ступінь однаковість культурного середовища, рівень життя населення тощо.
Найбільш важливий елемент даної стадії — вибір методів реалізації сформульованих цілей. Можна сподіватись на інтуїцію та здоровий глузд, можна використати метод спроб та помилок. Але витрати від подібних технологій помітно перевищують їх ефективність.
В політичному менеджменті існують різні методи. Один з них — раціонально-універсальний — передбачає оптимальний варіант вирішення проблеми на основі всебічної інформації, розумної поведінки груп при розв’язанні даної проблеми, відсутності будь-яких перешкод зовні. На практиці такий варіант не проходить з причин суперечливої природи самої людини, рухомості її інтересів.
Більш прагматичним є метод гілок, що виходить з поетапних кроків та рішень в реалізації конкретної проблеми. Це своєрідне “пілотування” на маршруті досягнення глобальної цілі, коли можливий і відхід вбік, і повернення для вирішення виникаючих важливих завдань. Цей метод дозволяє прораховувати ефективність витрат на шляху до кінцевої цілі, вносити поправки до стратегії руху. Але при даному методі важко забезпечити досягнення будь-яких великих проривів в політичному реформуванні суспільства.
Враховуючи переваги та недоліки кожного з методів, деякі вчені пропонують використовувати так званий змішано-скануючий метод, який передбачає, з одного боку, широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства та виділення їхніх типових, загальних рис, а, з іншого, — використання уявлень, що розкривають глибинні основи протиріч, для розробки якої-небудь однієї проблеми, виникаючої за конкретних обставин.
Третій етап — реалізація
політичного рішення. Тут важливо добитися підтримки прийнятих рішень та засобів їх здійснення з боку населення. Позитивна мотивація у населення складається за рахунок умілого пропагандистського забезпечення, доказу переваг обраного варіанту вирішення проблеми.
Як правило, прийнято виділяти декілька основних типів (технологій) реалізації рішень: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм та радикалізм. Популізм передбачає пряму апеляцію до громадської думки, до безпосередню опору на масові настрої. Тому він обов’язково зорієнтований на спрощення, а інколи і вульгаризацію запропонованих цілей. Правлячі еліти намагаються виробити якийсь заклик до населення, реалізація якого ,за їх думкою, забезпечить подолання всіх протиріч та швидке просування до успіху. Нерідко в таких випадках використовують лестощі, залякування внутрішньою або зовнішньою погрозою, безпідставні обіцянки тощо. Найбільш часто популізм використовується при харизматичному правлінні, але популістські заходи можуть стати складовою частиною політичного курсу і при інших режимах, які дотримуються раціональних методів управління.
Елітизм зорієнтований на попередження значної участі громадян у розробці рішень, в корегуванні урядового курсу. Такі режими заохочують діяльність різного роду посередницьких форм взаємодії з електоратом, акцентують увагу на розвиток представницьких органів та структур в політичному процесі. Широкого розповсюдження набуває тут діяльність тіньових, апаратних механізмів влади.
Консерватизм характеризує стійке прагнення влади за будь-яких суспільних перетворень приймати рішення, які сприяють збереженню тих чи інших інститутів, структур або стосунків влади.
Радикалізм призводить до протилежних результатів, він рідко приносить суспільству мир, порядок та спокій, насилля виступає як основний метод управління і перетворює владу у майже смертельну зброю.
На відміну від радикалізму, демократизм орієнтується на реальні потреби громадян, відтворення їх невід’ємних прав та свобод. Дотримання процедур виборчих циклів, принципу розподілу влади, цивілізованих відносин з опозицією, як правило, виключає з арсеналу політичного управління засоби жорсткого соціального примусу, заохочує механізми самодисципліни та самопримусу.
У будь-якому випадку добитися підтримки своїх дій та лояльності з боку громадян влада може тільки тоді, коли засоби та методи рішення спираються на стійкі стереотипи поведінки, існуючи цінності та уяви більшої частини населення.
У кожного політика існує свій стиль прийняття політичних рішень — індивідуальні методи, зумовлені особливостями особистості керівника, його менталітету, волі. На цей стиль впливають також ставлення до інформації, спрямованість інформаційного потоку, когнітивна здібність, здібність протистояти дійсності. Стиль прийняття рішення може бути: гнучким — зі схильністю до ризику; гнучким — зі схильністю до сторожкості; жорстким — зі схильністю до ризику; жорстким — зі схильністю до сторожкості. Крім того, можна казати про реагуючий стиль прийняття рішень, коли не тільки лідер, а взагалі уряд прагне співпрацювати з зацікавленими групами за допомогою переговорів, спрямованість на збереження їхнього статусу, встановлює стійкі зворотні зв’язки через опитування громадської думки. Поряд з тим використовується активний інтервенціонистський стиль, коли уряд нав’язує різним групам довгострокову програму, де приватні інтереси підпорядковуються національним.
В умовах сучасної України існує певний дуалізм політичних стилів. З одного боку, переважає авторитарний стиль прийняття рішень вузькою групою осіб з політичної верхівки без консультацій з іншими учасниками «політичної гри». А, з іншого, — спостерігається активний інтервенціонистський стиль, який проявляється у нав’язуванні келійно прийнятих рішень суспільству. Багато в чому ця ситуація відчуження більшості населення від процесу прийняття рішень зумовлена незрілістю громадянського суспільства, розколотістю його культури.
4. Технології проведення електоральних кампаній
Електоральна (виборча) кампанія є найбільш цікавим феноменом політичного процесу, адже за змістом, структурою вона містить окремі форми практично всіх інших політичних кампаній, крім того, за своєюспрямованістю вона безпосередньо сприяє конституюванню політичної системи.
Будь-яка політична (отже і виборча) кампанія – це система колективних дій, що розраховує на досягнення конкретно визначеної цілі. Успіх виборчої кампанії в значній мірі залежить від масштабів підтримки тих цілей, програм, які висуваються партією (чи окремим кандидатом), що мала більшу кількість людей. Очевидними проявами підтримки можна вважати кількість членіворганізації чи політичного руху, регулярність виконання громадянами свого виборчого обов’язку, розмір реального електорату політичної партії або окремого кандидата, силу емоційно-психологічного співчуття (оптимізму) щодо своїх обранців, яку в різних формах висловлюють виборці.
Вибори є не тільки суттєвою ознакою, атрибутом демократії, вони – необхідна умова її існування. У Загальній Декларації прав людини, яку прийняла 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН, наголошується: “Воля народу повинна бути основою урядової влади; ця воля має знаходити своє висловлення у періодичних і нефальсифікованих виборах, які мають провадитись при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.”
Виборча система є порядком організації та проведення виборів до представницьких установ або індивідуального керівного представника (наприклад, президента країни), що закріплений в юридичних нормах, а також чинній практиці діяльності державних і громадянських організацій. Виборча система є складовою частиною політичної системи, крім того, сама поділяється на:
1) виборче право – теоретико-юридичний компонент;
2) виборчу процедуру (або виборчий процес) – практико-організаційний компонент.
Класифікувати вибори можна, використовуючи декілька критеріїв:
-згідно об’єкту виборів - вони можуть бути президентські, парламентські, муніципальні (до органів місцевого самоврядування);
- відповідно до строків – чергові, позачергові, додаткові;
- за рівнем демократизації (протилежні пари) – загальні чи обмежені (центрові);
- рівні чи нерівні;
- прямі чи непрямі (багатоступеневі);
- із таємним чи відкритим голосуванням.
Для політичної оцінки є важливим розумінням ознак, які характеризують міру демократизму виборів: загальність, рівність, прямий характер, таємне голосування. Так, у багатьох країнах світу (навіть із розвинутою демократичною традицією) зберігаються так звані виборчі цензи і відносно активного виборчого права (права обирати), і відносно пасивного (бути обраним). Виборчі цензи бувають: майновими (володіння майном чи прибутками); пов’язані з осілістю проживання на даній території не менш визначеного законом строку; освітніми (зокрема, володіння державною мовою); віковими і т.ін.
В Конституціях та виборчому законодавстві кожної суверенної країни відзначаються ці особливі умови, походження яких пов’язано з історичною традицією, політичною культурою, політичною нормою тощо. Так, у Канаді до Сенату може ввійти тільки особа, що володіє нерухомою власністю; у Великій Британії, щоб отримати право бути обраним, слід внести виборчу заставу досить великого розміру; віковий ценз для депутатів верхньої палати парламенту в відповідних країнах досить високий: у США та Японії – 30 років, у Франції –35, у Бельгії та Іспанії – 40 років.
Вибори вважаються рівними, якщо забезпечено єдину норму представництва – кількість виборців, яких представляє один кандидат. Але цей принцип досить легко можна порушити через поділ країни на виборчі округи таким чином, як це вигідно пануючій еліти; саме так здійснюється технологія так званої “виборчої географії” ( чи “виборчої геометрії”).
Виборчий процес самим безпосереднім чином пов’язаний із нормами закону і ефективністю чинного законодавства. При цьому забезпечуються три важливі умови:
а) дотримання рівності можливостей для всіх кандидатів і партій, які беруть участь у виборах (рівне фінансування, доступність ЗМІ, нейтралітет держапарату);
б) інститут реєстрації претендентів на посади, згідно вимог і цензів, закріплених законодавством;
в) інститут реєстрації виборців шляхом складання списків виборців.
Виборчий процес неможливо ні вивчати, ні досліджувати, якщо не визначитись у специфіці виборчих систем, отже і відповідного законодавства, що їх регулює в межах тієї чи іншої національно-правової системи.
Виборчі системи пройшли майже тривіковий історичний шлях. В сучасному світі діють дві головні системи виборів – мажоритарна і пропорційна; н
При мажоритарній системі ( системі більшості) кандидати висуваються на територіях виборчого округу і обраним вважається той, що отримав більшість голосів виборців. Відомі два різновиди цієї системи – абсолютної більшості та відносної більшості. При першій кандидата вважають обраним, якщо він набрав абсолютну більшість голосів (50% плюс один голос); саме тому за умов такої системи дуже вірогідним стає другий тип виборів, в якому беруть участь лише два претенденти, що отримали найбільшу кількість голосів у першому турі. При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожний з його суперників. Чималою політичною вадою такої виборчої системи є те, що партія, яка на виборах мала меншу прихильність виборців, ніж її головний суперник, може отримати більшість міст у парламенті країни. В той же час ця система сприяє витисненню у законодавчих органів влади представників малих і невпливових політичних організацій і допомагає тенденції становлення (поступово) двох- чи трипартійної системи.
Дана виборча система застосована у таких країнах як США, Канада, Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Франція, Японія.
Пропорційна виборча система передбачає, що мандати розподіляються чітко пропорційно кількості наданих голосів виборців. Політичною метою застосування цієї системи виборців є забезпечення широкого і пропорційного представництва в органах влади політичних партій, а також соціальних і етнічних груп. Дана система сприяє розвиткові та вдосконаленню багатопартійності. Існує також два її різновиди:
- пропорційна виборча система загальнодержавного рівня, коли виборчі округи не виокремлюють та голосування за політичні партії здійснюється в масштабі всієї країни;
- пропорційна виборча система, що грунтується на багатомандатних округах; отже депутатські мандати поділяються на підставі впливу політичних партій у виборчих округах.
Безсумнівно, достоїнством пропорційної системи з точки зору політичної науки і практики є те, що завдяки їй можливо представити реальну картину політичного життя та розташування політичних сил у суспільстві. Але вона має і свої недоліки – наприклад, необхідність формувати так звані коаліційні уряди (кабінети), політика яких не є стабільною; сильну залежність депутатів від лінії своїх партій, що відбивається на ефективності законотворчості; досить слабкий зв’язок безпосередньо між депутатами і виборцями.
За сучасних умов певні варіанти пропорційної системи прийняті законодавством Австрії, Бельгії, Греції, Ізраїлю, Італії, Норвегії, Фінляндії, ФРН, Швейцарії, Швеції та інших країн.
В сучасному виборчому процесі України (зокрема, і Росії) діє комбінація мажоритарної і пропорційної систем ( змішаний варіант), коли половина депутатського корпусу (225 місць) обирається по мажоритарних багатомандатних округах, а друга половина (225) згідно пропорційної системи – від партій та виборчих політичних об’єднань за умов подолання 4- відсоткового бар’єру. Застосування змішаної виборчої системи пояснюється намаганням досягти найбільш оптимальної моделі політичного представництва в країні.
Виборча процедура як заходи держави з організації та проведення виборів безпосередньо визначається правовою нормою і, таким чином, завжди має легальний характер. Вона регламентує і регулює будь-які виборчі кампанії на протязі довгого строку. Виборча процедура зазвичай містить:
1) призначення виборів;
2) утворення виборчих органів, які відповідальні за їх проведення;
3) організацію виборчих округів, районів, ділянок;
4) реєстрацію кандидатів у депутати ( або інших претендентів);
5) фінансову підтримку виборів із бюджету;
6) охорону порядку в ході їх проведення;
7) визначення результатів голосування.
Виборча (передвиборча – таке поняття використовують деякі автори) кампанія офіційно починається з дня проголошення акта про призначення виборів (це прерогатива держави) і продовжується до дня виборів.
Зміст виборчої кампанії полягає в цілеспрямованих діях безпосередніх учасників виборів – сторін, що є суперниками (конкурентами): партій, громадських організацій, самих кандидатів.
Технологія проведення виборчої кампанії є складним виявом політичного мистецтва і політичного досвіду, але кожна сторона-учасник має виконувати необхідні етапи. По-перше, заява кандидата про його рішення балотуватися на виборчий пост, в якій надається мотивація цього рішення, акцентуються ті проблеми, що будуть головними аргументами його програми тощо. По-друге, складання і висунення виборчої платформи кандидата – цільного тексту зрозумілих для виборців пропозицій, що витікають з актуальних проблем життя країни, регіону, міста і спрямовані на їх вирішення. По-третє, створення оргструктур передвиборчої кампанії , тобто формування її штабу як спеціального апарату фахівців із питань “політичного маркетингу”. Саме вони формулюють завдання кампанії, вирішують питання її фінансування, зв’язків із ЗМІ та інше. По-четверте, формування стратегії й тактики виборчого “марафону” з орієнтацією на партійні цілі та ідеали; чи на суперечливі проблеми, з яких можливо ефективно дискутувати з конкурентами; чи на видатні особистісні якості та ділові можливості (імідж) кандидата. По-п’яте, завоювання голосів виборців, що містить агітаційно-пропагандистські дії, політичну рекламу платформи кандидата та його активно-змагальні вчинки - акції в межах виборчої конкуренції.
Спеціальну технологію ведення таких кампаній фахівці називають виборчою інженерією. Вона будується із множини особливих методів та засобів, які враховують синтез об’єктивних і суб’єктивних обставин, що здатні визначити успішний результат. До цих чинників слід віднести:
· вагомість економічної кон’юнктури, на фоні якої розгортається політична кампанія щодо програмних цілей, вимог і гасел, висунутих претендентом;
· динаміку соціальних настроїв, що завжди коливаються в ході проведення компанії;
· механізми розгортання кампанії слід орієнтувати на використання емоційних та психологічних імпульсів;
· завдання психологічних елементів виборчої інженерії йде через певні образні форми, мистецькі акції, зрозумілі гасла, яскраві та “теплі” символи, тощо;
· формування позитивної харизми кандидата, зокрема, через уміння поводитися публічно, манеру спілкування, пози і ходу, через яскравість його політичних промов та розповсюдження в політичній рекламі його “людяних якостей”;
· тактика виваженого використання інформаційних технологій, перш за все ЗМІ, для тиражування і просунення необхідної політичної інформації, для впливу на масову й індивідуальну свідомість виборців.
Грамотно і зважено проведена виборча кампанія створює певну можливість передбачати результати голосування досить близько до реальних.
Зрештою, механізми виборчих кампаній певним чином стосується і таких інститутів, як пряма дія в політиці: референдум і плебісцит, політико-правова процедура проведення яких має свій контекст у законі та в політичному процесі. Крім того, політична практика знає також інші форми прямої дії – безпосередній вплив громадян на владу через резонансні форми політичної активності – мітинги, демонстрації, страйки.
5. Інформаційні технології у виборчій боротьбі
політична технологія менеджмент
Інформаційна стратегія організаторів передвиборних кампаній в основному включає чотири прагматичні завдання:
1) довести до виборців позитивну інформацію про свого кандидата і його платформу;
2) негативну інформацію про суперників;
3) здійснити порівняння кандидатів і їхніх програм;
4) дати відповіді на критику з боку опонентів.
Поряд із замовленою й оплачуваною інформацією важливу роль у ході виборчої кампанії грає так звана вільна інформація, яку відтворюють журналісти, що спеціалізуються на політичних проблемах. Їх цікавлять, насамперед, динаміка боротьби, методи суперництва, помилки, промахи і неточності кандидатів. Ця інформаційна продукція важко піддається «приборканню», її можна звернути і прямо проти себе, якщо зневажити законами політико-інформаційної кон'юнктури, але можливо направити й у свою користь, якщо враховувати правила політичної комунікації і тактично грамотно підключати ЗМІ до подій, акціям і заходам електорального процесу.
Сучасні ЗМІ майже безроздільно володіють механізмами і можливостями політичної комунікації (зв'язку), цим і пояснюється феномен так називаної «четвертої влади». Причому, ними реалізується одна з найбільше ефективних різновидів комунікацій - tet-a-tet («віч-на-віч») із споживачами політичної інформації. Цей вид дозволяє дуже спрямовано формувати суспільну думку, вести діалог, причому зумовлюючи його «сценарій»; здійснювати прямий політичний контакт без небажаних посередників з акцентованими політичними фігурами (персонами) і т.д.
Самі засоби масової інформації своєю інфраструктурою і функціональною діяльністю відтворюють наймогутніший потік політичної інформації, що є, по суті, найбільше досконалим простором політичної комунікації.
У процесі політичної комунікації ЗМІ реалізують два динамічних етапи:
— на першому комунікатор відбирає (можливо, дозує, коректує) і передає інформацію реципієнту (тобто одержувачу) за допомогою технічних каналів зв'язку, що сприймає їх або ні;
— на другому етапі відбувається усвідомлення, розумова переробка (у т.ч. у політичних категоріях) і інша інтепретація даної інформації.
Другий етап, як відомо, істотно залежить від так званих «кумирів» (лідерів) громадської думки: популярних журналістів, впливових державних і суспільних діячів, економічних магнатів («олігархів»), знаменитих учених, проповідників і т.п. У силу особливого соціального статусу, престижу і популярності вони одержують «легітимну прерогативу» власного тлумачення тих або інших політичних подій, процесів, і ця авторська інтепретація знаходить усі шанси трансформуватися в одну з версій, визнаних масовою свідомістю.
У ліберально-демократичних державах західного світу і суспільствах «демократичного транзиту» ЗМІ намагаються максимально розширити автономізацію свого статусу, що найбільше успішно вдається зробити (або імітувати) у ході передвиборних кампаній.
Саме під впливом політичної кон'юнктури виборчого процесу і завдань електоральних кампаній, що ускладнюються, відбувається модернізація функцій ЗМІ, з'являються нові тенденції і специфічні уяви щодо діяльності каналів інформації (як «вільної», так і «офіційної» преси).
Так, функція ЗМІ як найважливішого «агента» виробництва і розподілу політичної культури, в умовах виборчих кампаній сприяє або інтеграції субкультур у домінуючі види політичної культури, або їх «утилізації» під пресом електоральної активності більшості.
Виконуючи функцію політичної стандартизації в період виборів, ЗМІ: а) диференціюють політичні стандарти на норми, девіації і навіть делікти; б) прагнуть уніфікувати в межах визначених виборчих платформ прояви суспільної думки; в) сприяють легітимації моделей електоральної поведінки як виборців, так і претендентів.
Виборчий процес не тільки акцентує діяльність ЗМІ по політичній соціалізації громадян, але і дозволяє їм неілюзорно стати на захист суспільних інтересів. Це досягається за рахунок дії «сигнальної» функції: виявлення прихованої інфляції; фактичного спаду (стагнації) в економіці; росту злочинності і корупції; посилення екологічного ризику, ін.
Одна з класичних функцій ЗМІ по відбору і переробці (інтепретації) інформації в умовах виборчого процесу помітно модернізується. Тенденція їх можливих змін коливається між двома полюсами — мірою ангажованості інформаційного засобу (каналу, видання) в інтересах значного політичного замовника і його прагнення, а також можливостями зберігати достатньо незалежну лінію політичних оцінок у контексті передвиборної конкуренції.
Безумовно, усвідомлюючи найширші маніпуляційні можливості ЗМІ, еліта влади намагається контролювати їх будь-якими засобами; подібні ж устремління характерні для політичних контр-еліт. Проте якщо перша володіє хоча б відносною інформаційною монополією (наприклад, за допомогою офіційної преси, ТВ і радіоканалов), то опозиційні політичні групи, навпроти, зацікавлені в диверсіфікації ЗМІ і плюралізації потоків інформації.
У функціональній діяльності ЗМІ в періоди виборчих кампаній актуалізуються три помітні тенденції:
— беручи участь у передвиборній агітації, засоби масової інформації неминуче використовують технології лоббірування (причому, як правило, просуваються інтереси т.зв. корпоративистських лоббі);
— здійснюючи функції «політичний реклами», інформаційні канали радіо і телебачення, друкарська преса опиняються перед необхідністю виконувати правила т.зв. «конвенціної» політичної участі, що має ортодоксальний характер і найбільше регламентована правом (питання термінів, обсягів фінансування й ін.);
— нарешті, добре відомо, що ЗМІ спроможні до постійних і істотних перекручувань соціальної реальності; у період же передвиборного «марафону» ця властивість виявляється в «міфологізації» і часом «містифікації» політичного процесу як антитехнології.
Причому, мова зовсім не йде про класичне розуміння конструктивної міфотворчості як одного з засобів діяльності телебачення, описаного відомим канадським культурологом М. Маклюеном: мозаїчність двомірного зображення, звуків і кольорів, мозаїчність сценарної композиції, що сполучають простори і зіставляє часи і т.д.
В основі політичних «містифікацій», як антитехнології ЗМІ у виборчих кампаніях, лежить сама банальна омана, якою наповнюються ті або інші версії «напівправди», «відкоректованої правди» і ін. Певною історичною ілюзією стає майже наївне судження Мішеля Монтеня про те, що «правдивість лежить в основі всякої чесноти». Створюючи «політичні міфи» про неіснуючі гідності претендентів, формуючи їм у такий спосіб «помилкову» харизму, підкріпляючи «дуті» виборчі платформи не менше туманними обіцянками, ангажовані ЗМІ виправдують свої дії так званими «захисною» і «запалюючою» функціями омани, що добре відомі психологам. Проте, те, що оманливими обіцянками і несумлінними маніпуляціями на об'єктивному і суб'єктивному змісті істини насичені виборчі кампанії, не тільки руйнує правову цінність вибору як інституту демократії, але і загрожує втратою соціальної довіри і перспективою політичної дискредитації.
Здійснюючи вибір засобів виборчої інженерії, «команди-штаби» конкуруючих претендентів, звичайно, роблять ставку на ЗМЇ в аспекті їхніх можливостей швидко і необмежено (особливо ТВ і радіо) тиражувати політичну інформацію, а також доставляти її виборцям у яскравій, доступній формі й у комфортних умовах. У той же час, не варто недооцінювати такі політичні вади, наприклад, телебачення, що скептично помітив французький політолог Ж. Эллюль: швидке «вимивання» із пам'яті телевізійної інформації внаслідок заміщення; спроможність ТВ стирати грань між реальністю і фікцією; створювати ілюзію «включеності в політику» у байдужої особистості; завищувати статус політичних феноменів в ієрархії соціальних цінностей.
Незважаючи на те, що як і раніше біля 2/3 бюджету передвиборної кампанії витрачається на рекламу кандидатів по телебаченню, його дорогі послуги все більш почнуть замінятися, як можна прогнозувати,електронними засобами масової інформації. Інформаційна революція кінця 80-х рр. принесла чотири «технологічних чуда» у кампанії по виборах президента і парламенту (досвід Росії, України, країн Балтії):
1. Прямий зв'язок -«гаряча лінія»: комп'ютерна мережа по зв'язку штабу кампанії, ЗМІ, груп інтересів.
2. Використання кабельного телебачення і поширення відеокасет.
3. Створення тимчасових ТВ-мереж через супутниковий зв'язок (між штабом і місцевими радіокомпаніями).
4. Можливості використання комп'ютерної графіки, головним чином для акцентуації політичної реклами і посилення враження від виступів кандидата.
Нарешті, саме в ході електоральних кампаній у діяльності особливо друкарських засобів інформації починає оформлятися конструктивна тенденція своєрідного «поділи праці» —спрямованості на «свою» аудиторію, їх політичні симпатії і життєві орієнтації. Мабуть, не настільки далеко час, коли і про український електорат можна буде говорити, як про жителів Великобританії: «Таймс» читають ті, хто управляє країною; «Файнэншл Таймс» — ті, хто володіє їх фінансами; «Гардіан» — ті, хто хоче управляти і розділяє позиції реформістів; «Дейли миррор» — ті, хто підтримує лейбористів.
В сучасних умовах ми стаємо свідками перетворення політичних технологій. Позбавляючись тоталітаризму та авторитаризму, поступово освоюючи демократичні норми політичного життя, ми підходимо до розуміння тих засобів політичної діяльності, що супроводжують дійсно демократичне перетворення суспільства.
6. Лобізм як політична технологія
У соціально-політичних механізмах сучасної плюралістичної демократії важливу та своєрідну роль відіграють групи інтересів, що використовують тактику тиску; їх називають, як відомо, лобістськими угрупованнями. Перші дослідники лобізму американський політолог А. Бентлі та француз Ж. Мейно вважали його специфічною рисою практичну відсутність правової регламентації подібної діяльності. Тиск на парламент та адміністрацію виконавчої влади здійснюється так званим лобі з ціллю реалізації реалізації групових інтересів. Ф. Трумен диференціював групи інтересів як певні соціальні субстрати (“вихідний суспільний матеріал”) та групи тиску (лобі) як політично інституціоналізоване відображення перших.
Таким чином, лобізм доцільно розуміти як систему і практику реалізації інтересів різноманітних груп, союзів, об’єднань громадян, субстрат та субеліт, корпорацій тощо шляхом організованого впливу на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів.
Незважаючи на часто нелегітимний статус лобістських груп, механізми їхньої діяльності не можна однозначно оцінювати негативно, бо вони є природними інститутами плюралістичної демократії та втілюють, активні політичні технології, а також механізм обліку та досягнення багатопланових соціальних інтересів у диференційованих суспільствах, особливо транзитних. В цьому є політичне призначення лобізму — здійснювати функцію соціального посередництва між громадянським суспільством та державою, а також сприяти спрямованому “обміну інформацією” в процесі законотворчості. Так, французький політолог М. Дюверже, відмічаючи, що законодавці намагаються легалізувати лобізм та перевести його “з кримінального шляху до інформаційного”, мав на увазі подолання прямого підкупу та скупки голосів за рахунок “непрямого” інформаційного впливу об’єктивної інформації, яка підтверджує обгрунтованість інтересів та вимог щодо очікуваних рішень влади. Під час розробки та прийняття законів, при інтерпретації законодавчого чи будь-якого нормативного акту урядовцями важливу роль відіграють не тільки їхні знання та професіоналізм, але і об’єм та характер інформації, яку він має.
Технологічно процес лобіювання зазвичай здійснюється невеликою групою людей, але це не знімає і відчутної соціальної користі, бо врахування групових можливостей та інтересів, наслідків дій, що здійснюються в межах демократичної процедури, виражається в політичних рішеннях, де легалізована складна система стримок та противаг міжгрупових та міжкланових протиріч.
Слід відмітити і соціально-правовий аспект в оцінці лобізму: він як би доповнює конституційну систему демократичного представництва, дозволяючи впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень тим групам, які позбавлені можливості артикулювати власні інтереси через своїх депутатів, бо парламент України формується за мажоритарно-партиципаторним принципом, упускаючи інтереси багатьох соціальних груп.
Один з механізмів лобіювання — плюралістичний, коли групи інтересів здійснюють тактику тиску “знизу уверх” на законодавчу або виконавчу владу з ціллю закріплення певних переваг, пільг, привілей тощо. Плюралістичне представництво інтересів організується спонтанно, не має постійних інституціональних форм, висуває своїх лідерів, йде до своїх цілей у конкурентній боротьбі з іншими силами. На законодавчий процес плюралістичне лобі частіше за все впливають через депутатські ініціативи та позиції.
Інший варіант лобізму полягає в тому в тому, що держава укладає з якою-небудь групою явну або латентну угоду, отримуючи в обмін на привілеї лояльність та певні гарантії сприяння державним рішенням і діям уряду. Це лобі — корпоративістське, групи інтересів тут порівняно нечисленні та функціонально упорядковані (за категоріями інтересів), ієрархізовані за статусами, соціально зорієнтовані на субеліти. Держава, що йде на угоду з корпоративістським лобі, як би визнає за ним монопольне право на представництво певних інтересів в обмін на право впливати на відбір лідерів та порядок задоволення виражених лобі вимог.
Висновки
Сучасні внутрішні механізми лобіювання складаються з комплексу можливостей донести та “нав’язати” свого інтересу структурі або політичній персоні, яка приймає рішення: близькість до політичної фігури або організації, від яких залежить рішення; наявність ресурсів та коштів, що забезпечують реалізацію даного інтересу; можливість надавати політичного (і неполітичного, зокрема нелегітимного) тиску; можливість надавати економічного тиску (погрози щодо припинення сплати податків, виплати відрахувань, вимоги економічної автономії, ліцензій, зняття квот тощо); інформаційні можливості популяризації або компрометації даної структури та її дій в очах громадської думки.
Головною цінністю лобізму є створення легітимних можливостей участі у розробці та прийнятті рішень як найбільш зацікавлених суспільних груп, так і висококомпетентних спеціалістів.
Юридично чітко регламентована система лобізму може значною мірою сприяти: забезпеченню гласності та передбаченості політичних процесів; цивілізованому обмеженню сфер діяльності апарату державної влади (зробить його більш відкритим для контролю з боку суспільства, зменшить можливість вольових рішень); поширенню кола активних учасників політичного процесу, що може слушно сказатися на розвитку громадянського суспільства в цілому; контролю взаємодії приватних інтересів та органів влади, створенню додаткових перепон на шляху корупції. Лобізм як система цивілізованих відносин, як нормальна політична діяльність, безсумнівно, сприяє стабілізації суспільства.
Література
1. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.,Основа, 2008.
2. Бодуен Жан. Вступ до політології. – Київ: “Основи”, 2007.
3. В.А.Мельник. Политология, Учебник. 3-е изд. – Минск, ВШ, 2009.
4. Василенко И.А. Политическая глобалистика : Уч.пос. – М.: «Логос», 2008.
5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. – М.: «Логос», 2007.
6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. – Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.
7. Гаджиев К.С. Политическая философия. – М.: «экономика», 2009.
8. Ильин В.В. Политология. 2-е изд. – М.: Кн.Дом “Ун-т”, 2009.
9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. – М., Юрист, 2009.
10. Мухаев Р.Т. Политология: учеб.для вузов.-М.:»Приор», 2007.
11. Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. – М. Юнити, 2007.
12. Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. – М., МГСУ, Союз, 2007.
13. Основи політології. – К., Либідь, 2008.
14. Политологический словарь /Под ред. В.Ф.Халипова. – М.: «Высшая школа», 2005.
15. Политологический словарь. /Под общ. ред.В.И.Астаховой и Н.И.Панова.- Харьков: «Прапор», 2007.