ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ФАШИЗМУ
1.1 Умови та причини виникнення фашизму
1.2 Історія фашизму до кінця ІІ Світової війни
1.2.1 Історія фашизму в Італії
1.2.2 Історія фашизму в Німеччині
1.2.3 Історія фашизму в інших країнах
1.3 Неофашизм
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ФАШИЗМУ ЯК ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
2.1 Визначення поняття "фашизм"
2.2 Ідейні принципи фашизму
2.3 Механізм фашистської держави
2.4 Економічна політика фашизму
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Вступ
Люди не можуть жити, не пам'ятаючи уроків своїй історії. Тільки на підставі досвіду, пройденого народом, будуються сьогоднішній і завтрашній день. Цей вислів ще раз підтверджує відому істину про те, що без минулого немає сьогодення і не може бути майбутнього. Завдання цієї курсової роботи — дослідити один з найжахливіших уроків нашої історії — фашизм. Роки фашистського нашестя були страшними роками насильства і терору. Людство не може забути звірства фашистів, їх жахливі злочини, здійснені в Радянському Союзі, Польщі, Франції та інших країнах. Людство не в праві забувати такі речі, як Холокост, Освенцим, Хотинь, Бабин Яр. Ця тема торкається дуже страшних речей, тому досліджувати її без емоцій, лише об’єктивно мислячи дуже важко.
Актуальність даної теми є доволі велика. Найбільше вона пов'язана із поверненням поширенням цієї ідеології. Бо хто винен в тому, що фашизм не став віхою історії? Як не парадоксально, але факт: маючи досвід Другої світової війни, сучасне суспільство не взмозі повністю захистити себе від рецидивів фашизму. То тут, то там можна чути про неофашистські організації. Через стільки років після перемоги над Гітлером з'являються "скінхеди" творять беззаконня, використовують явно фашистську символіку, простежується та ж ідеологія. Тому вивчення фашизму є доволі актуальним, воно може допомогти в боротьбі з цією проблемою. Адже, як відомо: "Щоб перемогти ворога, треба пізнати його''. Велику актуальність має це питання в нас, тому ще саме в Східній Європі різко активізувались різні неофашистські рухи. Особливо гостро ця проблема стоїть в Росії і Україні.
До актуальних причин цієї теми можна віднести і те, що шум, який підіймається навколо фашизму і неофашизму, несе не тільки позитивну функцію в плані висвітлення проблеми, а й зворотню в плані її популяризації і невірного трактування. Завдяки засобам масової інформації і інтернету будь-який бажаючий може дістати цікавлячу його інформацію, будь то осуджуючого чи пропагандуючого характеру.
Усі вищезгадані причини показують, чому вивчення питання фашизму є дуже актуальним у наш час.
Об'єкт дослідження. Категорія політичної ідеології
Предмет дослідження. Політична ідеологія фашизму і неофашизму
Мета дослідження. Мета цієї роботи – дослідити фашистське вчення у всіх його проявах, створити загальну характеристику неофашизму.
Завдання дослідження:
· вивести основні причини появи фашистської ідеології та її розвитку
· дати загальну характеристику фашистського вчення
· пояснити, чому саме фашизм призвів до розв'язання Другої світової війни
· пояснити різницю між фашизмом і націонал-соціалізмом
· запропонувати можливі шляхи розв'язання проблеми неофашизму в Україні
Джерельна база дослідження складається з підручників, критик монографій відомих ідеологів, різноманітних статей в наукових журналах на дану тематику
Методи, використані при дослідженні даної теми.
1) Порівняльний (компаративний) метод — цей метод використаний при зображенню відмінностей всередині фашистської ідеології, на прикладі Італії та Німеччини. Різниці між фашизмом початку XX ст. і сучасним неофашизмом.
2) Історичний метод — використаний при зображенні зародження та генезису фашистського вчення.
3) Соціально-психологічний метод — за допомогою цього методу досліджено, чому саме в таких країнах, як Італія та Німеччина зародився фашизм. І які причини того, що він набув широкого поширення в країнах Заходу.
4) Психологічний метод — використаний при дослідженні неофашизму, причин його виникнення та можливі шляхи подолання.
Практичне значення дослідження складається з можливості застосувати його при підготовці до виступу чи доповіді на дану тематику, при підготовці до практичних занять і задля розширення наукових знань.
Отже цей вступ показує характер досліджуваної теми, її актуальність, а також об'єкт, предмет, мету, джерельну базу, практичне значення та завдання цього дослідження і методи, використані при написанні даної курсової роботи.
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ФАШИЗМУ
1.1 Умови і причини виникнення та поширення фашизму
Фашизм зародився на початку ХХ ст. в молодіжному середовищі в Італії – спершу як культурно-мистецьке явище, як форма протесту проти наявного на той час засилля буржуазії, яке з часом перетворилось на справжній суспільно-політичний рух зі своєю історією, лідерами і ідеологією.
Ранні ідеологи фашизму напередодні Першої світової війни епатували публіку ніцшеанськими ідеями і закликали переробити світ і людину засобом відкинення моральних принципів. Але після 1918 року фашисти почали базувати свою ідеологію на патріотичних та реваншистських почуттях, використовуючи загальну образу і невдоволення, економічну кризу та інші негативні суспільні моменти. У той же час окреслюються намагання фашистів використовувати у своїй ідеології два чинники, які згодом стали визначальними – історичну традицію та фактор релігії.[1]
Перші фашистські організації — "фаши де комбаттименто" (звідси і назва всього руху) — з’явились в Італії в березні 1919 року. В жовтні 1922 року італійські фашисти прийшли до влади, їх лідер ("дуче") Б. Муссоліні зайняв посаду прем’єр-міністра. Оформлення фашистської диктатури завершилось в 1926 році.
На початку 1919 року виникла фашистська партія в Німеччині. У лютому 1920 року була прийнята назва — Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. Звідси походить назва німецького різновиду фашизму — нацизм. В січні 1933 року нацисти прийшли до влади в Німеччині.
Спочатку здається дивним, як могло статися так, що в Німеччині та Італії, в одних з найбільш культурно розвинених країнах, фашизм зміг не лише виникнути, а й заполучив стільки прихильників.
Але досліджуючи ситуацію в тогочасних Італії і Німеччини можна виділити основні причини, котрі сприяли появі і встановленню даного політичного режиму:
- загальнонаціональні кризи, які зачіпили у тій чи іншій мірі усі суспільні прошарки і групи, і які накалили до межі соціальні суперечкі;
- послаблення реальної влади лідерально-демократичної держави, її неспроможність запропонувати і реалізувати ефективні шляхи виходу з кризи;
- послаблення міжнародних позицій цих країн, аж до їх національного приниження, як це мало місце у випадку з Німеччиною, яку змусили підписати Версальський мирний договір;
- наявність впливових лівих партій (комуністичної, соціал-демократичної), які лякали революційною перспективою не лише крупних капіталістів, а й середній клас;
- наявність у фашистських рухів харизматичних лідерів, які вміло маніпулювали масами, обіцяючи вивести країну з кризи шляхом швидких і рішучих дій;
- розчарування суспільства в ліберальних і демократичних цінностях;
- нестабільність, яка породжувала націоналістичні, мілітаристські та завоювальницькі настрої
- підтримка фашистів крупною буржуазією, котра розраховувала використати фашистські організацї в якості зручного тимчасового способу в боротьбі з ворогами.
Одночасна наявність усіх цих факторів дозволила фашизму отримати розповсюдження в Європі в 20-30-х роках, втягнути більшість країн в найбільш масштабну і кровопролитну війну. Крім того, необхідно звернути увагу на складність міжнародної ситуації в цій період. Вона характеризувалася недооцінкою головними країнами світу фашистської загрози, суперечностями, розглядом різноманітної агресії "крізь пальці". Франція була зацікавлена в збереженні Версальської системи, вона прагнула задля цієї цілі створити блок європейських держав. Англія і США були не проти відновлення воєнно-економічного потенціала Німеччини, щоб не допустити французької гегемонії у Європі і, головне, спрямувати агресивні амбіції фашизму на схід з перспективою війни між Німеччиною і СРСР.
Радянський Союз же віддавав перевагу плану щодо створення системи колективної безпеки. Але протиріччя країн-учасниць дипломатичних переговорів і їх взаємна недовіра перешкодили створенню цієї системи. Захоплення Німеччиною демілітаризованої Рейнської зони і відсутність рішучих дій світової спільноти проти озброєння країни переконали лідерів фашистських режимів у безпеці проведення політики агресивних захоплень територій.
1.2 Історія фашизму до кінця ІІ світової війни
1.2.1 Італія
Раніше, ніж в інших країнах Європи фашизм зародився і утвердився в Італії. Виникнення і розвиток італійського фашизму були визначені і обумовлені специфічними економічними, соціальними і політичними проблемами, що виникли вже в ХІХ сторіччі і були загострені результатом Першої світової війни.
Хоча Італія отримала в Першій Світовій Війні ряд тяжких поразок, але вона була однією з країн-переможців, щоправда найбільш з усіх виснаженою. Промисловість, фінанси, сільське господарство знаходилися у жахливому положенні. Ніде не було такого безробіття і убогості.
В результаті війни Італія отримала Південний Тіроль і Істрію з Трієстом, але їй довелося відмовитися від далматинського узбережжя на користь Югославії, тоді як Фіуме було оголошено вільним містом. Громадська думка Італії обурено реагувала на таке рішення союзників і на передбачувану слабкість італійської влади.
Перед обличчям цих націоналістичних емоцій італійський уряд не зважився рішуче втрутитися, коли італійські війська, перебуваючи під керівництвом Габріелі Д'аннунцио, не виконали наказ про відхід і 12 вересня 1919 року свавільно окупували місто Фіуме. Протягом 16 місяців Д'аннунцио господарював в місті, розвинувши вже тоді всі елементи політичного стилю фашистської Італії -- масові паради його прихильників під прапорами із зображенням голови, войовничі пісні, вітання по давньоримському зразку і емоційні діалоги з натовпом.
Наступним кроком в становленні фашизму стало створення Організації фронтовиків «Бойові загони» («Fasci di combattimento»), заснованої Муссоліні в Мілані 23 березня 1919 року, яка прийняла політичний стиль Д'аннунцио за зразок.[2]
7 листопада 1921 року Муссоліні зумів об'єднати свій рух в Національну фашистську партію і за вражаюче короткий час організувати масовий рух, який вже на початку 1921 року налічував майже 200 000 осіб. Цей успіх залежав і від особи самого Муссоліні, і від пропагованої ним ідеології, що містила, разом з націоналістичними, також деякі соціалістичні елементи. Ідеологія нового руху привертала, разом з націоналістами і колишніми соціалістами, головним чином учасників війни і молодих людей, що бачили в цьому незвичайному русі єдину, ще невипробувану політичну силу, від якої вони чекали радикального вирішення національних проблем.
Ще дієвішою, аніж програма фашистів, була їх політична тактика, що по суті продовжувала світову війну громадянською війною. Її представниками і виконавцями були "squadri" ("загони") -- загони, що складалися з учнів і студентів, а також колишні солдати італійських елітних і штурмових підрозділів -- "arditi" ("відважні, зухвалі").
Уряд і поліція не тільки не заважали фашистам, але навіть заохочували їх. Тоді ж фашизм отримує могутніх покровителів в особі Загальної конфедерації промисловців і поміщицьких союзів.
Увечері 27 жовтня 1921 року Муссоліні віддав наказ присутнім в Неаполі "скуадрі" почати похід на Рим. Хоча чорносорочники були недостатньо озброєні, поліція і військові знову не втручалися.
Уряд мав всі можливості швидко і остаточно присікти повстання: досить було відкрити стрілянину на чверть години, як пропонував генерал Бадольо. Але король ухвалив інше рішення – назначити Муссоліні прем'єр-міністром Італії.
28 жовтня 1921 року, коли Беніто офіційно став главою уряду, його положення було ще украй хистким. З 535 депутатів парламенту лише 35 належали до Національної фашистської партії. Тому Муссоліні довелося піти на коаліцію, до якої увійшли націоналісти, ліберали, демократи і "пополарі" (popolari – популісти, "народна партія").
Парламентські союзники фашистів проявили готовність прийняти 8 листопада 1923 року так званий "закон Ачербо" (legge Acerbo). По цьому закону будь-яка партія, що набрала на виборах найбільше число голосів, але не менше 25%, отримувала дві третини місць в парламенті. На виборах 5 квітня 1924 року фашисти разом з лібералами, що виступали загальним списком з ними, отримали майже дві третини всіх місць і тепер беззаперечно панували в парламенті. Втім, цей успіх на виборах був досягнутий перш за все за допомогою фінансової підтримки з боку промислових об’єднань.[3]
2 жовтня 1925 року були створені фашистські корпорації, що поєднували працедавців і працівників, вони поклали кінець свободі профспілкового руху. У складі кожної корпорації знаходилися представники фашистської партії і підприємницьких союзів. Головою кожної з корпорацій став особисто Муссоліні, він же очолив і міністерство корпорацій. Закон надав корпораціям визначення умов праці і вирішення трудових суперечок.
Після встановлення корпоративного ладу Муссоліні почав реформувати парламент. Замість нього була створена "палата фашистських організацій і корпорацій". Її члени призначалися особисто Муссоліні.
Після цього на початку листопада 1925 року послідкували "вищі фашистські закони", що розширили владу уряду. Подальшими законами були розпущені міські збори депутатів, скасована свобода зборів і об'єднань, свобода друку і були звільнені політично неблагонадійні службовці.
"Вищі фашистські закони" слідували один на одним:
· заборона професійних союзів і політичних партій (за винятком фашистської);
· відновлення страти за "політичні злочини";
· запровадження надзвичайної юстиції (трибуналів) і адміністративної висилки;
· органи місцевого самоврядування замінювалися на призначених урядом чиновники (подеста).
Всяке нове посилення терору провокувалося зазвичай яким-небудь "замахом" чи "змовою". У листопаді 1926 року за спробу зробити замах на життя Муссоліні був вбитий 15-річний хлопчик. Негайно послідувала хвиля арештів і смертних вироків.
На початку 1928 року був встановлений новий виборчий закон, за яким "велика фашистська рада" складала перед виборами єдиний список кандидатів, а виборці могли тільки прийняти або відкинути його в цілому. Таким чином парламентська система в Італії була остаточно замінена диктатурою.
Усі ці дії призвели до того, що у червні 1940 року Італія -- партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту - оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-европейской Римській імперії. Але кінець був зовсім не таким.
Окрім того слід зазначити основні риси італійського фашизму:
· Принцип "вождізму" -- одноосібної диктатури. Прем'єр-міністр був незалежним від парламенту. Його міністри перетворювались на простих помічників, відповідальних перед своїм главою, вони призначалися і зміщувалися по волі останнього. Протягом багатьох років (до 1936 року) Муссоліні займав 7 міністерських постів одночасно. Глава уряду мав право на видання декретів, які мали силу законів.
· Об'єднання фашистської партії з державним апаратом. Велика рада фашистської партії складалася з чиновників за посадою і за призначенням. Головою ради був глава уряду. Рада відала конституційними питаннями, обговорювала найважливіші законопроекти, від неї виходили призначення на відповідальні пости.
· Третьою рисою був терор. Фашистський режим тримається на засобах масового придушення. Відповідно з цим визначається велике значення багатьох поліцейських служб, які були створені при режимі Муссоліні. Національні меншини були піддані важким утискам, але євреїв спочатку не чіпали. І лише у 1937-1938 роках, в процесі співпраці з Німеччиною, почали здійснювати антисемітські акції.
· Зовнішня експансія. Фашистська Італія вимагала собі деякі французькі землі (Савойю, Ніццу, Корсику), претендувала на Мальту, намагалася захопити острів Корфу, сподівалася встановити панування над Австрією (до союзу з гітлерівською Німеччиною), готувалася до захоплення Східної Африки. У здійснення цієї програми, вдалося захопити слабку і відсталу Абіссінію (1936 р.), окупувати Албанію (1938р.)
У червні 1940 року Італія – партнер Німеччини і Японії по антикомінтернівському пакту – оголосила війну Франції і Англії. Через деякий час вона напала на Грецію. Італійська фашистська преса наповнилася обіцянками про швидке створення Великої афро-европейской Римській імперії. Але кінець був зовсім не таким, як передбачалося.
1.2.2 Німеччина
Фашизм в Німеччині з’явився відразу ж після закінчення Першої світової війни як відповідь на сильну кризову ситуацію, коли антиліберальні, антидемократичні рухи прийняли загальноєвропейський характер[4]
.
В 1920 році Гітлер виступив з програмою "25 пунктів", яка стала в майбутньому програмою Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії.
В 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, побудованої на принципі необмеженої влади фюрера. Головною ціллю створеної партії стає розповсюдження фашистської ідеології, підготовка спеціального апарату для придушення демократичних сил і захоплення влади, в кінцевому рахунку. В 1923 році вслід за загальнонаціональним страйком німецького пролетаріату фашисти пробують захопити державну владу ("пивний путч"). Провал путчу змушує фашистських керівників змінити тактику боротьби за владу. Від 1925 року починається "битва за Рейхстаг", шляхом створення масової бази фашистської партії. І вже в 1928 році ця тактика дає свої перші результати — фашисти отримують 12 місці в Рейхстазі
В той час положення в Німеччині лише ледве стабілізувалося, як вибухнула економічна криза. Рівень вироблення промислової продукції знизився майже наполовину, а безробітних стало 9 млн. чоловік. Люди чекали нової сили, яка зможе знайти вихід з кризи. Гітлер чудово зрозумів цю ситуацію і вплив його харизматичної особистості призвів до того, що в 1932 році фашистська партія отримує більше мандатів, ніж будь-яка інша партія, з представлених в Рейхстазі.[5]
Ці вибори надали легітимний характер її приходу до влади. За Гітлера голосували найрізноманітніші соціальні прошарки населення. Його соціальна база складалась з тих людей, які відчували себе зневіреними, наляканими, які втратили разом із майном життєву перспективу. Соціальну, політичну і психологічну невпевненість цих громадян він зумів використати, вказуючи їм шлях до порятунку себе і приниженої держави, обіцяючи різноманітним групам населення все те, чого вони хотіли. Націоналістичні гасла фашистів сприймало більше німців, аніж поклики до "розуму і терпіння" соціал-демократів і побудови радянської Німеччини комуністів.
При сприянні впливових промисловців 30 січня 1933 року Гітлер займає посаду рейхсканцлера Німеччини. Він приходить до влади, як голова коаліційного уряду, так як його партія, навіть разом з нечисленними союзниками не мала більшості в Рейхстазі.
Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Германії:
· монополістична буржуазія знайшла в ній бажаний вихід з гострої політичної ситуації, створеної економічною кризою;
· мала буржуазія і деякі групи селянства бачили в обіцянках гітлерівської партії здійснення надій на пом'якшення економічних труднощів, викликаних посиленням кризи;
· робочий клас Німеччини -- і це чи не головне, виявився розколеним, і тому не мав змоги перешкодити приходу нацистів до влади.
Так само як в Італії фашизм, в Німеччині нацизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Цім цілям служила ціла низка надзвичайних декретів, що доводяться на перші місяці 1933 року.
Лютневий декрет, названий "В захист народу і держави", відміняв свободу слова, друку, зборів. Ще один лютневий надзвичайний декрет "В захист німецького народу" наділяв необмеженими повноваженнями поліцію.
Почалось знищення усіх опозиційних партій. За своїм звичаєм, гітлерівці удалися до провокації. У ніч на 28 лютого 1933 року гітлерівці підпалили будівлю рейхстагу. Після цього нечувані репресії обрушилися перш за все на комуністів. Депутати компартії в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані. Сама партія була заборонена (березень 1933 року), її преса закрита.
Незабаром наступила черга всіх інших партій. Право на існування отримала одна тільки нацистська партія. Переслідуванню піддали і соціал-демократичну партію -- нацисти виклали їм практичний урок легальності і конституційності. Професійні союзи робітників Німеччині були розпущені, майно цих союзів конфісковано. Використовуючи досвід Італії, гітлерівці створили свої власні профспілки, в які насильно заганяли людей.
Нацистська партія стала частиною урядової машини. Перебування в рейхстазі і на державній службі прив'язувалося присягою на вірність націонал-соціалізму.
Центральні і місцеві органи фашистської партії мали урядові функції. Вирішення з'їздів партії отримували силу закону.
Особливе місце в системі репресивного апарату зайняла секретна поліція - гестапо, що мала в своєму розпорядженні величезний апарат, значні засоби і необмежені повноваження.
Державна влада фашистської Німеччини зосереджувалась в уряді, урядова влада - в персоні "фюрера". Закон від 24 березня 1933 р. дозволяв нацистському уряду, не просячи санкцій парламенту, видавати акти, які "ухиляються від конституції".
Серпневий закон 1934 року знищував посаду президента, а його повноваження передавав “фюреру”, який одночасно залишався главою уряду і партії. "Фюрер" перебував в цій ролі довічно і міг призначити собі наступника.
Рейхстаг зберігався, але тільки для парадних демонстрацій. Іноді в демагогічних і зовнішньополітичних цілях - гітлерівці проводили "народні опити". При цьому заздалегідь оголошувалося, що всякий, хто скористається правом голосувати таємно, вважатиметься "ворогом народу".
Як і в Італія, в Німеччині були знищені органи місцевого самоврядування. Розподіл на землі, а відповідно з тим земельні ландтаги, скасовувався "в ім'я єдності нації". Управління областями доручалося чиновникам, яких призначав уряд.[6]
Законом 27 лютого 1934 року в Германії засновувалися господарські палати -- загальноімперська і провінційні. На чолі їх були поставлені представники монополій. Палати мали важливі повноваження в справі регулювання економічного життя. Результати позначилися швидко: середня тривалість робочого дня виросла з 8 до 10-12 годин, тоді як реальна заробітна плата зменшилася.
Формально не скасована конституція Веймарськая припинила свою дію.
З перших днів влади гітлерівці почали готуватися до "великої війни", яка повинна була забезпечити німецькій нації панування над всім світом. Односторонньо, при доброзичливому відношенні США, Англії і Франції, Німеччина розриває Версальський договір і створює колосальну військову машину. У 1939 році Гітлер віддає наказ про початок військових дій проти Польщі. Друга світова війна почалася.
1.2.3 Інші країни
Особливу роль в історії Європи зіграла встановлення фашистської диктатури в Іспанії.
Перший її період приходиться на 1923-1939 рр. Військовий переворот, здійснений генералом Прімо де Рівера в 1923 році при прямому сприянні монархії, завершився розгоном парламенту, відміною буржуазних свобод і конституційних гарантій, розпуском політичних партій, переходом влади в руки військової хунти. Військовому перевороту допомогла колоніальна авантюра Іспанії в Марокко. Ганебні поразки іспанської армії в боротьбі проти рифських племен підсилили загальну незадоволеність війною, а заразом і урядом. Відмінивши декрет про 8-годинний робочий день і заборонивши страйки під страхом кримінального покарання Прімо де Рівера прагнув зміцнити панування буржуазії над робочим класом введенням корпоративної системи по італійському зразку. Але все було марно. Правляча хунта роздиралася боротьбою за владу. Продовження військової диктатури загрожувало революційним вибухом. У січні 1930 року Прімо де Ріверо відмовився від влади і емігрував з країни.
Події розгорталися швидко. У антимонархічному русі об'єдналися самі різні сили - від селян до соціалістів. Монархія намагалася врятувати себе частковими поступками, але безрезультатно. Справа була не тільки в самій монархії, але і у всіх тих пережитках минулого, які вона захищала: панування поміщиків, католицької церкви і військових хунт, відсутність свобод, соціальне і національне пригноблення .
У квітні 1931 року республіканці беруть блискучі перемоги на муніципальних виборах. Король Альфонс біжить до Франції. Революція, що ліквідувала іспанську монархію, була буржуазно-демократичною. Такою ж виявилася за своїм змістом конституція Іспанської республіки, затверджена в 1931 році Законодавчими зборами. Законодавча влада вручалася парламенту, обраному на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. Виборче право надавалося громадянам обох статей починаючи з 23 років. Конституція оголошувала ліквідованими феодальні відносини і обіцяла аграрну реформу.[7]
Але всьому цьому не призначено було запровадитися в життя. У середовищі загальної незадоволеності результатом революції здійснюється розмежування сил. Тоді як робочий клас був розколений, а компартія залишалася недостатньо сильною, реакція, багата і могутня, об'єднується в так званій Іспанській конфедерації автономних правих. На виборах 1933 року їй вдалося отримати переконливу перемогу і сформувати уряд.
Реакційний курс правих партій, їх відверта відмова від досягнень революції викликала повстання астурийских шахтарів. За допомогою марокканських військ і іноземного легіону уряд подавив повстання. Автономія Каталонії була ліквідована.
В період "чорного дворіччя", яким були названі особливо похмурі 1934-1935 рр., реакції вдалося ліквідувати основні соціальні досягнення революції: селяни зганялися із землі, робітники більше за інших випробували на собі наслідки контрреволюційного терору. Компартія повинна була піти в підпілля. На виборах в лютому 1936 року історія надала правим силам повчальний урок: партії Народного фронту отримали 268 місць в парламенті (з 473).
Уряд лівої орієнтації, що виник після виборів, повернув країну до завоювань революції: були випущені з в'язниць політичні ув’язнені, відновлена автономія Каталонії, прийняті закони, що покращували положення працівників, почалося здійснення аграрної реформи.
Перемога Народного фронту активізувала іспанський фашизм, що групувався в партії "Фаланга" і навколо неї. В середині липня 1936 року в багатьох містах Іспанії почався військово-фашистський заколот, лідером якого став генерал Франко.
Два з половиною роки тривала громадянська війна в Іспанії. Республіканці продовжували свою політику навіть під час війни: почалась націоналізація великої промисловості, селянські сім'ї отримували безкоштовно землю, були прийняті закони про 48-годинний робочий тиждень, охорону праці, соціальне забезпечення.
В кінці 1936 року настало погіршення військового положення Іспанської республіки. У січні 1939 року лягла Барселона. В кінці березня іспанський фашизм святкував перемогу. Опісля декількох місяців генерал Франко став фактично одноосібним диктатором Іспанії.
Завоювання революції були анулюванні. Робоче законодавство скасоване, трудові договори, профспілки, страйки заборонялися. Селяни повинні були повернути землю поміщикам і заплатити за всі три роки орендну плату. По всій країні почався нестримний терор.
Фактично беручи участь у війні на стороні гітлерівської Німеччини, допомагаючи їй ресурсами і людьми, Іспанія вважалася юридично "нейтральною". Режим Франка надовго пережив війну, зберігшись до листопада 1975р. [8]
Фашистським був по своїй суті військовий переворот 1923 року в Болгарії, що усунув уряд “землеробів” (прем'єр Стамболійський був при цьому звіряче убитий), і що передав владу лідеру болгарських революціонерів Цанкову.
Переворот був здійснений головним чином "Військовою лігою". Болгарська реакція підтримала "лігу", бо була роздратована заходами Стамболійського, які зачіпали великий капітал, вона була вельми збентежена великим успіхом компартії на виборах і її впливом, що збільшувався з кожним днем.
Уряд Цанкова відмінив прогресивні почини “землеробів”, зокрема аграрний закон. Тривалість робочого дня була доведена до 12 годин. Фактично ліквідованим виявився недільний і святковий відпочинок.
Сфальсифікувавши перемогу на виборах в Народне зібрання, режим Цанкова намагався зміцнити своє існування терористичним законом "Про охорону держави". Він передбачав кримінальне покарання за приналежність до компартії. Потім були розпущені профспілки.
Уряд Цанкова протримався три роки. Протягом декількох наступних років болгарські буржуазні партії намагалися правити методами, що наближалися до буржуазно-демократичних.
У 1934 році партія "Ланка", влаштовує новий військовий переворот. Самозваний уряд розгонить парламент, розпускає всі політичні партії, окрім урядової, забороняє політичну діяльність взагалі. Опісля 8 місяців уряд військової диктатури поступається місцем уряду монархічної диктатури. Логічним наслідком цих процесів з'явилася орієнтація на фашистську Німеччину. У березні 1941 року як союзник Німеччини, Болгарія стає вт
1.3 Неофашизм
Після поразки у Другій світовій війні німецький націонал-соціалізм відродився в цілком розвинених країнах, а саме в Англії – у колі "бритоголових" або "скіндедів" ("брита голова"). А. Тарасов стверджує, що із сьогоднішнім образом скінхеда – хулігана, расиста, фашиста і антисеміта – вони не мали нічого спільного.[9]
Скінхеди "першої хвилі" були субкультурою робочих районів Британії, яка виникла як молодіжна культура протесту проти офіційної буржуазної культури, як реакція певної частини робочого класу Великобританії на хіппі і рокерів. Тоді їм припав до душі традиційний робочий одяг, який важко було порвати в бійці: чорні фетрові куртки і джинси. Вони коротко стригли волосся, щоб не заважало під час бійки.
До 1972 р. "мода на скінхедів" пішла на спад, але несподівано відродилася через 4 роки.Її викликала, так як це було і з фашизмом, економічна криза. Іншою причиною появи скінхедів "другої хвилі" називають розповсюдження панк-культури, в наслідок чого молодь із бідних сімей почала витісняти з панк-сцени дітей середнього класу. У 1977 р. стиль скінхедів розповсюдився в США і ця організація, по суті, прийшла на зміну ку-клукс-клану. Спочатку з'явилися негритянські, латиноамериканські, єврейські «бритоголові», багато з яких мирно були сусі
Новий виток розвитку цього руху був позначений вже голеними наголо головами, армійськими черевиками і нацистською символікою. Англійські «бритоголові» почали частіше вступати в бійки з поліцією, фанатами футбольних клубів, такими ж скінхедами, студентами, гомосексуалістами, іммігрантами. У 1980 р. «Національний фронт» долучився до їх числа, добавивши в їх рух неонацистську теорію, ідеологію, антисемітизм, расизм і так далі. На вулицях з'явилися натовпи скінхедів з татуйованою свастикою на обличчях, скандуючи "Зіг, хайль!"[10]
На сьогоднішній день "бритоголове братcтво", в своїй загальній масі, представляють футбольні, рідше хокейні, фанати. З 70-х років залишилася незмінною уніформа "скінів": чорні і зелені куртки, футболки націоналістичного характеру, джинси, армійський ремінь із залізною пряжкою, важкі армійські черевики (типу "Grinders" або "Dr. Martens").
Про основи учення "скінів" говорять і написи, вельми звичайні в місцях їх проживання: WorldWide White Power! Россия– для россиян! Кожному нігеру – мотузку на шию! Adolph Hitler. Mein Kampf. Let’s make Ukraine clear.
У "скінів" є чітка ієрархія. Існує "нижчий" ешелон і "вищий" – "скіни", що мають освіту. "Нижчі скіни" мало чим відрізняються від дворової шпани, їх кістяк складають підлітки 16-19 років. Навіть будучи "стовідсотковим білим", будь-який з перехожих може бути побитий ними до напівсмерті. Привід для бійки їм не потрібний.
Трохи інакше йде справа з "вищими скінхедами", які також звуться "правими". Перш за все, це молодь, що не просто розперезалася, або якій нічим зайнятися. Це своєрідна "скінхедовська" еліта – люди начитані, зрілі в своїх поглядах. Середній вік "правих скінів" від 22 до 30 років. У їх кругах постійно обговорюються думки про чистоту нації.
Проблема наофашизму є однїєю із найбільш соромних у нашій сьогочасній історії. Тому що, якщо у наших слов’янських країнах, які пережили найбільше горя від фашистської окупації, у яких померло найбільше людей задля перемоги над цим явищем, коли майже у кожній сім’ї хтось загинув під час війни, виникають і чудово себе почувають різні неофашистькі рухи, у Прибалтиці ставлять пам’ятники есесівцям, це може свідчити лише про надзвичайно великий стан морального розкладу суспільства, про спаклюження пам’яті тих людей, які закинули за те, щоб ми сьогодні були вільними. Якщо на заході лише за висловлювання, що ти розділяєш фашистські погляди людина може опинитись за гратами, то у нас людина може хоч свастику витатуювати собі на обличчі і їй за це нічого не буде. Я вважаю, що це проблема свідомості людей і не бажання держави виховувати цю свідомість. Можливо рішеннями цієї ситуації може бути від прищеплення від дитячих літ розуміння справжньої суті нацизму до введення кримінальної відповідальності за фашистську пропаганду, висловлювання і таке інше.
2.1 Визначення поняття "фашизм"
Ледве з'явившись в політичній термінології, слово «фашизм» почало служити для позначення самих різних режимів, рухів, колективних і індивідуальних дій і образів мислення. До останнього часу, особливо в країнах ліберальної демократії, фашизмом називали будь-які прояви правої політики. Праві ж, навпаки, з фашизмом ототожнювали комуністичний тоталітаризм. При цьому ні в тому, ні в іншому таборі не могли чітко пояснити, де кінчається права політика і де починається тоталітаризм.
Проте спочатку слід дати визначення терміну "фашизм".
Найбільш загальне визначення фашизму міститься у Великій радянській енциклопедії, де, зокрема, в словарній статті вказується, що слово "фашизм" утворилось від італійського "fascismo", що дослівно означає – пучок, зв'язка, об'єднання. Фашизм – це політична течія, що виникла в капіталістичних країнах в період загальної кризи капіталізму і що виражає інтереси найбільш реакційних і агресивних сил буржуазії. Найважливіші відмінні риси фашизму – це використання крайніх форм насильства для придушення робочого класу, войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм. Зовнішня політика фашизму характеризується як мілітаристична політика завоювань.[11]
Проте разом з цим визначенням існує багато інших, кожне з яких в тій або іншій мірі розкриває політичну суть цього суперечливого і загадкового явища ХХ століття.
Французький дослідник Пьер Мілза конкретизує приведене вище визначення, акцентуючи увагу на тому, що слово «фашизм» походить від італійського «Fascio di combattimento», що означає «бойова зв'язка». Термін був запозичений італійськими націоналістами у украй лівих і пов'язаний з революційною традицією. Фашистським назвали себе загально італійські збори прихильників Муссоліні, що зібралися 23 березня 1919 р. в Мілані.[12]
Пьер Мілза пише про те, що в цілому існує 3 інтерпретації фашизму:
· Перша з цих інтерпретацій – теорія «етичної хвороби» Європи. Найбільш розроблена версія даної теорії належить італійському філософу Б.Кроче, який вважав, що фашизм – це реакція в більшості європейських країн проти загальної тенденції здійснення ідеалів, успадкованих від філософії Освіти.[13]
· Друга інтерпретація фашизму, згідно точці зору Мілза, - це радикальна, така, що спочатку з'явилася в лівих марксистських кругах. На думку радикалів, фашизм є логічним і неминучим результатом тривалої еволюції, наслідком вроджених вад історичного розвитку певних країн, в першу чергу Італії і Німеччині.[14]
· Третя класична інтерпретація фашизму належить марксистам, які вважають, що фашизм можна пояснити лише в межах соціекономічних структур суспільства, що знаходиться на стадії монополістичної концентрації капіталу. Фашизм є специфічною для ХХ століття формою антиробітничої реакції.
Еріх Фромм, розмірковуючи про фашизм, пише, що в науковій літературі про фашизм висловлюється дві протилежні точки зору. Перша полягає в тому, що фашизм – це суто економічне і політичне явище, і психологія ніяк його не пояснює, а друга – в тому, що фашизм – чисто психологічна проблема.[15]
Він висловлює гіпотезу про те, що фашизм – це, безумовно, психологічна проблема, проте уточнює, що самі психологічні чинники можна зрозуміти лише при врахуванні їх формування під впливом чинників соціально-політичних і економічних. Таким чином, згідно теорії Фромма, фашизм – це економічна і політична проблема, але без урахування психологічних чинників неможливо зрозуміти, яким чином він придбав владу над цілим народом.[16]
Деякі дослідники відділяють фашизм від націонал-соціалізму. Другий, на їх думку, був характерний виключно для Німеччини 20-40-х років.[17]
На мою думку націонал-соціалізм є лише регіональним різновидом фашизму, тому в даній роботі я ці концепції не враховував і в рівній мірі досліджував італійський, німецький, іспанський фашизм.
Отже, ми бачимо, що не існує якогось єдиновірного визначення фашизму. Усі з вищезгаданих у роботі визначень не є не вірними, вони просто відображають лише певні сторони цього поняття.
2.2 Ідейні принципи фашизму
В центрі фашистської ідеології – ідеї військової експансії, расової переваги (теорія "народного співтовариства"), вождизму ("принцип фюрерства"), всевладдя державної (теорія "тотального панування"). Домінік Кола вказує на ще одну рису фашизму -- монополізація засобів масової інформації і нав'язування суспільству однієї єдиної ідеології.[18]
Фашистами були використані і найбільш прості і доступні масовій свідомості ідеї:
1) історичне призначення -- знищити марксизм. На основі антимарксизму і будувалася вся нацистських націоналістична теорія;
2) визначальне місце в ідеологічному багажі фашизму зайняла расова теорія, оскільки, вона більшою мірою, чим будь-які інші, відповідала настроям, відчуттям і тієї частини населення, на яких орієнтувався фашизм[19]
;
3) розвиток держави підкоряється тим же закономірностям, що і розвиток живих істот. Існують молоді, зрілі і вмираючі держави. Згідно цієї концепції Німеччина оголошувалася молодою державою, внаслідок чого будь-яка її агресивний вчинок міг бути пояснений і виправданий динамічною стадією розвитку;
4) теорія "природної межі", що дозволяє претендувати на забезпечення Німеччини виходом до Середземного і Чорного моря, на контроль над Рейном, на перенесення південних німецьких меж до Альп, до Балкан і куди завгодно[20]
;
5) теорія про "життєвий простір", в основі якої лежала теза про те, що в світі існує не тільки тіснота і перенаселення, але і є країни, які не в змозі достатньою мірою обробити і розвинути свою територію. Зрозуміло, що будь-який агресивний акт супроводжувався посиланнями на необхідність "життєвого простору";
6) найважливішою ідеєю була ідея "національного соціалізму". Цікаво, що нацистські ідеологи визначали соціалізм як форму громадської організації, при якій державі належать вирішальні функції у всіх областях життя, починаючи з політики і закінчуючи культурою і особистим життям громадян.
Вважаю за доцільне виділити основні прикмети фашизму:
· Перша прикмета – неприйняття історії. Реальна дійсність складна і заплутанна. Фашизм цінує лише прості і механічні вирішення питань
історії.
· Друга прикмета – це наявність ворогів. Звідси – головне завдання – розібратися з ворогами. Гітлер виступав проти християнства і комунізму, тому легко було оголосити ворогами євреїв, які, нібито, придумали як християнство, так і комунізм.
· Тотальний контроль над населенням і диктатура сили. Фашизм опирався на силові структури, які не гребували ніякими методами у своїй діяльності.
Тому фашистська ідеологія – це одна з найжорстокіших ідеологій ХХ сторіччя. Наскрізь побудована на брехні і націоналістичних гаслах про перевагу одного народу над іншими вона принесла лише війни і розруху у світ.
2.3 Механізм фашистської держави
У даному розділу зображено сам механізм фашистської держави на конкретному прикладі Німеччини. Встановлення режиму фашистської диктатури завжди супроводжувалося великими змінами у законодавстві, які були направлені на зміцнення і централізацію влади, або на обмеження прав громадян, що в принципі також слугувало цій цілі. 24 березня 1933 року вступив у дію закон "Про захист народу та рейху", що надавав Гітлеру надзвичайні повноваження і конституційні основи для режиму диктатури. Уряд отримав законодавчі права, у тому числі з питань бюджету. Допускалось, що норми законів, що прийняті урядом, можуть прямо відхилятись від норм Веймарскої конституції. Формально закон був прийнятий як тимчасовий до 1 квітня 1937 року, фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави.[21]
Функції партійних і державних органів були тісно пов'язані. Управлінський апарат фашистської Німеччини був багаточисельним і громіздким, він перебудовувався за волею Гітлера, котрий поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії та верховного головнокомандуючого. Так, поряд з існуванням імперського уряду в фашистській Німеччині були створені: Рада міністрів з питань оборони імперії (урядовий орган, який займався питаннями переозброєння та підготовки до війни), Таємний кабінет (особливий кабінет міністрів, на котрий покладались питання зовнішньої політики), колегія трьох уповноважених (входили начальник партійної канцелярії, начальник імперської канцелярії та начальник штаба верховного командування збройних сил, в завдання входило проведення тотальної мобілізації та вирішення великого кола економічних та військових питань). Всі ці установи, що підпорядковувались безпосередньо Гітлеру, мали законодавчі повноваження.
Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснювали широкомасштабну пропаганду для німецького народу. Впроваджуючи політику держави та партії, нацисти уніфікували не тільки партії, але і пресу. Органи друку, крім нацистських, чи ліквідовувались, чи включались в систему фашистської пропаганди, якою керував міністр народної освіти та пропаганди Геббельс. Міністр пропаганди підкорив своїй владі всі сфери ідеологічного впливу на свідомість мас -- пресу, радіомовлення, літературу, музику, кінематографію, театр, образотворче мистецтво, комерційну діяльність, туризм. Особливу увагу приділяли пропаганді в дусі мілітаризму, шовінізму та расизму для молоді, контроль над світоглядом якої здійснювався фашистськими молодіжними організаціями - Юнгфольк (складалась з хлопчиків від 10 до 14 років), "Гітлерюгенд" (молодіжна нацистська організація воєнізованого типу, складалась з хлопчиків з 14 до 18 років) та іншими. Ці організації включались в розгалужену систему різноманітних нацистських організацій, що охоплювали всі сторони життєдіяльності держави.
Юридична система "Третього рейху" повністю відповідала особистим уявам фюрера про юстицію. Ставши канцлером Німеччини, він прагнув не допустити контролю чи обмежень своєї влади з боку закону. Тому Гітлер відразу приступив до перегляду німецької юридичної системи. Його мало цікавили розділи цивільного права, він дозволив залишити їх фактично без змін. Однак велику увагу він приділив карному праву, як базовому моменту для збереження власної диктатури. За ініціативою Гітлера була видана ціла серія правопорушуючих законів, направлених проти всіх, хто чинив опір чи намагався організовувати змови проти його держави. В першу чергу це був закон "Про надзвичайні повноваження", який зробив владу фюрера необмеженою. Однією з головних турбот Гітлера було очищення німецької юридичної системи від євреїв. Практикуючі адвокати, правознавці, судді єврейського походження були звільнені.
Судова система Німеччини була змінена стосовно особистих поглядів Гітлера про юридичну систему. Була відмінена виборність та незалежність суддів, усунутий інститут присяжних. Всі судді призначались нацистським міністром юстиції. Їх патріотичним обов'язком було прийняття судових рішень, виходячи з принципів нацистського світогляду. Роль прокурорів у судових процесах була підсилена, в той же час коли роль суддів та адвокатів послаблена. Судові процедури та вердикти на місцях знаходились під повним контролем місцевого керівництва або керівництва СС. Суди "Третього рейху" набули сумної слави внаслідок насильству та свавілля. У 1939 році було засновано особливий підрозділ Верховного суду, котрий здійснював подання позову в обхід судів нижчих інстанцій. До 1942 року зникла остання ознака незалежності суддів, коли стало стандартною процедурою визначати вихід справи до початку суду. Для захисту власного режиму Гітлер у 1942 році заснував Народний трибунал, що займався особливо небезпечними державними злочинами і став пародією на законність.
Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. У липні 1933 року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою мілітарізації економіки "Третього рейху". Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління у сфері економіки, що проіснувала з середини 30-х до середини 40-х років. Таємним законом від 21 травня 1935 року "Про імперську оборону" була заснована Рада імперської оборони і особливе відомство - Управління генерального уповноваження по військовій економіці. Німеччина використовувала на озброєння колосальні кошти. Кошти для цього витягалися шляхом експлуатації мільйонів людей, бесперервного зросту податків, використання фондів страхування по безробіттю, інвалідності та старості, примусових зборів. Дуже напруженим було становище в сільському господарстві, котре з метою підготовки до війни було поставлене під безроздільний контроль головного органу фашистської держави по регулюванню сільськогосподарського виробництва. Таким чином, мілітаризація народного господарства призвела до того, що значний зріст виробництва мав результатом не збільшення, а скорочення споживання. Економіка країни набувала все більш потворний характер. Виникла загроза економічної кризи небувалої сили.
Крім того фашистами була створена ціла низка органів задля контролю над населенням. Ось основні із них[22]
:
Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки. З 1933 року Абвер знаходився у постійному конфлікті з нацистськими спецслужбами СД і Гестапо. У 1938 році Абвер був реорганізований в Управління розвідки та контррозвідки Верховного головнокомандуючого збройними силами Німеччини (ОКВ). Абвер повинен був забезпечити секретність військових приготувань Німеччини. Центральний апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів:
1-й відділ займався організацією розвідки за кордоном;
2-й відділ керував організацією диверсійної діяльності за кордоном та в тилу військ супротивника.
3-й відділ Абвера очолював військову контррозвідку та вів політичний розшук у збройних силах і військовій промисловості Німеччини;
4-й відділ збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси, радіопередач і літератури, обробки даних;
5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними питаннями, вів архів і картотеку агентів Абвера.
Головне призначення цього органу - ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали ворожими.
Війська СС -- озброєні формування нацистської партії. Історія військ СС починається з 1933 року, коли Гітлер перейменував свою штабну охорону у "Полк особистої гвардії Адольф Гітлер", створивши з неї озброєне формування. На початку 1936 року есесівські частини були розділені на дві групи: "Частини підсилення СС" та загони "Мертва голова". Чисельний склад охоронних батальйонів у 1936 році збільшився до 35 тис. чоловік. В секретному наказі Гітлера уточнювалось що вони є постійним озброєним формуванням СС,створеним для "виконання спеціальних завдань поліцейського характеру". Зразу після опублікування цього наказу Гіммлер передивився організацію військ СС: він моторизував їх і створив нові частини протитанкової оборони, кулеметні та розвідувальні батальйони. Війська СС приймали участь в військових діях Німеччини. Всюди поява цих військ супроводжувалась жорстокими акціями
СА - штурмові загони, напіввійськові утворення нацистської партії, почали утворюватись в Німеччині з серпня 1921 року. Були знаряддям фізичної розправи з супротивниками нацистського режиму. Після приходу Гітлера до влади штурмові загони СА були перетворені в допоміжну поліцію, несли охорону в концентраційних таборах, здійснювали декотрі види військової та напіввійськової підготовки.
СД - нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС. Утворена у 1934 році, спочатку з метою забезпечення безпеки Гітлера і нацистського керівництва. Органи СД займались дослідженням і підготовкою експертиз і матеріалів загального характеру - плани опозиційних партій та течій, сфери їх впливу, системи зв'язків і контактів, вплив окремих нелегальних організацій і таке інше.
Гестапо - тайна державна поліція "Третього рейху", призначена для боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом нацистського терору.
Внутрішня структура Гестапо налічувала п'ять відділів:
А - боротьба з супротивниками нацизму, здійснював заходи проти саботажу та заходи загальної безпеки;
В - нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій молоді;
С - картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та слідкування;
D - справи окупованих територій;
Е - контррозвідка, боротьба зі шпигунством.
У боротьбі з супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм шантажу та загроз.
2.4 Економічна політика фашизму
Сутність економічних теорій фашизму зводиться до теоретичного виправдання економічної політики фашистських держав і формування ідеології фашизму. На формування цих теорій суттєво впливали ідеї Ф. Ліста і представників історичної школи в Німеччині, концепція солідаризму Л. Дюгі. Визначальними були також расова та геополітична доктрини фашизму. У кайзерівській Німеччині головним теоретиком територіальних зазіхань був прихильник географічного детермінізму Ф. Ратцель, який сформулював "основні закони просторового зростання держав". У нацистській Німеччині особистий радник Гітлера К. Хаусхофер проповідував теорію "справедливого розподілу життєвого простору" на користь "великої Німеччини" за рахунок поглинання європейських держав, знищення слов'янських народів і заселення їхніх земель "вищою німецькою расою". Фашистські теоретики вміло використовували праці видатних німецьких філософів — Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, особливо ідеї сильної особистості та сильної влади.
Зазначені чинники, які зумовили розвиток фашистських економічних доктрин, покликали до життя переважно однорідні економічні та політичні теорії. Незалежно від конкретної країни всім подібним теоріям притаманні кілька спільних ознак:
· економічний націоналізм,
· економічна та політична експансія,
· соціальна демагогія,
· непримиренність до демократичного та робітничого руху.[23]
Одним з елементів економічних теорій фашизму є концепція "корпоративного ладу", спрямована на забезпечення умов класового миру, з одного боку, і мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів для підготовки до воєнних дій — з іншого. Було створено централізовану систему, багато в чому подібну до радянської, але із значно вищим технічним рівнем і мілітаризацією виробництва.
Економічна концепція німецького фашизму знайшла відображення також у теорії "третього шляху" -- головний шлях світового економічного й політичного розвитку лежить між соціалізмом і капіталізмом, а рух "третій шлях" визначається метою всієї нації, що має неекономічний зміст. Існування загальнонаціональної мети ліквідує соціальні суперечності всередині господарської системи націонал-соціалізму, побудованої за расовою ознакою.
Забезпечення економічної єдності німецької нації покладалося на систему терору, усунення з економічного життя країни представників неарійських рас, поширення фашистської ідеології, посилення економічних функцій держави та німецький різновид корпоративізму. У рамках союзів підприємців найбільші капіталісти повинні були відігравати роль "природних лідерів. Відсутність соціальних конфліктів всередині національного господарства, на думку фашистських ідеологів, створювала умови для світових геополітичних змін. У центрі німецької концепції світової економіки був принцип економічного націоналізму, що гарантує економічну самозабезпеченість Німеччини.
Ідеологи фашизму розуміли майбутній розвиток світової економіки як насильницьке формування замкнених господарських блоків, оточених протекціоністськими бар'єрами, що характеризуються расовою однорідністю населення. Економічні блоки повинні були створюватися за принципом концентрації сировинних і продовольчих зон навколо міцної індустріальної держави.
Обов'язковими елементами економічної концепції німецького фашизму були твердження про необхідність боротьби проти "відсоткового рабства", які спрямовувалися на відмову від репарацій та інших зобов'язань Німеччини згідно з Версальським договором. Причиною всіх суперечностей капіталізму проголошувався позичковий капітал, а в глобальному розумінні — уряди держав-переможниць у Першій світовій війні, які, за словами німецьких ідеологів, збирають гроші для своїх анонімних хазяїв на Уолл-Стріт, у Лондон-Сіті й Парижі.
Офіційною доктриною італійського фашизму була концепція "корпоративної держави", згідно з якою реалізувати загальнонаціональну мету повинна фашистська держава, яка спирається на систему корпорацій. Корпорація, що функціонує в економічній сфері, повинна відповідати певним вимогам і мати галузеву структуру та керівництво на чолі з представниками фашистської партії, асоціації підприємців і верхівки фашистських профспілок, а також виконувати рішення центрального корпоративного органу й мати примусовий всезагальний характер участі.
Економічна концепція іспанського фашизму дістала назву "національний синдикалізм"; принципово вона не відрізнялась від італійської.
В історії економічної думки фашизм був і залишається найбільш реакційним політичним напрямком, який відбивав інтереси найбільш агресивних і екстремістських сил.
фашизм війна політика
Висновок
Розкриваючи тему "Політична концепція фашизму" можна зробити наступний висновок: фашизм – це відкрита терористична диктатура, яка тримається на застосуванні насильства. Вона виникла реакційно після Другої світової війни як відповідь на сильну економічну кризу, в якій опинилося багато країн Європи. Можливо при наявності сильної влади при лише становленню фашизму можна б було зупинити цей рух .
Фашизм відкрито проповідує ідеї расизму, шовінізму, жорстких методів регулювання економіки. Зовнішня політика агресивна, направлена на розв'язування воєн і захоплення територій інших держав. У такій державі існує культ особи вождя. Фашизм має свої витоки у далекому минулому. Елементи фашизму ми бачимо в історії Римської Імперії, за часів Наполеона.
Велика проблема – це расизм. Основи якого складають положення про не фізичну і психологічну рівноцінність людських рас і про вирішальний вплив расових відмінностей на історію культури суспільства, про розділення людей на вищі і нижчі раси, з яких перші, – це єдині творці цивілізації, покликані до панування, а другі приречені на експлуатацію.
Основними причинами того що саме фашизм розв'язав Другу світову війну було реваншистські почуття народів Німеччини та Італії, а також можливість реалізації економічних планів цих країн лише шляхом ведення завойовницьких воєн.
В даний час фашизм в його класичній формі ніде не існує. Проте елементи фашистської ідеології можна побачити в політиці багатьох правих рухів. Тому існує можливість відновлення фашистських режимів в країнах "третього світу". Щоб не допустити цього міжнародна спільнота повинна жорстко контролювати появу таких рухів і унеможливлювати їх прихід до влади.
Використані джерела
1. Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина. Київ. МАУП, 2003. — 424 с.
2. Борозняк А.И. Историки ФРГ о нацизме//Новая и новейшая история. 1997 г., №1. 135 с.
3. БСЭ, т.27, Москва, Наука, 1981 г., 911 с.
4. Галкин А.А. Потребность в фашизме возникает в кризисной ситуации//Диалог, 1992 г., № 8-10, 86 с. 5. Галкин А.А. Фашистский идейный синдром: генезис германского варианта// Вопросы философии, 1988 р., №11. 153 с.
6. Желев Ш. Фашизм//Преподавание истории в школе, 2000 г., №10, 55 с.
7. Жидков О.А., Крашенинниковая Н.А. "История государства и права зарубежных стран" Москва. "Норма-Инфра-М" , 1998 г., 541 с. 8. История фашизма в Западной Европе. Москва. Наука, 1987 р., 609 с. 9. Кин Ц.И. Начало итальянского фашизма: Бенито Муссолини, социально- психологический портрет//Вопросы философии, 1988 г., №11, 153 с.
10. Кола Д. Артикуляции политики, ч. III. Политическая социология. Москва, "Норма-Инфра-М", 2001 г., 523 с.
11. Колодій А. Політологія: Друге видання перероблене і доповнене. Київ. Ельга, 2003 р., 664 с.
12. Милза П. Что такое фашизм? Москва, Полис, 1995 г., 328 с.
13. Пленков О. Ю. Феномен фашизма: некоторые аспекты интерпретации//Обществознание в школе. 1999. №1. 64 с.
14. Політологія. Підручник. За редакцією О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка, Київ, Академія, 2002 р., 528 с.
15. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник.Київ, Либідь, 2006 р., 460 с.
16..Сазонова Н.И. Политология, Харьков, Фолио, 2001 г., 812 с.
16. Тарасов А. Бритоголовые. Москва, Дружба народов, 2000 г., 210 с.
17. Фромм Э. Психология нацизма. Тайна порока или душа просит грязи. Составитель Е.В. Медреш – Харьков, ИКФ "Гриф", 1995 г., 460 с.
18. Хейвуд Э. Политология: Учебник. Москва. Юнити, 2005 р., 525 с.
19. Шведа Ю.Р.Теорія політичних партій і партійних систем. Київ, Юрист, 1999 р., 630 с.
19. Шевченко О.О. "Історія держави та права зарубіжних країн". Київ. "Вентурі", 1994 р., 304 с.
20. Штанько В.І,. Чорна Н.В, Авксентьева Т.Г.,. Тіхонова Л.А. Політологія, Киів, Фирма С, 2007, 468 с.
21. Еко У. Вечный фашизм. Москва, Наука, 1984 г., 362с.
[1]
Рудич Ф. М. Політологія: Підручник.Київ, Либідь, 2006 р., с.196
[2]
Кин Ц.И. Начало итальянского фашизма: Бенито Муссолини, социально- психологический портрет. Вопросы философии, 1988 г. №11, с.121-122
[3]
Бебик В.М. Політологія для політика і громадянина. Київ. МАУП, 2003. с 87
[4]
Галкин А.А. «Потребность в фашизме возникает в кризисной ситуации».// Диалог, 1992 г., № 8-10, с. 21
[5]
Політологія. Підручник. За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка, Київ, Академія, 2002 р., с 354
[6]
Шевченко О.О. "Історія держави та права зарубіжних країн". Київ. "Вентурі", 1994 р., с. 232
[7]
История фашизма в Западной Европе.Москва. Наука, 1987 р., с 381
[8]
Політологія. Підручник. За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка, Київ, Либидь, 2002 р., 528с,
[9]
Тарасов А. Бритоголовые. Дружба народов, 2000№2,с.142
[10]
Тарасов А. Бритоголовые. Дружба народов, 2000 №2,с.142
[11]
БСЭ, т.27, с. 895
[12]
Милза П. Что такое фашизм?// Полис, 1995 №2, с.156.
[13]
Борозняк А.И. Историки ФРГ о нацизме // Новая и новейшая история. 1997. №1.
[14]
Милза П. Что такое фашизм? Полис, 1995 №2, с.157.
[15]
Фромм Э. Психология нацизма. Тайна порока или душа просит грязи. Составитель Е.В. Медреш – Харьков, ИКФ «Гриф», 1995 г., с.181
[16]
Желев Ш. Фашизм. Преподавание истории в школе, 2000 г., №10, с.25
[17]
Пленков О.Ю. Феномен фашизма: некоторые аспекты интерпретации//Обществознание в школе. 1999. №1. с. 3-4.
[18]
Кола Д. Артикуляции политики, ч. III. Политическая социология. М. Издательство «Весь мир», «ИНФРА-М», 2001 г., с.259
[19]
Галкин А.А. Фашистский идейный синдром: генезис германского варианта. Вопросы философии, 1988 №11, с.130-131
[20]
Галкин А.А. Фашистский идейный синдром: генезис германского варианта. Вопросы философии, 1988 №11, с.132
[21]
Сазонова Н.И. Политология, Харьков, Фолио, 2001 г., с 442
[22]
История фашизма в Западной Европе.Москва. Наука, 1987 р., с. 579
[23]
Милза П. Что такое фашизм? Москва, Полис, 1995 г., с. 262