КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Філософський факультет
Кафедра політичних наук
Особливості концепції політичної еліти В’ячеслава Липинського
Курсова робота
Студент-виконавець:
Бульдович Павло Віталійович
2 курс, 2 група, «політологія»
Науковий керівник: доктор політичних наук, професор
Салтовський Олександр Іванович
Київ – 2010
План
Вступ
Розділ І. Теоретичні джерела формування елітаристських поглядів В. Липинського
Розділ ІІ. Джерела, шляхи і методи організації «національної аристократії»
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність обраної теми роботи обумовлюється її значенням у теоретичному та практичному аспектах.
Теоретичний аспект значимості дослідження детермінований відсутністю цілісної монографічної праці по даній темі, яка б висвітлювала та аналізувала елітарну концепцію В’ячеслава Липинського в системі.
Практичне значення роботи випливає з реальних умов та особливостей політичного процесу в сучасній Україні. Зміст цієї специфіки полягає у труднощах перехідного періоду державо- і націотворення. Історія дарувала нашому народу не один шанс для здобуття державної незалежності, але в силу низки об’єктивних і суб’єктивних причин спроби створити власну державу виявилися невдалими. Однією з таких причин, поза сумнівом, була відсутність сильної внутрішньо єдиної та організованої, об’єднаної спільною загальнонаціональною ідеєю політичної еліти. Еліти, яка консолідує націю, формує для неї загальні цілі та орієнтири і веде до них всю спільноту. Еліти, яка визнається і підтримується всім народом.
Цілком очевидно, що тепер в Україні немає такої легітимної сили, що здатна сформувати і реалізувати загальнонаціональні пріоритети, об’єднати суспільство і налагодити ефективне функціонування його системи, а також відстояти державний суверенітет. Тому, як не фаталістично це звучить, наша держава, нація знову опиняються перед загрозою втрати самостійності і права на самовизначення. Мало лише здобути право, його треба вміти відстоювати. Не будемо наївними і не звинувачуватимемо в усьому тільки еліту. Але від неї, здебільшого, сьогодні залежить бути Україні чи ні.
В цьому контексті уроки В. Липинського щодо сутності, принципів організації, якостей, функцій та інших параметрів провідників нації сьогодні можуть бути вельми корисними для нашого суспільства, принаймні хоча б на ідейному рівні.
Ступінь наукової розробки теми. При роботі над дослідженням використовувалась різна наукова та публіцистична література, в якій тою чи іншою мірою висвітлювалася дана тема. Слід відзначити, що в цілому творчий доробок В.Липинського досить добре вивчений у працях дослідників з України та українського зарубіжжя. Але проблема концепції політичної еліти, крім окремих статей, в жодній роботі системно та акцентовано не досліджується, що зумовлює потребу в її додатковому вивченні.
Згаданої проблеми у своїх працях торкаються: І. Лисяк-Рудницький, В. Потульницький, С. Бондарук, Д. Дорошенко, К. Галушко, Я. Пеленський, М. Гордієнко, Б. Кухта та ін.
Об’єкт дослідження – теоретико-політологічна спадщина В. Липинського.
Предмет дослідження – концепція політичної еліти В. Липинського.
Мета дослідження – виявити і проаналізувати аспекти творчості Липинського, що стосуються його поглядів на політичну еліту.
Мета роботи зумовлює виконання наступних завдань :
· прослідкувати впливи зарубіжних та вітчизняних теоретиків на формування поглядів Липинського відносно політичної еліти;
· з’ясувати, який зміст вкладає автор у поняття “національна аристократія» та виявити джерела формування, шляхи і методи організації провідної верстви у теорії мислителя;
· визначити головні якості, завдання та функції політичної еліти в концепції В. Липинського
Поставлені мета і завдання роботи зумовили її структуру: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури з 26 джерел. Загальний обсяг 32 сторінки.
Розділ І. Теоретичні джерела формування елітаристських поглядів
В. Липинського
Проблема теоретичних впливів на генезис поглядів будь-якого мислителя є вкрай вагомою, оскільки саме «генеалогія мислення», як правило, детермінує його подальші ідейно-політичні орієнтації.
За словами канадського соціолога В. Ісаєва, дуже важко напевно визначити ідейні витоки творчості В. Липинського, так як останній майже зовсім не робив приміток та посилань на інших авторів. Проте оригінальність його концепції все ж змушує шукати хоч якихось її зовнішніх джерел[9, с.81-95].
У пошуку ідейних впливів можна піти двома шляхами: методом аналогій ("характеризуючи ті теорії та течії, поширені за доби В. Липинського, з якими його думка була споріднена"(В.Ісаїв)) або методом генетичним, шукаючи реальних попередників, які дійсно впливали на В. Липинського. В.Ісаїв пішов першим шляхом, а інший вчений Л.Білас – другим[4, с.15].
Таким чином, В.Ісаїв, окреслюючи коло потенційних «вчителів» В. Липинського, зазначав, що суспільно-політична позиція мислителя базується на трьох основних теоретичних школах ХІХ – ХХ століть. Першою і найголовнішою з-поміж них він вважає ранні теорії суспільного конфлікту (Г.-В.-Ф. Гегель, К. Маркс), які в подальшому розвивалися у працях Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера та Ф. Оппенгеймера. Заслугами згаданих авторів є розведення понять держави і суспільства, розуміння першої як начала динамічного, дієвого та утворюючого, а другого – в якості статичного і пасивного елементу. Держава, на їх думку, - результат завоювань, конфліктів і примусу, тому її розвиток після утворення проходить у формі групових взаємовідносин та конфліктів[9, с.85].
Другою школою є критика раціонального мислення, яке було фундаментом ліберальних та прогресистських ідей. Її представники (Зігмунд Фрейд, Макс Вебер) звертали увагу на значення та важливість ірраціональних, підсвідомих чинників у людській свідомості та поведінці. Частина цього напряму представлена ідеями французького лівого філософа Жоржа Сореля. "Липинський відгукується на погляди Сореля більше, ніж на якого-небудь іншого мислителя", - відзначив В. Ісаїв. І, нарешті, третьою течією є теорії еліт Г. Моски, Р. Міхельса та В. Парето. В «Листах до братів-хліборобів» В. Липинський один раз посилається на Р. Міхельса, а в одному місці цього ж твору детально переказує принципи циркуляції еліт В. Парето, при цьому не роблячи ніяких приміток[9, с.90].
Є деякі свідчення про те, що автор «Листів» черпав знання також з «Присмерків Європи» О. Шпенглера та соціал-органіцистської теорії Г. Спенсера. Про це зазначає критик В. Липинського І. Мазепа[10, с.45].
Значною перешкодою на шляху до встановлення ідейних впливів є термінологічний аспект, проблеми, пов’язані з категоріально-понятійним апаратом у працях В. Липинського. Справа в тому, що специфічна термінологія виступає одним з важливих ідентифікаторів певної теорії. В цьому відношенні необхідно відзначити аутентичність тих понять, якими користується мислитель. Ця своєрідність полягає не стільки в новаторстві використаних ним термінів, скільки в їх специфічній семантиці, особливостях тих смислів, які вкладає в них автор. Яскравим прикладом до сказанного може служити термін «аристократія», що тлумачиться В. Липинським не у звичному розумінні «родової аристократії», а в первинному етимологічному значенні «кращих людей», еліти. В силу своєї архаїчності та інших особливостей, терміни В. Липинського не збігаються з термінологією сучасної йому академічної науки і можуть трактуватися по-різному неоднозначно. Проте «питання коректності термінології все ж не піддає сумніву наукове значення його суспільно-політичних праць… Липинський працював в жанрі синтетичного трактату, а не вузькофахових соціологічних розвідок, тому й "стиль подачі" відповідно був вільний»[4, с.33].
Доцільно буде коротко проілюструвати деякі очевидні впливи конкретних мислителів на доктрину В. Липинського. Якщо говорити про певну афіліацію останнім ідей Л. Гумпловича, то їх погляди на природу держави та суспільства майже тотожні. Для В. Липинського держава також постає внаслідок завоювання; нація для нього – результат взаємовідношення двох сил: зайшлої активнішої та місцевої пасивнішої; кореляція між етнічним складом населення України та соціальною структурою в цілому відповідає концепції Л. Гумпловича про раси-стани; ідея колообігу в житті держав та націй вживається у В. Липинського приблизно у тому ж сенсі, що й у австрійського соціолога, проте в українського мислителя дана теорія тяжіла швидше до елітаристських концепцій Г. Моски і В. Парето. Експліцитною є також тотожність у поглядах на чинники стабільності суспільства як певного міжкласового компромісу, співпраці і симбіозу різнорідних елементів соціуму, або, словами Л. Гумпловича, «гармонійних стосунків» всередині нього[4, с.40].
Серед ідей Ж. Сореля, що імпонували В. Липинському, важливе місце займають дві наступні: мораль виробників та соціальний міф. У Ж. Сореля та В. Липинського спільною є велика увага до ролі виробничих верств (у В. Липинського - "продуцентів"), на які обидва намагалися політично спертися. Взагалі слід зауважити, що трактування мислителем првідної верстви в якості воїнів-продуцентів має в його творчості автобіографічне коріння: «Вони (Рід Липинських – Б.П.) виступали як землевласники, водночас знаходячись на військовій службі в польських королів. У представників цього роду землеробство поєднувалося з військовим ремеслом. Не дивно, що одним із центральних образів у працях В. Липинського є образ сільськогосподарського “продуцента-войовника”»[10, с.48].
Сорелівський соціальний міф В. Липинський інтерпретує на свою манеру, транслюючи його як певний образ, легенду, що має ідеологічний характер (напр., «гетьманська легенда»). Сприймаючи власні політичні ідеї як легенду, мислитель творить не народницький, а державницький міф, в якому ревно відстоюються вікові традиції державотворення в Україні, апологезується держава як вихідне начало людського співжиття, деякий першопринцип і водночас необхідна умова існування нації, культури тощо. Крім того, В. Липинський постійно наголошує: «Пам'ятайте, що творчу силу мають тільки такі лєгенди, які ореолом ідеї прикрашують дійсність. Але не ці, що фальшують дійсність»[12, с.317].
Ще у 1969 р. Є. Пизюр, аналізуючи проблему місця В. Липинського у політичній думці Заходу, вказав на подібність елітаризму В. Липинського до концепцій Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельса. Проте питання чи знайомий був В. Липинський з працями когось крім Р. Міхельса він залишив відкритим. Польський публіцист міжвоєнної доби А. Боченський вважав, що елітаристські ідеї В. Липинського подібні до концепції колообігу еліт В. Парето, але український вчений "певно не знав творчості Парето" і був оригінальним[2, с.71].
Доволі детально досліджуючи вплив ідей В. Парето на творчість В. Липинського, Л. Білас пише: «не має сумніву в тому, що Липинський, студіюючий соціологію в близькій до Льозанни Женеві, знав принаймні деякі з ... праць Парето, ... вченого з поважними впливами та багатьма прихильниками в Женевському університеті, і, безумовно, найвизначнішого швейцарського соціолога й економіста доби»[Там само]. Хоча В. Липинський і запозичує алгоритм циркуляції еліт В. Парето, але не більше. Жодного специфічного паретівського терміну в площині елітарної концепції останнього автор «Листів» не вживає (як то «резидуї», «деривазони», «леви», «лисиці» та ін.) навіть приблизно. Застосування ж В. Липинським понять для означення певних форм суспільного устрою, що змінюються в житті кожного народу, зокрема, таких як «охлократія», «демократія», «аристократія», споріднює його творчий доробок швидше з класиками політичної думки, починаючи з античних часів (Платон, Арістотель, Полібій).
«У Роберта Міхельса Липинському імпонувало дослідження механізмів функціонування політичних партій. "Залізний закон олігархії" Міхельса допомагав Липинському у критиці політичних партій, - одному з елементів відстоювання ідеї класових організацій»[4, с.55].
В. Ісаїв зазначає, що В. Липинський був добре знайомий із соціалістичними теоріями. Останній активно використовував поняття «матеріальної основи суспільства» та «ідеологічної надбудови». Це помітно відбилося безпосередньо на елітарній концепції мислителя. Він характеризував «національну аристократію» як силу, що поєднує моральний авторитет (який є основою законності та легітимності влади) і володіння матеріальними ресурсами (засобами виробництва, що створюють реальну базу для ефективного управління державою).
На відміну від К. Маркса, який багатовимірно розумів сутність «надбудови», В. Липинський здійснює редукцію цього поняття і тлумачить його здебільшого у політичному аспекті. Він також розрізняв соціалізм філософський (К. Сен-Симон, Ш.Фур'є, Р.Оуен), політичний (Луї Блан, О. Бланкі, Ф. Лассаль), науковий (К. Маркс, Ф. Енгельс). Згадує, крім того, сучасних йому діячів (Ф. Мерінг, К. Лібкнехт, К. Каутський, Е. Давид), тим самим демонструючи свою обізнаність у сфері напрямків, розбіжностей і характерних ознак соціалізму в цілому. Проте ці знання слугують йому хіба що грунтом для гострої критики згаданої теорії і практики[9, с.93].
Акцентуючи увагу на впливі марксистських теорій на В.Липинського, зокрема на тому моменті, де хліборобський клас – ядро гетьманської держави – має, на думку мислителя, трансформуватися із «класу в собі» у «клас для себе», український соціолог М. Шаповал назвав В. Липинського «марксистом-монархістом»[25, с.156]. Очевидно, що таке приписування є гіпертрофованим, але воно зовсім не позбавлене реального підґрунтя: вживання В. Липинським термінів «клас», «матеріальна основа», «ідеологічна надбудова» тощо та їх відповідне розуміння є прямим доказом цьому.
Зазначимо, що безпосередній вплив на формування мислиннєвої парадигми В.Липинського мало його походження (зі «шляхтичів-кресов’яків») та складний вибір самоідентифікації, віднесення себе, насамперед, до польської чи української національності. В цьому відношенні значний вплив на В. Липинського справила т. зв. «українська школа» польської літератури (Т. Падура, Ю. Словацький), а також славнозвісний гурток «хлопоманів» (В. Антонович, Т. Рильський, І. Свєнціцький), тобто польських шляхтичів, які перейняли українство. Як зазначає В. Заїкин «не підлягає теж сумнівам певний ідеольогічний звязок Липинського з т. зр. "хлопоманами", головно з "епігонами" й заразом найвизначнішими представниками "хлопоманства", А. Антоновичем, Т. Рильським та ін. (заперечувати існування того звязку може хіба людина необзнайомлена з творами Липинського, Антоновича та ін.), але знову цей звязок, чи точніше вплив "хлопоманів" Антоновича, Рильського, Свєнціцького ітд. на світогляд Липинського проявився лише в дечім. Безперечно, що в своїм національно-українськім самопізнанні, в своїм призначенні обовязку працювати для того народу й тієї землі, де йому Бог судив народитися, виховатись і жити, Липинський ішов слідами хлопоманів. В своїй любові до Української Землі й Українського Народу Липинський безпосередній ідейний нащадок Антоновича, Рильського, Свєнціцького, що зрештою він і сам символічно зазначує, присвячуючи своє знамените видання "Z dziejow Ukrainy" памяті цих діячів»[8, с.87].
Ідейний вплив згаданих діячів мав наслідком обґрунтування В. Липинським необхідності компромісу між поляками та українцями, висування ним спольщеної української шляхти на роль провідників нації. Ці думки яскраво втілені в одній із ранніх робіт В. Липинського, написаній польською мовою, «Шляхта на Україні». І. Лисяк-Рудницький писав з цього приводу наступне: «Світогляд “хлопоманів” мав народницьку основу: свій поворот до українства вони розуміли як служіння соціяльним інтересам простолюддя, сполучене з відривом від традицій шляхетського стану, що з нього вони вийшли. Іншою була концепція Липинського. Він хотів, щоб шляхетська верства стала українською в політичній свідомості, без деклясації, без утрати свого корпоративного існування. Він вірив, що лицарською службою українському національному ідеалові шляхетство зможе окупити своє право громадянства на рідній землі. У свою чергу досвід і культура, притаманна старій шляхті, спричиняться до збагачення і скріплення молодої української провідної верстви»[16, с.142].
В.Заїкин пише про можливість впливів на В.Липинського польських істориків Л. Кубалі та С. Яблоновського, а також російських християнських історіософів – К. Леонтієва, М. Страхова, Вол. Соловйова та ін.[8, с.101].
У певному сенсі В. Липинський та його соратники виступали продовжувачами тих тенденцій, які давали про себе чітко знати з кінця ХVІІІ ст. «Наприклад, уже в Г. Сковороди бачимо протиставлення місту «життя серед природи», у Т. Шевченка цивілізованості протиставляється ідеалізований хутір, ще більш чітке і навіть теоретично обґрунтоване протиставлення хутора й міста зустрічаємо в П. Куліша»[10, с.55]. Тут, очевидно, мова йдеться про чіткий пріоритет В. Липинського, який він віддавав сільським виробникам над іншими стратами суспільства, наприклад, над робітничим пролетаріатом. Саме з українським селом, крім того, мислитель пов’язує і традиціоналізм національної культури, і фундаментальні риси тутешньої ментальності та менталітету, зокрема патріархальність, розвинуте вольове начало та ін. Село – матеріальне і духовне ядро дідичної монархії у формі гетьманату, - суспільно-політичного ідеалу В. Липинського.
Т. Андрусяк пише про впливи М. Драгоманова на становлення політико-правових поглядів В. Липинського: «Можна стверджувати, що велике значення у формуванні правових поглядів Липинського мала політична та правова творчість Михайла Драгоманова»[1, с.115-116]. Автор зупиняється на тих дотичних проблемах у творчості В. Липинського і М. Драгоманова, якими були: питання необхідності у достойних провідниках нації, правової рівності громадян у державі, децентралізації влади та ін.[1, с.116].
Дослідники вказують, що в 1908-1909 рр. В. Липинський спілкувався з М. Грушевським й знаходився під його впливом[5, с.35]. Хоча загальновідомою є теза про те, що сам В. Липинський піддавав критиці не тільки погляди М. Грушевського, а і всієї народницької школи.
В контексті джерел творчості В. Липинського не можна оминути і факт релігійного впливу на світогляд мислителя. «В його основі у Липинського лежить "християнський і ієрархічний погляд на світ". Все у цьому світогляді Липинського в'яжеться між собою "органічно"[4, с.59].
Якщо характеризувати вплив релігійного чинника конкретно на теорію еліт, можна сказати, що такі важливі властивості еліти, як воля, хотіння, ідейність, віра, мораль, самі по собі є ірраціонально-містичними та релігійно-ідеалістичними характеристиками. Тут же можна зазначити і про впливи української філософської традиції, для якої в цілому характерна екзистенціально-антропологічна редукція кола філософських проблем.
Попри таке поєднання, В. Липинського не слід вважати еклектиком: романтично-патріархальні, морально-утопічні та ірраціонально-віталістичні установки в нього так чи інакше корелюються із детерміністськими, раціоналістичними мотивами[26, с.211]. Скоріше, розуміючи баготогранність та складність суспільно-політичного життя, він наближався до сучасного наукового трактування політики як сфери єдності раціонального та ірраціонального. В цьому, очевидно, одна з його заслуг.
Отже, генезис поглядів В. Липинського, зокрема у площині елітарної концепції, має складну конструкцію. Першочергову складність мають факти обмеженості посилань мислителя на інших авторів, власний оригінальний стиль мислення та викладу матеріалу, своя термінологія тощо. Незважаючи на це, зміст ідей В. Липинського, якщо й не дає змоги визначити його безпосередніх предтеч, то, принаймні, дозволяє віднести останнього до певних інтелектуальних традицій. Оскільки одне з центральних місць у творчості автора посідає низка проблем, пов'язаних з «національною аристократією», яка має вирішальний вплив на процеси в державі, суспільстві та історії в цілому, то, хоча б з огляду на це, В. Липинському можна атрибувати статус елітолога консервативного напряму.
Розділ ІІ. Джерела, шляхи і методи організації «національної
аристократії»
Переходячи до безпосереднього розгляду концепції політичної еліти В’ячеслава Липинського, почнемо з того, що в основному головні ідеї в даній площині сформовано автором у його центральній роботі «Листи до братів-хліборобів» та в пізнішій праці «Покликання варягів чи організація хліборобів». Крім того, В. Липинський побіжно, несистематично, розвиваючи або доповнюючи головну ідею, звертається до проблеми національної еліти майже в усіх інших своїх роботах, що засвідчує підвищену зацікавленість мислителя відповідною темою.
До розуміння сутності і завдань еліти (В. Липинський не вживає це поняття, застосовуючи натомість термін «національна аристократія») видатний український теоретик підходить через власне трактування змісту і сутності нації та держави. Під нацією він розуміє певний тяглий механізм конституювання організаційних форм людських спільнот, найвищим щаблем розвитку якого є національна держава. «Нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного людського колективу іменно конструктивних, а не деструктивних, іменно організуючих, а не руйнуючих політичних вартостей. Витворювання і здійснювання оцих вартостей — починаючи від якоїсь політичної орґанізації, обєднаної одною національно-політичною ідеєю і кінчаючи найвищою формою національної орґанізації: національною державою — має на меті усвідомити і зорґанізувати даний людський колектив, звязаний механічно певними вродженими йому рисами подібностей і одним стихийним ірраціональним хотінням, в одну орґанічну, свідому себе цілість, що вже свідомо бореться за своє існування, за свій розвиток, за здійсненя свого вже усвідомленого спільного національного хотіння»[12, с.129].
Доки цей організм розвиває в собі внутрішні індивідуальні об’єднуючі та організуючі якості, доти живе і розвивається нація. Цікаво, що втрата цих організуючих властивостей, які служать цілям самозбереження колективу, прирівнюється В. Липинським за наслідками із фізичною смертю цього колективу: і в тому, і в другому випадку нації не буде.
В. Липинський задає питання: «Хто і як в данім етнічно відміннім колективі і на даній території, яку цей колектив займає, веде перед в процесі його орґанізації і об’єднання? Хто і як творить в ньому вищі громадські національно-конструктивні вартости? Хто і як, кажучи образно, відограє в ньому ролю дріжджів, на яких пасивне етнографічне тісто того колективу росте і перетворюється в активну націю?»[12, с.130]. Його відповідь наступна: це та креативна меншість, що витворює моральні, політичні, цивілізаційні та культурні цінності, які в подальшому стають надбанням всіє нації та фундаментом, на якому вона розвивається. Це – аристократія, не в розумінні родової шляхти, дворянства, козацтва, а в первинному граматичному значенні «найкращих людей». В. Липинський використовує термін «аристократія» для означення «тієї групи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються організаторами, правителями і керманичами нації»[12, с.131].
Вирішальним, на думку В. Липинського, тут є той факт, що ці найкращі люди в даний момент очолюють націю, нація визнає їх провід, росте і розвивається під ним. В конкретний історичний час ці провідники є найкращими серед нації, і В. Липинський вважає некоректним вдаватися до будь-яких порівнянь окремо взятої національної аристократії з провідниками інших націй та минулих епох, керуючись принципом парціальності – «тут і зараз».
Життя кожної нації супроводжується перманентною боротьбою двох начал: утворюючого та руйнуючого, конструктивного та деструктивного. Апогей зіткнення цих суперечливих елементів настає тоді, коли матеріальний розвиток нації випереджає політико-організаційні форми упорядкування суспільства, які продукує і зберігає аристократія. Тоді нові прогресивні елементи прагнуть до нових організаційних форм, заміни старої еліти. Від того, чи зможе стара аристократія прийняти вимоги часу і запропонувати ці нові форми залежить майбутнє всякої нації[12, с.150]. В цих думках не важко помітити вплив марксистських ідей про суперечність виробничих відносин та продуктивних сил, яка стає рушієм історії.
Матеріальні відносини як видимі і зовнішні дають змогу пізнати і внутрішні, моральні засади взаємозв’язків у суспільстві. Досліджуючи проблему генезису нації, держави та національної аристократії «звідки береться на даній території, серед даної пасивної маси, перша активна група — перша національна аристократія — що кладе перші підвалини власної, окремої державної організації даної нації?», В. Липинський вводить поняття «раси» та «расових відносин», де під расою він розуміє не тільки біологічні та духовні, а й певні соціальні параметри[12, с.211-212].
Наводячи абстрактний приклад, суть свого нововведення мислитель зводить до обґрунтування насильницької (подібно до Л. Гумпловича) теорії походження держави. Та головне наступне: «В дійсності ж на цьому острові, як і на всіх дійсних національних »островах« нашої земної кулі, єсть в основі дві раси. Одна більше активна, рухлива, більше громадськи моральна і тому краще зорганізована, сильніша, що прийшовши сюди, дала ті чи інші форми матеріяльної культури та громадської орґанізації; і друга більше пасивна, інертна, більше лінива, менше громадськи моральна і тому гірше зорґанізована, слабша, яка ці форми прийняла»[12, с.214].
Активна меншість для того, щоб забезпечити своє панування над пасивною масою повинна легітимізувати свою владу шляхом встановлення і забезпечення морального авторитету в очах більшості, що відбувається через запровадження єдиної «громадської віри» та «громадської моралі», привнесення адекватних форм матеріальної культури та громадської організації[12, с.215].
З точки зору автора «Листів», ця «утворююча раса» є прогресивною силою, яка насаджує відсталій масі порівняно вищі цивілізаційні форми розвитку матеріальної та громадсько-організаційної творчості, спонукає пасивний елемент до праці і витворення нових цінностей.
Ідеальним варіантом є той, коли певна людська спільнота зі свого середовища викристалізовує власну еліту, а та, у свою чергу, виступає творцем автохтонної держави і нації, культурних і громадських вартостей: «Без своєї власної суверенної державної організації не може бути нації. Власна держава — це синонім влади власної аристократії, і як не може бути нації без своєї власної національної аристократії, так не може бути національної аристократії, а значить і нації, без своєї власної держави. Нація, чи «національна меншість«, щоб бути нацією, мусить сотворити собі свою власну державу, або загинути »[12, с.211].
В. Липинський бачить три способи чи три методи витворення національної аристократії: охлократія, класократія і демократія[7, с.34].
Треба сказати, що різні дослідники трактують ці поняття і як форми державного устрою[16, с.140], і як «основні ідеї і методи організації для розв’язання проблем українського державного будівництва, що існують у новітню добу»[21, с.135], і, врешті, як зазначалося вище, в якості способів «витворення національної аристократії». Такий плюралізм думок пояснюється тим, що кожна з версій має багато спільного з іншими та в цілому відповідає дійсності.
Сам же В. Липинський пише: «Коли ми, отже, розглядаємо життя нації в минулому, в його вже усталених формах, то рівень матеріяльної культури — її розвиток, упадок чи заник — дають нам непреложне свідоцтво тих форм громадської моралі, тих методів організації нації і тих форм морального авторітету, які присущі аристократії даної нації в дану історичну добу: класократія, демократія, охлократія»[12, с.208].
Як відзначає І. Лисяк-Рудницький: «Ця кясифікація спирається на аналізу стосунків між «провідною верствою» і «народом»[16, с.140].
За В. Липинським, таких різних форм взаємовідносин, в яких можуть знаходитись між собою на даній території активна і пасивна раси, існує і може існувати безліч, «скільки на землі істнувало та істнує націй»[12, с.216]. Але все це розмаїття зводиться до трьох вищезазначених типів.
«Тип перший: взаємовідношеня між расою активною і расою пасивною: — орґанічний; по свому орґанізацийному методу: - класократичний» - відзначає В. Липинський[12, с.217]. Це метод організації такої нації, яка протягом свого матеріального і духовного розвитку вже виразно поділилась на органічні класи, котрі володіють персонально і безпосередньо своїми засобами продукції та «споєні міцно в середині однаковим способом матеріяльної праці та однаковою психікою. Однаковість сієї психіки випливає як з однакового способу праці, так і з їх внутрішнього расового родства та спільної історичної традиції»[7, с.3
Устрій класократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між стримуючими і рухаючими силами. В цій системі громадянство наділене свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода дисциплінована авторитетом сильної і стабільної державної влади. Суспільство класово диференційоване, при чому органи класового самоуправління користуються автономією у своїх власних сферах; найкращі керівні групи всіх класів входять до загальнонаціональної провідної верстви. Основний стрижень класократичної провідної верстви становлять т. зв. «войовники-продуценти». «В минулому це були звичайно хлібороби, типу римських патриціїв, англійської джентрі чи українського городового козацтва. Але Липинський допускав, що в модерних умовах цю функцію може виконувати теж робітничо-індустріяльна аристократія, що, напр.., в Англії зорганізована у професійних спілках. Клясократичний устрій вимагає критики й опозиції, навіть вимагає її. Але наявність опозиції не приводить до революційних зламів, бо опозиція діє в рамках традиційного правопорядку, який виховує її в дусі політичного реалізму та відповідальності»[16, с.141].
Класократія передбачає і принцип циркуляції, постійного оновлення провідної верстви, коли «найздібніші виходні з соціальних низів асимілюються з національною аристократією, забезпечуючи цим її постійне відмолоджування»[там само].
Спадкова конституційна, законом обмежена монархія, що символізує тяглість і надкласовий характер держави, найбільше співзвучна класократії. Б. Кухта вважає, що суть класократії полягає у «запереченні республіканської парламентської республіки»[11, с.270], спираючись на аргументи самого В. Липинського: «Я не демократ – влада народу мусить бути обмежена точно означеними правами…влада монарха мусить бути точно означена правами народу… бо вважаю, що «народовладний» демократичний метод організації громадського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі…»[13, с.8].
Торкаючись питання людських джерел формування і поповнення класократичної еліти, слід сказати наступне. Аристократія тут приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різних станів і класів, з яких складається суспільство. Принцип відбору в «ешелони провідної верстви» за здібностями, внутрішніми якостями та реальними можливостями представників з-поміж усього люду держави, дає відповідь на питання про шляхи формування національної аристократія за класократичного устрою. «Класи: хліборобський (поміщики, селяни, сільські робітники); промисловий (власники фабрик, інженери, робітники); фінансовий і купецький (всі ті, хто живе не з продукції, а з обміну продуктами); комунікаційний (залізничники, шофери, поштарі-телеграфісти і т.д.); інтелігенція, яка має здійснювати функції ідеологічного порядку (духовенство, учителі, письменники, журналісти, адвокати, лікарі і т.д.). Стани: організатори і організовані; перші – активна меншість, другі – пасивна більшість. У хліборобів – це поміщики і селяни, у промисловців – власники і робітники, у інтелігенції – церква і університети. Активна меншість – виборна аристократія – обмежує свою владу послухом монархові»[21, с.136-137].
Базовими домінантними чинниками, що становлять основу класократичного ладу, є ідеологія консерватизму, християнська релігія та почуття солідаризму.
Таке трактування класократії (яка була для В. Липинського ідеалом суспільного устрою) мало відбиток ідей фашистської корпоративної системи, за що теоретика часто піддавали надмірній критиці[4, с.112].
«Тип другий: по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — хаотичний, по свому організаційному методі — демократичний»[12, с.230].
Демократію характеризує порушення балансу між владою і свободою на користь останньої. Необмежений демократичний індивідуалізм підриває основи дисципліни і правопорядку в суспільстві. Господарська та інтелектуальна самодіяльність набирає хаотичних форм. Державна влада при демократії стає знаряддям приватних інтересів. Вона фактично концентрується в руках продуцентів-невойовників (багатіїв-плутократів), які жваво користуються послугами найманих професійних політиків із середовища інтелігенції, і та створює флер соціального популізму і демагогії. Зникає почуття політичної відповідальності партій внаслідок їх роздрібнення. Історичні приклади демократії в розуміння В. Липинського: атенська й римська республіки доби занепаду, Франція Третьої республіки, польська шляхетська Річ Посполита, російська керенщина та її українські відповідники[16, с.141].
В демократії «вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замість поділу на кляси, появився хаотичний конгльомерат одиниць, взаємно собі чужих, взаємно себе ненавидячи і звязаних в одно національне тіло останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої клясократичної чи охльократичної аристократії»[7, с.34].
Обґрунтовуючи неможливість побудови демократії в Україні без попереднього проходження етапу монархічного правління, В. Липинський наводить приклад Сполучених Штатів Америки, де, на його думку, демократичний республіканський лад не проявляє своїх негативних якостей тому, що правляча американська верства спирається на стару монархічну консервативну традицію і брак монархії вона надолужує зміцненням політичної влади президента[21, с.136].
І, нарешті, «тип третій : по взаємовідношеню між расою активною і расою пасивною — механічний, по свому орґанізацийному методу — охлократичний»[12, с.261].
Під охлократією автор розуміє такий суспільно-політичний лад, де активна меншість твориться шляхом організації різнокласових елементів в одній верстві, яка необмежено панує над даним громадянством. Прикладом може бути царська бюрократія, комуністична та фашистська партії, пілсудчики тощо. Охлократичний лад, який завжди тримається на насильстві і примусі, є, на думку вченого, недовговічним. «Охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з повним придушенням свободи та самодіяльності громадянства. В минулому охлократична аристократія часто складалася з кочовиків, а в модерні часи – з деклясованих, номадизуючих елементів, що постають на соціальних периферіях індустріяльної цивілізації. Охлократична провідна верства зорганізована як монолітний військово-бюрократичний «орден», «преторіянська гвардія», «яничари» чи як новітня «монопартія»; систему очолює деспотичний монарх-самодержавець або вождь-диктатор»[16, с.142].
Наведений пасаж чітко демонструє, що основним ресурсом охлократичної еліти є мілітаризована група, що не пов’язана з виробництвом матеріальних благ; відповідно така аристократія має ригідний характер, вона не оновлюється і за таких умов спирається тільки на апарат насильства.
Формулюючи власну концепцію національної аристократії – меншості, яка має реалізувати визначену політичну доктрину, В. Липинський поклав в її основу принцип «територіального патріотизму», який відіграє більш важливу роль, ніж національний чинник. Звідси випливає його оригінальне визначення українця: «Українцем є всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією, щоб з ріжних її племен, рас і вір постала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому»[12, с.20]. Тому потрібно відродити українську аристократію, спадкоємців Б. Хмельницького, П. Конашевича-Сагайдачного, І. Богуна, Ю. Немирича, І. Виговського, І. Мазепи та інших, панівну верству, що має в крові інстинктивний нахил до творення своєї влади і держави, яка відновить державність, бо має в собі хотіння й волю завоювати собі на українській землі політичну владу і створити державу[11, с.271-272].
«Держава родиться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом, посідаючої до цього законне право, Влади, проти мешканців чужої Землі…Територіяльна, краєва свідомість, а не свідомість племінно-культурно-віроісповідно-національна лягла в основу всіх держав цілого світу»[15, с.9].
Якщо в «Листах» вчений говорить про методи розбудови Української Держави теоретично, то в іншій своїй праці «Покликання варягів чи організація хліборобів» (відповідь на статтю Є. Чикаленка «Де вихід?») він ставить питання конкретно і вказує на практичні способи будування власного державного організму. Тут відстоюється ідея, згідно з якою українське суспільство має самоорганізуватися і спродукувати свою державу у формі дідичного гетьманату. Якщо цього не станеться, то ніякі «вяряги» (чужоземна еліта) не виконають цього історичного завдання українського народу[7, с.48]. Народи, що не вміють витворити власних «панів», тобто своєї політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим панам[6, с.48].
Таким чином, В. Липинський детально аналізує основні, на його думку, методи організаціії політичної еліти – національної аристократії: класократію, демократію, охлократію, віддаючи повну перевагу класократичному устрою. При цьому автор окреслює специфіку зв’язків між елітою і масами, визначає можливості циркуляції провідної верстви, показує шляхи, якими формується аристократія, а також аналізує особливості соціальної структури та подає ємку характеристику еліти для кожного окремого типу її організації.
Розділ ІІІ. Основні риси, завдання та функції політичної еліти
В цій частині зупинимося на аналізі тих фундаментальних властивостей національної аристократії, які власне і дають, за В. Липинським, змогу говорити про певну групу людей як про еліту, а також розглянемо завдання, які на неї покладаються та функції, що їх реалізує провідна верства у багатовимірному спекторі суспільного життя.
У третій частині праці «Листи до братів-хліборобів» автор ставить завдання «окреслити ті матеріяльні і моральні прикмети, що характеризують всяку національну аристократію, без огляду на історичний момент і без огляду на методи, завдяки яким вона повстала»[12, с.236].
Для того, щоб виконати свою небезпечну і тяжку організаційну роль в нації, в умовах жорстокої боротьби за матеріальне існування аристократія «мусить сама мати матеріяльну силу і то силу більшу, ніж яка-небудь інша ґрупа в нації. Це перше[там само].
Використання аристократією своєї порівняно більшої матеріальної сили для здійснення організаційних обов’язків повинно мати в розумінні меншості законну підставу, тобто відповідати тим поняттям законності і громадської моралі, якими в даний історичний момент живе вся нація. «Іншими словами, - каже В. Липинський, - кожночасна національна аристократія мусить мати крім матеріяльної сили, ще й моральний авторітет в очах своєї нації[12, с.237].
Говорячи сучасною мовою, моральний авторитет є основою легітимності, тобто загальносуспільного визнання влади політичної еліти. Це ще один важливий аспект концепції В. Липинського, а саме – обґрунтування легітимації влади як основи її функціонування взагалі (можливий вплив М. Вебера). Щоправда деякі дослідники відмічають певну контраверсійність теорії мислителя в цьому плані. Так, І. Сікора, аналізуючи окремі аспекти доктрини В. Липинського, ставить легітимність влади у пряму залежність від міри застосування нею примусу (чим вищий рівень примусу, тим меншою є легітимність і навпаки). Науковець доводить, що декларована теоретиком органічна потреба монархії у формі дідичного Гетьманства у становленні Української держави, насправді є ідеєю чужою українській політичній традиції, тому легітимність такого варіанту влади можна поставити під сумнів[23, с.129-131].
Повертаючись до характеристики В. Липинським аристократії, наведемо цитату. Автор пише: «Без двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторітету — немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії — без сильних і авторітетних провідників нації в її тяжкій боротьбі за істнування — немає і не може бути нації»[12,с.137].
Джерелом сили національної аристократії, перш за все, є стихійне ірраціональне хотіння. Воно сприймається як даність, факт, який не піддається поясненню; воно або властиве комусь, або ні. Одним із таких джерел, крім того, є воля до влади, але не адикція , не хвороба влади, а природжена іманентна властивість веліти, бути поводирем. «Без стихійної волі до влади, до сили, до риску, до саможертви, до панування — не може повстати серед нації національна аристократія»[там же].
Щоб не просто називатися, а на ділі бути аристократією, необхідна політична активність, психологія і мораль «лицарів-войовників». Провідна верства, крім таких факторів, як хотіння правити, організовувати та уміння жертвувати і ризикувати своїм життям, мусить володіти технічними засобами війни та оборони: державою, зброєю та армією; технічними засобами економічної продукції: землею, фабриками та машинами. Важливо, що еліта має володіти такими технічними засобами війни і продукції, які є необхідними для матеріального життя і оборони нації в даний історичний момент, іншими словами, засобами, що відповідають цивілізаційному розвитку та критеріям прогресу конкретної епохи і визначеної спільноти[17, с.120].
Як видно, у характеристиці аристократії В. Липинський намагається синтезувати дві діаметрально протилежні, але водночас комплементарні складові: волюнтаристсько-ірраціональну та матеріально-технічну; перша є природною і вродженою, друга – набувається за рахунок здібностей, умінь та навичок.
Попри ідеалізм, В. Липинський все ж не був утопістом щодо еліти. Він один з тих, хто, усвідомлюючи нереальність універсальної аристократії, відділив від неї інтелігентський елемент та, на певному етапі розвитку нації, вказав на неефективність «войовників» в ролі провідної верстви. «Коли нація… не може управлятись і не може бути зорганізована виключно шаблями войовничих отаманів, то ще менше можуть нею правити та її організувати фільольоґи, поети, оратори, белетристи, професори, учителі, адвокати, бугальтери, фелєтоністи, коректори та ін. представники т. зв. свобідних — тоб-то не володіючих і не звязаних засобами продукції і війни - інтелігентських професій»[12, с.142]. Проте роль інтелігенції для автора залишається вагомою: на неї покладено завдання витворення національної ідеї, культурних цінностей і тих вартостей, які стають духовним фундаментом суспільства. І оскільки державно-національне будівництво не може обійтися без певного ідеалізму, то значимість цього «генератора ідей» випливає сама по собі.
Врешті-решт не можна оминути і такої якості національної аристократії, як відповідальність. Найбільшою мірою нею повинен бути наділений Господар-Монарх, який «несе за цю державу не часову, а постійну аж до смерти і по смерти перед своїми нащадками відповідальність»[12, с.45]. Монарх несе цілковиту відповідальність і за добробут суспільства, і за його занепад.
Відповідальність держави перед громадянством може існувати лише при гармонійному відношенні цих субстратів між собою. Такий стан має місце, коли сильна держава, що є синонімом ефективної організації тих, хто править, репрезентована і керована реальним династично персоніфікованим монархом, і коли «держава, в лиці виконанців влади цього реального суверена, відповідає за свої діла перед сильним громадянством (класократія, по моїй термінології)»[12, с.387]. Інакше кажучи, відповідальність держави перед народом є відповідальністю провідників нації, тобто політичної еліти, та монарха-правителя перед суспільством, бо саме вони є втіленням держави. Аристократія, що не здатна відповідати за свої вчинки і дії, веде суспільство до хаосу та анархії.
Провідна верства покликана виконувати ряд важливих завдань, що мають життєво необхідний характер для соціуму. Найпершим є завдання керівництва та управління суспільством, необхідність вести за собою маси, задовольняючи інтереси різних соціальних груп. Еліта як ядро всієї політичної системи мусить бути її керуючим координаційним центром. В противному випадку, суспільство перетворюється на аморфний інвалідний організм, що стає іграшкою в руках організованих народів і споглядально пливе за течією історії. «Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня цих низів, або відірватись від нації»[14, с.82-83].
Якщо стисло артикулювати численні цитати В. Липинського, можна сказати, що бути аристократією – значить вміти організовувати. Держава – це організація, а, отже, плід діяльності організаторів. Завдання провідників полягає у тому, щоб структурувати суспільство на засадах консенсусу і солідарності, або на ідеалістичному принципі «гармонії». «Кожночасна національна аристократія мусить так об’єднувати і так організувати свою націю, щоб під її проводом нація мала якнайкращі матеріяльні і моральні умови для перемоги в тяжкій боротьбі за існування»[12, с.136]. Про значимість організації у розумінні В. Липинського красномовно свідчить, той факт, що основні форми державно-суспільного ладу відповідають у нього формам організації національної аристократії.
Сильна еліта, крім того, має бути просвітником народу, насамперед, в політичному і культурному відношенні, виконувати роль джерела формування у громадськості політичної свідомості і культури, бо «спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії»[14, с.83].
Важливою функцією, що покладається на політичну еліту, є також національно-державна ідентифікація народу. Суть її полягає в синхронізації процесів розбудови власної держави та відродження національних традицій, мови, духовної спадщини та культури. Цей процес має очолюватися і спрямовуватися саме провідною верствою. Особливо актуальною дана проблема є для віками поневоленої України, першочерговим завданням для якої постає відновлення власної держави, без чого не може існувати нація. Фактично, сутність національно-державної ідентичності полягає в інтеграції нації та держави, подоланні відчуженості між ними. Тільки органічний синтез, симбіоз одного й іншого може бути життєздатним[6, с.44-48].
Ми вже звертали увагу на те, що аристократія сама безпосередньо не продукує національну ідею, її мізками в цьому відношенні є інтелігенція, ставлення В. Липинського до якої можна простежити у його критиці О. Конта: «Позитивістична утопія Оґюста Конта, яка каже, що націями повинніправити виборні найбільш освічені інтелігенти, останеться певне на віки неосягненою мрією тому, що од початку світа і мабуть до його кінця, націями правили, правлять і будуть правити найсильніші»[12, с.149]. Але еліта розповсюджує витворені інтелігенцією ідеї серед усього суспільства, використовує їх як доктринальну основу своєї політики.
Національна аристократія повинна, серед іншого, забезпечувати поступ суспільства, інноваційність його розвитку, безперервно витворювати нові форми організації у відповідності до рівня матеріального і духовного прогресу. Як активна «раса» вона має культивувати фундаментальні вартості народу, що виявляються в його культурній спадщині, традиціях, моральних і матеріальних цінностях.
Нарешті, саме чільники нації не тільки відстоюють її державний суверенітет та безпеку на міжнародній арені, але й забезпечують активну суб’єктність останньої в історичній перспективі. Аристократія формує історичну локальну, регіональну чи глобальну місію самоактуалізації нації. «Історичну місію України мислитель бачив у тому, щоб на цій землі створити органічний синтез західних, європейських та східних, гелленістично-візантійських культурних первнів…Реалізацією цього свого великого посланництва Україна започаткувала б нову, кращу історичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливе життя не тільки для самої себе, але й для сусідніх народів. Цю ідею В. Липинський назвав українським месіанізмом»[24, с.39].
Наведені характеристики національної аристократії, покладені на неї завдання та виконувані функції не претендують на повноту і вичерпність. Тут окреслено ті параметри політичної еліти, на яких особливо фокусується В. Липинський і дослідники його теоретико-політологічної та історико-соціологічної спадщини.
Підводячи підсумки, зазначимо, що аналізуючи проблему якостей провідної верстви, мислитель наголошує на необхідності поєднання в ній можливостей як об’єктивного матеріально-технічного плану, так і волюнтаристсько-ірраціональних властивостей. При чому ці компоненти мають інтегруватися в еліті; без чогось одного вона втрачає валідність.
На аристократію покладено шерег завдань, вона виконує низку функцій, що забезпечують ефективність розвитку суспільства, держави, нації, їх поступ. Від того, наскільки ефективно еліта справиться з покладеними на неї завданнями, залежатиме доля всякого народу. І тут маємо справу зі строгою диз’юнкцією: «або пан, або пропав». Та, очевидно, що найгірше якраз оте імпліцитне «поміж», хитання над прірвою, рух до невизначеності в нікуди. Подібний стан справ – прямий наслідок або відсутності еліти взагалі, або ж наявності нездатної до творення в ім’я загального блага нації групи провідників.
липинський погляди еліта аристократія
Висновки
В ході роботи над дослідженням було виявлено та проаналізовано низку аспектів творчості В’ячеслава Липинського, що складають основу його концепції політичної еліти.
Зокрема, прослідкувавши впливи зарубіжних та вітчизняних теоретиків на формування поглядів автора стосовно провідної верстви, ми дійшли висновку, що елітарна концепція В. Липинського склалася значною мірою під впливом таких класиків світової політичної думки, як Ж. Сорель, Л. Гумплович, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін., але в цілому мислитель створив оригінальну теорію, частково пристосовуючи її до українських реалій, частково до власної ідеологічної орієнтації. На становлення поглядів автора також впливали українські діячі і теоретики, серед яких В. Антонович, Т. Рильський, М. Драгоманов, П. Куліш, М. Грушевський тощо. Вивчення теоретичних впливів на творчість вченого дає підставу стверджувати, що його парадигмальна модель сформувалася і функціонувала в контексті тогочасного науково-інтелектуального дискурсу.
У поняття «національна аристократія» В. Липинський вкладає свій зміст, розуміючи останню як групу найкращих в даний історичний момент людей, що очолюють націю, яка визнає їх провід, тобто є легітимною (має моральний авторитет). Влада цієї верстви є синонімом власної держави, а остання, в свою чергу, творить націю. Ці субстрати автор розглядає в нерозривній єдності та взаємодії.
Під час написання курсової роботи було також виявлено методи, шляхи та джерела організації національної аристократії у теорії В. Липинського. В основі розуміння вченим методів організації провідної верстви лежить принцип взаємозв’язку між активною меншістю та пасивною більшістю. Є три методи формування політичної еліти: охлократія з диктатурою (механічний тип зв’язку), демократія з республікою (хаотичний взаємозв’язок) та класократія із «законом обмеженою та законом обмежуючою» дідичною монархією (гармонійний тип взаємовідносин). Однозначні симпатії В. Липинського на боці останньої. Кожна з цих форм має свою соціальну базу як джерело становлення еліти, окремі алгоритми її формування, циркуляції та реалізації влади.
Визначивши головні якості, завдання та функції політичної еліти в концепції В. Липинського, зробимо акценти на таких параметрах. Щоб виконувати відведені їй ролі, провідна верства повинна мати стихійне ірраціональне хотіння правити, незбориму волю до влади, певну харизму як моральний авторитет, вміти ризикувати і жертвувати партикулярними інтересами в ім’я всього суспільства, а також володіти матеріально-технічною базою, засобами виробництва для здійснення реального впливу на широкі соціальні верстви. Аристократія перетворює народ із аморфної біомаси у структуроване суспільство з власною державою, виступаючи ядром його політичної системи, «локомотивом нації». Еліта забезпечує поступ у суспільстві, інноваційність його розвитку, є просвітником народу, а також виконує функцію національно-державної ідентифікації, культивування базових цінностей нації, генерації та реалізації месіанської ролі останньої в загально історичному масштабі.
Резюмуючи сказане, можна зробити висновок: без власної (на цьому наголошує В. Липинський) національної аристократії неможлива своя держава, а значить і власна нація. Без автохтонної політичної еліти вона приречена віками бути поневоленою, стати літературою, а не реальністю.
Отже, особливостями даної концепції В’ячеслава Липинського є застосування своєрідних методологічних підходів та евристичних прийомів для розробки багатоаспектних характеристик національної аристократії. Ці засади синтезували елементи європейської філософської, політичної та соціологічної думки з українськими інтелектуальними традиціями та реаліями суспільного життя. В цілому концепція В. Липинського є оригінальною і такою, що в теоретичному розрізі намагається рефлектувати глибинні основи політичного, соціально-економічного, культурно-релігійного буття українського народу в надчасовому аспекті. Тому вона актуальна і потребує подальших досліджень сьогодні.
Список використаної літератури
1. Андрусяк Т. Вплив творчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В’ячеслава Липинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правової думки) //Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 115-118.
2. Білас Л. Краків, Женева і філяція «Кричевського». До родовідної мислення Липинського//Липинський В. Твори. Т.2.
3. Бондарук С. Елітарно-консервативна концепція В'ячеслава Липинського: спроба позитивного аналізу //Генеза. – 1997. - №(15).
4. Галушко К. Консерватор на тлі доби: В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських “правих”. – К.: Темпора, 2002. – 288 с.
5. Гирич І. Лицар української державності. Нарис життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Архіви України. - 1992. - Ч.1-3. - С.35
6. Гордієнко М. Концепція політичної еліти В. Липиського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. – 1998. – №2. – С.44–48.
7. Забаревський М. Вячеслав Липинський та його думки про українську націю і державу. – Відень: Видано заходами О. Жеребка, 1925.
8. Заїкин В. В'ячеслав Липинський як історик//Союз гетьманців державників. В'ячеслав Липинський та його даба: Науковий збірник. Відповідальний редактор Ю. Терещенко. – К.: Видавничий центр КНЛУ, 2007.
9. Ісаїв В. Політична соціологія В’ячеслава Липинського// Сучасність, 1984. С. 81-95
10. Кралюк П.М. В’ячеслав Липинський: доля, вчення, актуальність//На конкурс «Україна духовні острови». – К. 2006.
11. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник]. – К.:Генеза, 1994. – 368 с.
12. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму /За ред. Я. Пеленського. – Філадельфія, 1995.
13. Липинський В. Релігія і церква в історії України. Філадельфія, 1925.
14. Липинський В. Україна на переломі 1657-1659. Замітки до історії українського державного будівництва в ХVІІ-ім столітті. – К., 1997.
15. Липинський В. Хам і Яфет: з приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р. – Л.: Накладом «Поступу», 1928.
16. Лисяк-Рудницький І. В’ячеслав Липинський//Історичні есе. – К., 1994. – Т.2.
17. Маркітантов В. Елітистська концепція В’ячеслава Липинського//Політична наука в Україні: стан і перспективи: матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11травня 2007 року)/ Укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. – Львів, ЦПД, 2008. - 308 с.
18. Осадчук В. В’ячеслав Липинський про роль еліти у формуванні концепції національної ідеї державотворення //Вісник Української Академії державного управління. – 2002. - №2. – С. 269-273.
19. Пеленський Я. Спадщина В’ячеслава Липинського і сучасна Україна // В’ячеслав Липинський. Історико-політична спадщина і сучасна Україна.– Київ; Філадельфія, 1994. – – Т.1.
20. Потульницький В.А. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал – 1992. – № 9. – С. 37–45.
21. Потульницький В.А. Історія української політології (Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). – Київ.: Либідь. 1992. – 232 с.
22. Приходько С.М. Політичні аспекти теорії еліти в українській суспільно-політичній думці ХХ ст. – К.: Стилос, 1999.
23. Сікора І. Концепція «дідичного гетьманату» В’ячеслава Липинського у світлі сучасного трактування легітимності політичної системи// Липинський В. Студії. Т.1: В. Липинський: історико-політологічна спадщина і сучасна Україна; Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 129-131.
24. Сторожук С.В. Перспективи політичної програми В. Липинського у світлі історіософських поглядів І. Лисяка-Рудницького //Мультиверсум. Філософський альманах. – К.: Центр духовної культури, - 2006. - №58.
25. Шаповал М. Загальна соціологія. – К., 1996.
26. Філософія політики /За ред. В.П. Андрущенко. – Київ: Знання України, 2003. – 400 с.