Актуальність дослідження зумовлена недостатністю вивченості та спрацьованості проблеми становлення i розвитку політичної системи суспiльства, взаємодія її інститутів та їх протидія в умовах посттоталітарної трансформації суспільства та європейської інтеграції України.
Об'єктом дослідження є сутність поняття політичної системи суспільства,його елементів та узагальнений аналіз на основі теоретичної бази фактичної політичної системи України.
Предмет дослідження є системнийаналіз об'єкта дослідження через призму загальнолюдських принципів верховенства права, гуманізму, пріоритету суспільства над державою.
Мета дослідження полягає у комплексному опрацюванні всіх явищ, що виникають при здійснені політичної влади, спираючись на теоретичний і фактичний матеріал.
Гіпотезою є можливість застосування засад верховенства права, гуманізму, примату суспільства над державою при побудові можливих варіантів системи.
У відповідністю до гіпотези поставлені завдання дослідження:
1. Дати визначення політичної системи суспільства, розкрити його зміст; встановити ознаки, функції; видову класифікацію систем.
2. Провести системний аналіз субсистем політичної системи та встановити її елементи, становити їх взаємозалежність.
3. Встановити закономірності та основні тенденції розвитку політичної системи суспільства України в фактичній площині;
Структура праці зумовлена логікою ведення дослідження та складається з таких елементів як, план, вступ, три розділи, висновок та список використаних джерел.
1. Поняття полiтичної системи суспільства
Суспільство з'явилося, коли люди виділилися з світу тварин. Людина - його головна передумова і первинна клітина, бо, як говорив ще Арістотель[1]
, людина є істота суспільна. Тому найважливіша риса суспільства полягає в тому, що воно являє собою систему взаємозв'язків розумних істот. Взаємодіючи з суспільством, людина розвивається сама і розвиває свої соціальні, сутнісні властивості і сили і тим самим стає особистістю і стимулює прогрес суспільства.
У науковій і навчальній літературі дається багато визначень і характеристик людського суспільства, але всі вони сходяться в одному: Суспільство є продукт взаємодії людей, певна організація їхнього життя, внутрішньо суперечливий організм, сутність якого полягає в різноманітних (економічних, моральних, релігійних та інші) зв'язках і відносинах між людьми, їх об'єднаннями та спільнотами. Це складна самодостатня система зв'язків людей, об'єднаних економічними, сімейними, груповими, етнічними, становими, класовими відносинами й інтересами. У суспільстві діють перш за все не біологічні, а соціальні закони
У різні періоди історичного розвитку суспільство брало різні форми, змінювалися ступінь його зрілості, внутрішню будову, тобто. економічна, соціально-класова, політична структура. Первісне суспільство, наприклад, довгий час було більш-менш однорідно-колективістський, не знало соціального та іншого розшарування. Поступово структура суспільства ускладнювалася: із змінами економічних відносин з'явилися соціальні спільності, групи, класи і т.д. що мають свої інтереси й особливості.
Ця структура представлена у вигляді різних взаємодіючих систем: політичної, соціальної, економічної, ідеологічної, правової та деяких інших. Ці системи складаються і існують об'єктивно. До цих елементів, що утворює різні суспільні системи, відносяться соціальні інститути (держава, партії, церква тощо), культурні пласти (ідеологічні, релігійні течії, традиції, мову і т.д.), економічні організації (підприємства, установи, органи економічного управління і т.п.), Правові встановлення (норми, правові інститути, законодавство тощо). Саме в різних, але об'єктивно обумовлених поєднаннях ці елементи і структурують суспільство на системи, а теоретична думка виділяє і вивчає ці системи: політичні, соціальні, правові, економічні і т.д.
Зрозуміло, системна організація суспільства не є єдиною[2]
. Суспільство нескінченно складне утворення. Можна, наприклад, виділити і структури суспільства, що формуються не за системним критеріям, а з інших, наприклад, за критерієм співвідношення індивіда (особистості) і колективу. Можна виділити економічний базис і надбудову (ці поняття добре відомі з попереднього, марксистсько-ленінського етапу вітчизняного суспільствознавства); соціальний простір (поле) та інформаційний простір і т.п. Але системна організація виявляється однією з найважливіших структур суспільства і дозволяє з найбільшою повнотою розібратися в багатьох сторонах життя суспільства, в тому числі у співвідношеннях держави з іншими політичними елементами суспільства.
Поняття "система" прийшло у суспільні науки з біології і кібернетики. Вперше використав американський дослідник Т.Парсонс. Інший американський політолог Д.Істон у 1953 р. вводить у науку і саме поняття "політична система". Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. В. Мітчел, вважає її універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює певну кількість взаємопов´язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості, притаманні саме цій спільноті, дотичних до вироблення політичних рішень. Сутність системного опису суспільства найбільше вираження отримала в теоретичних побудовах Т.Парсонса. Він підійшов до розгляду суспільства як складної відкритої системи, яка складається з чотирьох підсистем, кожна з яких виконує певну функцію.
Виконання кожною підсистемою своєї функції забезпечує стійкість і цілісність суспільства[3]
:
· економічна підсистема відіграє роль з'єднуючої ланки між суспільством і природою (функція адаптації);
· соцієнтальна підсистема підтримує спосіб життя, що утвердився, і включає в себе всі інститути соціального контролю - від законів до неформальних правил (функція інтеграції);
· підсистема соціалізації (культурна) дозволяє включити людину в існуючу культурну систему і містить у собі культуру, релігію, сім'ю і школу (функція стійкості і самозбереження)
· політична підсистема, яка включає в себе всі форми прийняття рішень, визначає колективні цілі і забезпечує мобілізацію ресурсів для їх досягнення (функція взаємозобов'язання);
Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.
Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як його невід'ємний і необхідний елемент[4]
. Вона надає суспільству цілісність, керованість, є найважливішим чинником організованості і порядку. Іншими словами, це систематизуючий елемент, що забезпечує суспільству життєздатність. Під впливом влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, набувають характеру керованих і контрольованих зв'язків, а спільне життя людей стає організованою. Таким чином, соціальна влада є організована сила, що забезпечує здатність тієї чи іншої соціальної спільності - роду, групи, класу, народу (владарюючого суб'єкта) - підкоряти своїй волі людей (підвладних), використовуючи різні методи, в тому числі метод примусу. Вона буває двох видів - не політична і політична.
Специфіка політичної влади пов'язана із здатністю індивідів, груп і їх організацій реалізувати свої інтереси і волю за допомогою засобів політико-державного управління і контролю. Політична влада поділяється на державну і суспільну, носіями якої є партії, суспільні рухи, ЗМІ.
Політична систем суспільства: підходи розуміння Поняттям політичної системи розкривається характерний устрій політичної влади в конкретному суспільстві. Політична система - це цілісна сукупність державних і недержавних суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб'єктів, засобом яких здійснюється влада і управління суспільством.
Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави[5]
. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.
Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:
- зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);
- зміною в соціально-класовій структурі суспільства;
- політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна поляризація);
- збільшенням чисельності суб’єктів політики;
- зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій, рухів тощо;
- загально гуманітарним прогресом, пов’язаним з роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо;
- зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;
- глобалізацією проблем, що стоять перед людством.
Використовуючи різні методологічні прийоми (підходи), можна виявити ряд критеріїв, що дозволяють обгрунтувати і розшифрувати наведене визначення політичної системи[6]
.
Генетичний підхід - концентрує увагу на зумовленості політичних явищ економічними і соціальними чинниками.
а) Критерій економічної детермінації політики проявляється у відносинах власності та виробництва, а зворотний вплив політики на економіку проявляється у відносинах розподілу й керування.
б) Критерій соціальної обумовленості політичних явищ свідчить про те, що політика є результатом суспільного розвитку.
в) Критерій соціального інтересу розкриває взаємозв'язок політичної системи та її елементів з певними соціальними групами, верствами, класами, націями. Потреби цих груп виступають мотиваційними чинниками у формуванні політичних організацій.
Інституційний підхід - дозволяє позначити характеристики політичних явищ.
Системний підхід - політична система, як і будь-яка цілісна система, має інтегративний (елементи в системі набувають такі якості, якими поза системи вони не володіють) і антиентропійний (здатність системи протистояти своєму зникнення) характер.
Субстанціональний підхід - допомагає виявити першооснову всього політичного. Цією першоосновою є політична влада, а механізм її здійснення політична система.
Функції Всі елементи політичної системи взаємодіють і утворюють політичну цілісність. Політична система взаємодіє із зовнішнім середовищем (суспільством), прагне забезпечити стабільність і розвиток цього середовища. Специфіка функціонування будь-якого суспільства виявляється через функції політичної системи:
Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
Артикуляції інтересів – пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.
Ознаки Як і будь-яка система, вона буде володіти такими ознаками, які випливають із самої сутті поняття:
- взаємозв´язок групи елементів;
- утворення цими елементами певної цілісності;
- внутрішня взаємодія всіх елементів;
- прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;
- здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.
Типи Залежно від політичного режиму виділяють наступні види політичних систем:
1. Демократичні.
2. Тоталітарні.
Залежно від суспільно-економічної формації:
1. Політичні системи рабовласницьких суспільств.
2. Політичні системи феодальних суспільств.
3. Політичні системи буржуазних товариств.
4. Політичні системи соціалістичних товариств.
Залежно від географічного положення:
1. Європейська політична система.
2. Північноамериканська політична система.
3. Азіатська політична система і т.д.
Алмонд і Пауел залежно від ступеня культурної диференціації та секулярізованності політичних систем запропонували наступну класифікацію[7]
:
2. Традиційні політичні системи - диференційована політична структура, люди знаходяться "поруч" з політичною системою.
3. Сучасні політичні системи - люди беруть активну участь у функціонуванні політичної системи.
За характером взаємодії політичних систем із зовнішнім середовищем:
1. Закриті (СРСР).
2. Відкриті (Великобританія, Франція і т.д.).
Серед базових моделей політичних систем виділяють:
1. Командна, орієнтована на використання примусових, силових методів в управлінні.
2. Змагальна, основною домінантою існування якої служить протистояння, протиборство різних політичних і соціальних сил.
3. Соціопримирна, націлена на підтримку соціального консенсусу та подолання конфліктів
Усі типології є умовними. Насправді не існує «чистого» типу політичних систем, оскільки всі вони, насамперед, є результатом свідомих зусиль людей, що живуть у певний час і в певному місці. До того ж політична система суспільства — своєрідне утворення, особливості якого визначаються історичними, економічними, культурними та іншими умовами
Презумуючи все сказане можна зробити висновок, що політична система суспільства є явище багатогранне і гранично широке. Вона формується об’єктивно з зародженням і розвитком суспільства і є постійним його сателітом. Сам факт існування політичної системи зумовив її призначення – функції, які органічно випливають із феномену влади, у нашому випадку – політичної. Також встановлена що побудова політичної системи залежить від низки чинників. Поєднання у різних пропорціях впливу таких факторів на систему послугувало для градації політичних систем на різні типи. В залежності від зміни типу політичної системи міняються її складові – елементи, а також їх зміст і значення. Про це мова піде у наступному розділі.
II. Елементи політичної системи суспільства
Підсистеми. Політична система має власну структуру, яку можна виразити у вигляді таких підсистем (елементів)[8]
:
· інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства");
· комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;
· нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);
· культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;
· функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.
Складові підсистем. Кожна із підсистем має свою власну структуру, особливі, підчас специфічні форми внутрішньої організації. Серед цих структурних елементів політичної системи слід назвати найбільш важливі, які відтворюються в будь-якому державно-політичному утворенні сучасності:
1. Політичні інститути – держава, її органи і установи; політичні партії та рухи, інші громадсько-політичні об’єднання; інститути виборів, парламентаризму, політичного плюралізму, демократії, автократії тощо.
2. Політичні відносини, які відбивають зв’язки між класами, між етносами, між соціальними групами, між особою, суспільством і державою, всередині політичних організацій щодо оволодіння, організації та використання влади.
Політичні принципи та норми нормативна підсистема політичної системи, через які соціальні інтереси і політичні устої отримують офіційне визначення та правове закріплення. Отже, право є механізмом легалізації політичної системи, а значить її необхідним елементом. Ще одне їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.
Політична культура, політична ідеологія, політична свідомість. Вони відбивають політичні прагнення та інтереси через ціннісну оцінку людьми політичних явищ у вигляді певних ідей, поглядів, теорій, духовно-політичних орієнтацій, уявлень і переконань. Політичні цінності та емоції, якими керуються люди, безпосередньо визначають зміст і характер політичної культури, отже й моделей політичної поведінки. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя. Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.
3. Політична участь і поведінка – комплекс стереотипів, зразків і стандартів, що складають моделі й типи політичної діяльності чи функціонування індивідів, груп, інших спільнот.
4. Соціальні суб’єкти політики: індивіди )громадяни, політичні лідери), політичні групи і колективи, класи, нації, народ.
Механізми політичної комунікації – перш за все діяльність ЗМІ «четвертої влади»[9]
, політична агітація та пропаганда «політична реклама», вплив на громадську думку, засоби політичної конкуренції, механізми політичного конфлікту чи співробітництва, діалогу тощо. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.
Виокремлення елементів політичної системи є досить умовним, адже кожен з них відтворюється і функціонує повноцінно лише у зв’язку з іншими. Увесь комплекс елементів політичної системи не є механічною сумою; завдяки інтегруючим зв’язкам утворюється впорядкована, стійка і досить консолідована політична сукупність, що забезпечує гармонію владної взаємодії між особою, суспільством і державою.
Інституціональна система. Провідна роль у політичній системі суспільства належить інституціональній підсистемі, яка забезпечує її цілісність і стабільність, формує нормативно-правову базу та інші засоби впливу на суспільство. Якщо політичні системи минулого виражалися мінімальною кількістю інститутів (більша частина функцій була зосереджена в руках монарха), то сучасна політична система відрізняється більш складною структурною диференціацією, тобто виділенням різних структур (інститутів) за функціональною ознакою.
Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.
1. Власне політичні:
· держава - фундаментальний елемент політичної системи;
· політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.
Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.
2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.
3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного аматорського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу.
Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний - політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня - політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.
З цієї позиції можна виділити[10]
:
· відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;
· напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демо
· тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури («п’ята влада[11]
»), якщо вони мають важелі тиску на владу.
Держава як елемент політичної системи. Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів.
Держава в своєму історичному й соціальному призначенні мала відбивати ті спільні соціальні потреби й інтереси, які попередні соціальні інститути не могли задовольнити. До них відносяться: потреби в суспільному впорядкуванні, у безпеці, дотримання прав і свобод індивідів, збереження громадянського миру і правопорядку тощо.
Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей ознак від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на її величезний вплив на суспільство.
По-перше, держава – це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові (географічні) межі держави визначаються державним кордонам, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням.
По-друге, держава – це орган влади, соціального примусу, який активно використовує санкції заохочення і покарання щодо дотримання чи порушення встановлених ним норм і правил організації суспільних відносин. Механізм держави не тільки представлений інститутами законодавчої, виконавчої та судової влади (вертикальний поділ) та її горизонтальними ланками (центральне, регіональне, місцеве), але й системою органів і установ, що безпосередньо управляють суспільством, зокрема, для підтримки нормальних умов існування соціуму держава застосовує «легітимне насильство» через уповноважені органи влади – армію, поліцію, служби безпеки і правопорядку.
По-третє, - правовий характер держави. Серед норм, що регулюють його діяльність, особливе значення держава надає праву – обов’язковим нормам-законам, які вона охороняє. На основі правових норм здійснюються управління та інтеграція суспільства.
По-четверте, публічність державної влади, професіоналізація управління соціальними справами, добровільна чи примусова передача державним органам та їх службовцям повноважень на управління іншими людьми.
По-п’яте, держава являє собою суверенну організацію влади. Суверенітет держави виявляється в її верховенстві й автономії від будь-яких інших видів влади у суспільстві, в повній незалежності у взаємовідносинах з іншими державами. Зокрема, верховенство і суверенітет державної влади означає: а) обов’язковість її рішень для населення; б) можливість скасування постанов і рішень недержавних політичних організацій; в) володіння рядом виключних прав (прерогатив), наприклад, право видавати закони; г) наявність спеціальних засобів впливу на населення (апарат примусу і насильства); д) утворення системи примусового стягнення податків та інших обов’язкових платежів, яка забезпечує економічну самостійність держави.
Таким чином, держава – це організація політичної влади, що сприяє здійсненню конкретних соціальних інтересів (класових, загальнолюдських, релігійних, національних та ін.) в межах певної території.
Особливості:
Примирюючи різні соціальні групи, держава дала життя політичній системі. Безумовно, що держава на всьому протязі людського розвитку виступало як «миротворець», але з іншого, саме вона двічі втягувала своїх підданих у світові війни.
Через державу індивід «включається» в політичну систему суспільства. Разом з тим, завжди між державою та окремими громадянами існує комплекс протиріч, який в цілому характеризується як одне з основних внутрішніх протиріч політичної системи суспільства.
Держава виступає політичною організацією економічно пануючого класу. Але треба зазначити, що такий стан для держави характерний лише в період криз.
Держава стала першим результатом політичної діяльності людей. Вона відіграє роль арбітра надкласового, встановлює «правила гри» для політичних партій і об'єднань.
Держава - найважливіший інтегруючий фактор, що пов'язує в єдине ціле політичну систему і громадянське суспільство.
Політична система перебуває в постійному русі, модифікації. Коли ж виникають надзвичайні ситуації, особлива роль в їх вирішенні відводиться державі.
В історії були часи (та й сьогодні подекуди має місце), коли держава та суспільство зливались воєдино[12]
. Це при станово-кастової суспільстві, коли державна влада не обиралася, не формувалася за участю народу, а складалася з представників привілейованого стану. Таке ж злиття суспільства і держави в одне ціле можна спостерігати в тоталітарних режимах.
Станова або кастова влади склалися більш-менш природним розвитком суспільства, і на їх формування впливав поділ праці. Тому таку форму влади можна, мабуть, назвати історично необхідною формою організації виробництва, розподілу його результатів, а звідси і формування влади. Таким чином, характеризуючи співвідношення суспільства і держави слід сказати, що в історичному плані з появою держави суспільство як би розколюється на дві частини - на державу і решту, недержавну частина, яку якраз і слід називати громадянським суспільством. Коли в суспільстві чітко виділяються, з одного боку, держава, а з іншого - громадянське суспільство, то питання про співвідношення держави і суспільства, по суті, перетворюється в проблему співвідношення громадянського суспільства і його політичної влади.
На співвідношення цих компонентів вказує державний режим. Політична система в демократичній державі - це акумулятор економічного і політичного плюралізму, механізм реалізації влади права в інтересах держава-образу суспільства. Оптимальне функціонування політичної системи може забезпечуватися лише в умовах правової держави, - оскільки саме воно створює справді демократичні механізми формування різних політичних сил в суспільстві. Державі відводиться лише роль нічного сторожа. Що ж стосується тоталітаризму, то він є штучно створеною системою керування суспільними справами, породженим в періоди кризи громадянського суспільства, втрати ним здатності формування державної влади.
III. Політична система суспільства в Україні
Загальні ознаки Виходячи із загальнотеоретичного аналізу політичної системи, торкнемося проблеми становлення політичної системи в Україні. Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вище типологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції.
Україна подолала початковий етап перехідного періоду — проголошення незалежності й набуття атрибутів державності — і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.
Істотною ознакою владно-політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці. Політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної і сучасної демократичної систем.
Політична система тісно пов´язана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому — до високорозвиненого громадянського суспільства.
Специфіка Для неї характерні такі ознаки: 1) збереження структури і функцій старого адміністративного апарату, елементів тоталітарної культури у вигляді нетерпимості до опонентів, двомірної оцінки дійсності і догматизму; 2) великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансових ресурсів через пільгові податки, кредити, використання бюджетних коштів не за призначенням, створених органами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів; 3) поступова реалізація конституційних принципів для створення правових умов розвитку сучасної правової демократії.
Політична система в Україні відзначається дуже низькою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарної і посттоталітарної міфології.
Основна причина недосконалості політичної системи полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.
Верхівка державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної більшості, з одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують» політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.
До елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних кланів, безпартійний характер формування влади, залежність засобів масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань, нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів.
Політична система лише тоді може забезпечувати вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.
Особливості нормативної підсистеми До недоліків правової системи України можна віднести: повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти; тривале реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян; відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами, а також нових правових кодексів (цивільного, кримінального, податкового, бюджетного), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам; відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у ній здебільшого домінують інтереси державної бюрократії, фінансової та промислової олігархії, а не суспільні); надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права; непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів; нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя; недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення; недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів; відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність та правовий нігілізм громадян і політичної еліти. Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:
- перехідна від неправового до правового типу;
- легітимна для більшості населення;
- перехідна до втілення консенсуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);
- миролюбна, неагресивна;
- позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
- система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави ";
- світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
- етатизована (одержавлена);
- система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
- система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури ", нової "номенклатури " та ін.
Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:
- побудова демократичної соціальної правової держави;
- утвердження громадянського суспільства;
- подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;
- вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
Підходи до визначення моделі системи Проаналізувавши функції сучасної політичної системи України, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи командно-адміністративної (збереження структури і функцій старого адміністративного апарату; тривале функціонування радянської представницької системи; модифікація ознак тоталітарної культури у вигляді нетерпимості, двомірної оцінки дійсності, догматизму і рутинності; пристосування низки форм і процедур радянської системи права до ринкових умов), мафіозної (тіньові доходи можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов; паразитичне збагачення номенклатурних кланів; безпартійний характер формування влади; залежність засобів масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань; нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів) та сучасної демократичної (конституційні засади функціонування органів влади; створення механізму стримування і противаги, поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав громадян; розвиток громадських та політичних організацій.
За культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних рис східноправославної цивілізації, де розвинулася державна бюрократія та ідеологічна обробка населення Церквою і державою, а широкої громадської ініціативи не існувало. Політичні системи інших країн (Болгарії, Сербії, Росії, Білорусі), котрі також виросли на грунті цієї культурної традиції, мають значно менший реформістський потенціал порівняно з політичними системами країн, що своїми традиціями сягають у західну (католицько-протестантську)культуру, зате масштабніше мафізуються.
З погляду масштабу і характеру реалізації основних функцій у суспільстві політична система України поєднує елементи адміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані в нових умовах.
Таким чином можна зробити висновок, що політична система України є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи командно-адміністративної, мафіозної та демократичної систем. Для неї характерні такі ознаки: збереження структури і функцій старого адміністративного апарату, елементів тоталітарної культури, що виявляється у нетерпимості до опонентів, двомірній оцінці дійсності, догматизмі; великий обсяг мафіозних каналів розподілу матеріальних і фінансових ресурсів через пільгові податки, кредити, використання не за призначенням бюджетних коштів, створених органами державної влади для збагачення номенклатурних кланів взамін на отримання від них тіньових доходів; поступова реалізація конституційних принципів для створення правових умов розвитку сучасної правової демократії. Політична система України сягає корінням у східноправославну цивілізацію, історичні наслідки якої подолати у сучасному модернізаційному процесі важко.
Політична система України лише частково забезпечує реалізацію своїх функцій, оскільки її інститути не зазнали глибокої трансформації у сучасну плюралістичну політичну систему.
політичний система суспільство україна
Висновок
Отже розглянувши категорію „політична система суспільства” ми зрозуміли, що це є одне із найбільш ємних і широких явищ у сучасному демократичному суспільстві. А саме поняття „система” зазвичай охоплює по крайній мірі: 1) велику кількість елементів; 2) їх взаємозв’язок і взаємодію; 3) цілісний характер всіх багатообразних складових елементів системи; 4) зв’язок із суспільною сферою. І це дуже важливо оскільки політична система найбільш повно забезпечує участь усіх громадян, які цього хочуть і мають можливість, в управлінні державними і суспільними справами, а також здійснює взаємозв’язок усіх елементів, а це дуже важливо, хоча, звичайно, не виключає їхню автономію.
Отже говорячи про державу, органи і організації, як особливі ланки політичної системи, нам лише залишається добавити, що це є найбільша розвитку сучасного суспільства, і їхнє функціонування дозволить нам просуватися далі до більш ширшого і повного розвитку і зрештою до досконалості, а цього не було б, якщо б не було політичної системи суспільства з її функціями, задачами і цілями на майбутнє.
Проте не існує єдиної думки про політичну систему, я вважаю, що при детальному подальшому її досліджені ця думка знайдеться, що допоможе нам краще зрозуміти це суспільне, державне і політичне явище.
- по-перше, в даній роботі я побачив і зміг довести тісний взаємозв’язок держави і суспільства, інакше кажучи нерозривний зв’язок; встановив ознаки та функції системи і на основі цього навів класифікацію політичних систем.
- по-друге можна побачити тісний взаємозв’язок політичних організацій, політичних партій та інших об’єднань з державним апаратом, а відповідно і їх роль в політичній системі суспільства. Адже, саме держава регулює діяльність політичних партій, організацій, вказує шлях для їхнього існування, і в свою чергу саме політичні організації відіграють значну роль в розвитку держави, її процвітання. Держава хоче цього чи не хоче повинна брати до увагу ту чи іншу ситуацію, яка відбувається в суспільстві, підкорятися певним законам суспільства, і навпаки, держава виступає основою політичної системи суспільства, на основі принципів держави, державної влади будуються інші принципи функціонування політичної системи, її підрозділів, і взагалі розвиток суспільства і громадян, зокрема, в ній.
По-третє, шляхом логічного аналізу та спостереження було встановлено, що політична система в Україні є посткомуністичною. У ній поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної і сучасної демократичної систем.
Список використаних джерел
1) Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. )) Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.
2) Закон України «Про об'єднання громадян», Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 34, ст.504 )
3) Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. К., 2000.
4) Брегеда А. Політологія: Навч.-метод, посіб. — К., 1999.
5) Венгеров А.Б.Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000,
6) Комаров С.А. Общая теория государства и права. Москва. – 1998р.
7) Копєйчиков В.В. "Загальна теорія держави і права" , К. Юрінком, 1997.
8) Корельского В.М., Перевалова В. Д.. Теория государства и права: Учебник для вузов. М:. Норма (издательская группа Норма—Инфра, 2002,
9) Котюк О.В. "Основи держави і права", К., ВЕНТУРІ, 1996
10)Марченко М.Н. Общая теория государства и права. М.: Зерцало, 2000р.
11)Рудич Ф. М. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. К.–1995
12)Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін - Політологія. 2001 рік
13)Скакун О.Ф. „Теорія держави і права”. – Підручник. – Харків, „Консум”, 2001 р.
14)Халипов В. Ф. Кратология как система наук о власти. — М.: Республика, 1999.
15)Юрій М.Ф. Політологія. К.: Дакор, 2006.
16)Теория государства и права от студентов: Учебник для вузов ) Под ред. студ. J.Smita. - Web.: Издательство JurFak (веб-сайт www.juristy.ru), 2000.
[1]
Корельский В.М., Перевалова В. Д.. Теория государства и права: Учебник для вузов. М:. НОРМА (Издательская группа НОРМА—ИНФРА, 2002,С. 28
[2]
Венгеров А.Б.Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000, ст.. 96
[3]
Юрій М.Ф. Політологія. К.: Дакор, 2006. С. 236
[4]
Корельский В.М., Перевалова В. Д.. Теория государства и права: Учебник для вузов. М:. НОРМА (Издательская группа НОРМА—ИНФРА, 2002,С.39
[5]
Бебик В, Політологія: курс лекцій Навчальний посібник ) - Тернопіль, 2004.- 236 c.
[6]
Теория государства и права от студентов: Учебник для вузов ) Под ред. студ. J.Smita. - Web.: Издательство JurFak (веб-сайт www.juristy.ru), 2000.
[7]
Теория государства и права от студентов: Учебник для вузов ) Под ред. студ. J.Smita. - Web.: Издательство JurFak (веб-сайт www.juristy.ru), 2000.С. 53
[8]
Юрій М.Ф. Політологія. К.: Дакор, 2006. С. 237
[9]
Розенфельд Ю.М., Герасіна Л.М., Осипова Н.П. та ін - Політологія.К.: 2001 рік, С. 265
[10]
Юрій М.Ф. Політологія. К.: Дакор, 2006. С. 239
[11]
Халипов
В.
Ф.
Кратология
как система наук о власти. — М.:
Республика, 1999. — 153 с.
[12]
Ф.М. Раянов, Проблемы теории государства и права (юриспруденции) учебный курс для юридических вузов,
. М.: Право и государство, 2003. - 89 с.