Предки з ХІХ ст.: соціалізм Драгоманова
Оскільки велика тінь ХІХ століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішим соціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати саме з нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильного розвитку народів їм треба мати державну незалежність»
9, публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності України мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом з М.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислу програму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона була впливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною мірою спричинилася до її невдачі
10.
Як відзначав Іван Лисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванні ліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівській політичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона. За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною від насильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчими спілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадянство людей і товариств» 11.
Дві проблеми з цією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо не має авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси для спільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму — це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 році в Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество «Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіх слов’янських земель на федеративних засадах
12. Втім, як Ленін писав про федералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажання таких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими та російськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіян постійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійно переходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичного на ґрунт офіціяльно-централістичний»
13.
Драгоманов вважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народною міліцією, де кожен громадянин має власну зброю.
Така позиція могла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною краху напівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційних державних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги, скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєння народу прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., про непотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедію під Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян у сфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, яка може примусити своїх громадян за неї воювати.
Аж до революції 1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, й марксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державами були єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово було за державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ (секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людських пород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчого гріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працю не знизу вгору, а згори вниз»
14.
Драгоманов із Швейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед у Галичині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та Іваном Франком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичним прихильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувся до драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становле
На першому з’їзді радикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський (майбутній автор памфлета «Україна
irredenta
») вперше виступили за політичну незалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навіть коли на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програму боротьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок до цього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську) частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру
16.
У контексті розгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, що найголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзилі Спілки визволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч він постійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти. Найжорстокішим критиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не вороги ідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді би виявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса на Україні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народу і щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національного поневолення». Тобто Юркевич самй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежність від того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати сили української революції революцію російську. Він так вірив у справедливість міжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся до Троцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичного соціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називати себе соціалістами
17.
Логіку Юркевича можна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України. Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях, але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ з буржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам склад СВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотично настроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеї живого мужицького народу»
18.
Сама ідея «живого мужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки в колоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займають члени іншої національної групи. Просто нема й не може бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари. А коли місто, де такі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власного верховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодо села як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче. Без достатньо авторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україні під час визвольних змагань.
Лев Троцький боротьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише, що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які «засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальну до турецького візира»
19. Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького? Чи не тим, що саме у зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, яка домоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньої незалежної України. Повертаючись до такої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців Лев Юркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійного українського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принесли успіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому, Мануїльському. Більшовики поставилися до його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиції про спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.