Права націй

ВСТУП

Однією з цілей
Організації
Об'єднаних
Націй, згідно
зі ст. 1 Статуту
ООН, є заохочення
й розвиток
„поваги до прав
людини та основних
свобод для всіх
без різниці
рас, статі, мови
і релігії”. Як
показує практика,
це вважається
непрямим закріпленням
в Статуті ООН
принципу поваги
прав людини.
Але ж з окремих
людей складаються
групи, нації,
народи. Вони
теж мають свої
права. І зараз
виникає все
більше запитань
щодо реалізації
прав національних
та етнічних
меншин, народів
тощо. Більшість
існуючих документів,
що повинні
регулювати
вказані питання,
носять декларативний,
лозунговий
характер і не
мають за собою
дієвого механізму
реалізації
і захисту цих
прав.

Одним із
завдань роботи
є проведення
дослідження
теоретико-правових
норм і принципів,
а також практичних
аспектів реалізації
прав національних
меншин і, у першу
чергу, такої
основної норми
як право націй
на самовизначення.

Розглядаючи
проблему прав
національних
меншостей з
погляду природного
права, справедливо
думати, що права
меншин є похідними
від базових
принципів
індивідуальних
людських прав
і, у цьому розумінні,
мають право
на захист і
збереження,
як з погляду
невід'ємних
прав і природних
свобод, так і
в плані забезпечення
вільного і
безконфліктного
розвитку цілих
суспільств
і територій.
Однак, якщо в
сфері природного
права визнаються
права національних
меншин, то міжнародне
позитивне право
ігнорує їх і
містить волаючі
розбіжності
з природним
правом. Основна
причина такої
ситуації, складається
в значній вузькості
розуміння і
застосування
міжнародного
права, що по
суті є правовим
відображенням
міждержавних,
а не міжнародних
відносин, тобто
коли суб'єктом
міжнародного
права є не народи,
а держави. Саме
тому принципи
державного
суверенітету
і цілісності
державно-територіальних
границь є
пріоритетними
в діяльності
майже всіх
найважливіших
міжнародних
інститутів.
Тому надання
народам статусу
міжнародної
правосуб'єктності
кардинальним
образом вплине
на всю систему
захисту і
забезпечення
їхніх невід'ємних
прав.

Спроба ігнорувати
права меншостей
у рамках держав
і в міжнародному
плані веде від
рішення проблеми,
створює вогнища
криз і конфліктів,
що добре видно
на прикладі
колишніх СРСР
і Югославії.
"Меншості
намагаються
захистити свої
колективні
права в рамках
визначених
держав і ці
спроби найчастіше
приведуть до
конфліктних
ситуацій і
створюють
безпосередню
загрозу і небезпеку
також і іншим
державам". Ця
теза формулює
одну з основних
причин міжнаціонального
конфлікту -
порушення
колективних
прав, що представляється
дуже актуальним
у світлі проблем
врегулювання
національних
збройних конфліктів.

У цілому тема
представляє,
безсумнівно,
великий інтерес
як для вчених
та юристів-практиків,
що спеціалізуються
на теорії держави
та права й
міжнародному
праві, так і
для практичного
використання
цілого ряду
її положень
для рішення
конкретних
політичних
проблем і, у
першу чергу,
проблеми врегулювання
конфліктних
ситуацій.

1 ЗАГАЛЬНІ
ПОЛОЖЕННЯ ПРО
ПРАВА НАЦІЇ

1.1 Поняття та
підходи щодо
кваліфікації
прав нації

Права нації.
При розгляді
цієї теми закономірно
виникає питання:
«А що ж таке
нація?»

У сучасному
світі існують
дві традиції
тлумачення
поняття “нація”.
Традиція східна
і традиція
західна.

По західній
традиції, заснованій
на формаційному
підході до
процесу
суспільно-історичного
розвитку, нація
являє собою
явище, властиве
винятково
Новому і Новітньому
часу. Поява
націй, як історичного
феномена, пов’язана
з утворенням
національної
держави, а також
з формуванням
капіталістичних
відносин. Утворення
нації є прямий
результат
переходу від
традиційного
аграрного
суспільства
до суспільства
індустріального
і постіндустріального.
До початку
процесу індустріалізації
націй як таких
не існувало.

Відповідно
до західної
традиції розуміння
нації, вона
являє собою
наступну ланку
в ланцюжку
розвитку людських
колективів:
рід - плем'я - етнос
- нація. Поняття
нації саме по
собі є поняття
надкласове.
Нація, як особливий
людський колектив,
являє собою
історично
сформовану
поліетнічну
спільність
- сукупність
підданих (громадян)
держави.

Поняття нації
в західній
традиції в
принципі не
віддільне від
поняття національна
держава. З цього
погляду, ознаками
нації є наявність
єдиної культури,
національної
самосвідомості
чи державного
прагнення до
знаходження
такої. Національність
людини визначається
не його етнічною,
а винятково
державно-правовою
приналежністю.

Національна
самосвідомість,
інакше кажучи,
здатність
усвідомлювати
себе членом
національного
колективу, є
визначальною
ознакою нації.
Виникає вона
в Новий час,
коли валяться
звичні форми
спільності
людей (клани,
цехи, громади)
корпоративного
характеру,
людина залишається
один на один
зі швидкоплинним
світом і вибирає
нову надкласову
спільність
- націю. Виникають
нації внаслідок
проведення
політики,
орієнтованої
на збіг етнокультурних
і державних
кордонів..

Переходячи
безпосередньо
до теми роботи,
необхідно
визначиться
також з поняттями:
права й основні
свободи людини
як складової
одиниці нації.
Наукоподібне
визначення:
права людини
- це такі права
і свободи, що
істотні для
характеристики
правового
положення
особистості
в суспільстві.
Є багато прав,
наприклад,
право переходу
вулиці на зелене
світло. Але,
однак, до прав
людини це право
ніяк не віднесеш,
воно не настільки
істотне. А от
право на працю,
право на утворення,
свобода слова,
свобода преси
і таке інше, -
це, безумовно,
такі права і
свободи, що
визначають
правовий статус
особистості,
істотні для
характеристики
цього статусу.

Якщо говорити
не наукоподібною
мовою, то можна
сказати, що
права людини
- це такі права
і свободи, без
яких відповідно
до сформованих
зараз поглядів
неможливо
нормальне
існування
людини в суспільстві
[1, 24].

Часто, коли
ми займаємося
правами людини
в суспільстві,
з'являється
питання про
права меншин.
Це дуже складна
проблема. Ми
починаємо
говорити про
права певних
груп людей: про
права нації,
про права соціального
класу, і так
далі. Ця тема
не стикується
з мовою прав
людини, тому
що права людини
- це права одиниці.
І закони, що
приймаються
тільки в рамках
визначених
країн, так само,
як і закони
міжнародного
рівня, що займаються
проблемами
меншин, розглядають,
як правило,
проблеми осіб,
що належать
до національних
меншин. Якщо
дивитися на
міжнародні
закони, що стосуються
прав людини,
то можна знайти
тільки одну
статтю, що говорить
про колективні
права. Це, перша
стаття Міжнародного
Пакту про соціальні,
культурні і
політичні
права. Вона
говорить, що
нації мають
право на самовизначення.
Звернувшись
до словника,
можемо знайти
наступне визначення.
Колективні
права (Collective rights) - права,
що належать
колективам
у силу своєї
природи і характеру.
Такими правами
є права меншин,
що складаються
з певної кількості
членів, пов'язаних
загальними
національними,
етнічними,
релігійними
чи мовними
узами, а також
права народів.
Останні містять
у собі право
на самовизначення,
право на розвиток,
право на мир
і безпеку і
право на здорове
навколишнє
середовище,
права корінних
народів и інші
[2, 145].

Але основна
проблема полягає
в тому, що означає
слово "нація",
яке використовується
в цих документах.
Воно настільки
складне, що
взагалі не
розвивається
надалі в документах
по цій проблемі.
І там, де є закони,
які говорять
про права меншин,
говориться
не про права
співтовариств,
а лише про права
окремих осіб,
приналежних
до цим меншин.

Якщо ж говорити
про права нації
або про права
певних груп,
ми ідемо від
мови прав людини
і починаємо
говорити мовою
політики це
вже зовсім інша
проблема.

Тому перейду
відразу до
класифікації
прав людини.
Тут є різні
підходи. По-перше,
розрізняють:
індивідуальні
права людини
і колективні
права людини.
Наприклад,
права профспілок
чи право народів
на самовизначення
- це колективні
права. Останнє
право іноді
відносять до
прав народів,
але право народів
має теж, так
сказати, правочоловічний
ракурс. Обидва
Пакти про права
людини, Пакт
про цивільні
і політичні
права і Пакт
про економічні,
соціальні і
культурні права
починаються
зі статей,
присвячених
праву народів
на самовизначення.

Звичайно
притримуються
класифікації,
встановленої
Пактами про
права людини.
Розрізняють
економічні
права, соціальні
права, культурні
права, громадянські
права и політичні
права.

Виникає ще
одне питання:
чи вичерпаний
перелік прав
людини, який
сформульований
в існуючих на
сьогоднішній
день міжнародних
документах,
зокрема в Пактах
про права людини?
Ні, перелік цей
не є вичерпаним.
Свідоцтвом
цього є інша
класифікація
прав людини.
Ця класифікація
одержала найменування
концепції трьох
поколінь прав
людини в силу
історичного
характеру
формування
теорії, ідеології
й практики прав
людини. Відразу
слід визначити,
що це зовсім
не формальний
критерій, він
частково співпадає
й з суб’єктним
критерієм, та
з класифікацією
по сфері суспільних
відношень.

Дана теорія
в радянський
час і в період
перебудови
у нас не дуже
була популярна,
її підхопили
в основному
країни, що
розвиваються.
Її сформулював
на початку 70-х
років французький
юрист Карел
Вазак, який
довго працював
в ЮНЕСКО. Прихильники
цієї концепції
говорили, що
перше покоління
прав людини
- це цивільні
та політичні
права. До першого
покоління прав
людини відносять
звичайно традиційні
ліберальні
права и свободи,
з яких, і починаються
права людини
в їх сучасному
розумінні. До
цього покоління
належать такі
права і свободи,
як право на
життя; свобода
від катувань
і жорстокого
чи принижуючого
гідність поводження
чи покарання;
право на свободу;
право власності;
свобода совісті
і думки; свобода
слова й інформації;
рівність перед
законом і судом;
заборона від
дискримінації
по ознакам
національності,
раси, мови, релігії;
право приймати
участь в управлінні
державою; свобода
асоціацій;
право протестувати
(або свобода
мітингів та
демократичне
право на справедливий
суд і ще ряд
інших прав і
свобод [3, 102].

Вище приведений
основний, але
не вичерпний
перелік і не
у формулюваннях
кінця XVIII – начала
XIX віків, а в їх
сучасному
звучанні, але
весь цей достатньо
довгий ряд –
тільки розширене
тлумачення,
поглиблене
и уточнене
того, щоб було
сформульовано
предтечами
буржуазних
революцій и
стало юридичною
реальністю
в деклараціях,
народжених
американською
и французькою
революціями.

Неважко
замітить, що
всі ці права
є дійсно загальними
и універсальними,
вони належать
кожному незалежно
від його походження,
кольору шкіри,
сфері занять
и т.д. У сукупності
вони складають
те, що робить
абстрактну
людину – вільним
членом вільного
суспільства.

Свобода –
це внутрішній
зміст фундаментальних
прав, які й є
“будівельним
матеріалом”,
“цеглинкою”,
перетворюючи
ідею свободи
у світосприйняття
вільної людини
й суспільства,
в якому я живу,
– в вільне
суспільство.

Фундаментальні
права першого
покоління в
міжнародному
і західноєвропейському
праві називаються
громадянськими
і політичними
правами і свободами.
Основи цих прав
були сформульовані
в Загальній
Декларації
і розвиті у вже
згадуваному
Міжнародному
пакті про
громадянські
і політичні
права 1966 року.

Вони виникли
під впливом
Великої французької
революції,
головним чином,
Декларації
прав людину
і громадянина,
і документів
американської
війни за незалежність,
яку в американській
літературі
часто називають
американською
революцією.

Права людини
і громадянина
- це внесок Заходу.
Потім настала
черга економічних,
соціальних
и культурних
прав. Це, як
говорили, внесок
соціалістичних
країн. Дійсно,
саме Радянська
держава висувала
цю категорію
прав, причому
на перше місце
ставилися
економічні
права такі, як
право на працю,
а також соціальні
права (право
на матеріальне
забезпечення
старості, права,
пов'язані з
добробутом
людини, рівнем
і якістю його
життя: право
на працю, включаючи
право на вибір
сфери праці,
право на відпочинок,
на оплачувану
відпустку, на
утворення,
медичне і соціальне
забезпечення,
соціальне
страхування,
на захист материнства
і дитинства
й інші). Вони
знайшли своє
відображення
в Загальній
Декларації
прав людини
і більш докладно
були розроблені
і викладені
в Міжнародному
пакті про
економічних,
соціальних
і культурних
правах 1966 рік.
Узагалі важко
дуже зробити
розходження.
З історії слова
не викинеш.
Мабуть, тільки
одне економічне
право з'явилося
в часи французької
революції, це
право на власність
[4, 322].

Про третє
покоління прав
людини представники
країн, що розвиваються,
говорили як
про їхній внесок.
Звичайно називають
такі види прав:
право на мир,
право на роззброювання,
право на здорове
навколишнє
середовище
і право на розвиток.
Іноді додають
до цього право
на комунікацію,
маючи на увазі
встановлення
справедливого,
нового інформаційного
порядку. Зараз
якось про це
забули, але для
країн, що розвиваються,
проблема залишається
досить актуальна.
До інших прав
третього покоління
відносять,
наприклад, що
випливають:
принцип вільного
розпорядження
народом своїми
природними
ресурсами,
право на національну
і міжнародну
безпеку, право
бути вільним
від насильства
і страху, право
на самобутність,
право на гідне
існування,
право на участь
у рішенні
регіональних
і глобальних
проблем, право
на загальну
повагу і т.д.,
а також такі
чудні права,
як “право відкидати
усі види позик,
що підривають
національний
суверенітет,
чи розвиток
посилюючих
залежність
від іноземного
чи капіталу
посилюючих
соціальну
нерівність”,
“право контролювати
діяльність
транснаціональних
компаній, – й
інших іноземних
и національних
капиталовклачиків,
для того щоб
не допускати
спекулятивного
збагачення”
и тому подібні.
Потім деякі
неурядові
організації
намагалися
сюди додати
масу других
видів прав,
наприклад,
право змінювати
підлога і т.д.
Це, безсумнівно,
колективні
права. Їх часто
називають
правами чи
солідарності
правами народів
і поєднують
із правом народів
на самовизначення.
Між іншим, у
деяких міжнародних
документах
вони знайшли
відображення.
Є такий договір,
Африканська
Хартія прав
людини і народів.
Там вони зафіксовані.
У широкому
змісті слова
це, звичайно,
теж права людини
[5, 20].

У значній
мірі дана категорія
прав людини
виявилася
нежиттєздатною.
Усі ці права,
крім, зрозуміло,
права на самовизначення,
носять скоріш
лозунговий
характер. Дуже
важко встановити
їхній чіткий,
реальний зміст.
Одна справа,
наприклад,
встановити,
що ніхто не
може бути затриманий
на певний строк
без санкції
суду, а друга
справа проголошувати
право на роззброювання.

Біля десяти
років тому, у
рамках Комісії
по правам людини
була створена
«група п’ятнадцяти»
(що складалася
з п’ятнадцяти
держав), яка
займалась
розглядом
питання про
те, як здійснюється
право на розвиток.
Кілька років
вона проробила,
гроші витратила,
- й робота припиналася,
група "вмерла".
Разом з нею і
деякі документи,
у першу чергу,
резолюції
Генеральної
Асамблеї, що
розшифровують
деякі з цих
прав. Наприклад,
Декларація
про право народів
на мир, Декларація
про право на
розвиток. Показово
тут наступне:
перелік прав
людини не вичерпаний.

Власне кажучи,
назвати їх
правами людини
не можна; людина,
звичайно, приймає
участь в реалізації
цих прав, але
не в своєму
одиничній
якості, не як
людина-одиця,
а як учасник
и член будь
якого суспільства.
Мова, зрозуміло,
йде про нації,
народи, їхніх
асоціаціях
і т.п., іноді
говорять і про
людство в цілому.

Існує значна
кількість
міжнародних
документів,
присвячених
правам третього
покоління:
Азиатсько-Тихоокеанськая
декларація
людських прав
індивідів и
народів 1988 року,
Декларація
загальних
обов'язків
народів и урядів
- країн АСЕ-АН
1983 року, Туніська
декларація
про права людини
и народів 1988 року,
Декларація
ООН про право
на розвиток
1986 року та інші.

Взагалі,
юридична природа
колективних
прав викликає
серйозні спори.
Права третього
покоління до
природних прав
ніхто не відносить.
Отже, вони вторинні,
похідні від
традиційних
прав людини.
Така постановка
питання невірна;
індивідуальні
і колективні
права створюють
єдність и не
повинні суперечити
один одному.

Є тут одна
юридична тонкість:
правова невловимість
та некоректність
всієї конструкції
призводить
до того, що частіше
всього неможливо
точно визначить
інтерес (або
те, що їм проголошується)
від права (або
того, що їм
проголошується).
А звідси – результат.

Є один випадок,
передбачений
міжнародним
правом, при
настанні якого
співвідношення
індивідуальних
и колективних
прав приймає
особливий
характер. Це
– надзвичайний
чи воєнний
стан, коли під
загрозу поставлене
життя нації
чи народу, але
це – виняток.
Крім того, навіть
в умовах надзвичайного
стану багато
прав людини
не можуть бути
обмеженими
(наприклад,
свобода від
катувань,
без-людяного
чи принизливого
гідність покарання).

1.2 Співвідношення
індивідуальних
та колективних
прав людини

Відмінність
прав першого
і другого поколінь
від колективних
прав третього
покоління
заключаться
у типі відстоювання
цими правами
інтересів. По
суті справи,
права, як першого,
так і другого
покоління можна
розглядати
як вираження
індивідуальних
інтересів —
будь те приватні
інтереси особи
чи право особи
приймати участь
в житті суспільства
(право на свободу
асоціацій або
релігії, напри-лад).
Характерною
рисою прав
нового, третього
покоління є
те, що вони захищають
визначені
інтереси, які
не так просто
класифікувати
з погляду їх
цінності для
окремих індивідів.
Важливість
деяких прав
третього покоління
можна зрозуміти
тільки в рамках
«їхньої сукупної
цінності для
всіх членів
групи, тому що
благами подібного
типу всі члени
групи можуть
користатися
тільки спільно».

Одним з таких
підходів є
існування білля
про права в тій
чи іншій формі.
Однак, хоча
необхідність
такого забезпеченого
правовою санкцією
білля про права
й загально
признана, дискусія
по цьому питанню
у Великобританії,
наприклад,
триває вже
кілька десятиліть.
Приєднання
до Європейської
конвенції про
захист прав
людини, зобов'язує
Великобританію
дотримуватися
міжнародних
стандартів
прав людини,
так вважає М.
Ташнет, професор
права Джорджтаунского
університету,
автор статті
«Суспільство,
в якому є білль
про права», тим
більше, що для
цього існує
примусовий
механізм, як
Європейський
суд по правам
людини. Однак
відношення
британського
суспільства
до необхідності
існування
такого білля
про права
неоднозначне:
є прихильники,
але є і супротивники.
Прихильники
вважають, що
було б краще,
так сказати,
«приручити»
міжнародні
стандарти прав
людини, тобто
адаптувати
їх к реаліям
власного життя.
Супротивники
ж вважають, що
нація з забезпеченим
правовою санкцією
біллем про
права зовсім
не обов'язково
живе краще, ніж
нація, не що не
має такого
білля. «По
визначенню,
— відзначає
М. Ташнет, — юридично
закріплений
білль про права
затрудняє
діяльність
законодавчих
органів, коли
вони намагаються
відреагувати
на змінену
соціально-економічну
и політичну
ситуацію. І по
визначенню
реалізацією
забезпечених
правовою санкцією
біллів про
права займаються
інститути,
укомплектовані
людьми, з юридичною
освітою, чия
власна правова
культура оказує
вплив на спосіб
інтерпретації
цих прав», що
може привнести
в законодавчий
процес «небажану
жорстокість
та консерватизм»
[6, 26].

Ця проблема
досить докладно
аналізується
в статті Т. Джоунса,
викладача права
Манчестерского
університету,
«Фундаментальні
права в Австралії
і Великобританії»,
державно-правові
системи які,
як відомо, ідентичні.
Безсумнівною
перевагою білля
про права є, на
думку автора,
то, що він установлює
параметри
фундаментальних
прав і свобод,
обмежуючи тим
самим ступінь
втручання в
цю сферу держави
і законодавчих
органів. Не
дивно тому, що
в його підтримку
висловлюються
найбільш досвідчені
і впливові
представники
судової влади
— як у Великобританії,
так і в Австралії,
— покликані
захищати загальне
право з обов'язку
служби, — тому
що вони краще
інших розуміють
неадекватність
підходу до
захисту фундаментальних
прав з позиції
загального
права. Причина
цього досить
проста, тому
що, на думку Т.
Джоунса, «є
межа можливостей
навіть для
самого прогресивного
судді в плані
використання
їм у своїй
аргументації
міжнародних
правових норм.
Є межа розвитку
загального
права і межа
можливості
інтерпретації
законодавства».

І все-таки
навряд чи є
надійний и
однозначний
спосіб рішення
цієї проблеми.
Разом з тим
досвід США, що
мають юридично
закріплений
и забезпечений
правовою Білль
про права, досить
показовий. Як
відомо, цей
досвід, мабуть,
самий багатий
у світі, і репутація
американського
Білля про права
досить висока.
Крім того, на
думку М. Ташнета,
схожими тут
є й правові
культури США
и Великобританії,
засновані на
загальному
праві. Це дає
можливість
припусти, що
його виконання
буде забезпечувати
за посередництвом
звичайного
суду — так само,
як і у США, а не
через політичний
інститут типа
Конституційної
ради Франції,
що представляє
собою основну
альтернативну
модель забезпечення
дотримання
конституційних
прав.

Б. Маклахлин
у згаданій
раніше статті
ілюструє захист
конституційних
прав на прикладі
канадської
Хартії прав
людини. На її
думку, білль
про права має
серйозні переваги
в справі реалізації
прав людини
в порівнянні
з іншими законодавчими
формами и
процедурами.
У Канаді були
випробувані
різні способи
розвитку прав
людини, насамперед
розробка і
прийняття
законодавств
по правах людини
і навіть існування
більш десяти
років так званого
«псевдо конституційного
билля про правах».
Але особливого
прогресу досягти
не вдавалося,
поки не була
прийнята Хартія
прав і свобод
у 1982 р. Це значним
образом змінило
ситуацію, тому
що удалося
досягти рівноваги
«між надмірним
індивідуалізмом»,
чи правами
особи, які
визначаються
судом, з одного
боку, и «правлінням
й волею більшості,
виявленими
через законодавчі
структури»,
с іншої. Хартія
встановлює
також рівновагу
між «поняттями
верховенства
закону і гарантованих
фундаментальних
прав». Канадська
модель Хартії
відрізняється
від американської
моделі Білля
про права, «де
індивідуальні
права зводяться
в абсолютну
форму і протиставляються
державі як
чомусь далекому».
Канадська
Хартія, як вважає
Б. Маклахлин,
являє собою
деякий компроміс,
розглядаючи
індивідуальні
права як «дещо
додаткове до
прав та обов'язків
держави». Кожному
індивіду гарантується
строге дотримання
фундаментальних
прав людини,
але вони «неодмінно
обмежуються
одне другим
і ще більше —
суспільним
благом». На
думку автора
статті, основна
і найважливіша
відмінність
канадської
Хартії від
Білля про права
США укладається
в створенні
механізму
поступового
досягнення
компромісу
між індивідуальними
правами и інтересами
більшості.
Подібний компроміс
для США навряд
чи можливий,
тому канадська
Хартія виглядає
менш радикально
и більш гнучкою
[7, 117].

Ряд статей
у розглянутій
книзі зачіпають
таку важливу
и далеко не
нову тему, як
рівноправ’я.
Присвячені
цій темі статті
об'єднані в
окремий розділ,
який називається
«Ще раз про
рівність». Якщо
в статті С.Фредман,
викладача
Икзетер-коледжа
в Оксфорді,
«Менш рівні,
ніж інші»
аналізується
проблема жіночої
рівноправності,
яка аж ніяк не
нова, то і проблема
прав людини
и сексуальної
орієнтації.
в сфері правових
дискусій
розглядається
теж не вперше.
К. Стичин, автор
статті «Найважливіші
права і спірна
ідентичність:
Сексуальна
орієнтація
і рівноправність
у канадській
юриспруденції»,
який також є
університетським
викладачем
права, аналізує
анти дискримінаційне
законодавство
з погляду
«категоріального
мислення и
сутнісних
концепцій
ідентичності».
Категоріальне
мислення стосовно
до цієї проблеми
означає, що
«індивід повинний
просто підтвердити
визначену
соціальну
ідентичність
і довести, що
дискримінація
його як особи
породжена
ієрархічними
відношеннями
між домінуючою
соціальною
ідентичністю
та його ідентичністю
».

Без сумніву
інтерес представляє
стаття Д. Нолана,
викладач прав
Королівського
коледжу (Лондон),
«Право на гідне
до себе відношення»,
в якій автор
аналізує практику
дискримінації
и несправедливого
звільнення.
Суть цього
права укладається
в тім, що підставою
для ухвалення
рішення роботодавця
в сфері трудових
відносин може
служити тільки
чи наявність,
навпаки, відсутність
визначених
і необхідних
для конкретної
ситуації достоїнство.
Використання
ж інших основ
для мотивування
рішення про
прийняття на
роботу, просуванні
по чи службі
звільненні
розцінюється
автором як
дискримінаційне
рішення, що
порушує право
людини на таке
відношення
до себе, яке
було засновано
на достоїнствах,
необхідних
для виконання
даної роботи.
Право на гідне
до себе відношення
широке визнається
в усьому світі,
відзначає Д.
Нолан, і зафіксовано
в національних
законодавствах
багатьох країн,
що стосуються
рівноправності,
незаконної
дискримінації
і звільнень.
Безсумнівна
важливість
концепції
достоїнства
полягає в том,
що вона може
сприяти правовому
захисту усіх
груп населення,
особливо тих,
які відносяться
до так званих
проблемних
категоріями
и в значній
мірі відчувають
пристрасне
до себе відношення.
Обмеживши
область розгляду
цієї проблеми
сферою зайнятості,
автор вважає,
що цей принцип
цілком може
бути використаний
стосовно і до
другим областей,
наприклад чи
утворення
розподілу
житла. Інтереси,
на підставі
яких виводиться
то чи інше право,
на думку автора,
являються
достатньо
важливими в
даному випадку,
щоб це право
— на гідне до
себе відношення
— можна було
б віднести до
числу основних
прав людини,
тим більше що
його реалізація
не залежить
від економічних
умов и рівня
розвитку того
чи іншої держави[8,
104].

2 ХАРАКТЕРИСТИКА
ОКРЕМИХ ПРАВ
НАЦІЇ

2.1 Зміст права
народів на
самовизначення

Право націй
на самовизначення,
один з основних
визнаних світовим
співтовариством
принципів
міжнародного
права, що означає
створення
суверенної
і незалежної
держави, вільне
приєднання
до незалежної
держави або
об'єднання з
ним, або встановлення
будь-якого
іншого політичного
статусу, вільно
визначеного
народом. Це
невід'ємне
право націй
і народностей
є одним з так
званих імперативно-основних
принципів
міжнародного
права, закріплених
і в ст. 53 Віденської
конвенції про
право міжнародних
договорів, по
якій ця норма
„приймається
і визнається
міжнародним
співтовариством
держав у цілому",
відхилення
від неї неприпустимо
і змінити її
можна тільки
"наступною
нормою загального
міжнародного
права”. Пріоритет
основних принципів
міжнародного
права над
внутрішньодержавним,
національним
правом загальновизнаний.

Проблема
права народів
на самовизначення
дуже важлива,
тому що це стосується
не тільки кожного
з нас, але і великого
числа народів,
що аж до сьогоднішнього
дня ще не користуються
правом на
самовизначення.

Що можна
сказати з приводу
об'єктивного
змісту права
народів і націй
на самовизначення?
Насамперед,
треба підкреслити,
що ми чітко
розрізняємо
населення, що
проживає на
визначеній
території, і,
як ми звикли
говорити, титульну
націю. У багатьох
випадках титульна
нація складає
меншість, як,
наприклад, у
Казахстані,
де казахів
близько 50 %, чи
в Абхазії, де
абхазів всього
18 %. Отже, треба
розрізняти
два поняття
[9, 93].

Коли ми говоримо
про право народів
і націй на
самовизначення,
то повинні мати
на увазі, що
мова йде про
народи, що проживають
на даній території.
всіх народів.
Говорячи про
зміст сучасного
права народів
і націй на
самовизначення,
я маю на увазі,
насамперед,
можливості
розвитку даної
нації і даного
народу. Тобто,
якщо даний
народ користується
всіма можливостями
для власного
розвитку, то
питання про
самовизначення
фактично визначено.
Якщо даний
народ не користується
всіма можливостями
для власного
розвитку, встає
питання про
право народів
і націй на
самовизначення.

Таким чином,
при ближчому
розгляді права
народів і націй
на самовизначення
— це право на
розвиток кожного
народу і кожної
нації. Тому той
факт, що в документах
ООН має місце
змішання цих
понять, надзвичайно
сумний і, мабуть,
викликаний
недостатньою
компетентністю
тих, хто там
засідає.

Проблема
самовизначення,
як уже говорилося,
— це насамперед
проблема розвитку,
і якщо нація
чи народ розвиваються
благополучно,
ми з вами повинні
говорити про
те, що вони
користуються
правом народів
на самовизначення
поза зв'язком
з тим, чи є ця
нація незалежної
чи народ незалежним
чи залежної,
тобто, що знаходиться
в складі іншої
держави.

Проблема
складається
в тім, щоб кожен
представник
даного народу,
представник,
будемо так
говорити, населення,
що живе на даній
території, має
можливість
висловити свою
волю. Інше питання,
що потім російськомовне
населення
виступило проти
дискримінаційного
закону про
громадянство.
Це наступний,
будемо говорити
так, етап розвитку.
Але сутність
справи укладається
в тім, що більшість
населення, що
брало участь
у голосуванні,
висловилося
за незалежність.

Коли ми говоримо
про право націй
і народів на
самовизначення,
то варто мати
на увазі, що це
право здійснюється
в різних формах.
У формі федеративного
устрою, конфедеративного
устрою чи у
формі політичної
незалежності.
Треба сказати,
що в правовій
літературі
— нашій і зарубіжній
— з'явилося
кілька статей,
де говорилося
про те, що принцип
самовизначення
суперечить
принципу
територіальної
цілісності.
Нічого подібного
— ніякого протиріччя
тут немає. Принцип
територіальної
цілісності
як був, так і
залишається
одним з основних
принципів
міжнародного
права.

Поняття
«самовизначення»
означає, що
кожен народ
мирним шляхом
може змінити,
у тому числі
і територіальну
цілісність
будь-якої держави.

Ще я хотіла
б пояснити
пріоритет прав
особистості
перед правами
колективу,
тобто про те,
що з прав індивідуальних
- зрозуміло,
грамотно
сформульованих
і цивілізовано
дотримуваних
- автоматично
випливають
будь-які колективні
права. Справді,
якщо кожний
має доступ до
інформації
і можливістю
безперешкодного
вираження своєї
думки, якщо
кожний користається
правом - нічим,
крім розумного
закону, не обмеженим
- створювати
будь-які мирні
асоціації, що
не порушують
прав інших
осіб, то звідси
просто автоматично
випливає право
на будь-яку
мислиму форму
культурної
автономії, на
будь-який спосіб
утворення,
прямо випливають
усі релігійні,
профспілкові
і тому подібні
права, у тому
числі право
говорити обраною
мовою і право
поєднуватися
по національній
ознаці, якщо
це питання є
особливо важливим.
Я не думаю, що
варто розвивати
це міркування
- адже його логіка
зовсім проста.

Однак з цього
загального
правила є одне
виключення,
і воно торкається
питання про
державність.
Якщо глянути
на нього з погляду
права, то ми
побачимо, що
це взагалі не
правове питання,
насамперед
по тій простій
причині, що
зовсім не визначено
- і принципово
не може бути
визначено! -
суб'єкт права.
Тому що як визначити
однозначно
і строго, хто
саме утворить
ту спільність
людей, що вже
може, так сказати,
претендувати
на державність?
Яким критерієм
при цьому
користатися?
[10, 283].

Звичайно,
коли розставляєш
крапки над і,
то виходить
різко і не дуже
чемно, але можна
множити і множити
приклади місць
на землі, де
такого роду
питання виникають
і не мають правового
рішення. Наприклад,
у Дагестані
ледве не кожен
аул говорить
своєю мовою;
там існує більш
30 мов, носії яких
один одного
не розуміють.
Усі ці тридцять
чи більш аулів
- вже суверенні
держави чи ще
ні? Якщо не всі,
то хто саме.
"Якщо всі, то
як може жити
суспільство,
влаштоване
таким чином?
Скільки посольств
треба створити
і як домовитися
між собою? Між
тим усе, що
насправді
потрібно людям,
- це мати можливість
розвивати свою
культуру і бути
в ньому не
защемленими
в порівнянні
з іншими. А що
стосується
того, що ця проблема
дотепер не
вирішена в
міжнародному
праві, то вона
і не буде вирішена
правовими
засобами , можна
за це ручатися.
І наша участь
у спробах її
вирішення,
нічому не допоможе.
Тому що немає
на землі такої
людини, що скаже:
„Я точно знаю
межу між тими
народами, хто
мають право
на державність
і тими, хто ще
цього права
не мають, а також
тими, котрі
ніколи його
не придбають”.
Тому потрібний
просто цивілізований
підхід до цих
проблем - і тоді,
їхня гострота
має тенденцію
відмирати.

Питання перше
- щодо посилань
на історичний
контекст, необхідний
для постановки
проблеми прав
людини. Чекання
придатне історичному
контексту
означає, що час
для постановки
проблем прав
людини не прийде
взагалі ніколи.
І другий, не
менш важливий.
Я безумовно
визнаю право
всякого народу
на самовизначення
і не заперечую
того, що це
фундаментальне
право. Але відповіді
на питання так
і немає. Який
же саме народ
має це право.
Я згадувала
про Дагестан
і про одно аульні
мови, тобто
мови, що існують
в одному аулі
і більше ніде.
Ці аули володіють
найважливішою
конституційною
ознакою нації.
Чи мають вони
право на самовизначення?
Якщо так, то ми
можна зайти
дуже далеко
[11, 113].

Якщо вирішити,
що первинними
є права людини,
то в них розчиняються
права націй:
право на самовизначення,
свою державу,
розвиток мови
і культури.
Якщо ж вирішити,
що первинними
є права народів,
то неминуче
прийдемо до
визначеної
дискримінації.

Треба вважатися
з обома цими
реальностями,
кожна з який
має право на
існування і
розвиток. Вирішуючи
питання самовизначення
націй і народностей,
варто не забувати
про права людини.
А ратуючи за
права людини,
потрібно ясно
і чітко представляти,
що є така реальність,
як нації.

Невелике
технічне уточнення.
Післявоєнні
міжнародно-правові
документи
писалися для
країн третього
світу, де часто
важко зрозуміти,
що таке нація.
Тому в цих документах
терміна "права
нації" немає.
Там мова йде
про право народів
на самовизначення,
а поняття "права
нації" ми тут
ввели самі і
самі повинні
визначити, який
зміст у нього
вкладаємо.

Якщо дорівняти
права нації
до прав групи,
партії чи навіть
колективу, то
це теж, що і
розмовляти
зі співрозмовником
на різних мовах.
Нація - це зовсім
інше. Нація -
це історично
сформована
маса людей, що
мають загальну
мову, територію.
Нація - це російська
нація, українська,
грузинська
і т.д. Право нації
на самовизначення
- це ж елементарне
правове поняття,
як можна його
ототожнювати
з правами колективу.

2.2 Права корінних
народів

У результаті
розпаду СРСР
основна вага
рішення проблем
міжнаціональних
відносин
перемістилася
в рамки колишніх
союзних республік
СРСР — нині
незалежних
держав.

Хоча ці держави
як правонаступники
колишнього
СРСР і, отже,
учасники багатьох
міжнародних
угод по правах
людини повинні
керуватися
засадами і
нормами цих
міжнародних
угод у процесі
створення своїх
національних
законів, ці
процеси проходять
важко й у багатьох
відносинах
у явному протиріччі
з принципами
і нормами сучасного
загальновизнаного
міжнародного
права. Це протиріччя
чітко виявляється
в законах про
громадянство
деяких колишніх
союзних республік
СРСР, на основі
яких люди були
поділені на
різні категорії
з різними правами
й обов'язками.
Одним з “правомірних”
основ такого
поділу громадян
використовується
доктрина так
називаного
“переважного
права титульних
націй” над
іншою частиною
“не титульного”
населення
країни [12, 44].

Поряд з цим
у багатьох
колишніх союзних
республіках
намітилася
інша, не менш
суперечлива
тенденція.
Багато народів
автономних
і неавтономних
утворень у цих
колишніх союзних
республіках,
посилаючись
на своє “корінне”
походження
на відповідних
територіях,
претендують
на переважне
право стосовно
іншої частини
населення даної
території, у
тому числі у
відношенні
представників
так званою
“титульної
нації” цих
колишніх союзних
республік.

У цих умовах,
якщо “корінні”
народи автономних
утворень розглядають
“титульні”
нації як колонізаторів
і причину всіх
їхніх нещасть"
то, у свою чергу,
“титульні”
нації оцінюють
політику “корінних”
народів як
політику сепаратизму
і погрозу
територіальної
цілісності
союзних республік
колишнього
СРСР.

Із самого
початку необхідно
підкреслити,
що поняття
“титульна”
нація не визначена
ні в правовому,
ні в доктринальному
порядку. Разом
з тим воно
використовується
у відношенні
тих націй, назви
яких визначили
назви колишніх
союзних республік
СРСР.

Таким чином,
зміст поняття
“титульна”
нація тотожне
поняттю “корінного”
народу в межах
усієї території
республік
колишнього
СРСР.

До міжнародних
угод, що визначають
правовий статус
корінних народів,
насамперед
відносяться
Конвенція МОТ
“Про захист
і інтеграцію
корінного й
іншого населення,
що веде племінний
і напівплемінний
спосіб життя
в незалежних
країнах”, Конвенція
1959 р. № 107. на основі
якої в 1989 р. була
прийнята Конвенція
“Про корінні
і племінні
народи в незалежних
країнах”. Крім
названих Конвенцій
МОТ, у рамках
ООН Підкомісією
по попередженню
дискримінації
і захисту меншостей
був розроблений
проект Декларації
прав корінних
народів [13, 86].

На підставі
приведених
документів
можна виділити
наступні основні
елементи визначення
“корінний
народ”:

— корінні
народи є нащадками
людей, що населяли
яку-небудь
область до
прибуття туди
іншого населення;

— не домінуюче
їхнє положення
в суспільстві;

— їх культурні
й інші відмінності
від іншої частини
населення;

— їхня свідомість
належності
до корінного
народу;

Зі змісту
перерахованих
міжнародних
документів,
а також рекомендацій
міжнародних
неурядових
організацій
корінних народів
(зокрема, Всесвітньої
ради корінного
населення)
вимальовуються
наступні права
корінних народів,
що складають
основу їхнього
правового
статусу:

— право на
повне і дійсне
користування
основними
правами і свободами
людини;

— право на
свободу і рівність
з іншими людьми
в суспільстві
без якої-небудь
дискримінації;

— право на
захист і заохочення
їх культурних
та інших особливостей;

— колективне
право на існування
як окремого
народу, а також
їхній захист
від геноциду;

— право на
розвиток і
заохочення
їхньої рідної
мови, та на усі
форми освіти;

— право на
визначені
форми, структури
і повноваження
своїх інститутів;

— колективне
право на автономне
керування
їхніми місцевими
справами;

— незаконність
виселення
корінних народів
із займаних
ними земель;

— право визначати
власні пріоритети
в розвитку
їхнього життя,
інститутів
і землі, на якій
вони живуть
традиційно;

— право брати
участь у формуванні
і здійсненні
планів і програм
для їх національного
і регіонального
розвитку;

— поліпшення
умов життя,
праці і рівня
охорони здоров'я
й утворення
корінних народів
повинне бути
пріоритетним
у платі економічного
розвитку регіону;

— національне
законодавство
повинне враховувати
традиції і
звичаї корінних
народів;

— право на
збереження
їхньої землі,
навколишнього
середовища,
традиційних
економічних
структур, способу
життя;

— право на
збереження,
керування,
використання
природних
ресурсів;

— право вимагати,
щоб державні
органи в обов'язковому
порядку консультувалися
з ними в справах
внутрішнього
і міжнародного
співробітництва
по здійсненню
проектів, особливо
по освоєнню
природних
ресурсів, щоб
ці проекти не
нанесли економічний
і екологічний
збиток навколишньому
середовищу
корінних народів
і таке інше
[14, 74].

У цілому
існуючі міжнародні
договірні норми
враховують
специфіку
корінних народів
тих країн, на
території яких
прибульці
з'явилися 1—2
століття тому
назад, і даний
факт не викликає
сумніву.

Тому механічне
застосування
міжнародно-правових
норм на території
колишнього
СРСР у даний
час не тільки
не науково, але
і небезпечно,
тому що наш
регіон відрізняється
своєю специфікою.

2.3 Про права
жінок

У міжнародних
документах
визнається,
що розвиток
правових норм,
що гарантують
жінкам надання
основних прав
і свобод людини
- необхідний,
але недостатній
крок для подолання
їхньої дискримінації.
У соціології
права існує
багато доказів
того, що ефективність
права в зміні
шаблонів поведінки
не знаходиться
в повній залежності
ні від того
ступеня, у якій
воно відповідає
пануючим у
суспільстві
установкам,
ні від строгості
санкцій, застосовуваних
для проведення
норм права в