Право власності на землю в Запорозьській Січі

Одеський державний економічний університет

Доклад

на тему

:

„Право власності на землю в Запорозькій Січі”

Виконав студент

26 КЕФ

Каверін Анатолій

Одеса 2002

Право власності на землю в Запорозькій Січі

Cеред цивільно-правових норм козацького права важливе місце займали норми, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців встановлювало порядок володіння і користування землею, лісами, ріками, озерами, сіножатями тощо.

Як відомо, запорозькі козаки до 1775 р. володіли значною територією на лівому і правому берегах Дніпра. Власниками цієї землі вони вважалися на підставі права першого займу.

Заїмка (займанщина) земель була широко поширена на території Гетьманщини і Слобожанщини, особливо в другій половині XVII— протягом XVIIIст. Займанщина
— це норми звичаєвого права, які дозволяли на підставі першого займу володіти, користуватися і навіть розпоряджатися землею. Займати дозволялося тільки вільні землі, які нікому не належали. Землю займали конкретні особи (чи особа). Тому відразу ж утворювалася і певна форма землеволодіння: общинна (колективна) чи особиста (індивідуальна).

На території Запорозьких Вольностей існувала виключно колективна власність на землю. Земля і всі угіддя запорозьких козаків вважалися спільною власністю Війська Запорозького і були в повному розпорядженні Коша Запорозької Січі. Наприклад, канцелярист Денис Зараховський в офіційній відповіді київському митрополиту Гав-риїлу у зв'язку з відводом землі під церкву в слободі Мичковій (дата відсутня), зауважив, що «земля військова запорозька не в розділі, а вся громадською вважається».

На мою думку, існування колективної (общинної) власності на землю обумовлю­валося такими причинами: по-перше, суб'єктом першого займу землі був колектив, громада, запорозьке товариство; по-друге, колективна власність на землю підтримува­лася промислами (передусім рибальством і мисливством), які базувалися на колективній праці. Для промислового рибальства і мисливства потрібен був реманент і чимала кількість робочих рук, тому виникали об'єднання промисловиків — рибальські тафи, мисливські артілі (наприклад, лисичників) та ін.

За звичаєм, козаки — члени січового товариства, а також посполиті — піддані Війська Запорозького, які проживали на території Запорозьких Вольностей, могли отримати землю на правах користування. Фактично цією можливістю користувалися старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим правлінням) козакам і посполитим за їх проханням. Землі було багато, що дозволяло козакам самим вибирати собі ділянки, після чого вони одержували від Коша «паспорт» чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. За звичаєм, зимівник і землю розглядали як неподільні частини господарства. Власник землі та зимівника, за згодою кошової старшини, мав право навіть розпоряджатися своїм господарством: продати, закласти, подарувати його. Заможні козаки і військові стар­шини нерідко володіли кількома зимівниками. Наприклад, кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зимівники. Двома зимівниками володів полковник Орільської паланки Гараджа. У військового писаря Глоби було три зимівники.

Земельні угіддя запорожців розрізнювалися за своєю якістю: одні були надзви­чайно багаті на звіра і рибу, інші — бідніші. Крім того, кращими вважалися ті угіддя, які були розташовані якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали найменших втрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, у Запорозькій Січі щороку проводили перерозподіл угідь «по лясам», шляхом жеребкування.

Жеребкування землі проводилося в такому порядку: спочатку землю отримували курені, потім — старшина, далі — духовенство і, нарешті, — жонаті козаки та всі інші. Оскільки просте жеребкування відразу всієї землі не виключало того, що курені і старшина могли одержати найгірші ділянки, то, на думку М. Слабченка, жеребкували кілька розрядів (класів) земель. Кращі земельні угіддя (можливо розташовані ближче до Січі) жеребкували між куренями; трохи гірші, за тими чи іншими ознаками, — між старшиною та духовенством, а ті, що залишилися, розподіляли, знову ж таки жеребкуванням, між іншими суб'єктами землекористування. Річне користування не повертало угіддя в одноманітну масу, чотири розряди землі залишалися і жеребкувалися окремо кожного року.

На основі сказаноговище постає запитання: якщо всі землі запорозького козацтва підлягали щорічному перерозподілу шляхом жеребкування, то як же могли існувати великі зимівники? Адже неможливо навіть уявити, щоб власник зимівника щороку переносив його на нове місце (зимівник нерідко складався з двох-трьох житлових та господарських споруд досить значних розмірів).

Ймовірно, що у запорозьких козаків існувало дві категорії земель, які мали різний правовий статус. Перша категорія земель — це мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища тощо. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування, вказаними вище. Курінь, військовий старшина або рядовий козак, які отримали цю землю, мали право користуватися нею протягом одного року.

До другої категорії можна віднести вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг володіти і користуватися до самої смерті кожен бажаючий (козак чи посполитий). Він міг побудувати на цій землі зимівник, посадити сад тощо. В окремих випадках, знову ж таки з дозволу Коша, власник цих земель міг навіть розпоряджатися ними: міняти, продавати, закладати, залишати у спадщину. За користування цією землею власник платив податок і виконував інші повинності на користь Коша. Ця категорія земель була основою для формування приватної власності на землю.

Документи свідчать, що в період Нової Січі (1734-1775 рр. ) у зв'язку з інтенси­вним розвитком промислового скотарства і землеробства (особливо з 50-х років XVIIIст. ) почала формуватися приватна власність на землю, але до ліквідації запорозького козацтва у 1775 р. цей процес не був завершений.

Аналогічна ситуація була і на землях Війська Донського. Тут, починаючи з 40-х років XVIIIст., для організації хутора донським козакам потрібно було отримати дозвіл Війська. У проханні про надання землі потрібно було вказувати місцезнаходження хутора і розміри земельної ділянки, яку хотіли зайняти. Такі дозволи обумовлювалися певними вимогами: суворо заборонялося приймати на хутори біглих; як правило, хутори надавалися не для землеробства, а для «прокорму в зимовий час худоби» та ін. Уже у XVIIIст. земля у донських козаків стає об'єктом купівлі- продажу. Хоча формально продавалося тільки господарство, яке знаходилося на цій землі, але разом з ним до покупця переходила і земля.

У звичаєвому праві запорожців існувало поняття давності володіння.
Так, у 1774 р. вдова Ганка Силиха скаржилася в Кіш, що старшина Самарської паланки відібрала в неї ділянку землі в с. Панчовому. У скарзі зазначалося, що цією землею її покійний чоловік користувався протягом останніх 13 років, обробляв її своєю працею, вирощував «чорні» і «родючі» (плодові) дерева. Кіш задовольнив прохання Силихи про повернення їй землі, посилаючись на давність володіння. В ордері, виданому Кошем 10 грудня 1774 р. військовому старшині Андрію Порохні, вказувалося, щоб для паланкових потреб знайшли іншу ділянку «там, де слід і згідно з порядком».

До середини XVIIIст. адміністрація Січі не забороняла поселення сторонніх осіб на території Запорозьких Вольностей. Згадаємо хоча б заселення «Заднепрских мест» (територія, пізніше зайнята під Нову Сербію) вихідцями з Полтавського і Миргородсь­кого полків". Та у другій половині XVIIIст. ситуація різко змінилася. Пояснимо це детальніше. У XVI-XVIIст. земля, особливо орна, не мала для запорожців особливого значення. Основну частину доходу запорозьких козаків становила військова здобич, а у вільний від військових дій час запорожці займалися рибальством, мисливством та іншими промислами. Тому практичне значення мали тільки землі, на яких були розташовані угіддя: річки, озера, ставки, ліси, сіножаті. Орна земля в цей час практично не викори­стовувалася. Людність Запорожжя була невеликою (у XVIIст., наприклад, тут проживало лише декілька тисяч козаків), тому землі було досить усім. В основі господарства лежали екстенсивні методи експлуатації природних багатств. Кордони земельних володінь за­порозьких козаків

не були чітко визначені. Суперечки з сусідами про землю в цей час були рідкістю і стосувалися тільки земель, на яких були розташовані угіддя. Так, наприклад, 1688 р. Січ сперечалася з гетьманом І. Мазепою в справі будівництва Новобогородицької фортеці (на правому березі р. Самари, у 5-7 км від впадіння її в Дніпро), оскільки на цих землях у запорожців були свої гаї, пасіки та рибна ловля.

Ставлення до землі змінилося після повернення запорозьких козаків з-під туре­цького протекторату в 1734 р. У період Нової Січі військова здобич втрачає своє вирішальне значення, а основою життя запорожців стає господарська діяльність. По­гіршення економічного і політичного становища селянства у Гетьманщині і на Право­бережжі, а також незліченні природні багатства запорозького краю викликали посилену міграцію населення на територію Запорозьких Вольностей. У 60-х роках XVIIIст. населення Запорожжя, за підрахунками А. Скальковського, досягало 100 тис. Козаків. (З цими підрахунками в основному погоджувалися й інші дослідники, наприклад, В. Кабузан). Це зумовило перехід до більш інтенсивних методів господарювання. Поширення набуло промислове скотарство (коні, воли, вівці), а також землеробство. Крім того, як відомо, до середини XVIIIст. Запорозька Січ була залежною від приво­зного хліба. З кінця 50-х років XVIIIст. запорожці не тільки повністю забезпечують себе хлібом, а й починають його експортувати.

Земля у цей період набуває великої цінності. Запорозькі козаки вже не задоволь­няються спільним землекористуванням зі своїми сусідами (татарами, донськими коза­ками та іншими), а намагаються чітко визначити кордони своїх земель і не допускати на неї чужих осіб. Дуже часто справа доходила до збройних сутичок із сусідами. Особливо ситуація загострилася в останні роки існування Запорозької Січі (з кінця 60-х років до 1775 р. ).

В цей час стороннім особам, які не мали відношення до Війська Запорозького, отримати дозвіл від Коша на користування запорозькими землями було дуже важко. Наприклад, 1774 р. поміщик Михайлів уклінно просив Кіш, щоб йому відвели землю для пасовища і сінокосу та будівництва хутора. Він пропонував значну суму грошей, незважаючи на щорічне жеребкування землі. Прохання його відхилили, посилаючись на те, що без ухвали всієї громади дозвіл не можна дати.

В окремих випадках допускалася оренда землі. Наприклад, у. 1774 р. полковник Орільської паланки Іван Гараджа здав в оренду сінокоси російським однодворцям. Можливо, це були угіддя з числа зайвих, хоча б і з тих, які припали на жеребок, або ж за отримані гроші можна було купити необхідне сіно, не витрачаючи на косіння та перевезення багато робочої сили та часу.

У XVIIIст. оренда землі була поширена також на Лівобережній і Слобідській Україні.

Розглянемо питання щодо верховного власника земель запорозьких козаків. Впе­рше кордони Запорожжя були визначені спеціальним указом польського короля Сте-

фана Баторія від 1576 р. Право запорозьких козаків на землю неодноразово підтверд­жували й інші польські королі, а також російські царі — Олексій Михайлович, Петро І, Анна Іванівна, Єлизавета Петрівна, Катерина II.

Із середини XVIIст. територія Запорожжя стає об'єктом міжнародних угод. Після Андрусівського перемир'я у 1667 р. ця територія вважалася спільною для Росії і Польщі. Тільки після Вічного миру в 1686 р. вона перейшла повністю під юрисдикцію Росії.

Після відомих подій Північної війни за наказом Петра І Запорозька Січ у 1709 р. була зруйнована і запорозькі козаки були змушені перейти під протекторат Крим­ського хана. Землі ж запорожців офіційно були втрачені Росією тільки по Прутському миру 1711 р. Петро І змушений був погодитися на проведення кордону між Самарою і Ореллю і взагалі не «вступатися більше в запорожців».

Коли в кінці 1734 р. запорожці знову перейшли в підданство Росії, вважалося, що вони забирають з собою назад і свою територію, яка, як уже зазначалося вище, належала Запорожжю по праву першого займу, не підтверджена ніякими міжнародними трактатами, або ж «по неразграничению оной», кажучи мовою тодішніх документів. Лише після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. було остаточно виз­начено кордон між Росією і Туреччиною: на Лівобережжі цей кордон (так званий кордон 1740 р. ) ішов по прямій лінії від витоків р. Кінські Води до витоків р. Берди. Таким чином, запорозькі землі формально увійшли до складу Російської імперії. Як бачимо, з середини XVIIст. запорозькі козаки не виступають на міжнародній арені як власники своїх земель. Це право уособлювали в різні роки Польща, Туреччина, Росія.

У період Нової Січі Військо Запорозьке зберігало певну автономію у складі Російської імперії. (Про це свідчить хоча б термін «Запорозькі Вольності», який з'являється в офіційних документах у XVIIIст. ). Але царський уряд, виступаючи верховним власником цих земель, вів активний наступ на територію Запорожжя, передусім шляхом спорудження фортець і впровадження поселень на цій території, які відмежовували землі запорожців від Лівобережної та Правобережної України. Ще 1687 р. на р. Самарі було збудовано Новобогородицьку фортецю. 1736 р. її було відновлено під назвою Самарського ретраншементу. У 1699 р. зведено фортецю у Кам'яному Затоні. У 1735 р. за два кілометри від Січі для утримання козаків «в надлежащем порядке» було збудовано Новосіченський ретраншемент. З 1740 р. почалося заселення «Заднепрских мест» вихідцями з Полтавського та Миргородського полків. У 1746 р. східна частина Запорожжя по р. Кальміус «перейшла» у володіння донських козаків. 1750-1754 рр. на запорозьких землях було споруджено фортецю св. Єлисавети — центр організованої тоді Нової Сербії. На північному сході запорозьких земель було створено Слов'яно-Сербію. З 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської укріпленої лінії, яка пройшла майже через всю територію Запорозьких Вольностей.

Запорожці боролися за збереження своїх «Вольностей» як мирними, легальними шляхами — делегації до Петербурга, так і збройними сутичками зі своїми сусідами. Один із дослідників, А. ЦІиманов, назвав її «передсмертною поземельною боротьбою Запорожжя».

Як відомо, запорожці не визнавали законів інших держав. Проте у разі потреби, зокрема, коли йшлося про їхні права на землю, вони не цуралися посилання на відповідні нормативні акти Речі Посполитої та Росії. Не випадково депутація запорожців у складі військових старшин Сидора Білого і Логина Мошенського та полкового старшини Антона Головатого, направлена до Катерини II в кінці 1774 р., везла з собою цілий пакет документів (у копіях), в який входили: універсал Б. Хмельницького 1655 р., грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Б. Хмельницькому і Війську Запорозькому від 27 березня 1654 р., універсал польського короля Михайла Вишневецького 1670 р. із затвердженням Острозької угоди, грамоти царів Іоанна, Петра і Софії 1688 р., конституція сейму у Варшаві 1717 р., де згадується універсал короля Стефана Баторія козацтву 1576 р.

Список використаної літератури:

1.
Будзилович І., Юрченко А. Оренда землі в Україні // Право України. — 1994.
- № 10. - С. 65.

2.
Голобуцький В. Запорозьке козацтво. — С. 499.

3.
Голобуцький В. О. Запорізька Січ в останні роки свого існування. 1734-1775. — К., 1961. - С. 163.

4.
Гуржій О. І. Заїмка землі й вільні військові села та містечка в загальному розвитку аграрних відносин на Лівобережній Україні (друга половина
XVII
— перша половина
XVIII
ст. ) / Історія та історіографія України: 36. наук, праць. — К., 1985. — С. 59.

5.
Зварницкий Д. И. Вольности запорожских козаков: Историко-топографический
очерк. - 2-е изд. - СПб., 1898. - С. 337.

6.
Кабузан В. М. Заселение Новороссии. — С. 9, 12, 120. "ГолобуцькийВ. Запорозьке козацтво. — С. 501-502.

7.
Кабузан В. М. Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в
XVIII
- первой половине
XIX
века (1719-1858 гг. ). - М., 1976. - С. 51-52, 76-77.

8.
Слабченко М. Соціально-правова організація... — С. 296;

9.
Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края.
- Ч. 1. - Одесса, 1836. - С. 120.

10.
Пашук А. І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в
XVII
-
XVIII
ст. (1648—1782). - Львів, 1967. - С. 20, 78-79.

11.
Слабченко М. Соціально-правова організація... — С. 296.

12.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 165.

13.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1993. — Т. 3. — С. 41-44.

14.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Т. 1. — С. 154.