СРСР 1964-1991рр

СРСР 1964-1991 рр.

1. Авторитарна командно-адміністративна система управління

та її негативний вплив на суспільно-політичне життя

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партій­ного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л.Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійсню­вати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй ста­більне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтне­вого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали — "волюнтаристські", хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнє­вим лозунг "стабільність" насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло кон­сервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені тради­ціями привілеї.

"Брежнєвський період" історії України — період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно — пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60—70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу рес­публіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "зас­тій", що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окре­мими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста захистити еконо­мічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керів­ництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочало­ся цькування прибічників відродження української державності.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної сис­теми управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного сус­пільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: "Це — суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи". Риси розвинутого соціа­лізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний роз­виток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики "розрядки", взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відноси­нах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій — Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радян­ської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційне орієнтовані суспі­льні сили, особливо в країнах так званого "третього світу", що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному — введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко "похолодшала". Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом "відлиги" у 1968 р. в Чехословаччині за допо­могою військ Організації Варшавського договору.

Командно-адміністративна система управління згубно вплива­ла на економіку країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в рамках цієї системи все ж робились окремі спроби розв'язання деяких економічних проблем. Правда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася на екстенсивній основі. У вересні 1965 р пленум ЦК КПРС прийняв спеціальну постанову "Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування і посилення економічного стимулювання промислового виробництва", згідно з якою у другій половині 60-х років почала здійснюватись господар­ська реформа. Головна суть реформи (названої "косигінською") полягала в деякій лібералізації та демократизації господарської системи*. Створювались науково-виробничі об'єднання, виникали нові галузі промисловості (роботобудування, мікроелектроніка та ін.), робилися спроби більш гнучкого планування. Реформа благо­дійно впливала на розвиток народного господарства. Восьму п'яти­річку (1966—1970 pp.) було успішно завершено, а всі наступи-п'ятирічні завдання розвитку народного господарства вже не вико­нувались. До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, в той час як науково-тех­нічна революція, що розгорнулася в світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання ж командно-адміністративних ме­тодів управління з їх надмірною централізацією та жорсткою регла­ментацією відіграло виключно негативну роль в цій сфері. Система виявилась несприйнятливою до нових форм управління та ігнору­вала позитивні аспекти реформи, які мали місце.

В умовах високих цін на нафту і газ на світовому ринку радянська країна робила ставку на розширення продажу сировини. Проте в розвинутих країнах швидко відбувався процес створення енергозберігаючих технологій, що викликало зменшення попиту на паливо і зниження світових цін на нього. Оскільки економіка УРСР входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній також набували катастрофічного характеру. За 15 років (з 1965 до 1980 р.) темпи зростання продуктивності сус­пільної праці в Україні зменшились більше ніж удвоє. Плани з більшості показників як у СРСР в цілому, так і в УРСР не викону­валися, а якість значної частини промислової продукції не відпові­дала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла розв'язанню окремих проблем. Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера по закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як го­ловної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого роз­витку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.

В умовах панування командно-адміністративної системи нега­тивні явища давались взнаки і в соціальній сфері. Загальмування темпів зростання економіки у сукупності із залишковими принци­пами фінансування соціальних програм відбилося на рівні добробу­ту народу. І хоча в двадцятиріччі, що розглядається, спостерігалось підвищення заробітної плати трудящих, здійснювалось житлове будівництво, надавалась безкоштовна медична допомога, проте, життєвий рівень народу в цілому залишався суттєво більш низьким, ніж у більшості розвинутих капіталістичних країн. Низький життє­вий рівень десятків мільйонів радянських людей, відсутність ефек­тивних стимулів до праці викликали процеси фізичної та соціальної деградації, наростання таких негативних явищ, як спекуляція, ко­рупція, алкоголізм, наркоманія та ін. СРСР, а разом з ним і Україна, впритул наблизилися до кризи соціально-економічної системи.

Командно-адміністративні методи управління пагубно впли­нули й на функціонування політичної системи радянського суспі­льства. її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократич­ною сутністю політичної системи. Зазначене значною мірою пов'я­зувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх скла­дових елементів цієї системи визначався в конституційному поряд­ку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 p., а згодом — Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 p. складовими елементами політичної системи радянського суспільс­тва виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась "керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його полі­тичної системи, державних і громадських організацій". Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства*. Пар­тійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині кома­ндно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної орга­нізації. Практично існувало змішання функцій партійних і держав­них органів, зрощення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрок­ратизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразли­вих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова, політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціоніз­му, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади. 70—80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась наса­дженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.

Вади в КПРС трансформувалися на усю політичну систему радянського суспільства, яка загрузла в бюрократизмі та продовжу­вала втрачати гнучкість, здатність адекватно реагувати на суспільні процеси. Негативні явища в політичній системі радянського суспі­льства, в тому числі її головному елементі — Радянській державі, затушовувалися парадними фразами про всемірний розвиток демо­кратії, що було не більше ніж демагогією. Найяскравіший приклад цьому — прийняття Конституції СРСР 1977 p. і на її основі — конституцій союзних та автономних республік. Порядок прийняття Конституції СРСР 1977 p. був витриманий в демократичному дусі. Після розгляду Президією Верховної Ради СРСР і травневим (1977 p.) пленумом ЦК КПРС проекту конституції, він був опри­люднений для загального обговорення, що тривало майже чотири місяці. В перебігу обговорення документа одержано близько 400 тис. пропозицій, але врахована була лише невелика частина поп­равок, які носили головним чином редакційний характер. Проект конституції знову обговорювався на пленумі ЦК КПРС і 7 жовтня позачерговою сесією Верховної Ради СРСР його було затверджено. Конституцію УРСР було розроблено у повній відповідності з Кон­ституцією СРСР і затверджено у 1978 p. Верховною Радою УРСР. Вихідними для змісту конституцій стали тези про те, що в країні побудовано суспільство розвинутого соціалізму і у зв’язку з цим наростає процес соціальної однорідності. Положення конституцій не враховували реалій суспільного розвитку і не відповідали їм. Більшість з них мали декларативний характер. Наприклад, в Конс­титуції СРСР відзначалося, що "вся влада а СРСР належить наро­дові". Проте в дійсності народ був відчужений від участі в управлін­ні державними і суспільними справами, а представницькі органи відтіснив апарат, який все більше бюрократизувався. СРСР був псевдонародною державою. Конституція СРСР проголошувала ши­роке коло прав і свобод громадян, присвятивши цьому окрему главу. Однак механізм реалізації прав громадян був ненадійний, а то і взагалі відсутній. Для реалізації найбільш суттєвих соціально-економічних прав, наприклад права на житло або на охорону здоров'я, явно бракувало коштів, бо у фінансуванні соціальної сфери діяв залишковий принцип.

2. Правовий статус УРСР як союзної республіки

У період, що розглядається, УРСР була складовою частиною Союзу РСР, правовий статус якої до жовтня 1977 p. визначався передусім Конституцією СРСР 1936 p. У другій половині 60-х років отримала перевагу тенденція зміцнення нейтралістських засад у багатьох сферах державного, господарського і соціально-культурно­го будівництва. Згадані процеси торкнулися передусім економіки. Як відомо, втілення в життя у 50-ті роки системи територіально-економічних об'єднань — раднаргоспів — створило можливість для більш ефективної праці. Економіка країни почала розвиватися в умовах конкуренції між підприємствами, впровадження передових технологій тощо. Раднаргоспи надавали деякий простір для ініціа­тиви, стимулів до якнайраціональнішого використання місцевих ресурсів і кадрів. Госпрозрахунок, самофінансування сприяли зро­станню продуктивності праці, підвищенню рентабельності підпри­ємств, наповненню ринку товарами, зниженню цін. Але сталий економічний розвиток республік загрожував посиленням їхньої самостійності, причому не тільки економічної, а й політичної, тобто послабленням командно-адміністративної системи. Тому бу­ли вироблені нові централізаторські підходи до керівництва еконо­мічним життям країни, намічені грандіозні програми освоєння нових, економічних районів, здійснення "новобудов століття".

Верховна Рада СРСР прийняла 2 жовтня 1965 p. закон про зміни системи органів управління промисловістю країни, згідно з яким ліквідувалися республіканські Ради народного господарства та Ради народного господарства економічних районів. В той же час створювалася велика кількість союзних міністерств і відомств, які підпорядкували собі майже всю економіку союзних республік. Цен-тралістські засади запанували і в політиці з питань технічного прогресу, капітальних вкладень, цін, оплати праці, фінансів, креди­ту, народногосподарського обліку, в системі органів управління. правоохоронних органів. Таким чином, відбувалася своєрідна коло­нізація союзних республік з боку центрального партійно-державно­го керівництва країни.

В Конституції СРСР 1977 p., а також в конституціях республік велика увага приділялась проблемам правового статусу союзної республіки.

Конституції декларували широкі права республік, що знайшло своє вираження перш за все в констатуванні наявності у союзної республіки суверенітету. В ст. 76 Конституції СРСР зазначалось:

"Союзна республіка — суверенна радянська соціалістична держава, яка об'єдналася з іншими радянськими республіками в Союз Ра­дянських Соціалістичних Республік". Сутність суверенітету союзної республіки визначалась у її верховенстві, повновладді, незалежності і самостійності щодо інших держав і суспільних інститутів внутрі­шнього та зовнішнього характеру. За республікою як суверенною державою закріплювалось право мати свою конституцію, розробле­ну і прийняту Верховною Радою республіки. Важливою ознакою суверенітету республіки було те, що вона мала право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними та консульськими представниками, брати участь у міжнародних організаціях (ст. 80). Головною гаран­тією суверенітету союзної республіки було закріплення за нею права вільного виходу із складу Союзу РСР. Як суверенна держава союзна республіка, поза межами, зазначеними в ст. 73 Конституції СРСР, самостійно здійснювала державну владу на своїй території.

Конституція СРСР, широкомовне заявляючи про суверенітет союзної республіки, в той же час багато уваги приділяла забезпе­ченню і гарантуванню суверенітету Союзу РСР, що практично означало консервацію централізму в управлінні державою. До гарантій союзної державності відносилися, наприклад, загально­союзне громадянство, принцип відповідності основних положень республіканського законодавства Конституції СРСР і загальносою­зному законодавству, пріоритет загальносоюзного закону в разі його колізії з республіканським законом. Стаття 73 Конституції СРСР до виключного ведення Союзу РСР відносила широке коло питань у таких галузях, як оборона, транспорт, зв'язок, енергетика та ін. Конституція СРСР передбачала бюрократичну понадцентра-лізацію в тих галузях, де це суттєво ущемляло права республік, передусім економіку і бюджет, формування народногосподарського плану. У період, що розглядається, склалась негативна практика, коли союзні органи і організації часом привласнювали повноважен­ня союзних республік, ігнорували або порушували їх права. Так, відповідно до ст. 73 Конституції СРСР найвищі органи державної влади СРСР повинні були забезпечувати єдність законодавчого регулювання на всій території СРСР, встановлювати Основи зако­нодавства Союзу РСР і союзних республік. Всупереч цьому положенню мали місце випадки, коли союзні органи державної влади приймали не Основи як основоположні загальносоюзні акти, котрі у повному обсязі регулювали ті чи інші суспільні відносини, в тому числі з питань спільного відання Союзу РСР і союзних республік, а правові акти. В діяльності союзних органів державної влади і управління траплялись також випадки, коли вирішувалися питан­ня, цілком віднесені до відання союзних республік*. В той же час Конституція СРСР не передбачала механізму, за допомогою якого республіка могла б протистояти тиску з боку загальносоюзних відомств. Замість надання союзній республіці права самій захищати власний суверенітет, Конституція СРСР фіксувала в ст. 81, що "суверенні права союзних республік охороняються Союзом РСР". Не мало реального значення й представництво союзних республік в загальносоюзних органах. Зазначене стосується такої гарантії суверенітету союзної республіки, як її право на вихід із складу СРСР, але фактично це була лише декларація. Досить сказати, що законодавчий порядок реалізації права на відділення у період, що розглядається, навіть не був розроблений.

Таким чином, правовий статус УРСР як суверенної держави в досліджуваний період в усіх сферах життя був фікцією. Тиск і диктат союзних структур, понадцентралізація управління знаходили своє відображення і в системі державного апарату, і в системі законодавства, які функціонували в Україні у другій половині 60-х — першій половині 80-х років.

3. Соціально-економічна і політична ситуація в період перебудови (1986-1991 рр.)

Перебудова була особливим, суперечливим етапом в історії суспільства і держави. З самого початку фундатори перебудовних процесів, виходячи із своїх комуністичних поглядів на суспільство, планували здійснення лише косметичних заходів. Але поступово виявилось, що замало обмежитися, хай навіть прискореними, змі­нами в соціально-економічній сфері. Слід було кардинально зміни­ти погляди на соціалізм. Проте це не влаштовувало тих, хто пере­бував при реальній владі, користуючись привілейованим станови­щем. Це зумовило відкритий чи завуальований, нерідко відчайдуш­ний опір з їх боку прогресивним починанням.

По суті перебудова виявилась типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями "революцією зверху". Вона замишлялась як обме­жена в часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Розвиток подій, однак, швидко зламав цю надуману схему.

Політична система, що склалася у середині 80-х років, зумо­вила неминучість деяких особливостей перебудови. Зокрема, вона могла розпочатися лише у випадку приходу на вищі партійні та державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереоти­пи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства.

У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний М.Горбачев, наймолодший на той час член політбюро. Це було свідченням прагнення певної частини партапарату дещо модифіку­вати чинну соціально-економічну систему. Незабаром відбувся квітневий (1985 p.) пленум ЦК КПРС, на якому багато питань суспільно-економічного життя були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.
Проте багато із наміченого на практиці не було здійснено.

Висунута програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності орга­нів управління. Важливим елементом цієї роботи в Україні мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господар­ством республіки, яку розглянула і, в основному, ухвалила Верхов­на Рада УРСР на своїй позачерговій сесії у квітні 1988 p. Схемою забезпечувалися організаційні основи для переходу від адміністра­тивно-командних до економічних методів управління, створювали­ся умови для втілення в життя Закону СРСР від ЗО червня 1987 p. "Про державне підприємство (об'єднання)".

Під час реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єд­нанням. Взагалі кількість працівників управління республікансько­го рівня зменшилася удвічі. Обласна ланка управління скоротилася більш як на третину, були затверджені схеми управління народним господарством областей, міст Києва та Севастополя. Згідно з нови­ми вимогами визначалися основні напрямки діяльності Ради Міні­стрів УРСР і більш досконала структура її апарату. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реоргані­зовано управління галузями важкої промисловості, укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.

У другій половині 80-х років було здійснено низку заходів щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення прог";

рамно-цільових методів планування, забезпечення управління нау­ково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-тех­нічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Під­приємства і об'єднання всіх виробничих галузей народного господарства республіки були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування. Ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота по створенню асоціацій, концернів, малих підприємств та інших орга­нізаційних структур.

У 1989 р. в нових умовах господарювання працювали всі підприємства та об'єднання виробничої сфери республіки і частко­во невиробничих галузей народного господарства. На кінець року на орендний підряд перейшли 180 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 38 — побутового обслуговування. Значна увага приділялася ресурсозбереженню, повному включенню до го­сподарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва.

Важливим елементом економічних перетворень в Україні ста­ли заходи щодо структурної перебудови народного господарства. Адже структура економіки, що історично склалася, тривалий час залишалася орієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини й палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну в СРСР, 40% — сталі та прокату, третина — видобутку вугілля, 60% — залізної руди тощо. Питома вага основних виробничих фондів галузей групи "А" в Україні складала на початок 90-х років 70%.

Неабиякі труднощі в розвитку народного господарства Украї­ни були зумовлені тим, що плани складалися в центрі, в Москві, республіка ж була позбавлена основних прав. 96% продукції ви­роблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяль­ність яких уряд України, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги впливати належним чином.

Скрутне становище склалося у сільському господарстві. Фон­доозброєність тут була нижчою на чверть, енергоозброєність — на 42% від інших галузей. Вкрай загострилася демографічна ситуація. За останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3, 5 млн. чоловік. У ряді регіонів України люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців.

В Україні велися пошуки шляхів більш ефективного господа­рювання на селі. Був утворений Держагропром, з листопада 1991 p. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З'явилися нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб'єд-нання. Були зроблені перші кроки в напрямку розвитку колектив­ного, сімейного та інших видів підряду. На кінець 1989 р. на орендному підряді працювали уже 529 колгоспів і радгоспів.

В період перебудови велика увага стала приділятися розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного са­дівництва, створенню афарних цехів, підприємств та організацій.

В цілому слід відзначити, що економічна реформа перших років перебудови не дала відчутних результатів. Цс було зумовлено, по-перше, тим, що сама модель реформи, сконструйована в центрі, об'єктивно призводила до розладу економічних відносин. По-друге, переведення підприємств на самофінансування в умовах відомчого диктату було руйнівним для економіки. Регламентоване згори пла­нування підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибут­ків не за рахунок ефективності та якості роботи, а за рахунок підвищення цін. А це неминуче призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових вип­лат на виробництві, порушення договірних зв'язків.

Від стану економіки залежала ефективність соціальних прог­рам. Ще на початку реформістських процесів планувалася розробка спеціальної програми соціальної перебудови.
Передбачалося інтенсив­не нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, перепрофілювання з цією ме­тою багатьох підприємств важкої промисловості, воєнно-промис­лового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних говаровиробничих галузей. Велику роль у розв'язанні соціальних проблем мали відіграти самі підприємства та місцеві органи влади.

Слід відзначити певні досягнення на цьому шляху. Так, темп приросту інвестицій, спрямованих на невиробниче будівництво, в Україні майже удвічі випередив збільшення виробничих капіталь­них вкладень. В результаті цього з'явилася можливість більш акти­вно здійснювати будівництво житла, шкіл, дитячих дошкільних закладів, лікарень. Переважна частина житла будувалася господар­ським способом. Розпочалася приватизація квартир. Здійснювались централізовані заходи щодо підвищення заробітної плати працівни­кам охорони здоров'я, соціального забезпечення, культури. Були передбачені додаткові пільги по оплаті праці у вугільній промисло­вості.

Підприємства отримали можливість підвищувати заробітну пла­ту, соціальне захищати своїх працівників за рахунок власних ресур­сів. Однак, як виявилося, цей процес мав і зворотний бік. Уряд СРСР після 1987 p. прийняв 11 постанов про підвищення заробітної плати, але без будь-якої компенсації в обсягах виробництва. За два роки (до літа 1989 p.) грошові доходи населення зросли на 105 млрд. крб. або на 23%, тобто приблизно на стільки ж, на скільки за попередні сім років. До цього слід додати неотоварені карбованці, які вже мало населення. Результатом стало те, що в Україні, наприклад, грошова маса без забезпечення товарами збільшилася на 10 млрд. крб. А це викликало різке розбалансування споживчого ринку. Поряд з цим спостерігався активний вивіз товарів за межі республіки, поширюва­лася спекуляція, запанував "чорний ринок". Усе це болісно відбива­лося на інтересах більшості споживачів, перш за все соціальне слабо захищених верств населення.

В Україні з 1 січня 1991 p. було розпочато реформу цін. Але введення нових закупівельних й оптових цін, які стосовно товарів народного споживання часто перевищували діючі роздрібні, ство­рило для більшості промислових підприємств критичну ситуацію. Це призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалі­зації продукції, і як наслідок — до порожніх полиць магазинів.

Довелося запровадити нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Цей вимушений, досить непопулярний серед народу захід

не розв'язав усіх проблем.

З 1 листопада 1990 p. уряд України з метою захисту споживчо­го ринку республіки, посилення боротьби зі спекуляцією, тіньовою економікою був змушений тимчасово запровадити (до насичення ринку товарами) продаж продовольчих і непродовольчих товарів, а також продукції виробничо-технічного призначення з використан­ням картки споживача з купонами. Однак цей захід очікуваних результатів не дав.

Помітно загострилися в Україні й проблеми екології.
Це було викликано насамперед тим, що на її території, а вона становила лише 2,7% загальної території СРСР, різко зросли техногенні на­вантаження, бо в республіці було зосереджено майже чверть загаль­носоюзного промислового й аграрного потенціалу*. Однією з го­ловних проблем України був і залишається Чорнобиль.

Слід, однак, зазначити, що окремі несприятливі тенденції в екології вдалося послабити, а деякі й подолати. Зокрема, незважа­ючи на постійне зростання виробництва, на 3 млрд. м було скоро­чено забір свіжої води. В умовах маловодної держави, а саме такою є Україна, це чимало. Проводилися роботи з рекультивації поруше­них у процесі господарської діяльності земель. Зменшились обсяги шкідливих викидів в атмосферу, але ситуація у багатьох містах усе ж залишалася досить складною.

У березні 1990 p. Верховна Рада України прийняла постанову "Про екологічну обстановку в республіці та заходи щодо її докорін­ного поліпшення", якою передбачалося припинити нове промисло­ве будівництво у великих містах і районах з підвищеним рівнем забруднення навколишнього середовища, вивести з експлуатації Чорнобильську АЕС, повністю припинити до 2000 p. скидання у водойоми забруднених стоків, широко застосовувати біологічні за­соби захисту сільськогосподарських культур та ін.

Отже, в період, що вивчається, в Україні, хоча й з прорахун-ками і помилками, але йшли пошуки нових шляхів і методів господа­рювання.
В промисловості, сільському господарстві та соціальній сфері відбулися певні позитивні зрушення. Для розвитку економіки були характерними її дальша соціальна переорієнтація, відповідна перебудова її структури, використання досягнень науково-техніч­ного прогресу.

Поряд з цим у процесі перебудови в економіці навіть посили­лися деякі негативні тенденції. Так, середньорічні темпи приросту національного доходу знизилися до 3% проти 3,4% в кожній з двох попередніх п'ятирічок. У 1990 p. промислове виробництво зросло менш ніж на 1% при плані на рік 3,6%. Не вдалося припинити розбалансування економіки і споживчого ринку, необгрунтоване зростання цін, невиправдане збільшення грошових доходів насе­лення. На порядку денному, як і раніш, стояли гострі проблеми забезпечення народу продовольством і житлом. Низькими залиша­лися трудова дисципліна, персональна й колективна відповідаль­ність за результати праці. Підвищувався рівень злочинності.

З метою виходу з кризового становища, забезпечення підви­щення життєвого рівня народу України Верховна Рада республіки прийняла 3 серпня 1990 p. Закон "Про економічну самостійність Української РСР"*, де визначалися зміст, мета і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, меха­нізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи.

Такими були основні риси суспільно-економічного життя Ук­раїни в період перебудови. Ініціатори перебудови спочатку розгля­дали її лише як метод прискорення соціально-економічного роз­витку країни.

Але вже скоро стало очевидним, що успіх економічних перет­ворень без серйозної реформи політичної системи неможливий. Для проведення такої реформи створювалися сприятливі умови, зокрема гласність, що набирали сили.

Нова політика — гласність
була проголошена в січні 1987 р. на пленумі ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших засобах масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час лейтмотивом стало повернення "до ленінських норм" — надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму.

Рішенням політбюро ЦК КПРС було створено комісію з до­даткового вивчення матеріалів, пов'язаних з репресіями, що мали місце в період ЗО—40-х і на початку 50-х років. Ця комісія у лютому 1988 p. дійшла висновку про фальсифікацію справ стосовно М.Бу-харіна, О.Рикова та інших по так званому "правбтроцькистському блоку". Пізніше були реабілітовані учасники "московських проце­сів" Г.Зінов'єв, Л.Каменев та ін. Аналогічні комісії з реабілітації незаконно засуджених діячів науки і культури, військових керівників та рядових робітників і селян
були створені в Києві та інших регіонах України.

В цей час багатьом людям довелося з великими зусиллями переборювати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності.

В Україні, як і в інших республіках СРСР, після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою,
виникла можливість національного відродження.

Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно зростали рівень громадської свідомості людей,
прагнення до пошуку нових шляхів розв'язання найрізноманітніших політич­них проблем. Керівники партійних і радянських органів, які не виправдовували довір'я людей, потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих підприємств.

У червні 1988 p. відбулася XIX Всесоюзна конференція КПРС, де виникла пропозиція щодо можливості поєднання посад перших секретарів партійних комітетів (районних, міських тощо) зі створю­ваними посадами голів Рад. Вважалося, що це сприятиме активіза­ції діяльності народного представництва. Таким чином, передбача­лося пропустити місцевих партійних вождів через вибори, в перс­пективі альтернативних. Номенклатурний партапарат, який погодився з цим рішенням, незабаром усвідомив, чим це йому загрожує, і добився його скасування. Там же, на конференції, був оголошений проект виборчої реформи, яка містила елементи альте­рнативності, але разом з тим віддавала третину місць представ­никам від "громадських організацій", фактично забезпечивши де­путатські місця вищим партійним сановникам.

Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано принципове поліпшення діяльності Рад народних депута­тів, які поєднували в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР,
Верховних Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.

Вибори народних депутатів СРСР відбувалися в умовах загос­трення політичної боротьби. Перед виборами демократам вдалося вивести із складу ЦК КПРС за станом здоров'я, у зв'язку з досяг­ненням пенсійного віку кілька десятків брежнєвських ветеранів. Після цього були проведені вибори кандидатів до Верховної Ради від громадських організацій, в тому числі 100 чоловік від КПРС, дещо менше — від комсомолу, профспілок, творчих спілок, вете­ранських організацій та ін. Своєрідним фільтром для "ненадійних" кандидатів мали стати окружні збори (проміжний етап у висуванні кандидатів у народні депутати), на яких більшість складали люди, підібрані партапаратом. Слід, однак, зауважити, що при загальному консервативному характері складу народних депутатів СРСР серед них виявилося чимало політиків, які виступали за радикалізацію реформ.

На І з'їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25 травня 1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки від­сутність парламентських традицій. На з'їзді були сформульовані різні підходи щодо характеру, темпів і цілей "перебудовчого" про­цесу, виникли перші ознаки майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з'їзду ставили найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні, економічні, соціальні, екологіч­ні, духовні. Уже з самого початку роботи з'їзду стали створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем дотримувалися проти­лежних позицій. Першою заявила про себе міжрегіональна депу­татська група, яка виступала з позицій радикального прискорення політичних і економічних реформ. Діяльність групи, критична спрямованість виступів її лідерів поставили її в становище фактич­ної парламентської опозиції.

У Верховній Раді СРСР формувалися й інші групи, що об'єд­нали депутатів за політичними або професійними інтересами. Най-чисельніша з них — група "Союз", в центрі діяльності якої була підтримка єдності всіх республік СРСР. При цьому "союзники" для забезпечення такої єдності не виключали введення надзвичайного стану, заборону нових політичних партій, використання збройних сил в деяких районах країни.

Спочатку М. Горбачев був обраний Головою президії Верхов­ної Ради СРСР — органу, до складу якого увійшли головним чином депутати помірковано-консервативних поглядів. На початковому етапі демократизації, ліквідації пережитків тоталітаризму найваж­ливішим завданням був реальний розподіл партійних і державних органів. Під час роботи І з'їзду народних депутатів СРСР виявило­ся, що від колишньої одностайності не залишилося й сліду. На з'їздах народних депутатів, сесіях Верховної Ради СРСР її Голова був змушений усе більше виконувати функції спікера (тобто веду­чого), який виявляє позиції депутатських груп, узгоджує їх. Це значною мірою обмежувало можливість його самостійних дій. Але оскільки М.Горбачев був одночасно генсеком ЦК КПРС, він неми­нуче був змушений рахуватися із значною частиною партійного апарату, який не сприймав новоуведень останніх років.

Слід було зміцнити інститути державної влади. В засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення поса­ди президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ше не сприймалася як така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням законодавчої і виконавчої влади та принципом колективного керівництва. Але після того, як М. Горбачев підтри­мав ідею президентства, його вчорашні опоненти зняли свої пропо­зиції. Значною мірою це пояснювалося тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу. Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в Конституцію СРСР. Однак напередодні III з'їзду народних депута­тів СРСР (березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з'їзд, здійснивши зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і обрав його безпосередньо на з'їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо персональної кандидатури (М. Горбачева) не було.

Проти такої схеми виборів президента виступали, з одного боку, радикальні демократи, котрі вважали, що М. Горбачев скон­центрував у своїх руках занадто велику владу, а з іншого — старі партійно-комуністичні структури, які цю владу втрачали, тим біль­ше, що вибори в органи влади союзних республік у ряді випадків уже не дали цим структурам "контрольного пакету".

Політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впли­вали й на політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони компартії.

З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР утворено масову суспільно-політичну організацію — Народний Рух України за перебу­дову (НРУ), який протягом короткого часу набув авторитету у значної кількості людей. Головою НРУ було обрано відомого поета І.Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідо­млено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У прийнятому маніфесті проголошувалося, що головною метою ДПУ є побудова незалежної "Самостійної Собор­ної Української Держави". Будь-яка форма федеративного устрою в рамках СРСР відкидалася. На установчому з'їзді ДПУ, який відбувся 15—16 грудня 1990 p., були прийняті програмні принципи та статут, обрані її керівні органи. Головою партії на альтернативній основі був обраний колишній політв'язень Ю.Бадзьо. Парламент­ським лідером став відомий поет Д.Павличко. За два тижні раніш у Києві відбувся установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (ПДВУ), яка була утворена на базі демократичної плат­форми в Компартії України. Більшість членів ПДВУ склали колишні комуністи, що вийшли з лав К.ПРС після її XXVIII з'їзду. ПДВУ проголосила курс на відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав й свобод людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 p. відбувся II з'їзд ПДВУ. Партія виступила ініціато­ром проведення (січень 1992 p.) установчих зборів, на яких було проголошено утворення об'єднання "Нова Україна".

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було також проголошено головною метою Української народно-демократичної партії (УНДП), установчий з'їзд якої відбувся 16—17 червня 1990 р. УНДП вважала незаконною союзну угоду 1922 p.

Українська національна партія (УНП) розпочала свою діяль­ність з жовтня 1989 p. Під егідою УНП організована молодіжна сгруктура "Січ". УНП не визнавала існуючу тоді державність в Україні, домагалася демократії й плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР та Конституції УРСР, виведення "окупаційних збройних сил" з усіх українських земель.

У листопаді 1990 p. відбувся установчий з'їзд Ліберально-демо­кратичної партії України (ЛДПУ). Свою головну мету ліберали вба­чають у забезпеченні прав та свобод людини, захисті особи й сім'ї як вищих цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва. Партія виступила за створення вільної та неза­лежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про себе Ліберальна партія України (ЛПУ), в лавах якої об'єдналися переважно підприємці.

Установчий з'їзд Народної партії України (НПУ) відбувся у вересні 1990 р. НПУ проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної парламентської республіки, досягнення соціа­льної справедливості, втілення в життя принципу: "Кожна людина має право на щастя".

У травні 1990 p. відбувся установчий з'їзд Об'єднаної соціал-демократичної партії України. На думку ініціаторів з'їзду, слово "об'єднана" в назві партії мало підкреслити, що во'на прагне поєд­нати традиції західної і східноукраїнської соціал- демократії, що партія матиме федеративну побудову. Проте результатом з'їзду, внаслідок розколу, стало проголошення двох партій — Соціал-де-мократичної партії України (СДПУ) та Об'єднаної соціал-демокра-тичної партії України (ОСДПУ).

У жовтні 1989 p. відбувся Всеукраїнський з'їзд екологічної асоціації "Зелений світ". Через кілька місяців розгорнула свою робо­ту ініціативна група по створенню "партії зелених" України. Устано­вчий з'їзд партії працював 28—30 вересня 1990 p. Метою "зелених" є духовне й фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.

Голосно заявила про себе Українська республіканська партія (УРП) на чолі з Л.Лук'яненком, відомим політв'язнем, народним депутатом України. Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП є створення "Української Незалежної Соборної держави". Серед засобів, якими партія намагається до­сягти поставленої мети, є не тільки парламентські, а й позапарла­ментські — бойкотування рішень уряду, організація страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 p. була створена Українська селянське- демокра­тична партія (УСДП). В її програмних документах підкріслюється, що вона покликана організувати потужний механізм захисту соціаль­но-політичних інтересів селянства, сприяти поглибленню прогре­сивних процесів відродження селянського господарства. УСДП вис­тупає за побудову незалежної самостійної Української народної дер­жави, де загальнолюдські цінності переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського християнсько-де­мократичного фронту організовано Українську християнсько-демок­ратичну партію (УХДП). її основна мета — проголошення утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 p. заявив про себе ініціативний комітет зі створення Партії слов'янського відродження (ПСВ). Своєю най­першою метою партія проголосила досягнення повної державної незалежності України. Перспективна ж мета ПСВ — утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудова "спільного слов'янського дому".

У жовтні 1991 p. відбувся установчий з'їзд Соціалістичної партії України (СПУ). З'їзд проголосив, що СПУ "сповідуватиме ідею побудови справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету". СПУ виступає за національне відроджен­ня, за суверенну Україну, в економічній сфері — за пріоритет суспільних форм власності. Лідером СПУ став народний депутат України О. Мороз.

Поряд з цими партіями заявили про себе Українська християнстька партія жінок. Українська націонал-ліберальна партія, пар­тія "Третя республіка" та ін.

У вересні 1990 р. в Києві відбувся установчий з'їзд Селянської спілки України. Ця самоврядовна, масова громадсько-політична ор­ганізація об'єднує на добровільних засадах представників усіх верств селянства, працівників народної освіти, науки й культури, охорони здоров'я й побуту. Головною метою спілки є захист інтересів селянства, піднесення його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня, забезпечення пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 p. була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об'єднання солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР), Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів Донбасу та ін.

Виникли організації й національних меншостей, які компакт­но проживають у республіці. Найбільш активно проявили себе Організація кримсько-татарського національного руху та Націона­льний рух кримсько-татарського народу. Вони виступають за утво­рення в Криму національної автономії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи активно створювалися молоддю України. Перш за все слід відзначити Спілку незалежної української молоді. Українську сту­дентську спілку, Студентське братство.

4. Зміни в статусі УРСР як союзної республіки

Як уже зазначалось, у 1985—1991 pp. УРСР входила до складу Союзу РСР, який вважався згідно з конституційним законодавст­вом федеративною державою. Насправді ж на початку перебудови це була ще величезна централізована держава, яку характеризувало надмірне зосередження державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що знецінювало у багатьох відношеннях націона­льно-державний устрій, демократичні принципи федерації. Україна фактично була додатком до неї***. Союз РСР як суверенна держава мав цілісну систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Разом з тим ставала очевидною необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на дійсно федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були накреслені в рішеннях всесоюзної конференції КПРС, у прийнятій вересневим (1989 p.) пленумом ЦК КПРС програмі "Національна політика партії в сучасних умовах", а також в постанові з'їзду народних депутатів СРСР "Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР". У згаданих документах одним з основних напря­мків удосконалення національно-державного устрою вважалось за­безпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функ­цій і повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього положення Верховна Рада СРСР ввела у дію з 26 квітня 1990 p. Закон СРСР "Про розмежування повноважень між Союзом РСР і суб'єктами федерації". В ст. 1 цього Закону давалось таке визначення СРСР: "Союз Радянських Соціалістичних Респуб­лік є суверенною соціалістичною державою". Наводилось також і визначення союзних республік: "Союзні республіки — суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільно­го самовизначення народів і рівноправності об'єдналися в Союз Радянських Соціалістичних Республік". В статтях 2—4 даного Зако­ну визначалися права союзних республік. Так, за кожною з них зберігалося право вільного виходу з СРСР. Вказувалося, що поря­док вирішення питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР, визначається спеціальним законом. Аналіз змісту цього Закону свідчить, що для виходу союзної республіки із складу СРСР їй треба було виконати дуже багато складних умов, які практично робили вихід республіки зі складу союзної держави неможливим**. У ст. 6 Закону СРСР від 26 квітня 1990 p. називались предмети виключного відання Союзу РСР в особі його найвищих органів державної влади й управління. Сюди входило широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Крім того, цілий блок подібних питань знаходився згідно зі ст. 8 цього Закону у сфері спільного відання Союзу РСР і союзних республік. Причому за найвищими органами влади і управління СРСР збереглося право встановлення загальних засад і основ як державного, так і господарського, соціально-культурного будівниц­тва. Так, згідно з п. З ст. 8 коментованого Закону найвищі органивлади Союзу РСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудово­го законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров'я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які дублювали союзне законодавство. Отже, помітної трансформа­ції СРСР із понадцентралізованої у дійсно федеративну державу даний Закон не забезпечував.

Разом з тим в умовах загальної демократизації радянського суспільства союзні республіки зробили рішучий крок у напрямку забезпечення реального суверенітету. Першою його проголосила Росія. 16 липня 1990 p. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України*, яка мала величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність. Декларація про­голошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, право народу України на володіння, користування і роз­порядження національним багатством, самостійне створення бан­ківської, цінової, фінансової, митної і податкової систем. Україна заявила про права на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді. У Дек­ларації наголошувалося, що відносини з іншими республіками Ук­раїна має намір будувати на основі договорів, укладених на прин­ципах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у внутрішні справи, та зазначалося, що принципи Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладення союзного договору. Важливим політичним кроком у національному відрод­женні України було прийняття Закону "Про економічну самостій­ність Української РСР". Визначилася також надто важлива й акту­альна позиція України з приводу проходження військової служби громадянами республіки.

Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з "новим" союзним договором, який розроблявся кремлівським керівництвом, щоб врятувати прогнилу імперію. Так, у грудні 1990 p. IV з'їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. Замість цього з'їзд ухвалив пос­танову "Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення", де наголошувалося на перетворенні СРСР як багатонаціональної держави у "добровільний рівноправ­ний союз суверенних республік — демократичну федеративну дер­жаву". Для розробки проекту союзного договору створювався під­готовчий комітет, якому рекомендувалося розпочати роботу уже в січні 1991 p. З'їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є підписання нового союзного договору усіма державними органами чинної Конституції СРСР і союзних законів. Одночасно з'їзд доповнив Конституцію СРСР розділом 15 "Рада Федерації", який був покликаний здійснювати координацію діяльності найви­щих органів державного управління Союзу РСР і республік. 16 січня 1991 p. Верховна Рада СРСР прийняла постанову про прове­дення на території СРСР 17 березня 1991 p. референдуму з питання збереження Союзу РСР як федерації рівноправних суверенних рес­публік*. Такий загальносоюзний референдум відбувся. Але він не вніс ясність щодо змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР. Кожна республіка проводила референдум на свій розум, а деякі навіть відмовилися від нього (Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія, Естонія).

Після референдуму розпочався так званий "новоогарьовський процес", під час якого йшли переговори керівників республік з Президентом СРСР М.Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 p. учасниками переговорів була підписана "Заява". В документі декларувалися принципи нового союзного договору і підкреслювалася необхідність його найскорішого підписання. Зус­трічі учасників переговорів у травні — липні в Ново-Огарьові явно неспрацювали, виявивши значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні Верховної Ради України. 27 червня остання прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня М. Горбачев заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено. 15 серпня було розповсю­джено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найваж­ливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культур­ного будівництва.

Церемонію попереднього підписання союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р. Але 19 серпня 1991 р. в країні сталася спроба державного перевороту. Було проголошено владу антиконституційного Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС), члени якого заявили про свій намір зберегти централізо­вану союзну державу. Проте змова була придушена. Невдала спроба державного перевороту прискорила розпад Союзу РСР.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада У РСР, з огляду на небезпеку, яка створилася у зв'язку з державним переворотом, прийняла поста­нову і Акт проголошення незалежності. Україна ставала незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України залишалися тільки її конституція, закони, постанови уряду та інші законодавчі акти республіки. На 1 грудня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму щодо підтвердження Акту проголошення незалежності, а також всенародні вибори Президента України.

Референдум і вибори відбулися. Понад 90% його учасників продемонстрували прагнення населення України жити в неза­лежній державі, що є історичною віхою в національному відрод­женні України. Першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії, Біларусі підписали Угоду про створення Співдружності Неза­лежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня Верховна Рада України прийняла постанову "Про ратифікацію Угоди про створен­ня Співдружності Незалежних Держав". 21 грудня 1991 р. на зуст­річі в Алмаати керівники Азербайджану, Біларусі, Вірменії, Казах­стану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркмениста­ну, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав. Це означало, що Союз РСР як суб'єкт міжна­родного права і геополітична реальність перестав існувати.

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет Ук­раїни, що у кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності України.