ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ГУРТОК МОЛОДИХ ЖУРНАЛІСТІВ
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
ПРЕСА РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
ЧАСІВ ПЕРЕБУДОВИ
(1985-1991 рр.)
У 1982 р. пішов з життя Л.І.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п’ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були би узгоджені з керівництвом. Ініціатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.
Преса являла собою повністю підпорядкований партійним комітетам інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.
Новий генеральний секретар, який прийшов після Л.І.Брежнєва, Ю. В. Андропов, прагнув “затягнути гайки” і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не до демократизації життя, а до впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні, наприклад, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на зростаючий вал прикладів недисциплінованості, безгосподарності, в масі своїй (за командою парткомів, але і за власним бажанням) стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського “розгрібання бруду” набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.
Наступний генеральний секретар ЦК КПРС К. У. Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову і партію, і пресу охопила апатія, а економіка й соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.
Чому партійно-радянська преса, ніби голка за ниткою, слухняно слідувала за всіма вигинами політичного життя величезної держави? Чому не мала власного голосу (хоч і охоплювала впливом сотні мільйонів людей) під час визначення долі країни та й власної теж? Відповідь міститься в ленінській настанові: “Партийная пресса не может не быть частью общепартийного дела”. Отже, ще великий вождь мимохіть заклав у партійний апарат механізм його самознищення, і преса стала одним з визначальних “гвинтиків” власного руйнування.
Історична трагедія всієї преси цього типу полягає в тому, що, чим краще вона виконувала свої завдання, чим бездоганніше слугувала хибній політиці, тим швидше наближала власну загибель. Воістину велич піднесення визначає глибину падіння!
“ПЕРЕБУДОВА” В КРАЇНІ Й ПРЕСІ
Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора, який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК КПРС, він побував в Англії і тодішній прем’єр-міністр Великої Британії Тетчер дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві).
В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з¢їзд КПРС. Вперше, на відміну від попередніх з¢їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі “відірваності слова від справи”.
На цьому з’їзді було визнано, що газети відстали від життя, скотилися до “політичного базікання”. Зокрема, критика їх роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план. Було втрачено ставлення до людини як до найвищої цінності цивілізації, і навіть у постановці проблеми людину називали “человеческий фактор” підвищення продуктивності праці.
XXVII з’їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини. По суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР, протилежний демократії, несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу демократії.
Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.
Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції програми партії (програми побудови комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося на ХХVІІ з’їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ Всесоюзній партійній конференції.
Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах життя було визнано вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.
В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено переважно економічні методи управління господарством - а згодом навіть визнано необхідність переходу до соціально орієнтованих ринкових відносин, що по суті вже означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.
В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування економіки на вирішення її потреб.
У політиці - взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як старі, ще сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія проголосила курс на оновлення життя в країні, та ставали на чолі цього дозволеного та узгодженого прогресу.
Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.
Оскільки преса (і радянської України також) спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом “нових вітрів” у партії, в суспільстві стали слова “гласність” та “плюралізм”. Згідно з ними, зверху дозволялося мати і навіть оприлюднювати власну думку, яка могла навіть відрізнятися від думок, дозволених партією.
Спочатку, як і в старі часи, преса передруковувала “декрети” нової доби. Потім розпочалася робота по їх роз’ясненню.
Наскільки ситуація нагадувала часи ленінського непу, дозволяє зрозуміти порівняння публікацій з газет різних епох. Ось !Правда” за 16 березня 1921 р. з доповіддю В. Леніна на Х з’їзді РКП(б) та водночас з передовицею про натуральний податок. Викладено історичне значення непу для вирішення першочергових завдань країни, і серед них головна - підвищення добробуту трудящих міста і села.
А в “Правде” за 25 травня 1990 р. видруковано доповідь голови Ради міністрів СРСР М. Рижкова на ІІІ сесії Верховної ради СРСР “Об экономическом положении страны и концепции перехода к регулируемой рыночной экономике”. Аналогії настільки очевидні, що мимоволі здається, ніби все, що було між цими епохами - череда трагічних помилок та хибних рішень і дій.
Наскільки серйозно поставилися “прагматики” до справи, свідчить гасло, яке 28 травня 1990 р. М. Горбачов виголосив у “Правде”:
“Речь идет о повороте, сравнимом с Октябрьской революцией”.
Відтак наступила “золота доба” преси. Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:
“О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет “Воздушный транспорт” и “Водный транспорт” (1986 г.),
“О статье “Волокита в разрезе”(“Правда” за 29 июля 1986 г.),
“О статье “Сколько брать на себя?” (май 1986 г.),
“О журнале “Коммунист” (август 1986 г.),
“О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати”.
“О газете “Правда” (квітень 1990 р.)
В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М. Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.
Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну “парасольку”. Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії, все ще не міг їх критикувати. Так було заведено ще в сталінські часи.
Саме цей “парніковий ефект” надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить і партії, тобто й себе самої.
В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити врешті решт “соціалізм з людським обличчям”. Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм, навіть якщо прагнули робити це для його врятування. А викинувши соціалізм, вони невдовзі опинилися в капіталізмі ранньої стадії первинного накопичення та безжалісної конкуренції.
Таким чином, “золота доба” журналістики містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, щезла її “парасолька” над пресою, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.
Найцікавіше, що такої небезпеки не передбачали, про неї не попереджували ні документи ЦК, ні прогнози вчених.
Всім так хотілося рішучих, кардинальних змін, всі вірили, що це обов’язково будуть зміни на краще.
В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Вони відстають від життя, не позбавилися елементів догматичного мислення, стереотипів та к
Редакціям доводилося займатися терміновою їх реалізацією та одночасно висвітленням низки пленумів ЦК партії, які спускали зверху сценарії звільнення суспільства:
січневий (1987 р.) пленум визначив нові підходи до кадрової політики,
червневий (1987 р.) - соціальну спрямованість управління,
лютневий (1988 р.) розглянув причини “гальмування” соціальних перетворень,
лютневий (1990 р.) з визначенням проекту платформи ЦК “К гуманному, демократическому социализму”. Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з’їзд народних депутатів СРСР.
Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму на так званих окраїнах країни. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте - затаврований відрив слова від діла продовжував роз’їдати, як іржа, будь-які процеси, що їх розпочинала й вела партія:
“Повсюду разрабатываются неплохие программы, но далеко не везде ихх реализация подкрепляется нужной организаторской, хозяйственной работой” (“Коммунист”, 1988, ? 4, с. 22).
Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.
Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті “Правда” в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):
Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости”.
ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі “Про розділення партійної і державної влади”. До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ з¢їзді народних депутатів було скасовано.
КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.
Прийнятий в ті ж часи закон СРСР “Про засоби масової інформації (пресу)” встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.
З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.
Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.
25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета “Вільна Україна” виступила з статтею “Узурпатори і узурповані”, яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання “Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області”. Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи “Руху”. Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, “дивізійників”, тобто ветеранів дивізії “Галичина”, до масової депортації галичан до Сибіру, операції “Вісла” по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.
Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі “Собеседник” за 1990, ? 21:
“Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами”.
Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою “Строитель коммунизма”, тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна “Голос Стрийщины” та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа “Руху”) з полемічною назвою “Голос свободи”. В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали “рухівці”.
Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті “Вільна Україна” почала виходити цілком опозиційно налаштована “За вільну Україну”, в Івано-Франковську почала виходити “Галичина” як орган облради поруч з комуністичною “Прикарпатська правда”.
Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:
“Я за то, чтобы в данной ситуации “Радянське слово” стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам” (див. “Экономика и жизнь”, 1990, ? 19, с. 21).
Вже після ХХVIII (останнього) з’їзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і “мудрість” кадрової політики та “непорушність” ідейних і організаційних засад КПРС.
На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх “столиці” Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.
Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:
“Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (?
- авт.
) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием” (“Экономика и жизнь”, 1990, ? 19, с. 21).
Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином об’єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть “чорна сотня”. Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.
Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.
Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети “Правда”, в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.
Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.
Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік “Руху” та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.
Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.
19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий “ГКЧП”, тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.
Два дні існувала влада “ГКЧП” в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.
Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік “ГКЧП”, і серед них газета “Правда”, були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета “Радянська Україна”, що згодом почала виходити під “перефарбованою” назвою “Демократична Україна”.