Міністерство освіти і науки України
Хмельницький національний університет
Кафедра
управління персоналом та економіки праці
Курсова робота
з навчальної дисципліни „Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”
на тему:
„Текстильна промисловість України. Основні проблеми та перспективи розвитку"
Виконав: ст. гр. УПЕ-06-2
Пузирей В.М.
Перевірив к. е. н., доцент
Приступа М. І
Хмельницький
2006
Зміст
Вступ
1. Загальна характеристика текстильної промисловості України
1.1 Еволюція розвитку текстильної промисловості на території України
1.2 Особливості територіальної організації підприємств текстильної промисловості
1.3 Характеристика стану лляного комплексу
2. Сучасний рівень розвитку текстильної промисловості
2.1 Текстильна промисловість України в сучасних умовах господарювання
2.2 Міжнародне співробітництво у галузях текстильної промисловості
3. Основні проблеми текстильної промисловості
4. Перспективи розвитку текстильної промисловості
4.1 Шляхи розвитку текстильної промисловості
4.2 Розвиток текстильної промисловості за рахунок використання льоносировини
4.3 Інтеграція України до світового ринку текстилю
Висновки
Література
Додатки. Провідні підприємства текстильної промисловості
Вступ
На сучасному етапі розвитку промисловості України текстильна промисловість відіграє важливу роль. Це є одна з найперспективніших галузей економіки.
Виробництво текстилю на українських землях було присутнє з давніх-давен. Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликими. За останні роки спостерігається спад виробництва. Значні потенційні можливості використовуються недостатньо внаслідок недопоставок сировини. Вирішення потребують такі завдання, як формування та розміщування державних замовлень і державних контрактів, координування діяльності підприємств, використання нових видів сировини.
В період становлення України як країни з ринковими умовами господарювання в економіці спостерігався спад економічної діяльності й недолік інвестицій на підтримку діючих підприємств текстильної промисловості.
В роботі текстильної промисловості допускаються істотні недоліки. Міністерство легкої промисловості України, його галузеві виробничі об'єднання, керівники підприємств не забезпечують повного використання наявних потужностей. На ряді заводів, фабрик і комбінатів слабо розгорнута організаторська робота.
Рівень завантаження виробничих потужностей зростає дуже повільно. Багато підприємств працює з значно нижчою змінністю ніж передбачено нормативами. За останні роки зросли простої технологічного устаткування. Введенні в дію виробничі потужності освоюються повільно. Переоснащення промисловості ведеться низькими темпами. В той же час нова техніка в ряді випадків використовується не повністю. Проте Україна за сучасних ринкових умов розпочала новий етап розвитку промисловості, в тому числі текстильної галузі.
Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у загальному профілі текстильна промисловість України й далі важливу роль відіграє виробництва матеріалів, які експортуються поза межі держави.
Отже, вданій курсові роботі ми визначимо особливості розміщення і розвитку текстильної промисловості та її підгалузей.
Метою даної курсової роботи є оцінка текстильної промисловості України, встановлення основних проблем і їх актуальності на сьогоднішній день та визначення перспективних напрямків розвитку.
Основними завданнями курсової роботи є:
надання загальної характеристики текстильної промисловості;
аналіз сучасного стану підприємств, як працюють в даній галузі;
прогноз перспектив розвитку текстильної промисловості та формування шляхів виходу із кризового стану;
аналіз головних проблем формування ринкової інфраструктури та інтеграції у світовий ринок текстилю.
Україна повинна зберегти свою текстильну промисловість, яка характеризується значною ємністю внутрішнього ринку (40-50 мільярдів гривень щорічно), високим рівнем доданої вартості (до 50%), низькою енергоємністю (1-3% валових витрат), незначним впливом на екологію. До всього ж, українська текстильна промисловість використовує шкіру, вовну, льон, устаткування, що є продукцією вітчизняної хімічної, аграрної та машинобудівної галузей. А в кожному регіоні України вистачає висококваліфікованих кадрів, які можуть забезпечити конкурентноздатність нашого одягу і взуття. Тому майбутнє - за модернізованою українською текстильною промисловістю.
1. Загальна характеристика текстильної промисловості України
1.1 Еволюція розвитку текстильної промисловості на території України
Доморобне виробництво тканин було поширене на українських землях від неоліту. За Київської держави воно відокремилося в окреме ремесло і набуло деякої диференціації. Значним осередком ткацького ремесла і торгівлі тканинами був Київ, куди привозили ірано-візантійські шовкові і золототкані матерії та суконні вироби з Західної Європи. Військові потреби княжих дружин впливали на поширення виробництва парусного полотна, шатер, теплого вовняного одягу тощо.
Після татарських наїздів і занепаду Києва осередком текстильного виробництва стали м. Галичини і Волині, особливо Львів; у 16 - 17 ст. також Луцьке, Крем'янець, Володимир Волинський й ін., з сер.17 ст. і Лівобережжя. З заснуванням цехів, техніка виробництва тканин значно удосконалюється (сукно виготовлялося за допомогою фолюшів - великих ступ для збивання сукна, що ставилися на водяних млинах); разом з тим почалася деяка спеціалізація виробництва [5, с.66].
Гетьманський уряд підтримував розвиток текстильного виробництва (сукно, вітрила використовувалися для військових цілей) і охороняв його митною політикою. У 18 ст. у зв'язку з поступовим послабленням автономії гетьманської держави на текстильне виробництво на Україні все більший вплив мала меркантилістична політика царського уряду. На Ізоляцію українського текстильного ринку впливала заборона вивозити за кордони Російської Імперії тканини з льону і конопель (1714), вовни і вовняного прядива (1720) і ввозу (1721) полотна, шовкових матерій, панчішних виробів тощо. Разом з тим московські підприємства скуповували за дешеву ціну українське прядиво і вовну та перепродували їх у Москву або за кордон по дорожчих цінах.1757 рік - скасовано митний кордон між Україною і Росією. Тариф у 1822 році остаточно забезпечив продукції монопольне становище на Україні, а з 1830 запроваджено також і спеціальне мито на польські суконні вироби.
З кінця 17 ст. панівною формою текстильного виробництва на Україні стає мануфактура. Вона виступала у двох видах: поміщицької (також вотчинна - посесійна або кріпосницька), яка будувалася на безплатній праці кріпаків, і купецької (капіталістичної) з найманими робітниками
До перших більших текстильних мануфактур на Україні належали Глушківська (м. Путивля), заснована 1719, одна з найбільших в Росьйській Імперії, Ряшківська (на території Прилуцького полку) - обидві посесійні. У кінці 18 ст. на Україні було 12 суконних мануфактур, які продукували 216,6 тис. м сукна (у тому ч. на Лівобережжя припадало 85,6%), що становило 14% продукції усієї Імперії. Майже всю продукцію з поміщицьких мануфактур закуповувала держава; купецькі орієнтувалися на вільний ринок. Суконна мануфактура була пов'язана з зростанням вівчарства; але лише частину вовни перероблювало на Україні, більшість (особливо з півдня України, де майже не було суконних мануфактур) експортовано до Росії [5, с.64].
У 1850 - 60-их років у текстильній промисловості України відбулися далекосяжні зміни, бо через скасування кріпацтва, поміщицька мануфактура втратила свою базу (1860 її уділ становив ще 47%) і незабаром майже перестала існувати. Частина суконних підприємств зазнало зменшення. Про концентрацію виробництва свідчить факт, що 1860 на Клинці (північна Чернігівщина) припадало 47,5% виробництва сукна України і 92% купецьких мануфактур (тоді заводи в Клинцях були здебільшого механізовані).
Інші галузі текстильної промисловості (полотняна, шовкова) мали на Україні підрядне значення. Виробництво бавовняних тканин, яке посіло в Росії перше місце, на Україні не існувало.
У другій пол. 19 - на поч.20 ст. текстильна промисловість зазнала ще більшого занепаду, хоч Україна мала всі дані для її розвитку: чимало сировини (вовна, льон, коноплі) і корисне географічне положення для імпорту. (бавовна, джут), багато рук до праці і місцевий ринок збуту. Причиною цього була колоніальна політика Росії, що хотіла мати на Україні ринок збуту для своєї текстильної промисловості. З різних видів текстильної промисловості на Україні майже цілком не було бавовняної і шовкової, дуже слабо була розвинена льонарська і конопляна (дрібні, майже кустарні промисли), слабо (3,4% продукції) вовняна та були невеликі суконні фабрики в районіні Дунаївців на Поділлі (великі суконні заводи на північній Чернігівщині в м. Клинцях лежали вже за межами укр. суцільної національної території), краще була розвинена конопле-джутова промисловість.
У 1914 році на Україні було всього 6 великих текстильних підприємств: дві вовномийки і мішечний завод у Харкові, один мішечноканатний завод і джутова фабрика в Одесі та Луганський завод пресового сукна для олієнь. Всі вони давали ледве 0,6% виробництва всієї промисловості України.
Під час першої світової війни на Україну перенесено деякі дрібні підприємства текстильної промисловості з Росії і Польщі. Після 1917 текстильна промисловість занепала - 1920 дала 28,9% продукції 1915, але й ця продукція була переважно призначена на потреби армії [5, с.66].
За довоєнних п'ятирічок на Україні створено ряд нових галузей текстильної промисловості: трикотажну (фабрики в Одесі, Харкові, Києві) і первинної обробки луб'яних культур (9 заводів в Одеській, Миколаївській і Дніпропетровській обл) та реконструйовано і поширено інші, зокрема вовняну.
Під час другої світової війни більшість підприємств текстильної промисловості зруйновано і їх відбудова закінчилась аж у 1950 - 55 років. Починаючи з 1960-их років значно розширився асортимент виробництва текстильної промисловості, будуються нові заводи; відбувається частково механізація виробничих процесів. Так, за 1961 - 70 роки виробництво білизняних тканин збільшилося у 22 рази, натомість у зв'язку з розширенням обробного виробництва зменшилася питома вага сурових тканин; у вовняній промисловості випуск камольних тканин збільшився у 28 разів, тонкошерстних - у 8, а грубошерстних зменшився в 10 разів. Таким чином структура текстильної промисловості України ґрунтовно змінилася.
Географічне розміщення текстильної промисловості дуже нерівномірне. Виробництво бавовняних тканин концентрується в Херсонській області (70%), льняних на Волині (в Рівненській області - 56%, Житомирській - 44%), шовкових у Київській (64%) та Херсонській області (23%); вовняних у Чернігівській області (38%) і Донецько-придніпровському економічному районі (30%) [4, с.137].
Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у загальному профілі текстильна промисловість України й далі важливу роль відіграє виробництво півфабрикатів (50% всієї текстильної промисловості), які експортуються поза межі держави. У 21 ст. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього 58% гуртової продукції, 70% вартості основних фондів і 50% виробничого персоналу.
Над науково-технологічними проблемами розвитку текстильними промисловості працюють Український науково-дослідний Інститут текстильної промисловості та Інститут Економіки Промисловості АН України.
З нових одиниць збудовано за останні десятиліття: у бавовняній промсті: Херсонський бавовняний зав. (65% виробництва України), з менших - Тернопільський комбінат, Чернівецьке текстильне об'єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинському тощо; з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ). Значно змінилася сировинна база текстильної промисловості через будову синтетичних та хімічних волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають 50% пряжі.
1.2 Особливості територіальної організації підприємств текстильної промисловості
Текстильна промисловість України почала розвиватися ще до Першої світової війни, проте більшість підприємств були невеликими. Деяке пожвавлення її розвитку почалося у радянський період, коли старі підприємства було реконструйовано і збудовано нові у Києві, Полтаві, Одесі, Житомирі, а згодом великі бавовняні комбінати у Херсоні і Тернополі, камвольно-суконний - у Чернігові, Дарницький (Київ) шовковий комбінат, Житомирський і Рівненський льонокомбінати, бавовнянопрядильні фабрики у Києві та Львові. Реконструйовано і збільшено потужності Чернівецького текстильного комбінату, Дунаєвецької (Хмельницька обл) і Богуславської (Київська обл) суконних фабрик [8, с.264].
Бавовняна промисловість для виробництва тканин є першою серед галузей текстильної промисловості. На неї припадає 50,1% всіх тканин, що виробляються. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.
Основні бавовняні підприємства розміщені у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нововолинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватноткацька), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика) [7, с.236].
Вовняна промисловість - одна з найстаріших підгалузей текстильної промисловості. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглося. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. Сучасні фабрики діють у Харкові, Одесі, Сумах, Дунаївцях (Хмельницька обл), Богуславі, Кременчуці, Донецьку, Лубнах; у Луганську - тонкосуконна фабрика, Чернігові - камвольно-суконний комбінат і Кривому Розі - вовнопрядильна фабрика [9, с.328].
У Києві, Богуславі, Черкасах і ряді міст Чернівецької і Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.
Шовкова промисловість пов'язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. Вона виробляє 20,5% усіх тканин України. Шовкова промисловість зосереджена у Києві, де виробляють крепдешин і крепжоржет з натурального шовку; у Києві і Черкасах випускають тканини із штучного і синтетичного волокон, у Луганську - меланжеві шовкові тканини. Спеціалізовані фабрики Києва і Лисичанська виготовляють шовкові тканини технічного призначення.
Лляна промисловість розвинулася в Україні за радянський період. Вона випускає 7,3% тканин країни на Рівненському і Житомирському льонокомбінатах, Коростенській і Марчихіно-Будській (Житомирська обл) фабриках. Підприємства повністю забезпечені власним льоноволокном. Частину льоноволокна вивозять за межі країни [12, с.43].
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію цієї підгалузі випускають Одеська джутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України. Частину продукції експортують.
Трикотажною промисловістю України вироблено в 1995 р.27,0 млн шт. трикотажних виробів. За 1985-1995 рр. виробництво зменшилося в 12 разів. Вона має значну власну сировинну базу. Найбільші трикотажні підприємства розташовані у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Сімферополі, Чернівцях, Донецьку, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках (Чернігівська обл). У Харкові, Житомирі, Чернівцях, Львові й Червонограді (Львівська обл) працюють панчішні фабрики.
Рис.1. Розміщення підгалузей текстильної промисловості
1.3 Характеристика стану лляного комплексу
Протягом багатьох десятиліть Україна традиційно була одним з найбільших світових виробників й експортерів льоноволокна й продукції льонопереробки. На початку 90-х років середньорічна площа посівів льону складала 162,7 тисяч гектарів, більш ніж на 100 тисячах гектарів застосовувалась інтенсивна технологія вирощування льону-довгунця.
Валовий збір волокна та насіння складав, відповідно, 106,5 і 46,5 тисяч тонн, врожайність волокна становила 9,5 центнерів, насіння - 2,9 центнерів з одного гектара. Значною мірою цьому сприяла державна підтримка галузі. До 1991 року здійснювались державні дотації сільгосппідприємствам до 40-45 відсотків виробничих витрат, існувала система доплат за реалізацію льонотрести у відповідні календарні строки. Рентабельність виробництва насіння льону в цілому по Україні складала 144-150%, трести - 132-146% [9, с.351].
Була створена ціла мережа льонозаводів і льононасіннєвих станцій (47 льонозаводів й 21 станція). Розвиток одержала текстильна промисловість, що працює на льоноволокні. Великі льонокомбінати були побудовані в м. Житомир і м. Рівне. На льоні працювали Кіровоградська фабрика кручених виробів, Одеська фабрика технічних тканин, Харківський канатний завод, багато інших підприємств.
Лляний комплекс був забезпечений кадрами висококваліфікованих фахівців, механізаторів, дослідників, професійних робітників. Наукова база поєднувала кілька науково-дослідних інститутів, лабораторій і підприємств, що вирішували широкий спектр завдань по науково-технічному забезпеченню галузі від технологій виробництва й переробки льону, створення сортів, засобів механізації, розробки прогнозів до практичного освоєння наукових досягнень.
В 1995 році відбувся стрімкий обвал льонопромисловості. Найбільш прибуткова культура Українського Полісся й Прикарпаття (займаючи 6-8% у структурі посівів, льон давав до 70% грошових доходів рослинництва), де невеликі можливості для одержання сталих врожаїв зернових й інших культур, льон для більшості аграрних господарств став збитковим. В 1995-2001 роках лляний комплекс виявився в складній соціально-економічній ситуації, для якої характерні нестійкість виробничо-господарських зв'язків, відсутність кредитних ресурсів і дотацій з боку державного й обласних бюджетів. Створилося замкнуте коло неплатежів. У гіршому положенні в ланцюжку "поле-споживач" виявилися сільськогосподарські підприємства, що втратили інтерес до вирощування льону. Посівні площі льону-довгунця до 2000 року знизилися до 15 тисяч гектарів, врожайність волокна впала до 2 центнерів із гектара, у лляних сівозмінах створився негативний баланс живильних речовин. Через недолік хімічних засобів захисту, без яких неможливе вирощування льону, різко впала якість льонотрести й одержуваного з неї льоноволокна, валовий збір якого ледве сягав 5 тисяч тонн. Виробництво насіння льону скоротилося до рівня нижче внутрішніх потреб України, насіннєвий фонд льону був практично втрачений. У непридатність прийшла значна частина спеціалізованої льонотехніки.
В 2000 році обсяг виробництва волокна льонозаводами склав менше 5 тисяч тонн. Відсутність сировини й оборотних коштів наблизило практично всі підприємства первинної переробки льону до межі економічної стійкості, за яким почався неконтрольований процес їхнього розпаду й самоліквідації.
Як наслідок, кризова ситуація склалася на підприємствах текстильної промисловості. У порівнянні з початком 90-х років виробництво продукції підприємствами легкої промисловості скоротилося в 7-10 разів, її частка в структурі промислової продукції зменшилася з 10 до 1,1%. З 245 підприємств більше 30% простоюють, виробничі можливості інших використаються лише частково. Обсяги виробництва тканин склали лише 6% від обсягів 1990 року. В 2004 році на одного жителя України було вироблено лише 1,5 кв. м тканин, тоді як в 1990 році випускалося 24 кв. м. У галузі загублено понад 300 тис. робочих місць. Імпорт тканин перевищує вітчизняне виробництво в три рази, а експорт у цілому майже в 10 разів, причому шовкових тканин в 47 разів, бавовняних - в 26 разів, вовняних в 7 разів, лляних в 5 разів [13, с.5].
Основні причини, що призвели до кризового стану лляного комплексу:
1) розпад сформованих економічних, виробничих і технологічних зв'язків між окремими галузями й підприємствами лляного комплексу, який виник під час переходу економіки від твердого планування до ринкових умов;
2) вкрай високий диспаритет цін між вартістю матеріально-технічних ресурсів і вартістю льоносировини, що склався в умовах нерегульованої ринкової економіки;
3) трудомісткість льону як аграрної культури, витрати праці на виробництво одного центнера льоноволокна в сім-вісім разів вище витрат на виробництво центнера зерна;
4) відсутність виробництва на Україні спеціалізованих машин, необхідних для збиральних і післязбиральних операцій (льонокомбайнів, льоноворохосушилок та інш.), а також устаткування для первинної обробки льону;
5) скорочення й нераціональне застосування мінеральних добрив, засобів захисту й інших доданків урожайності;
6) особливість кінцевої продукції сільгоспвиробника - льоносоломи або льонотрести, яка полягає в тому, що вона не може вільно реалізовуватися на ринку та вимагає подальшої обов'язкової переробки на льонозаводах;
7) низька ефективність переробних підприємств, що дозволяє одержувати тільки 25-30% тіпаного льону від загальної маси виробленого льоноволокна;
8) різке скорочення сировинної бази, що призвело до кризового рівня зниження обсягів виробництва продукції з льону і, як наслідок, до втрати значної частини внутрішніх та зовнішніх ринків текстилю.
Незважаючи на відносну стабілізацію в останні роки (в 2003-2005 роках посівні площі льону становили 25-30 тисяч гектарів, річні обсяги виробництва льоноволокна 15-18 тисяч тонн).
Український лляний комплекс має величезну кількість проблем:
незначну площу посіву льону-довгунця та практично повну відсутність посівів льону-кудряшу;
малу кількість вітчизняного насіння при високій вартості імпортного;
невисоку врожайність;
низьку якість сировини;
застаріле обладнання на льонопереробних підприємствах;
низькоефективні технології, що дозволяють одержувати незначну кількість тіпаного льону;
вкрай невисокий відсоток використання наявних площ (до 20%);
відсутність національних технологій по подальшій глибокій переробці льоносировини (зокрема, котонізації льоноволокна);
відсутність інновацій та дуже малий обсяг інвестицій як в промисловому, так і в аграрному секторі льоновиробництва;
відсутність стандартів на льонопродукцію.
Загальний стан лляного комплексу України - однієї з найбільш рентабельних галузей економіки в країнах з розвинутою текстильною промисловістю - можна характеризувати на даний час як післякризовий та такий, що потребує цільової державної підтримки.
2. Сучасний рівень розвитку текстильної промисловості
2.1 Текстильна промисловість України в сучасних умовах господарювання
За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Проте в останні роки спостерігається спад виробництва. У таблиці 1 наведено обсяги виробництва текстильної промисловості [9, с.342].
Таблиця 1 - Динаміка виробництва текстильної продукції
Продукція, млн. м2
|
Роки | ||||
| 2001 | 2002 | 2003 | 2004 | 2005 | |
| Тканини всіх видів | 985 | 1212 | 926 | 597 | 282,9 |
| Бавовняні | 75 | 72 | 65 | 51 | 130 |
| Вовняні | 82 | 98,2 | 68 | 58 | 21 |
| Лляні | 258 | 283 | 190 | 147 | 40 |
| Шовкові | 353 | 443,1 | 380,3 | 297,1 | 46 |
Отже, у 2005 році спостерігалося значне падіння виробництва. Особливо зменшилося виробництво шовкових тканин.
Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промисловості.
Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.
Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у:
Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати),
Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат),
Ново-волинську (бавовняна фабрика),
Полтаві (прядильна фабрика),
Києві (ватно-ткацька фабрика),
Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики),
Нікополі (ниткова фабрика).
Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі.
Вовняна промисловість виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї.
Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну.
В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон.
Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України.
Вовняна промисловість пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець.
На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет).
Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення [12, с.46].
На власній сировині працює лляна промисловість, яка випускає 7,3% тканин країни.
В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льонозаводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, тобто, мають побутове призначення.
Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна є експортером льоноволокна і льняних тканин.
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна.
Майже всю продукцію підгалузі випускають Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину.
Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках.
На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості.
У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
2.2 Міжнародне співробітництво у галузях текстильної промисловості
Приблизно 70% підприємств, які працювали в текстильній промисловості України за часів СРСР припинили своє існування впродовж останніх 10 років.29% з тих підприємств які залишились на українському ринку орієнтовані на потреби та замовлення іноземних споживачів. Регіональний експорт суконь, які було зроблено в Україні залишається майже таким самим.
Так само, як і в 2001, в 2005 Німеччина є основним торгівельним партнером України. Її частка в українському експорті продукції з текстилю становить 50%. Частка США та Франції відповідно становить 14% та 9%. Серед партнерів України: Англія, Італія, Голландія, Данія (рис.2).
Рис.2 - Частка експортної продукції зарубіжних країн в текстильній промисловості
В той час як виробники текстилю дійсно отримують фінансову та сировину підтримку від міжнародних компаній - насправді, для українських виробників є тільки обмежене коло питань, які вони можуть вирішити для покращення ситуації - решта питань індустрії залишається поза межами їх компетенції та можливостей.
Українські фірми, які не збанкрутували протягом перехідного періоду, вже встановили прямі зв’язки щодо постачання сировини з західними експортерами.
Котон імпортується з Росії, Узбекистану, США, Німеччини, Китаю, Пакистану; льон - з Росії та Білорусії, Киргизстану. Молдова та Німеччина є основними постачальниками хлопку. Шерсть імпортується з Росії, Білорусії, Литви, Англії.
Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини. Так, вже в 2003, імпорт в’язаної нитки з Угорщини та Данії збільшився на 28% та 16% відповідно. Імпорт з США зменшився на 5%.
Декілька іноземних компаній, постачальників сировини для галузі вже є на українському ринку, з налагодженою системою дистрибуції своєї продукції. Серед них: Ulmia company (Німеччина), Mirolio company (Італія), Holland & Cherry (Англія), Ena Ukrainian-German JV, і Czech-Ukrainian JV Gamayun.
Українські компанії Textil-Lux та Eolis є найбільшими місцевими продавцями тканин. Вони імпортують тканини з Чехії, Словаків, Італії.
Розвитку текстильної промисловості України заважає імпортована дешева продукція користується попитом у населення. То існує конкуренція з боку дешевих товарів із Турції, Китаю.
Найкращий вихід з цієї ситуації на даний момент - виробництво одягу для українських споживачів, середнього класу, по можливості використовуючи свою сировину.
Нашій державі необхідні зарубіжні інвестиції у текстильну промисловість. Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.
3. Основні проблеми текстильної промисловості
В роботі текстильної промисловості допускаються істотні недоліки. Міністерство легкої промисловості України, його галузеві виробничі об'єднання, керівники підприємств не забезпечують повного використання наявних потужностей. На ряді заводів, фабрик і комбінатів слабо розгорнута організаторська робота.
Рівень завантаження виробничих потужностей зростає дуже повільно. У 1969 році він становив по ткацьких верстатах у бавовняній галузі 89,5 проц., шерстяній - 88,7, шовковій -
Багато підприємств працює з значно нижчою змінністю ніж передбачено нормативами. Коефіцієнт змінності, замість 2,85, у першому півріччі 1970 року у бавовнопрядінні дорівнював 2,6, а у шерстоткацтві - 2,78 і шовкоткацтві - 2,54.
За останні роки зросли простої технологічного устаткування. В першому півріччі 1970 р. в шовковій галузі фактичні простої перевищили планові на 3,47 проц., в бавовняній - ткацьких верстатів на 2 і прядильних машин на 3,34 процента.
Введенні в дію виробничі потужності освоюються повільно. На Чернігівському камвольно-суконному комбінаті у 1969 році ткацькі верстати використовувалися тільки на 64,4 проц. і в поточному році - на 77,2 процента. Досі не освоєні потужності на Житомирському і Ровенському льонокомбінатах, Херсонському бавовняному комбінаті (фабрика N 3).
Переоснащення промисловості ведеться низькими темпами. В той же час нова техніка в ряді випадків використовується не повністю. Високопродуктивні ткацькі верстати "СТБ" на Черкаському комбінаті шовкових тканин працюють з коефіцієнтом змінності 1,5 при середній змінності по підприємству 2. На Чернігівському камвольно-суконному комбінаті такі верстати працюють із змінністю 2 при змінності в цілому по підприємству 2,7.
Не зважаючи на помітне покращення виробничих процесів (автоматизація виробництва, вдосконалення технології обробки сировини тощо), у загальному профілі текстильна промисловість України й далі важливу роль відіграє виробництво півфабрикатів
50% всієї текстильної промисловості), які експортуються поза межі держави. У 21 ст. на галузі, що виробляють тканини, припадає всього 58% гуртової продукції, 70% вартості основних фондів і 50% виробничого персоналу.
Над науково-технологічними проблемами розвитку текстильної промисловості працюють Український науково-дослідний Інститут текстильної промисловості та Інститут Економіки Промисловості АН України, Хмельницький національний університет.
З нових одиниць збудовано за останні десятиліття:
у бавовняній промисловості: Херсонський бавовняний завод (65% виробництва України), з менших - Тернопільський комбінат, Чернівецьке текстильне об'єднання, бавовняно-прядильні фабрики у Львові, Києві, Нововолинському тощо;
з вовняної: фабрики сукна у Стрию, камвольно-прядильна фабрика в Донецькому, Чернігівський суконний комбінат тощо; шовкові комбінати у Києві, Черкасах, Дарниці (Київ).
Значно змінилася сировинна база текстильної промисловості через будову зав. синтетичних та хімічних волокон у Чернігові, Черкасах, Києві та ін., які дають 50% пряжі.
Якщо відносно високий рівень виробництва продукції не може бути досягнуто - це означає, що виробничі витрати залишатимуться відносно високими, і українським виробникам буде дуже важко конкурувати на світовому ринку. Тому, вони будуть обмежені своїм внутрішнім, українським ринком. Саме на цю ідею потрібно поглянути більш пильно, бо саме вона дає надію для українських виробників текстильної продукції.
Наявність сировинної проблеми в Україні - вказує на те, що, розвиток та розширення текстильної індустрії не може бути досягнуто тільки за рахунок імпорту сировини для виробництва продукції. А тому - про розширення текстильної промисловості в Україні - говорити зараз не приходиться.
Якщо ж говорити про тканини, які виробляються на Україні, то український виробіток Льону зменшився з 184,111 метрів в 2000 до 5,182 метрів в 2004.
Український виробіток шерсті зменшився з 48,617 метрів в 2000 до 7,609 метрів в 2004.
Український виробіток вовни зменшився з 68,471 метрів в 2000 до 17,211 метрів в 2004.
Але все ж таки, навіть ця сировина може забезпечити частину українського текстильного виробництва. (Головні виробники наведені в Додатку№1).
А тому - найкращий вихід з цієї ситуації на даний момент - виробництво одягу для українських споживачів, середнього класу, по можливості використовуючи свою сировину.
Основними напрямками розвитку текстильної промисловості є:
реструктуризація галузей текстильної промисловості;
поганий стан основних виробничих фондів;
малопродуктивні методи виготовлення одягу;
забезпеченість висококваліфікованих кадрів;
погана якість виробів із штучного хутра;
важкий стан вітчизняних виробників;
не конкурентоспроможність на світовому ринку.
4. Перспективи розвитку текстильної промисловості
4.1 Шляхи розвитку текстильної промисловості
Для розвитку текстильної промисловості в Україні, можна запропонувати наступні заходи:
1) Захист українського виробника.
Більшість країн світу імпортує ті товари, яких не має на власному ринку. Крім того, встановлюються квоти на імпорт таких товарів, які виробляються в країні. У нашій країні існує нагальна потреба в розробці таких законів.
Для розв’язання цієї проблеми було розроблено пропозиції на Раді Директорів підприємств текстильної промисловості України, які було направлено до уряду. Так, наприклад, щодо питання про оподаткування продукції було розроблено проект сплати всю необхідну суму податків не в 40-ка податках, які зараз діють на Україні, а в одному. А потім вже - нехай податкова комісія вирішує, розподіляє ці податки. Потрібно поставити такі умови торгівлі, які захищають свій ринок. Наприклад, в магазинах Прибалтики націнка на власну продукцію - 18%, натомість у нас - цілих 20-25%. Це, звісно, і стає головними перешкодами на шляху до реалізації продукції. Подивимось, що відбувається при реалізації продукції: в найкращому випадку українське пальто попадає до нашого покупця відразу ж: фабрика-магазин. В найгіршому - повертається у вигляді імпортного товару, вже полежавши на полицях західних магазинів, та залишившись там без попиту. Назад, на батьківщину, ці вироби завозяться фірмами-імпортерами.
2) Орієнтація виробництва текстильного одягу на громадян з середнім рівнем доходів.
Оскільки дешева продукція користується попитом у населення. То існує конкуренція з боку дешевих товарів із Турції, Китаю. У вітчизняної продукції з’явився ще один конкурент - одяг “Секунд хенд” (тільки минулого року він займав об’єм ринку, який дорівнює приблизно 51,000 тонам або Euro 120 млн. Імпорт “Секунд хенд”: здебільшого (80%) завозиться з Західної Європи. Як наслідок цього бачимо, що “Секунд хенд” став важливим фактором спаду продажів українських виробників, навіть на внутрішньому ринку.
Так, загальний спад виробництва по типах продукції сектору складає: продажі тканин вироблених в Україні впали на 20%, в’язаного одягу - на 22 від виробництва 2004 року.
Але тут, потрібно орієнтуватися на середній клас. Виробляти товари для людей середнього достатку, які все ж таки віддають перевагу якості за більш дорогу ціну, а не дешевим але зовсім не якісним товарам з Китаю.
Так як саме ці громадяни забезпечують основний оборот коштів: адже продажі товарів для цієї групи людей приносять дохід: 60 млн. грн., 15-20 млн. приносять малозабезпечені споживачі і покупці які купують дорогу модний одяг - витрачають на це 10-15 млн. грн. на рік.
Наступна пропозиція є логічним завершенням попередньої пропозиції:
3) „Повернення" на свій внутрішній ринок та закріплення на ньому.
Декілька років тому вітчизняна продукція на внутрішньому ринку забезпечувала продавцям приблизно 50% продажів. Після кризи 1998 року українським виробникам вдалося заповнити ніші, які звільнилися постраждалими від кризи імпортерами, але утриматися на цих позиціях виявилося не так просто, через те, що не дрімали вітчизняні виробники та мілкі виробники одягу.
4) Співпраця з міжнародними фірмами на таких умовах, які б забезпечували отримування прибутку і нашому виробнику і іноземній фірмі.
Українські фірми, які не збанкрутували протягом перехідного періоду, вже встановили прямі зв’язки щодо постачання сировини з західними експортерами.
Потрібно налагодити нові зв’язки для постачання сировини.
5) Українські підприємства мають розробити маркетингову стратегію своєї поведінки на ринку.
Зараз же основна їхня проблема полягає саме у відсутності цієї стратегії. Ця проблема є не тільки в текстильній галузі, і не тільки проблемою українських виробників. І в цьому плані вона є результатом іншої - нестачі кваліфікованого персоналу. Українські виробники текстильної продукції просто не знають, яким чином потрібно управляти фінансами на підприємстві.
Тому, зараз постає питання про здійснення перекваліфікації фінансового менеджменту українських фірм, їх ознайомлення з міжнародними стандартами фінансової звітності.
5) Підвищення фінансової обізнаності робітників сектору.
Українські компанії, і це особливо виразно видно на текстильній галузі є дуже обмеженими в своїх можливостях “знаходити” фінансові ресурси для впровадження нових технологій на підприємстві. В основному, так сталося завдяки дуже жорстким фінансовим регулюванням та інструментам, які діють зараз на українському ринку.
В цілому, текстильний ринок України оцінюється в Euro 354 млн. щорічно, “секунд хенд” одяг включно.
Український ринок в’язаних та швейних виробів є дуже фрагментованим, та включає в себе контрабандні, низькі за своїми цінами товари. Для Українського виробника дуже важливо зараз відчути впевненість на своєму ринку. По-перше, досягнення цієї мети є набагато реальнішим принаймні зараз. Якщо говорити про національну стратегію дій підприємств текстильної промисловості, то її можна назвати: імортозаміщувальний підхід.
Для нормальної роботи текстильній галузі, потрібні Investments. Згідно з даними Держкомстату, Об’єм інвестицій до легкої промисловості України (що включає в себе інвестиції промисловість в економіці України, (а це приблизно 1,5%) ясно видно, що галузь не отримує достатніх для свого розвитку інвестицій. Також ясно, що на об’єм інвестицій в українську економіку в цілому дуже впливають міжнародні уявлення про Україну, як про державу з нестабільною політичною ситуацією, з не реформованим законодавством в текстильну промисловість) дорівнює 0,8% від усіх інвестицій які вкладені в українську економіку.
4.2 Розвиток текстильної промисловості за рахунок використання льоносировини
Розвиток текстильної галузі на власній сировинній базі передбачає створення національної технології виробництва модифікованого льоноволокна - котоніну, розробку та впровадження технології виробництва чисто лляної пряжі високих номерів з нових видів льоноволокна, технології виробництва нетрадиційних видів льономішаних пряж для трикотажного та текстильного виробництва, створення принципово нового конкурентноспроможного асортименту тканин, організацію на промислових підприємствах за рахунок удосконалення обладнання виробництв по випуску нової продукції (конкурентноздатні лляні та льономісткі тканини з модифікованого льону, трикотаж для верхнього й нижнього одягу, неткані матеріали для немовлят).
Впровадження технології котонізації льоноволокна дозволить підвищити обсяг доброякісного льоноволокна та забезпечить додатковий випуск тканин на льонокомбінатах до 3,4 мільйонів погонних метрів, на суму 33-35 мільйони гривень [2, с.5].
Економічний ефект на 1 кілограм пряжі при заміні імпортного поліефірного волокна на вітчизняне льоноволокно складає 3,74 гривні, від впровадження нових видів напіввовняної пряжі становитиме 6 мільйонів гривень, від оснащення однієї прядильної машини вітчизняними пристроями для виготовлення лляної пряжі з використанням еластомірних ниток 21,7 тисячі гривень. Крім цього, збільшиться кількість робочих місць на підприємствах - виробниках спеціального обладнання.
Екологічними аспектами льоновиробництва є можливість застосування посівів льону на землях, забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, а також на землях, що не оброблялись останні роки, з метою максимально ефективного повернення їх до розряду ораних.
На підприємствах по виробництву та використанню льоносировини необхідно розробити та впровадити технології раціонального використання всієї номенклатури відходів льоновиробництва, організувати утилізацію екологічно-небезпечних складових компонентів, розробити та впровадити засоби для надійної герметизації устаткування, удосконалити доочищення та знизити обсяги викидів підприємств.
Реалізація основних напрямів розвитку аграрного сектору лляної галузі дозволить:
збільшити посівні площі льону-довгунця;
забезпечити щорічний обсяг виробництва насіння льону-довгунця високих репродукцій;
забезпечити стабільність у роботі сільськогосподарських підприємств;
освоїти технології вирощування льону у різних регіонах України;
зберегти наявні, відновити й створити нові виробничі потужності по виробництву льоносировини та випуску готової лляної продукції;
створення нових робочих місць, насамперед, у найбільше економічно складних регіонах.
Покращення стану сировинної бази лляної галузі, її структури разом із інноваційним розвитком льонопромисловості забезпечить зростання обсягів виробництва не тільки традиційних, але й нових видів льонопродукції.
У цілому, здійснення передбачених заходів забезпечить досягнення позитивних результатів у відроджені та розвитку лляного комплексу, призведе до створення надійної сировинної бази текстильної промисловості, поповненню ресурсів хімічної, медичної, харчової галузей, а також промисловості будівельних матеріалів, збереженню існуючих та створенню нових робочих місць як в сільському господарстві, так і в переробному та промисловому секторах лляного комплексу, до росту зайнятості й доходів населення, поліпшенню соціальної ситуації на селі в північних та західних регіонах та у містах, де розташовані промислові підприємства галузі, покращенню зовнішньоторговельного балансу [4, с.57-58].
4.3 Інтеграція України до світового ринку текстилю
З 1 січня 2005 року втратила чинність Угода про текстиль та одяг, котра регулювала торгівлю зазначеними товарами протягом десяти попередніх років. Припинення дії цієї Угоди означало скасування кількісних обмежень щодо текстилю та одягу, котрі діяли на той момент.д.о цього протягом понад сорока років торгівля текстильною продукцією та одягом велася за умов дискримінаційного торгового режиму, який, насамперед, мав на меті обмеження експорту цих товарів з країн, які розвиваються [13, с.66].
Хоча до лібералізації ринку текстилю світ готувався не один рік, перехід системи регулювання до відповідності загальним правилам СОТ викликав занепокоєння як з боку розвинених країн, котрі побоювалися неконтрольованого зростання експорту з країн "третього світу", так і з боку країн, які розвиваються, котрі очікували посилення конкуренції щодо своїх товарів на ринках розвинених країн через відсутність гарантованих квот.
Для України проблема регулювання експорту та імпорту текстильної продукції також є актуальною, оскільки за обсягами торгівлі цими товарами вона посідає місце в першій півсотні найбільших експортерів та імпортерів. До того ж продукція української текстильної промисловості вважається конкурентоспроможною навіть за кордоном, але це стосується переважно великих підприємств, а не суб’єктів малого та середнього підприємництва, котрі зараз формують подальшу динаміку легкої промисловості. Тому очікувалося заполонення українського ринку дешевою імпортною продукцією, що може призвести до звуження потенціалу розвитку національних виробників текстилю.
В останні десять років обсяги зовнішньої торгівлі України текстильними виробами поступово зростали. Основними імпортерами українського текстилю були і залишаються країни СНД, ЄС, Японія та США [3, с.64].
Оскільки Україна поки що не є членом СОТ, її зовнішня торгівля текстилем не потрапляла до сфери регулювання Угоди про торгівлю текстилем та одягом, а керувалася окремими двосторонніми угодами, серед яких, мабуть, найважливішою є укладена 9 березня 2005 року угода між Україною та ЄС про скасування обмежень у взаємній торгівлі текстилем та одягом. Ця угода стала продовженням попередньої, котра діяла з 1993 року.
Торгівля текстильними виробами між ЄС та Україною розвивалася позитивно для обох сторін, особливо після усунення у 2001 році кількісних обмежень.
Після розширення ЄС став найбільшим торговельним партнером України, у тому числі й у торгівлі текстилем.
У 2003 році експорт текстилю з України до ЄС склав близько 47 млн. євро, або 23% від загального обсягу українського експорту текстилю, за 2004 рік він зріс на 20% та склав 56 млн. євро, або 25% [3, с.67].
Нова угода скасувала ліцензійні вимоги до українського текстилю та продовжила дію тарифів, котрі не перевищують 4% для пряжі та 8% для готових тканин.
Після введення тарифів у дію відбувалося подальше збільшення експорту текстильних виробів з України до ЄС, що позначилося і на загальному обсязі експорту українського текстилю, котрий вперше за останні роки збільшився за рік на 21,8% (більше зростання цього показнику мало місце лише у 1997 році, але тут відігравали роль інші фактори).
На шляху зниження імпортних тарифів на текстиль до теперішнього рівня (середньозважена ставка ввізного мита на текстиль зараз становить 6,35%, середньоарифметична - 5,5%) Україна пройшла декілька етапів.
Спочатку, до 2000 року, ставка мита становила близько 11%, потім протягом двох років вона зростала при незначному (4,7%) зростанні імпорту і досягла у 2004 році 19%.
У 2005 році ставки ввізного мита були знижені до 12,4%, але у цьому році обсяг імпорту текстилю скоротився на 10,5%, що могло бути наслідком надто високого ввізного мита у попередні роки та фінансової кризи 2004 року.
Ставки ввізного мита зменшилися до 8%, що було пов’язано з черговим етапом лібералізації торгівлі текстилем між Україною та ЄС. При цьому обсяг імпорту лише за 2000 рік зріс на 31,6%. Далі ставки мита продовжували зменшуватися при зростанні обсягів імпорту більше, ніж удвічі.
Отже, наслідком лібералізації імпорту текстильної продукції значне зростання імпорту, але, за оцінками експертів, офіційний імпорт текстилю становить близько 40% сукупної ємності українського ринку, а нелегальний імпорт - ще 20% [4].
Подальша лібералізація імпортного режиму сприятиме виведенню з "тіні" імпорту текстилю та збільшенню надходжень до державного бюджету, що компенсуватиме негативний вплив лібералізації імпорту текстилю на вітчизняну легку промисловість.
Полегшення доступу на зовнішні текстильні ринки, зокрема на ринок ЄС, сприяло зростанню обсягів експорту текстильної продукції, підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного текстилю на зовнішніх ринках, що має позитивно позначитися на фінансово-економічному стані підприємств легкої промисловості України та подальшій інтеграції України до світового торговельного простору.
Висновки
Отже, провідною галуззю легкої промисловості с текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами.
Географічне розміщення текстильної промисловості дуже нерівномірне. Виробництво бавовняних тканин концентрується в Херсонській області (70%), льняних на Волині (в Рівненській області - 56%, Житомирській - 44%), шовкових у Київській (64%) та Херсонській області (23%); вовняних у Чернігівській області (38%) і Донецько-придніпровському економічному районі (30%).
На розміщення підприємств текстильної промисловості великий вплив має науково-технічний прогрес. Це позначається передусім на концентрації виробництва, на зміні його сировинної бази.
У структурі текстильної промисловості України найбільш вагоме місце посідає бавовняна галузь. Для неї характерне віддалення від сировинної бази і навіть споживачів. Бавовняна галузь у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувально-обробне вирибництво.
Найбільші підприємства галузі такі: Херсонський бавовняний комбінат, бавовняні комбінати в Донецьку, Тернополі, бавовняно-прядильні фабрики в Києві, Львові, Долині (Івано-Франківська область), Нововолинську (Волинська область). Значного розвитку набула вовняна галузь. Сировиною для неї є вовна, добавки з штучних та синтетичних волокон. Вовняні тканини виробляють Чернігівський камвольно-суконний і Луганський тонкосуконний комбінати, Криворізька вовнопрядильна та Донецька камвольно-прядильна, Дунаєвецька (Хмельницька область), Одеська, Сумська, Стрийська (Львівська область) суконні фабрики, Харківське виробниче об'єднання "Червона нитка". Усього в вовняній галузі діє близько 30 підприємств.
У Києві, Богуславі, Черкасах, ряді міст Чернівецької та Закарпатської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни й синтетичних волокон.
На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві. який випускає високоякісний натуральний шовк. Інші підприємства у Києві, Черкасах, Луцьку) виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську (Луганська область) випускають також шовкові тканини технічного призначення.
На базі місцевих ресурсів льону-довгунця працюють великі льонокомбінати в Житомирі й Рівному, функціонують понад 30 льонозаводів, а також |Коростенська фабрика (Житомирська область) з виробництва тканин.
Льняні тканини застосовуються як технічні у поліграфічній промисловості, деяких галузях машинобудування. Окрім того, їх використовують при виготовленні одягу, білизни тощо. Україна є експортером льоноволокна.
Конопляно-джутове виробництво зосереджено на Одеській джутовій фабриці та Харківському канатному заводі, де використовуються привізний джут, волокна конопель, бавовняна пряжа, хімічні волокна.
Основними напрямками розвитку текстильної промисловості є:
реструктуризація галузей текстильної промисловості;
оновлення основних виробничих фондів;
розробка високопродуктивних методів виготовлення одягу;
забезпеченість висококваліфікованих кадрів;
поліпшення якості виробів із штучного хутра;
підтримка вітчизняних виробників.
Отже, Україна повинна зберегти свою текстильну промисловість, яка характеризується значною ємністю внутрішнього ринку (40-50 мільярдів гривень щорічно), високим рівнем доданої вартості (до 50%), низькою енергоємністю (1-3% валових витрат), незначним впливом на екологію. В кожному регіоні України вистачає висококваліфікованих кадрів, які можуть забезпечити конкурентноздатність нашого одягу і взуття. Тому майбутнє - за модернізованою українською текстильною промисловістю.
Література
1. Закон України „Про умови розвитку вітчизняних підприємств текстильної галузі". - К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004.
2. Антонюк С.В. Заходи по поліпшенню використання виробничих потужностей на підприємствах текстильної промисловості // Вісник національної науки України. - 2005. - № 7. - С.4-7.
3. Бенюк Н.В. Пути ближайшего развития текстильной промышленности Украины // Економіст. - 2005. - № 8. - С.60-65.
4. Заболоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: національна макроекономіка: Посібник. - К.: Анадем-видав, 2002. - 368 с.
5. Жданов А., Киров В. Очерки истории текстильной промышленности // Экономист. - 2001. - №12. - С.64-66.
6. Качан Є.П. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник - К.: Знання-Прес, 2003.
7. Ковалевський А.П. Розміщення продуктивних сил: Навч. посібник - К.: Знання-Прес, 2002.
8. Стеченко В.Л. Розміщення продуктивних сил і Регіоналістика. Київ. “Вікар”, 2001р.
9. Статистичний щорічник України за 2004 рік: Статистичний збірник. - Головне управління статистики. - 2005. - 485с.
10. Хвесик М.А., Горбач Л.М., Пастушенко П.П. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка: Навч. Посібню - К.: Кондор, 2005. - 344 с.
11. Чернюк Л.Г., Клиновий Д.В. Економіка регіонів (областей) України: Навчальний посібник. - К.: ГРУЛ; 2002. - 644 с.
12. Яроменко В. Размещение отраслей текстильной промышленности // Проблемы теории и практики управления. - М. - 2004. - № 2. - С.44-50.
13. Яновський Р.К. Інтеграція текстильної промисловості у світове господарство // Экономист. - 2005. - №12. - С.64-66.
Додатки. Провідні підприємства текстильної промисловості
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||