Курсова робота з педагогіки
Система освіти Античного світу
План
Вступ……………………………………………………………...2
І. Характеристика систем освіти
Античного світу
1. Виховання і школа в Древній Греції………………………...4
2. Виховання і освіта в епоху Еллінізму……………………...9
3. Виховання і школа в Древньому Римі……………………..11
4. Виховання і навчання в ранніх християн………………...14
Педагогічна думка Античності
1. Сократ…………………………………………………….....17
2. Платон……………………………………………………….18
3. Арістотель………………………………………………..…21
Висновки……………………………………………………….24
Література…………………………………………………..26
Вступ
Школа і педагогіка пройшли багатовіковий історичний шлях. На цьому шляху педагогіка поступово перетворювалась в науку.
Позитивні педагогічні ідеї часто втрачались, а потім відроджувались, але вже в іншому образі. Розвиток освітньо-виховних інститутів був неоднозначним процесом, що мав багато протирічь. Його рівень, межі та результати ставали все більш вагомими.
Вивчення історії школи та педагогіки — важлива умова формування загальної педагогічної культури, оскільки воно дає знання про процес розвитку теорії і практики виховання та освіти і допомагає становленню світогляду та педагогічної майстерності вчителя.
Відродженню і успішній розбудові національної системи освіти в Україні великою мірою може прислужитися використання досвіду педагогів, древніх мислителів Античного світу. Такий досвід був нагромаджений в Серед-земноморському центрі Античного світу, де панували традиції греко-римської культури.
Досліджуючи і вивчаючи історію педагогіки і школи з прадавніх часів, нам, майбутнім вчителям, стає легше уявити хід і результати взаємодії суспільства, з одного боку, і школи та педагогіки — з іншого. Виникає система знань про те, як школа і педагогіка створювали суспільства й цивілізації, як в сфері виховання і навчання закріплювались набуті культурні цінності.
Формується уява про те, що школа і педагогіка ще з давніх часів завжди були помітними (хоча і не єдиними) рушійними силами культурної та громадської еволюції. Досліджуючи систему виховання Древньої Греції і Риму, слід вказати на актуальність вивчення цього періоду в історії педагогіки. Вона полягає в тому, що саме в цю добу (в III – I тис. до н. е. — I – II ст. н. е.), і саме на цій території наука, освіта та виховання набули свого найбільшого розмаху.
Метою даної роботи є вивчення систем виховання в Античному світі, встановлення між ними зв’язків, а також дослідження творчої спадщини видатних педагогів і мислителів минулого.
Предмет — система виховання та освіти в Древній Греції і Римі.
Об’єктом нашого дослідження є розвиток педагогіки і шкільництва в епоху Античного світу.
Завдання:
1. дати характеристику системам освіти Древньої Греції і Риму;
2. розкрити основні педагогічні думки цього часу, зокрема таких грецьких філософів і мислителів як Сократа, Платона та Арістотеля.
І. Характеристика систем освіти Античного світу
1. Виховання і школа в Древній Греції
В 3 – 2-му тис. до н. е. в Греції, на острові Кріт та деяких інших островах Егейського моря виникла самобутня культура зі своєю писемністю. Еволюція цієї писемності пройшла шлях від клинопису до складового письма. Писемністю володіли жреці, жителі царських палаців, знатні вельможі та заможні люди.
Центрами навчання письму були палаци і храми. Кріто-мікенською (Егейською) культурою була закладена деяка традиція письма, яку прийняли і в наступних цивілізаціях. З цією традицією, наприклад, пов’язані правила писати зліва направо, зверху вниз, виділення червоним рядків та букв заголовків.
Наступним етапом в розвитку навчання і виховання в цьому регіоні стали часи так званої архаїчної Греції (IX – VIII ст. до н.е.). Яскраво та образно намалював картини навчання та виховання в цю епоху легендарний Гомер в поемах “Іліада” і “Одісея”.
Герої Гомера отримували виховання під наглядом наставників-старців. Вони красномовні, добре знайомі з діяннями предків і богів, володіють музичними інструментами та письмом, фізично міцні, добрі воїни.
“Прийняті в архаїчній Греції форми виховання описані також в поемі Гесіода “Праці і дні”, де говориться про побут та життєві установи тої древньої епохи. Основним мотивом цієї поеми є думка про працелюбність як найважливішу якість людини.”[1; 41].
Подальший розвиток виховання та зародження педагогічної думки в Древній Греції пов’язаний з культурою міст-полісів (держав) (VI – IV ст. до н. е. ), коли виховання зайняло важливе місце в суспільстві. Держава починає брати на себе навчання заможніших. Відсутність можливості отримати освіту розглядалася ганебно. Саме тому, як говорить давньогрецький історик Плутарх, переможці із міста Мілет заборонили навчатися грамоті та музиці дітям переможених. Школи були невеликими — 20 – 50 учнів з одним вчителем. Учні розміщувалися в будинку вчителя, або просто на вулиці міста. Учитель сидів на високому стільці, а діти — навпроти на низеньких складних табуретах. Писали на колінах. Навчалися одночасно діти різного віку: коли одні відповідали вчителю, інші виконували завдання. Заняття проходили цілий день з невеликою перервою на обід. Канікул не було — вихідні випадали на міські та сімейні свята.
Платили вчителям небагато — приблизно стільки ж, скільки заробляли середні майстри. Соціальний статус вчителя, особливо в навчальних закладах початкового рівня, був дуже низьким.
Книг було мало. Знання засвоювали на слух — з голосу вчителя.
На початкове навчання витрачалось 6 – 8 років, воно закладалось приблизно до 14-річного віку. Вчили початкам читання, письма та співів. Читати вчилися по складах, перебираючи багато сполучень, поки не впізнавали їх з першого погляду. Потім читали перші слова — імена богів та героїв. А вже потім читали перші фрази, зазвичай повчальні віршовані рядки. Писати вчилися на навощених дощечках величиною в долоню. Дощечки скріплювалися шнурками в книжечку. Писали паличкою (стилом), загостреною з одного кінця: гострим кінцем вицарапували букви, тупим стирали написане. Для вправ у рахуванні використовувалась дошка — абака, що була розділена на клітинки для одиниць, десятків, сотень і т. д.
На клітинки клали боби або камінчики — від одного до дев’яти. За допомогою абаки вивчали чотири арифметичні дії.
Співам навчали без нот, оскільки їх не було. Співи супроводжувалися грою на семиструнній кифарі. Серед держав-полісів Еллади дуже виділялись республіканські Афіни та авторитетна Спарта. Ці держави не тільки представляли різні політичні системи, але і багато в чому мали протилежні принципи навчання та виховання.
За словами давньогрецького мислителя Арістотеля, виховання спартанців мало переважно на меті підготувати членів військової спільноти. За твердженням Плутарха, новонароджених спартанців оглядали старійшини (ефори). Доля нездорових немовлят невідома. Плутарх говорить, начебто їх страчували. У всякому випадку, такі діти росли поза системою військового виховання. До семи років спартанці виховувались в сім’ї під наглядом няньок, які славились своїм умінням на всю Елладу.
Потім наставав час, коли поліс брав на себе виховання та навчання підростаючих спартанців. Таке виховання було досить довгим у часі і ділилось на три етапи: з 7 до 15 років, з 15 до 20 років, з 20 до 30 років.
На першому етапі діти потрапляли до вихователя пайдонома. Вони разом жили, навчались, набували мінімальних навиків читання та письма, без яких, за словами Плутарха, ніяк не можна було обійтися. Зате фізична підготовка, загартування були дуже насиченими. Вихованці завжди ходили босоніж, спали на тонкому солом’яному настилі.
В 12-річному віці виховання ставало ще більш жорстокішим. У всі пори року верхнім одягом підлітків був легкий плащ. Їх привчали до короткослів’я. Довільний натяк на красномовство переслідувався. Застосовні були і покарання, але вони носили, скоріше, символічний характер. Наприклад, того, хто провинився, кусали за великий палець.
Хлопчиків 14-річного віку посвячували у ейрени — члени общини, які мали деякі громадянські права. Під час ініціації підлітка жорстоко випробовували. Ейрени були помічниками пайдономів в фізичній та військовій муштрі інших підлітків. Протягом року ейрени проходили випробування в військових загонах спартанців. На другому етапі випробування до мінімального навчання грамоті добавляли музику та співи, які викладалися більш поглиблено.
Прийоми виховання ставали ще більш жорстокішими. Підлітки та юнаки повинні були, наприклад, самі добувати їжу. Того, хто вловився на крадіжці, дуже били, але не за те, що вкрав, а за те, що зловився.
В 20 років ейрен отримував військове спорядження і потім ще протягом десяти років поступово набував статусу повноправного члена військової громади. Весь цей час не припинялась військова підготовка. До заборони не відносили, наприклад, ніяк і ні в чому не обмежене статеве життя. Але різко засуджувалось і переслідувалось пияцтво. Легендарний законодавець Лікург, щоб зберегти спартанців від пияцтва, проводив своєрідні “уроки трезвості”, коли рабів заставляли напиватися, щоб спартанці могли на свої очі переконатися, наскільки відворотній п’яниця.
Виховання дівчаток та дівчат-спартанок мало відрізнялося від чоловічого. Воно складалося переважно із фізичних та військових вправ з диском, списом, дротиком, мечем. В такому ж малому об’ємі давалась загальноосвітня підготовка. Таким же вільним, як і в юнаків, була сексуальна поведінка.
Виховна традиція Спарти в результаті стала дуже поганою. Гіпертрофована військова підготовка, фактична неосвіченість молодого покоління — таким є результат одного з перших в історії дослідів державного виховання.
На дереві людської цивілізації спартанські культура і виховання були малоплодовитою гілкою. Не випадково Спарта не дала ні одного наскільки-небудь великого і яскравого мислителя або художника. А взагалі, не весь педагогічний досвід Спарти забувся.
Традиції фізичного виховання, загартування підростаючого покоління стали наслідуватися і в інші епохи.
Інакше, аніж в Спарті, будувалось навчання і виховання у Афінах.
Ідеал афінського виховання зводився до багатозначного поняття сукупності чеснот. По суті, мова йшла про всебічне формування особистості, перш за все з розвинутим інтелектом та культурою тіла. Вважалось, що прагнути до досягнення подібного ідеалу був у праві лише вільний та заможний громадянин Афін.
Практику організованого виховання та навчання проймав принцип змагання (агоністики). Діти, підлітки, юнаки постійно змагалися в гімнастиці, танцях, словесних суперечках, самовдосконалюючись і відшліфовуючи свої найкращі якості.
Всі афіняни отримували домашнє виховання. Сини вільних громадян зазвичай виховувались в сім’ї до 7 років. Потім за хлопчиками із заможних сімей наглядав особливий раб — педагог (дослівно поводир). Вихователем часто ставав найнепотрібніший в господарстві раб. Так що нерідко педагог був носієм ненайкращих властивостей, які часом засвоював і його підопічний.
Після семи років хлопчики-діти вільних громадян отримували можливість навчатися в приватних і загальних навчальних закладах.
Існувало декілька типів подібних закладів.
Початкову освіту давали приватні платні школи: мусичні та гімнастичні. В мусичних школах навчались школярі 7 – 16-річного віку, в гімнастичних школах або палестрах — 12 – 16-річні підлітки. Зазвичай учні відвідували одночасно обидва типи вказаних закладів.
Мусична школа давала переважно літературну та музичну освіту з елементами наукових знань. Альфою і омегою шкільної програми було вивчення поем Гомера. Як відмічав давньогрецький мислитель Платон, “Елладу виховував Гомер”. Насправді, “Іліада” і “Одісея” не тільки слугували дидактичним матеріалом при навчанні грамоті і музиці, але і вводили юних громадян в систему життєвих відносин, призвичаювали до народних традицій.
Освоювались також початки математики, перш за все чотири арифметичні дії. В палестрах займалися розвитком культури тіла. Учні інтенсивно займалися бігом, боротьбою, стрибками, метанням диска, списа, фехтуванням. Все це було необхідно майбутнім воїнам. Афінський важкоозброєний піхотинець (гопліт) під час бою повинен був робити часті перебіжки, вступати в єдиноборство з ворогом, користуючись списом та мечем. Такому воїну отримана в палестрах підготовка була необхідною. Для завершення перебування в мусичних та гімнастичних школах наступним етапом освіти могли стати загальні установи — гімнасії. В V – IV ст. до н. е. Таких гімнасій в Афінах було три: Академія, Лікей та Кіносарг.
В гімнасіях вдосконалювали освіту юнаки 16 – 18 років. Акцент робився на вправах, що укріплювали та розвивали тіло. Водночас відшліфовувалися і розумові здібності. В гімнасії завжди можна було послухати популярного політика або філософа. Наприклад, відомо, що для великого мислителя давнини Сократа одним із улюблених місць для зустрічей зі слухачами був Лікей.
Вершиною виховання і освіти вважалось перебування 18 – 20-річних юнаків в ефебії — громадській установі, де викладачі, які знаходилися на службі у держави, навчали військовому ремеслу: верховій їзді, стрільбі із лука і катапульти, метанню дротика та ін. У ефебів була особлива форма одежі — широкополий капелюх та чорний плащ (хламіда).
Більш скромними були зміст і завдання жіночої освіти і виховання. Афінська традиція передбачала для дівчаток та дівчат аж до заміжжя виключно домашнє виховання. В сім’ї вони отримували елементарні навики читання та письма, музичну підготовку. Дівчата рідко коли з’являлися на людях, наприклад, під час релігійних царемоній. За судженнями афінян, жінка не могла бути претендентом на володіння “сукупністю чеснот”. Її справою було домашнє господарство.
2. Виховання і освіта в епоху Еллінізму
В Елладі та переважно на Близькому Сході в епоху після розпаду імперії Олександра Македонського (ІІІ – І ст. до н. е.), культура та освіта розвивались в тісному зв’язку з традиціями грецької освіти. В цей період, що отримав у науці назву епохи Еллінізму, система грецької освіти поширюється по Середземномор’ю, проникає в Причорномор’я, на Кавказ, в Середню Азію та Індію.
В самій Греції в Еллінську епоху пройшли важливі переміни в сфері виховання і освіти. Пройшли суттєві зміни в нижчій освіті. Мусична школа скоротила свій курс до 5 років і потіснила гімнастичну освіту. Вчителі вбивали знання кулаком і батогом. Після закінчення мусичної та гімнастичної освіти учнів чекала нова щаблина — граматична школа. Програмою граматичної школи передбачалось навчити правильно писати, читати, говорити, дати уявлення про музику.
Змінилися і програми гімнасій. В них менше уваги стали приділяти фізичному вихованню, але збільшився об’єм теоретичної освіти, елементи якої були присутні вже в граматичній школі. Втратила свій військовий характер ефебія. Вона перетворилась у своєрідний вищий навчальний заклад. Тут велися різноманітні навчальні заняття за більш поглибленою програмою, ніж в гімнасії. Викладались граматика, риторика, філософія з елементами математики, фізики, логіки, етики і т. д. Учні також займалися гімнастикою, військовими вправами. Термін навчання в ефебії дорівнював одному року.
Вершиною освіти вважались філософські школи, які фактично перетворились у вищі навчальні заклади. Всього в Афінах діяли чотири філософські школи. Крім основаних Платоном Академії та Арістотелем Лікею були створені ще дві школи — стоїків та епікурійців.
При загальному філософському напрямку освіти в програмах шкіл робились деякі акценти. В Академії заохочувалось, наприклад, вивчення математики, в Лікеї — природознавства, історії, теорії музики. В Греції, як і у всьому Еллінському світі, виховання було перш за все громадською справою. В Еллінську епоху виникають нові центри просвіти. До них в першу чергу слід віднести Александрію — єгипетську столицю династії Птолемеїв (305 – 30 рр. до н.
е.). Як і у всьому Еллінському світі в Александрії нав’язувалась освіта Греції та існували школи нижчого та середнього типів.
З особливою увагою ставилися тут до вищої освіти. Птолемеєм ІІ (308 – 246 рр. до н. е.) був заснований Мусеум. Сюди запрошували найкращих вчених. Серед викладачів і вихованців Мусеуму були ті, чиї імена знав весь Еллінський світ: Архімед, Євклід, Ератосфен та ін. При Мусеумі знаходилось величезне у свій час сховище рукописів. Тут можна було вивчати всі тогочасні науки — філософію, математику, астрономію, філологію, природознавство, медицину, історію і ін. Головною формою навчання були лекційні заняття.
Александрія була своєрідним містком між Елладою та Римом. За словами давньогрецького історика Страбона, в Римі було багато александрійських вчителів.
3. Виховання і школа в Древньому Римі
Важливу роль у формуванні особистості грало домашнє навчання і виховання. В так звану епоху царів (VIII – VI рр. до н. е.)
вже склалися міцні традиції сім’ї, дому як осередка суспільства та виховання.
Діти отримували релігійне виховання, при цьому батько виконував обов’язки жреця. Сім’я древніх римлян вірила в багатьох богів. Юнону вважали покровителькою шлюбу і кохання, Янус охороняв двері дому і т. д. Батько був у сім’ї необмеженим володарем. Мати мала менші права, але грала у вихованні важливу роль. Дівчатка та дівчата знаходились під неперервним наглядом матері аж до заміжжя. Хлопчики до 16-річного віку під наглядом батька вивчали домашню та польові роботи, засвоювали мистецтво володіння зброєю. Весь цей час їм потрібно було носити довге волосся.
Відносини в сім’ї часто були далеко не ідеальними. Нерідко матері довіряли дочкам свої таємні захоплення та зради. На очах у дітей батьки жорстоко розправлялися над рабами, приймали участь у пияцтві.
Протягом всієї римської історії сімейне виховання грало більшу або меншу роль, але сім’я завжди вважалась відповідальною за моральне, громадянське становлення юних римлян. В період розквіту Римської імперії сім’я помітно поступилася своїми позиціями державній системі освіти. Зате наприкінці римської цивілізації домашнє виховання знову займає провідне місце в підготовці підростаючого покоління.
Як стверджує римський історик Лівій, перші спроби створення навчальних закладів слід віднести до 449-го р. до н. е. Заняття проводились окремими особами на форумі — в місці суспільних зібрань римлян. До ІІІ ст. до н. е. з’являється професія наставника. Його роль виконували раби. Рабині-няньки наглядали за дітьми до 4 – 5 років. Раби-педагоги навчали хлопчиків читанню, письму та лічбі. Рабинь-няньок та рабів педагогів утримували заможні громадяни. Всі інші римляни посилали дітей навчатися на форум. Ремесло педагога вважалось принизливим для вільних громадян.
Вже на зорі римської історії грецька освіченість шанувалася як еталон. Починаючи з ІІ ст. до н. е. на організацію шкільного навчання в Римі великий вплив робила традиція елліністичних центрів Античного світу.
Разом з тим римська система освіти і виховання ніколи не втрачала своєї самобутності. При збереженні помітної ролі сімейного виховання і наявності поряд з суспільними навчальними закладами приватних вона мала більш практичну спрямованість (підготовка сильних, вольових дисциплінованих громадян). Із програми виховання нещадно виключали витончені мистецтва — музика та співи, оскільки вони, як вважало багато римлян, “пробуджують більше мріяти, аніж діяти”. Девіз “користь” можна назвати головним в римському вихованні та навчанні. Основною метою було забезпечити певну кар’єру або в військовій справі, або в політиці.
В перші століття нашої ери в Римській імперії основними вважалися дев’ять шкільних дисциплін: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина та архітектура. До V століття із цього списку були виключені медицина та архітектура. Таким чином сформувалася програма семи вільних мистецтв з одночасним поділом на тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія і музика).
Нижчою ступінню навчання вільних громадян були тривіальні школи. Термін навчання не перевищував двох років. Навчалися хлопчики та дівчатка приблизно з 7-річного віку. В коло дисциплін входила латинська (інколи грецька) грамота, загальне знайомство з літературою, початки лічби. На заняттях арифметикою систематично користувалися особливою рахунковою дошкою —абакою, рахувати вчили на пальцях. Вчитель займався з кожним учнем окремо. Школи знаходились в непристосованих для занять приміщеннях. Широко практикувалися фізичні покарання батогом та палицею, існували заохочення для встигаючих учнів.
Приватні граматичні школи були навчальними закладами підвищеного типу. Тут, звичайно, навчались підлітки з 12 до 16 років після домашньої підготовки. В порівнянні з тривіальними школами граматичні школи розміщувались в більш упоряджених приміщеннях. В цих школах пропонувалась більш ширша програма. Крім предметів, що вивчалися в тривіальній школі, тут були обов’язковими грецька мова, основи римського права (12 таблиць), граматика латинської мови, риторика. Кількість учнів була обмеженою, а навчання — переважно індивідуальне. Пізніше робились спроби розподілити учнів на групи (класи). В багатьох приватних школах в доповнення до вказаної програми для дітей заможних батьків передбачали
Військову підготовку молодь проходила в військових формуваннях — легіонах. В IV ст. з’явилися риторичні школи за грецьким зразком. Тут вивчали грецьку і римську літературу, основи математики,
астрономії, права і доволі інтенсивно — філософію. Нерідко практикували диспути в дусі софістики ненайкращої ознаки. До нас дійшли теми таких диспутів, наприклад, прославляння мухи. Риторичні школи виконували певне соціальне замовлення — готували юристів для державної машини Римської імперії, що розросталася.
4. Виховання і навчання в ранніх християн
Перші християнські громади виникли в І ст. в Антиохії, звідки ідеї християнства розповсюдились по всій Римській імперії.
Особливо поширеними вони були в східних провінціях серед євреїв.
Виховання в ранньохристиянських громадах було орієнтовано на Біблію — зібрання канонічних творів, що складалося із двох частин: Старого Завіту (найбільш ранні тексти — XI ст. до н. е.), звідки починається початок християнської релігійної традиції виховання, і Нового Завіту (створений в І – ІІ ст.), де обґрунтовані християнські цілі і зміст виховання. Новий Завіт написаний рядом авторів (Матфей, Марк, Лука, Іоан, Петро, Павло та ін.). в основі їх філософських і педагогічних поглядів лежать любов до всіх людей та ідея самовдосконалення для порятунку та вічного життя. Як випливає із євангельських текстів, Ісус Христос та його апостоли були мандрівними вчителями. “Для християнського виховання були характерні пріоритет віри над знанням та наукою, зв’язок навчання з моральним релігійним вихованням, затвердження високого значення трудового виховання. Останнє положення добре ілюструють слова апостола Павла: ”Хто не хоче трудитися, той не їсть”.”[1; 63].
Раннє християнство визнавало особливу роль сімейного виховання, продовжуючи тим самим педагогічну традицію епохи, що відходила.
Ідеологи раннього християнства (ІІ – Vст.) (Григорій Назіанський, Василь Великий, Святий Ієронім, Іоан Златоуст, Блаженний
Августин та ін.) інакше, ніж представники Античної думки, трактували сутність людини і її виховання. Антична думка ставила на перше місце земне існування, а християнство — вічні загальнолюдські цінності.
“Євангеліє дало людям моральні орієнтири у формі заповідей: “Не убий”, “Не вкради”, “Полюби ближнього свого” та інші, які лягли в основу виховання в общинах ранніх християн. Іоан Златоуст (354 – 407) дорікав школам, які притримувалися античної традиції, в тому, що їх головна мета навчити “добре говорити” і тим самим заробляти гроші, а не “наставити душу та сформувати розум”. [1; 64]. Разом з тим, в проповідях Іоана Златоуста християнські методи виховання пропонувались з врахуванням античної традиції.
Неоднозначне ставлення до античної педагогічної традиції висловлювали інші батьки церков. Так, Григорій Назіанський (близько 329 – 390) був прихильником грецької літератури. Климент Александрійський (? – до 215) вивчав і по-своєму розвивав ідеї Платона, а дидактичні ідеї Василя Кесарійського (330 – 379) були співзвучні до педагогічних поглядів Плутарха.
Аврелій Августин (354 – 430) також визнавав деякі достоїнства античної освіти та античної педагогічної думки. Він поважав Платона, називаючи йогофпророком християнства. Як і деякі античні мислителі, Августин цікавився психологією дитини, говорив про те, що фізичні покарання наносять дітям відчутні психологічні травми. Августин вважав, що головне місце в освіті повинне займати вивчення Біблії та християнської догматики, світські знання треба розцінювати як другорядні і допоміжні. Спочатку християни навчали своїх дітей в суспільних навчальних закладах. Але вже в І ст. християнська церква приступила до організації своїх шкіл катехуменів. Перші школи християн не належали до визначених соціальних страт та мали явно демократичний характер. Вони були призначені для “катехуменів”, тобто тих, хто бажав стати членом християнської громади, але не пізнав християнського вчення. Учнями були діти віруючих. Головним було вивчення Біблії. Давались основи музичної освіти.
Учні знаходилися під наглядом, постійно вислуховуючи моральні настанови священника. Школа катехуменів була попередницею школи катехізису, де давали освіту підвищеного типу. Одна з перших шкіл катехізису виникла в Александрії в 179 р. Вона була призначена для підготовки священнослужителів. В програмі цієї школи поєднувалися елементи християнської та античної освіти. Подібні школи були засновані і в інших центрах Античного світу — Антиохії, Едесі, Низибі.
В подальшому школи катехізису, в свою чергу, трансформувалися в кафедральні та єпископальні школи. Одна з перших єпископальних шкіл була відкрита на початку ІІІ ст. в Римі. Взагалі, більшість християн аж до V ст. здобували вищу освіту в навчальних закладах античного типу. Вони відвідували риторські школи, де вивчали науки за античною програмою “семи вільних мистецтв”. З ІІ ст. зростає число вчителів-християн: граматиків, риторів, філософів. Цей процес продовжувався і після указу імператора Юліана (331 – 363 рр.), який забороняв християнам викладати в школі. Ось чому, коли на початку IV ст. християнство стало державною релігією Римської імперії, в самому Римі серед вчителів виявилося багато тих, хто сповідав це віроучіння.
ІІ. Педагогічна думка Античності
1. Сократ
Найбільшим представником філософії софістів Древньої Греції був Сократ (470/469 – 399 рр. до н. е.). Його головним дидактичним досягненням можна назвати майевтику (“повивальне мистецтво”) — діалектичну суперечку, що приводить до істини за допомогою продуманих наставником питань.
Суть педагогічних суджень Сократа складає тезис про те, що головною серед життєвих цілей людини повинно бути моральне самовдосконалення. “Завданням життя Сократа було — вивчення чеснот, прагнення через пізнання прийти до знання істини.” [3;88]. За Сократом, людина являється власником розумної свідомості, що направлена на добро та істину. Щастя є перш за все в усуненні протиріччя між особистим і суспільним буттям. І навпаки, зосередженість на особистих інтересах, протиставлення їх інтересам своїх ближніх веде до душевного розладу та дисгармонії з суспільством. Сократ — один із основоположників вчення про добру природу людини. Природні здібності людини Сократ пов’язував з правом на освіту. “Могутні духом…, якщо отримають освіту…, стають відмінними…, корисними діячами. Залишившись без освіти…, вони бувають дуже дурними, некорисними людьми”.
“Коли Сократу було вже 70 років, декілька незначних людей, проте, начебто, не мавши до нього особистої ненависті, покликали його до суду та звинуватили в тому, що він не визнає народних богів, вводить нові божества та розбещує юнацтво.”[3; 92].
Вчительська діяльність для Сократа була дорогша від життя. Коли перед ним постав вибір, зберегти життя чи відмовитися від такої діяльності, Сократ прийняв яд цикути.
Сократ викладав своє вчення в довільній аудиторії: на міській площі або на алеї Лікею. Він один із родоначальників діалектики як метода відшукання істини шляхом постановки навідних питань — так званого сократичного методу. Головною задачею наставника Сократ вважав пробудження потужних душевних сил учня. В такому “повивальному мистецтві” він вбачав основні призначення вчителя. Бесіди Сократа були направлені на те, щоб допомогти “самозародженню” істини в свідомості учня. В пошуку істини учень та наставник повинні знаходитися в рівному положенні, керуючись тезисом: “Я знаю тільки те, що я нічого не знаю”. Бесіди Сократа викликали в слухачів особливе емоційне та інтелектуальне піднесення. “Коли я слухаю його, серце в мене б’ється набагато сильніше…, а з очей моїх від його слів ллються сльози; те ж саме, як я бачу, відбувається і з багатьма іншими”, — так змальовував свої враження учень Сократа.”[1; 50].
2. Платон
Важливу роль в розвитку педагогічної думки Античності зіграв найвідоміший учень Сократа Платон (427 – 347 рр. до н. е.).
“Двадцятирічним юнаком прийшов Платон до Сократа і жив в його товаристві вісім років.” [3; 93].
“Платон (справжнє ім’я Аристокл) народився в Афінах — головному місті невеликої рабовласницької держави Аттики, у сім’ї, що належала до вищих, привілейованих верств суспільства. В Аттиці на той час досить значний розвиток дістали наука та мистецтво. У землеробстві й ремісництві, теж розвинених, трудилися раби.” [5; 74].
Філософська притча Платона про ув’язнених в темну печеру людей має не тільки світоглядне, але й педагогічне значення. Люди в печері прикуті до стіни, на якій бачать лише відображення дійсності. Звільнившись від ланцюгів, вони можуть побачити сліпуче світло істини. Отже, досягнення знання та істини, — болісний труд позбавлення від звичних кайданів та забобонів. Платон запропонував велику програму виховання, пронизану єдиною філософською думкою, та відкрив зв’язки між вихованням та суспільним устроєм. Педагогічна діяльність була органічною частиною творчого життя Платона. Педагогічна проблематика присутня в “Діалогах” Платона, його трактатах “Держава” і “Закони”. Заснований Платоном в Афінах навчальний заклад — Академія — проіснував більше тисячоліття.
Педагогічні судження Платона виросли із його педагогічних поглядів на людину і світ. За Платоном, земне життя — перехідний етап руху людини до “істинного буття — деяким досяжним розуму безтілесним ідеям”. Земне життя повинне готувати людину до злиття людини з “істинним буттям”. Отже, набуття знань є процесом спомину про нематеріальний світ ідей, звідки вийшла і куди піде кожна людина. Ось чому дуже велике значення придавалось самопізнанню. Платон оцінював виховання як найважливіший фундамент всього життя людини: “В якому напрямку хто був вихований, таким і стане, мабуть, весь його майбутній шлях”.
Виховання, за Платоном, потрібно розпочинати з раннього віку, так як “у всякій справі найголовніше — це початок, особливо, якщо це стосується чогось юного та ніжного”. Платон розглядав виховання як могутній, але не всесильний спосіб формування особистості. Педагогічний вплив обмежений складною та суперечливою природою людини, в якій сплетені воєдино світло і тінь, добро і зло.
Вихователь повинен враховувати такі протиріччя, готувати вихованців до подолання негативних природніх потенцій. На думку Платона, виховання повинно забезпечити поступове сходження учня до світу ідей. Здійснювати подібне виховання в змозі перш за все наставник похилого віку, тобто людина, яка стоїть на порозі світу ідей. При цьому необхідний тісний духовний зв’язок між наставником та учнем (що внаслідок стали називати “платонічною любов’ю”).
Платон вимагав різностороннього виховання для всіх, хо його міг отримати. В трактаті “Держава” Платон, говорячи про ідеали і програму різностороннього виховання, по суті, розвиває афінську педагогічну традицію. Він вважає, що слід забезпечити “для тіла гімнастику, для душі музику”. В трактаті мусична та гімнастична освіта розглядається як підготовка до проходження нового, вищого освітнього етапу. Цей етап ділиться на два тривалі цикли — 10 і 15 років. Мова йшла, таким чином, про фактично довічне виховання, в програму якого включалися лише теоритичні дисципліни: риторика, геометрія, астрономія, музика. Ідея введення в програму заключного виховання трудових навиків далека Платону.
В трактаті “Закони” Платон виклав свої педагогічні погляди, особливо виділив соціальні функції виховання — “зробити досконалим громадянином, що вміє справедливо підкорятися або керувати”. В ідеальному суспільстві, яке представлене в “Законах”, керівник вихованням є першою особою держави. Держава опікує майбутніх матерів, турбуючись, щоб вони вели здоровий спосіб життя. Платон проголошує принцип загального обов’язкового (мінімум трирічного) навчання: “Старий і молодий повинні в міру своєї сили отримати освіту”. В програмі він зробив спробу поєднати достоїнства спартанського та афінського виховання, дотримуючись при цьому “золотої середини”. Особливу увагу він пропонував приділяти фізичному вихованню, зокрема, спортивним вправам та танцям. В програму загальної освіти входили навчання грамоті, початкам математики, початки трудової підготовки за допомогою роботи з “малими інструментами — відтворенням справжніх”.
Програма подібного навчання була призначена лише для вільних громадян суспільства. Хоча Платон не залишив спеціальних трактатів по вихованню, в подальшому його на всіх підставах вважали видатним мислителем в сфері виховання та навчання. Ось вже більше двох тисяч років нащадки Платона користуються особливою увагою педагогіки. І це закономірно. Адже Платон стояв біля витоків розробки великого комплексу проблем виховання, що мали перехідне теоритичне і практичне значення. Особливо великий вплив Платона на педагогічну думку європейської цивілізації. Раннє християнство вбачало в Платоні свого ідеолога при осмисленні мети виховання. Піднесення інтересу до ідеї Платона, стосовно різностороннього виховання, спостерігалося в епоху Відродження. Нове звучання ідеї Платона про ідеальне виховання знайшли в педагогічних працях вчених-утопістів Т. Мора, Т. Кампанелли, К. А. Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Оуена.
3. Арістотель
Найближчий учень Платона Арістотель (384 – 322 рр. до н. е.) в своїх філософських та педагогічних працях розвив ідеї
вчителя, але разом з тим багато в чому зайняв протилежну цим ідеям позицію (“Платон мені друг, але істина дорожче”). “Народився Арістотель в м. Стагір (тому згодом дістав прізвище Стагіріт) у сім’ї придворного лікаря Нікомаха. Дитинство придворного вченого пройшло при дворі. Сімнадцятилітнім він був направлений на навчання в м. Афіни до академії Платона, де провів 20 років: спочатку учнем, потім — учителем. Виховував сина царя Філіппа ІІ — відомого згодом полководця Олександра Македонського.” [2; 77].
Арістотель піднімав наставника на саму високу ступінь в суспільстві. Він створив в Афінах навчальний заклад Лікей, яким керував протягом дванадцяти років. Лікей — символ всієї подальшої діяльності Арістотеля. Написані ним в ці роки твори були конспектами бесід, які філософ вів зі своїми учнями в Лікеї.
Арістотелю не була притаманна туга Платона за позамежним світом. Він вважав, що людина володіє одночасно душею рослинною (вона потребує харчування та приречена на розкладання), душею тваринною (почуття, відчуття) та душею розумною — чистою, нематеріальною, універсальною та безсмертною. На відміну від Платона, Арістотель трактував безсмертя не як прояв індивідуального, а як частинку всесвітнього, всепроникаючого розуму.
Ідеал щастя — блаженство — Арістотель вбачав перш за все в напруженій праці, що направлена на збагнення основ всесвіту. Арістотель заклав важливі передумови теоритичного осмислення буття і виховання, а також навчання, як частини цього буття. Найбільш системно погляди Арістотеля на виховання і освіту викладені в трактаті “Політика”. Розглядаючи споконвічну проблему в співвідношенні соціальних і біологічних детермінант в вихованні, Арістотель зайняв гнучку позицію. “Він вважав, що з одного боку “від гарних батьків може піти лише гарне потомство”, а з іншого — “природа найчастіше прагне до цього, але досягти цього не може”.”[1; 54].
Стагіріт у вихованні на перше місце ставив моральне виховання. “Процес набуття морального досвіду визначав як важкий і тривалий. Великого значення надавав тут суб’єктивному фактору формування людської особистості.” [2; 77].
Також Арістотель придавав велике значення суспільному, державному вихованню. Він вважав, що всяка форма державності потребує відповідного виховання в першу чергу. Арістотель допускав домашнє виховання в традиційних формах до 7-річного віку під началом батька. Але настоював, щоб сімейне
виховання знаходилось під наглядом державних чиновників — педономів, а також відкидав самоусунення батьків від виховання дітей і традицію передавати їх в руки рабів. Він пропонував проводити в сім’ї попереднє навчання з 5 до 7-річного віку. Хлопчиків з 7 років повинна була виховувати держава. В коло предметів початкової освіти слід було включати граматику, гімнастику, музику і інколи — малювання.
Розпочинати виховання школяра пропонувалось з “турботи про тіло”, а вже потім “піклуватися про дух”, щоб “виховання тіла сприяло вихованню духу”. Гімнастика повинна була привести організм дитини в готовність для важкого процесу засвоєння знань. Надаючи особливого значення вихованню гімнастиці, Арістотель водночас різко засуджував спартанську традицію застосування тяжких і жорстоких фізичних вправ, в результаті яких діти перетворювались в “диких тварин”. Гімнастика призначена для формування “прекрасного, а не дикої тварини”, — писав Арістотель. Особлива роль в формуванні прекрасного відводилась музиці. Арістотель зробив великий вплив на філософську і педагогічну думку Античності та Середньовіччя. Його трактати служили навчальними посібниками протягом багатьох століть.
Висновки
1. В ті прадавні часи, коли майже у всьому світі більшість етносів не мали навіть своєї писемності, у Древній Греції вже сформувалась своя система освіти і виховання. Великим рушієм в розвитку виховання та зародженні педагогічної думки Древньої Греції була культура міст-полісів. Освіченість в тогочасному суспільстві вважалась необхідним і невід’ємним атрибутом гідного громадянина поліса. Виховання та освіта різних міст-держав відрізнялися між собою. Найвідоміші з них — Спарта та Афіни.
Педагогічний досвід Спарти був забутий в силу своєї виховної традиції, але звичаї фізичного виховання, загартовування молодого покоління використо-вувалися і в інші епохи. Найефективнішою система освіти і виховання була в Афінах. Тут діяли мусичні та гімнастичні школи, гімнасії та ефебії, а педагогічний досвід афінян поширився і на наступні епохи. Слід також відмітити, що саме Еллада була колискою шкіл як осередків освіти і науки.
2. В епоху Еллінізму (після розпаду імперії Олександра Македонського) система грецької освіти поширюється по Середземномор’ю, проникає в Причорномор’я, на Кавказ, в Середню Азію та Індію. В самій же Греції в цю епоху відбулися важливі зміни в сфері виховання та освіти. В Афінах, наприклад, видозмінилася система шкільного виховання: після мусичної та гімнастичної освіти учні мали навчатися в граматичних школах. Змінилися програми гімнасій, втратила свій військовий характер ефебія, з’явилися філософські школи.
В Еллінську епоху виникають нові центри освіти. Одним з них була Александрія — єгипетська столиця династії Птолемеїв, вона і послужила своєрідним містком між Елладою та Римом.
3. В період розквіту Римської імперії виховання в сім’ї, яке мало релігійний характер і діяло до цього часу, поступилося своєю позицією державній системі освіти. В перші століття нашої ери в Римській імперії склалися стійкі зміст, система і методи освіти. Основними вважалися дев’ять шкільних дисциплін, з яких в подальшому були виключені медицина та архітектура.
Таким чином сформувалась система семи вільних мистецтв. Діти навчались спочатку в тривіальних, а потім — в граматичних школах. Далі військова підготовка здійснювалась в легіонах. Пізніше вже з’явились риторичні школи.
4. Виховання та навчання в ранніх християн було зорієнтовано на Біблію. Першими вчителями християн вважались Ісус Христос та його апостоли. Раннє християнство надавало великого значення сімейному вихованню. Християни навчали своїх дітей в суспільних навчальних закладах. Далі вже християнська церква почала організовувати свої школи катехуменів, потім з’явилися школи
катехізису, які перетворилися в кафедральні і єпископальні школи. Утім, християни здобували вищу освіту і в навчальних закладах античного типу.
5. Велику роль в зародженні педагогічної думки Античного світу зіграв найбільший представник філософії софістів, видатний діяч і мислитель Сократ. Він був родоначальником діалектики. Головним завданням вчителя він вважав пробудження великих сил в душі учня. Бесіди Сократа викликали в слухачів велике емоційне піднесення. Вчительська діяльність цього видатного педагога була дорожчою для нього самого за власне життя.
6. В розвиток педагогічної думки Стародавньої Греції зробив свій вагомий внесок найвідоміший учень Сократа Платон. У тисячолітній історії світової культури Платону належить чільне місце. Він приділяв багато уваги питанням сім’ї, особистості вихователя, організації навчання й виховання дітей і молоді. Погляди та ідеї давньогрецького філософа справили значний вплив не тільки на становлення античної педагогіки, а й на розвиток її як науки у наступні століття.
7. Серед видатних діячів світової науки і культури почесне місце посідає мислитель і педагог античного світу Арістотель. Його педагогічні погляди актуалізовувалися в різні часи і епохи, були джерелом філософсько-педагогічних концепцій багатьох педагогів світу.
Література
1. Джуринский А. Н. История педагогики: учеб. пособие для студ. педвузов. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. — 432 с.
2. Марценюк С. П. Педагогічні погляди Арістотеля. // Рідна школа. — 1991. № 10. с. 77.
3. Очеркъ истоіи воспітанія и обученія съ древнђйшихъ до нашихъ временъ. Составилъ (по Шмидту, Раумеру и др.) Л.
Модзалевскій. Санктпетербургъ, въ типографіи Ф. С. Сущинскаго. Могилевская, 7. 1866. (949 ст.).
4. Пискунов А. И. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. — 2-е изд.,
перераб. — М.: Просвещение, 1981. — 528 с.
5. Третяков В. В. Погляди Платона на проблеми виховання. // Рідна школа. — 1993. №9. с. 74 – 75.