Кафедра соціальної психології та педагогіки
Порівняльний аналіз:
Гіппократ і Демокріт.
студентки 44 групи
соціально-психологічного факультету
спеціальності "Практична психологія.
Соціальна педагогіка"
заочної форми навчання
Микитчук Л.О.
Житомир 2009
Натурфілософ-атоміст Демокріт (бл. 460 до Р.Х.-р. смерті невідомий; по деяких повідомленнях прожив понад сто років) примітний як автор перших у світовій історії психологічних творів. Діоген Лаертський вказує, що йому належали два твори: «Про Розум» і «ПроПочуття», об'єднані під загальним заголовком «Про Душу».
Демокріт народився в місті Абдери, у знатній і забезпеченій родині. Його батьки постаралися дати йому найкраще виховання, однак Демокріт визнав за необхідне почати кілька тривалих подорожей, щоб одержати необхідні для себе знання не тільки Греції, але й в інших країнах, насамперед у Єгипті, Персії й Індії. На ці подорожі Демокріт витратив майже всі гроші, залишені йому батьками, а тому, коли він повернувся на батьківщину, його співгромадяни порахували його винним у розтраті зі статку й призначили судове засідання. Демокріт повинен був виправдати свою поведінку або назавжди покинути рідний будинок. У своє виправдання Демокріт, доводячи співгромадянам користь отриманих їм знань, прочитав народним зборам свою книгу "Великий мирострой" (яка, на думку сучасників, була його кращим здобутком). Співгромадяни порахували, що гроші були їм витрачені з користю. Демокріта не тільки виправдали, але й вручили йому більшу грошову нагороду, а також спорудили мідні статуї в його честь.
На жаль, твори Демокріта дійшли до нас тільки в уривках. У системі поглядів Демокріта матеріалістична лінія, що йде від Фалеса, отримала своє найбільш послідовне вираження. Демокріт думав, що все складається з атомів – дрібних, неподільних матеріальних часток.Між атомами є порожній простір, і вони перебувають у постійному закономірному русі. Існує нескінченна безліч різновидів атомів, які відрізняються один від одного формою й розміром.У цьому й полягає справжня природа світобудови; будь-які якісні, почуттєво сприймані характеристики речей існують лише в людському сприйнятті: «якості існують лише по установленню, по природі ж існують тільки атоми й порожнеча».При цьому людська душа принципово не відрізняється від матеріальних речей: вона точно так само складається з атомів; після смерті людини душу розсіюється в повітрі, а тому смертне не тільки тіло, але й душу.Атоми душі й атоми вогню родинні: їм властиві сферична форма й найменші розміри. Психічні процеси являють собою рух, тобто, по суті, матеріальні. Чисто матеріальними причинами Демокріт пояснює, наприклад, зорове сприйняття: «...Бачимо ми тому, що в нас попадають і залишаються «видності» (ейдоли), тобто особливі дрібніші частки». Теорія пізнання Демокріта - «теорія витікань».: мікроскопічні, невидимі копії навколишніх предметів - «видности» (ейдоли), минають, відділяються від всіх предметів і носяться в повітрі, попадаючи в органи почуттів.Таким чином, всі наші відчуття (у тому числі зорові, слухові) є контактними. Узагальнюючи дані декількох органів почуттів, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень – понятійний, який є результатом діяльності мислення. Інакше кажучи, у Демокріта існує два щаблі в пізнавальному процесі – відчуття й мислення. При цьому він підкреслював, що мислення дає нам більше знань, чим відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити атоми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існування. "Теорія витікань" була визнана як основа формування наших почуттєвих знань про предметний світ всіма матеріалістами Древньої Греції.
У навчанні Демокріта важливий принцип детермінізму (механістичний детермінізм) («все виникає по неминучості»). Згодом Эпікур ускладнив знання про механістичну обумовленість щиросердечних явищ, увівши в сферу психічний фактор випадковості. Демокрит уважав, що душа рухає тілом за допомогою руху дрібних атомів вогню й належить навіть мертвому тілу, але тільки в малих кількостях. Після розпаду тіла атоми душі виходять із нього, розсіюються в просторі й пропадають. Таким чином, Демокріт затверджував, що душа так само смертна, як і тіло.
Демокріт також увів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні - це ті якості, які дійсно існують у предметах (вага, поверхня, гладка або шорсткувата, форма). Вторинні якості - колір, запах, смак, цих властивостей немає в предметах, їх придумали самі люди для своєї зручності, тому що "тільки в думці є кисле й солодке, червоне й зелене, а в дійсності є тільки порожнеча й атоми". Таким чином, Демокріт перший сказав про те, що людина не може зовсім правильно, адекватно пізнати навколишній їй світ. Ця неможливість зрозуміти до кінця навколишню дійсність ставиться й до розуміння законів, які управляють світом і долею людини. Демокріт стверджував, що у світі немає випадків, і все відбувається по заздалегідь заданій причині. Люди придумали ідею випадку, що б прикрити незнання справи й невміння управляти. Насправді ж випадків ні, і все причинно обумовлено.
Такий підхід зветься детермінізм, а визнання однозначної необхідності всіх подій, що відбуваються у світі, народжує фаталістичну тенденцію, заперечує волю волі людини. Критики Демокріта підкреслювали, що при такому розумінні неможливо не тільки управляти власною поведінкою, але й оцінювати вчинки людей, тому що вони залежать не від моральних принципів людини, а від долі.
Однак сам Демокріт прагнув сполучити фаталістичний підхід із знаннями про активність людини при виборі моральних критеріїв поведінки. Він писав, що моральні принципи не даються від народження, але є результатом виховання, тому люди стають гарними завдяки вправі, а не природі. Виховання, на думку Демокріта, повинне дати чоловікові три дарунки: добре мислити, добре говорити й добре робити. Діти, які виросли в неуцтві, подібні танцюючим між мечами, поставленими нагору лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не попадають у те єдине місце, де варто поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від проходження вірному прикладу, звичайно гинуть.
Сам Демокріт уважав виховання настільки важкою справою, що свідомо відмовився від шлюбу й не бажав мати дітей, уважаючи, що від них буває багато неприємностей і у випадку удачі остання придбана ціною великої праці, а у випадку невдачі горе батьків незрівнянно ні з яким іншим.
Категорії, у яких виражалося натурфілософське* пізнання світу й взаємини з ним людини, мали спочатку тільки одну область практичного додатка - медицину. Згодом (в IV-IH століттях до н.е.) з'явилася ще
* Натурфілософи – мислителі, зосереджені на дослідженні природи речей.
Афіни в V столітті до Р.Х. – центр інтенсивної роботи філософської думки. Поряд зі спробами описати походження й онтологічний статус душі виникає інтерес до внутрішнього життя суб'єкта. Складаються класифікації психічних процесів, опису їхніх властивостей і можливостей керування психічними феноменами. Важливу роль у постановці цих проблем зіграло вчення про темпераменти Гіппократа. Гіппократ (460-370 до Р.Х.) розвив знання Геракліта про «рідинну» природу відмінностей між людьми.
Школа Гіппократа (бл. 460-377 р. до н.е.), відома нам по так званому "Гіппократовому збірнику", розглядала життя як, процес що змінюється. Серед її пояснювальних принципів ми зустрічаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму із світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Єдиний матеріальний початок як основу органічного життя відкидалося. Якби людина була єдиною, то вона ніколи б не хворіла, а якби хворіла, то зцілювальний засіб повинен був би бути єдиним. Але такого не існує.
Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей було ускладнене введенням чотирьох психічних типів, кожний з яких зв'язувався з перевагою тієї або іншої рідини в організмі. Перевага крові визначало тип сангвініка, жовтої жовчі – холерика, чорної жовчі - меланхоліка, а флегми (швидше за все, малася на увазі лімфа) - флегматика.
Для майбутньої наукової психології цей пояснювальний принцип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення (недарма термінологія Гіппократа збереглася понині). По-перше, на передній план висувалася гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження між людьми можна згрупувати по декількох загальних ознаках поведінки; тим самим укладалися початки наукової типології, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні розходження між людьми. По-друге, джерело й причину розходжень Гіппократ шукав всередині організму; щиросердечні якості ставилися в залежність від тілесних. Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали, тому типологія була, говорячи нинішньою мовою, гуморальною (від панцира. "гумор" – рідина).
Розглядаючи навчання Гіппократа, можна провести паралель із поглядами Анаксагора, тому що аналогічно його побудовам Гіппократ убачав в особливостях тілесної організації умову конкретного втілення універсальної душі. Оскільки Гіппократ був не філософом, а практикуючим лікарем, він розглядав людину крізь призму конкретних медичних завдань. Збережені відомості про основоположника грецької медицини цікаві не тільки теоретичними побудовами, але й практичними рекомендаціями й прийомами. Так, відомо, до Гіппократу належить принцип терапевтичної бесіди.
Принцип причинності дозволив Гіппократу, що товаришував з Демокрітом, побудувати вчення про темпераменти. Порушення здоров'я Гіппократ співвідносив з дисбалансом різних "соків", присутніх в організмі. Співвідношення цих пропорцій Гіппократ назвав темпераментом. Назви чотирьох темпераментів дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (переважає слиз). Так була оформлена гіпотеза, відповідно до якої незліченні розходження між людьми вміщалися в кілька загальних картин поведінки. Тим самим Гіппократ поклав початок наукової типології, без якої не виникли б сучасні вчення про індивідуальні розходження між людьми. Джерело й причину розходжень Гіппократ шукав усередині організму. Щиросердечні якості ставилися в залежність від тілесних.
Підсумок
Отже, підведемо підсумок у роботі таких великих вчених-мислителів, як Гіппократ і Демокріт. Демокріт вважав, що все складається з атомів і вони беруть участь у всіх психічних процесах. Йому також належить «теорія витікань», згідно якої бачимо ми тому, що в нас попадають і залишаються «видності» (ейдоли), тобто особливі дрібніші частки. У Демокріта існує два щаблі в пізнавальному процесі – відчуття й мислення. При цьому він підкреслював, що мислення дає нам більше знань, чим відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити атоми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існування. "Теорія витікань" була визнана як основа формування наших почуттєвих знань про предметний світ всіма матеріалістами Древньої Греції. У навчанні Демокріта важливий принцип детермінізму (механістичний детермінізм) («все виникає по неминучості»). Після розпаду тіла атоми душі виходять із нього, розсіюються в просторі й пропадають. Таким чином, Демокріт затверджував, що душа так само смертна, як і тіло.
Демокрит також увів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні - це ті якості, які дійсно існують у предметах (вага, поверхня, гладка або шорсткувата, форма). Вторинні якості - колір, запах, смак, цих властивостей немає в предметах, їх придумали самі люди для своєї зручності, тому що "тільки в думці є кисле й солодке, червоне й зелене, а в дійсності є тільки порожнеча й атоми".
Гіппократ розглядав життя як, процес що змінюється. Серед його пояснювальних принципів ми зустрічаємо повітря в ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму із світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Єдиний матеріальний початок як основу органічного життя відкидалося.
Вчення про єдину стихію, що лежить в основі різноманіття речей було ускладнене введенням чотирьох психічних типів, кожний з яких зв'язувався з перевагою тієї або іншої рідини в організмі. Перевага крові визначало тип сангвініка, жовтої жовчі – холерика, чорної жовчі - меланхоліка, а флегми (швидше за все, малася на увазі лімфа) - флегматика.
Для майбутньої наукової психології цей пояснювальний принцип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення.Гіппократу належить принцип терапевтичної бесіди. Оскільки Гіппократ був не філософом, а практикуючим лікарем, він розглядав людину крізь призму конкретних медичних завдань.
Список використаної літератури
1. Ждан А.Н. История психологии: От античности к современности. – М., 1994.
2. История зарубежной психологии. Тексты. М., 1986.
3. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии. -Ростов н/Д: Феникс, 1996.
4. Якунин В.А. История психологии. - СПб, 1998.
5. Ярошевский М.Г. Введение в историю психологии. М.: РОУ, 1994.
6. Ярошевский М.Г. История психологии от античности до середины ХХ в. – М.: Academia. 1996.