План
1. Проблема визначення предмета соціальної психології: історичний контекст.
2. Роль праць Л.С. Виготського у становленні соціально-психологічної науки та визначенні її предмета.
3. Сучасні уявлення про предмет соціальної психології .
4. Завдання соціальної психології і проблеми суспільства.
Висновок
1. Проблема визначення предмета соціальної психології: історичний контекст
В історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи дискусії над визначенням предмета цієї науки: 20-ті рр. та кінець 50-х рр. Ці обидва етапи мають не лише історичний інтерес, але й допомагають глибше зрозуміти місце соціальної психології в системі наукових знань та сприяють більш точному визначенню її предмета.
У 20-ті рр. дискусія про предмет соціальної психології була зумовлена двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства поставило завдання розробки соціально-психологічної проблематики. З іншої сторони, ідейна боротьба тих років невідкладно захопила і область соціально-психологічних знань. Як відомо, ця ідейна боротьба розпочалась тоді між матеріалістичною та ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період строгої перебудови своїх філософських та методологічних основ. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну та власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розвиватися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишатися емпіричною наукою, незалежною від світогляду загалом і від марксизму зокрема. Така точка зору формально була за признання права соціальної психології на існування, проте ціною відлучення від марксистських філософських основ другої частини психології.
Позиція Г.І. Челпанова виявилась неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських основ всієї психології, включення її в систему марксистського знання. Супротиви Челпанову мали різноманітні форми.
Насамперед була висловлена ідея про те, що оскільки, будучи інтерпретованою з точки зору марксистської філософії, вся психологія стає соціальною, то немає потреби виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія повинна бути поділена на психологію індивіда та психологію колективу. Ця точка зору отримала своє відображення в роботах В.А. Артемова.
Особливо радикальними виявились ті пропозиції, які були висловлені відносно перебудови соціальної психології у зв’язку з дискусією, що розгорнулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвіднесення з історичним матеріалізмом ряду психологічних та фізіологічних теорій. Але оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, то в соціально-психологічній сфері дозволялось пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних – з системою виробничих відносин. В кінцевому результаті соціальна психологія оголошувалась наукою про соціальні рецептори різних видів та типів.
Таким чином, незважаючи на суб’єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-ті рр. не було виконане. Хоча відмова точці зору Челпанова була зроблена достатньо рішуче, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Намагаючись протистояти ідеалістичному підходу, дослідники повністю виявлялись в полоні позитивістської філософії, конкретним та специфічним проявом якої виявився механіцизм. Крім того, не було чіткості і стосовно предмета соціальної психології: по суті були змішані дві проблеми, два різних підходи до розуміння її предмета. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалась із вченням про соціальну детермінацію психічних процесів; з іншого боку, передбачувалось дослідження особливого класу явищ, породжених спільною діяльністю людей і насамперед явищ, пов’язаних із колективом. Ті, хто прийняли перше трактування (і тільки перше), справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі призведе до перетворення всієї психології в соціальну. Тоді ніяка особлива соціальна психологія не потрібна. Таке рішення добре погодилося і з критикою позицій Челпанова. Ті ж, хто бачили інше завдання соціальної психології – дослідження поведінки особистості в колективі та самих колективів, - не мали змоги запропонувати адекватне вирішення проблем, використовуючи в якості методологічних основ марксистську філософію.
Результатом такої боротьби думок виявився той факт, що тільки перша із зазначених трактувань предмета соціальної психології отримала право на існування – як вчення про соціальну детермінацію психіки. Оскільки в цьому розумінні ніякого самостійного статусу для соціальної психології не передбачалось, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоча б як окремої частини психологічної науки) зупинились на достатньо довгий термін. Соціологія в ті роки взагалі виявилась під ударом, тому питання про існування соціальної психології в її рамках взагалі не піднімалося. Більше того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на заході, причому в рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її «буржуазним» варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в радянських країнах. Саме поняття «соціальна психологія» стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.
Саме в цьому розуміння говорять про довготривалий перерив у розвитку соціальної психології. Проте цей термін може використовуватись лише відносно. Насправді була перерва в самостійному існуванні соціальної психології, що не виключало реального існування окремих досліджень, які по своїй суті являлися строго соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, насамперед педагогічної. Так, вивчення питань колективу концентрувалося у сфері педагогічної науки, д роботи А.С. Макаренко, А.С. Залужного мали не лише суто педагогічне значення. Так само ряд проблем соціальної психології продовжував розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів та груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому розглядалася як складова частина марксизму.
2. Роль праць Л.С. Виготського у становленні соціально-психологічної науки та визначенні її предмета
Особливо слід зазначити, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Важливу роль тут відіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити дві сфери питань у працях Виготського, які мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології.
По-перше, це вчення Виготського про вищі психічні функції, що в значній мірі вирішувало питання виявлення соціальної детермінації психіки. Довівши, що вищі психічні функції не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський прийшов до такого висновку, що для розуміння змісту цих функцій потрібно вийти за межі організму і шукати їх корені в суспільних умовах життя. Засвоєння суспільного досвіду змінює не тільки зміст психічного життя, але й створює нові форми психічних процесів, які приймають вигляд вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природні закони роботи мозку набувають нових властивостей, включаючись в систему суспільно-історичних відносин. Починаючи з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвивав і даі думку про культурно-історичну детермінацію самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований характер психічних функцій людини та про походження внутрішніх психічних процесів їх діяльності) дозволяли зробити висновок, що основний механізм розвитку психіки – це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності. Таке трактування проблем загальної психології давала солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем.
По-друге, у працях Л.С. Виготського вирішувались і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалось специфічне розуміння предмета соціальної психології. Воно виходило із критики того розуміння, яке було притаманне В. Вундту, який розвивав концепцію «психології народів». Соціальна психологія, або «психологія народів», як її розумів Вундт, розглядала в якості свого предмета мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготський назвав «згустками ідеології», «кристалами». На його думку, завдання психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці «кристали», а в тому, щоб вивчити сам розчин. Але розчин не можна вивчити так, як пропонує Бехтєрєв, тобто вивести колективну психіку з індивідуальної. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології – вивчення психіки сукупної особистості. Психіка окремої особистості також соціальна, ому вона і представляє собою предмет соціальної психології. Саме в цьому значенні соціальна психологія відрізняється від колективної психології: «предмет соціальної психології – психіка окремої людини, а колективної – особиста психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви)».
На перший погляд здається, що така позиція надто відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію. Але насправді відмінність тут носить суто термінологічний характер: Виготський порівнює не «загальну» і «соціальну» психологію, а «соціальну» та «колективну». Проте легко помітити, що соціальна психологія для нього – це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детермінації психіки (в термінології 20-х рр. – це така загальна психологія, яка «вся стала соціальною»). Терміном «колективна психологія» Виготський визначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, який не зуміли помітити багато інших психологів 20-х рр. або відносно якої вони не зуміли знайти істинно наукової методології дослідження.
Саме тому можна стверджувати, що ідеї Виготського, висловлені ним у 20-х рр. та пізніше, в 30-ті рр. виявились потрібною передмовою, що сформувалася всередині психологічної науки, для того, щоб в результаті найточніше визначити предмет соціальної психології.
3. Сучасні уявлення про предмет соціальної психології
Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр.. розгорнувся другий етап дискусії про предмет соціальної психології. Дві обставини сприяли новому обговоренню цієї проблеми.
По-перше, це були потреби практики, яка постійно та активно розвивалася. Вирішення основних економічних, соціальних та політичних проблем дозволило більш уважно аналізувати психологічну сторону різних проявів суспільного життя. Активний зворотній зв'язок на хід об’єктивних процесів повинно мати особливе коло досліджень в сучасних умовах, коли психологічний, «людський» фактор набуває настільки значної ролі. Механізми конкретної взаємодії суспільства та особистості в цих умовах повинні бути досліджені не тільки на соціологічному, але й на соціально-психологічному рівні.
По-друге, до того моменту, коли всі ці проблеми з особливою гостротою були поставлені життям, відбулися серйозні зміни і в області самої психологічної науки. Психологія перетворилася на розвинуту дисципліну, яка керується визначними теоретичними працями та широко розгалуженою практикою експериментальних досліджень. Значно зросла кваліфікація дослідників як в професійному, так і в методологічному плані. Були створені необхідні умови для нового обговорення питання про долю соціальної психології, про її предмет, завдання, методи, а також про її місце в системі наук. Обговорення цих питань на новому рівні ставало не тільки потрібним, але й можливим.
Дискусія розпочалась в 1959 році із статті А.Г. Ковальова, опублікованої в журналі «Вісник ЛГУ», після чого була продовжена на Другому Всесоюзному з’їзді психологів у 1963 році, а також на сторінках журналу «питання філософії». Основна полеміка торкалася двох питань:
1) розуміння предмета соціальної психології і відповідно кола її завдань;
2) співвідношення соціальної психології з психологією, з одного боку, та з соціологією – з іншого. Незважаючи на різноманіття аспектів різних точок зору, всі вони можуть бути згруповані в декілька основних підходів.
Стосовно питання про предмет соціальної психології утворилося три підходи. Перший з них, що отримав переважаюче поширення серед соціологів, розглядав соціальну психологію як науку про «масоподібні явища психіки». В рамках цього підходу різні дослідники виділяли різні явища, які підходили під це визначення; іноді найбільший акцент робився на вивченні психології класів, інших великих соціальних об’єднань, і в зв’язку з цим на таких окремих елементах, сторонах суспільної психології груп, як традиції, характери, звичаї та ін. в інших випадках велика увага приділялася формуванню суспільної думки, таким специфічним масовим явищам, як мода і т.п. Насамкінець, всередині цього підходу майже всі одноголосно говорили про необхідність вивчення колективів. Більшість соціологів чітко трактували предмет соціальної психології як дослідження суспільної психології (відповідно були розмежовані терміни «суспільна психологія» - рівень суспільної свідомості, характерний для окремих соціальних груп, насамперед класів, і «соціальна психологія» - наука про цю ж суспільну психологію).
Другий підхід, навпаки, бачить основним предметом дослідження соціальної психології особистість. Відтінки тут проявлялися лише в тому, в якому контексті передбачалося дослідження особистості. З однієї сторони, великий акцент робився на психологічні риси, особливості та типологію особистості. З іншої сторони, виділялося становище особистості в групі, міжособистісні відносини, вся система спілкування. Пізніше з точки зору цього підходу дискусійним виявилося питання про місце «психології особистості» в системі психологічного знання (чи є це розділом загальної психології, еквівалент соціальної психології чи взагалі самостійна область досліджень). Часто на захист описаного підходу наводився такий аргумент, що він більш «психологічний», що лише на цьому шляху можна уявити соціальну психологію як органічну частину психології, як різновид саме психологічного знання. Логічно, що подібний підхід у великій мірі виявився популярним серед психологів.
Насамкінець, в ході дискусії оформився і третій підхід до питання. Певною мірою з його допомогою намагалися синтезувати два попередніх. Соціальна психологія розглядалася як наука, що вивчає і масові психічні процеси, і становище особистості в групі. В цьому випадку, природно, проблематика соціальної психології показувалась досить широкою, практично все коло питань, які розглядалися в різних школах соціальної психології, включалося в її предмет. Були зроблені спроби дати повну схему проблем, що вивчалися в рамках цього підходу. Найбільш широкий перелік вміщувала схема, запропонована Б.Д. Паригіним, на думку якого, соціальна психологія вивчає:
1) соціальну психологію особистості;
2) соціальну психологію суспільних груп та спілкування;
3) соціальні відносини;
4) форми духовної діяльності.
Згідно В.Н. Мясіщева, соціальна психологія досліджує:
1) зміни психічної діяльності людей в групі під впливом взаємодії;
2) особливості груп; 3) психічну сторону процесів суспільства.
Важливим є той факт, що при всіх особистих розбіжностях запропонованих підходів ідея була спільною – предмет соціальної психології достатньо широкий, і можна з двох сторін підходити до його визначення – як зі сторони особисто
Але згода у розуміння кола завдань, які вирішує соціальна психологія, ще не означає згоди у розумінні її співвідношення з психологією та соціологією. Тому відносно самостійно дискутується питання про «межі» соціальної психології. Тут можна виділити чотири позиції:
1) соціальна психологія є частиною соціології;
2) соціальна психологія є частиною психології;
3) соціальна психологія – це наука «на межі» психології та соціології, причому сама «межа» розуміється двозначно:
а) соціальна психологія відмовляється від визначеної частини психології та певної частини соціології;
б) вона захвачує «нічию землю» - область, яка не належить ні до соціології, ні до психології.
Якщо скористатися пропозицією американських соціальних психологів Макдевіда та Харрарі (а питання про місце соціальної психології в системі наук обговорюється не менш активно і в американській літературі), то всі вказані позиції можна звести до двох підходів: інтрадисциплінарному та інтердисциплінарному. Іншими словами, місце соціальної психології можна віднайти всередині однієї із «батьківських» дисциплін або на межі між ними.
Незважаючи на деякі відмінності, всі запропоновані підходи по суті зупиняються перед однією і тією ж проблемою: яка ж «межа» відділяє соціальну психологію від психології, з одного боку, і від соціології – з іншої. Адже де б не «розміщувати» соціальну психологію, вона все одно при всіх умовах межує з цими двома дисциплінами. Якщо вона є частиною психології, то де ж межа саме соціально психологічних досліджень всередині психології? Соціологія, якщо вона навіть при такому розгляді опинилась за межами соціальної психології, все одно також межує з нею в силу специфіки предмета тієї та іншої дисципліни. Такі ж умовиводи можна навести і стосовно положення соціальної психології всередині соціології. Але при інтердисциплінарному підході ніхто не відійде від питання про «межі»: що означає «на межі», якою частиною дотикаються психологія і соціологія? Або що означає «самостійна дисципліна»: «відрізає» вона якісь часини у психології та соціології чи взагалі має певні абсолютно самостійні області, які не входять ніяким чином ні до психології, ні до соціології.
Спробуємо розглянути ці «межі» з кожної із двох сторін окремо. Що стосується соціології, то її сучасна структура зазвичай характеризується за допомогою виділення трьох рівнів: загальної соціологічної теорії, спеціальних соціологічних теорій, конкретних соціологічних досліджень. Відповідно, в системі теоретичного знання існує два рівні, кожен з яких безпосередньо дотикається до проблем соціальної психології. На рівні загальної теорії досліджуються, наприклад, проблеми співвідношення суспільства та особистості, суспільної свідомості та особистості, суспільної свідомості та соціальних інститутів, влади і справедливості тощо. Але саме ці ж проблеми цікавлять і соціальну психологію. Саме тут проходить одна із меж. В області спеціальних соціологічних теорій можна знайти декілька таких, де очевидними є і соціально-психологічні підходи, наприклад, соціологія масових комунікацій, суспільної думки, соціологія особистості. Мабуть, саме в цій сфері особливо важким є розмежування, а саме поняття «межі» є достатньо умовним. Можна сказати, що саме з предметом іноді н вдається віднайти відмінностей, вони прослідковується лише з допомогою виділення специфічних аспектів дослідження, специфічного кута зору на одну і ту ж проблему.
Стосовно «межі» між загальною психологією та соціальною психологією, то це питання відноситься до категорії ще складніших. Якщо залишити в стороні першу інтерпретацію соціальної психології як вчення про соціальну детермінацію психіки людини, адже в цьому смислі вся психологія, що орієнтується на культурно-історичну традицію, соціальна, то специфічна проблематика соціальної психології, природно, знаходиться найближче до тієї частини соціальної психології, яка визначається як психологія особистості. Спрощено було б думати, що в загальній психології досліджується особистість поза її соціальною детермінацією, а лише соціальна психологія вивчає цю детермінацію. Весь зміст постановки проблеми особистості полягає в тому, що особистість з самого початку розглядається як «задана» суспільством. А.Н. Леонтьєв відмічає, що діяльність окремих індивідів може протікати у двох формах: в умовах відкритої колективності або віч-на-віч з оточуючим предметним світом. Але в яких би умовах і формах не протікала б діяльність людини, яку б структуру вона не набирала б, її не можна розглядати окремо взяту із суспільних відносин, із життя суспільства.З цієї точки зору в загальній психології досліджуються структура потреб, мотивів особистості та ін. Тим не менше залишається ряд специфічних завдань для соціальної психології. Не говорячи вже про ті завдання, які просто не вирішуються загальною психологією (динаміка розвитку міжособистісних відносин в групах, сама природа спільної діяльності людей в групах і форми новоутвореного спілкування та взаємодії), навіть стосовно особистості у соціальної психології існує своя власна точка зору: як конкретно діє особистість у різних реально існуючих соціальних групах – це і є проблема соціальної психології. Вона повинна не просто відповісти на питання про те, як формуються мотиви. Потреби, установки особистості, чому саме такі, а не інші мотиви, потреби та установки сформувалися у цієї особистості, в якій мірі це залежить від групи, в умовах якої дана особистість діє та інші моменти.
Таким чином, сфера власних інтересів соціальної психології розглядається достатньо чітко, що і дозволяє обмежити її як від проблем соціології, так і від проблем загальної психології. Це, однак, не додає аргументів на користь більш точного виявлення статусу соціальної психології між двома вказаними дисциплінами, хоча дає основи для визначення області дослідження. Що стосується статусу, то суперечки навколо цього питання до сьогодні продовжуються в західній соціальній психології. Французькі дослідники Пенто і Гравітц так пояснюють основну лінію цієї полеміки: «До виникнення соціальної психології існувало дві лінії розвитку проблематики особистості та суспільства: психологія аналізувала природу людини, соціологія аналізувала природу суспільства. Потім виникла самостійна наука – соціальна психологія, яка аналізує ставлення людини до суспільства». Така схема можлива лише стосовно такої психології, яка аналізує природу людини окремо взяту від природи суспільства. Але тепер вже складно віднайти такого роду психологічні теорії, хоча багато з них, признаючи факт впливу суспільства на людину, не знаходять коректного вирішення проблеми про способи такого впливу. Розуміння предмета соціальної психології та її статусу в системі наук залежить від розуміння предметів як психології, так і соціології.
4. Завдання соціальної психології і проблеми суспільства
Широка дискусія з приводу предмета соціальної психології - участь більшості наук, що виникають на межі різних дисциплін. Саме так висновки дискусій у всіх таких випадках не обов’язково приводять до вироблення точної дефініції. Проте вони все одно вкрай важливі тому, що , по-перше, допомагають розглянути коло завдань, які вирішує ця наука, і, по-друге, ставлять невирішені проблеми більш чітко, змушуючи усвідомлювати свої власні можливості та засоби. Дискусія про предмет соціальної психології не може вважатися завершеною, хоча база досягнутої згоди є достатньою, щоб проводити дослідження. Разом з тим залишається безперечним те, що не все ще вирішено. Як відомий компроміс склалось таке положення, що практично існує дві соціальні психології: одна, пов’язана безпосередньо з більш «соціологічною». Інша – безпосередньо з «психологічною» проблематикою. В такому значенні ситуація виявилась спорідненою з тією, яка склалася в ряді багатьох країн. Так, наприклад, в США соціальна психологія офіційно існує «двічі»: її частина існує всередині Американської соціологічної асоціації і всередині Американської психологічної асоціації; в передмовах до посібників зазвичай вказується, ким є автор за освітою – соціологом чи психологом. У 1954 році в США за пропозицією відомого соціального психолога Т.Ньюкома в одному з університетів був проведений цікавий експеримент: курс соціальної психології начитувався половині студентів одного курсу в першому триместрі лектором-соціологом, а другій половині студентів того ж курсу в другому семестрі – лектором-спихологом. Після закінчення курсів студентам запропонували провести дискусію по проблемах соціальної психології, але дискусія не вийшля, оснільки студенти повністю були впевнені, що вони прослухали абсолютно різні курси з абсолютно різних дисциплін. Виданий у США в 1985 році навчальний посібник К.Стефан та В.Стефан так і називається «Дві соціальні психології». Звичайно, така подвійність викликає ряд незручностей. Вона може допускатися лише на певному етапі розвитку науки, користь від дискусії про її предмет повинна полягати, між іншим, і втому. Щоб сприяти однозначному вирішенню питання.
Гострота проблем соціальної психології диктується не тільки певною невизначеністю її становища в системі наук і навіть не переважно цією її особливістю. Досить важливою та істотною рисою соціально-психологічного знання є його включеність в соціальну і політичну проблематику суспільства. Звичайно, це стосується особливою мірою таких проблем соціальної психології, як психологічні характеристики великих соціальних груп, масових рухів і т.д. Але і традиційні для соціальної психології дослідження малих груп, соціалізації чи соціальних установок особистості пов’язані з тими конкретними завданнями, які вирішуються суспільством визначеного типу.
У теоретичній частині частини соціально-психологічного знання безпосереднім є вплив конкретних соціальних умов, традицій і культури. У певному значенні слова можна сказати, що соціальна психологія сама є часиною культури. Звідси виникає принаймні два завдання для дослідження.
По-перше, завдання коректного відношення до зарубіжної соціальної психології, насамперед до змісту її теоретичних концепцій, а також методів і результатів дослідження. Як свідчать результати багатьох західних робіт, більшість практично орієнтованих досліджень в соціальній психології були викликані до життя абсолютно конкретними потребами практики. Відповідно, сама орієнтація цих досліджень повинна бути уважно вивчена під кутом зору завдань, поставлених у свій час практикою. Сучасні наукові дослідження не можуть реалізуватися без визначеної системи їх фінансування, а система сама по собі диктує і ціль, і визначене забарвлення основного напрямку роботи. Саме тому питання про ставлення до традиції соціальної психології в будь-якій іншій країні не має однозначного вирішення: нігілістичне заперечення чужого досвіду тут так само недоречне, як і просте копіювання ідей та досліджень. Не випадково в сучасній соціальній психології введено поняття «соціального контексту», тобто прив’язаності дослідження до визначеної соціальної практики.
По-друге, завдання детального відпрацювання проблеми прикладних досліджень в соціальній психології. Дослідження, що проводилися безпосередньо у різних секторах суспільного організму, потребують не лише високої професійної майстерності, але й громадянської відповідальності дослідника. Спрямування практичних рекомендацій і є тією сферою, де соціальна психологія безпосередньо «вникає» в суспільне життя. Відповідно, для соціального психолога досить гостро поставлене не лише питання про професійну етику, але і про формулювання своєї соціальної позиції. Французький соціальний психолог С.Московічі справедливо помітив, що завдання для соціальної психології задає саме суспільство, воно диктує їй проблеми. Але це означає, що соціальний психолог повинен розуміти ці проблеми суспільства, вміти чітко їх вловлювати, усвідомлювати, в якій мірі і в якому напрямку він може сприяти вирішенню цих проблем. «Академізм» і «професіоналізм» в соціальній психології повинні органічно включати в себе і відому соціальну чутливість, розуміння сутності соціальної «ангажованості» цієї наукової дисципліни.
Висновки
У сучасному суспільстві розкриваються різні сфери використання соціально-психологічних знань.
Специфіка соціальної психології на пострадянському просторі складалася в конкретних історичних умовах, а саме в період існування соціалістичного порядку, і породила відповідну проблематику. Звичайно, багато з відкритих в традиційній соціальній психології явищ мають місце в будь-якому типі суспільства: міжособистісні відносини, комунікативні процеси, лідерство – все це явища, притаманні будь-якому типу суспільної організації. Проте, констатуючи цей факт, потрібно мати на увазі дві обставини. По-перше, навіть і ці, описані в традиційній соціальній психології. Явища набувають в різних соціальних умовах іноді зовсім інший вигляд. Формально процеси залишаються такими самими: юди спілкуються один з одним, у них формується певні соціальні установки і т.д., але який зміст різних форм їх взаємодії, якого роду установки виникають стосовно певних суспільних явищ – все це визначається змістом конкретних соціальних відносин. Отже, аналіз всіх традиційних проблем набуває все нові грані. Методологічний принцип включення саме змістового розгляду соціально-психологічних проблем диктується в тому числі і суспільними потребами.
По-друге, нова соціальна реальність породжує іноді і потребу нових акцентів при дослідженні традиційних для певного суспільства проблем. Ідея про те, що суспільство диктує проблеми соціальної психології повинна бути доповнена ідеєю про те, що обов’язок соціального психолога – вміти виявити ці проблеми.
Крім завдань загальнотеоретичного плану суспільство ставить перед соціальною психологією і конкретні прикладні завдання. Прикладні дослідження не можуть очікувати вирішення теоретичних питань, вони висуваються буквально із усіх сфер суспільного життя. Ряд найважливіших напрямків прикладних досліджень визначається сьогодні завданнями, пов’язаними з тими змінами в масовій свідомості, які зумовлені саме радикалізмом соціальних перетворень. Тут також мають корені і нові можливості для діяльності соціального психолога-практика.
Список використаної літератури
1. Артемов В.А. Введение в социальную психологию. - М., 1927.
2. Беккер Г., Босков А. Современная социологическая теория в ее преемственности и развитии. - М., 1961.
3. Бехтерев В.М. Коллективная рефлексология // Избранные работы по социальной психологии. - М., 1994.
4. Блонский П.П. Очерк научной психологии. - М., 1924.
5. Будилова Е.Л. Философские проблемы в советской психологии. - М., 1971.
6. Выготский Л.С. Исторический смысл психологического кризиса. Собр. соч. - М., 1982, т. 1.
7. Выготский Л.С. История развития высших психических функций. Собр. соч. - М., 1983, т. 3.
8. Выготский Л.С. Психология искусства. - М., 1987.
9. Ковалев А.Г. О предмете социальной психологии. - "Вестник ЛГУ", 1959, №11.
10. Корнилов К.Н. Учебник психологии, изложенный с точки зрения диалектического материализма. - М.-Л., 1929.
11. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. - М., 1975.
12. Московичи С. Общество и теория в социальной психологии // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. - М., 1984.
13. Мясищев В.Н. Личность и неврозы. - М., 1949.
14. Парыгин Б.Д. Основы социально-психологической теории. - М., 1971.
15. Пэнто Р., Гравитц М. Методы социальных наук. Пер. с франц. - М., 1972.
16. Рейснер М.А. Проблемы социальной психологии. - Ростов-на-Дону, 1925.
17. Социальная психология: саморефлексия маргинальности. Хрестоматия. - М., 1995.