Національний університет
«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Факультет соціальних наук і соціальних технологій
Школа соціальної роботи імені В.І. Полтавця
«Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах»
Курсова робота
з соціальної роботи
Студентки Годзули Олесі Вікторівни
Науковий керівник – старший викладач Назарук В.Я
Київ-2010р.
План
Вступ
Розділ 1. Юридичні, соціальні та психологічні особливості становища дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
1.1 Вихованці інтернатних закладів у українському законодавстві
1.2 Життя дитини у інтернатному закладі
1.3 Психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
Розділ 2. Соціальна робота у інтернатних закладах
2.1 Завдання соціального працівника при роботі в інтернатному закладі
2.2 Спілкування з дитиною в інтернатному закладі
2.3 Процес виховання дитини в інтернатному закладі
Висновки
Список використаної літератури
Анотація
Вступ
Проблема сирітства та дітей, позбавлених батьківського піклування, завжди була актуальною, її розв’язання – одне з пріоритетних спрямувань державної соціальної політики. Державний комітет статистики України повідомляє, що кількість дітей-сиріт і молоді, позбавленої батьківського піклування, з кожним роком невпинно зростає. За даними Державного комітету статистики України станом на 01.09.2006 в школах-інтернатах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувало 15 669 вихованців. 17 780 дітей налічувалося в інтернатних закладах у 2008 році.
Система державної опіки в Україні створювалася за умов старої політичної системи. В її основу були покладені ідеї колективного виховання дітей. Україна успадкувала систему великих інтернатних закладів, де діти не повною мірою можуть реалізувати свій потенціал. Такі установи не в змозі забезпечити індивідуальний підхід до кожної дитини й часто ізолюють дітей від місцевої громади. Якщо дитина потрапляє до закладу інтернатного типу в ранньому віці, вона, як правило, залишається в інтернаті до повноліття. [8]. Тому дуже важливим є процес виховання дитини у закладі, адже від нього залежатиме її подальше життя. Закінчуючи школу-інтернат, випускники зазвичай виявляються непристосованими до дорослого життя, не мають певного соціального досвіду, комунікативних вмінь та навичок самообслуговування.
Окрім того, на інтернатні заклади часто покладена функція «виправлення» прогалин у вихованні та розвитку дітей, бо власне факт потрапляння дитини до закладу часто є наслідком занедбаності дитини. Останніми роками набуває поширення таке явище, як соціальне сирітство, зумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання свої обов’язків щодо дитини. Причинами такого явища є, перш за все, асоціальна поведінка батьків, алкоголізм, наркоманія тощо. Все зазначене об’єктивно або суб’єктивно створює несприятливі умови для виховання дітей, сприяє появі відхилень у їх психічному, розумовому, моральному розвитку, деформації поглядів, переконань, звичок, негативному життєвому досвіду.
Враховуючи наведені вище аргументи, така тема, як психологічні аспекти роботи з дитиною у інтернатному закладі є надзвичайно актуальною.
Метою даної роботи є з’ясування та опис психологічних особливостей роботи з вихованцями інтернатних закладів.
Завдання роботи:
1. Визначити становище дітей в інтернатних закладах.
2. Проаналізувати психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів.
3. З’ясувати завдання при роботі в інтернатних закладах і навести рекомендації щодо їх виконання.
РОЗДІЛ 1. Юридичні, соціальні та психологічні особливості становища дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
1.1 Вихованці інтернатних закладів у українському законодавстві
За Наказом Міністерства освіти і науки України та Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21 вересня 2004 року N 747/460 «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування», інтернатними закладами називаються дитячі будинки та загальноосвітні школи-інтернати всіх типів і форм власності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Наказ дає таке визначення інтернатного закладу: «навчально-виховні або виховні заклади, що забезпечують дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, умови для проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки, готують дітей до самостійного життя». Наказом передбачені такі типи інтернатних закладів:
— дитячий будинок — навчальний заклад інтернатного типу, що забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного та шкільного віку, а також тих, які перебувають у родинних стосунках;
— загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— спеціалізована школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію обдарованих дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— спеціальна загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання, соціальну адаптацію та корекцію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;
— загальноосвітня санаторна школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з відповідним профілем, що забезпечує виховання, навчання та лікування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують тривалого лікування.
Інтернатні заклади створюються для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у яких вони перебувають від трьох років до здобуття базової чи повної загальної середньої освіти, а в разі необхідності
— до повноліття, на повному державному утриманні за рахунок коштів відповідних бюджетів та інших, не заборонених законодавством, джерел фінансування. Головними завданнями інтернатних закладів є:
— забезпечення утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— забезпечення всебічного розвитку, фізичного, соціального та психічного здоров'я вихованців;
— створення умов, сприятливих для проживання дітей, їх навчання та виховання;
— забезпечення соціального захисту, медико-психолого-педагогічної реабілітації та соціальної адаптації вихованців;
— реалізація прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на належні умови проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки їх до самостійного життя та праці.
Вихованцями інтернатного закладу, відповідно до Наказу, можуть бути такі категорії дітей, як:
— діти-сироти;
— діти, відібрані у батьків за рішенням суду;
— діти, батьки яких позбавлені батьківських прав чи (або) засуджені, перебувають під арештом у період слідства, визнані недієздатними, перебувають на тривалому лікуванні, а також батьків, місцеперебування яких невідомо, чи з інших причин не беруть участі в утриманні та вихованні своїх дітей;
— підкинуті та безпритульні діти, які перебували в притулках для неповнолітніх, центрах соціально-психологічної реабілітації дітей. [10]
Отже, судячи вже із самого визначення інтернатного закладу, його вихованці повинні мати умови для різнобічного розвитку, здобуття нормального рівня освіти та повинні після виходу із закладу бути підготованими до самостійного життя. Але такі умови в інтернатних закладах України не цілком виконуються. Причини та наслідки цього невиконання будуть описані у наступному підрозділі.
1.2 Життя дитини у інтернатному закладі
І. Доля у своїй аналітичній записці для регіонального філіалу НІСД у м. Донецьку акцентує увагу на таких негативних явищах, що наразі зберігаються в системі виховання сиріт у державних закладах утримання:
-Неправильна організація спілкування усередині колективу, збереження авторитарного стилю виховання;
-Високий ступінь регламентованості життя вихованців, відсутність можливості вільно розподіляти і використовувати часовий простір і дії;
-ізольованість дітей в межах одного простору, обмеженість контактів із представниками суспільства із зовні, що фактично унеможливлює соціалізацію вихованців;
-відсутність диференційованого підходу до дітей, обмеженість врахування психологічних, фізичних особливостей;
-неврахування психологічного стану вихователів шкіл-інтернатів, притулків, дитячих будинків, що виявляється в проявах неадекватних, жорстоких дій по відношенню до дітей.
Зокрема с-поміж чинників, що призводять до специфічного психічного розвитку дітей, дослідники вважають найвпливовішими:
- своєрідну систему спілкування дорослих з дітьми,
- часту заміну вихователів,
- недостатню увагу до формування особистісного практичного життєвого досвіду дітей,
- звуження навколишнього середовища,
- відсутність особистісно-орієнтованого підходу до дітей.
Школи-інтернати – це закриті (напівзакриті) навчально-виховні заклади, вихованці яких постійно перебувають у закритих колективах. Маючи обмежену сферу спілкування, вони одержують недостатню, а часом і деформовану інформацію про навколишній світ, про інших людей.
В інтернаті дитина постійно спілкується з однією й тою самою достатньо вузькою групою однолітків, при чому вона сама не може надати перевагу іншій групі, що може зробити будь-який учень звичайної школи. Але одночасно вона й не може бути виключена з неї. Належність до визначеної групи однолітків при цьому виявляється начебто безумовною. Це призводить до того, що стосунки між однолітками складаються не як приятельські, дружні, а по типу родинних, як між братами та сестрами. Таку безумовність у спілкуванні з однолітками у дитячому закладі інтернатного типу можна, з одного боку, розглядати як позитивний фактор, що сприяє емоційній стабільності, захищеності, коли група однолітків виступає певним аналогом сім’ї, а з іншого боку, подібні контакти не сприяють розвитку навичок спілкування з однолітками, вміння налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомою людиною, адекватно оцінити свої якості, необхідні для виборного, дружнього спілкування.
Більше того, відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, котре було б адекватним для дітей, що виховуються в закладі, є серйозною перешкодою на шляху їх взаємодії з іншими та з оточуючим світом загалом. І.В. Дубровіна, зокрема, зазначає: «…дорослий відіграє цілковито виключну роль у розвитку особистості дитини. У дитячому закладі інтернатного типу дефіцит спілкування дитини з дорослим призводить до гіпертрофії, надцінності цієї потреби, до практично повної залежності емоційного благополуччя дитини від ставлення до неї дорослого».
За Розенцвейгом, становленню адекватних форм поведінки дитини стосовно дорослих сприяє нормальне протікання процесу ідентифікації з батьками, котре у дітей, що виховуються не в сім’ї, виявляється порушеним. В умовах інтернатного закладу неможливо відтворити механізм ідентифікації, що повністю повторює сімейну ідентифікацію. До того ж питання щодо доцільності заміни ідентифікації з батьками ідентифікацією з працівниками закладу достатньо складне і не має однозначного розв’язання.
Набула поширення практика використання різних типів покарань від мовних образ, до переведення «некерованих» осіб до психіатричних закладів закритого типу. Так, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальну справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар». В більшості випадків таким дітям потрібна психологічна допомога, яку більшість закладів не мають можливості повноцінно здійснити. Тому вони відправляють дітей на лікування до психіатричної лікарні. Втім, як уже стверджувалось, навіть у кращому випадку (якщо педагогічні працівники не надають таким дітям статус покарання, лікарі не встановлюють діагноз), дитина сприймає це як покарання, зазнає серйозних психічних страждань.
Основи колективного виховання, що домінують в інтернатних закладах не забезпечують індивідуальний розвиток здібностей кожного вихованця.
І. Доля зазначає, що в інтернатних закладах спостерігається надмірна опіка дітей, яка призводить до незнання ними своїх обов'язків. Результатом є формування у переважної більшості вихованців державних закладів хибної уяви про свої соціальні ролі, як сироти. [4].
Через вищеперераховані особливості життя дітей у інтернатних закладах, а також через особливості життя і виховання цих дітей до потрапляння до цих закладів (що власне і стають причинами необхідності вилучення їх із того середовища, в якому діти перебували раніше), у вихованців формуються певні психологічні особливості і потреби, про які піде мова у наступних підрозділах роботи.
1.3 Психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
Інтернатні заклади відрізняються особливим контингентом дітей, здебільшого педагогічно занедбаних. О. Поляновська відзначає такі поширені характеристики дітей у інтернатних закладах: «Вони відстають у своєму психічному розвитку, мають низьку пізнавальну активність, у них не сформувалися пізнавальні інтереси, рівень їхніх знань також значно нижчий, порівняно з учнями загальноосвітньої школи». Схожої думки з цього приводу дотримується Марія Донник: «…діти, позбавлені батьківського піклування, що виховуються в закладах інтернатного типу, характеризуються досить невисоким рівнем розумового, психічного, фізичного розвитку; бажають кращого показники розвитку особистості, спостерігаються порушення статевої ідентифікації, з’являється схильність до вживання наркотиків, алкоголю й куріння». Ф. Мустаєва змальовує проблемні характеристики цих дітей ще більш серйознішими: у них досить високі показники психічних розладів, розвитку депресивних станів та апатії, недорозвиненість емоційної сфери, зниження рівня мислення, підвищення рівня збудженості, фіксуються специфічні поведінкові прояви.
Діти потрапляють до такого закладу уже з певними сформованими соціальними навичками поведінки, мають свої переконання, інтереси, які формувались в більшості не за сприятливих умов розвитку та становлення їх особистості. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зустрічаючись із проблемою неможливості задовольнити свої потреби та інтереси, часто намагаються задовольнити їх тим шляхом, який є можливим. Інколи навіть трапляється так, що цим шляхом стає злочин.
Крім психологічних проблем дітей, що опинилися у інтернаті, які сформувалися ще до потрапляння дитини до закладу, існує безліч проблем, які формуються уже як наслідок перебування дитини у ньому. Особливості становища вихованця інтернату стають негативними чинниками впливу на психіку дитини, що саме перебуває у стадії розвитку та формування різноманітних рис характеру та навичок спілкування, подолання життєвих проблем тощо.
Ще одним із наслідків виховання в інтернатному закладі є порушення соціальної адаптації, що може призвести в одних випадках до зниження активності, яке веде до апатії та більшого інтересу до речей, ніж до людей, в інших випадках до гіперактивності з відходом в асоціальну та кримінальну поведінку, а в деяких випадках може проявлятися тенденція поводитися зухвало в суспільстві, намагаючись привернути до себе увагу, не вміючи створити міцні емоційні зв’язки.
У дітей, що живуть в умовах виховання дитячого будинку на повному державному забезпеченні, з’являється позиція утримання («нам повинні», «дайте»), відсутні ощадливість і відповідальність. На думку О. Поляновської, «така позиція може призвести до негативних утворень в структурі особистості учня, а саме домінування нижчих мотивів при постановці мети, невміння продумувати засоби для виконання дій, вузькості інтересів та їх нестійкості».
У вихованців інтернатів через особливості життя в цих закладах з’являються проблеми спілкування. По-перше, умови життя у інтернаті передбачають постійне перебування в оточенні інших дітей та вихователів. Діти-сироти, що перебувають в інтернатних закладах, не мають можливості для усамітнення, навіть тоді, коли виникає таке бажання. О. Поляновська зазначає, що така ситуація часто призводить до погіршення настрою дітей, небажання займатися колективною справою, емоційного виснаження. Марія Донник також вважає відсутність вільного місця, де дитина могла б бути наодинці із собою суттєвою проблемою: «Кожній людині необхідний особливий стан душі, відокремлення, коли формується самосвідомість. Відсутність умов для внутрішньої зосередженості стандартизує певний тип особистості».
Спостерігається відставання в становленні інтимно-особистісного спілкування з однолітками: контакти з однолітками виражені слабко, вони дуже одноманітні, малоемоційні і зводяться до простих звернень і вказівок. В основі такого відставання лежить відсутність емпатії, тобто співчуття, співпереживання, вміння і потреби розділити свої переживання з іншою людиною.
М. Донник також відзначає, що спостарігаються такі своєрідні особливості щодо спілкування дітей-вихованців інтернатних закладів – контакти цих дітей поверхові, нервові та спішні (діти-вихованці інтернатних закладів домагаються уваги до себе, але й одночасно її відкидають). Потребуючи уваги та любові, вони не вміють поводити себе таким чином, щоб до них ставилися згідно з цією потребою. Досвід спілкування, що формується хибним чином, призводить до того, що дитина, позбавлена батьківського піклування, займає стосовно інших негативну позицію. Особлива проблема, з якою також стикаються діти-сироти – це феномен «ми» в умовах інтернатного закладу (вихованці охороняють один одного, але всі разом шукають вигоди від оточення). Явище, коли формується своєрідна психологічна позиція «ми», вихованці інтернату, та «вони» – суспільство за межами цього закладу.
Марія Донник взагалі вважає, що найважливіша проблема дітей, що виховуються в інтернаті – це відсутність любові та ласки батьків і родичів, у результаті чого формується депривація особистості. Ту ж думку простежуємо у працях Галини Бевз. Коли дитина залишається без захисту й підтримки близьких, вона може зупинитись у своєму розвитку і навіть регресувати (повернутися на ту стадію розвитку, на якій дитина почувалася комфортніше). Г. Бевз наголошує на такому явищі, як прихильність – щоб нормально розвиватися, дитина орієнтується на «подібну істоту свого виду», тобто дитині потрібна постійна значуща фігура, природно якою є мати або батько. Відсутність прихильності та необхідність постійно пристосовуватися призводять до зниження активного ставлення до життя, за якого не формуються соціально значущі цінності та орієнтири, а створюються умови для зростання конформізму – схильності уникати прийняття самостійних рішень, пасивності, пристосовницької орієнтації до запропонованих стандартів оцінок та поведінки.
Щодо наслідків виховання не в сімейному середовищі, Дубровіна відзначає також що «…підвищена цінність сім’ї та відсутність досвіду життя у ній призводять, з одного боку, до ідеалізації сім’ї, образу сім’янина, а з іншого – до гіпертрофії негативної моделі сім’ї. При цьому позитивний ідеальний образ сім’ї розмитий, не наповнений конкретними побутовими деталями, а негативний, навпаки, гранично конкретизований та емоційно насичений» [6]. Це може негативно впливати на формування уявлень про майбутнє сімейне життя. Наслідки цього простежуються на практиці у таких фактах: випускники інтернатних закладів часто мають значні труднощі у створенні сім’ї та збереженні її стабільності, вони важко входять у батьківську сім’ю чоловіка чи жінки, не можуть побудувати повноцінних стосунків із дружиною/чоловіком, зводячи все або до сексуальних стосунків, або до якихось вимог, що відірвані від реальності, швидко вичерпують початкову прив’язаність і не вміють розвивати вміст подружніх стосунків.
Варто звернути увагу на думки Ю. Бондаренко, викладені нею у статті «Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу». У статті вона зосереджує увагу на феномені «життєва компетентність», яка «належить до ключових компетентностей та виявляється через спроможність вирішувати життєві проблеми різноманітного характеру в контексті конкретної ситуації життєдіяльності людини, оволодівати життєвими й соціальними ролями» [2]. На думку фахівців з психології, медицини й фізіології, сформованість у людини життєвої компетентності сприяє її успішній самореалізації, виконанню найважливіших функцій життєдіяльності, забезпеченню фізичних, психічних та духовних потреб. Несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл-інтернатів стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів, так як відображається на усьому їхньому подальшому житті. Щодо особливостей учнів, які перебувають у школах-інтернатах, то Ю. Бондаренко зазначає, що серед них є діти, які стали жертвами психічного, фізичного й сексуального знущань; ті, що мають шкідливі звички (палять, вживають алкоголь, виявляють схильність до токсикоманії). Дослідження свідчать, що вихованці шкіл-інтернатів характеризуються нестійкою, неоднозначною самооцінкою, високим рівнем тривожності, імпульсивності, агресивності, наявністю комплексу неповноцінності, відчуття малоцінності своєї особистості. У багатьох вихованців значно деформована емоційна сфера (емоційна закритість, невміння виразити свої емоції, агресія, емоційна неврівноваженість, схильність до неадекватних реакцій). Для них характерні: відсутність позитивного досвіду ставлення до здоров’я, несформованість уявлення про способи його збереження; вузька часова орієнтація на мотивацію, яка виражається в прагненні жити сьогоднішнім днем, що деморалізує особистість, не створює установки на подолання труднощів, побудову життєвих планів, а спричинює ситуативність, імпульсивність у діях і вчинках; невміння спілкуватися та встановлювати відносини як з однолітками, так і з дорослими (досвід перебування під впливом вуличних компаній, конфліктність відносин з однолітками й вихователями, перебування в закритих кооперативних колективах, обмеженість відносин); відсутність життєвих навичок, навичок швидкої адаптації до самостійного прийняття рішень, подолання життєвих труднощів і проблем. Зазначене свідчить про несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл інтернатів, що стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів.
Несформованість життєвої компетенції, проблеми спілкування, педагогічна занедбаність, порушення емоційно-вольової сфери, незадоволена потреба у любові близьких та прихильності є тими чинниками, які визначають завдання та особливості спілкування соціального працівника з дітьми у інтернатному закладі, які зробимо спробу визначити у другому розділі роботи.
РОЗДІЛ 2. Соціальна робота у інтернатних закладах
2.1 Завдання соціального працівника при роботі в інтернатному закладі
Соціальна робота з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, спрямована на створення турботливого середовища, яке допомагає дитині розвиватися, сприяння соціалізації дитини, що перебуває в інтернатному закладі, запобігання бездоглядності дітей або їхньої інституціалізації. На цій же меті наголошує Ж.В. Петрочко у своїй статті: «…створення сприятливого соціально-виховуючого середовища, тобто ефективних умов для реалізації й захисту прав дитини шляхом гармонізації задоволення її особистісних потреб». Тобто в загальному аспекті метою соціального працівника стосовно дітей, які перебувають в інтернатних закладах, є забезпечення адекватного середовища виховання, під яким можна розуміти як оптимізацію педагогічного процесу у інтернатному закладі, так і влаштування життя дитини загалом.
Найбільш ефективним шляхом створення сприятливого соціально-виховуючого середовища є реінтеграція дитини в біологічну чи прийомну сім’ю, що є пріорітетним завданням соціального працівника. Тільки сім’я здатна забезпечити задоволення основних потреб дитини, надавати стимули для її подальшого розвитку, створювати стабільну атмосферу. Якщо не існує можливості для дитини жити з рідними батьками, найкраща альтернатива – усиновлення/удочірення, прийомна сім’я, дитячий будинкок сімейного типу.
Для влаштування дитини в прийомну сім’ю соціальний праці
Очевидним є також такий важливий напрямок соціальної роботи з вихованцями інтернатних закладів, як забезпечення можливостей для їхнього майбутнього. Тут мається на увазі як забезпечення соціальної і матеріальної основи життя дітей після виходу з інтернатного закладу – отримання житла, роботи, пільг тощо, так і психологічної готовності до життя за межами закладу. Різка заміна тотальної ізольованості і контролю системою безконтрольності і свободи дій призводить до втрати орієнтирів і цінностей. Зокрема, можливість отримання освіти розглядається більшістю випускників інтернатних закладів, як засіб звільнення із стін шкіл-інтернатів.
Петрочко узагальнює завдання при роботі з дітьми у інтернатному закладі поняттям «реінтеграція». Він визначає реінтеграцію як процес повернення людини в суспільство у ролі активного і незалежного члена соціального життя, що передбачає компенсацію втрат соціальних зв’язків, досягнення відповідного рівня емоційного стану тощо. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснюється відповідно до переконань: необхідно готувати дитину до створення власної сім’ї та адекватного виконання нею батьківських функцій. Організація та забезпечення оптимальних умов реінтеграції створюють можливості для подальшого повноцінного функціонування індивіда у соціумі, його успішної соціалізації. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, – процес повернення чи входження їх до тієї чи іншої соціальної системи шляхом відновлення або формування прив'язаностей, соціальних зв’язків та відносин, набуття соціального досвіду, соціальної компетентності.
Петрочко зазначає різні напрями соціально-педагогічної діяльності щодо входження до відповідних інституцій. Так, «у межах підготовки дитини до входження в економічну інституцію здійснюється сприяння її працевлаштуванню відповідно до потреб та індивідуальних особливостей; вироблення навичок планування бюджету та витрат; в політичну – сприяння захисту майнових прав дитини після закінчення навчання в інтернатному закладі; формування громадянської свідомості, політичної культури; в родинну – моделювання уявлення та переконання дитини про функціонально спроможну сім’ю (формування цілісного образу сім’ї з усвідомленням її функцій, механізмів розвитку, розподілу ролей тощо); вироблення необхідних навичок створення власної функціонально спроможної сім’ї; в педагогічну – передавання соціального досвіду старших поколінь; підготовка до включення дитини в різні структури соціальних інституцій; підтримка соціально-позитивної активності вихованця інтернатного закладу, введення його у соціально-виховне середовище; сприяння здобуттю освіти; в культурницьку – допомога в осягненні цінностей культури, пов’язаних з технічною та мистецькою творчістю, а також фізичним удосконаленням; сприяння розкриттю індивідуальних здібностей і талантів; підтримка дитини у пошуку тієї сфери творчої діяльності, де вона зможе найбільшою мірою самореалізуватися і самоствердитися; вироблення навичок організації і проведення змістовного дозвілля; в релігійній – забезпечення права свободи вірування і водночас формування критичного мислення з метою запобігання культової залежності; в екологічній – розвиток екологічного мислення, спрямованого на збереження і розвиток природного та сприятливого техногенного середовища».
Отже, незалежно від якого завдання соціального працівника у роботі з вихованцями інтернатних закладів відштовхуватися, повертаємося до проблеми виховання дитини. В даному випадку виховання виступає як дуже широке поняття, адже метою цього процесу в інтернатному закладі є створення можливостей для нормалізації життя дитини відповідно до її потреб шляхом корекції та адекватного розвитку психологічних якостей, світосприйняття, самоідентифікації і інших моментів.
2.2 Спілкування з дитиною в інтернатному закладі
Потрібно розглядати психологічні особливості роботи в інтернаті в двох аспектах – по-перше, робота повинна бути направлена на корекцію деформованого світосприйняття дитини, поведінки, на соціалізацію дитини і нормальний її розвиток, на вироблення навичок, необхідних для самостійного життя після виходу із закладу тощо. Але другий дуже важливий психологічний аспект роботи – це особливості спілкування працівника з дитиною, оптимальне сприйняття працівником дитини і навпаки, дитиною працівника. Соціальний працівник має направляти значні зусилля на цей аспект роботи.
Дубровіна не рекомендує будувати працівникам інтернатного закладу стосунки з дітьми по моделі сімейних стосунків. Це зазвичай не приносить очікуваних результатів – ці стосунки не є для дитини повноцінним замінником спілкування з матір’ю та батьком і сімейного виховання – проте часто призводить до емоційного вигорання самого працівника (Дубровіна пояснює це поняттям «емоційне донорство»).
Також Дубровіна описує важливу негативну тенденцію у стосунках працівників з дітьми, пов’язану з такою особливістю даної категорії дітей, як гіпертрофована залежність їх емоційного благополуччя від ставлення до нього дорослого. Часто вихователі та педагоги інтернатних закладів використовують силу залежності дитини від їхнього настрою, уваги, авторитету для управління її поведінкою. Однак при цьому не враховуються негативні наслідки такої емоційної залежності, одним з яких є ефект звуження мотивації, її жорсткої прив’язаності до конкретної ситуації (в даному випадку мотивації, що породжується вимогами дорослих). Вихователь повинен намагатися ослаблювати вплив такої залежності, розвивати автономію дитини від дорослого.
Працівник, не знаючи психічних особливостей розвитку дітей-сиріт, часто провокує учня на конфлікт, не замислюючись над тим, що дитина може зовсім ненавмисно себе так поводить, а це викликано її особливостями психіки. Щодо поширеної особливості дітей, що потрапляють до інтернатів – педагогічної занедбаності, то її результатом часто є недостатній інтелектуальний розвиток, це може виражатися в несформованості або нерозвиненості пізнавальних процесів, а саме нестійкої уваги, слабкої пам’яті, слабко розвинутого мислення, низькій ерудиції. При роботі з дітьми необхідно зважати на такі можливі їх особливості, інакше робота буде неефективною і на додачу можлива психологічна травматизація самої дитини. Наприклад, учитель, незнайомий з особливостями розвитку дитини, думатиме, що учень погано навчається, або виконує ті чи інші завдання, тому що не хоче навчатися краще. Така думка створить певний психологічний бар’єр між вчителем та учнем. Педагог думатиме, що він викладається повністю, а учень не хоче вивчити навіть елементарного. Дитина в свою чергу відчуватиме ворожий настрій вчителя до себе.
Тому кажемо, що соціальний працівник повинен вивчати дітей, з якими працює, та по можливості стимулювати педагогів та інших людей, що працюють з дитиною, на вивчення її особливостей. На основі психологічного портрету дитини обираються методи роботи з нею, адже лише адекватні до психологічних особливостей дитини дії спеціалістів, що працюють з нею, будуть максимально ефективними і не травмують дитячу психіку. Але саме по собі спілкування в ході роботи є надзвичайно важливим, і спілкуючись з дитиною потрібно зважати на її вірогідні відмінності від дітей, які виховувалися і виховуються в благополучних сім’ях.
2.3 Процес виховання дитини в інтернатному закладі
Варто зазначити, що одним із найскладніших наслідків виховання в дитячих будинках є порушення емоційно-вольової сфери. Порушення подібного роду проявляються найчастіше в підвищеній тривожності, емоційній напрузі, психічній втомі, емоційному стресі, підвищеній агресивності, недовірливості, емоційній холодності та ін. О. Поляновська вважає необхідним приділяти особливу увагу та працювати саме з цією особливістю стану дітей: «Якщо вчасно не звернути увагу на подібні прояви або неправильно їх оцінити, це може спонукати до розвитку в дитини неврозів та психічних розладів, які можуть в подальшому вплинути на інтереси особистості, мотиви її поведінки та визначати вчинки учня».
Подолання негативних стереотипів у свідомості й поведінці більшості вихованців вимагає не тільки певного часу й зусиль педагогів, а й застосування відповідних реабілітаційних методик. Головна соціальна і психолого-педагогічна ідея, покладена в основу діяльності закладів інтернатного типу, полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх дітей і підлітків в оволодінні освітою, у гармонійному розвитку, громадській діяльності відповідно до природних задатків, схильностей, здібностей і таланту. Це має створити необхідні умови для активного саморозвитку і самовдосконалення людини як активного творця нових вимірів суспільного розвитку. Тут варто зазначити думку дослідників, що навчальна та трудова діяльність повинна бути націлена на досягнення успіху, що посилює мотивацію саморозвитку особистості. Дитина отримує уявлення про сильні сторони свого розвитку, і спираючись на них досягає високого рівня загальноосвітньої та початкової підготовки. Різноманітні види діяльності дозволяють дітям включитися до навчально-трудового процесу відповідно до індивідуальних особливостей.
Потрібно систематично проводити з дітьми роботу, щоб максимально знизити рівень соціальної дезадаптації. Поляновська рекомендує грати з дітьми в рольові ігри, у яких ігрова ситуація наближена до життєвої. При вивченні різних тем на уроках варто обов’язково наводити приклади з життя, де діти зможуть використати ті чи інші знання, вчити дітей прийомам самовдосконалення та саморозвитку, розробляти проекти, спрямовані на вирішення проблем, які можуть у них виникнути після закінчення закладу.
Дубровіна також пропонує програвати життєві ситуації в ході групових занять для розвитку спілкування з однолітками (зокрема це можуть бути різні конфліктні ситуації). Для цього вона пропонує використовувати різноманітні ігрові завдання. Взагалі Дубровіна стверджує, що «…вміння психолога «працювати» в реальній життєвій ситуації, використовувати будь-яку подію в житті вихованців для просування їх у психічному розвитку, зміни їхніх стереотипних установок є одним з найбільш ефективних способів роботи…» з дітьми в інтернатних закладах. [6]. Крім того, Дубровіна вважає корисним навчати дитину не лише правильно поводитись у різних ситуаціях, але й вміти начебто вийти за межі актуальної життєвої ситуації. Для цього можна проводити з дітьми різноманітні ігри, в яких вони повинні уявляти собі, що буде робити їхній одноліток (з якими зазвичай ідентифікується дитина), чим може закінчитися той чи інший його вчинок. Проте Дубровіна зазначає важливу деталь щодо сприйняття дітьми такої форми роботи, як групові заняття. Ставлення до групових занять у вихованців інтернатних закладів може виявитися негативним, адже вони майже постійно відчувають перевантаження спілкуванням. Для боротьби з цим чинником (перевантаженням) автор пропонує такі психологічні методи, як аутогенні тренування та розвиток навичок саморегуляції.
Щодо того, яким чином уникнути формування у дітей такого явища як позиція утримання, О. Поляновська пропонує: привчати дітей до посильної побутової праці (поливати квіти у класній кімнаті, слідкувати за чистотою в ній); на уроках трудового навчання виготовляти вироби, які діти зможуть використати (коробочки, іграшки, годівнички для птахів); на уроках математики пропонувати задачі, де в змісті простежується цінність людської праці; на уроках читання пропонувати тексти про життя різних людей, з описом того, як складалась їх доля, як вони йшли до досягнення успіху та ін.
Одним із шляхів виховання в школі-інтернаті є позакласна виховна робота. Позакласною роботою є організовані і цілеспрямовані заняття з учнями, які проводяться школою спільно з позашкільними закладами в позаурочний час для поглиблення та розширення знань, умінь та навичок, розвитку самостійності, індивідуальних здібностей, нахилів учнів, а також задоволення їх інтересів і забезпечення розумного відпочинку. Складаючи органічну частину життя школи-інтернату, позакласна діяльність допомагає дітям успішно навчатися, виробляти в них навички суспільно корисної праці, свідому дисципліну, колективізм, розвиває ініціативу, сприяє моральному, розумовому, фізичному вихованню, естетичному вихованню школярів, задовольняє їх культурні потреби і направляє їх активність в русло корисної діяльності. Позакласна виховна діяльність робить життя школярів змістовнішим, цікавим, цілеспрямованим, заняття – радісними і яскравими, культура поведінки учнів значно виростає. Покращуються форми взаємостосунків на основі гуманності.
У вирішенні завдань формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості позакласна робота в школі-інтернаті є необхідним і систематичним доповненням до уроків. Її слід розглядати як одну з умов всебічного розвитку особистості учня. Основні напрямки позакласної виховної роботи: освітня позакласна робота, суспільно-соціальна робота, техніко-трудова робота, спортивно-туристична робота. В психологічному аспекті особливо важливий такий напрямок як суспільно-соціальна робота: «Її мета – формування світогляду, пояснення учням найважливіших політичних подій, залучення їх до суспільного життя, патріотичне, правове, економічне виховання, виховання на народних традиціях. Вся ця робота пов’язана з формуванням моральності».
Цю роботу можна проводити в різноманітних організаційних формах, які можна об’єднати в три групи:
- Гурткові форми занять, що об’єднують групи учнів для проведення з ними позакласної діяльності за відповідним планом і програмою протягом певного періоду. Щодо гурткової роботи, треба зазначити, вона буде доцільна, якщо діти займатимуться у гуртках з власної волі та бажання.
- Масові заходи, які охоплюють зразу значну кількість учнів в якості слухачів, глядачів, учасників.
- Індивідуальна робота з окремими учнями, яким даються ті чи інші завдання.
Для більш ефективної організації позакласної роботи та вибору найдоречнішої із запропонованих форм роботи, Поляновська зазначає, що «…обов’язково потрібно враховувати індивідуальні особливості, щоб вчасно виявити відхилення, які з’являються у поведінці, а також спрогнозувати шляхи їх подолання». Науковці АПН України розробили схему вивчення вихованця протягом навчального року. Відповідно до схеми, вивчення має бути як загальним, так і індивідуальним. Вивчаються стан здоров’я, психічного фізичного розвитку, знання, навчальні і трудові вміння, навички культурної поведінки, особливості поведінки, порушення поведінки.
Загальні принципи, яких рекомендовано дотримуватися при роботі з вихованцями інтернатних закладів, такі:
- Визнавати цінність кожної дитини;
- Ставитися до дитини як до особистості;
- Уникати «ярликування»;
- Не давати обіцянок, які неможливо виконати;
- Демонструвати позитивні моделі поведінки;
- Не підтримувати проявів небажаних якостей;
- Демонструвати позитивне ставлення до всіх дітей;
- Поважати думку, почуття та добровільний вибір дитини;
- Акцентувати увагу дитини на власних позитивних якостях та здобутках;
- Надавати працівникам інтернату інформаційну та методичну підтримку.
Висновки
Серед числених проблем, з якими соціальний працівник стикається при роботі в інтернатному закладі, психологічна проблематика домінує. Це є наслідком специфіки життя дитини у закладі, яка накладає свій відбиток на розвиток і подальшу долю дитини, а також безліччю психологічних проблем, з якими діти потрапляють до інтернатного закладу – адже причинами потрапляння туди дитини можуть бути бездоглядність, смерть близьких, насильство над дитиною та ін. В залежності від цих специфічних чинників, які мають місце у житті вихованця інтернатного закладу, його психологічний портрет буде незадовільним і це заважатиме нормалізації його життя.
Як правило, діти, які виховуються в інтернатному закладі, мають такі психологічні проблеми:
- педагогічна занедбаність;
- позиція утримання (як проблема мотивації та постановки життєвих цілей);
- проблема спілкування з іншими людьми (невміння встановити тісні емоційні стосунки, порушення інтимно-особистісного спілкування, неадекватне ставлення до дорослого тощо);
- неготовність до створення власної сім’ї через відсутність чітко сформованого образу сім’ї.
Важливим є адекватний виховний процес у інтернатному закладі. Його функціями має бути як корекція вже існуючих недоліків психологічного розвитку, так і запобігання формуванню нових в умовах інтернату; формування комфортного і відповідного до психологічних потреб дитини середовища навколо неї; формування ставлення до життя в цілому: адекватної мотивації, моделі спілкування з іншими, образу сім’ї.
До виховного процесу варто включити як безпосередньо виховні заходи, так і особливості спілкування працівників закладу з дітьми. По-перше, дитина потребує багато уваги від дорослих, так як це є необхідним компонентом її успішної соціалізації. Але при цьому намагання встановити з дитиною стосунки, подібні до сімейних, не приносять успіху, проте часто призводять до емоційного вигорання працівника. У спілкуванні з дитиною в інтернатному закладі важливим є:
- Не використовувати гіпертрофовану залежність емоційного благополуччя дитини від ставлення до нього дорослого, деформовану в цьому напрямку мотивацію дитини.
- Вивчати психологічні особливості дитини для вдосконалення роботи з нею відповідно до рівня розвитку дитини, здібностей, навичок, а також для поліпшення стосунків з нею в цілому.
Компонентами виховного процесу, спрямованими на реінтеграцію дитини у соціум, можуть бути:
- позакласна виховна робота (гуртки, масові заходи, індивідуальні заняття);
- рольові ігри (програвання життєвих ситуацій, а також моделювання поведінки у вигаданих ситуаціях);
- різноманітні психологічні методики для зменшення перевантаження спілкуванням, тренінги навичок спілкування тощо.
Проте спеціалісти зазначають, що будь-які заходи щодо допомоги дітям-сиротам в умовах проживання в інтернатному закладі не забезпечують того розвитку дитини, що необхідний для повноцінного становлення її особистості та дотримання її прав та інтересів, гарантованих законом. Мета соціальної роботи з дітьми, які перебувають у інтернатних закладах, має бути реінтеграцією дитини до сім’ї: усиновлення, встановлення над нею опіки, або такі форми, як прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу. Наразі це визначено як напрямок соціальної політики щодо влаштування дітей, які залишились без батьківського піклування, але перехід до такої форми влаштування є тривалим процесом і поки-що психологічні проблеми виховання дитини в умовах інтернатного закладу є надзвичайно актуальними.
Список використаної літератури
1. Бевз Г. Прийомні сім’ї (оцінка створення, функціонування та розвитку). К.: Главник, 2006. – 112 с.
2. Бондаренко Ю. Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу. – [Цит. 2009, 26 грудня]. – Доступно з: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Pfto/2009_2/files/ped_02_09_Bondarenko.pdf.
3. Діти державної опіки: проблеми, розвиток, підтримка: Навчально-методичний посібник в 2-х кн. – К.: Міленіум, 2005. – 286 с.
4. Доля І. Розвиток альтернативних форм соціалізації дітей-сиріт у контексті реформування державної системи опіки. - Регіональний філіал НІСД у м. Донецьку. – [Цит. 2009, 25 грудня]. – Доступний з: http://www.niss.gov.ua/Monitor/august08/12.htm.
5. Доннік М. Соціальний гуртожиток – шлях до самостійності випускників шкіл-інтернатів // Наукові записки. Сер. «Педагогічні науки». – № 83. Дубровина И.В. и др. Рабочая книга школьного психолога. – М.: Просвещение, 1991. – 303 с.
6. Захист дітей, які потребують особливої уваги суспільства: статистичний збірник. – Державний комітет статистики України. – К.: 2009. – 76 ст.
7. Інтегровані соціальні служби: теорія, практика, інновації: Навч.-метод. комплекс. / Автор-упоряд.: О. В. Безпалько, І. Д. Звєрєва, З. П. Кияниця, В. О. Кузьмінській та ін. / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Ж. В. Петрочко. – К.: Фенікс, 2007. – 528 с.
8. Кізь О.Б. Формування психологічної готовності вихованців інтернатних закладів до створення сім'ї: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07. — К., 2003. — 20 с.
9. Наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21 вересня 2004 року N 747/460 «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування».
10. Основы социальной работы: учебник / Отв. ред. Павленок П.Д. – М.: Инфра-М, 1998. – 368 с.
11. Петрочко Ж.В. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як пріорітет соціально-педагогічного забезпечення їхніх прав. – [Цит. 2010, 22 лютого].
12. Поляновська О.Р. Позакласна виховна робота як один із шляхів профілактики правопорушень дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. – Хмельницький, 2008.
13. Підготовка майбутніх учителів початкової школи до навчально-виховної роботи з дітьми-сиротами в закладах інтернатного типу. - [Цит. 2009, 25 грудня
14. Права людини в Україні – 2006. Доповіді правозахисних організаційУкраїнська Гельсінська спілка з прав людини. – 2006
15. Прийомна сім’я: методика створення і соціального супроводу: Науково-методичний посібник / Г. М. Бевз, В. О. Кузьмінський, О. І. Нескучаєва та ін. К.: Центр стратегічної підтримки, 2003. – 92с.
16. Притулки для неповнолітніх: статус та особливості роботи: матеріали на допомогу працівникам притулків для неповнолітніх. – К.: НВФ «Студцентр», 1998. – 152 с.
17. Психологічні аспекти корекційної роботи з дітьми-сиротами в умовах інтернатного закладу: науково-методичний посібник / За ред. Л.Д. Покроєвої. Харків: Хонмібо, 2008. – 84 с.
18. Соціальна робота: В 3 ч. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 166 с.
19. Соціальні та психологічні потреби дітей, які виховуються в інтернатних закладах: знання, ставлення, поведінка, практика діяльності. Результати дослідження серед фахівців соціальної сфери та дітей-вихованців інтернатних закладів. – К.: Компанія Лік, 2006. – 63 с.
20. Специфіка управління позаурочною виховною діяльністю шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьків: Метод. рекомендації / Б.С.Кобзар та ін. (уклад.); Інститут змісту і методів навчання; Інститут педагогіки АПН України. – К., 1997. – 36 с.
АНОТАЦІЯ
Курсової роботи
Тема «Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах»
Студентка Годзула Олеся Вікторівна.
Факультет соціальних наук та соціальних технологій.
Науковий керівник – старший викладач Назарук Василь Якович.
Захищена «4» березня 2010 року.
Короткий зміст роботи: Метою роботи є з’ясування та опис психологічних особливостей роботи з вихованцями інтернатних закладів. В ході роботи описується становище дітей в інтернатних закладах, їхні умови життя, особливо ті сторони такої форми влаштування дітей, що залишились без батьківського піклування, які призводять до негативних наслідків психологічного характеру. Наведені поширені психологічні особливості та потреби дітей, які потрапляють до інтернатного закладу, спричинені різними факторами, які як правило мають місце щодо цих дітей до їхнього потрапляння до закладу. Також описані психологічні риси і потреби, викликані самим перебуванням у закладі і проаналізований негативний вплив життя у закладі на подальше життя вихованця. Крім безпосередніх завдань соціального працівника при роботі з даною категорією клієнтів багато уваги у роботі приділено рекомендаціям щодо оптимізації виховного процесу, які можуть посприяти поліпшенню психологічного становища дітей, які перебувають в інтернатному закладі, нормалізації їхнього психо-соціального розвитку, корекції негативних впливів життя до потрапляння у інтернатний заклад тощо. Описані загальні принципи роботи та конкретні поради. Рекомендації стосуються як безпосередньо спілкування з дитиною, так і організації належного виховання в умовах закладу.