Соціалізація і виховання особистості

Відкритий міжнародний університет розвитку людини Україна

Кременчуцька філія

Контрольна робота

З навчальної дисципліни: соціалізація і виховання особистості.

Тема: «Зміст понять: потреба, потяг, інтерес, прагнення, переконання. Соціальна поведінка особистості і форми її формування.»

Виконаластудентка:

Групи з/ СР-21-05

Горбачова В.П.

Перевірив викладач:

Білик А.Л.

м. Кременчук 2007р.

План

1.Зміст понять: потреба, потяг, інтерес, прагнення, переконання.

2. Соціальна поведінка особистості і фори її формування.

2.1 Соціальна установка і реальна поведінка

2.2 Конформність як прояв соціальної поведінки.

2.3 Вплив самосвідомість і Я-концепція особистості на соціальну поведінку.

2.4 Соціалізація і соціальна поведінка особистості.

2.5 Вплив соціального статусу, соціальної роль на поведінку особистості.

2.6 Вплив референтної групи на соціальну поведінку особистості.

1.Зміст понять: потреба, потяг, інтерес, прагнення, переконання.

Потреби
— внутрішні стимули її активності, те, що забезпечує її існування і самозбереження. Американ­ський соціолог Лбрахам-Харолд Маслоу (1908—1970) виробив ієрархічну теорію потреб, поділивши їх на ба­зові (постійні) та похідні (змінювані). Базові потреби розташовуються, згідно з принципом ієрархії, у вис­хідному порядку від нижчих (переважно матеріаль­них) до вищих (переважно духовних):

—фізіологічні та сексуальні потреби (у відтвореннілюдей, їжі, диханні, русі, одязі, житлі, відпочинку);

—екзистенціальні (у безпеці свого існування, впев­неності у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

—соціальні (у належності до колективу, групи чиспільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазідо себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

—престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні тависокій оцінці своїх якостей, у службовому зростанній високому статусі в суспільстві);

—духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважав первинни­ми і вродженими, інші - набутими, наголошуючи на тенденції зростання потреб, заміни первинних набути­ми людиною.

Потреби відображають об'єктивну залежність лю­дини від зовнішнього світу, соціального середовища, їх ще класифікують на природні та соціальні (створе­ні суспільством). Природні потреби
характеризують людину як біологічну істоту (потреба одягу, житла, їжі тощо), соціальні
- продуктом суспільного життя, рівня розвитку людини (потреби духовної культури, спілкування з іншими людьми, необхідність трудової діяльності). З розвитком суспільства, набуття ним ци­вілізованих форм природні потреби людини соціологі­зуються. Це означає, що цивілізована людина потре­бує певного типу житла й одягу, їжі певної якості, що зумовлено конкретно-історичним розвитком суспільст­ва, національними традиціями, релігією, моральними нормами.

Тісно пов'язаний з потребою інтерес
.
Він також має об'єктивно-суб'єктивну природу і є усвідомленням потреб. Потреби й інтереси виступають об'єктивною стороною діяльності й поведінки особи. Разом вони є основою ціннісного ставлення особистості до навко­лишнього світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Суть соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в з'ясуванні їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особисто­сті, з одного боку, та соціальними групами, спільнота­ми і суспільством — з іншого.

Неусвідомлювані мотиви. До них належать різно­манітні спонукання, у яких не усвідомлюється причина вибору дії і вчинків. При цьому людина не може поясни­ти чому вона себе повела так, а не інакше. До неусвідомлюваних мотивів належать потяг і установка.

Потяг
— неусвідомлюване, нецілеспрямоване спонукання, що ви­ражається в чуттєвому переживанні потреби і не викликає актив­них дій.

Він є первинним емоційним проявом потреби людини в чомусь. Це спонукання, яке не опосередковане свідомим цілеутворенням. Воно ще не має конкретного предметного вираження. Наприклад, людина відчуває потяг до роботи. Проте що їй хочеться робити, вона спочатку не усвідомлює.

Інтерес
- емоційний вияв пізна­вальних потреб людини, що реалізується у спрямованості людини на певні об'єкти, прагненні глибше і повніше їх пізнати.

Інтереси людини не вроджені. Вони виникають і розвива­ються протягом її життя. Спонукаючи особистість до діяль­ності, інтерес активізує її. Коли людина зацікавлена тим, що робить, вона працює енергійно, жваво, творчо, отримуючи задо­волення навіть тоді, коли робота складна і вимагає значного напруження. Суб'єктивно інтереси виявляються в позитив­ному ставленні до об'єкта пізнання. Вони дуже різноманітні, їх класифікують за змістом, метою, широтою і стійкістю.

За змістом інтереси бувають навчальними, громадськи­ми, науковими, читацькими, трудовими та ін. Загалом видів інтересів існує стільки, скільки є видів людської діяльності.

За метою інтереси поділяють на безпосередні та опосе­редковані. Безпосереднімє інтерес до змісту певної діяль­ності і процесу її виконання. Він зумовлений емоційною привабливістю об'єктів. Опосередкований інтересвини­кає до результату діяльності, хоча сам процес не завжди цікавить суб'єкта.

За широтою розрізняють інтереси широкі й вузькі. Широкі інтересивиявляються в декількох галузях діяль­ності, а вузькі сконцентровано в одній. Широта і вузькість інтересів пов'язані з їх глибиною і поверховістю. Чим ширші інтереси особистості, тим вони поверховіше. Вузь­кість інтересівпов'язана з їх глибиною. Важливою рисою особистості є наявність у неї кількох глибоких інтересів.

За стійкістю розрізняють стійкі та нестійкі інтереси. Стійкий інтересхарактеризується тривалістю збереження інтенсивної зосередженості на об'єкті чи галузі діяльності. Останнім часом психологи вважають, що стійкий та інтен­сивний інтерес до певної галузі діяльності є діагностичним показником можливих здібностей. Нестійкий інтересвиявляється у короткочасній зосередженості на об'єкті.

Важливим аспектом світогляду, що містить не тільки систему поглядів людини на світ, а й характеризує духовне обличчя і визначає її загальну спрямованість, є переконання.

Переконання
- система мотивів, що спонукають особистість діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду.

Ними є знання, в істинності й важливості яких людина впевнена і якими вона керується у своїх діях і вчинках. їх сила і твердість залежать не тільки від логічної обґрунто­ваності, а й від їх життєвої важливості. Перетворення знань на переконання є складним і тривалим процесом.

Важливу роль у життєдіяльності особистості відігра­ють і прагнення.

Прагнення
- усвідомлений мотив, у якому виявлена потреба, що може бути задоволена за допомогою вольових зусиль.

Прагнення можуть мати різну психологічну форму. Одним із конкретних їх виявів є мрія— створений фан­тазією образ бажаного майбутнього, що спонукає людину не лише уявляти те, що потрібно зробити, а й підтримує і посилює її енергію. До прагнень відносять і пристрас­ті— мотиви, в яких виражаються потреби, що мають нездоланну силу і відтісняють у діяльності людини все, що не пов'язано зі значущим об'єктом. Прагненнями є також ідеалияк потреба наслідувати приклад, прийня­тий особистістю за зразок поведінки. Залежно від віку особистості за ідеал може правити конкретна людина чи узагальнений образ.

Мрії, пристрасті та ідеали за своїм змістом бувають високими та низькими і відіграють різну роль у діяльно­сті людини та житті суспільства.

2. Соціальна поведінка особистості і фори її формування.

Особистість є не тільки наслідком, а й причиною со­ціально-етичних дій, що відбуваються в соціумі. її сприй­няття економічних, політичних, соціальних відносин за­лежить від історичної епохи і типу суспільства. Відповід­но, кожна людина по-своєму відображає їх, щовизначає її соціальну якість, зміст і характер практичної діяльності. Саме в процесі такої діяльності людина, з одного боку, інтег­рує соціальні відносини навколишнього середовища, а з другого — виробляє своє особливе ставлення до оточення, стратегію соціальної поведінки. Елементами соціально-психологічної поведінки особистості є:
соціально окреслена мета її діяльності; соціальні статуси» позиції і виконувані соціальні ролі; зумовлені статусами і ролями очікування; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльності; соціокультурна, психологічна програма поведінки; система знаків, яку вона використовує; соціально-психологічне відображення, соціальних відносин; сукупність знань; рівень освіти і спе­ціальної підготовки; комунікативний потенціал; особистостімеханізми регуляції соціального процесу; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Становлення особистості в соціумі з погляду соціальної психології не­можливе поза суспільними відносинами, поза взаємодією з групою, спілкуванням і діяльністю.

Людина розвивається у взаємодії з навколишнім се­редовищем, проте життя її є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості завжди — глибоко неповтор­ним явищем. її соціально-психологічні індивідуальні властивості виявляються в якостях темпераменту, рисах характеру, у специфіці інтересів, комунікативних якос­тей, інтелекту, потреб і здібностей.

Соціально-психологічна природа особистості реалізуєть­ся і здійснюється у спілкуванні та взаємодії, відтворюючи реалії соціального буття – в соціальній поведінці.

2.1 Соціальна установка і реальна поведінка

Установка схиляє індивіда до певної форми реагуван­ня, оцінювання, готовності, до орієнтації діяльності згідно з певними цінностями, що може сприяти задоволенню конкретної потреби. Повторення ситуацій поступово фор­мує фіксовані установки особистості.які впливають на соціальне життя, життєву стратегію людини.

Вплив установок на поведінку людини вчені трактують по-різному. Вітчизняні психологи вбачають між ними прямий зв'язок, до інших висновків приводять досліджен­ня їх зарубіжних колег.

Невідповідність між установкою (вербальною поведін­кою) і реальною поведінкою дослідники пояснювали за­лежністю відповіді від ситуації, яка може належати до од­ного з трьох типів:

—знеособлена ситуація (наприклад, лист). Така ситуа­ція зумовлює одноманітну поведінку — залишити лист без відповіді;

—частковий особистий контакт (безпосередня або теле­фонна розмова). У такому разі відповіді будуть дещо різнома­нітнішими — від згоди до пошуків аргументів для відмови;

—безпосередня взаємодія (особистісна ситуація). Від­повіді будуть майже одноманітними: «приймемо та обслу­жимо».

На аналізі таких ситуацій базуються твердження про відсутність прямого зв'язку між установкою та поведін­кою. Для конкретизації ситуації необхідно задіювати до­поміжні змінні: групові норми, очікування, вплив рефе­рентної групи, риси особистості. Тому багато вчених без ентузіазму поставилося до самого поняття «установка» та його наукової продуктивності. Водночас це спонукало дос­лідників до пошуку чинників (допоміжних, ситуативних змінних), що опосередковують зв'язок установок і реаль­ної поведінки індивіда. Одним із перших почав досліджу­вати їх М. Рокич, який, виокремивши два типи атитюдів («до об'єкта» і «до ситуації»), спробував за їх допомогою подолати ускладнення, що виникають під час з'ясування психологічних характеристик атитюдів і соціальних ха­рактеристик ситуації. «Парадокс Р. Лапієра» можна було пояснити існуванням двох різних ситуацій, відповідно і двох різних типів поведінки. Китайцям, яких супрово­джує біла людина, відмовити було важко, але зробити це в листі було дуже легко. З точки зору Рокича людина наділе­на суб'єктивною цілісною системою уявлень, в якій теоре­тичному аналізу підлягає три найзначущіші її складові: поняття «Я», цінності та атитюди. В цій системі централь­не місце посідає поняття «Я». Цінність, за Рокичем, є стій­ким уявленням про особливий спосіб поведінки (інстру­ментальна цінність) або ціль — стан (термінальна цін­ність). Атитюди, за його твердженням, фіксують не спосіб поведінки чи стану, а уявлення про певний предмет або си­туацію. Ці уявлення описують об'єкт чи ситуацію як іс­тинну або хибну, оцінюють їх як бажані або небажані, доб­рі чи погані.

М. Фішбейн розглядав установку, засвоєну у процесі научіння, як схильність індивіда до реакції, стверджую­чи, що поведінка людини значною мірою перебуває під контролем змінних, що відрізняються від установки інди­віда стосовно конкретного об'єкта (мотиваційних, норма­тивних, ситуативних змінних). Замість передбачення впливу установки на поведінку він зосередився на дослі­дженні впливу поведінки на установку. Тобто його модель прогнозувала не поведінку, а поведінковий намір суб'єкта щодо реалізації певного акту. Цей намір стосувався саме дії, а не об'єкта — стимулу установки. У такому розумін­ні установка втрачає свій соціальний зміст і перетворю­ється на індивідуальну поведінкову реакцію, засвоєну за схемою «стимул — реакція». Водночас Фішбейн запропо­нував типологію атитюдів, поділивши їх на атитюди до діїта атитюди до об'єкта,
вважаючи це одним з най­важливіших відкриттів соціальної психології. Така кла­сифікація, на його думку, дає змогу пояснити труднощі, які виникають при спробі змінити конкретні вчинки осо­бистості стосовно об'єкта, впливаючи на систему її ати­тюдів. Нормативним чинником, який регулює дію ати­тюдів на реальну поведінку, він вважав вплив соціально­го оточення.

Поведінка особистості в соціумі зумовлюється та моти­вується способами розв'язання суперечностей середовища та особистості, механізмами реалізації соціального життя, соціальними та індивідуальними умовами життєвої ситуа­ції, особливостями соціальної інфраструктури, засвоє­ними традиціями, звичаями та життєвими цінностями, етнопсихологічними особливостями учасників взаємодії, індивідуальними властивостями особистості. Щодо осо­бистості, то йдеться насамперед про «Я-концепцію» - су­купність уявлень, суджень, переконань індивіда про себе. На їх основі він вибудовує свої стосунки з іншими людьми, визначає тенденції поведінки. «Я-концепція» є передумо­вою й наслідком соціального життя, соціальної взаємодії, що визначається соціальним досвідом. Мета взаємозв'язку «Я-концепції» та соціального життя полягає не стільки у розширенні можливостей «Я», скільки у досягненні гармо­нії з оточенням, що передбачає не припасування індивіду­альних властивостей до соціального стандарту, а свідоме оцінювання людиною своїх дій і вчинків, прийняття (не­прийняття), зміну, корекцію стереотипів, цінностей і норм, які пропонує суспільство.

Подальші дослідження виявили зв'язок між установ­ками і тенденціями в поведінці людини. На поведінку впливає багато чинників: погода, самопочуття, взаємини з близькими людьми на конкретний момент та ін. Було з'ясовано, що формування та зміна соціальних установок може відбуватися у процесі реальної поведінки, а ціле­спрямований вплив на поведінку людини зумовлює зміну її соціальних установок. Отже, попри певні суперечності в поглядах, установка зберігає в соціальній психології ста­тус важливого поняття, адже вона задає певні механізми соціальної поведінки особистості.

2.2 Конформність як прояв соціальної поведінки.

Одну з найочевидніших і прямих форм соціальної поведінки, яка з'являється під впливом групового тиску, реального чи уявного,становить собою конформність. Часто вона означає, що ми слідуємо пев­ним нормам і стандартам, які диктують нам, як треба поводитись в тій чи іншій ситуації. В цьому полягає позитивна функція конформності. Можна вважати конформність негативною, коли вона при­душує самостійне мислення і творчість, коли веде до шкідливих дій.

Уявіть собі - ви з'являєтесь в психологічній лабораторії для експерименту з вивчення сприй­мання. Приєднуєтеся до інших семи студентів, які вже сидять в кімнаті, і дослідження починається. Вам демонструють відрізки ЗО см завдовжки і про­сять серед трьох інших знайти тотожний зразку. Правильна відповідь — відрізок А,
це очевидно, і тому ви здивовані, коли перша особа в групі обирає Б. "Поганий зір, - думаєте ви, - помилився десь на 5 см". Друга особа також обирає Б. "Що за дурниці?" - спантеличено реагуєте ви. Коли п'ята особа називає Б, ви починаєте сумніватися у собі. Шостий та сьомий учасники також обирають Б, і ви хвилюєтесь за свій зір. Експериментатор диви­ться на вас - ваша черга. Що зробите ви: будете керуватися очевидним фактом, чи колективним судженням?

Так проводились експерименти з дослідження конформності Сім "короткозорих" студентів були спільниками автора. С. Еш прагнув дізнатися, що робитимуть люди, коли група одно­стайно суперечить очевидним фактам. Він встано­вив, що коли люди самостійно оцінювали довжину ліній, то майже завжди були точними. Проте в групі лише 20 % піддослідних залишалися неза­лежними в усіх серіях, нерідко навіть вибачаючись за незгоду перед групою. Третина погоджувалася з неправильним рішенням групи більше, ніж в поло­вині випадків. Решта погоджувалася принаймні інколи. Три чверті виявили конформність з групою хоча б один раз. Конформісти і незалежні (нон­конформісти) здебільшого почували себе невпевне­но, незважаючи на обране рішення. Один учасник зізнався: "Я почував себе приголомшеним, ізольо­ваним, як покидьок серед інших".

В ході тривалих досліджень (протягом десяти­літь) було виявлено, що чимало людей в групі від­мовляються від особистих поглядів, переконань, погоджуються з безглуздими поняттями та ідеями,з якими б вони ніколи не погодилися, якби були са­мі. Чому? Люди чинять так через декілька причин:

1.Ототожнення з групою. Людина може пого­джуватися тому, що вона ідентифікує себе з членами групи і хоче походити на них ставленнями, поведінкою, одягом тощо. Скажімо, якщо всі ваші друзі палять цигарки, ви, незважаючи на розумін­ня шкідливості цієї звички, можете відчути споку­су бути як всі.

2. Бажання бути точним.Ви цілком переконані в тому, що слово "незбагненний" пишеться з двома літерами "н", але ваші однокурсники наполягають, що з одним. Ви можете виявити конформність на тій підставі, що вони, оскільки їх більше, мабуть, краще знають, ніж ви, і всупереч бажанню чинити правильно ви припуститесь помилки. Якщо люди­на вірить, що у групи є особливі здібності, вищі за її власні, вона більшою мірою схильна до конформності у ставленні до групових думок. Але більшість зовсім не обов'язково буває правою.

3. Бажання особистого виграшу.Під груповим тиском ви можете поступитися для того, щоб ут­римати чи набути дещо для вас цінне: місце нав­чання чи роботи, стипендію, премію, перемогу на виборах тощо.

4. Бажання подобатися, страх бути непопуляр­ним.Чимало людей розуміють, що незгода з гру­пою може зробити їх непопулярними. Група воло­діє багатьма способами контролю над своїми чле­нами. Якщо одна особа в групі обере протилежний шлях, відхилиться всупереч груповій думці, то група спочатку спрямовує свою енергію на те, щоб переконати цю людину у необхідності бути такою,як всі. Якщо шлях переконання "по-доброму" не спрацьовує, група може стати ворожою. Якщо не допомагає слабка ворожість, група може підсилити її інтенсивність і почати ізолювати, карати, повні­стю відкидати того, хто проти.

5. Бездумність. Існує різниця між розумною і бездумною поведінкою. Більшість часу люди вияв­ляють конформність тому, що не думають. Просто продовжують робити те, що робили раніше. Коли особистість керується розумом, вона усвідомлено приймає рішення, намагаючись зрозуміти ситуацію або зосередитись на своїх задачах. Коли людина поводиться бездумно, то сприймає події і ідеї не­критично, не слухає інших, її дії продиктовані звичкою.

6. Особистість проти ситуації. Деякі риси осо­бистості призводять до того, що ті, хто ними наді­лені, більше за інших бояться опиратися групово­му тиску. Які ж це риси? Йдеться про низьку самоцінність, ригідність і потребу в суспільному схваленні. Такі люди більш схильні до конформності, ніж володарі протилежних властивостей - плас­тичності, самодостатності, високої самоцінності.

Нерідко конформність залежить від ситуації в групі та від причин, через які людина хоче бути конформною. Адже всі деякою мірою конформні щодо правил праці, звичок друзів, стандартів зна­чущої групи. Підлітки можуть щосили прагнути не бути конформними до батьківських цінностей і в той же час бути по-невільницькому конформними до своїх друзів. Отже, конформність - не просто справа приєднання до гурту, а справа особистого вибору - усвідомленого чи неусвідомленого.

2.3 Вплив самосвідомість і Я-концепція особистості на соціальну поведінку.

Свідомість людини зорієнтована не тільки на відобра­ження зовнішніх об'єктів — вона може бути спрямована на пізнання себе (внутрішнього світу, діяльності). Усвідом­лення людиною самої себе називають самосвідомістю.

Самосвідомість - усвідомлення людиною себе як особистості (сво'іх якостей і рис, стосунків з іншими людьми, місця і ролі в суспільстві).

Самосвідомість дає змогу осмислити свої дії, почуття, ду­мки, мотиви поведінки, своє місце в суспільстві. її об'єктомє сама особистість. У ній вона постає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання. Завдяки їй людина усвідомлює себе як індивідуа­льну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Через самопізнання людина здобуває певні знання про себе. Спочатку вони постають як ситуативні образи власного Я, які виникають у конкретних умовах діяльності та спілку­вання. Потім ці образи поступово інтегруються у цілісний, адекватний, суб'єктивний образ свого Я. Результатом само­пізнання є створення Я-концепції особистості.

Я-концепція особистості. Формується вона в процесі життєдіяльності, водночас впливаючи на розвиток, діяль­ність і поведінку особистості, як установка щодо себе.

Я-концепція - динамічна система уявлень

людини про себе, на основі якої вона вибудовує взаємо­відносини з іншими людьми, соціальна поведінка.

Як будь-яка установка, вона має три компоненти:

1) когнітивннй - уявлення про свої здібності, зовніш­ність, соціальну значущість тощо;

2) емоційно-оцінний, в якому відображається ставлен­ня до себе (самоповага, самокритичність, самозакоханість та ін.);

3)поведінковий - прагнення завоювати авторитет, підвищити свій статус чи намагатися бути непомітним, приховати свої недоліки.

Внаслідок повсякденної діяльності та взаємодії з ін­шими людьми в особистості виникає множина образів Я, кожен із яких домінує залежно від ситуації. Так, розріз­няють Я-минуле, Я-реальне, Я-ідеальне, Я-фантастичне та ін. Я-реальне - уявлення людини про себе в даний мо­мент. Я-ідеальне - уявлення про те, якою вона повинна бути, щоб відповідати суспільним нормам і очікуванням оточуючих. Розбіжність між Я-реальним і Я-ідеальним є могутнім стимулом для роботи особистості над собою.

Становлення Я-концепції особистості відбувається поступово в процесі нагромадження життєвого досвіду. Розвиваючись, вона починає впливати на оцінку цього досвіду, на мрії і прогнози власного майбутнього, на став­лення особистості до себе. Центральним компонентом Я-концепції є самооцінка.

Самооцінка особистості. Пізнаючи риси іншої люди­ни, особистість одержує необхідні відомості для вироблен­ня власної оцінки. У порівнянні своїх якостей із відпо­відними якостями інших людей у особистості формується самооцінка.

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей і місця серед інших людей.

За відповідністю реаліям самооцінка може бути адекватною і неадекватною. Неадекватна самооцінка, у свою чергу, поділяється на завищену і занижену. Дуже завищена, як і дуже занижена, самооцінка здатна спри­чинити внутрішні конфлікти особистості. Завищена са­мооцінка часто викликає протидію оточуючих, що поро­джує озлобленість, підозрілість, агресію і призводить до розриву міжособистісних стосунків. Дуже низька само­оцінка зумовлює розвиток комплексу неповноцінності, стійкої невпевненості в собі, тривожності, безініціатив­ності.

Самооцінка виконує регулятивну і захисну функції, впли­ває на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Тісно пов'язана вона з рівнем домагань.

Рівень домагань.Формуючись на основі самооцінки, він є важливим внутрішнім чинником саморозвитку і самореалізації особистості.

Рівень домагань — прагнення досягти мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною.

Залежно від самооцінки він теж може бути адекват­ним можливостям людини, заниженим або завищеним. Людина із заниженим рівнем, зустрівшись із новими завданнями, переживає невпевненість, тривогу, боїться втратити свій авторитет, а тому намагається відмовитися від них. Тому й не використовує свої потенційні можли­вості. При завищеному рівні домагань індивід береться вирішувати непосильні проблеми, а тому часто зазнає не­вдач.

Самосвідомість особистості через механізм самооцін­ки чутлива до співвідношення рівня домагань і реальних досягнень. З цим феноменом пов'язана самоповага.

Самоповага.
Будучи важливим компонентом образу Я, вона визначає відношення домагань людини до того, на що вона претендує. Термін «самоповага» не визначають, а використовують у побутовому розумінні як компонент самосвідомості, в якому виражається бережливе і шаноб­ливе ставлення до власного Я. Особистість завжди харак­теризує піклування про себе.

Психологічний захист. У ситуаціях можливого чи реального неуспіху в діяльності задля реалізації потреби бути повноцінною особистістю часто вдаються до психо­логічного захисту.

Психологічний захист - регулятивна система, яку особистість ви­користовує для усунення психологічного дискомфорту, пережи­вань, які загрожують Я-образу, і зберігає його на бажаному і мож­ливому за певних обставин рівні.

Не досягши бажаного, людина переконує себе в тому, що об'єкт бажань для неї не дуже важливий і що вона його не дуже й прагнула.

Соціальна якість людини — сукупність взаємопов'язаних еле­ментів, які зумовлені особливостями соціальної взаємодії осо­бистості з іншими людьми у конкретних історичних умовах.

До елементів, що складають соціальні якості люди­ни, належать соціально визначена мета її діяльності; виконувані нею соціальні статуси і соціальні ролі; очі­кування щодо цих статусів і ролей; норми і цінності (культура), якими вона керується в процесі діяльнос­ті; система знаків, яку використовує; сукупність знань, що дають змогу виконувати прийняті на себе ролі та орієнтуватися в навколишньому світі; рівень освіти і спеціальної підготовки; соціально-психологіч­ні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Узагальнене відображення сукупності істотних со­ціальних якостей особистостей, що повторюються і становлять певну соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». При визначенні соціальної типології особистості за основу беруть кате­горію «суспільна формація». Зведення аналізу сус­пільної формації до аналізу особистості дає змогу роз­крити в особистості істотне, типове, яке виявляється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах певного класу, соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких ця особис­тість належить.

Кожна людина має власні ідеї, мету, думки і по­чуття, що і визначають її соціальну поведінку. Ці індивідуальні якості визначають зміст і ха­рактер її поведінки. Однак для соціології істотне зна­чення мають не індивідуальні, а соціальні думки і по­чуття людей, що виявляються в їхніх діях. Об'єктом соціологічних досліджень є не інтереси і відносини окремої особистості, а інтереси і відносини людей, що володіють спільними соціальними характеристиками і живуть у схожих умовах, виконують соціальні дії у конкретних історичних умовах.

Культура особистості — сукупність соціальних норм і ціннос­тей, якими вона керується в процесі практичної діяльності.

Поза відносинами суб'єкта та об'єкта діяльність не існує. Вона завжди пов'язана з активністю суб'єкта, яким у всіх випадках є людина або персоніфікована нею соціальна спільнота. Об'єктом діяльності можуть бути і людина, і матеріальні або духовні умови життя.

Особистість є соціально-історичною цінністю, її структурні елементи, взаємодіючи і розвиваючись, утворюють систему. Результатом цієї взаємодії є пере­конання — стандарт, за допомогою якого людина ви­являє свої соціальні якості. Ці стандарти називають ще стереотипами (тривалі, повторювані). У свідомості людей вони постають як емоційно окреслені образи, що поєднують в собі елементи опису, оцінки; як спро­щений, стандартизований образ будь-якого явища дійсності і як схема, що фіксує деякі риси явищ, інколи неіснуючі, приписувані цьому явищу суб'єктивно.

Об'єктивним результатом стереотипізації є спроще­не, схематичне, інколи близьке до істинного, інколи викривлене, тлумачення дійсності. Таке тлумачення є своєрідним психологічним бар'єром на шляху до по­дальшого пізнання дійсності. Неповний, однобічний опис факту дійсності, стереотипи, як правило, поєдну­ють із сильними емоційними почуттями (симпатія або антипатія, прийняття або неприйняття), традицією, звичаєм, зразками поведінки та оцінки. Стереотипи сприймаються індивідом некритично, а засвоюються під впливом його соціального оточення. Формування стереотипу здійснюється у процесі безпосередньої вза­ємодії людини з соціальним середовищем і через про­паганду, навчання, виховання особистості.

Опосередкованою ланкою між метою суспільства та особистості виступає соціальна система.

На підставі того, як індивід стає елементом со­ціальної організації, інтегрується в суспільство, визна­чається спроможність соціальної організації впливати на особистість (соціалізувати її), а також її здатність піддаватися впливу інших людей.

2.4 Соціалізація і соціальна поведінка особистості.

Головним соціальним процесом, через який здійс­нюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації.

Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різ­номанітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів куль­тури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості.

Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати пев­ні соціальні ролі й набути конкретного статусу; систе­ма соціальних цінностей і норм, які домінують у су­спільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво и відтворення культурних зразків, норм і цін­ностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до сус­пільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми ра­ціональності та чуттєвості. Спрощеним є трактування соціалізації як одномірного, односпрямованого проце­су дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу.

До вітливу соціального середовища людина ставить­ся вибірково на основі сформованої у її свідомості си­стеми цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної актив­ності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихо­вателі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової ін­формації, соціальні інститути.

Залежно від віку індивіда розрізняють чотири ос­новних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (пе­рехід від юності до зрілості у період від 17-18 до 23-25 років).

4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини - це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетво­рення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну по­ведінки в новій ситуації, дітей — на формування цін­нісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій со­ціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необ­хідних навичок (часто конкретних), а соціалізація ди­тини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною фор­мою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. Основою со­ціалізації є освоєння індивідом мови соціальної спіль­ноти, мислення, форм раціональності й чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, зви­чаїв, зразків діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяль­ності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водно­час соціалізація передбачає індивідуалізацію, оскіль­ки людина засвоює існуючі цінності вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.

Завдяки соціалізації людина залучається до со­ціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація — тривалий і ба­гатоактний процес. Адже суспільство постійно розви­вається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності й норми. Водночас протягом життя багатора­зово змінюються людина, її вік, погляди, уподобання, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості й хист, налагоджують відносини з іншими членами сус­пільства, їх групами, соціальними інститутами і органі­заціями, з суспільством загалом. Все це дає змогу їм по­чуватися в суспільстві, соціальному житті впевнено. Водночас соціалізація - найважливіший чинник ста­більності суспільства, його нормального функціонуван­ня, наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією.
Внаслідок нього людина може частково або повністю втратити засвоєні норми і цінності. Це може бути зумовлено ізоляцією людини, уніфікацією, обмеженням спілкування та можливостей для підви­щення культурного рівня та ін.

У перехідних суспільствах часто простежується явище ресоціалізація- докорінної зміни соціального середовища, яке зумовлює необхідність особистості пристосуватися до нових соціальних обставин, норм і цінностей. Це болісний процес, який нерідко вимагає цілковитої зміни поглядів на суспільство, переоцінки свого життя, руйнування попереднього і нового світо­розуміння, розриву з традиційними культурними цін­ностями, необхідності брати на себе незвичну соціаль­ну роль тощо.

2.5 Вплив соціального статусу , соціальної роль на поведінку особистості.

З'ясування місця і ролі особистості в соціальній си­стемі можливе через розкриття поняття «соціальний статус».

Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання, що проявляються в соціальній поведінці особистості.

Він охоплює узагальнюючу характеристику стано­вища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріаль­не становище, наявність влади, партійну і профспілко­ву належність, ділові відносини, належність до демо­графічних або етнічних груп (національність, релігій­ність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані не­залежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллямиіндивіда (сімейне становище, про­фесійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємо­дія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль - типова поведінка людини, пов'язана з її со­ціальним статусом, яка не викликає негативної реакції со­ціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за терміно­логією Р. Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередниц­тво закону чи іншого правового акту) або мати нефор­мальний характер (моральні норми поведінки в певно­му суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх харак­теризують:

—емоційність (одна роль вимагає емоційної стри­маності, інша - цілковитої розкутості);

—спосіб одержання (одні ролі притаманні особис­тості органічно, інші виборюються нею);

—масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

—ступінь формалізації (дія за жорстко встановле­ними правилами і приписами або довільна дія);

—характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо).

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціаль­ними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрішні, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою пер­шочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціаль­них ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є ос­новними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості. їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ро­лі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального стату­су конкретної особистості. Розбіжність між уявлення­ми про соціальну роль тієї чи іншої особистості та її реальною поведінкою є основою соціальних конфлік­тів, що мають міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несу­місних між собою, може виникнути внутрішній конф­лікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної установки. Вони розглядають осо­бистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути осо­бистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної по­ведінки особистості. У ній знаходять подальший роз­виток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості».

Диспозиція особистості — схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиціїрегулюють загальну пове­дінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуа­тивні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у кон­кретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйнят­тя та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспози­ції - це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типо­вих ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта уста­новки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний(емоційна оцінка об'єкта); когнітивний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об'єкт).

2.6 Вплив референтної групи на соціальну поведінку особистості.

Теорії референтної групи. На думку їх прихильни­ків, надширокі соціальні утворення нездатні забезпе­чити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагнен­ням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

Референтна група - соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конк­ретний час, прагне належати в майбутньому.

Референтними групами можуть бути різні соціаль­ні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробни­чі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми
(правило, взірець) як засоби со­ціальної регуляції та контролю діяльності суб'єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, виливають на процес соціалізації особис­тості.

На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управ­ління, теорії «людських стосунків»та ін. Однак фраг­ментарність її методології не дає змоги розкривативсю повноту механізмів життєдіяльності особистості.

Ще один напрям пов'язаний з вивченням феноме­ну активності особистості, тобто з аналізом особистос­ті як суб'єкта власної життєдіяльності, життєдіяль­ності соціальних груп і суспільства в цілому. Чільне місце в ньому посідає дослідження життєвої позиції особистості. Наприклад, Ж. Піаже та Р. Мертон, ана­лізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли ви­сновку, що це — двосторонній процес, результат зу­стрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Включаючись у суспільне життя, особистість зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спіль­нот, цінностей, форм і видів діяльності. Рівень свобо­ди соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по-різному обмежує свобо­ду вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети.

Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації. Загалом життє­ва позиція особистості є багатомірною. Вона інтегрує всю особистісну структуру, забезпечує людині певний рівень включеності в життєдіяльність соціального се­редовища та її самовизначення як суб'єкта власного життєвого шляху та способу життя. Об'єктом позиції особистості є соціальний стан особистості, її життєвий шлях у суспільстві.

Показником активності особистості є життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб'єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу.

Життєва позиція особистості як соціальний фено­мен характеризує людину як суб'єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості іі спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя — у сім'ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу.

Життєвий шлях особистості є детермінованим сус­пільством і цільним вибором людини, процесом пое­тапного залучення її до суспільних відносин, послідо­вної зміни способів життєдіяльності, пов'язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

Використана література

1. Соціологія: підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г.Городяненка.-К.: Видавничий центр «Академія», 2005.- 560 с.

2.Орбан-Лембрик Л.Е.

Соціальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2005. – 448 с.