Соціальна психологія кінця
XX
початку
XXI
сторіччя
Як показує історія формування парадигм у соціальній психології, вони явно або неявно пов'язані із загальними змінами у відповідному соціокультурному контексті. Кардинальна відмінність сучасної ситуації від всіх попередніх полягає в тому, що на рубежі століть цей контекст розширився до глобальних розмірів. Нині взаємозалежність людей, усвідомлювана ними раніше в межах власної родини, плем'я, країни й т.п. зросла настільки, що дає про себе знати як взаємозалежність глобальна. Вона усвідомлюється як процес "згортання" миру до розмірів великого села, де "усе всіх знають", де подію в одній країні негайно дає про себе знати в усьому світі. Одночасно йде настільки ж неминучий і невблаганний процес "розгортання" значення соціального як миролюбного, морального. Індивід, соціальна група, або навіть держава всі частіше ставляться в ситуації, коли доводиться робити вибір: "уживатися" або гинути. Тим самим підтверджується ідея Канта: "...засіб, яким природа користується для того, щоб здійснити розвиток всіх задатків людей, - це антагонізм їх у суспільстві, оскільки він зрештою стає причиною їхнього закономірного порядку".
Глобалізація в психологічній науці проявляється, у свою чергу, у двох тенденціях: з одного боку, в усі більшій її інтернаціоналізації, поширенні загальних стандартів дослідження, і з іншого боку - тенденції до виходу досліджень за рамки особистості або міжособистісних відносин на більше високі рівні: суспільства, цивілізації. І, як це не парадоксально, друга тенденція стимулюється прагненням показати, що закономірності людського поводження, виявлені в одній країні або соціальній групі, принаймні не релевантні соціокультурному контексту в іншій. Очевидно, що дозволити цю суперечку може тільки спеціальна порівняльна "інвентаризація" даних, отриманих у різних контекстах. Разом з тим, цілком допустимо й інший підхід: від проблем, які ставить соціокультурний контекст. Іншими словами, спробувати виявити ті загальні актуальні проблеми, у рішення яких соціальна психологія може внести свій локальний і глобальний внесок.
В остаточному підсумку основна соціальна функція науки полягає в тому, щоб вирішити спочатку в ідеальному, а потім і в матеріальному плані завдання, об'єднані одною метою: поліпшити якість життя суспільства і його громадян, зробити її більше безпечної, тривалої, комфортабельної, осмисленої, щасливої, як би суб'єктивно це щастя не визначалося. При цьому незважаючи на суб'єктивізм важко заперечувати, що практично більшість людей в усьому світі мають потребу в повазі з боку інших людей і самоповазі, страждають від корупції, злочинності, поширення наркотиків, екологічних нещасть, катастроф, смерті дорогих їм людей і т.п.
Який внесок внесла соціальна психологія за сто років свого існування в рішення цих проблем? Загальна точка зору учасників численних конференцій і праць зводиться до того, що внесок щонайменше скромний. Багато хто з аналітиків стану сучасної соціальної психології сходяться також у тім, що це пояснюється помилковою орієнтацією досліджень, невірним визначенням предмета своєї науки. Ця кардинальної важливості завдання не може бути вирішена за принципом: і це, і те, і інше, якщо завгодно. Отже, питання залишається, і його рішення треба шукати в тих глобальних змінах і універсальних проблемах, які для дослідження не просто пропонує, а прямо нав'язує соціальної психології повсюдно саме сучасне життя.
Схематично сферу пошуків можна позначити, опираючись на багатотомний і багаторічний цикл робіт П. Сорокіна, викладених їм для "інтелігентного читача-непрофесіонала" у книзі "Головні тенденції нашого часу" більше 45 років тому. Зміст обігу саме до робіт Сорокіна пояснюється їх новизною для соціальної психології в її сучасному положенні й одночасно масштабами досліджуваного історичного процесу - століттями й тисячоріччями. Таким чином, для того, щоб виявити суть "соціальної психології як антропології нашого часу" ми скористаємося ідеєю Гергена про те, що соціальна психологія - це історична й описова наука.
Концепція Сорокіна при всій свій монументальності й колосальному матеріалі, на якому вона заснована, у сутності? досить проста. Вся історія людства за документований період являє собою чергування трьох типів культури: матеріальної, духовної і інтегральної, що сполучить елементи перших двох. XX століття - час кризи почуттєвої культури, що панувала протягом останніх п'яти, шести століть. Три головні тенденції нашого часу суть: по-перше, переміщення творчого лідерства людства з Європи і Європейського Заходу в більше великий регіон Тихого океану й Атлантики, особливо в Америку, Азію й Африку; по-друге, що триває дезінтеграція дотепер переважного почуттєвого типу людини, культури, суспільства й системи цінностей; у третіх, виникнення й поступовий ріст перших компонентів нового - соціокультурного порядку, його системи цінностей і типу особистості. Важливо відзначити, що оглядові роботи з тенденцій глобального розвитку, виконані 25-30 років через, в основному підтверджують справедливість прогнозу Сорокіна.
Для нашої теми особливий інтерес представляє його тезу про те, що спостережуваний нами криза переходу від одного пануючого типу до іншого супроводжується поляризацією двох тенденцій, одна й з яких складається в збереженні пануючого почуттєвого типу, а друга - у його зміні типом інтегральним. Суть поляризації складається як би в "розтягуванні" більшості людей, теорій, практик, соціальних технологій і т.п. між тенденціями до крайніх полюсів. За словами Сорокіна: "Та ж сама більшість, у нормальних умовах, особливо в період благоденства, ні занадто гріховно або не релігійно, ні занадто свято й релігійно. У часи великих криз, наприклад, воєн, революцій, стихійних лих, морів, землетрусів, повеней і інших катастроф, ця більшість має тенденцію до поляризації. Одна його частина стає більше релігійної й моральної, у той час як інша схильна до не релігійності й злочинності. Таким чином, більшість зменшується на користь обох протилежних полюсів - поглибленої релігійності versus войовничого атеїзму й героїчної моралі versus деморалізації".
У науці процес боротьби між двома типами проявляє себе в тім, відповідно до Сорокіна, що з одного боку, множаться морально безвідповідальні відкриття, що загрожують знищенням всьому людству, з іншого боку - росте число вчених, які не тільки відмовляються брати участь у цих відкриттях, але й активно виступають за "перетворення науки в морально відповідальному, інтегральному напрямку". Сама сучасна наука в її найбільш розвинених областях стала набагато менш почуттєвої, , чим у попередні два сторіччя. Відповідно до ряду теорій, розроблених на передньому фронті науки, говорить Сорокін, "феномени життя, мають, крім свого емпіричного аспекту, набагато більше важливі раціональні й навіть зверх чуттєві й зверх раціональні аспекти". Інтегральна концепція абсолютної реальності завойовує усе більше прихильників. "Сьогодні ця абсолютна реальність є міркування про нескінченний простір незліченних якостей і кількостей: духовного й матеріального, тимчасового й позачасового, що постійно змінюється й незмінного, особистого просторового, одиничного й множинного... Вона не ідентична ні із що, ні із хто, ні з він, ні з вона, воно, ні з матерією, ні з духом, ні із суб'єктом, ні з об'єктом, ні з який-небудь інший з її диференціацій; і в той же час вона містить у собі всі відомі й невідомі її якості... З її незліченних модусів буття три форми представляються істотними: а) емпірично-почуттєва, б) раціонально-розумна й в) зверх раціональна – зверх чуттєва. Нова концепція не заперечує почуттєву форму реальності, але робить її тільки однієї із трьох її головних аспектів. Ця нова концепція щирої реальності, будучи незрівнянно багатше й адекватніше старої, у той же час набагато ближче до істини й абсолютної реальності практично всіх релігій, особливо їхніх містичних напрямків".
З тих пор, як були написані ці слова, наука ще більше просунулася у відзначеному Сорокіним напрямку. З іншого боку, убік науки рухається й теологія. Відбиваючи ту ж саму тенденцію глобалізації, у рамках руху, що набирає силу, потужний розвиток одержав цілий напрямок порівняльного аналізу світових релігій. Найвизначніший і найбільш авторитетний його представник Г. Юнг у своїх численних роботах переконливо доводить, що в сутності етичне ядро світових релігій - інваріантне, і розбіжності починаються там, де це стосується конкретного втілення його в життя, ритуалів, інституціональних, клерикальних установлень.
Спробуємо тепер подивитися з погляду глобальних тенденцій, незалежних і зовнішніх стосовно соціальної психології на ті, які оформляються усередині її. У якому ступені вона просувається від почуттєвого до інтегрального типу науки, якщо взяти до уваги, що досліджуючи психіку вона повинна була б по самому своєму предметі вести за собою фізикові, а не випливати за нею? Після дискусій 70-х - початку 80-х років про кризу соціальної психології потужні інституціональні механізми парадигми пояснення амортизували всі "середові збурювання". У підручниках по соціальній психології з'явилися нові параграфи про західноєвропейські нововведення: впливі меншості, між групових відносинах, соціальної (груповий) ідентичності, конфліктах, альтруїзмі й інших почуттях, що виникають у міжособистісній взаємодії. Підручники стали більше "соціально релевантними" у тому розумінні, що в них частіше стали з'являтися матеріали про факти й події, до яких можна застосувати термін "політ коректність". Інакше кажучи, усе закінчилося косметичними мірами.
Всі ті проблеми, які могли б просунути парадигму пояснення до інтеграції нових для неї аспектів людського існування, як і раніше залишилися в "гетто" екзотичної, психології - транс персональної, гуманістичної, екзистенціональної і т.п.
Одночасно все більшу вагу набирають крос-культурні дослідження, менш зв'язані теоретичними прихильностями.
У Західній Європі когнитивизм придбав солідну форму школи соціальних уявлень, що також досить стійка, хоча й має авторитет більше локальний, регіональний.
На початку 90-х років провідний психологічний журнал Франції "Бюлетень психології" присвятив цілий номер школі соціальних уявлень. Представляючи добірку статей цього номера, С. Московичи сформулював п'ять принципів (або вимог) до соціальної психології: 1) дослідження конкретних явищ не повинне обмежуватися "мікрорівнем" міжособистісних відносин; 2) необхідно центральна увага приділяти не проблемам стабільності й рівноваги "реальності", а процесам її зміни; 3) необхідно заповнити неприпустимий пробіл у дослідженні когнітивних аспектів комунікації, семантики символічних обмінів між людьми, мови; 4) необхідно досліджувати соціальні подання як результат погодженого вибору між їхніми численними значеннями; цей підхід відкриє шлях взаємодії з іншими науками; 5) уважаючи разом з більшістю соціальних психологів лабораторний експеримент винятково науковим, не можна його представляти у вигляді козла відпущення за всі гріхи соціальної психології. Оправдано застосування й інші методи.
Відмінність своєї школи від інших напрямків когнитивизма Московичи бачить у тім, що вона зосереджена не на тім, як люди думають, не на процесі мислення, а на тім, що вони думають, на змісті уявлень.
Сторонній спостерігач, не знайомий з роботами Московичи початку 70-х років, коли він очолив разом з Г. Теджфелом "європейський бунт" проти парадигми пояснення, ці висловлення навряд чи сприйме як революційні. Якщо ж удатися до того ж прийому й звернутися до багаторазово виданого підручника по соціальній психології за редакцією Московичи, то його зміст сприймається як виклад традиційного американського підручника через призму концепції соціальних уявлень: ті ж теми й розділи й таке ж ігнорування всіх "незручних" питань, що можуть послужити підставою для обвинувачення в "ненауковості". До них у першу чергу ставляться проблеми взаємини етичного й психічного. Без їхнього дослідження важко уявити собі повернення в соціальну психологію "соціального" і "духу", тобто рішення завдання, що, за словами Московичи, його школа ставили перед собою із самого початку. В остаточному підсумку все звелося до вивчення комунікації й мови, зупинивши тим самим радикальний задум на порозі інтегральної моделі соціальної психології.
Трохи далі в цьому напрямку просунулася інша концепція - "соціального конструкционизму", що розвивається протягом останніх 25 років американським соціальним психологом К. Гергеном і його досить численними послідовниками.
У своїй книзі "До перетворення в соціальному знанні" (1982), узагальнивши дискусії про кризу пануючої позитивістської парадигми в соціальній психології й пропоновані альтернативи, він сформулював наступні п'ять положень, які на його погляд, могли б скласти загальну основу для майбутньої парадигми.
1. Знання про соціальне життя варто розглядати не як "відбиття" зовнішньої реальності, а як "перетворення", трансформацію досвіду в реальність мовну, "лінгвістичну онтологію".
2. Поводження людини варто розглядати не як наслідок якихось незмінних зак
3. Знання про соціальне поводження (нормах, правилах і т.п.) і знання про це знання варто розглядати не як процес нагромадження, а як процес нескінченного історичного перегляду, залежно від мінливого соціокультурного контексту.
4. Теорія, у тому числі в соціальній психології, є не просто систематизація знань, а засіб перетворення дійсності.
5. Знання не може бути ціннісне вільним. Проблеми етики (moral debate) повинні грати все більшу роль у дослідженні людського поводження.
Опираючись на ці положення, Герген формулює те, що він називає "соціораціоналістичною метатеорією". На відміну від традиційної теорії, вона виходить із того, що не внутрішні процеси, що відбуваються усередині індивідуальної свідомості роблять те, що називається знанням, а соціальний процес комунікації. "Раціональність породжується саме усередині процесу соціального обміну". Герген на закінчення призиває соціальних психологів "відмовитися від помилкової практики дослідження як перевірки гіпотез в експерименті й задуматися про те як поставити методи на службу вираження думки (intellectual expression), а вираження думки - на службу свого бачення добра. Всі ці положення утворять разом те, що Герген називає "соціальної епистемологією", що претендує вже на статус "другої революції в психології" (першої була когнітивна).
Суть цієї революції, по вираженню Гергена полягає в перетворення знаменитої тези Р. Декарта: "Cogito ergo sum" ("Я мислю, отже, я існую") в "Communicamus ergo sum" ("Ми спілкуємося, отже, я існую"). Звідси випливають найважливіші наслідки не тільки для соціальної психології, але й для інших соціальних наук. По-перше, основним полем дослідження стає мова, дискурс (спосіб викладу, доказу й т.п.). По-друге, основним об'єктом дослідження стають "співтовариства співрозмовників, учасників розмови". По-третє, відпадає потреба в пошуку так званих універсальних закономірностей, принципів і т.п. Таким чином, відбувається кардинальна переорієнтація соціальної психології із психології й навіть соціології на лінгвістику й реалізується теза, сформульований на початку століття швейцарським лінгвістом Ф. де Соссюром: "Наука, що вивчає життя знаків у суспільстві можлива (conceivable); вона могла б бути частиною соціальної психології й отже, загальної психології; я буду називати її семіологією (від грецького "семейон" - знак). Семіологія буде показувати, що становить знаки, і яким законам вони підкоряються. Семіотика, (наука про знаки) як відомо, стала в другій половині XX століття однієї з найбільш значимих і бурхливо, що розвиваються наук, перетворилася в сферу міждисциплінарних досліджень, у якій зустрічаються психологія, мовознавство, філософія, культурологія, історія й т.п.
Екскурс в історію семіотики показує, що де Соссюр опирався на ідеї В. Гумбольдта, основоположника філософії мови. У Гумбольдта мова - це не тільки продукт спілкування людей, але й діяльність, прояв енергії духу, не тільки засіб спілкування, але також засіб вираження й знаходження істини. Відома класична формула Гумбольдта про мислення: "Не я думаю, а в мені думає (es denkt)". Для Гумбольдта мова - прояв "духу народу", культури як цілісної органічної єдності, осередком якого є етичні принципи. Ця позиція в цілому була характерна для гуманістичного світогляду того часу.
Як ми бачимо, один з постулатів "соціального конструктивізму" призиває до відома проблем етики в сферу соціально-психологічних досліджень і Герген у роботі 1994 р. присвячує їм цілу главу. Він прагне, з одного боку, відмежуватися від "романтизму" XVIII-XIX століть із їхнім розсудом етичних основ у релігії, або їхнього природного вкорінення в людській природі (уродженості), з іншого боку - попередити докори в зайвому "модернізмі", моральному й історичному релятивізмі. Яку ж позицію по питанню про етичний аспект соціальної взаємодії займає соціальний конструкционизм?
Він не шукає універсальних принципів, не визнає моралізування (тобто осуду вчинків з моральної точки зору), виходить із того, що принципи добра не можуть диктувати конкретні дії безвідносно до місця й часу дії. Це, на думку Гергена, не означає відмови від "морального дискурсу". Але що ж залишається? Він відповідає: "Звертаючись до практичних сторін моральності як соціальному досягненню, ми встаємо перед новими питаннями: наприклад, які лінгвістичні форми можуть бути використані для досягнення задовільних цілей в умовах стресу або конфлікту? Якими лінгвістичними ресурсами володіють люди в подібних умовах? Чи можна збільшити ці ресурси?".
Конструктивізм, за словами Гергена, "сам по собі не є спробою встановити або ввести етичний кодекс будь те на психологічному або філософському рівні. Скоріше він "бере в дужки проблему моральних принципів" заохочуючи замість цього дослідження практики у відносинах між людьми, що дозволяють їм досягти життя, що вони вважають "моральної". Питання не в тім "що є благо?", а в тім, якщо врахувати різнорідність життя людей, "що в їхніх відносинах може сприяти просуванню до взаємоприйнятих умов?" Тому якщо як громадянин прихильник такої точки зору й може випробовувати відразу до нацизму, то як конструкционист він повинен досліджувати той історичний аспект нацизму, що обумовив переконаність однієї соціальної групи у своїй перевазі над іншою. При цьому предметом є дискурсивна практика: обмін думками, наявність різних точок зору, способи доказу й т.п. Досліджується, таким чином, лінгвістична форма, у яку наділяються соціальні відносини.
Такий же підхід характерний для конструкционистів і до дослідження самої, що ні на є психологічної реальності - емоціям. Тут також треба віддати належне конструкционизму: емоції самі оголошуються соціальними відносинами. Однак і в цьому випадку досліджуються не відносини через емоції, як форми їхнього вираження, а форми вираження емоцій у мові: способи визначення "гніву", "радості" і т.п. Перефразовуючи знамениту формулу Джемса "Я плачу не тому, що мені смутно, а мені смутно, тому, що я плачу", слідом за конструкционистом можна сказати: "Я злюся не тому, що я скривджений несправедливо, а тому, що цей учинок я визначив на відомої мені мові як несправедливий.
Майбутнє покаже, наскільки виправдаються прогнози щодо того, що соціальний конструкционизм зможе вирости в повновагу парадигму. Поки можна обмежитися лише констатацією його заслуги в тім, що етичний аспект соціальної взаємодії починає із численними застереженнями, проникати в західну соціальну психологію.
У західній соціальній думці концепція Гергена розвивається в руслі тих віянь, які поєднуються загальною приставкою "пост": постмодернізм, посткомунізм, пост капіталізм і навіть пост історизм. Спроби синтезувати ці віяння в нову альтернативу наявним парадигмам відбиті ще в одному плині - критичної соціальної психології.
Критична соціальна психологія
Вона представлена досить значним числом робіт, опублікованим переважно в Західній Європі, і поєднує тих соціальних психологів, які не задоволені розвитком подій у соціальній психології, незважаючи на всі дискусії про кризу, і як і раніше шукають інші шляхи. Ідеологічну основу цього руху становлять два основні завдання "критичної теорії", сформульовані в роботах лідерів Франкфуртської школи - Адорно, Хабермаса, Хоркхаймера й Маркузе, які у свою чергу харчувалися критичним пафосом Маркса й Фрейда. Перше завдання бачилося їм у розкритті, викритті пануючої ідеології, її міфів і способів керування суспільством, друга - у створенні "визвольної" альтернативи. У соціальній психології ці завдання трансформувалися в завдання критики ідеологічних основ пануючих теорій і пропозиції інших підходів, що орієнтуються на благо всього суспільства. Уже до кінця 80-х років сформувалися два основних напрямки: 1) дослідження впливу широкого соціального контексту на соціальну психологію, її теорію, методи, вибір об'єктів і т.п. і 2) аналіз робіт з історії соціальної психології, які представляли на думку критиків один із засобів апологетики існуючого порядку речей. У позитивному плані критики виступали за подолання методологічного індивідуалізму й за "повернення людині людського". Оскільки багато хто із критичних аргументів були розглянуті вище у відповідних розділах, їсти зміст розглянути ті з них, які стимулюють міркування над перспективами нової парадигми. Треба відзначити, що в 90-е роки й самі критики зрозуміли, що необхідно конструктивні, а не тільки деструктивні пропозиції, більше того, послідовність припускає, що ті ж самі зауваження можуть бути адресовані й сама критики. Так, якщо в якості одного з основних вимог до лідируючої парадигми висувається вимога рефлексії й самокритики, то воно повинне дотримуватися стосовно й до самої критичної соціальної психології.
В 1997 р. був опублікований збірник "Критична соціальна психологія", у якому провідні представники цього напрямку аналізують як загальне положення в сучасній соціальній психології, так і свої власні перспективи. Використовуючи матеріали цього збірника можна реконструювати наступній, релевантну нашій темі картину.
Як би не прагнули представники альтернативної соціальної психології до створення радикально іншої науки, вони не можуть 1) перестати бути членами співтовариства соціальних психологів, викладати, консультувати й т.п.; 2) отже, не випробовувати в тім або іншому ступені впливу пануючих уявлень про "належний стандарт" наукового дослідження, що залишається в основному позитивістським; 3) дозволити протиріччя між необхідністю демонструвати прихильність об'єктивному, безсторонньому пошуку якщо не істини, те "твердих фактів", з одного боку, і взятим на себе зобов'язанням "сприяти звільненню пригноблених" - з іншої.
На сьогоднішній день критична соціальна психологія відрізняється від пануючої парадигми по трьох підставах. В області онтології (теорії буття) вона розділяє принципи конструкционизму, тобто виходить із того, що люди самі творять у спілкуванні свою реальність; в області методології й методів вона опирається на лінгвістику й герменевтику; в області епістемології (теорії пізнання) вона стоїть на позиціях пост раціоналізму, тобто заперечує наявність якоїсь реальності, що доступна об'єктивному дослідженню.
Незважаючи на організаційну неоформленість і різнорідність критичної соціальної психології за роки її існування як інтелектуального плину в його учасників сформувалися певні загальні точки зору, які зводяться до наступних положень.
Соціальна реальність символічна по своїй суті. Вона також історична в тому розумінні, що піддано змінам, але в кожний даний момент несе в собі й сліди минулого й зародок майбутнього. Найважливішу особливість соціальної комунікації становить її нескінченна рефлективність ("Я знаю, що він знає, що я знаю й т.д."). Діалектичне подання про соціальну реальність припускає облік двох її моментів: вона процесуальна й реляційна по своїй природі. Суспільство являє собою не раз назавжди задану систему, а систему, здатну до самоорганізації, самозміні. Соціальна функція критичного соціального психолога полягає в тому, щоб невпинно "зривати покриви й маски" з пануючої системи, що ставиться й до самої соціальної психології як соціальному інституту.
Доти, поки ці установки були нові, епатували наукове співтовариство й привертали увагу до наукових журналів, редактори із задоволенням публікували радикальні матеріали, так само як преса використовує суспільні скандали, доти, поки вони не набридають публіці. Поступово цей інтерес упав.
Крім того, у міру послідовної реалізації своїх установок радикальна соціальна психологія зштовхнулася з важкими проблемами, які можна сформулювати у вигляді наступних питань.
Якщо реальність, що вивчають соціальні психологи - це комунікація і її символічне буття, то як довести, що зміна цієї реальності викликає зміни буття соціального?
Якщо суть людської істоти перебуває не усередині індивіда, а поза ним, у системі соціальних зв'язків, у мові, у яких він розчиняється, то що залишається на частку індивіда?
Якщо так званої об'єктивної реальності немає, то як бути з безсумнівною очевидністю тієї обставини, що навколишній світ існує крім і незалежно від нас?
Якщо не існує "вічних істин", то який термін дії істин конвенціональних, з огляду на все прискорення історичного процесу?
Якщо критична соціальна психологія викриває ідеологічну функцію пануючої парадигми, то чиї інтереси сама вона захищає в силу іманентної ідеології соціального знання й чи не є вона функціональним "потуранням істеблішменту" для демонстрації його демократичності?
Література
1.Сорокін П. Головні тенденції нашого часу. - К., 1997
2.Терин В., Шихирев П. Массовая коммуникация как объект социологического анализа // Массовая культура – иллюзии и действительность. – М., 2000
3.Франк С.Л. Нарис методології суспільних наук. - К., 2003
4.Тейяр де Шарден. Феномен людини. - К., 2004
5.Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовых информационных процессов. - М., 1993.