Соціальний психолог як суб'єкт соціальних перетворень
В американському суспільстві соціальний психолог виконував дві основні ролі: академічного вченого, що добуває наукові істини; соціального технолога (маніпулятора), що вирішує практичні завдання, як правило, за замовленням бізнесу й держави. «Дослідження в дії» К. Левина, що з'явилися першим у США прикладом діяльності вченого-громадянина, залишилися виключенням із загальної традиції. В 60-е роки цивільна позиція знову стала популярної серед американських психологів - недавніх учасників студентських демонстрацій протесту проти в'єтнамської авантюри. Усе більше різкій критиці стала піддаватися роль соціального технолога-маніпулятора.
У західноєвропейському соціальному контексті ця загальна тенденція росту політичної свідомості привела до формування ще одного типу соціальних психологів: ученого-громадянина як суб'єкта соціальних перетворень. Треба відразу відзначити, що ця роль по своєму реальному суспільному значенню далеко уступає ролі традиційної прикладної соціальної психології, у якій домінує тип соціального технолога, а академічний учений і, тим більше, соціальний критик або «емансипатор» користуються незначним впливом.
Характерно, що академічні вчені, приваблювані під тиском суспільної думки до рішення практичних завдань, намагаються всіляко зберегти традиційний образ незалежного дослідника. Показова в цьому плані позиція видного соціального психолога М. Ірле. «Мене страшно лякають, - пише він, - як ті представники соціальних наук, які заявляють, що наука повинна вчити суспільство тому, що треба робити, так і ті представники природничих наук, які думають, що суспільство повинне повчати науку, що робити їй. Будучи вченим, я відмовляюся бути членом еліти суспільства, так само як і входити в групу експертів-рабів. Дотепер мене поки ще ніхто не переконав у тім, що вчені неодмінно позбавлені здатності бути вільними і відповідальними й тому стоять перед вибором: бути рабом або паном. Якби мене хто-небудь зміг переконати в цьому, я б кинув науку негайно».
Однак в останні роки подібна точка зору втрачає свою популярність, особливо в молодих учених, серед яких все більший авторитет здобуває цивільна, альтруїстична позиція. За словами П. ван Стрина: «Коли виникає питання про те, чиїм інтересам служить робота соціального психолога, відповіді в цілому виявляють тенденцію до поляризації між альтруїзмом і негативним цинізмом. Більшість дослідників розглядають свою наукову працю як необхідну для загального блага, оскільки вона орієнтована на одержання щирих знань. Найбільш нетерплячі з них останнім часом всі частіше звертаються до прикладної соціальної психології в надії скоріше побачити в справі результати своєї роботи. Вони думають, що якщо досліджувати соціальну проблему сучасного суспільства, те це допоможе тим, хто від її страждає». З огляду на, що цей тип соціального вченого досить добре відомий, звернемося до характеристик ролі вченого-громадянина, представленого в західноєвропейській соціальній психології фігурами «соціального критика» і «емансипатора».
Соціальний психолог-критик - це, як правило, молодий учений, що сформувався під впливом ідей неомарксизму, Франкфуртської школи і її відгалужень. Своє основне завдання він бачить в «тотальній критиці», заснованої на негативній діалектиці Т. Адорно. Найбільш слабке місце в його позиції - «зупинка» на стадії абстрактних міркувань, відсутність конструктивних пропозицій.
В парадигмах такі пропозиції сформульовані досить виразно. Їх загальну цивільну спрямованість можна визначити двома поняттями, найбільше часто вживаними при характеристиці цивільної ролі соціального психолога в суспільстві, - залучення (involvement) і співробітництво з тими, у чиїх інтересах повинна вирішуватися соціальна проблема (маються на увазі масові соціальні групи, у першу чергу трудящі).
Соціальний психолог-громадянин повинен брати активну участь у рішенні соціальних проблем, ставлячи свої знання на службу більшості. Його функції при цьому різноманітні. Він повинен: 1) розвивати в практиці наукову теорію; 2) використовувати свої професійні знання на всіх етапах здійснення соціальних реформ; 3) поширювати ці знання в масах, для того щоб люди могли брати компетентну участь у рішенні соціальних проблем; 4) піклуватися про ріст своєї професійної компетентності, лавіруючи між твердим професіоналізмом і втратою цієї якості 5) дотримувати етичного кодексу психолога.
Не ставлячи під сумнів прогресивні гуманістичні спонукання тих учених, які призивають наукове співтовариство відповідати цим високим цивільним стандартам, треба все-таки засумніватися в реальності їхнього послідовного втілення - занадто врозріз вони йдуть із системою цінностей тих, хто визначає в ньому соціальну політику.
Проте сам факт наявності чітко сформульованих ціннісних стандартів у груповій свідомості й ідеології західноєвропейських соціальних психологів - явище, досить значне по своїх потенційних наслідках.
Перегляд функцій соціального психолога в суспільстві, загальна методологічна й соціально-філософська переорієнтація західноєвропейських соціальних психологів не могли не позначитися на виборі й оцінці методів дослідження, використовуваних при рішенні практичних соціальних проблем.
По канонах традиційної «ідеології застосування» і прикладне соціально-психологічне дослідження завжди опиралося на гіпотезу, перевірену в лабораторному експерименті. Інші засоби перевірки гіпотез (спостереження, інтерв'ю, свій і чужий життєвий досвід) розглядалися при цьому як другорядні через їх недостатню наукову коректність.
У Західній Європі ці подання були піддані рішучому перегляду, що йшов по двох взаємозалежних лініях - зниженню ригоризму (твердості) методів і їх феноменології. Результатом цих тенденцій з'явилося підвищення ролі спостереження (особливо включеного), новий підхід до функцій лабораторного експерименту, звертання до досвіду повсякденного життя, у тому числі відбитому в художній і публіцистичній літературі.
На користь зниження вимог до строгості методів приводиться звичайно наступний аргумент. Строге дотримання правил наукового методу саме по собі не гарантує успіху в застосуванні отриманих даних. Тому положення про пріоритет соціальної науки над прикладною в практиці застосування соціально-психологічних знань повинне бути переглянуте. Вибір методу й вимоги до нього повинні визначатися так само, як і в прикладних природничих науках, - конкретним ситуаційним контекстом.
Звертання до повсякденного індивідуального й суспільного досвіду, викликане в значній мірі методологічними установками «розуміючої» психології й соціології, висунуло на перший план метод спостереження й описовий аналіз. Серед західноєвропейських соціальних психологів він знаходить усе більше прихильників. Так, на думку Ван дер Влиста, описове дослідження зовсім незаслужено перебуває на правах бідного родича пояснювального дослідження. «Яким би не був їх статус відносно один одного, опис може бути не менш строгим, вимогливим і коштовним». Недостатня увага до феноменологічного методу, уважає П. ван Стрин, шкідливо не тільки тим, що збіднює саме психологічне дослідження, але й тим, що позбавляє соціальних психологів зручної форми поширення соціально-психологічних знань, що конче потрібно для досягнення взаєморозуміння із представниками інших наук, замовниками й широкою громадськістю.
Якщо нагадати, що однієї з функцій соціальної психології вважаються пропаганда знань і масовий соціально-психологічний «лікнеп», то цілком зрозумілим стає заклик учитися цьому в художньої літератури. Тому, «якщо читати повести із соціально-психологічної точки зору, то можна помітити, що в них утримуються теорії соціального життя, як ті, які вже створені наукою, так і можливі їхні альтернативи». До цього можна було б додати, що добутку художньої літератури найчастіше виявляються набагато більш наукове академічних праць. Прихильники звертання до літератури за досвідом викладу й аналізу справедливо проводять аналогію між практичним соціальним психологом і письменником. І той і іншої виступають як, що опосередковують ланки, між соціальною теорією й повсякденним досвідом людей. Що стосується можливого обвинувачення в «журналізмі», П. ван Стрин дає на нього наступна відповідь: «Усе, що не є «науковим» у точному значенні цього слова, клеймується цим ярликом. Воно має на увазі упередженість, перебільшення й оману. Це, однак, риси поганої журналістики. Талановита журналістика - це та, котра швидко реагує на все актуальне; вона передбачає й стимулює інтерес аудиторії, асимілює складність (соціальної дійсності) і робить її доступної для розуміння. Соціальний психолог повинен був би пишатися цими якостями, якби він їх мав, а соціальному психологові в прикладній науці без них навряд чи можна обійтися».
Прагнення до конкретного аналізу конкретних проблем у конкретних умовах лежить в основі й інших рекомендаціях із застосування різних методів у прикладному дослідженні. Так, ван дер Влист на основі великого емпіричного матеріалу робить висновок, що при проведенні прикладного дослідження необхідно дотримувати два основні правила: 1) розглядати проблему конкретно з максимальною увагою до її специфіки: 2) з обережністю ставитися до результатів крос-культурних досліджень - вони не є автоматично релевантними. Обоє цих висновку обумовлені загальною недовірою до статусу сучасної соціальної психології як науки.
Переорієнтація в області методів, обумовлена новими методологічними позиціями, привела й до перегляду ролі лабораторного експерименту. При цьому треба відзначити трохи несподівану позитивну його оцінку як методу прикладного дослідження. У світлі настільки широко розповсюдженої й гострої критики на адресу цього методу можна було б припустити, що новий підхід відкине його повністю. Однак відбулося інше: були виявлені його реальні достоїнства, що дозволяють зробити лабораторний експеримент ефективним інструментом прикладної науки. Однієї з робіт, у яких обґрунтовується така можливість, є стаття англійського соціального психолога, представника Бристольської школи Дж. Тернера - «Деякі міркування із приводу генералізації даних експериментальної соціальної психології».
Позицію Дж. Тернера по проблемі екстраполяції даних лабораторного експерименту на природне середовище можна коротко визначити як збалансовану. З одного боку, він разом з іншими критиками визнає слабкі сторони лабораторного експерименту й виступає проти перетворення цього методу в головний, так само як і проти «імперіалізму» будь-якого іншого методу. З іншого боку, Тернер намагається знайти місце лабораторного експерименту в науковому дослідженні, що складається, на його думку, із трьох необхідних етапів: простий каузальний аналіз (установлення причинно-наслідкових зв'язків); концептуальний аналіз, або очищення компонентів цих зв'язків; теоретичний синтез (абстрагування загальних законів).
У прикладній соціальній психології ці етапи включаються в більше широку схему, що представляється Тернеру в такий спосіб. Реальне життя поставляє сирі факти, ставить проблеми й стимулюють теоретичні здогади. Польове дослідження, природний експеримент і життєвий досвід (спостереження) допомагають сформулювати проблеми для експериментальної перевірки й корекції попередніх теоретичних висновків. Лабораторний експеримент коректує польове дослідження й служить засобом більше строгої переробці отриманих у ньому результатів.
Тернер указує, що застосування даних лабораторного експерименту в значній мірі залежить від здатності дослідника до їхньої генералізації, до переносу висновків «чистої» теорії на конкретну ситуацію, а також згоди суспільства зробити ті або інші зміни. У свою чергу, це вміння залежить від правильної оцінки можливостей лабораторного експерименту і його функцій як у виробництві наукового знання, так і в прикладному дослідженні.
Основний висновок, до якого приходить Дж. Тернер, полягає в тому, що лабораторний експеримент - це, у першу чергу, інструмент теоретичного дослідження, що на реальну дійсність повинні екстраполюватися не стільки емпіричні результати експерименту, скільки його теоретичний зміст. «Ми переносимо результат однієї ситуації на іншу, виходячи з того, що вони ідентичні в теоретично значимих відносинах і що наша теорія вірна».
З
Істотна риса міркувань Тернера - спроба трохи знизити вимоги до такого параметра лабораторного експерименту, як його зовнішня валидность (по Д. Кемпбеллу). Із цією метою він уводить нове поняття - «екологічне значення», що визначається як «ступінь, у якій який-небудь соціально-психологічний закон є досить загальним із практичної точки зору для конкретної екологічної ситуації». На його думку, це поняття, незважаючи на його меншу наукову строгість, повністю сумісно з теоретичними цілями соціально-психологічного експериментування й до того ж стимулює конструктивне відношення між теоретичним і прикладним дослідженням. Пояснимо ці положення Тернера на його ж конкретному прикладі.
Дослідниками був виявлений закономірний зв'язок між згуртованістю групи і її продуктивністю. Однак згодом виявилося, що цей зв'язок підтверджується лише там, де групові норми включають високу продуктивність праці. У тих же групах, де нормою є низька продуктивність, збільшення згуртованості веде до зниження продуктивності праці.
У результаті був сформульований більше загальний закон - згуртованість збільшує групову конформність. Він містить у собі екологічний закон меншої значимості, а саме його формулювання для конкретної ситуації: там, де групові норми заохочують високу продуктивність, вона росте в міру збільшення згуртованості. Звідси Тернер робить висновок про те, що введення поняття «екологічне значення» стимулює конструктивне відношення між теоретичним і прикладним дослідженням, а також що лабораторне й польове дослідження взаємно доповнюють один одного.
Вимога обліку трансформації законів у конкретному середовищі не означає їх екологічної релятивизації. Навпроти, Тернер підкреслює, що екологічно значимі закони швидше за все повинні бути абстрактними теоретичними положеннями, тобто підніматися над рівнем конкретного емпіричного опису. На наш погляд, Тернеру вдалося виявити те раціональне, що втримується в лабораторному експериментуванні для прикладної соціальної психології.
Говорячи про спроби західноєвропейських соціальних психологів удосконалювати методи прикладного дослідження, слід зазначити ще одну чітко виражену тенденцію - до міждисциплінарного співробітництва й, у цьому зв'язку, до запозичення методів з інших наук - лінгвістики, етології, мікросоціології. Ця тенденція визначає й пропозиції по питанню про підготовку майбутніх фахівців в області прикладної соціальної психології.
Треба сказати, що завдання міждисциплінарного дослідження може вирішуватися в Західній Європі більш успішне, чим у США, з тієї причини, що в західноєвропейських університетах психологи звичайно одержують більше широке утворення, ніж в Америці. Проте, багато провідних спеціалістів Західної Європи вважають, що підготовка соціальних психологів повинна бути посилена по лінії міждисциплінарних зв'язків, а також по лінії зв'язку університету із суспільством. Характерні в цьому плані погляди французького соціального психолога К. Фото. З огляду на великий досвід цього вченого як в області прикладний, так і теоретичної соціальної психології, зупинимося коротко на його рекомендаціях. Вони зводяться до наступного.
Необхідно передбачити широку підготовку в області загальнонаукової культури, що включає знання загальних положень історії науки, соціології пізнання. При вивченні наук про поводження й соціальних наук велика увага треба приділяти останнім. Студенти повинні бути знайомі з генетикою, екологією, етологією, досить добре знати антропологію, лінгвістику, економіку й соціологію, щоб компетентно вести переговори із представниками інших наук. Для цього міждисциплінарні контакти усередині університету повинні бути ще більш розвиненими.
Н. Армистед, підтримуючи Р. Харре, захищає право соціального психолога на довіру до самозвітів випробуваних. Він уважає, що альтернативою лабораторному експерименту можуть стати менш структуровані методи: анкети з відкритими питаннями, інтерв'ю, обговорення ситуації з її учасниками. На підтвердження Армистед посилається на метод, застосований Г. Тохом при вивченні причин насильства з боку поліцейських і арфи Тох провів детальні інтерв'ю із представниками тієї й іншої сторони. Зібравши загальні описи ситуацій, він потім проаналізував з кожним з опитаних всі етапи конфліктної ситуації, після цього виділив типову ситуацію, що була обговорена дослідниками й опитаними з метою виділення «міжособистісного паттерна взаємодії в ситуації насильства». На основі цього паттерна була побудована типологія особистостей, схильних до застосувань насильства. Кожному з типів було поставлено у відповідність характерне інтерв'ю.
Високо оцінюючи цю методику, Н. Армистед робить ряд пропозицій по її вдосконалюванню. З його погляду, на першому етапі - визначення змісту кожного пояснення - необхідно враховувати наступне: 1) зміст кожного пояснення в ідеалі повинен бути встановлений різними людьми незалежно друг від друга; 2) будь-які неточності в тлумаченні пояснень повинні бути виправлені в ході обговорення; 3) підсумкове тлумачення змісту повинне бути погоджене з людиною, що дав його первісний варіант; 4) люди, що беруть участь в обговоренні, повинні бути знайомі з описуваною ситуацією.
Після того як установлений зміст різних пояснень, можна переходити до їхньої класифікації. При цьому для підвищення точності необхідно дотримувати наступних вимог: 1) класифікувати повинні кілька людей незалежно друг від друга; 2) розбіжності в думці повинні усуватися шляхом обговорення, у якому точки зору обґрунтовуються і якщо буде потреба залучаються нові дані; 3) класифікація повинна бути погоджена з авторами пояснень; 4) вибір авторів пояснень описаних ситуацій повинен бути таким, щоб дозволити наступне узагальнення даних; 5) класифікація не повинна суперечити спочатку отриманим поясненням; 6) класифікатори повинні мати можливість при бажанні ознайомитися з первісними поясненнями; 7) весь цей процес варто повторювати з різними класифікаторами.
На думку Армистеда, дотримання цих умов дозволить домогтися надійності даних. Далі Армистед висловлює кілька зауважень, реалізація яких могла б деякою мірою перебороти абстрактність етогеники Харре.
Він думає, що у випадку, коли мова йде про широко розповсюджений паттернах, їхній аналіз необхідно погоджувати з положенням людей у системі відносин влади й співвідносити-з розповсюдженою системою норм і цінностей. У першому випадку з'ясовується, хто й для кого структурує досвід, чия точка зору підтримується владою, ким вона поширюється. У другому випадку дослідник виявляє прийняті випробуваним норми й цінності. У підсумку встановлюється також зв'язок між структурою відносин влади й розповсюдженої в суспільстві системою норм і цінностей. Так, у дослідженні Тоха було виявлено, що стереотипи мужності, створений засобами масової інформації в дусі традицій епохи освоєння в США Середнього Заходу, підтримується індивідуалістичною філософією сучасного капіталістичного суспільства.
Армистед усвідомлює тім, що спроба проникнути в «свята святих» суспільства - механізм формування системи політичних відносин - сама по собі є акт політичний і далеко не безпечний. Цілком ймовірно, це й змушує його обмежитися лише постановкою питання. Разом з тим Армистед намагається довести можливість, і допустимість «розуміючого» підходу в соціальній психології. Він пише, що соціального психолога повинна цікавити «повсякденне життя людей, що основний метод дослідження - це опитування людей, що пояснення являють собою суспільний факт, обмовляючи при цьому, що класифікація, генералізація й інтерпретація подібних даних вимагають застосування деяких додаткових заходів контролю, а пояснення досвіду повинне рухатися в напрямку до суспільства».
При загальному позитивному відношенні до заклику «відновити довіра до того, що говорять люди про свої переживання», як засобу гуманізації соціально-психологічного дослідження, не можна не відзначити й слабостей методу пояснень. Одна з них, на думку Б. Шленкера, - це перетворення дослідження в каталогізацію типових соціальних ситуацій. Прагматична цінність такої роботи очевидна, особливо для оптимізації праці представників соціальних професій, тобто професій, пов'язаних з міжособистісними контактами (сфера обслуговування, утворення й т.п.). Однак у цьому випадку соціальна психологія стає наукою переважно описової, оскільки, як відзначав у свій час К. Герген, займається не розкриттям закономірностей, стійких зв'язків, а відображенням і систематизацією існуючих нормативно-ціннісних систем. При цьому вона здобуває риси літературної творчості, однієї із цілей якого також є створення соціальної типології. До речі, прихильники «розуміючого методу» самі визнають, що соціальним психологам варто було б повчитися глибині проникнення в таємниці людського поводження в письменників.
Опора на лінгвістичний аналіз сполучена із труднощами, які в значній мірі обумовлені властивостями основного матеріалу - мови, уплетеної в соціальну ситуацію, а також розходженнями в здатностях людей до вербалізації своїх відносин, намірів, оцінок і т.п. Оскільки аналіз епізодів припускає розшифровку й невербальне поводження, то складності багаторазово збільшуються, хоча в цей час небезуспішно вдосконалюються методи й у цій області. Укажемо також на складності, що виникають у зв'язку з необхідністю обліку великої кількості рівнів пояснення. Справді, людина, роблячи вчинки в проблемній ситуації, пояснює її для себе (а) і для навколишніх (б): далі соціальний психолог повинен пояснити для себе це поводження людини (в) і пояснити пояснення їм свого вчинку (г), а потім пояснити собі й науковому співтовариству, чому і як він все це робить (д), тому що його діяльність - теж соціальна.
Нарешті, справедливе зауваження Н. Армистеда про необхідність «рухатися убік суспільства», тобто переходити до аналізу явищ більше високого соціального рівня, припускає наявність методів дослідження суспільної свідомості, продукції засобів масової інформації. Тим часом робіт, які допомогли б перекинути міст від ситуації міжособистісної взаємодії до тієї сфери, де формуються «характерні маски», ще дуже мало.
Незважаючи на відзначені вище проблеми й труднощі, це генічеський метод уважаються в західній соціальній чи психології не самою перспективною й серйозною альтернативою лабораторному експериментуванню. Головне його достоїнство полягає в тому, що він органічно пов'язаний з моделями людини й суспільства, з теорією й концептуальним апаратом. Але, будучи адекватним засобом емпіричної перевірки теорії, він, як це ні парадоксально, акцентує і її недоліки: відомість активності людини до активності вербальної; фактичне визнання непереборної залежності людини від норм і ритуалів.
Необхідно володіти основними методами - спостереженням у природних умовах, теоретичним аналізом. Одночасно варто добре вивчати життя свого суспільства, включаючи і його «екзотичні» області - в'язниці, психіатричні лікарні, поліцейські ділянки й т.п.
Практика студента повинна бути пов'язана з його науковими інтересами. У цій практиці він повинен сформуватися етично.
Нарешті, у програмі повинне знайти собі місця й особисте самовдосконалення.
Дискусії про підвищення соціальної релевантності, гострота, критичність висловлень і радикальність пропозицій не повинні створювати враження про безпорадність західноєвропейських соціальних психологів у практичному житті. У дійсності прикладна соціальна психологія в Західній Європі розвивається досить інтенсивно.
Література
1.Брушлинський О.В. Мислення й прогнозування. - К., 2004
2.Брушлинський О.В., Тихомиров O.K. Психологія мислення // Тенденції розвитку психологічної науки. - К., 1989.
3.Василюк Ф.Є. Психологія переживання. - К., 1999.
4.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 1996.
5.Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию. - М, 1998.