Досвід перших двох десятиліть життя сприяє поступовій появі в людини характерних способів мислення, відчування й поводження. Кожний дорослий чоловік або жінка здобувають особливе сполучення рис характеру, унікальний стиль життя. У психоаналітичних теоріях особистості, однак, на відміну від теорій психопатології є схильність до розгляду розповсюджених структур. Тому різні теоретичні погляди, представлені в цій роботі, стосуються головним чином типів характерологічної структури.
Теоретичні розробки Адлера
Адлер, на зразок ортодоксальних теоретиків, підкреслює важливість раннього дитинства у формуванні характеру. Індивідуальний «стиль життя» визначається, до п'яти років. Основа установок залишається незмінної, хоча їхнє вираження в наступному житті часто зовсім змінюється. У поясненні розвитку особистості навчання Адлера, однак, істотно відрізняється від позиції Фрейда. Замість сексуального компонента Адлер підкреслює універсальність почуття неповноцінності. Дитина, будучи безпомічною, неминуче вважає себе нижчим в оточенні дорослих. Батьки, що зневажають дитину, що висміюють або проявляють недолік ніжності з ним, часто акцентують переживання дитини підпорядкованості. Мати грає особливо важливу роль у цьому процесі, тому що легковажне відношення до дитини, потурання всім бажанням і утрудняють придбання соціальних навичок. Структура родини теж може сприяти інтенсифікації почуття неповноцінності: єдина дитина стає об'єктом ненормальної значимості й вона присвячує залишок життя марним зусиллям відновити втрачену позицію. Старша дитина, коли перестає бути єдиним, часто настільки збентежений втратою впливу, що надалі не може належною мірою використовувати свої здатності; друга дитина живе під тінню старшого й намагається його надолужити, самий молодший може відчувати страх при суперництві. Крім того, є морфологічно й функціонально неповноцінні органи, які збільшують картину. З метою подолання почуття малоцінності людина прагне бути сильною і могутньої. Спроба знаходження переваги в якості «зробленої людини» здійснюється з опорою на «напрямні фікції», які служать організації досвіду, що сприяє досягненню цілей. Самі мети, у широкому змісті, персоніфікують безпеку й адаптацію. Результат прагнення до переваги буває успішним за умови, що людина керується засадами, що відповідають реальності. Дуже часто, однак, компенсаторні спроби приведуть до непрактичних цілей і в кінцевому рахунку до неврозів. Пошук сильної позиції детермінує всі дії людини, його розвиток і має як наслідок засвоєння уніфікованого способу реагування на оточення.
Характер тоді можна визначити як індивідуальний однаковий спосіб поводження в ситуаціях на шляху до наміченої мети. Крім прямої боротьби за владу іноді застосовується інший підхід. Це втеча у хворобу. Людина може домагатися панування й змушувати інших пристосовуватися до своїх вимог шляхом демонстрації безпорадності. Неповноцінність органів теж приводить до двох типів реагування. Перший тип складається в заміні неповноцінного органа іншим, як у випадку розвитку в сліпого гострого слуху. Другий тип реагування представляє тривалу концентрацію на неповноцінному органі, що приводить до подолання неадекватності. Ілюстрацією є заїка, що став оратором. Адлер особливо підкреслює можливість скористатися почуттям неповноцінності, коли він затверджує, що навіть геніальність можна інтерпретувати як вираження жагучого бажання компенсувати індивідуальний дефект.
Західна цивілізація виставляє чоловіка як символ влади. Мужність має на увазі верховенство, жіночність підпорядкованість. Тому кожний прагне досягти ідеалу мужності, це так званий «чоловічий протест». Таке поводження частіше відзначається в жінок, але зустрічається й у чоловіків, особливо в невдах. Сексуальна активність завжди повинна розглядатися в аспекті стилю життя, що, у свою чергу, ґрунтується на ранніх дитячих прототипах. Людина із суспільним прототипом лояльно ставиться до партнера в любовних ситуаціях, а той, хто в дитинстві був змушений боротися за перевагу, схильний сексуальні відносини використовувати з метою маніпулювання. Любов є однієї із трьох головних проблем; дві інші проблеми - це відносини до роботи й людей. Центральної із трьох установок уважається відношення до навколишнім.
Теорія Юнга
У теорії Юнга характер теж визначається в не сексуальних поняттях. Він затверджує, що існують чотири основні психологічні функції: мислення, відчування, відчуття й інтуїція. Кожний має всі чотири функції в різному ступені, але на основі спадкоємної схильності й навколишніх факторів переважної в людини стає одна функція. Мислення представляє активний, логічний, спрямований процес. Розумовий тип тому розглядає будь-яку ситуацію в холодній, відверненій, раціональній манері. Відчування в нього відносно нерозвинене, тому що перешкоджає логічному мисленню. Відчування, у сутності суб'єктивне і упереджене, варто відрізняти від емоції - більше раціональної й менш активної. У типу, що почуває, мислення виконує підлеглу роль. Відчуття й інтуїція, з іншого боку, обидві є ірраціональними функціями. Призначення першої розуміється як сприйняття безпосередньої даності, друга спрямована на розсуд майбутнього.
Тип: людина, що відчуває
Слабкий в інтуїції, швидко сприймає за допомогою органів почуттів зовнішній мир і роздратування внутрішніх органів, тоді як інтуїтивний тип, що коштує нижче в розвитку функції відчуттів, сильний у передбаченні можливого розвитку ситуації. У чоловіків, згідно Юнгу, свідомими звичайно є мислення й відчуття, а відчування й інтуїція придушуються. У жінок домінують відчування й інтуїція, і, навпаки, функції мислення й відчуття придушуються. Витиснута жіноча сторона в чоловіків називається їх «анимою», а в жінок витиснута чоловіча сторона - їх «анимусом». У гармонічної людини збалансовані свідомі й витиснуті характеристики. Поняття «персона» пов'язане із соціальною роллю людини в суспільстві. У процесі життя він навчається поводитися відповідно до соціальних очікувань. Кожної професії, наприклад, властива певна маска, що носить член суспільства. Персона не є обов’язковою частиною характеру, але тісно з ним зв'язана й діє як свого роду захист внутрішнього «я». Чотири основні функції далі класифікуються у дві узагальнюючі установки: екстравертну й інтровертну. Це два способи відносини до миру, два шляхи організації досвіду. При першій установці інтереси людини спрямовані до об'єкта, при другий - спрямовані до суб'єктивного миру, звернені на себе. Всі люди володіють обома тенденціями, але знову одна з них звичайно домінує.
Ідеальне співвідношення - це ритмічне чергування установок, що рідко зустрічається в реальності. Нижче викладаються характерні риси обох типів
Екстраверт
Цей тип живе відповідно до зовнішньої необхідності. Його інтереси й увага концентруються на безпосереднім оточенні. Він зосереджений на людях і речах і поводиться відповідно до вимог суспільства. Здатності екстраверта обмежені, тому що він намагається відповідати безпосереднім запитам оточення й утримується від будь-яких новацій, які не цілком зрозумілі і яким-небудь чином виходять за межі зовнішніх очікувань. Суб'єкт, екстравертований на рівні свідомості, на несвідомому рівні інтровертован. Несвідомі тенденції можуть втрачати їхніх компенсаторних якостей через гнітючі сили колективного несвідомого, і тоді треба відкритий конфлікт із що усвідомиться. Суб'єкт або не знає більше, що він хоче, або він хоче занадто багато чого відразу й не здатний одержати задоволення. Уважається, що неусвідомлювана установка екстраверта часто граничить із жорстокістю й брутальністю.
Інтроверт
Цей тип на відміну від екстраверта відгороджується від зовнішнього миру й будує штучний суб'єктивний мир. Він схильний зрівнювати його із цілісною особистістю. Несвідомо, однак, зовнішні об'єкти підсилюються за допомогою компенсаторного механізму, і індивід робиться їхнім рабом. Інтроверта обплутують практичні труднощі. Ілюзія переваги, створена ним, руйнується. Прагнення інтроверта до домінування й контролю тому закінчується томлінням, що заслуговує жалю, по любові. Він привчається боятися нових людей і речей, випробовує здригання від зіткнення із зовнішнім миром, що наділяє магічною силою.
Положення теорії Ранка
У теорії характеру Ранка стрижневе місце займає концепція «волі». Воля розглядається як «основний позитивний початок, що здійснює організацію й інтеграцію «я» (самості), що дозволяє використовувати, гальмувати й контролювати інстинктивні потяги». Спочатку вольовий процес формується в якості «внутрішньої опозиційної сили, спрямованої проти примуса» . Примус може бути обумовлено зовнішніми факторами, такими, як вимоги батьків, або внутрішнім тиском сексуальних потягів. Неминучі перешкоди й обмеження викликають у дитини опір і тренують «контр-волю». Другий щабель у розвитку волі зв'язаний із прагненням одержання речей, наявних в інших. Мова йде не про заздрість, а скоріше про порівняння власної волі з волею групи. Третій щабель переборюється, коли людина перестає міряти себе загальними мірками й стає по-справжньому відповідальним за свої вольові прояви. Заборони в дитинстві приводять до недовіри власній волі як злу. Дорослі тому мають волю, зміст якої почасти добромисне або схвалене родителями й суспільством, почасти - неблагонамірене або несхвальне. Опір авторитетам, що представляє дурний аспект, є контр-волею. Крім волі, особистість характеризується спонуканнями й емоціями. Спонуканням необхідно негайне задоволення шляхом моторної розрядки. У випадках блокування виникають емоції. Воля на відміну від емоцій «представляє спонукання, що перебуває в активному служінні в его, і не блокується».
Его у відомому змісті є автономним представником волі. Сексуальна функція існує не тільки для добутку потомства й нас
Як ми бачили в попередніх главах, Ранк підкреслює в розвитку людини важливість «відділення». Первинна травма фізичного відділення від матерії при народженні супроводжується різними формами психологічної залежності й втратою почуття «цілісності». З метою досягнення незалежності, щоб зробити своє Его «реальним», індивід повинен ініціювати відділення як вираження його власної волі всупереч пасивному й травматичному досвіду, що відповідає волі інших. У становленні звільнення є три стадії: на першій стадії людина сама бажає того, до чого колись був примушений зовнішніми або внутрішніми вимогами: на другий - проявляється внутрішній конфлікт між волею й контр-волею, у процесі якого в людини формуються ідеали й стандарти, що відрізняються від соціально санкціонованих; третя стадія характеризується цілісним гармонічним рішенням, що втілюється у вищій творчості. Трьом стадіям відповідають три типи, представлені нижче.
Середня людина
Середній, або нормальний, людина - це той, хто зневажає своєю волею й керується волею групи. Культурні норми дійсності стають власною «істиною» людини. Він схильний стримувати фантазії, зміст яких розглядається навколишніми як зло, і, отже, випробовує почуття провини перед іншими.
Подання про себе ілюзорно, тому що в дійсності людина лише зображує, що є самим собою, він взагалі не відіграє соціальну роль, а сам зводиться до сукупності соціальних ролей. Згода з волею групи не обов'язково представляє пасивне підпорядкування, це може бути здорове, активне пристосування. З іншого боку, середня людина не повинен завжди відрізнятися гарним психічним здоров'ям. Конформізм буває обумовлений страхом несхвалення. Загалом, нормальна людина не дуже піддана конфліктам і не має істотні творчі можливості.
Невротик
Невротик не здатний підкоритися волі групи, але недостатньо вільний, щоб затвердити власну волю. Він не може досягти позитивної ідентифікації із групою й не може залишитися без сторонньої допомоги, тому що обтяжено почуттям неповноцінності й провини. Невротик змушений боротися із зовнішнім і внутрішнім тиском, він перебуває в стані війни із самим собою. Фантазії витісняються, ховаються від себе й інших не стільки через їхній зміст, але тому, що вираження фантазій розцінюється як власна зла воля. Почуття провини тому спрямовано проти самого себе.
Творча людина
Творча людина, на зразок художника, процвітає в повному прийнятті й твердженні власної особистості. Він перебуває в гармонії із самотужки й ідеалами. За словами Ранка, «має місце не компроміс, не проста сумація, а зароджується нове творче ціле, сильна особистість із автономною волею, що представляє вищий утвір за допомогою інтеграції волі й духу». Ідеали формуються не шляхом простого запозичення, але свідомою перевагою сприятливих факторів.
Реалізуючи свою волю, творчий тип виходить «за межі обмежень природи» , тому що сексуальний інстинкт поставлений на службу волі. У відомому змісті він шукає власну «істину» , що потім втілює у своїх добутках. Таким чином, фантазії обов'язково розкриваються навколишньої. Почуття провини перед іншими й самим собою служить стимулом у подальшій творчій роботі. Саме тому творча людина одночасно затверджує власні ідеали й здатна жити у світі, не вступаючи з ним у конфлікти.
Структура характеру згідно Хорні
Структура характеру, згідно Хорні, розвивається на основі досвіду дитинства. В один процес розвитку припиняється в п'ять років, в інших - замолоду або біля тридцяти років, а в окремих людей триває до літнього віку. Хорні, однак, не вбачає зв'язку між лібідними проявами в дитинстві й рисами характеру дорослих, що висловлено ортодоксальним психоаналізом. За словами Хорні: «У випадку жадібності або власницьких похилостей відповідно до психоаналітичної літератури прийнято думати про оральний або анальний структурах характеру. Ці риси, однак, можна витлумачити як реакція на всю сукупність переживань у раннім дитинстві. У результаті несприятливого досвіду в людини виникає почуття безпорадності у світі, сприйманому як потенційно жорстокий, він випробовує недолік здатності до самоствердження, непевність у можливості управляти ситуацією по власному розсуді...
Таким чином, розходження в точках зору виражається в наступному: людина стискає губи не через напругу свого сфингтера, але в обох актах проявляється єдина спрямованість характеру - утримувати що б те не було й не віддавати нічого: гроші, любов, будь-які спонтанні почуття» .
Хорні пояснює динаміку формування характеру в контексті неврозу, однак передбачається дія тих же факторів у менш патологічному руслі в нормальних людей. Найважливішу роль грає прагнення до безпеки, обумовлене «базисною тривогою». Остання виникає у зв'язку з витиснутою жорстокістю, що, у свою чергу, є результатом відкидання й несхвалення в дитинстві. У пошуках шляхів втечі від почуття тривоги дитина здобуває стійкі характерні риси, що стають частиною його особистості, - так звані «невротичні тенденції» . Одна зі спроб рішення конфлікту полягає в створенні «ідеалізованого образа» : слабість і непевність у собі підмінюються ілюзорним почуттям сили й переваги. Інша спроба складається в більше загальному різновиду проекції, що всі пережиті почуття переносить зовні.
Основні спрямованості, що виникають у дитини в боротьбі з оточенням, - це спрямованість «до людей» , спрямованість «проти людей» і спрямованість «від людей». При першій спрямованості зізнається власна безпорадність і, незважаючи на страхи, уживає спроба завоювати любов інших. Друга спрямованість припускає, як очевидну, жорстокість навколишніх і визначає боротьбу. При третій спрямованості людина не хоче не належати до співтовариства, не боротися, він віддає перевагу ізоляції. Хорні описує три типи характеру або основні установки, аналізуючи зазначені спрямованості.
Поступливий тип
Людина зі спрямованістю «до людей» проявляє помітну потребу в любові й схваленні. Він жадає близькості й тужить за партнером. Любов має настільки важливе значення, що навіть сексуальні зносини цінуються насамперед як доказ затребуваності. Поступлива людина живе з почуттям слабості й безпорадності, вона схильна підкорятися іншим і взагалі поводиться в дуже залежній манері. Самоповага регулюється, головним чином, поданням про нього навколишніх. Цей тип вважає за необхідне втримуватися від будь-якого роду агресивних дій, тому він не в змозі критикувати або бути напористим. У випадках покладання провини він завжди воліє брати провину на себе. Його позитивною стороною є чутливість до запитів інших людей, і в межах свого розуміння, щоб сподобатися, він здатний виявити симпатію й надати допомогу. На несвідомому рівні глибоко придушуються прагнення до влади й агресія, тому що насправді бракує інтересу до людей. Ці тенденції повинні, звичайно, стримуватися за всяку ціну з метою збереження цілісності особистості й відхилення від можливої жорстокості з боку навколишніх.
Агресивний тип
Людина зі спрямованістю «проти людей» припускає, що всі жорстокі, і відмовляється допускати протилежне. Життя є боротьбою за виживання, тому його основна потреба - управляти іншими. Іноді установка зовсім ясна, але більш часто вона прикривається фасадом чемної ввічливості, неупередженості й товариства. Цей фасад, однак, має компоненти щирості, тому що, поки не коштує питання про його керівну роль, може проявлятися прихильність. Особлива важливість надається дискусіям. Він сам провокує їх, щоб продемонструвати пильність і проникливість. У загальному цей тип не вміє програвати й критикує інших. Він уважає себе сильним, чесним, реалістичним і насправді діє ефективно й винахідливо в ділових ситуаціях у результаті ретельного планування й напористості. М'які сторони своєї натури він з люттю відкидає, тому що вони загрожують цілісності способу життя. Любов для цієї людини відіграє незначну роль.
Відособлений тип
Людина з орієнтацією на відокремлення, спрямованістю «від людей», воліє тримати емоційну дистанцію з навколишніми. Через те, що зближення з іншими людьми породжує в нього тривогу, розвивається самодостатність. Суперництво, престиж, успіх не заслуговують його уваги, тому що перешкоджають самоті. Він не любить ділитися досвідом і дуже чутливий до всякого роду примусам. Тенденція до придушення почуттів і особлива боязкість випробовуються перед прихильностями, які загрожують стати необхідними. Стильна потреба почувати свою перевагу виникає, щоб виправдати ізоляцію. Сексуальні відносини для цього типу іноді неможливі: у найкращому разі він задовольняється минущими зв'язками. У загальному відособленість служить захистом від несумісних устремлінь до любові й агресивного домінування. У м'яких формах відособленість сприяє збереженню цілісності особистості й безпеки. До деякої міри вона сприяє оригінальному мисленню й вираженню творчих здатностей.
Література
1.Левитов Н.Д. Психология характера. – М., 1999
2.Галін О.Л. Особистість і творчість. Психологічні етюди. - К., 2004
3.Бодалев А.А. Психология о личности. – М., 1988
4.Мясищев В.Н. Особистість і неврози. - К., 2003