Психологічні принципи та методи діагностики самосвідомості
Вступ
Актуальність дослідження
. Нагальність вивчення самосвідомості зумовлена незникаючим інтересом до механізмів психічного життя людини. Всебічне систематичне дослідження самосвідомості надає можливість розширити теоретичні відомості щодо ії формування та функціонування. Знання цих механізмів допомагає зрозуміти внутрішнє життя особистості, зумовленість її інтересів, особливості вибору життєвого шляху, процесу самооцінювання та самопрезентації, дає змогу пояснити феномен соціальної бажаності та його вплив на міжособистісні відносини, поглибити знання щодо багаторівневості будови самосвідомості, та складності структури «Я-концепції». Слід помітити, що більш детальне вивчення цих питань допомагає більш повно описати психічні явища життя особистості з її суб’єктивної сторони, але потребує постійних теоретичних та практичних досліджень.
Дані досліджень самосвідомості є необхідними майже у всіх галузях людської діяльності, особливо у сфері особистих відносин. Можливістю більш точного та повного розуміння людської поведінки (зумовленості дій внутрішніми факторами, самооцінкою та ін.) викликано невщухаючий інтерес до теми самосвідомості та можливості її діагностування.
Цим питанням займалося багато видатних вітчизняних та зарубіжних психологів. Серед найбільш відомих імен можна зазначити І.С. Кона, який першим наголосив на багаторівневості самосвідомості, І.І. Чеснокову, що запропонувала дворівневу систему самосвідомості, В.В. Століна, який детально вивчав склад «Я-Образа», Е. Еріксона з його концепцією рівнів розвитку самосвідомості та особистості взагалі.
Окремої уваги заслуговують дослідження У. Джеймса, К. Роджерса, М. Розенберга, в яких було досліджено різні форми уявлення людини про себе за різними суттєвими признаками: за сферою проявлення людини (соціальне Я, духовне Я тощо), за реальністю та ідеалом і т.д. Більш конкретно проблемами дослідження та пояснення самосвідомості особистості займалися найвидатніші вітчизняні вчені: В.В. Столін, І.І. Чеснокова, В.С. Мерлін, С.Л. Рубінштейн та інші.
На сучасному етапі психодіагностика потребує більш точних методик дослідження самосвідомості, розробки яких ведуться. Усі ці фактори у сукупності визначають актуальність теми дослідження.
Об’єкт дослідження -
самосвідомість особистості.
Предмет дослідження -
методики дослідження самосвідомості.
Мета дослідження
полягає у науковому обґрунтуванні сутності проблеми вивчення самосвідомості особистості, у розкриті особливостей структури та функціонування самосвідомості особистості, у висвітленні найпоширеніших методик дослідження особливостей самосвідомості, та у систематизації та наданні пояснення основним поняттям сфери самосвідомості.
Для досягнення мети дослідження необхідно розв’язати наступні завдання дослідження
:
1. Проаналізувати основні теоретичні підходи до проблеми дослідження.
2. Надати психологічну характеристику самосвідомості як унікальної реальності людського життя.
3. Запропонувати та охарактеризувати методики психологічної діагностики за проблемою дослідження, експериментально дослідити особливості самосвідомості особистості за допомогою обраних методик.
4. Надати практичні рекомендації щодо формування адекватного образу Я та само відношення.
Методи (методики) дослідження:
- аналіз наукової літератури з проблеми дослідження;
- спостереження;
- бесіди;
- тестування (методика «Рівень суб’єктивного контролю» Дж. Роттера, методика виявлення самооцінки Т.В. Дембо, С.Я. Рубінштейна, «Автопортрет» Гудінаф);
- методи обробки даних.
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження самосвідомості
1.1 Аналіз літератури за проблемою дослідження у вітчизняній та зарубіжній психології
Самосвідомість, як важливий структурний компонент особистості, є тим внутрішнім механізмом, завдяки якому людина здатна не лише свідомо сприймати вплив навколишнього середовища, але й самостійно, усвідомлюючи свої можливості, визначати міру і характер власної активності. У результаті людина не тільки може відображати зовнішній світ, але, виділивши себе в ньому, пізнавати і свій внутрішній світ, переживати його і певним чином відноситися до себе.
У психологічному словнику самосвідомість визначають як усвідомлення людиною свого суспільного статусу і своїх життєво важливих потреб.
У розумінні І.І. Чеснокової самосвідомість являє собою сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності, а його уявлення про самого себе складаються в певний «образ Я».
На думку В.Г. Маралова самосвідомість являє собою діяльність Я як суб'єкта пізнання за (або створення) образу "Я (Я концепції) де, у свою чергу образ Я, включаючись до структури Я, як суб'єкта, виконує саморегулюючі функції.
У визначеннях самосвідомості виділяються, як правило, два моменти: по-перше, підкреслюється, що самосвідомість є властивістю особистості як соціальної істоти, по-друге, вказується, що об'єктом самосвідомості є сам пізнаючий суб'єкт - людина, що усвідомлює різні сторони своєї психічної діяльності та прояви власної активності [16; 28].
Усвідомлення себе як стійкого об'єкта припускає внутрішню цілісність, сталість особистості, яка незалежно від наявних ситуацій здатна залишатися самою собою. Відчуття людиною своєї єдиності підтримується безперервністю її переживань у часі: вона пам'ятає про минуле, переживає справжнє, має надії на майбутнє. Безперервність таких переживань і дає людині можливість інтегрувати себе в єдине ціле.
Головна функція самосвідомості - зробити доступними для людини мотиви і результати її вчинків і дозволити зрозуміти, яка вона є насправді, оцінити себе. Завдяки усвідомлення своєї індивідуальності виникає особлива функція - захисна: прагнення захистити свою унікальність від загрози її нівелювання. Кілька відрізняється формулювання самосвідомості представлене в працях Б.Г. Ананьєва та його учнів. На їхню думку, ведуча функція самосвідомості - це саморегуляція поведінки особистості.
Л.С. Виготський, вивчаючи проблему структури самосвідомості, зупиняється на шести напрямах, які характеризують його структуру:
- накопичення знань про себе, зростання їх зв'язності і обґрунтованості;
- поглиблення знань про себе;
- психологізація (поступове входження в образ уявлень про власний внутрішній світ), інтеграція (усвідомлення себе єдиним цілим);
- усвідомлення власної індивідуальності;
- розвиток внутрішніх моральних критеріїв при оцінці себе, своєї особистості, які запозичуються з об'єктивної культури; розвиток індивідуальних особливостей процесів самосвідомості.
Структура самосвідомості по Л.С. Виготського залежить від того соціального середовища, до якого людина належить [6].
І.І. Чеснокова уявляє самосвідомість як єдність 3-х компонентів: а) пізнання (самопізнання); б) емоційно - ціннісне ставлення до себе (самовідношення); в) дієво-вольове саморегулювання поведінки особистості.
Процес накопичення знань про себе не призводить до кінцевого, абсолютного знання, але робить знання все більш адекватним [1].
Найбільш послідовна концепція самосвідомості сформована В.В. Століним. У відповідності з трьома видами активності, він виділив три рівні в розвитку самосвідомості: органічний, індивідуальний і особистісний.
Здатність відокремити себе від своїх зорових образів, тобто усвідомити те, що світ існує незалежно від індивіда, але сприймається за допомогою образів, формується у дитини вже протягом першого року життя і розвивається згодом. Саме вона становить саму можливість усвідомлення людиною своїх психічних процесів, що відбуваються у психічних станах, психічних властивостях і якостях [22].
Перший з механізмів самосвідомості - це здатність до усвідомлення психічних явищ. На думку В.В. Століна, в основі усвідомлення лежить роздрібненість, тобто можливість людини виділити з середовища те, що вона зараз сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я це бачу») та, за допомогою зримих ознак вона сприймає і виділяє об'єкт з середовища («я розумію, що я бачу»), і власна позиція спостерігача («я як-то ставлюся до того, що я бачу»). Дана здібність дозволяє людині усвідомити себе, свою окремість від світу, інших людей, тобто виділити своє феноменальне «Я».
Проте, виділивши себе з навколишнього середовища, дитина у взаємодії з самим середовищем і людьми якимось чином виявляє себе, іншими словами, її чинне «Я» сприяє формуванню її феноменального «Я» або «Я-концепції».
Основним механізмом формування самосвідомості особистості є феномени суб'єктивного уподібнення та диференціації. В.В. Столін виділяє наступні феномени:
- прийняття точки зору іншого на себе (пряме або опосередковане засвоєння чужої точки зору);
- пряме або непряме навіювання дитині з боку батьків, як способи засвоєння дитиною транслюються йому оцінок, норм, стандартів, способів поведінки і т.д.;
- трансляція дитині з боку батьків конкретних оцінок, стандартів, що формує у дитини рівень очікувань і рівень домагань;
- система контролю за дитиною;
- система межкомпліментарних відносин (система трансакцій за Е. Берном);
- сімейна ідентичність, тобто залучення дитини в реальні відносини в сім'ї.
Дія названих механізмів допомагає відповісти на запитання «як відбувається процес наповнення Я-концепції, тобто за допомогою чого засвоюються і присвоюються подання про самого себе [22].
Згідно за І.І. Чесноковою, розвиток самосвідомості являє собою процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення - уявлення, а потім і розуміння свого власного "Я". В результаті цього процесу формується узагальнений "образ Я".
В.С. Мерлін вважає, що самосвідомість складається протягом усього життя індивіда, під впливом численних соціальних впливів. У динаміці самосвідомість представлена чотирма стадіями розвитку:
1) усвідомлення відмінностей себе від решти світу;
2) усвідомлення Я як активного початку суб'єкта діяльності;
3) усвідомлення своїх психічних властивостей, емоційна самооцінка;
4) соціально-моральна самооцінка, самоповага, які формуються на основі накопиченого досвіду спілкування та діяльності [17; 18].
Таким чином, самосвідомість - це вищий рівень розвитку свідомості людини, основа формування її розумової активності і самостійності особистості в її судженнях, відносинах, діях і вчинках. Самосвідомість - це усвідомлення особистістю своїх можливостей у конкретних умовах життя та діяльності.
Як вітчизняні, так і зарубіжні психологи відзначають, що становлення самосвідомості включено в процес становлення особистості і тому воно не підлаштовується під нього, а є одним з компонентів особистості.
Самосвідомість може виступати і як процес, і як результат діяльності. В якості результатів виділяється система «образів Я»: «Я» реальне, тобто сукупність уявлень про себе в сьогоденні, «Я» ідеальне - тобто те, яким би хотів бути взагалі, «Я» - минуле, тобто сукупність уявлень про своє минуле «Я», «Я» - майбутнє, тобто сукупність уявлень про себе в майбутньому [27].
1.2 Самосвідомість особистості як складна багаторівнева структура
Емпіричні дослідження розвитку самосвідомості дитини показують, що цей розвиток проходить ряд стадій, або фаз. Так, В. С. Мерлін виділяє чотири таких фази: «свідомість тотожності» (перший рік життя) - при цьому відбувається те, що позначають як самовиділення і прийняття себе в розрахунок; «свідомість Я» (з'являється до двох-трьох років), пов'язане з усвідомленням себе як суб'єкта діяльності; усвідомлення своїх психічних властивостей, що відбувається в результаті узагальнення даних самоспостереження, і фазу соціально-моральної самооцінки, яка виникає в юнацькому віці.
Поняття рівнів у тому сенсі, в якому воно вживається, припускає, що: а) кожен із рівнів розвитку того чи іншого процесу або структури є необхідним для наступного; б) кожен із рівнів розвитку має свою власну «природу», тобто утворений безпосередньо різними зв'язками, відносинами, опосередкуваннями; кожен з нижчих рівнів до певної міри є умовою розвитку вищерозміщеного; г) вищерозміщений рівень управляє нижнім; д) іманентний розвиток кожного рівня не припиняється з розвитком вищерозміщеного [19].
Стосовно до самосвідомості ідея рівнів позначалася неодноразово, хоча і не «розгорталася» в повному обсязі, відповідно до перечислених вище істотних ознак рівневої організації.
І.І. Чеснокова виділила два рівня самосвідомості відповідно за критерієм тих рамок, в яких відбувається співвіднесення знань про себе. Перший рівень передбачає таке співвідношення, яке відбувається в рамках сопоставлення «Я» і «іншу людину». На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніціі, тобто в рамках «Я і Я» [23].
І.С. Кон трохи інакше формулює рівневу концепцію образу «Я». Підстави для цієї концепції І.С. Кон знаходить в теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки В.О. Ядова. В цілому образ «Я» розумівся як настановна система; установки володіють трьома компонентами: когнітивним, афектним і похідним від перших двох - поведінковим (готовність до дій у відношенні об'єкта). Нижній рівень образу «Я» «становлять неусвідомлені, представлені реально тільки в переживаннях установки, що традиційно асоціюються в психології з «самопочуттям» та емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ, і нарешті, сам цей образ «Я» вписується в загальну систему ціннісних орієнтацій особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей» [19, 56 с.].
І.С. Кон спеціально підкреслює функціональний взаємозв'язок і одночасно автономію рівнів образу «Я», той факт, що «вищий рівень, змінюючи значення, і питома вага нижчих рівнів ієрархії «Я», не знищує їх відносної автономії, так що між ними можуть виникати суперечності і конфлікти » [19, 58с.].
У ідеях, висловлених обома цитованим авторами, залишається незрозумілим, чому в одному випадку виділено тільки два, а в іншому - чотири рівні. Рівні виділені на основі специфічних відмінностей в самих психологічних процесах і структурах самосвідомості (специфіка процесу співвіднесення знань про себе в одному випадку і рівень сформованості й узагальненості установки - в іншому), і залишається неясним, які саме відмінності в життєдіяльності суб'єкта забезпечили розвиток і автономне існування кожного з рівнів в цілісній системі і наскільки принципові ці відмінності.
У результаті своїх досліджень В.В. Столін сформулював концепцію рівневої будови самосвідомості, засновану на урахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується діяльність та її самосвідомість [22].
Більш детально розроблену рівневу концепцію розвитку не тільки самосвідомості, але і особистості в цілому запропонував Е. Еріксон. Центральним моментом концепції Е. Еріксона є уявлення про психосоціальну ідентичність як підсумковому, інтегруючу властивості особистості. Особистість у своєму розвитку проходить ряд стадій, які, принаймні частково, можуть бути зрозумілі саме як рівні. Кожна стадія характеризується появою новоутворень, визначених умовами спілкування індивіда з його соціальним оточенням і його готовністю до того чи іншого типу загальних відносин. Поява новоутворення розглядається як рішення деякої потенційної суперечливості, дилеми розвитку, як вибір із двох можливостей, одна з яких веде до прогресу, а інша - до регресу особистості. Придбання на кожній із стадій стосуються, зокрема, і самосвідомості [8].
У вітчизняній літературі концепція Е. Еріксона отримала висвітлення перш за все у праці Л.І. Анциферової, яка докладно проаналізувала філософські, методологічні, соціальні і власно психологічні аспекти цієї концепції. На думку Л. І. Анциферової головним недоліком є абсолютизація «моментів преривчатості процесу розвитку» - той факт, що «придбання кожної стадії виявляються позбавленими подальшого становлення, не перетворюються під впливом пізніших новопридбань», що розвиток розуміється як «додавання одного новоутворення до іншого, але аж ніяк не як зміна організації систем, що розвиваються» [18, с. 338].
Але у теорії розвитку Е. Еріксона виражені кілька ідей, близьких вітчизняній психології.
По-перше, це відноситься до ідеї сензитивності та критичних періодів, яка була близька Л.С. Виготському, О.М. Леонтьєву, Б.Г. Ананьєву та іншим. Кожна з стадій, описаних Е. Еріксоном, характерна, зокрема, тим, що людина сензітивна (підвищено чутлива) до особливого аспекту її соціальних відносин, які містять також специфічний характер її власної діяльності. Кожна стадія також має деяку критичну точку, вузловий пункт, несе в собі можливість якого-небудь нового досягнення в розвитку, або невдачі, що приводить до порушення такого розвитку.
По-друге, в принципі виділення стадій як підлеглих вирішенню низки завдань, що стоять перед індивідом, можна побачити схожість з періодизацією розвитку дитини Д.Б. Ельконіна на основі виділення провідних діяльностей - таких, у зв'язку з якими формуються важливі для даного віку психологічні новоутворення, що є базою для подальшого розвитку. За принципом виділення таких новоутворень як раз і побудована схема розвитку Е. Еріксона [1].
1.3 Психологічна характеристика основних складових самосвідомості особистості
І. Кон формулює рівневу концепцію «Я-образу», використовуючи поняття установки. Загалом «Я-образ» розуміється як установча система; установки володіють трьома компонентами: когнітивним, афектним і похідним від перших двох поведінковим (готовність до дій у відношенні об'єкта). Нижній рівень «Я-образу» «становлять неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, що традиційно асоціюються в психології із самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище розташовані усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ; і нарешті, сам цей "Я-образ" вписується в систему ціннісних орієнтації особистості, пов'язаних з усвідомлення нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення її цілей [23].
І.І. Чеснокова надала характеристику двох рівнів самосвідомості керуючись критерієм тих рамок, в яких відбувається співвіднесення знань про себе. На першому рівні таке співвіднесення відбувається в рамках співставлення власного «Я» і «іншої людини». Спочатку якість сприймається і зменшується в іншій людині, а потім вона переноситься на себе. Відповідними внутрішніми прийомами самопізнання є переважно самосприйняття і самоспостереження. На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніції, тобто в рамках «Я і Я». Людина оперує вже готовими знаннями про себе, в якійсь мірі вже сформованими, отриманими в різний час, в різних ситуаціях. В якості специфічного внутрішнього прийому самопізнання вказуються самоаналіз і самоосмислення. На цьому другому рівні людина співвідносить свою поведінку з тією мотивацією, яку вона реалізує. Оцінюються і самі мотиви з точки зору суспільних і внутрішніх вимог. Найвищого розвитку самосвідомість на цьому другому рівні досягає при формуванні життєвих планів і цілей, життєвої філософії в цілому, своєї суспільної цінності, власної гідності [23].
У циклі досліджень В.В. Століна була сформульована концепція рівневої будови самосвідомості, заснована на урахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується та працює її самосвідомість. В якості вихідного приймається відмінність змісту «Я-образу» (знання або уявлення про себе, в тому числі і у формі оцінки вираженості тих чи інших рис) і самовідношення. Останнє - це переживання, щодо стійкого відчуття, що пронизують самосприйняття та "Я-образ» [28].
У змісті «Я-образу» виділяються дві найважливіші утворюючі:
1) знання про ті загальні риси і характеристики, які поєднують суб'єкта з іншими людьми, - приєднуюча утворююча «Я-концепції», або система самоідентичності, і
2) знання, що виділяють «Я» суб'єкта в порівнянні з іншими людьми, - диференцююча утворююча «Я-концепції». Ця остання утворююча придає суб'єкту відчуття своєї унікальності та неповторності.
Вертикальна будова самосвідомості розкривається як рівнева будова. Рівні самосвідомості визначені рівнями активності чинної людини, що одночасно є біологічним індивідом (організмом), соціальним індивідом і особистістю. Процеси самосвідомості та її інтегральні утворення обслуговують активність людини на кожному з рівнів, виконуючи роль зворотного зв'язку, інформацією про «внесок» суб'єкта в його власну активність. Оскільки характер активності та характер ведучих потреб суб'єкта на кожному з рівнів є різними, різними є і процеси, що відображають цю активність, і підсумкові, інтегральні утворення самосвідомості [22].
На рівні біологічного індивіда (організму) активність суб'єкта визначена системою «організм - середовище», має насамперед руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі. У надрах цієї активності формується зворотній зв'язок у вигляді почуттів про положенні тіла і його органів у просторі, які складаються в «схему тіла». Схема тіла - це, фігурально висловлюючись, «Я-образ» організму, який треба відрізняти від «фізичного Я» суб'єкта, що володіє більш складною, біосоціальною природою. У схемі тіла не розділені диференцюючі та приєднуючі складові. На рівні організму формується також самопочуття - підсумок процесів, що відображають стан внутрішніх органів, м'язів, активності організму в цілому. Самопочуття - біологічний аналог самовідношення, що відображає рівень задоволеності потреб організму в благополуччі, цілісності, функціональному стані.
На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована іншій потреби - потреби в приналежності людини до суспільства, у визнанні цією спільністю. Ця активність регулюється засвоюваними індивідом соціальними нормами, правилами, звичаями, технологічними нормами, статутами і т. д., які засвоюються індивідом протягом життя. «Я-образ» полегшує людині орієнтацію в системі цих активностей перш за все за рахунок формування своєї приєднуючої утворюючої - системи соціально самоідентичності: статевої, вікової, етнічної, цивільної, соціально-рольової. У рамках цих ідентичностей суб'єкт порівнює себе з еталонами відповідних спільнот і через ці еталони - з іншими людьми. Ці порівняння утворюють базу для диференціюючої утворюючої «Я-образу», яка, отже, вторинна на цьому рівні по відношенню до приєднуючої утворюючої.
Життєва важливість для суб'єкта бути прийнятим іншими людьми відображається в самовідношенні, яке є перенесення всередину ставлення інших: прийняття іншими або відкидання ними.
На рівні особистості активність суб'єкта викликається перш за все потребою в самореалізації - в праці, любові, спорті і т. д. - і реалізується за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в «Я-образі» провідне місце починає займати диференцююча утворююча «Я-концепції», забезпечуюча невипадковість самовизначення особистості. Основою самовідношення стає потреба в самоактуалізації; власне «Я», власні риси і якості оцінюються у відношенні до мотивів, що виражають потребу в самореалізації, і розглядаються як її умова [22].
Як показують результати факторного аналізу, самовідношення, у свою чергу, виявляється структурно-складним утворенням, що включає в себе як загальне, глобальне почуття за чи проти самого себе, так і більш специфічні параметри: самоповага, аутосімпатія, самоінтерес або близькість до самого себе, очікування відношення інших. Самовідношення активно захищається особистістю [20].
Рівнева концепція розвитку самосвідомості, і особистості в цілому, була запропонована Е. Еріксоном. Так, відповідно до концепції Е. Еріксона на першій стадії, яку він позначив «базальна довіра - базальна недовіра», характерною інтенсивним дозріванням сенсорних систем і тотальної залежністю від дорослих, виробляється «почуття гарності» життя, формується чутливе уявлення про світ як передбачуване і викликаюче довіру місце (перші два роки життя). Це почуття довіри пізніше стає основою самовпевненості - почуття довіри до самого себе. Ця стадія дає можливість ідентифікуватися з образами батьків. Другу стадію - «автономія - сором і сумнів» Еріксон пов'язує з дозріванням м'язово-рухової системи, розвитком навичок ходьби і мови і розширенням вимог зі сторони дорослих. Три-чотирирічна дитина отримує можливість більшою мірою піклуватися про себе і формувати самоконтроль. Вона починає відчувати потребу в успіху вирішення тих завдань, що пов'язанні з самоконтролем, ініціатором яких віна є. Завдання батьків - виробити вірний баланс між контролем, обмеженнями і наданням можливостей для автономії. Цей баланс часто концентрується навколо навичок охайності і туалету. Оптимальним при переході від першої стадії до другої є збереження тепла та інтимності при досягненні відносної автономії. При сприятливому розвитку психологічні досягнення на цій стадії стають основою самовираження та співробітництва у зрілої особистості. При несприятливому розвитку, яке визначається насамперед установками батьків на надконтроль, понадопіку і надмірну соціалізацію дитини, у формуючої особистості закладаються основи черезмірної обережності, аспонтанності, постійних побоювань виявитися не на висоті становища. У плані розвитку ідентичності на цій стадії відбувається розвиток уявлень про себе, як про володіючу здатністю до руху, дії, перш за все до ходьби, бігу [5].
Суть третьої стадії полягає у вирішенні дилеми «ініціатива - почуття провини». У віці чотирьох-семи років для дитини характерним є бурхливий розвиток інтелекту і розширення меж зовнішнього світу, в який виходить дитина, що проявляється, напр., в численних дитячих «чому?». Володіючи «надлишком енергії» і зустрічаючись з новими хвилюючими можливостями, дитина швидко забуває невдачі і прагне до досягнення своїх цілей. Завдання батьків - підтримка ініціативності дитини і формування в ньому почуття відповідальності. Надмірні обмеження, моральні заборони і санкції, що обтяжують у цей перiод, совість дитини, приводять до розвитку в нього почуття провини і в зрілий період можуть виразитися в таких властивостях особистості, як мстивість, страх бути покараним, самообмеження, самозаперечення. У розвитку ідентифікації також відбувається наступний крок: формується ідентифікація з батьком тієї ж статі і власна статева ідентичність. Еріксон розглядає таку ситуацію, розглянуту Фрейдом, як Едипів комплекс, проте трактує її не як прояв сексуального потягу, а як ситуацію, визначену відносинами прив’язаності дитини до дорослих. Так, хлопчик ідентифікується зі своїм батьком і в той же час змагається з ним з-за прихильності до матері. Однак, якщо базисна довіра і автономія добре розвинені, дитина виявляється здатною на основі прихильності до матері сформувати здатність бути прив'язаним до інших людей [5].
На четвертому рівні відбувається вибір між «працьовитістю та почуттям неповноцінності». У віці, який відповідає молодшому шкільному віку, в будь-якій культурі, як вважає Е. Еріксон, відбувається підключення дитини до її технологічної сторони. Цей вік використовується для того, щоб передати дитині систематичні знання та вміння, що готують її до трудового життя, і перш за все навички та здібності, що забезпечують працьовитість. В процесі навчання та спільних діяльностей у дитини з'являється можливість ідентифікації з представниками певних професій і виробляються уявлення про розподіл праці. Невдалий результат цієї стадії - це формування почуття неповноцінності, нездатності бути нарівні з іншими людьми. Разом з тим, якщо розвиток закінчується на цій стадії, як вважає Е. Еріксон, і все життя зосереджується на роботі, індивід стає конформістом і рабом технологій.
П'ята стадія характеризується дилемою «ідентичність - сплутаність ролі». Оволодіння фізичними та інтелектуальними навичками, фізичне дорослішання так само, як і нові соціальні вимоги, створюють базу для нової фази розвитку, яка полягає насамперед у зростанні самосвідомості і світоогляді підлітка. За Еріксоном, основний склад цієї стадії як раз і полягає у виробленні нової ідентичності підлітка, яка відповідає всім цим умов, що змінилися. У плані формування ідентичності підліток має вирішити три завдання: 1) отримати впевненість, що він та ж сама людина, що зберігає своє «Я» в часі і в різних інтерперсональних ситуаціях; 2) отримати впевненість, що інші люди сприймають його як східного з самим собою в часі і в різних особистих ситуаціях; 3) отримати впевненість, що інші сприймають його також, як він сприймає себе. Ці три завдання ведуть до вирішення більш загальної цілі - відповіді на питання: «Хто я є?». Невдача у вирішенні цих завдань веде до сплутаності ідентифікації та зверхідентифікації з різними реальними чи уявними індивідами ціною відмови від власної ідентифікації, схильності до залучення в різні групи, що володіють антисоціальною спрямованістю [5].
Висновки до розділу 1
Свідомість - це вища форма відображення світу, властива тільки людині. Маючи багатокомпонентну структуру, свідомість є, одночасно , єдиним цілим. Самосвідомість є частиною свідомості, а точніше її особливою формою. Самосвідомість припускає виділення людиною самої себе, свого Я від навколишнього світу. Самосвідомість - це усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого положення в суспільстві. Вона виступає й у формі індивідуальної й у формі соціальної самосвідомості. Самосвідомість рефлексивна, з її допомогою людина оцінює себе, своє місце в житті і суспільстві, свої вчинки.
«Я-концепція» - це сукупність всіх уявлень людини про себе, сполучена з їхньою оцінкою.
Різні вчені, як вітчизняної, так і зарубіжної психології по-різному трактували і описували феномени самосвідомості, але найбільш послідовна концепція самосвідомості сформована В.В. Столін. У відповідності з трьома видами активності, він виділив три рівні в розвитку самосвідомості: органічний, індивідуальний і особистісний.
На рівні біологічного індивіда (організму) активність суб'єкта визначена системою «організм - середовище», має насамперед руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі.
На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована іншій потребі - потребі в приналежності особистості до спільноти, у визнанні його цією спільністю.
На рівні особистості активність суб'єкта викликається перш за все потребою в самореалізації - в праці, любові, спорті і т. д. - і реалізується за допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в «Я-образі» провідне місце починає займати диференцююча утворююча «Я-концепції», що забезпечує невипадковість самовизначення особистості. Основою само відношення стає потреба в самоактуалізації; власне «Я», власні риси і якості оцінюються у ставленні до мотивів, виражаючим потребу в самореалізації, що розглядаються як її умова.
Рівнева концепція розвитку самосвідомості (а в цілому всієї особистості), була запропонована Е. Еріксоном. Він виділив п'ять рівнів розвитку самосвідомості, причому етапи формування самосвідомості збігаються з етапами психічного розвитку дитини - становлення його інтелектуальної та особистісної сфер, які розгортаються від народження по підлітковий вік.
Відомий дослідник проблем самосвідомості, І. Кон запропонував рівневу модель «Я-образу», використовуючи поняття установки. «Я-образ» він розумів як установчу систему, в якій установки володіють трьома компонентами: когнітівним, афектним і похідним від перших двох - поведінковим. Нижній рівень «Я-образу» - неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, які традиційно асоціюються в психології із самопочуттям і емоційним ставленням до себе; вище - усвідомлення і самооцінка окремих властивостей і якостей; потім ці приватні самооцінки складаються у відносно цілісний образ, і нарешті, сам цей "Я-образ" вписується в єдину систему ціннісних орієнтації особистості, пов'язаних з усвідомленням нею цілей своєї життєдіяльності і засобів, необхідних для досягнення цих цілей.
Розділ 2. Експериментальне дослідження самосвідомості особистості за допомогою методів психологічної діагностики
2.1 Особливості дослідження самосвідомості особистості за допомогою методів психодіагностики
В області психодіагностики самосвідомості використовуються основні традиційні класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів (тести-опитувальники, списки дескрипторів, шкальні техніки), вільні самоописи з подальшою контент-аналітичної обробкою, ідеографічні методики за типом репертуарних матриць, проективні техніки, включаючі підклас рефрактивних технік [22].
Стандартизовані самозвіти. До цього типу методик перш за все заносяться насамперед тести-опитувальники, що складаються з більш-менш розгорнутих тверджень, що стосуються відношення досліджуємого до самого себе в різних життєвих сферах; почуттів, думок відносно тих чи інших подій або обставин у житті суб'єкта; поведінкових проявів; взаємин з іншими людьми. Спосіб відповіді широко варіює в різних опитувальниках: використовується двох-, трьох-, чотирьох-, п'яти-, семи- альтернативний вибір, вербальна або невербальна згода. До числа найбільш популярних опитувальників відносяться: шкала «Я-концепції» Теннесі, шкала дитячої «Я-концепції» Пірса-Харріса, шкала самоповаги Розенберга.
Незважаючи на методологічну критику опитувальників, вони залишаються основним інструментом у дослідженнях «Я-концепції»; постійно створюються нові опитувальники для специфічних цілей і популяцій [22].
Контрольні списки також є різновидом стандартизованих самозвітів. Від опитувальників їх відрізняє стислість пунктів, аж до окремих прикметників. Найбільш відомий контрольний список прикметників Г. Гоха містить 300 особистісних прикметників, розташованих в алфавітному порядку.
Контрольний список, передбачає вимірювання глобального самовідношення, причому незалежно від його позитивного і негативного полюсів («прихильність до себе» і «неприхильність до себе»). Істотною є наявність шкал «захищаємість» і «самоконфіденціальність».
Списки – відносно зручні діагностичні інструменти, через їх простоту застосування й обробки, проте вони володіють рядом недоліків. По-перше, вони нав'язують суб'єкту оцінку за параметрами, які, можливо, не є значущими для його «Я-концепції», але за якими грамотна людина в принципі може дати оцінку. В результаті може виникати деякий «фантомний» самоопис. По-друге, це винесення категоричних суджень відносно значущих для суб'єкта особистісних параметрів, що стикається з внутрішнім опором. По-третє, як вже показано в дослідженнях Ч. Осгуда і його колег, значення слів володіють крім предметного, денотативного, також і афектним, конотативний значенням. Самоописи спрямовані на вибір прикметників, таким чином, є пов'язаними з самовідношенням і не цілком ясно, який саме аспект - знання про себе або ставлення до себе - в більшій мірі вони виявляють [16].
Шкальна техніка, прикладом якої є семантичний диференціал, також застосовується при аналізі «Я-концепції», і перш за все самовідношення. Розроблено вітчизняний варіант семантичного диференціала стосовно до завдань психодіагностики в психіатричній клініці.
Нестандартизовані самозвіти. Оскільки «Я-концепція» так чи інакше виявляється в будь-якому розгорнутому самоописі (у щоденникових записах, в не стандартизованих відповідях на запитання анкети або інтерв'ю, в листах і т. д.), з'являється можливість застосувати до деякої сукупності текстів процедуру контент-аналізу. На цьому заснований, зокрема, тест двадцяти тверджень на самоставлення.
Оцінюючи нестандартизовані самозвіти із застосуванням контент-аналізу в цілому, треба відзначити, що основна їх перевага в порівняні зі стандартизованими самозвітами полягає в потенційному багатстві відтінків самоопису і в можливості аналізувати самовідношення, виражене мовою самого суб'єкта, а не нав’язане йому мовою дослідження. Це, однак, є і одним з обмежень цього методу - суб'єкт з низькими лінгвістичними здібностями та навичками самоопису опиняється в гіршому стані в порівнянні з людиною, що володіє багатою лексикою і навичками самоопису для передачі своїх переживань. На нестандартизовані самозвіти також впливає стратегія самопрезентації, які повинні враховуватися при інтерпретації результатів.
Ідеографічні методики, засновані на використанні психосемантичних закономірностей, аналізі індивідуальних матриць, при якому простір самоопису і його змістовні осі не задаються апріорно на основі усереднених даних, а виявляються у даного конкретного випробуваного, причому результати інтерпретації інтерпретуються не шляхом співвіднесення з «нормою» , а щодо інших характеристик того ж суб'єкта - також застосовуються в діагностиці «Я-концепції». Відзначимо, що основною трудністю в їх застосуванні є необхідність більш диференційованої системи діагностичних висновків, заснованих на вивченні різноманітних індивідуальних варіацій, що виявляються цими методами. Якщо така дослідницька робота не зроблена, то діагностичне значення тих чи інших варіантів структур свідомості або самосвідомості виводиться зі здорового глузду, що, певна річ, зводить нанівець цінність самої ідеографічної процедури [16; 24; ч27].
Як правило, проективні
Найбільш часто для аналізу самовідношення використовується експресивна проективна методика малювання людини, розроблена К. Маховер. Тематичний апперцептивний тест також відноситься до проективної техніки, що використовуються для аналізу «Я-концепції» та самовідношення зокрема. Відомі також спроби використання для аналізу самовідношення тесту чорнильних плям Роршаха, теста незакінчених речень [25].
Однак дослідження самоввдношення за допомогою проективних технік стикається з цілою низкою методичних і теоретичних проблем.
Перша проблема пов'язана з вибором таких емпіричних індикаторів категорій, які забезпечували б достатню однозначність і надійність при кодуванні індивідуальних протоколів. Велика різноманітність лексичного словника випробовуваних, специфіка індивідуального емоційного забарвлення тих або інших слів або виразів, схильність формальних і змістовних характеристик проективної продукції, впливу експериментальної ситуації роблять процедуру інтерпретації протоколів багато в чому залежною від досвіду та інтуїції інтерпретатора.
Друга проблема використання проективних технік полягає у відсутності простих і валідних критеріїв зіставлення проективних показників самовідношення.
Третя проблема використання проективної техніки полягає в необхідності спеціальних доказів, що та або інша частина проективної продукції або її аспект відносяться саме до самовідношення, а не до інших психологічних характеристик. Особливо гостро ця проблема постає при аналізі експериментальної продукції типу малюнка людини або при аналізі незакінчених запропонованих речень [17].
Опитувальник самовідношення являє собою багатовимірний психодіагностичний інструмент, заснований на принципі стандартизованих самозвітів. Він складається з 62 пунктів у вигляді тверджень типу: «Навряд чи мене можна любити по-справжньому», «Мої гідності цілком переважують мої недоліки», «Іноді я сам себе погано розумію».
У результаті багатьох наукових досліджень було виділено узагальнений рівень самовідношення, описуваний чотирма вимірюваннями: самоповага, аутосімпатія, самоінтерес, очікуване ставлення інших людей. Остання версія опитувальника дозволяє виявити три рівні самоставлення, що відрізняються за ступенем узагальненості: 1) глобальне самовідношення, 2) самовідношення, диференційоване за самоповагою, аутосімпатією, самоінтересом і очікуваним відношенням до себе; 3) рівень конкретних дій (готовність до них) по відношенню до свого «Я» [22].
Методика керованої проекції відноситься до рефрактивних технік - різновиду проективних технік. Основний принцип методика полягає в тому, що випробуваному пред'являють його власний словесний портрет під ім'ям портрета іншої особи, а також портрет його вигаданої протилежності. Досліджуваному пред'являються обидва портрета і пропонується низка питань, конкретний зміст яких може варіювати залежно від завдання діагностики. Інваріантною залишається оцінка минулого, теперішнього і майбутнього зображених у портретах людей.
Методика придатна для використання в умовах психологічного консультування і може давати важливу інформацію про форму і характер самовідношення [13].
Однією з важливих інтегральних характеристик самосвідомості, що зв'язують відчуття відповідальності, готовність до активності і переживання «Я», є якість особистості, що отримало назву локусу контролю. Виявилося, що належність людини до того чи іншого типу локалізації контролю впливає на різноманітні характеристики його психіки та поведінки.
Інструменти вимірювання локусу контролю можуть бути особливо корисні в таких галузях практики, як психопрофілактика, профконсультування і профвідбір, психодіагностичні обстеження, психотерапія та психологічне консультування.
У вітчизняній психологічній практиці найчастіше використовуються три варіанти методик вимірювання локусу контролю: оригінальна шкала Роттера в прямому перекладі на російську мову; опитувальник рівня суб'єктивного контролю (РСК), створена Є.Ф. Бажиним, Є. А. Голинкіной і А. М. Еткіндом в Петербурзькому психоневрологічному інституті ім. В.М. Бехтерєва; опитувальник суб'єктивної локалізації контролю (ОСЛК), розроблений С.Р. Пантелєєвим і В.В. Століним на факультеті психології МДУ [2].
Методика непрямого вимірювання системи самооцінок (НВСС) створена на основі синтезу проективного і психосемантичного підходів до діагностики особистості. Завдяки заміні процедури прямого шкалювання «Я» на непряму оцінку за допомогою шкалювання схематичних зображення стає доступною для діагностики не демонстрована, а справжня переживаюча самооцінка. Таким чином, оригінальна методика НВСС в порівнянні з іншими відомими прийомами діагностики самооцінки має низку переваг:
1. НВСС не тільки вимірює рівень приватних самооцінок, але і дозволяє реконструювати цілісну систему самооцінок людини, а також ієрархію цінностей та особистісних смислів, що стоять за нею.
2. НВСС дає можливість виявляти самооцінку індивіда не тільки в порівнянні «Я» з груповими нормативними стандартами, але також і на основі суб'єктивно значущих індивідуальних шкал самооцінки.
3. Крім приватних самооцінок методика НВСС здатна виявити глобальне емоційно-ціннісне ставлення індивіда до свого «Я» - рівень самоприйняття [20].
2.2 Обґрунтування та опис методик дослідження самосвідомості особистості, обраних за проблемою дослідження
Опитувальник рівня суб'єктивного контролю (РСК) - особистісний опитувальник. Призначений для діагностики інтернальності / екстернальність. Розроблено на основі шкали локусу контролю Дж. Роттера (Locus of control scale) і опублікований Є.Ф. Бажиним зі співавторами в 1984 р.
Рівень суб'єктивного контролю - узагальнена характеристика особистості, що впливає на формування міжособистісних відносин, способи розв'язання кризових сімейних і виробничих ситуацій і т. д. Відповідно до концепції локусу контролю (від лат. Locus - «місце, місце розташування») ті особи, які беруть відповідальність за події свого життя на себе, пояснюючи їх своєю поведінкою, здібностями, рисами особистості, володіють внутрішнім (інтервальним) контролем. І навпаки, людям, які схильні приписувати відповідальність за всі події зовнішнім чинникам (іншим людям, нагоді, долі і т. п.), властивий зовнішній (екстернальність) контроль. Будь-яка людина з локус контролю займає певне місце на континуумі інтернальність / екстернальність [2].
РСК складається з 44 тверджень, з якими обстежуваний може погодитися (+) або не погодитися (-). Для дослідницьких цілей передбачений відповідь за шестибальною шкалою -3, -2, -1, +1, +2, +3, в якій +3 означає «Повністю згоден», а -3 - «Зовсім не згоден». За допомогою РСК здійснюється вимір інтернальність / екстернальність за наступними шкалами:
1. Шкала загальної інтернальності (Іо) - високий показник по згой шкалою відповідає високому рівню суб'єктивного контролю над будь-якими значущими ситуаціями.
2. Шкала інтернальності в області досягнень (Ід) - високі показники за цією шкалою відповідають високому рівню суб'єктивного контролю над емоційно позитивними подіями і ситуаціями.
3. Шкала інтернальності в області невдач (Ін). Високі показники за цією шкалою говорять про розвинене почуття суб'єктивного контролю по відношенню до негативних подій і ситуацій, що проявляється у схильності звинувачувати самого себе у різноманітних неприємностях і стражданнях.
4. Шкала інтернальності в сімейних відносинах (Іс) - високі показники означають, що людина вважає себе відповідальною за події, що відбуваються в її сімейному житті.
5. Шкала інтернальності в області виробничих відносин (Ів) - висока Ів свідчить про те, що людина вважає свої дії важливим чинником організації власної виробничої діяльності, в що складаються відносини в колективі, у своєму просуванні і т. п.
6. Шкала інтернальності в області міжособистісних відносин (Їм) - високий показник Їм свідчить про те, що людина вважає себе в силах контролювати свої формальні і неформальні стосунки з іншими людьми, викликати до себе повагу та симпатію.
7. Шкала інтернальності стосовно здоров'я і хвороби (Із) - високі показники за цією шкалою свідчать про те, що людина вважає себе багато в чому відповідальною за своє здоров'я: якщо вона хвора, то звинувачує в цьому саму себе і вважає, що одужання багато в чому залежить від її дій.
Отримані результати виражаються в стенах і можуть бути представлені у вигляді профілю суб'єктивного контролю [14].
Автори РСК повідомляють про досить високі показники його надійності. Рекомендується використання РСК в клінічній психодіагностику, сімейних консультаціях, для вивчення ефективності соціально-психологічного тренінгу і групової психотерапії [2].
Методика виявлення самооцінки (на основі варіанту методики Т.В. Дембо - С.Я. Рубінштейн) - дана методика розроблена на підставі методики виявлення самооцінки Т.В. Демба - С.Я. Рубінштейн. Випробуваному необхідно виписати із запропонованого списку будь-які 20 особистісних якостей, які, на його думку, найбільш часто зустрічаються в житті і в спілкуванні (напр., активність, балакучість, жадібність, життєрадісність, турботливість, пасивність тощо). Записувати їх можна в будь-якому порядку в другу графу таблиці в бланку. При цьому можна використовувати будь-які інші особистісні якості, що не ввійшли в даний перелік, але здаються важливими.
Потім випробуваному пропонують прочитати ще раз виписані слова і розглянути ці якості з точки зору їх соціальної корисності та прийнятності для суспільства. Кожну якість необхідно оцінити від 1 до 20 балів, а бали проставити в лівій колонці. Так, бал «1» виставляється навпроти тієї якості, яка найменше бажана і прийнята. Оцінки від 2 до 19 розташовуються відповідно до уявлень про те, наскільки корисні дані якості для суспільства. При цьому ні одна оцінка не повинна повторюватися.
Коли ця частина завдання виконана, ліву сторону бланка слід загнути, щоб цифри в подальшому не було видно.
Далі потрібно розглянути виписані якості з точки зору їх прийнятності та корисності особисто для випробуваного, і оцінити їх аналогічним чином. Для визначення самооцінки необхідно вирахувати коефіцієнт рангової корелляціі Ч. Спірмена. Результати від 0 до 0.4 означають занижену самооцінку. Люди з адекватним рівнем самооцінки потрапляють у проміжок від 0.4 до 0.7, а особи з завищеною самооцінкою - від 0.7 до 1.
«Автопортрет» - проективний рисунковий тест, який застосовується в цілях діагностики несвідомих емоційних компонентів особистості (самооцінка, актуальний стан і т.д.). Зображаючи себе, людина відтворює основні риси власних тілесних потреб і внутрішніх конфліктів.
Тест "Автопортрет" адаптовано Р. Бернсом (США, Інститут людського розвитку, м. Сіетл), який пропонував намалювати себе одного або з членами сім'ї, колегами по роботі. "Ви можете прийти додому, закричати або заплакати, - пише Р. Бернс, - але ви не можете це зробити на роботі. Все це відіб'ється у вашому малюнку" [25].
Р. Бернс трактує елементи, які можуть бути виявлені в автопортреті таким чином:
Голова. Малюнок великої голови зазвичай передбачає великі інтелектуальні претензії або незадоволеність своїм інтелектом. Малюнок маленької голови зазвичай відображає почуття інтелектуальної або соціальної неадекватності.
Очі. Великі очі на малюнку припускають підозрілість, а також прояв заклопотаності і гіперчутливості по відношенню до громадської думки. Маленькі або закриті очі зазвичай припускають самопоглинання і тенденцію до інтроверсії.
Вуха і ніс. Великі вуха припускають чутливість до критики. Акцент, зміщений на ніс, припускає наявність сексуальних проблем. Виділені ніздрі свідчать про схильність до агресії.
Рот. Виділений рот припускає примітивні оральні тенденції або можливу утрудненість з промовою. Відсутність рота означає або депресію, або млявість в спілкуванні.
Руки. Символізують контакт особистості з навколишнім світом, скуті руки припускають жорстку, обов'язкову, замкнуту особистість. Мляво опушені руки припускають неефективність. Крихкі, слабкі руки припускають фізичну або психологічну слабкість. Довгі, сильні руки припускають амбітність і сильну залученість в події зовнішнього світу. Дуже короткі руки припускають відсутність амбітності і відчуття неадекватності.
Ноги. Довгі ноги означають потребу в незалежності. Великі ноги - на увазі потреба в безпеці. Малюнок без ніг означає нестабільність і відсутність основи. Дезертири, наприклад, часто малюють людей без ніг [11].
Існує й інший варіант інтерпретації (інтегративно-оціночна). При аналізі малюнків виділяються ознаки зображення на основі яких всі малюнки можна об'єднати таким чином:
1) естетичне зображення - виконується особами, що мають художні здібності;
2) схематичне зображення - у вигляді особи, схеми тіла, бюста, намальованих в профіль і анфас; частіше до такого типу зображення тяжіють особи інтелектуального складу (мислителі, по І.П. Павлову), для яких важливо одержати найбільш загальні уявлення про явище; зокрема і деталі їх цікавлять у міру потреби;
3) реалістичне зображення – тобто з промальовуванням особою волосся, вух, шиї, одягу. Зазвичай так малюють люди, що відрізняються великою педантичністю, схильні до деталізації, аналітичного когнітивного стилю;
4) метафоричне зображення - людина зображає себе у вигляді якого-небудь предмету. Таке зображення виконують особи художнього складу, що володіють розвиненою фантазією уяви, творчими здібностями і, зрозуміло, відомою часткою почуття гумору;
5) "Автопортрет в інтер'єрі" - мабуть, до такого роду зображенню схильні особи що володіють здатністю до сюжетного опису, а також спрямованістю на зовнішнє предметне оточення;
6) емоційний автопортрет - людина намалювала себе в якому-небудь емоційному стані, часто шаржем або нагадує його. Мабуть, особистості, які володіють більш високою емоційністю рефлексують власний стан, схильні до такого роду малюнку. Причому емоції, які є актуальними в даний момент, можуть бути часто протилежними тій, яка зображується;
7) зображення пози або рухів - можливо, такий тип зображення властивий особам з виразними рухами захопленістю спортом, танцями і т. п.;
8) зображення автопортрета зі спини - замість особи малюється потилиця; зазвичай таке зображення властиве людям, що володіють суперечливістю у відношенні до інструкції, наприклад, експериментаторові і т. д., або при небажанні малювати обличчя і інші зображення [25].
2.3 Психологічній та статистичний аналіз результатів констатуючого експерименту
Для проведення констатуючого експерименту було сформовано вибірку респондентів. У вибірку увійшли 9 осіб, серед яких 7 жінок та 2 чоловіків віком від 17 до 19 років. Усі респонденти, окрім 8-го, на даний час є студентами 1-го курсу очного відділення ЛНАУ, факультету харчових технологій. Респондент № 8 є студентом 2 курсу, того ж факультету. Склад вибірки:
1. Пенькова Альона Андріївна, 17 р.;
2. Степаненко Надія Сергіївна, 17 р.;
3. Скіданова Альона Віталіївна, 18 р.;
4. Саламатіна Наталія Володимірівна, 18 р.;
5. Віслогузов Павел Михайлович, 17 р.;
6. Бело Клотільд-Лора, 18 р.;
7. Афанасьєва Юлія Володимірівна, 18 р.;
8. Євдокімова Юлія Олегівна, 18 р.;
9. Даніл, 18 р.
Першим етапом експерименту було проведення методики РСК Дж. Роттера (див. табл. 2.1). При детальному аналізі отриманих результатів можна зробити висновок, що розподіл випробуваних на інтерналів та екстерналів є нерівним, так як респондентів з низьким рівнем інтернальності більше, ніж з високим. Також цікавою є тенденція більшості приписувати відповідальність за досягнення, вдалі вчинки собі, у той час як відповідальними за невдачі більшість вважає оточуючих людей, та різноманітні обставини. Через те, що у експерименті узяли участь усього 2 чоловіка немає можливості зробити припущення щодо гендерного розподілу інтернальності. Також певної уваги викликає той факт, що за шкалою міжособистісних відносин майже усі (8 чоловік із 9) виявили інтернальну локалізацію. Вищезазначенні факти потребують більш серйозних досліджень, для виявлення можливих закономірностей розподілу рівня суб’єктивного контролю серед студентської молоді.
Таблиця 2.1
Результати дослідження за методикою РСК
| №респонд. | Сума балів за шкалами | ||||||
| Із | Ід | Ін | Іс | Ів | Ім | Із | |
| 1 | 3 | 4 | 4 | 2 | 2 | 8 | 7 |
| 2 | 6 | 6 | 6 | 4 | 4 | 7 | 8 |
| 3 | 5 | 7 | 4 | 4 | 6 | 7 | 3 |
| 4 | 4 | 7 | 4 | 6 | 5 | 5 | 8 |
| 5 | 6 | 7 | 3 | 5 | 5 | 8 | 8 |
| 6 | 5 | 7 | 3 | 7 | 5 | 8 | 8 |
| 7 | 6 | 7 | 9 | 5 | 5 | 7 | 4 |
| 8 | 5 | 5 | 4 | 8 | 3 | 7 | 7 |
| 9 | 4 | 3 | 5 | 8 | 2 | 7 | 6 |
Наступним етапом дослідження стало виявлення такої складової самосвідомості як самооцінка випробуваних, за допомогою варіанта методики визначення самооцінки Т.В. Дембо - С.Я. Рубінштейн (див. табл. 2.2).
Таблиця 2.2
Результати дослідження самооцінки за методикою Дембо - Рубінштейн
| № респонд. | Результат | Рівень самооцінки |
| 1 | 0.015 | низька |
| 2 | 0.2 | низька |
| 3 | 0.92 | завишена |
| 4 | 0.7 | нормальна |
| 5 | 0.85 | завишена |
| 6 | 0.35 | низька |
| 7 | 0.8 | завишена |
| 8 | 0.7 | нормальна |
| 9 | 0.7 | нормальна |
Виявилося, що рівень самооцінки розташовується рівномірно – так у рівних пропорціях представлені усі можливі варіанти. Але все ж можна зауважити, що людей з адекватною самооцінкою менше ніж з порушеною. Таким чином виявлена необхідність щодо широкого застосування методів формування адекватної самооцінки серед молоді, у навчальних закладах.
Заключним етапом дослідження було проведення проективної методики «Автопортрет» (див. додатки). Переважна більшість випробуваних намалювала себе схематично, тобто у вигляді обличчя, схеми тіла, бюста; це свідчить про те, що їм властиві інтелектуальний тип мислення, та тяга до синтетичного когнітивного стиля з тенденцією до узагальнення. Як особливі випадки можна відмітити деякі роботи. Так №4 намалювала себе у яскравому емоційному стані, що може діагностувати емоції протилежні тієї, що намальована. № 9 зробив автопортрет занадто схематично, що скоріш за все означає що цей респондент володіє творчими здібностями та оригінальним мисленням. Тільки №8 намалював себе повністю; це характеризує його як особистість з повним самоприйняттям та добрим самовідношенням, що добре співвідноситься з нормальною самооцінкою. Дуже детально, з великою кількістю деталей виконано 5,7 роботи, що свідчить про аналітичні здібності, схильність до деталізації та педантизму респондентів. Також їм властиві художні здібності, які стають помітними через легкість, виразність ліній, лаконічність образу.
Взагалі, можна зробити висновок, що серед респондент певна кількість осіб володіє творчим потенціалом у різних галузях, і можливо, що місце навчання не зовсім співвідноситься зі схильностями, особливостями, та можливостями респондентів.
2.4 Практичні рекомендації щодо формування адекватного образу «Я» та самовідношення
Для успішних взаємовідносин з оточуючими нас людьми, а також для гармонійного розвитку особистості необхідним є формування і розвиток адекватного образу "Я" та самовідношення. Існує безліч ефективних вправ, тренінгів, прийомів для корекції низької самооцінки, конфлікту між образом Я-ідеального і Я-реального, неадекватного самосприйняття. Більшість з них розраховані на групову роботу, що сприяє більш повному розкриттю людиною своїх якостей, особливостей, усвідомленню себе з іншого боку (так званий «зворотній зв'язок») [15].
Один з самих швидких способів підвищити свою самооцінку - це робити те, чого ти боїшся. У той же час цей спосіб один з найважчих. Зрозуміло, не варто робити те, чого боїшся, якщо абсолютно незрозуміла мета таких вчинків. Нерозумний ризик не виправданий і зазвичай свідчить більше про дурість, ніж сміливість. А ось усвідомлене, можна навіть сказати розважливе, подолання страху завжди йде на користь людині. Можна виділити два види страхів, які варто подолати:
1) страхи, що не дають можливості досягти ваших цілей;
2) страхи, подолання яких підніме вас у власних очах, підвищить вашу самооцінку.
Подолання першого виду страхів корисно як для підняття самооцінки, так і безпосередньо для досягнення цілей. Подолання другого виду страхів в першу чергу спрямовано на підвищення самооцінки, але звичайно, побічно допомагає досягати цілей, оскільки людина з більш високою самооцінкою легше досягає своїх цілей.
Визначити страхи, які бажано подолати досить легко. Кожна людина зазвичай знає свої страхи, які вона хотіла би подолати. Страхи, які заважають їй просуватися до своїх цілей. У кожного є внутрішнє розуміння цієї проблеми. Хтось боїться темряви, хтось плавати. Щоб страх пройшов потрібно робити те, чого боїшся, і кращого способу подолати страх не існує [9].
Що утримує нас від вчинків, які нам би хотілося зробити. Найчастіше ми боїмося наслідків своїх вчинків, або невідомості таких наслідків. Але в людини є розум, здатний вирішити більшість проблем.
Визначте, запишіть всі можливі наслідки своїх вчинків. Чи може це завдати вам якусь реальну шкоду. Наприклад, фізичну або фінансову. Якщо найсерйозніші наслідки, які ви можете собі уявити, полягають у тому, що ви відчуєте дискомфорт або депресію, то це той випадок, коли основна проблема виключно у вас у голові, у вашій уяві. І нічого серйозного з вами не станеться. Якщо ж можливі серйозні наслідки, наприклад, для здоров'я або у матеріальному плані, то подумайте, як їх можна мінімізувати або усунути. Позбутися від страху невідомості в силу самої суті проблеми можна ретельним вивченням питання. Чим глибше і детальніше ви знаєте предмет, тим менше страху невідомості будете відчувати.
Уявіть, що буде, якщо ви подолаєте сої страхи. Які можливості перед вами відкриються? Нехай це стимулює вас [9].
Наостанок кілька порад:
• намагайтеся щодня робити вчинки, які боїтеся робити (якщо таке технічно можливо). Не забувайте докладно аналізувати свої помилки.
• спробуйте йти від простого до складного.
• поділіться з іншими своїми цілями, тоді важче буде від них відмовитися.
• знайдіть підходящі курси, тренінги та відвідуйте їх, якщо є така можливість [9].
Нижче наведені нескладні, але досить дієві вправи, які можуть посприяти формуванню адекватної самооцінки, відповідальності у кожної людини. Малюнок «Я такий, який я є»
Мета вправи: сприяти виробленню більш об'єктивної самооцінки.
Учасники вправи малюють себе так, щоб ніхто не бачив. Після цього малюнки збираються і змішуються. Проводиться обмін враженнями по кожному малюнку, що сприяє усвідомленню учасниками своїх сильних сторін, позитивних якостей.
Вправа «Я в майбутньому»
Кожен учасник малює себе в майбутньому. Відбувається захист учасниками свого малюнка. У результаті, людина навчається не тільки приймати образ себе, але й відстоювати своє Я перед іншими учасниками.
Вправа «Фігурні побудови»
Мета: Вправа згуртовує групу, сприяє формуванню взаєморозуміння, навчає впевненому поведінки в умовах необхідності приймати рішення при обмеженості доступної інформації, брати на себе відповідальність за свою частину в спільній роботі.
Опис вправи: Учасники хаотично переміщуються по приміщенню. По команді ведучого вони закривають очі і намагаються побудуватися, утворивши ту геометричну фігуру, яка названа ведучим (коло, трикутник, квадрат, «змійка» і т.п.). Якщо хтось підглядає - він вибуває з гри. Коли побудова закінчено, учасники по команді ведучого відкривають очі і дивляться, що в результаті вийшло.
Обговорення включає в себе розгляд наступних питань:
- Наскільки успішним учасники вважають побудову різних фігур?
- Що потрібно від учасників, щоб впоратися з таким завданням?
- Що ж забезпечує можливість порозуміння в таких ситуаціях, та ще, якщо в учасників закриті очі?
Аналіз питань сприяє з'ясуванню можливостей особистості, уміння діяти спільно, а також приймати або покладати відповідальність за загальний результат на себе або ж на інших учасників відповідно [3].
Вправа «Сходинки»
Мета вправи: допомогти учасникам вибудовувати адекватну самооцінку.
Учасникам надають бланки з намальованою на ній драбинкою з 10 сходинок. Дається інструкція: «Намалюйте себе на тій сходинці, на якій, як ви вважаєте, зараз знаходитесь». Після того, як всі намалювали, провідний повідомляє ключ до цієї методики:
1-4 сходинка - самооцінка занижена;
5-7 сходинка - самооцінка адекватна;
8-10 сходинка - самооцінка завищена;
Процедура «Доведи за мене до кінця!»
Ведучий пояснює, що наступне вправу буде спрямовано на демонстрацію того, як важливо вміти доводити почату справу до кінця. Після цього кожен учасник по черзі розповідає будь-яку справу, яку він коли-небудь не закінчив, кинув, не доробивши. Група задає уточнюючі питання. Потім група повинна вирішити, як би вона на місці учасника завершила б цю справу. Ведучий повинен стежити за тим, щоб не обговорювалося те, чи варто було взагалі закінчувати справу.
Вправа «Подарунок»
Мета: корекція замкнутості. Всі члени групи анонімно дарують один одному уявні подарунки, як якщо б можливості того, хто дарує були не обмежені нічим. Для цього знадобляться листки паперу. Гравець отримує свої подарунки, а потім, читаючи записки вголос, намагається здогадатися, хто автор того чи іншого подарунка і чому він так вирішив [3].
Висновки до розділу 2
Для психодіагностики самосвідомості використовуються наступні, як традиційні так і класи методик: стандартизовані самозвіти у формі описів і самоописів - тести-опитувальники, списки дескрипторів, шкальні техніки, вільні самоописи з подальшою контент-аналітичної обробкою, ідеографічні методики за типом репертуарних матриць, проективні техніки, які включають підклас рефрактивних технік. Одним із найвідоміших у сфері дослідження самосвідомості особистості є опитувальник рівня суб'єктивного контролю (РСК). Він призначений для діагностики інтернальності / екстернальності. Відповідно до концепції локусу контролю, ті особи, які беруть відповідальність за події свого життя на себе, пояснюючи їх своєю поведінкою, здібностями, рисами особистості, володіють внутрішнім (інтервальним) контролем, і навпаки. За допомогою РСК здійснюється вимір рівня інтернальності за наступними шкалами: загальна інтернальність, інтернальність в області досягнень, в області невдач, в сімейних відносинах, в області виробничих відносин, в області міжособистісних відносин, стосовно здоров'я і хвороби. Інформативною є методика виявлення самооцінки (на основі варіанту методики Т.В. Дембо - С.Я. Рубінштейн), яка базується на наданні рангів особистісно важливим якостям та соціально корисним. Методика «Автопортрет» - це проективний рисунковий тест, який застосовується для діагностики несвідомих емоційних компонентів особистості (самооцінка, актуальний стан і т.д.). ЇЇ було адаптовано Р. Бернсом який пропонував намалювати себе одного або з членами сім'ї, колегами по роботі. За допомогою вищезазначених методик було проведено констатуючий експеримент дослідження компонентів самосвідомості групи студентів першого курсу. В результаті було з’ясовано, що більшість має неадекватну самооцінку, та екстернальний рівень контролю. З урахуванням цих фактів були підібрані практичні рекомендації та вправи для розвитку та формування адекватного образу Я серед студентської молоді.
Висновки
1. Проаналізувавши літературу за проблемою дослідження ми дійшли до висновку, що сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як суб'єкта діяльності, називається самосвідомістю, а уявлення індивіда про самого себе складаються в уявний «образ Я». В цілому проблеми вивчення та пояснення самосвідомості, її механізмів та рівневої будови, методів її дослідження, вивчення та діагностування, які б володіли задовільною надійністю та валідністю, займали вагоме місце в наукових працях, як вітчизняних, так і зарубіжних психологів. Це свідчить про постійну практичну необхідність та нагальність вивчення самосвідомості особистості.
2. В результаті вивчення матеріалів з проблеми дослідження було з’ясовано, що самосвідомість - динамічне історичне утворення, яке виступає на різних рівнях і в різних формах.
Першою його формою, яку іноді називають самопочуттям, є елементарне усвідомлення свого тіла і його вписаність у світ навколишніх речей і людей.
Наступний, більш високий рівень самосвідомості пов'язаний з усвідомленням себе як належить того чи іншого людській спільноті, тій чи іншій соціальній групі.
Найвищий рівень розвитку цього процесу - виникнення свідомості «Я» як зовсім особливого утворення, схожого на «я» інших людей і разом з тим у чомусь унікального і неповторного.
Самосвідомість особистості має рівневу будову, яку видатні вчені-психологи бачили по-різному. І.І. Чеснокова виділила два рівня самосвідомості: перший рівень передбачає співвідношення в рамках співставлення «Я» і «іншу людину». На другому рівні співвіднесення знань про себе відбувається в процесі аутокоммуніції, тобто в рамках «Я і Я».
Найбільш відомою та сучасною є концепція трирівневої будови самосвідомості відповідно з рівнями активності людини – індивід, соціальний індивід та особистістю
Самосвідомість людини, відображаючи реальний буття особистості, робить це не дзеркально. Уявлення людини про самого себе далеко не завжди адекватно.
3. Для діагностики самосвідомості існує безліч методик, серед яких є стандартизовані та не стандартизовані звіти, ідеографічні техніки, контрольні списки, проективні методи тощо. Через складність вивчення та опис самосвідомості існують певні труднощі у діагностиці складових самосвідомості, усі методики володіють перевагами та недоліками. Серед найбільш популярних можна зазначити методику визначення рівня суб’єктивного контролю, методику визначення самооцінки Т.В. Дембо - С.Я. Рубінштейн, а серед проективних методів – тест «Автопортрет», які були детально розглянуть у курсовій роботі.
Було випробувано три методики з метою експериментально дослідити особливості Я-концепції студентської молоді: локусу контролю та самооцінки. В результаті проведення констатуючого експерименту було зроблено висновок щодо особливостей локалізації суб’єктивного контролю над значущими сферами життя серед студентської молоді. Так більш поширеним є загальний екстернальний тип контролю, при великому значені інтернальності у сфері досягнень. Також було виявлено неадекватність самооцінки більшої частини випробуваних, що свідчить про можливу тенденціє порушення образу Я серед сучасної молоді, як в сторону завищеної самооцінки, так і навпаки.
4. З урахуванням результатів констатуючого експерименту були підібрані практичні поради та рекомендації для боротьби з невпевненістю у власних можливостях та подолання низької самооцінки, вправи для корекції самооцінки, розвитку відповідальності, подолання замкнутості, рефлексії, самовідношення взагалі. Представлено матеріал вправ для групового виконання - «Я такий, який я є» , «Фігурні побудови», «Я в майбутньому», «Подарунок», «Сходинки» та інші. Робота з наданими матеріалами допоможе людині переглянути свої погляди на себе та стати більш гармонійною.
Таким чином мету дослідження досягнуто, поставлені цілі та завдання виконані.
Список використаної літератури
1. Акимова М.К. Психологическая диагностика: учеб. для вузов / Под ред. М.К. Акимовой, К.М. Гуревича. – СПб. Питер, 2003. – 652 с.
2. Бажин Е.Ф. Методы исследования уровня субъективного контроля / Е.Ф. Бажин, Е.А. Голынкина, А.М. Эткинд // Психологический журнал. – 1983. – Т. 5. - № 3.
3. Большаков В.Ю. Психотренинг: Социодинамика. Упражнения. Игры. - СПб.: «Социально-психологический центр», 1996. – 380 с.
4. Бочелюк В.Й. Методика та організація наукових досліджень з психології : навч. посіб. / В.Й. Бочелюк, В.В. Бочелюк. – К.: ЦНЛ, 2008. – 360 с.
5. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание [Текст]: пер. с англ. / Р. Бернс; ред. и вступ. ст. В.Я. Пилиповский. – М.: Прогресс, 1986. – 422 с.
6. Бурлачук Л.Ф. Психодиагностика личности / Л.Ф. Бурлачук. – К.: Здоров'я, 1989. – 168 с.
7. Бурлачук Л.Ф. Словарь-справочник по психодиагностике / Л.Ф. Бурлачук, С.М. Морозов. – СПб.: Питер Ком, 1999. – 528 с.
8. Бушай І.М. Концепція динамічної рівноваги образів самосвідомості / І.М. Бушай // Актуальні проблеми психології. Соціальна психологія. Психологія управління. Організаційна психологія. – К., 2003. – Т. 1.
9. Вачков И.В. Основы технологии группового тренинга. – М.: Изд-во «Ось – 89», 1999.
10. Гайда В.К. Психологическое тестированиен: учеб. пособ. / В.К. Гайда,
В.П. Захаров. – Л.: БРЕШ, 1982.
11. Глуханюк Н.С. Практикум по психрдиагностике: учеб. пособ. / Н.С. Глуханюк. – [2-е изд., перераб. и доп.]. – М.: Психолого-социал. Ин-т; Воронеж : МОДЭК, 2005. – 216 с. – (Серия «Библиотека психолога»).
12. Гуменюк О.Є. Психологія Я-концепції / О.Є. Гуменюк. – Тернопіль: Економічна думка, 2004. – 310 с.
13. Елисеев О.П. Практикум по психологии личности / О.П. Елисеев. – СПб.: Питер, 2001. – 560 с.
14. Завацкая Н.Е. Методические указания к практикуму по дисциплине «Психодиагностика» : в 2 ч. / Н.Е. Завацкая. – Луганск: ВНУ им. Даля. – Ч. 1. – 104 с.; Ч. 2. – 96 с.
15. Как построить свое «Я» / Под ред. В.П. Зинченко.- М.: Педагогика, 1991. – 136 с.
16. Корольчук М.С. Психодіагностика: навч. посіб. для студентів Вищ.
Навч. Закладів / М.С. Корольчук, В.І. Осьодло. – К.: Ельга, Ніка-Центр,
2004. – 400 с.
17. Лучинин АС. Психодиагностика. Конспект лекций / А.С. Лучинин. –
Ростов н/Д.: Феникс, 2004. 256 с.
18. Немов Р.С. Психология : учеб. в 3-х т. / Р.С. Немов. – М.: Владос, 1998. – Т. 3: Психодиагностика. – 632 с.
19. Непомнящая Н. И. Психодиагностика личности: Теория и практика :
учеб. пособ. для студ. высш. учеб. заведений. – М.: ВЛАДОС, 2001. -
192 с.
20. Носс И.Н. Руководство по психодиагностике / И.Н. Носс. – М.: Ин-т
психотерапии, 2005. – 688 с.
21. Головин С.Ю. Словарь практического психолога. – Минск: Харвест,
1998.- 648 с.
22. Столин В.В. Самосознание личности / В.В. Столин. – М.: МГУ, 1983. –
284 с.
23. Чеснокова И.И. Проблема самосознания в психологии / И.И. Чеснокова. – М.: МГУ, 1977. – 144 с.
24. Столяренко Л.Д. Основы психологии. Практикум / Л. Д. Столяренко. – Ростов н/Д.: Феникс, 1999. – 576 с.
25. Шапарь В.Б. Практическая психология. Проектвные методики / В.Б. Шапарь, О.В. Шапарь. – Ростов н/Д.: Феникс, 2006. – 480 с. – (Психологический факультет)
26. Шванцара Й. Диагностика психического развития / Й. Шванцара. – Прага : Авиценум, 1978.
27. Шевандрин Н.И. Основы психологической диагностики : учеб. пособ. для студ. высш. учеб. заведений : в 3 ч. / Н.И. Шевандрин. – М.: ВЛАДОС, 2003. – Ч. 1. – 288 с.; Ч. 2. – 256 с.; Ч. 3. – 336 с.
28. Шмелев А.Г. Основы психодиагностики : учеб. пособ. / А.Г. Шмелев. - Ростов н/Д. : Феникс, 1996. 544 с.