Міністерство освіти і науки України
Нікопольського училища Криворізького державного педагогічного університету
ПЦК педагогіки і методики початкового навчання
Курсова робота
з психології
Психологія самотності: генезис, види, прояви
Студентки 4 курсу
відділення початкове навчання
О.В.Романенко
Керівник:
Шевякова Н.Л.
Нікополь, 2007
Зміст
Вступ. 3
Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності 5
1.1 Самотність – проблема століття. 5
1.2 Самотність у молодшому шкільному віці 13
Розділ 2. Аналітико-дослідницька робота. 27
2.1 Використання психодіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності 27
2.2 Практичні поради покращення емоційного стану. 31
Висновки. 36
Список використаної літератури. 37
Вступ
Ми живемо в той час, коли відбуваються величезні зміни в стилі життя, які пов'язані із змінами в соціальних, в політичних, економічних та інших сферах. Ці зміни носять глобальний характер, і українське суспільство сьогодні опинилося в тому стані, яке раніше назвали б «роздоріжжям», «переломом», «зміною віх». Культурологи називають цей стан точніше – «культурним проміжком»: простір між кінцем чогось визначеного і початком чогось невідомого, маргінального по своїй сутності.
Такі періоди бувають у житті кожного суспільства. Саме тоді людина раптом починає усвідомлювати власну малозначність і неможливість реалізувати свої особистісні здібності. На рівні суспільства - це застій, криза; на рівні людини – розпад вищих цінностей і соціальне відчуження.
Людина в сучасному світі, у тій культурній ситуації, що ми визначаємо як проміжну, виявилася в дискретному часі, для неї зникла лінійна цільова спрямованість, застаріла колишня просвітницька ідея про те, що головною є крапка наприкінці шляху. Людина дійсно живе «тут і зараз», живе «на трасі», на шляху, як перекотиполе, що втратило міцні корені й прикріплення до землі.
Отже, самотність породжується втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це не її провина, а її лихо. Занадто багато об'єктивних факторів випало на наше стрімке століття, і протистояти їм кожна окрема особистість сама по собі просто не в змозі. Саме тому ми і говоримо, що наш час – час відчуження й самотності.
Одним з таких факторів перетворення почуття самотності в психологічну якість, а його переживання в одну з глобальних людських проблем можна вважати повну й повсякчасну перемогу сучасного наукового мислення.
Так, до початку XX століття наука, проникнувши в усі сфери людського життя, стала основною формою осмислення не тільки світу, але і самої людини. Людина виявилася «аналітично» розібраною на складові частини (біохімічні або фізіологічні процеси, анатомічна будова і т.п.). Аналітичність науки призвела до втрати в масовій свідомості уявлення про унікальність і цілісність людини.
Як наслідок, розвиток виробництва став вимагати наявність у людини якогось одного вміння, доведеного до автоматизму, зовсім не цікавлячись її внутрішнім світом, сприймаючи людини як трудову одиницю.
У світлі усього вищевикладеного стає зрозумілий той факт, що проблема самотності, однаково важлива для всіх часів, стала предметом особливого інтересу в наші дні. Не тільки мистецтво, але і філософія, фізіологія, соціологія і, зрозуміло, психологія займаються дослідженням змін, що виникають у психіці особистості, яка з тих чи інших причин, переживає почуття самотності.
Мета дослідження: на основі психологічного аналізу дослідити феноменологію, види і причини самотності.
Предмет дослідження: психологічна сутність і проявлення стану самотності.
Задачі дослідження:
Теоретичний аналіз з наукових підходів до розуміння самотності.
Виявлення психологічної сутності стану самотності.
Пошук діагностичних методик та спеціально організованих корекційно-розвиваючих занять.
Розділ 1. Теоретичне обґрунтування феномену самотності
1.1 Самотність – проблема століття
Самотність не є рідкісним явищем, не є якимось надзвичайним
випадком, навпаки, вона завжди була та залишається
головним та неминучим випробуванням в житті людини.
Т. Вульф
Самотність, як стан, існує стільки, скільки люди себе пам’ятають. В давні часи, коли існування людей було общинним, можна було виділити три основні форми самотності:
обряди і ритуали, так зване виховання самотністю. Тут самотність – обов’язкова умова формування особистості і не має в собі трагічного забарвлення;
покарання самотністю – вигнання. Взагалі, на всіх рівнях розвитку суспільства не було страшнішого покарання, ніж вимушена соціальна ізоляція. Причиною цього є не те, що відчуженню піддається не просто той чи інший вчинок індивіда, а сам індивід, його особистість;
добровільне усамітнення – відлюдництво. Мета такого усамітнення – самовдосконалення, подолання духовною основою тілесної. Відлюдництво передбачало внутрішню зосередженість, увагу до свого внутрішнього світу.
Але саме XX століття породило проблему самотності. Додатково до всіх фізичних характеристик, а найчастіше на противагу їм, самотність набуває психологічного забарвлення. Вона стає перш за все особистісною.
В XX столітті інакше усвідомлюється вплив суспільства на індивіда і велике значення надається тому, як сама людина визначає своє місце у суспільстві в залежності від її внутрішнього світу. На думку деяких авторів, феномен самотності людей нашого часу полягає в розвиткові самосвідомості людей та в соціальних змінах. Самотність викликана втратою змісту буття людини в сучасному суспільстві. Але залежить це не тільки від самої людини. Скоріше це її біда, а не провина.
Соціологи встановили, що кількість самотніх людей в розвинутих країнах постійно зростає. Про це свідчать наступні данні: не більше 1-2% опитаних стверджують, що ніколи в житті не відчували самотності, натомість приблизно 10-30% стверджують, що пережили таке почуття хоча б раз в житті. А опитування проведене з метою виявлення слів, які на думку людей різного віку, статі та соціального статусу, характеризують наш час, виявило, що у 83% відповідей зустрічаються такі слова як „особистість”, „судження” та „самотність”. Це свідчить не тільки про поширеність, а й усвідомленість проблеми самотності теперішнім суспільством. Але чи знаємо ми, що таке самотність і чи насправді вона є проблемою суспільства?
Поняття самотньої особистості визначено недостатньо чітко. Воно по-різному сприймається в залежності від конкретної особистості, і люди, як правило, використовують різні стандарти, коли судять про свою власну самотність або самотність інших людей. Тому коли людина стверджує: "Я відчуваю себе самотньою", не обов’язково розуміє самотність однозначно. Троє людей, які скаржаться психотерапевту на самотність, можуть мати на увазі зовсім різні проблеми: одна відчуває затруднення у встановленні соціальних зв’язків, інша відчуває глибоке почуття власної неповноцінності, третя занурена в екзистенціальне почуття власної відособленості та відчуження.
Самотність – це важкий психічний стан, поряд з яким, найчастіше, наявний поганий настрій і важкі переживання. Але не потрібно плутати самотність з усамітненням.
Усамітнення – нормальний стан, який виникає в результаті відсутності когось або чогось. Фахівці вважають, що усамітнення є важливою потребою нашої психіки, тільки одній людині достатньо години, а інша потребує днів і тижнів. А неможливість час від часу побути на самоті веде до психологічної втоми, напруження, роздратування, зривів, конфліктів між людьми. Недаремно дисиденти, які провели тривалий час у таборах, називають неможливість усамітнення одним з найважчих психологічних випробувань.
Психологи відзначають, що чим вище інтелектуальний рівень людини, тим легше вона переносить самотність і тим більше потребує усамітнення. Адже такі люди живуть насиченим внутрішнім життям. А от бояться побути наодинці з собою здебільшого люди нерозвинені, інфантильні, духовно незрілі. Вонине вміють, а швидше не звикли і не хочуть мислити.
Усамітнення – це час для роздумів, пошуків, впорядкування свого внутрішнього світу, нерідко – поштовх до творчості. На самоті народжуються наукові відкриття та шедеври мистецтва. „Справжнє зростання душі можливе лише на самоті. На самоті визріває все істинне, глибоке, могутнє ”,- писав видатний німецький драматург Герхарт Гауптман.
Самотньою людина стає коли усвідомлює неповноцінність своїх відносин з іншими людьми, які для неї мають значення, коли вона відчуває гострий дефіцит задоволення необхідності в спілкуванні. До висновку „ Я самотня ” люди зазвичай приходять за допомогою емоціональних, поведінкових та когнітивних доказів. Самотність — складне явище, яке по-різному сприймається різними людьми. Для одного це — тяжка туга за втраченим коханням або близьким другом; для іншого — нетривале почуття нудьги через відсутність спілкування; для третього воно може являти собою частину загального відчуження, почуття власної невідповідності оточенню. Як і всі складні почуття, самотність обумовлена взаємодією особистої схильності і ситуативних факторів.
Моє дослідження припускає, що втрата одного з батьків в результаті розлучення або недолік довірливих відносин і батьківської підтримки в дитинстві може зробити індивіда вразливим перед самотністю у зрілості. Ця ранимість зберігається тривалий час, можливо — все життя, змушуючи деяких людей реагувати на розлуку і соціальну ізоляцію більш гостро, ніж інших.
Поняття «розлука» і «соціальна ізоляція», можливо, можуть ввести в оману. Багато самотніх людей не були ізольовані від інших в якомусь об'єктивному змісті. Дійсно, багато з самотніх були одружені або жили з друзями, з родиною. Більшість з них працювали або навчалися, тобто знаходилися в якомусь соціальному оточенні. Хоча самотні люди все-таки мали менше друзів і в них було менше соціальних контактів (у середньому), ніж у не самотніх, набагато сильнішою виявилася їх незадоволеність наявністю друзів і взаємозв'язків.
Глибоко самотні люди, як правило, нещасливі, вони мають мінімум соціальних контактів, їх особисті взаємини з людьми або обмежені, або зовсім відсутні. Взагалі, це відчуття у людини – один з найсильніших стресів. Але до самотності не завжди призводить соціальна ізольованість індивіда. Можна постійно знаходитися серед людей, контактувати з ними і разом з тим відчувати свою психологічну ізольованість від них, тобто самотність. Але міра самотності, яку відчуває людина не залежить від кількості років проведених нею без контактів з людьми – люди, які все життя прожили на самоті, інколи відчувають себе менш самотніми, ніж ті, яким постійно доводиться часто спілкуватися з оточуючими. Та, незалежно від того, за яких умов людина відчуває себе самотньою, цей стан проявляється в таких симптомах психічних розладів як: відчуття нудьги та пригніченості, відчуття страху, тривоги, скорботи та гніву.
Крім того, самотність супроводжується деякими типовими симптомами. Зазвичай самотні люди відчувають себе:
психологічно ізольованими від останніх людей;
нездатними до нормального міжособистісного спілкування;
нездатними до встановлення з оточуючими інтимних міжособистісних відносин таких як дружба чи кохання.
Самотня особистість – це депресивна, чи пригнічена особистість, яка відчуває дефіцит вмінь і навичок спілкування.
Самотня людина відчуває себе не такою, як всі, і вважає себе непривабливою особистістю. Вона вважає й стверджує, що її ніхто не любить і не поважає. Такі особливості відношення до себе самотньої людини нерідко супроводжуються почуттям злості , смутку, глибокого нещастя. Самотня людина уникає соціальних контактів, сама ізолює себе від інших людей. Їй більше, ніж іншим людям, властиве таке параноїдальне відчуття, яке включає в себе підвищену підозрілість, фрустрованість, імпульсивність, страх і відчуття розбитості.
Самотні люди більш песимістичні, ніж не самотні, вони відчувають гіпертрофоване почуття жалю до себе, чекають від інших тільки неприємностей, а від майбутнього – лиш найгіршого. Також вони вважають своє життя та життя інших людей таким, що втратило сенс. Самотні небалакучі, поводять себе тихо, намагаються бути непомітними, найчастіше мають сумний вигляд. У них часто втомлений вигляд і спостерігається посилена сонливість.
Самотні мають нахил до недолюблювання інших, особливо товариських і щасливих людей. Спілкуючись, вони більше говорять про себе, ніж інші, частіше змінюють тему розмови. Також вони повільніше реагують на висловлення партнера по спілкуванню. Самотні легко роздратовуються в оточенні інших людей, більш агресивні, мають схильність до надлишкової, не завжди виправданої критики оточуючих, часто спричиняють тиск на інших. Самотні люди не можуть по-справжньому розважатися в компаніях, вони відчувають труднощі, коли їм необхідно кому-небудь зателефонувати, домовитись про щось, розв’язати певне особисте чи ділове питання.
Встановлено, що самотність залежить від того, як людина до себе відноситься, тобто від її самооцінки. У багатьох людей почуття самотності пов’язане з явно заниженою самооцінкою. Відчуття, що нею породжується, нерідко призводить до появи у людини почуття непристосованості і нікчемності.
В своєму дослідженні Брегг представив дані, які зв’язують самотність і депресію, і потім довів, що самотність не завжди потрібно асоціювати з депресією. Люди самотні й подавлені зазвичай виражають свою невдоволеність як соціальними, так і несоціальними аспектами свого життя, тоді як ті, що не відчувають почуття пригніченості, стурбовані лише соціальною невдоволеністю. Та все ж було б помилкою не помічати добре помітний перехід від стану самотності до стану депресії. Втрата соціальних зв’язків або їх дефіцит, в якому індивід сам себе звинувачує, безумовно, призводить до депресії, і немає нічого випадкового в тому, що самотність і депресія тісно пов’язані.
Спосіб реагування людини на самотність – депресія чи агресія – залежить від того, як людина пояснює свою самотність. При внутрішньому контролі частіше виникає депресія, а при зовнішньому – агресія.
Ознаки гострої самотності:
сенсорна депривація;
соціальна депривація;
фактор „заключення”.
Термін "депривація" позначає недостатнє задоволення якої-небудь важливої психологічної потреби.
На думку спеціалістів сенсорна депривація пов’язана з пониженням інтенсивності й зменшенням різноманіття притоку сенсорних подразників, які надходять із зовнішнього середовища ( сенсорний голод ).
Під сенсорною депривацією розуміють довготривалу відсутність ніжності, турботи, людського тепла й розуміння, тобто будь-яку довготривалу емоціональну ізоляцію. Деякі автори прирівнюють поняття емоціональної депривації до терміну "відсутність материнської турботи", що отримав широке розповсюдження. Але останній термін має більш загальне поняття і , як правило, включає в себе поняття соціальної депривації, тобто результат недостатніх соціальних впливів ( бездоглядності, бродяжництва, ізоляції від психічно здорових людей)
Соціальна депривація обумовлена відсутністю спілкування з людьми ( або спілкування, яке обмежене тільки певним контингентом людей ). На даний момент людина не отримує необхідної соціальнозначимої інформації, не в змозі реалізувати сенсорні і емоційні контакти міжособистісного спілкування.
Американський психотерапевт Е. Берн ввів поняття „структурирование времени”. На його думку структурний голод настільки важливий для життя, як і сенсорний голод, так як, вони зв’язані з необхідністю уникати нудьги.
Довготривалість переживання людиною такого стану, як нудьга і туга, призводить до емоційного голоду. Відокремлена від суспільства людина може заповнювати час двома способами: при допомозі діяльності або при допомозі фантазії.
Причини самотності досить різноманітні, а тому й не може бути одного-єдиного засобу для його подолання у всіх самотніх людей.
Дуже часто самотність виникає з причин, які не залежати від самої людини. Овдовіння, розлучення або розрив особистісних відношень – найбільш поширені соціальні причини, які ведуть до самотності. В подібних випадках вона зароджується внаслідок раптового виникнення повної чи часткової емоційно-психологіної ізоляції від людей, які складають її повсякденне коло спілкування. Втрата одного із батьків в результаті розлучення чи недолік емоційно близьких стосунків, батьківської підтримки в дитинстві, можуть зробити індивіда більш чутливим до самотності в дорослому віці. Емоційна рана, яку індивіда отримав в дитинстві, перетвориться в характерологічну особистісну слабість дорослого і зберігатиметься протягом тривалого часу, інколи все життя, змушуючи таких людей гостріше, ніж інші, реагувати на розлучення і соціальну ізоляцію.
Значення самотності може змінюватися в залежності від соціальної групи, віку, історичного періоду і культурного середовища. Це можна поспостерігати на прикладі вживання поняття „самотність” в різних культурах. Відповідно Леві, що досліджував етнографічні особливості жителів Таїті, там не існує „ слів для позначення самотності в значенні пригніченості, смутку, недоліку друзів, дружніх відносин і т.п.”. Леві відмічає , що відсутність спеціального терміна для позначення самотності ще не свідчить про те, що люди не можуть виразити це поняття іншими словами. Бріггс же відмічав, що у ескімосів існує декілька різних слів, які позначають самотність. „Hujuujaq”- найбільш загальне поняття у ескімосів означає „ бути нещасливим від відсутності інших людей ”. „Pai” більш специфічне поняття для вираження „ бути або відчувати себе покинутим; сумувати за людиною, що пішла ”. Нарешті , „tumak ” означає ''бути тихим і заглибленим ” в горе, особливо через відсутність інших людей. Ось у чому полягає складність проблеми самотності: для кожної епохи, для кожної національності, і, нарешті, для кожної людини визначаються свої особливі ознаки, що характеризують самотність.
Оскільки на даний час широко розповсюджена проблема самотності, то вона відбиває скоріше соціальну динаміку, ніж недосконалість індивіда, і тому малоймовірно, щоб був знайдений засіб від самотності, досить ефективний в кожному конкретному випадку.
Ми звикли боятися самотності, дивимося на неї виключно, як на негативне явище. І це не дивно. Медики вважають, що самотні люди значно легше піддаються хворобам, у них вищий ризик серцево-судинних захворювань, менша тривалість життя. Припускають, що саме самотність примушує деяких людей зловживати алкоголем або наркотиками, навіть якщо вони самі не визнають себе самотніми. А психологи відзначають, що самотність негативно впливає на вдоволення життям, настрій людей. Нарешті, той факт, що самотність негативно впливає на психічне здоров’я людей, стає причиною утворення системи комплексів, які перешкоджають самореалізації людини, як особистості, утверджує, що самотність – це проблема нашого століття.
1.2 Самотність у молодшому шкільному віці
"Хіба не тоді я жив, в ці перші роки, коли вчився дивитися, слухати, розуміти, говорити... хіба не тоді я здобував все те, чим я зараз живу і здобував так багато і так швидко, що за все своє останнє життя я не здобув і однієї сотої того? " (Л. Толстой)
Неможливо стверджувати, що якийсь певний спосіб догляду за дитиною пізніше призведе до формування особливого і незмінного типу характеру, коли вона стане дорослою. Але можна сказати, що вся сукупність відносин дорослих до дитини й пам'ять про дитинство без сумніву пов’язані з тим, чого дитина чекає від життя в майбутньому.
Початок навчання у школі означає для дитини не тільки її вступ у світ соціальних норм і відносин, але й розрив психологічно-особистісних відносин з батьками. Саме тому вступ до школи – початок нового шляху в розвитку особистості. На цьому етапі проблеми відокремлення, відчуження, уособлення ніби відходять "за куліси" по відношенню до людей, які проходять на сцені життя.
Ведучою діяльністю дитини стає навчання, причому, сама дитина не володіє необхідними навичками її здійснення. В силу цього дорослий знову стає необхідним дитині, стає зразком для наслідування. І відмічається ще один позитивний фактор – влиття дитини в шкільний колектив, що передбачає не тільки необхідність і можливість встановлення нових контактів, але й залучення до нових колективних проблеми. Все це призводить до тимчасового зняття відчуття відокремлення, пом’якшення переживання відчуження. Але вже наприкінці молодшого шкільного віку ( 9-10 років ) психологічна ситуація змінюється: дитина достатньо адаптувалася до шкільного життя, до своєї соціальної позиції учня як в школі так і вдома, починає сприймати цю позицію тільки як одну із характеристик свого "Я". Якщо на початку навчання на питання: "Ти хто?", всі відповідають: "Я учень", то до кінця початкової школи особистість переростає цю позицію.
Тому навчання і влиття в шкільний колектив не може виключати можливість самотності, як вважає більшість. А серед причин, що призводять до самотності виділяють такі:
проблеми у відносинах з батьками;
відсутність у дітей сформованих навичок спілкування;
зміна школи або місця проживання;
в результаті розриву дружніх відносин;
розлучення батьків;
боротьба за любов батьків;
єдина дитина в сім'ї.
Отже перша причина: проблеми у відносинах з батьками.
В чому ж вони полягають на цьому етапі розвитку особистості?
Навчання стає тільки однією зі сфер в житті дитини, до того ж зовсім не основною. У дитини з'являється маса інтересів, які відносяться як до соціальної сфери ( міжособистісні відносини й контакти ), так і до предметно-діяльної. У дитини з'являється багато друзів, з якими у неї виникають спільні інтереси, що не контролюються дорослими.
Інтенсивність включення дитини в сферу особистісного спілкування, що постійно розширюється, призводить до розмивання суцільності особистісного "Я" з соціальною роллю. В результаті виникає усвідомлення потреби в самоствердженні, тобто в утвердженні своєї самостійності, утвердженні своєї унікальності та неповторності, як індивідуальності. Становлення такої потреби є скритим, інтимним і проявляється вже по її завершенні. Саме тому більшість батьків і вчителів не помічають цього моменту і стикаються вже з кінцевим результатом, що, як правило, призводить до виникнення важко розв'язуваних конфліктів. Вчителі й батьки з моменту вступу дитини до школи вважають навчання головною і майже не єдиною справою життя дитини. За перші два роки навчання батьки настільки звикають до злиття "Я" дитини з соціальною роллю учня, що надалі вони не можуть перебудувати своє відношення до дитини.
В основному втримати відносини з дитиною на основі принципу " ти учень і твоя справа вчитися " зберігається до кінця її навчання в школі.
Відсутність змін у поглядах батьків відноситься не тільки до навчання, а переноситься й в сферу міжособистісних відносин в сім'ї. Система відносин, що виникає, поглиблює почуття відчуженості. Воно стає усвідомленим і приводить до:
зміни системи цінностей дитини, що виражається в активному пошуку тих, хто її розуміє;
появи неадекватних способів утвердження особистості, наприклад, відмови у вивченні певного шкільного предмету, який, як вважає учень, не потрібний для подальшого життя.
"Для більшості дорослих дитина – це Маленький Дорослий. Вони не розуміють, що у дитини інакші проблеми, ніж у дорослих. І якщо дорослий іноді поводить себе і навіть повинен себе вести як Велика дитина, то дитина – це не маленький Дорослий" (Е. Берн). Саме тому батьків, які розуміли б своїх дітей зустрічається так мало.
Звичайно, відповідальність за подальшу долю дитини, якій потрібно закінчити школу, вступити до інституту чи університету, робить батьків недалекоглядними і вони не піддаються ніякій корекції. Причиною цього може бути і психологічна малограмотність багатьох вчителів.
Друга причина - відсутність у дітей сформованих навичок спілкування: багатьом дітям важко знаходити друзів або зберігати дружні стосунки, тому що їм не вистачає необхідних для цього навичок спілкування.
Дитина, яка здатна розпочати гру або спілкування з собою подібним, може все ж надати перевагу проводженню часу на самоті. Але така дитина зможе успішно спілкуватися, коли він (вона) цього захоче або це стане необхідним. З іншого боку, дитина, яка не володіє навичками спілкування, може залишатися одною або бути "ізольованою" скоріше з необхідності, ніж через своє бажання.
Щоб знайти друзів і зберігати дружні відносини, дітям необхідно оволодіти кількома різними навичками:
вони повинні вміти включатися в групову діяльність;
мають навчитися зі схваленням відноситися до своїх однолітків і підтримувати їх;
повинні вміти залагоджувати конфлікти відповідним чином і проявляти чуйність і такт.
Оволодіння такими навичками може виявитися важкою справою для дитини. Оскільки як тільки двоє або більше дітей вигадали й визначили для себе певного роду діяльність, чи це буде розгадування головоломки, чи політ на борту космічного літака, вони часто "захищають" свою діяльність, не допускаючи нікого із сторонніх, хто міг би осмілитися попроситися до них. На привітання вони можуть не відгукнутися, на питання: "А що ви робите?" – відповісти: "Ми то кулички робимо, а ти - ні", і на пряме питання: "Можна мені з вами?" – дати таку ж пряму відповідь: "Ні".
Мистецтво дружити включає в себе вміння бути другом. Найпопулярнішими дітьми, з якими однокласники, за їх власними словами, більше всього люблять гратися, виявляються ті діти, які часто приділяють увагу своїм одноліткам, хвалять їх і охоче озиваються на їх прохання. І навпаки, дітей, які часто ігнорують, висміюють, звинувачують однолітків, погрожують їм або відмовляються вступити з ними в контакт, однокласники зазвичай недолюблюють.
Отже для того щоб дитину включили й прийняли в своє товариство інші діти, вона або він також повинні "включати" і "приймати".
Потрібно визнати, що не завжди "дружня" поведінка нагороджується дружбою. Чи буде проявлення ніжності дійсно оцінене іншою дитиною належним чином, залежить від того, як виражена ця ніжність і як її розуміє одержувач. Якщо деяким дітям необхідно навчитися вести себе більш дружелюбно, то іншим потрібно навчитися стримувати занадто бурхливе виявлення дружніх почуттів.
Розвиток загальних навичок спілкування через взаємовідносини з однолітками може сам по собі стати передумовою набуття навичок дружнього спілкування. Діти отримують навички спілкування не стільки від дорослих, скільки від контактів один з одним. Шляхом спроб та помилок вони з більшою точністю виявляють, яка лінія поведінки спрацьовує, а яка — ні. Навичкам спілкування діти вчаться також під безпосередньою опікою своїх одноліток або на їх прикладах.
Наступна причина - зміна школи або місця проживання.
Говорячи про перші роки в школі, Салліван стверджує, що часті переїзди нерідко "згубно" впливають на життя дітей і що будь-які переїзди в цей період можуть стати серйозною перешкодою для спілкування.
Різка реакція на переїзд може бути частково зрозуміла як наслідок втрати особливо близьких друзів, тих людей, з якими дитина звикла спілкуватися й знаходити у них підтримку. Подібні втрати зазвичай викликають почуття самотності, депресію, роздратованість і гнів. Такі почуття може переживати дитина, в якої друг переїхав на нове місце переживання, а також дитина, що сама переїхала.
Додаткові труднощі полягають в тому, що дитина, яка переїхала на нове місце проживання, повинна тепер стати частиною нового соціального оточення, де — що значно погіршує положення — «кожний поводиться так, начебто знає кожного дуже давно». У дітей будь-якого віку такі переїзди можуть відродити всі труднощі й побоювання, які він випробував з першою появою в колі дошкільнят.
Але переїзд не завжди створює такий різко негативний вплив на дітей. Нечисленні дані на цей рахунок не дають можливості встановити систематичний зв'язок між кількістю переїздів людей в дитинстві і їх почуттям самотності в зрілому віці .
В той же самий час багато дітей розглядають свій переїзд як сприятливу можливість знайти нових друзів, і більшості з них поступово це вдається на новому місці.
Батьки і вчителі повинні, однак, враховувати, що змушена розлука з друзями й поява в новому колективі викликає стрес у дітей будь-якого віку, точно так само, як це буває і в дорослих. В такий час підтримка з боку родини і міцних сімейних взаємин є, цілком ймовірно, особливо важливою для дитини.
Наступна причина - розрив дружніх відносин.
Такі випадки, коли діти самі розривають дружні відносини, зустрічаються, напевно, частіше, ніж розставання в результаті переїзду. Діти, схоже, рідко поривають із друзями раз і назавжди через одну сварку. Розрив їхніх дружніх відносин скоріше результат повільного розрізнення, що виникло тоді, коли одна з них або обоє поступово усвідомили, що їхня дружба більше не приносить їм минулого задоволення. В міру того як росте й дорослішає кожна окрема дитина, її мінливі потреби, здібності й інтереси неминуче відбиваються і на зміні друзів. Ці зміни особливо вражають в той період, коли дитина — кожна по-своєму і з властивими йому або їй темпами — перетворюється в підлітка.
Спостереження науковців підкреслюють тісний взаємозв'язок фізичних і психічних змін, з однієї сторони, і зміни друзів, з іншої сторони. Їх висновок допомагає усвідомити, що припинення дружніх контактів і заміна їх новими варто вважати скоріше ознакою нормального розвитку, ніж ознакою соціальної неповноцінності. Як пише найвідоміший у світі дитячий лікар Спок: "Сам факт, що дружба тане і йде на спад свідчить про те, що на кожній стадії свого розвитку діти схильні відчувати потребу завести друзів, не схожих на колишніх, і як наслідок змушені час від часу шукати нових".
Але хоча такий результат і є нормальним і необхідним аспектом процесу дорослішання, дітям часто буває дуже важко пережити розрив дружніх відносин. Як і в випадку припинення шлюбних або любовних зв'язків, припинення дружніх відносин рідко відбувається по взаємній згоді. Типова ситуація, коли одна дитина розчаровується в дружніх відносинах швидше, ніж інша, і стає «тим, хто пориває», у той час як інша виявляється «тим, з ким поривають». І ту й іншу роль буває дуже важко зіграти.
Коли дитина молодшого віку виявляє, що її друг не хоче більше з ним грати, такий поворот відносин може часом показатися їй зовсім незбагненним і від цього особливо образливим. І навіть якщо дитина здатна зрозуміти абстрактно, що в них із другом не так багато спільного, як було колись, розрив, все рівно, може стати для неї сильним потрясінням.
Оцінюючи причини розриву, діти звичайно, критично підходять до визначення свого відношення до нього. В той час як самобичування, на приклад, може відвернути дітей від спроб завести нових друзів (на тій підставі, що «я ніколи нікому не сподобаю
Для більшості дітей втрата друзів — це нормальне й необхідне явище процесу дорослішання. Але такий розрив може також призвести до відчутної кризи в їхньому житті. Батьки, схоже, часто недооцінюють значимість подібних втрат, особливо коли мова йде про дітей молодшого віку. Вони схильні недооцінювати їх значення, запевняючи дитину: «Не турбуйся, знайдеш собі нового друга», видаючи, таким чином, своє неправильне уявлення про те, що юні друзі схожі на стандартні, змінні деталі. Було б краще, якби батьки приділяли цій ситуації більше уваги і поставилися до неї серйозніше . В багатьох випадках, однак, дітям вдається в кінцевому результаті перетворити втрати на придбання: подібного роду переживання досить плідно впливають на розширення кола їхніх інтересів і знайомств.
Наступна і найскладніша за своєю структурою причина – розлучення батьків.
Розлучення обов'язково позначається на тому, що дитина вправі звертати переважну увагу на те, що відбувається за межами родини. Більше того, рішення батьків розлучитися часто випереджає період невпевненості дитини, що розтягується на кілька років і різко перериває процес безперервності її розвитку, що може призвести до значного порушення психологічного й соціального функціонування дитини у шкільному віці і до тяжких змін у відносинах батьків і дітей.
Як же поводять себе діти молодшого шкільного віку в такій ситуації?
В багатьох з обстежених дітей виявили самоконтроль, врівноваженість і сміливість. Вони розсудливо, ясно сприймали те, що на їхніх очах відбувається розпад родини, в порівнянні з дітьми молодшого віку, хвилювання і горе яких дуже часто як би паралізують і дезорганізовують. На відміну від малят ці діти виявляли значну активність у прагненні подолати досить суперечливі почуттями та побоюваннями, що навалилися на них, і намагалися внести ясність і зв’язність у те незрозуміле безладдя, що панує зараз у їхньому житті.
Усі спроби виявити самоконтроль — в ясності мови, в запереченні, в силі духу, в пошуках підтримки в інших, у постійному русі, в усвідомленому ухиленні від відповідей — це доступні для даного віку способи боротьби з відчуттями втрати і відмовлення, що лежать в основі такої поведінки, безпорадності й самотності, що охопили дітей і у більшості випадків. В дійсності ця, не завжди помітна для стороннього спостерігача, здатність одночасно діяти на таких двох зовсім несхожих рівнях свідчить про винахідливість, властиву багатьом дітям в родинах, що розпалися. У деяких випадках лише інформація з додаткових джерел виявляла одночасну участь таких дітей у двох процесах: з одного боку, вони посилено намагалися опанувати ситуацію, а, з іншого боку — піддавалися мукам душевного болю. Ця в деяких випадках усвідомлена стратифікація психологічного функціонування — особливість даної вікової групи. Вона надзвичайно важлива для того, щоб заглушити й зменшити біль, зробити його, більш терпимим і дати можливість дитині не зупинятися в розвитку. Але сам біль від цього не зникає, він ще довго зберігається й дає про себе знати.
Прагнення подолати душевне стражданням іноді сполучалося у дітей зі спробами приховати його від стороннього спостерігача через гостре почуття сорому. Діти соромилися розлучення батьків і розриву відносин у своїй родині; знаючи, наскільки повсякденне явище — розлучення, вони проте соромилися батьків і їхньої поведінки, обманювали з відданості їм, щоб приховати те, що відбулося; їм було соромно зізнатися, що той факт, що батько залишає їх, є його відмовою від них, а це, з їхнього погляду, означає, що вони неварті любові. Керуючись настільки складним бажанням уникнути ганьби і зберегти вірність батькам, деякі діти обманювали самовіддано.
Якщо багато дітей молодшого віку в період розпаду сім'ї втрачали колишню рухливість, то біль, що переживають молодші школярі, часто змушував їх зайнятися цілеспрямованою діяльністю. Звичайно, це була багатоаспектна реакція з метою перебороти почуття безпорадності в ситуації розлучення, перемогти приниження відмовлення від них, яке вони випробували, і активізувати свою діяльність — діяти як можна енергійніше — по зміні стану пасивного переживання через розпад родини. У деяких дітей вона вилилася в безпосередні спроби звести батьків разом.
Єдиним почуттям, що найбільше чітко відрізняло цих дітей від усіх дітей молодшого віку, був їх усвідомлений, сильний гнів. Можна вказати багато джерел подібного гніву, але тут вирішальним моментом для його прояву була роль, яка полягала в тому, щоб тимчасово згладжувати або хоча б затушовувати іншу, більш хворобливу реакцію на розлучення батьків.
Значна частина дітей гнівалася на того з батьків, хто, на їхню думку, був ініціатором розлучення, і у своїй оцінці вони рідко помилялися.
Цікаво відзначити, що, незважаючи на знання подробиць і найчастіше сугубо особисту поінформованість про серйозні причини, що призвели до рішення про розлучення, включаючи і регулярний прояв жорстокості батьків по відношенню один до одного, більшість дітей з таких родин не могли знайти ніякого виправдання рішенню батьків розлучитися.
У деяких дітей гнів на батьків сполучався з моральним обуренням і образою, що батько, який карав їх за погану поведінку, тепер сам веде себе аморально й безвідповідально.
Свій сильний гнів ці діти виражали найрізноманітнішими способами. Батьки розповідали про більш часті спалахи роздратування своїх дітей, їхньої більшої буркотливості, зайвій вимогливості і владності. Іноді вибух гніву виражався в заздалегідь обміркованій бурхливій формі, розрахованої на те, щоб досадити матері, коли до неї приходили інші чоловіки.
У деяких дітей така агресивність явно відбивала уподібнення якостям їхнього батька, що залишив їх, і, таким чином, була способом перебороти гіркоту його втрати.
Інші діти продемонстрували зворотну поведінку — поступливість і меншу самовпевненість після розлучення батьків.
Діти описували свою самотність, переживані ними відчуття на основі того, що їх залишили осторонь від усього, і сумно зізнавалися у своїй безпорадності і другорядній ролі в прийнятті найважливіших сімейних рішень.
Це почуття самотності дітей молодшого віку, відображає не тільки великий ступінь дорослості цих дітей, їхні більш «дорослі» надії на взаємність почуттів, а також взаємну підтримку у відносинах з батьками й іншими дорослими. Тому вони і почували себе більш скривдженими, приниженими і відкинутими вбік через події, що звалилися їм на голову, над якими вони були фактично не владні.
Необхідно відзначити, що діти, намагаючись побороти почуття самотності, дуже тверезо сприймали реальне зниження інтересу батьків до них, що часто має місце під час розлучення. Крім залишення родини одним із батьків — що цілком зрозуміло — їх займають свої власні проблеми в цей період; їхня емоційна відкритість, часткова увага і навіть час, проведений з дітьми, найчастіше значно скорочуються.
Однак головним моментом переживання самотності й відчуття ізольованості, про які повідомляли діти, було, можливо, їхнє сприйняттям розлучення як битви між батьками, де дитині потрібно було стати на чиюсь із сторін . Слідуючи цій логіці, крок на сторону одного з батьків розцінювався дитиною (а іноді й одним з батьків) як зрада іншого, що могло викликати дійсний гнів і ще більше відмовлення від одного з батьків на доповнення до загострення внутрішнього психічного розладу. Таким чином, паралізовані своєю власною суперечливою відданістю і психічною або реальною розплатою — необхідністю встати на сторону одного з батьків, багато дітей утримувалися від такого вибору і почували себе самотніми й покинутими і не знали, де знайти розраду і родинну участь.
Тож складність самотності дитини з причини розлучення батьків полягає в тому, що дитина втрачає сім'ю і не має можливості адаптуватися за таких умов. У цьому випадку є доречною тривала просвітницька консультаційна робота з батьками, адже тільки вони в змозі допомогти своїй дитині.
Боротьба за любов батьків
Така боротьба найчастіше виникає коли в сім'ї народжується друга дитина. Так як доросліша дитина в сім'ї показує свою перевагу у всіх сферах життєдіяльності, в цьому значення вони часто переважають за своїм авторитетом для молодших.
У більшості родин доросліший рано чи пізно стає ватажком молодшого, сильно направляє розвиток, інтереси молодшого. Це стає істотним стимулом розвитку молодшого. Однак за цим приховується і менш привабливий бік їхньої взаємодії. Молодший часто почуває, що ніколи не зможе зрівнятися зі старшим. Почуття власної неповноцінності в дитини іноді просто провокується старшим, який, спершу заохочуючи його на різного роду змагання, згодом висміює його, наочно демонструє власну силу і перевагу. Таке поводження первістка, з одного боку, свого роду помста за відібрані в нього другою дитиною любов і увагу батьків, з іншого боку — здивування, адресована батькам: «Як ви можете любити такого безпомічного і нікчемного, тоді як у вас є так сильний і сміливий».
Суперництво, конкуренція старшої і молодшої дитини явище настільки розповсюджене, що деякими психологами і психіатрами вважається неминучим. Як би там не було, можна спостерігати в у відношеннях двох дітей визначену закономірність: чим більший розрив в роках , тим менше виявляються конкурентні відносини і навпаки — чим менше відрізняється вік дітей, тим яскравіше їхнє суперництво. Це можна пояснити досить просто: якщо друга дитина молодша від першої на чотири і більш років, старша для неї представляється недосяжним ідеалом, вона навіть уявити собі не може, як можна стати сильніше її, знати, вміти більше, ніж старший, і т.д. Внаслідок цього, вона і не прагне прямо конкурувати зі старшим.
Однак, коли розходження у віці один-два року, між дітьми іноді розігрується гостра конкурентна боротьба. Психологічний її сценарій, як правило, такий. Старший прагне показати батькам, молодшому і самому собі перевагу в одній зі значимих для нього сфер — у силі, в охайності, у знаннях, в творчості і т.п. Такі його стремління часто обумовлюють почуття неповноцінності другої дитини і разом з тим визначають її інтенсивне прагнення перевершити старшого. Конкурентне відношення молодшого не залишається непоміченим дорослішим, і той ще більше намагається показати свою перевагу. Так створюється замкнуте коло все наростаючих конкурентних відносин між старшою і молодшою дитиною.
Спроба молодшої дитини слідкувати за старшим, звичайно, спершу безглузда, недотепна, смішна викликає поблажливу посмішку дорослих, спочатку ставиться в приклад, а потім такі спроби залишаються без уваги. Слідуючи за старшим, сама дитина часто сприймає свою слабість, незначущість, говорячи іншими словами, попадає «у тінь» старшого, залишається за ним.
Дитина в таких випадках як би зовсім відмовляється від боротьби за себе, втрачає надію досягти відчуття власної значущості і любові з боку навколишніх. Усією своєю поведінкою вона як би говорить світові: «Хіба ви не бачите, яка я нікчемна? Так залишіть же мене в спокої!» Це закрита, не товариська дитина,яка цілими днями, здається, нічим не займається. Якщо дорослий намагається їй допомогти, зайнятися з нею, вона, здається, спеціально показує свою дурість, незручність. «Залишіть мене в спокої» — це внутрішня позиція дитини,яка знаходиться в найважчому положенні, у психологічному аспекті.
Єдина дитина в сім'ї.
Єдині діти із самого народження розвиваються в особливій атмосфері. Оточені довгий час лише дорослими, вони одержують більш обмежений особистісний досвід в порівнянні з дітьми, що мають братів і сестер.
Головне в розвитку єдиної дитини полягає в тому, що вона тривалий час близько спілкується лише з дорослими.Бути одному, маленькому в «країні велетнів» не так легко і просто. Не маючи можливості порівнювати себе в сімейній обстановці з братами і сестрами подібного віку, а бачачи перед собою лише недосяжних, усе вміючих дорослих, дитина гостро відчуває свою слабість, недосконалість. Так, опосередковано, самою ситуацією розвитку дитина розчаровується й у підсумку може зневіритися у свої сили.
Інша характерна риса розвитку єдиних дітей — вони не мають можливості близько спілкуватися з іншими дітьми свого віку (братами, сестрами), що найчастіше приводить до невірної самооцінки. Єдині діти схильні вважати себе унікальними, коштовними, ставити себе вище інших. В школі, де вони потрапляють в ситуацію порівняння з іншими дітьми, що часто розкриває їхню завищену зарозумілість, вони з усіх сил борються за те, щоб підтримати фіктивний образ себе. Щоб досягти цього, вони часто пустують.
Відсутність можливості близько спілкуватися з братами і сестрами призводить і до того, що єдиним дітям складніше спілкуватися з однолітками. По-перше, вони не мають досвіду пристосування до потреб інших дітей, вони не враховують їхніх інтересів. Єдина дитина від інших часто відрізняється і лексиконом. У її мові багато термінів і дорослих висловів, не зрозумілих її самим і навколишнім дітям, , їй нелегко розуміти дитячі жарти.
Усе це приводить до того, що єдині діти менш популярні в середовищі однолітків, що, у свою чергу, впливає на розвиток особистості дитини.
Розділ 2. Аналітико-дослідницька робота
2.1 Використання психодіагностичних методик в дослідженні особливостей стану самотності
Використати можна методику Д. Расела.
Вкажіть, як часто ви переживаєте стан, описаний у кожному нижченаведеному пункті. Обведіть кружком бал для кожного пункту.
| п/п | Стан | Ніколи | Рідко | Іноді | Часто |
| 1 | Я відчуваю, що знаходжуся в злагоді з навколишніми мене людьми | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 2. | Я відчуваю недолік у дружньому спілкуванні | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 3. | Немає нікого до кого б я міг звернутися | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 4 | Я не відчуваю себе самотнім | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 5. | Я відчуваю себе частиною групи друзів | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 6 | У мене багато спільного з оточуючими людьми. | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 7. | Я замкнутий у собі | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 8. | Ніхто з навколишніх не розділяє моїх інтересів і думок. | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 9. | Я – людина, яка легко наближається до людей | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 10. | Є люди, до яких я випробую глибокі почуття. | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 11. | Я відчуваю себе покинутим. | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 12. | Мої соціальні зв'язки неглибокі | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 13. | Ніхто не знає мене по-справжньому | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 14. | Я почуваю себе ізольованим від інших людей | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 15. | Є люди, що по-справжньому розуміють мене | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 16. | Я нещасливий від того, що так віддалений від людей | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 17. | Люди навколо мене але не зі мною | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 18. | Є люди, з якими я можу поговорити. | 1 | 2 | 3 | 4 |
| 19. | Є люди, до яких я можу звернутися. | 1 | 2 | 3 | 4 |
Підрахуйте суму балів на запитання 2, 3, 7, 8, 11, 12, 13, 14, 17, 18. У відповідях на питання 1, 4, 5, 6, 9, 10, 15, 16, 19 зробіть перестановку в зворотному порядку (1-4, 2-3, 3-2, 4-1).
Ті, хто набрав менше 22 балів, можуть вважати себе людьми з дуже низьким ступенем самотності. Від 22 до 32 - низький ступінь. Від 32 до 52 - середній ступінь самотності. Від 52 до 62 - високий ступінь самотності, а ті, хто набрав більше 62 балів, вважаються людьми з дуже високим ступенем самотності.
Наступний метод дослідження, який дуже корисно використовувати особливо при дослідженні особливостей самотності серед молодших школярів – це малюнкові тести. Одна з таких методик - це аналіз дитячих малюнків з теми "Моя сім'я"
Дитині пропонують намалювати свою сім'ю. Інформаційна цінність малюнка значно залежить від початкової невизначеності завдання (не можна уточнювати, що саме має намалювати дитина, не треба перелічувати членів сім'ї).
У виконаному дитиною малюнку слід проаналізувати:
1. Послідовність зображення членів сім'ї. Першими діти малюють тих, хто є для них найбільш значущим, останніми — тих, кого оцінюють негативно (дитина ніби відсуває неприємні відчуття, пов'язані з образом даної людини).
Просторове розміщення членів сім'ї. Значущих для неї людей дитина малює в центрі аркуша, взаємне розміщення, дистанції на малюнку між зображеними людьми означають ступінь симпатії чи антипатії у ставленні до них дитини: чим далі розміщені один від одного члени сім'ї на дитячому малюнку, тим сильнішою в дійсності між ними є неприязнь (дитина розцінює зв'язок між ними як небажаний).
Пропускання. Якщо в сім'ї є прихований конфлікт, то дитина на малюнку пропускає, «забуває», не зображує того, хто викликає в неї неприємні емоції (наприклад, якщо дитина ревнує маму до новонародженого братика, то вона його не малює).
Відмінності у пропорціях. Якщо дитина малює себе не в таких масштабах, як інших членів сім'ї, то це означає, що вона сприймає своє місце в родині не таким, як решти членів родини (чим більше зображення, тим сильніше в дитини почуття власної значущості); якщо ж різні пропорції спостерігаються в зображенні інших членів сім'ї, то це відбиває сприйняття дитиною їхньої домінантності.
Схематизація. Якщо найбільшу на малюнку фігуру зображено схематично, то це означає, що дитина сприймає авторитет цієї людини в сім'ї, але не має до неї позитивних почуттів. Якщо найбільшу фігуру старанно обведено та декоровано, то можна зробити висновок про те, що дитина не лише поважає цю людину, а й любить її і хоче бути схожою на неї.
Виправлення ситуації. Чим більше в дитячому малюнку розбіжностей з реальною структурою сім'ї, тим вищим є ступінь невдоволення дитини стосунками в родині. Про таке невдоволення може також свідчити відмова дитини малювати сім'ю або трансформація завдання (малює людей, які не є членами сім'ї).
Відчуженість. Якщо дитина розміщує фігури членів сім'ї на лінії основи аркуша або доповнює малюнок зображенням хмар, дощу чи сонця, то це свідчить про те, що вона, як член сім'ї, відчуває незадоволення, відстороненість.
Згуртованість. Якщо дитина малює членів сім'ї зі з'єднаними руками або зайнятих спільною працею, то це свідчить про відсутність психологічних проблем у дитини, сприйняття родини як згуртованого цілого, про включення себе в сім'ю разом і поруч з іншими членами, про спільність інтересів у родині.
Душевний стан дитини. Незавершеність малюнка, недомальовані фігури інформують про внутрішній неспокій дитини. Якщо дитина спочатку малює не людей, а сонце, меблі чи дерева, то причиною цього часто буває бажання відтягти, відсунути малювання сім'ї, що також свідчить про внутрішні негативні переживання.
Наступна методика, яку можна використовувати є методика Рене Жиля. Мета його дослідження соціальної пристосованості дитини, сфери її міжособистісних відношень і їх особливостей, її сприйняття сімейних відносин, деяких характеристик її поведінки..
Ця методика позволяє виявити конфліктні зони в системі міжособистісних відносин дитини. Вона може бути використана при дослідженні дітей віком від 4 до 12 років.
Проективна візуально-вербальна методика складається з 42 завдань, серед яких 25 малюнків із зображенням дітей або дітей і доросли, коротким текстом, що пояснює зображувану ситуацію.
Дитина, розглядаючи малюнки, відповідає на поставлені до них питання, показує вибране нею для себе місце на зображеному малюнку, розповідає, як вона повела б себе в тій чи іншій ситуації, або обирає один із перелічених варіантів поведінки.
Наприклад:
Ти і твої друзі на прогулянці, одна жінка вам щось пояснює. Покажи або познач хрестиком де ти.
Ці люди стоять навколо стола, один з них щось пояснює. Покажи або познач хрестиком де ти.
Ви в кінотеатрі. Твої рідні вже зайняли свої місця. Де ти сядеш тепер?
БРАТ СЕСТРА МАМАТАТО
2.2 Практичні поради покращення емоційного стану
Після розгляду труднощів спілкування природньо порушити питання про шляхи їхнього запобігання і засоби корекції.
Головною проблемою в цьому напрямку є створення продуманої системи формування і розвитку гуманістичного по своїм характеристиках комунікативного ядра в особистості на всіх ступенях її онтогенезу. А це припускає постійну увагу до розвитку в індивіда високого рівня здібностей до пізнання іншої людини і самопізнання, відношення до неї, як до вищої цінності, і вміння творчо будувати безпосереднє спілкування з нею. Щоб у людини дійсно не виникли нездоланні труднощі в спілкуванні, мало одного успішного засвоєння технології спілкування, про яку пише Д. Карнегі. Ще необхідно, щоб за цією технологією стояв дійсно глибокий гуманний зміст тієї особистості, що нею активно користується.
Тому зараз необхідна така корекція гуманітаризації навчання і виховання, яка б готувала учнів як суб'єктів і об'єктів спілкування, не викликаючи в них великих психологічних труднощів.
Вимагає розширення, а там, де її немає, організації спеціальної служби допомоги людям, що відчувають психологічні труднощі у спілкуванні на роботі, у навчальній групі, у гуртожитку і т.п.
Корекція спілкування повинна будуватися на основі одночасної діагностики труднощів його мотивації, тому що, змінюючи тільки зовнішній операційний бік спілкування і не розкриваючи глибинних причин проблем і їхнього усунення, неможливо гармонізувати людську взаємодію.
Підготовка до спілкування повинна розгортатися на основі індивідуально-групових програм навчання, що враховують центральну проблему спілкування не тільки для групи, але і для кожного з її учасників. Програма навчання повинна носити рухливий характер, змінюватися відповідно до розвитку особистості як суб'єкта спілкування і появи нових труднощів.
Створення диференційованих програм індивідуально-групової роботи припускає рішення ряда задач і, насамперед, визначення «поля» психологічних труднощів спілкування учасників навчання. Поряд з названою задачею необхідно вивчити особливості оцінки труднощів спілкування, принаймні, у двох аспектах: оцінка і визначення труднощів, що випробує сам суб'єкт, і оцінка труднощів, що виникають через партнера. І, нарешті, повинен бути виділений комплекс постійно повторюваних труднощів в ситуації зміни статусно-ролевих характеристик партнера.
Корекційну роботу, націлену на оптимізацію спілкування, варто будувати з врахуванням віку, виду праці, статі, індивідуальних особливостей і специфікації соціалізації. У шкільному віці буває достатньо вміння вислухати товариша або дорослого, адекватно зрозуміти переживання і мотиви вчинків людей, старанно стежачи за їх невербальною поведінкою. У відношенні ж дорослих необхідно використовувати прийоми зміни базових спеціальних установок їхньої особистості або ціннісних орієнтацією.
Робота повинна бути спрямована не стільки на відпрацьовування необхідних навичок спілкування, тренування експресивно-мовних умінь, скільки на корекцію відношення до інших людей і пов'язаної з ним самооцінки, подолання внутрішніх конфліктів, активізацію самосвідомості. Найбільш ефективним для таких людей є навчання самоаналізові як засобові, що сприяє саморозвиткові, а також груповий соціально-психологічний тренінг, що підвищує готовність до прийняття себе й інших у спілкування.
Психологічні прийоми інноваційних ігор дають у груповій динаміці стрибок емпатії учасників від виявлення рольових позицій кожного в перший день до самоорганізації групи до кінця роботи через розвиток діючого співпереживання партнерів в досягненні цілей спільної діяльності.
Несучи в собі загальну стратегію і тактику здійснення соціально-психологічного тренінгу, цей вид психокорекційної роботи з людьми повинний містити в собі й особливе, орієнтоване на вік, стать, професію, і інші відмінні риси учасників груп з тренінгу. Так, озброєння педагогів елементами і прийомами акторського і соціально-психологічного тренінгу прискорює їхній особистісний ріст, дозволяє їм усвідомлювати комунікативні властивості своєї особистості і грамотно користуватися ними в спілкуванні з вихованцями, гармонізує їхні взаємини з оточуючими людьми в цілому.
Як же жити в самотності?
Частіше всього реакцію на самотність можна визначити як "сумну пасивність". Що ж це за реакція? Поплакати, поспати, нічого не робити, поїсти, подивитися телевізор, напитися чи "відключитися", полежати на дивані і поміркувати, пофантазувати. Звичайно, такі способи лиш погіршать самотність.
Краще "активне усамітнення". Почати щось писати, зайнятися улюбленою справою, сходити в кіно або театр, почитати, зайнятися фізичними вправами, послухати музику і потанцювати, вивчити уроки або почати робити якусь роботу, піти в магазин і потратити зекономлені кошти.
Потрібно не бігти від самотності, а поміркувати, що можна зробити, щоб подолати самотність. Нагадайте собі, що у вас дійсно є хороші відношення з іншими людьми. Подумайте про те, що у вас є хороші якості (душевність, здатність завжди прийти на допомогу, глибина почуттів і таке інше). Скажіть собі, що самотність не вічна і що справи підуть краще. Подумайте про справи, в яких ви завжди випереджали інших (спорт, навчання, домашнє хазяйство, мистецтво і т.п.).скажіть собі що більшість людей буває самотніми в той чи інший момент їхнього життя. Забудьте про почуття самотності, серйозно задумавшись над чимось іншим. Подумайте про можливу користь використаної вами самотності (скажіть собі, що ви навчилися бути впевненими в собі, зрозуміли свої нові цілі відносин з суспільством, друзями, коханими — з тими, з ким відбувся розрив відносин).
Ще краще, якщо ви спробуєте змінити своє життя. Спробуєте бути більш товариським з іншими людьми (на приклад, прикладете зусилля до того, щоб почати розмову з батьками, однокласниками). Зробіть що-небудь корисне для когось (допоможіть однокласнику виконати домашнє завдання, добровільно візьміться виконувати суспільне доручення і т.п.). спробуйте знайти нові способи зустрічатися з людьми (вступіть в клуб, секцію, підіть на диспут, на дискусію, на вечір і т.п.). зробіть що-небудь, щоб стати більш привабливим для оточуючих (змініть зачіску, купіть або зшийте новий одяг, перейдіть на дієту, займіться фізкультурою). Зробіть що-небудь для покращення своїх соціальних навичок (навчіться танцювати, навчіться бути більш впевненими в собі, оволодійте психорегуляцією і т.п.).
Використовуючи ці методи, ви подолаєте одну з найнебезпечніших якостей — пошук негативної ідентичності ("хочу стати нічим", тенденція до самовбивства).
Висновки
Провівши дослідження та аналіз психолого-педагогічної літератури щодо порушеної проблеми можна зробити такі висновки:
Проблема самотності, відома у всі часи, особливо гостро постала в наш час, набувши психологічного забарвлення, ставши особистісною проблемою, що в певним момент життя постає перед кожною людиною.
Самотність дітей молодшого шкільного віку не є рідкісним явищем і являється для них тяжким випробуванням. Діти, як і дорослі можуть відчувати відчуження, нудьгу. Перед дітьми виникають проблема як задіяти інших в спілкування, як впоратися з фізичною розлукою і розривом зв'язків та як віднестись до потреб, інтересів і системи цінностей людини, що змінилася.
Перенесена в дитинстві самотність набуває особливу важливість через те значення, яке вона може мати в дорослому житті. Оскільки емоційна рана, отримана у дитинстві, може стати особистісною слабкістю дорослого і зберігатиметься протягом тривалого часу, інколи все життя, змушуючи таких людей гостріше, ніж інших, реагувати на розлучення і соціальну ізоляцію.
Самотність негативно впливає не тільки на психологічний стан здоров'я, а й на фізичний, може стати причиною алкоголізму та наркоманії. Нарешті, самотність негативно впливає на психічне здоров’я людей, стає причиною утворення системи комплексів, які перешкоджають самореалізації людини, як особистості.
Список використаної літератури
1. А.А. Бодалев, Психология общения, Избранные психологические труды, Москва-Воронеж, 1996.
2. Ж. Годфруа, Что такое психология, в 2-х томах, том 2, Под общей ред. доктора психологических наук Г.Г. Аракелова, М.: « Мир», 1992.
3. М.А. Государев, Треугольный человек, М.: «Молодая гвардия», 1991.
4. М. В. Зюзько, 5 шагов к себе, книга для учащихся, М.: «Просвещение», 1992.
5. Д. Карнеги, Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей/под общей ред. доктора психологических наук Зинченко В.П., М.: «Прогресс» - «Высшая школа», 1990
6. Ю. Крижанская, В. Третьяков, Грамматика общения 2-е издание, М.:, «Смысл», Академический проект, 1999.
7. Лабиринты одиночества/под ред. Н.Л.Шестернина, М.: «Прогресс»,1989.
8. Р.С. Немов, Психология: Учебник для студентов высших учебных заведений, в 3-х книгах, 3 издание, М.: «Владос», 1999.
9. Психология, словарь, издание 2-е, под общей ред. А.В. Петровского, М.: Издательство политической литературы, 1990.
10. Словарь-справочник по социальной работе/под редакцией доктора исторических наук, профессора Е.И. Хлолостовой, М.: «Юристъ», 2000.
11. Б. Спок, Ребенок и уход за ним, М.: «Знание», 1990.
12. М.И.Станкин, Психология общения, курс лекций, М.:, МГСУ, 1996.
13. Г.Т.Хоментаускас, Семья глазами ребенка, М.: «Педагогика», 1989.