Мислення його властивості та якості Різновиди та механізми мислення Психологія особистості прав

Реферат

на тему:

“Мислення, його властивості та якості.

Різновиди та механізми мислення.

Психологія особистості правоохоронця”

1. Мислення, його властивості та якості.

Різновиди та механізми мислення

Мислення

— це пізнавальний процес, який визна­чається опосередкованим та узагальненим відобра­женням дійсності. Опосередкованість означає, що мислен­ня, на відміну від чуттєвих форм пізнання, дозволяє визначи­ти та зрозуміти те, що безпосередньо не відчувається, тобто мислення є процесом позачуттєвого пізнання дійсності. Уза­гальненість — це, на відміну від відчуття та сприймання, не конкретні відомості про об'єкт та його властивості, а інтегро­вано перероблена інформація про сутність не тільки одного об'єкта або явища, а цілого класу (типу) об'єктів або явищ. Звичайно, мислення, як будь-який пізнавальний процес, не може одержувати інформацію без відчуттів та сприймання. Проте, на відміну від них, мислення в осягненні дійсності ви­ходить за межі того, що сприймається безпосередньо. Не ма­ючи спеціалізованих аналізаторів, людина пізнає те, що не може бути безпосередньо їй надане у відчутті — аж до ро­зуміння природи власного мислення. Так, слідчий у безпосе­редньому сприйманні одержує розрізнену інформацію про подію злочину, але тільки за допомогою мислення він інтег­рує її в цілісну картину злочину. Співробітник підрозділу «Беркут», сприймаючи за допомогою органів чуття загальну атмосферу настрою та поведінки натовпу, подумки створює ймовірні моделі подальшого розвитку подій, тактику власної поведінки.

Елементарною одиницею мислення є думка, яка у фізіоло­гічному плані являє собою створений у мозку ланцюг нерво­вих зв'язків. Однак найважливішою відмінністю цих зв'язків від тих, що утворені внаслідок безпосереднього відчуття та сприймання, є те, що в процесі формування його додається друга сигнальна система, притаманна людині, а саме — мова, слово як специфічний подразник. Інакше кажучи, основною утворення думки є не безумовний, а умовний (зумовлений словом) рефлекс. Ще однією відміною думки від відчуття та сприймання є те, що, за вдалим висловом фізіолога І. М. Сече­нова, думка — це рефлекс із загальмованим (безпосередньо не завершеним дією) закінченням.

Основні форми мислення —
поняття, судження, умо-висновки — вивчаються формальною логікою. Поняття — це думка про найбільш суттєві ознаки предметів чи явищ дій­сності; судження — відображення зв'язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями; умовисновок — зв'я­зок між думками (поняттями, судженнями), внаслідок чого ми дістаємо нові судження. Поняття є вихідним та кінцевим ре­зультатом будь-якого акта мислення.

Якщо логіка вивчає загалом закони мислення в його структурних елементах, то предметом психології є лише його процесуальна сторона. Мислення як діяльність, процес, складається з певних мислительних операцій:
аналізу, синтезу, порівняння, абстракції, конкретизації, узагальнення.

1. Аналіз — уявне розчленування предмета або явища, ві­докремлення деяких його ознак та властивостей. За допомо­гою аналізу слідчий уже при огляді місця події відокремлює елементи обстановки, найбільш показові для події злочину; з відомостей, що надають свідки, відбирає важливу інформацію.

2. Синтез — мислене поєднання окремих елементів, ознак в єдине ціле. Наприклад, шляхом поєднання окремих елемен­тів зовнішності злочинця зі свідчень очевидців та потерпілих, слідчий формує цілісний його образ. Аналіз і синтез — це дві сторони єдиного розумового процесу; вони взаємопов'язані:

аналіз здійснюється через синтез, а синтез — через аналіз.

5. На основі аналізу та синтезу виникає операція порівнян­ня — установлення подібності і відмінності між предметами та явищами дійсності. Зокрема, аналіз та синтез зовнішності можливого злочинця призводить до порівняння її з образами злочинців, які зберігаються в пам'яті слідчого.

4. Абстракція — підкреслення найбільш суттєвих особли­востей кількох предметів чи явищ дійсності.

5. Конкретизація — мислений перехід від більш узагальне­них понять до конкретних. У практичній діяльності конкре­тизація виявляється в переносі абстрагованих та узагальне­них ознак злочину на вирішення слідчим завдань у конкрет­ній справі.

6. Узагальнення — групування, об'єднання суттєвих ознак в єдине ціле. Зокрема, на основі абстракцій та узагальнень формується професійний досвід працівників правоохорон­них органів — відокремлення найбільш типових способів вчинення злочинів, найбільш суттєвих засобів психологічно­го впливу на злочинців, формування раціональних прийомів вирішення професійних завдань.

Саме динамічні розумові операції і, зокрема, конкретиза­ція, складають основу механізму інтуїтивного (раптового, не-усвідомленого) пізнання. Змістовним елементом інтуїції, як максимально згорнутого розумового процесу, є професійний досвід, у якому закріплені та абстраговані найбільш типові си­туації та засоби їх вирішення. Досвід бере участь у вирішенні конкретного завдання у двох своїх проявах — свідомому (прямому) та неусвідомленому. Неусвідомлена частина про­фесійного (чи життєвого) досвіду являє собою максимально згорнутий автоматизований процес (скорочений нервовий зв'язок) оцінки ситуації, дії, інформації, який відбувається у підсвідомості.

Мислення працівника правоохоронних органів повинне характеризуватись певними якісними ознаками.
Це, перш за все, проблемність
мислення, яка полягає у здатності вба­чати проблемний вузол при зовнішній простоті вирішення завдання; динамічність
мислення — фактор прискореного осмислення подій, що особливо суттєво в екстремальних, на­пружених ситуаціях, коли треба прискорено вирішувати складні мислительні задачі. Широта
мислення — здатність охоплювати мисленням різнобічне коло питань, які виника­ють при вирішенні службових завдань. Глибина
мислення визначає здатність проникнення в суть явища, яке вивчається. Наприклад, виявлення істинної мотивації вчинення злочину, здійснення продуктивного мисленого експерименту. Оригі­нальність
мислення — уміння аналізувати проблему, знайти її рішення нестандартними, нетривіальними засобами. Це особливо виявляється при генеруванні версій-гіпотез щодо події злочину.

Крім того, психологія поділяє мислення на окремі його різновиди,
що стосуються як вирішення конкретних розу­мових завдань, так і визначають індивідуальні відмінності мислення.

Наочно-дійове
мислення (генетично первинний різно­вид) — мислення, яке безпосередньо вплетене у тканину практичної діяльності; думка, яка супроводжує фізичну ак­тивність. Звичайно, цей вид мислення співвідноситься з кон­кретною практичною діяльністю (професійне мислення).

Образне
мислення визначається тим, що особистість оперує, головним чином, конкретними образами предметів та явищ, які існують в пам'яті. Зокрема, слідчий у розумовому експерименті при відтворенні епізоду або злочину загалом, звичайно, спирається на образне мислення.

Абстрактно-логічне
мислення виявляється в понятій­ності побудови суджень, у встановленні причинно-наслідкових зв'язків, які не піддаються безпосередньому сприйманню.

2. Психологія особистості правоохоронця

Особистість — це обов'язково людина як істота, що має специфічну тілесну будову (розвинений мозок, руки, органи мовлення) та риси приналежності до сус­пільства; індивід як продукт суспільного розвитку, єд­ність наслідуваного та набутого, носій психіки як сис­теми особливих утворень; індивідуальність, що треба розуміти як своєрідне, неповторне поєднання психоло­гічних якостей та їх проявів

у поведінці та діяльності, емоційній, інтелектуальній та вольовій сферах.

Побутове розуміння особистості найчастіше поєднується з оригінальністю, з «силою» виявлення тих чи інших якостей. У цих випадках звичайно стверджують: «Так, це яскрава, не­повторна людина, це — особистість!». Поняття «особистість» виникло за часів римського театру, де маска, що одягалась на обличчя актора та визначала зовнішній вияв індивідуальності, звалась «личина».

Особистість являє собою соціальний атрибут людини, який практично повністю набувається, засвоюється нею про­тягом життя. Визначальною для формування та розвитку особистості є діяльність. Разом з тим, формуючись у діяльнос­ті, особистість у ній і виявляється, надає її здійсненню особис-тісної забарвленості. Особистість планує діяльність, визначає цілі та шляхи їх досягнення, прогнозує результати та наслід­ки. Все це здійснюється при безпосередній участі свідомості. Єдність свідомості особистості та діяльності є фундаменталь­ним принципом психології, принципом аналізу причинно-наслідкових зв'язків між особистістю та діяльністю. Ця єдність має діалектичний характер — причини та наслідки можуть мінятися місцями. Іншими словами, особистість як причина здійснює діяльність як наслідок.

Знання про особистість і діяльність мають важливе значен­ня для працівників правоохоронних органів. Людина цікавить 'їх, перш за все, як порушник правових норм. Однак правові норми, як і інші регулятори поведінки людей, діють у сполу­ченні з власне психологічними. Усе, що спонукає людину до дій, вчинків проходить крізь її психіку, набуває особистісного забарвлення. Тому механізм правового регулювання обов'язко­во має особистісний аспект, без знання та врахування якого неможливо досягти реального впливу норм права на людей.

Відомості про людину як особистість можуть використо­вуватись в правоохоронних органах у декількох напрямах. Перш за все, це вивчення особистості правопорушника, роз­криття механізму його злочинної поведінки. Помста, жорс­токість, ревнощі — усе це і багато чого іншого в суб'єктивному боці злочину може бути виявлене та правильно інтерпретова­не за умов особистісного підходу. Важливим інструментом одержання додаткових відомостей про особистість злочинця є судово-психологічна експертиза. Особистість може бути в різних якостях — затриманого, підозрюваного, злочинця, зви­нуваченого тощо. Ефективність взаємодії з нею, у тому числі і профілактична діяльність, базуються на знанні особливостей особистості. Проблема особистості є центральною також і при організації відбуття покарання, надання йому не тільки карального, а й виховного характеру.

Важливе психологічне значення мають відомості про спосіб життя особистості як сукупності головних сфер жит­тєдіяльності (трудової, побутової, суспільної), що формують певний стиль поведінки в суспільстві. При їх виявленні та використанні працівник правоохоронних органів повинен опиратись на психологічно обгрунтоване розуміння взає­мозв'язку розвитку особистості та видів діяльності. Зміна видів діяльності призводить до зміни характеристик особи­стості, перш за все її спрямованості, яка, у свою чергу, виз­начає вибір нових видів діяльності та подальшу зміну осо­бистості.

У своїй службовій діяльності правоохоронці стикаються не лише з правопорушниками, а й взаємодіють з широким ко­лом людей, яких торкається злочин (потерпілі, свідки, різні посадові особи тощо). Особистість кожного з них склалася за певних умов, у них неоднаковий спосіб мислення, система стосунків, індивідуальні переваги з різних питань. Працівник, звичайно, обмежений у часі і можливостях поглибленого, всебічного вивчення особистості людей, які потрапляють до кола його службового інтересу. Разом з тим, йому необхідно встановити з цими людьми оптимальні психологічні стосун­ки для отримання інформації і здійснення необхідного впли­ву. За цих умов зростає значення психологічної компетент­ності, її практичне застосування. Відомо, що свідчення потер­пілого залежить від багатьох суб'єктивних чинників, зокрема, близько 80 % злочинів проти особистості вчинюють особи, які пов'язані з потерпілими родинними, інтимними та інши­ми стосунками, трансформованими врешті-решт у конф­ліктні. Ця обставина накладає стугтєвий відбиток на позицію потерпілого, характер його свідчень.

Важливу сферу застосування психологічних знань про особистість складають стосунки правоохоронця з колегами, співробітниками інших служб та підрозділів. Ефективність взаємодії багато в чому залежить від збігу обставин, конкрет­ної зацікавленості у результатах взаємодії, професійного досвіду тощо. Нарешті, знання психології особистості дозво­ляє контролювати власні пізнавальні, вольові, емоційно-чут­тєві процеси, керувати своїм професійним розвитком та по­ведінкою, розвивати професійно важливі якості — психоло­гічну стійкість, толерантність тощо. У цьому ж напрямі певний інтерес становить аналіз особистості як керівника та підлеглого.

Професійна діяльність працівників правоохоронних орга­нів здійснюється в умовах, що потребують розвиненої само­регуляції психічних станів та поведінки в цілому. У повсяк­денному житті і при виконанні службових завдань співробіт­ник, з огляду на значимість для нього певних ситуацій, зазнає тих чи інших переживань. Разом з тим, більшість цих ситу­ацій потребує контролю над їх виявленням, подолання нега­тивних станів, наполегливості та стійкості в досягненні по­ставленої мети. Регулятором конкретних актів поведінки ви­ступають емоції, почуття, воля.

Труднощі, що зустрічаються працівнику правоохоронних органів у професійній діяльності, можуть бути об'єктивного та суб'єктивного характеру. Об'єктивні — пов'язані з особли­востями обслуговуваної території, характеристиками регіону, умовами праці та побуту, оперативною обстановкою, матері­ально-технічною оснащеністю тощо. Суб'єктивні — це труд­нощі, що залежать від особистісних якостей самого працівни­ка. До них слід віднести сумніви в правильності вибору про­фесії, відсутність досвіду роботи, нерозвиненість деяких психічних та фізичних можливостей тощо. Саме в подоланні таких труднощів і формуються відповідні вольові якості.

Коли ми говоримо про різні прояви вольових зусиль у ді­яльності, необхідно зазначити, що в їх основі лежать розви­нені тією чи іншою мірою вольові якості особистості. До най­більш важливих з них, стосовно діяльності правоохоронних органів, можна віднести: самостійність — орієнтація на власні переконання, знання та уявлення; рішучість — здатність без особливих зусиль та вагань приймати обгрунтовані рішення;

наполегливість — здатність до тривалого напруження волі, непохитність у досягненні мети; витримка, самовладання — уміння володіти собою, своїми почуттями, подолання своїх недоліків та вад. Окрім того, необхідно розвивати почуття обов'язку, ясність життєвих цілей, принциповість. Відповідне поєднання у працівника вольових якостей дозволяє говорити про його стійкий, цілісний характер.

Отже, формування і розвиток емоційно-вольової сфери необхідно розглядати, насамперед, у контексті високого рівня саморегуляції й самоуправління своєю поведінкою при вирі­шенні професійних завдань. У кінцевому рахунку, оволодіння власними емоційними проявами і контроль за ними, особли­во у напружених екстремальних ситуаціях, виховання в собі професійно важливих вольових якостей є основою і запору­кою формування характеру особистості — сукупності стриж­невих психічних властивостей працівника, які опосередкову­ють практично всю систему професійних дій, а також струк­туру соціальне значимої діяльності.

3. Використана література

1.Васильев В. Л.
Юридическая психология. — С.-П6., 1997.

2.Климов Е.А.
Основы психологии. Уч. для вузов. — М., 1997. 4-Лезер Ф.
Тренировка памяти. — М., 1990.

3.Немов
Р.
Психология. Кн. 1, 2, 3. — М., 1998.

4.Основи
психології / За ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. — К., 1995.

5.Рубинштейн С.
Основы общей психологии. — С.-Пб., 1998.

6. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. — М., 1989. — Т. II.