Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації

Дипломна робота

Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації

Зміст

Вступ ………………………………………………….…………………… 3

Розділ І. Відчуття …………………………………..……………………... 5

1.1. Поняття про відчуття ………………….……………………… 5

1.2. Процес виникнення відчуттів ………………..………………. 6

1.3. Види відчуттів …………………………...……………………. 9

1.4. Загальні властивості відчуттів …………...…………………. 19

Висновки до І розділу ……………………………….………………….. 25

Розділ ІІ. Сприймання ………………………...………………………… 26

2.1. Процес сприймання …………………………………..……… 26

2.2. Властивості сприймання ……………………………………. 28

2.3. Процес обробки інформації ………………………………… 35

Висновки до ІІ розділу ………………………………….………………. 41

Розділ ІІІ. Діагностика індивідуальних особливостей відчуттів

і сприймання …………..…………………………………… 43

3.1. Дослідження відчуттів і сприймання ………….…………… 43

3.2. Результати дослідження першого учня (вада зору) ……..… 50

3.3. Інтерпретація результатів дослідження другого учня

(вада слуху) …….……………………………..……………. 52

Висновки до ІІІ розділу ……...…………………………………………. 55

Висновки …………………………………………………………..…….. 56

Список використаних джерел …………….……………………………. 60

Додатки ………………………………………………………………….. 64

Вступ

Прогресивні зміни у національній освіті, насамперед, гуманізація навчально-виховного процесу зумовили незнаний досі попит на психологічні знання. Метою нової школи є формування та розвиток особистості учня з урахуванням його індивідуально-психологічних особливостей, здібностей, умінь [40, 4].

Тривалий час основні положення вітчизняної психологічної науки базувалися на одному з ідеологічних міфів про ідеальну людину майбутнього, її формування під впливом цілеспрямованих педагогічних прийомів. При цьому ігнорувалися індивідуальність, неповторність особистості, її внутрішній потенціал самотворення "Ідеальну людину" не сформує жоден інститут. При вихованні та розвиткові дітей, і зокрема учнів, потрібно покладатися на сферу пізнавально-психологічних процесів. Адже, пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Отже, актуальність і проблеми у навчанні дітей з частковим порушенням відчуттів зумовили вибір теми дипломної роботи "Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації".

Людина здійснює пізнавальну діяльність, бо вона активно ставить перед собою мету, намагається її досягти. Пізнання не є пасивним процесом, воно завжди поєднане з перетворенням пізнаного.

Об’єктом дослідження
є процес активного розвитку відчуттів і сприймання.

Предмет дослідження
– відчуття і сприймання, як активні психічні процеси.

Мета дослідження
– вивчення розвитку відчуттів та їх місце в пізнавальній діяльності.

У відповідності з поставленою метою були визначені наступні завдання
:

- розкрити поняття "відчуття" і "сприймання";

- визначити фізіологічний чинник пізнання;

- дослідити роль відчуттів і сприймання у обробці інформації;

- підготувати профілактичні завдання для розвитку сприймання;

- розробити план дослідження, окреслити спектр методів та методичних прийомів.

Методи дослідження:
метод вивчення теоретичних джерел, метод бесіди, тестовий метод, метод спостереження.

Структура та обсяг дипломної роботи.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел та додатків. Загалом дипломна робота займає 66 сторінок, а основний зміст роботи викладений на 59 сторінках. Список використаних джерел складає 51 позицію.

Розділ І. Відчуття

1.1. Поняття про відчуття

Життєдіяльність людини відбувається у складному та мінливому середовищі, тому вона потребує вміння орієнтуватися в навколишніх умовах і пристосовувати до них свої дії. Знання про зовнішній і свій внутрішній світ людина набуває в ході чуттєвого та логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприйняття, мислення, уяви. Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Відчуття – відображення в мозку людини окремих властивостей, якостей предметів і явищ об’єктивної дійсності внаслідок їх безпосереднього впливу на аналізатори [33, 106].

Такими відображеннями об’єктивної дійсності в нашому мозку є відчуття світла, кольорів, музичних тонів, шумів, рівності, шершавості поверхні предмета, запахів, смаків, ваги предмета, рухів голови, спраги, голоду і т. д.

Відчуття виникають внаслідок дії матерії, що рухається на органи чуттів людини. Вони є первинною формою відображення об’єктивної дійсності в її мозку. Відчуття являють собою відправний пункт, початок "живого споглядання" людиною навколишнього світу. Відображаючи окремі властивості, особливості предметів і явищ об’єктивної реальності, вони дають нам перші відомості про них.

Відчуття мають велике значення у взаємодії людини і тварини з навколишнім середовищем. Відображаючи властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, вони орієнтують їх у цій дійсності і регулюють їх дії.

Відчуття є суб’єктивні образи об’єктивного світу. Вони визначаються тими об’єктами, які відображаються. Відображаючи ці об’єкти такими, якими вони є в дійсності, вони дають нам вірні знання про їх особливості. Відчуття залежать і від суб’єкта, що відчуває. Один і той же, наприклад, термічний подразник може відчуватися нами як тепло і як холод в залежності від температури нашої шкіри. Проте ця обставина не зменшує пізнавальної цінності відчуттів тому, що людина завжди спроможна відрізнити вірне від помилкового в процесі відображення дійсності. Критерієм істинності наших відчуттів, як і всякого відображення об’єктивної реальності, є суспільна практика, а найперше – психічне здоров’я.

1.2. Процес виникнення відчуттів

Необхідною умовою відчуття є безпосередня дія об’єктивного подразника на аналізатор, пристосованого до його сприйняття. Без цього виникнення відчуття неможливе. Відчуття виникає як відповідь, реакція нервової системи на той чи інший об’єктивний подразник. За своїм походженням воно, як і кожне психічне явище має рефлекторний характер.

Предмети і явища об’єктивної дійсності впливають на периферичні частини аналізаторів через різні види властивої їм енергії (світлової, механічної, хімічної та ін.). в процесі розвитку живих істот різні аналізатори пристосувалися до сприйняття певних видів енергії (зоровий – слухової, слуховий – звукових коливань та ін.), які в звичайних умовах збуджують їх і викликають відповідну дію. В периферичних частинах аналізаторів утворилися спеціальні органи, які допомагають організмові виділяти різні особливості діючих на нього подразників. Так, зоровий аналізатор диферен-ціює особливості оптичних подразників, слуховий – акустичних і т. д.

Кожен аналізатор, за Павловим, складається з трьох частин:

а) периферичного його початку, що зветься органом чуття;

б) мозкового його кінця у великих півкулях;

в) провідного шляху, що з’єднує периферичну частину аналізаторів з центральною.

Мозковий кінець аналізатора складається з ядерної частини, клітини якої мають чітку локалізацію, і розсіяних клітин, локалізованих у різноманітних місцях кори. Павлов зазначає, що ядро мозкового кінця аналізатора виконує функцію тонкого аналізу та синтезу, наприклад, диференціює звуки за висотою. Розсіяна ж його частина зв’язана з функцією грубого аналізу, наприклад, вирізненням музичних звуків і шумів.

Периферичні кінці аналізаторів, або органи чуття називаються рецепторами (від лат. receptor – приймач). Залежно від того, як подразнюються рецептори, їх поділяють на дві групи: контактні і дистантні. Контактні рецептори збуджуються при безпосередньому контакті з діючими на них об’єктами. Такими є, наприклад, шкірний, смаковий рецептори, які дають відчуття при прямому стиканні з об’єктивними подразниками. Дистантні рецептори збуджуються на певній дистанції від відповідних їм об’єктів: за їх допомогою ми відображаємо властивості навколишніх явищ і предметів на віддалі. До них належать око, вухо, орган нюху.

Дистантні рецептори мають більше пізнавальне і пристосоване значення, ніж контактні, саме тому, що вони у своїй роботі не вимагають прямого стикання з діючим подразникам. У філогенетичному відношенні контактні рецептори є більш давніми. Дискантні рецептори являють собою продукт дальшого розвитку контактних рецепторів (чуттєвої поверхні шкіри).

Наведений поділ рецепторів має умовний характер. Деякі рецептори збуджуються як при безпосередньому контакті з об’єктом, так і на віддалі (напр., шкіра – термічним подразником). Кінець-кінцем всяке відчуття виникає внаслідок безпосереднього впливу енергії подразника на рецептор, зокрема й тоді, коли джерело цієї енергії знаходиться на віддалі.

В залежності від того, де знаходяться джерела подразників, що збуджують рецептори, останні поділяються на три групи:

-а) екстерорецептори;

-б) інтерорецептори;

-В) пропріорецептори.

Екстерорецептори
(від лат. exterіor – зовнішній) служать для відображення зовнішніх подразників, тобто таких, які перебувають за межами нашого тіла. До них належать вухо, око, шкіра, органи смаку, нюху.

Інтерорецептори
(від лат. intra – всередині) служать для сприймання внутрішніх подразників, що діють в нашому тілі. До інтерорецепторів належать нервові закінчення в стінках шлунка, в слизовій оболонці стравоходу та інших внутрішніх органах.

Пропріорецептори
(від лат. proprius – власний) – це рецептори, розміщені в рухових апаратах нашого організму. За їх допомогою ми відчуваємо власні рухи. До них належать також органи відчування положення нашого тіла, зокрема голови, в просторі [19, 249].

Під час дії на рецептор відповідного до нього подразника енергія останнього перетворюється в нервовий процес – збудження. Павлов називав рецептори трансформаторами, кожен з яких перетворює на нервовий процес лише певну енергію, а саме енергію того подразника, до сприйняття якого він пристосований. Виникле збудження йде по провідних (доцентрових, аферентних) шляхах до коркових клітин аналізатора. Рецептор може функціонувати, лише будучи зв’язаним з мозковим кінцем аналізатора. Він є органом мозку, винесеним назовні.

Коли збудження доходить до коркових клітин аналізатора, виникає відповідь організму на подразнення. Ми відчуваємо світло, звук, запах чи інші якості подразників.

Початковий аналіз особливостей подразників має місце уже в периферичній частині аналізатора – органі чуття. Але він має симентарний характер. Складний аналіз здійснюється мозковими кінцями аналізаторів, які виділяють, наприклад, такі особливості подразників, як кольори, тони різної висоти тощо. Важливу роль у цій аналітичній їх функції відіграє дифиренціональне гальмування.

На перших порах відчуття виникає як складовий момент безумовного рефлексу. На це вказував ще Сечєнов, зазначаючи, що "подразнення, яке викликає рух, може викликати разом з тим і певні відчуття", що останні виникають і в руках мимовільного характеру. Разом з тим Сечєнов відмічав, що в тих випадках, коли вищі органи чуттів служать людині виключно як засоби розумового спілкування її з зовнішнім світом, діяльність їх може не виявлятися в руховій сфері.

Відчуття, що включаються в безумовні рефлекси, що мають пристосоване значення тому, що з ними пов’язане задоволення важливих біологічних потреб людини. Так, відчуття болю зв’язане зі захисним рефлексом, відчуття голоду, спраги, ситості – з задоволенням потреби організму в їжі і питві тощо.

Експериментальними дослідженнями (О. І. Долін, С. В. Кравцов) встановлено, що сила відчуття може змінюватися в той чи інший бік під впливом індиферентного подразника, який багато разів поєднувався з безумовним подразником, тобто умовно рефлекторним шляхом. Збільшуючи, наприклад, зорову чутливість за допомогою холодних обтирань потилиці, експериментатори добивалися аналогічного ефекту за допомогою інших індиферентних подразників звуку, запаху, словесного подразника і т.д., які неодноразово приєднувалися з холодом. Подібні рефлекси одержали назву сенсорних (від лат. sensus – відчуття) умовних рефлексів. Вони виникають досить швидко, інколи після трьох-чотирьох підкріплень, і можуть триматися дуже довго, до двадцяти і більше днів [33, 110].

Сенсорні умовні рефлекси мають позитивне значення, сприяючи підвищенню чутливості органів чуття (сенсибілізації), які беруть головну участь в тій чи іншій діяльності.

1.3. Види відчуттів

Відчуття людини дуже різноманітні. Вони є відображенням різноманітності властивостей предметів і явищ об’єктивної дійсності. Щоб краще розібратися у цій різноманітності наших відчуттів, їх треба поділити на види, класифікувати.

Відчуття поділяються на групи і види залежно від подразників, які їх викликають, і тих аналізаторів, які пристосовані до їх сприйняття. Відповідно до цього їх можна поділити передусім на три групи: інтероцептивні, проріоцептивні та екстероцептивні.

Інтероцептивні
(від лат. interior — внутрішній) відчуття
відобража­ють стан внутрішнього середовища організму.Це досягається за рахунок рецепторів,розміщених на стінках шлунку і кишечнику, серцево-судин­ної і кровоносної систем. Ці відчуття сигналізують про стан обмінних процесів, роботу внутрішніх органів, стан організму в цілому. Збудження, що йдуть від рецепторів, обробляються в ядрах підкіркових утворень та в центрах стародавньої (лімбічної) кори.Отже, мозкові представництва цього виду відчуттів локалізуються у нервових структурах, сформованих ще на початкових стадіях еволюціїорганізму. Це пояснює, чому інтероцептивні відчуття важко усвідомити і диференціювати: часто це відчуття нечітко локалізованого болю, дискомфорту, напруження, неспокою, погіршеного самопочуття. Звідси ж випливає щільний зв'язок цих відчуттів з емоціями:центри останніх також розташовані в лімбічній корі.

Пропріоцептивні
(від лат. proprius — власний, особливий) відчуття
відображають положення тіла людини в просторі. Відповідні рецептори містяться в м'язах і суглобах, а збудження від них передається в тім'яну ділянку кори правої і лівої півкуль. На підставі отримуваної у такий спосіб інформації будується схема тіла— сукупність відчуттів, що становлять уявлення людини про форму її тіла у конкретний момент. До цього ж виду належать також відчуття рівноваги.У цьому випадку рецептори розташовуються у напівкруглих каналах внутрішнього вуха і сигналізують про зміни положення голови в просторі. В цілому пропріоцептивні,як і інтероцептивні, відчуття— необхідна передумова практичних кон­тактів людини зі світом.

Екстероцептивні
(від лат. exter — зовнішній) відчуття
мають своїм об'єктом властивості зовнішнього середовища. Вони поділяються на контактні і дискантні.

У межах кожної з цих груп відчуття поділяються на види залежно від аналізаторів і адекватних (відповідних) їм подразників.

Адекватними
називаються ті подразники, до сприйняття яких даний орган пристосований і які в звичайних умовах його збуджують (наприклад, світло – для ока, звукові коливання – для вуха).

Неадекватними
(невідповідними) подразниками є ті агенти, до сприйняття яких орган не пристосований і які, звичайно, його не збуджують (наприклад, світло – для вуха, механічна дія – для ока і т. д.).

До екстероцептивних відчуттів належать: зорові, слухові, нюхові, смакові, дотикові (тактильні), термічні та больові відчуття
.

До проріоцептивних належать: кінетичні та статичні відчуття
.

Зорові відчуття
мають дуже велике значення у взаємодії людини зі зовнішнім світом. Відображаючи властивості незліченної кількості його предметів і явищ на різній, часто значній віддалі, вони відіграють дуже важливу роль в її діяльності, в пізнанні нею світу, в її психічному житті. Кількість вражень, які отримала людина через зорові відчуття, збільшується в багато разів у зв’язку з рухами очей, поворотами голови. Фізичною причиною зорових відчуттів є електромагнітні коливання, які поширюються зі швидкістю до 300 000 км/сек. Вони мають періодичний характер і різняться між собою за кількістю коливань в одиницю часу або за довжиною хвилі. Тільки невелика частина електромагнітних коливань, діючи на зоровий аналізатор, викликає відчуття. Одержання і перетворення світлової енергії на нервовий імпульс здійснюється фоторецепторами – колбочками і паличками. До зорових відчуттів ми відносимо відчуття світла і кольору.

Зір – це біологічний процес, що обумовлює сприйняття форми, розмірів, кольору предметів, що оточують нас, орієнтування серед них. Воно можливе завдяки функції зорового аналізатора, до складу якого входить сприймаючий апарат – око. Функція зору не тільки в сприйнятті світлового проміння. Ним ми користуємося для оцінки відстані, об’ємності предметів, наочного сприйняття навколишньої дійсності.

В даний час зі всіх органів чуття у людини найбільше навантаження падає на органи зору. Це обумовлено читанням, письмом, переглядом телепередач і інших видів отримання інформації і роботи.

Орган зору складається з очного яблука і допоміжного апарату, розташованих в очній ямці – поглибленні кісток лицьового черепа. Очне яблуко має вид кулястого тіла і складається з трьох оболонок: зовнішньої – фіброзної, середньої – судинної і внутрішньої – сітчастої.

Слухові відчуття
також мають дуже велике значення в житті. Відображаючи велику різноманітність властивостей звучних предметів і явищ, вони допомагають людині правильно орієнтуватися в навколишньому середовищі і регулювати свої дії. Важливість слухових відчуттів у житті й діяльності людини особливо зростає завдяки їх безпосередньому зв’язку з мовою, а також з піснями і музикою.

Слух – вид чутливості, обумовлюючий сприйняття звукових коливань. Його значення неоцінимо в психічному розвитку повноцінної особи. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишньої дійсності, пізнаються звуки природи. Без звуку неможливі звукові мовні спілкування між людьми, людьми і тваринами, між людьми і природою, без нього не могли з'явитися і музичні твори.

Гострота слуху в людей не однакова у одних мінімальна, у інших підвищена. Бувають люди з абсолютним слухом, вони здатні узнавати по пам'яті висоту заданого тону. Музичний слух дозволяє точно визначати інтервали між звуками різної висоти, узнавати мелодії. Індивідууми з музичним слухом при виконанні музичних творів відрізняються відчуттям ритму, уміють точно повторити заданий тон, музичну фразу.

Користуючись слухом, люди в змозі визначати напрям звуку і по ньому – його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі, на місцевості, розрізняти той, що говорить серед декількох інших. Слух разом з іншими видами чутливості (зором) попереджає про небезпеки, що виникають під час праці, перебування на вулиці, серед природи. В цілому слух, як і зір, робить життя людини духовно багатим.

Слухові відчуття викликаються звуковими об’єктами, які діють на слуховий аналізатор на віддалі через коливання повітря або звукові хвилі. Досягаючи органу слуху, вони його збуджують, внаслідок чого виникають слухові відчуття. До слухових відчуттів належать відчуття шумів і тонів або музичних звуків. Відчуття шумів викликається неперіодичними повітряними коливаннями. Відчуття тонів, навпаки, зумовлюється періодичними повітряними хвилями. Слухові відчуття мають велике значення в усній мові. В процесі оволодіння мовою і користування нею у людини виробляється фонематичний слух, тобто чутливість до звуків мови, і у людини вона виробляється з дитинства. В основі дуже тонкої диференціації звуків мови лежить утворення тимчасових зв’язків, умовних рефлексів, які, правильно відображаючи діючі акустичні подразники, одержують "ділове підкріплення" і таким чином набувають значної міцності. Відмінність між звуками різних мов дуже невелика, проте людина проявляє досить велику чутливість до їх особливостей, оволодіваючи ними з раннього віку. Так, наприклад, в російській і українській мовах приголосні звуки можуть вимовлятися твердо і м’яко, і від цього часто залежить значення слова. Для чужоземця, що не володіє цими мовами, таке диференціювання ставить великі труднощі.

У житті людини нюхові відчуття
не мають такого значення як зорові і слухові. Їх роль полягає передусім у тому, що вони сигналізують людині про свіжість їжі, чистоту повітря. Однак у тих випадках, коли вони стимулюються умовами, професійною діяльністю людини і відповідно тренуються, вони досягають у неї значної досконалості (наприклад, у дегустаторів, пожежників, робітників парфумерних фабрик і т. д.). значного розвитку досягають вони у сліпих і сліпоглухонімих людей. Нюхові відчуття викликаються пахучими речовинами. Діючи в газоподібному стані на нюховий аналізатор, ці речовини викликають відчуття запахів. Не всі об’єкти мають ці властивості, що залежить від їх хімічного складу. Нюховий аналізатор людини відчуває велику кількість різноманітних запахів. Визначаються вони хімічною природою тих речовин, які є їх джерелом. Запахи відповідно до їх об’єкта: запах троянди, чаю, бензину…

Нюх – процес сприйняття запахів речовин. Елементи, що сприймають запахи речовин, розташовані в слизистій оболонці верхньої і частково середньої носових раковин. Ці елементи представлені нюховими клітками, рецепторами. Рецепторні клітки мають короткі (15-20 мкм) периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих кліток знаходяться в товщі слизистою, поверхня якої складає 240-500 мм2
. Нюхові рецептори складають орган хімічного відчуття. У людини їх близько 40 млн., а у собак, наприклад, у багато разів більше (близько 225 млн.). Цим пояснюються високі здібності собак уловлювати запахи.

Периферичні відростки нюхових кліток закінчуються булавоподібними потовщеннями. Ці потовщення на своїй вершині містять 10-12 загострених волосків, що складаються з 9 пар ниток. Нюхові волоски є своєрідними антенами, що активно взаємодіють з молекулами пахучих речовин.

Вважається, що молекули пахучих речовин осідають на поверхні слизистої носових раковин і розчиняються у секреті залоз, які теж розташовані в слизистій носа. Розчинені таким чином речовини дратують нюхові волоски і булавоподібні потовщення. Звідси імпульси поступають по нюхових нервах в центри нюху головного мозку, розташовані в проміжному мозку і корі. Там формується відчуття запаху речовин, що вдихаються.

Нюхові відчуття дуже часто поєднуються з іншими відчуттями – смаковими, тактильними, температурними і т. д. Вони набувають тоді складного характеру. Зв’язок нюхового відчуття з іншими відчуттями може носити умовно-рефлекторний характер. Так, вигляд троянди може посилювати в нас відчуття її запаху.

У нюхових відчуттях спостерігається і явище їх змішування. Пахучі речовини, змішані в певній пропорції, дають відчуття нового запаху. Ця їх властивість широкого використовується в парфумерній практиці.

Смакові відчуття
дуже тісно пов’язані з нюховими. Їх з’єднує спільна роль у процесах харчування. Звідси і анатомічне сусідство їх органів: периферичні кінці смакового і нюхового аналізаторів знаходяться поруч і з’єднуються один з одним. Смакові відчуття викликаються хімічними подразниками в рідкому стані. Рідкі або розчинені в слині, яка виділяється слинними залозами в порожнині рота, речовини діють на смаковий аналізатор і викликають відчуття смаку. Діючи на чутливі клітини, подразник викликає їх збудження, яке по провідному шляху передається до великих півкуль головного мозку. Ядерна частина мозкового кінця смакового аналізатора лежить по сусідству з ядрами мозкового кінця нюхового аналізатора – в амоновому розі.

Смак – процес сприйняття смакових властивостей речовин, що потрапляють на рецептори слизистої мови і порожнини рота.

Сприйняття смаку обумовлене смаковими сосочками з нирками, розташованими в слизистій ротової порожнини. У дітей, а іноді і у дорослих смакові нирки знаходяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв'язках. Смакових нирок у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і складаються з подовжених, щільно прилеглих один до одного смакових і опорних кліток. На одному з кінців кліток є 40-50 якнайтонших ворсинок. На поверхні смакових кліток починаються нервові волокна. Вважають, що речовини їжі осідають на поверхні ворсинок смакових кліток і викликають їх роздратування. Збудження із смакових рецепторів цибулин передається через волокна язичного нерва в міст і довгастий мозок, а звідти – до зорових горбів і кори великого мозку. Там формується сприйняття у вигляді різних смакових відчуттів. Вся ця система складає аналізатор смаку. Він здійснює аналіз смакових якостей харчових речовин.

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша чутливість до солодкого – на кінчику язика, до гіркого – на корінні, до кислого – на краях, до солоного – на кінчику і краях. Дотик виникає при роздратуванні рецепторів шкіри, слизистих оболонок. Як подразники виступають дотики, тиск, тепло або холод, інші дії. Користуючись дотиком, ми можемо визначати такі фізичні властивості предметів, як форма, твердість – м'якість, гладкість – шорсткість, тепло – холод і похідні від них. Больові відчуття можна розглядати як одну з форм дотику.

До смакових відчуттів належать відчуття солодкого, гіркого, солоного і кислого.
Інші смаки становлять результат суміші цих основних смаків або включають в себе елементи нюхових, температурних, тактильних відчуттів (наприклад, смак м’яти, морозива, лимонаду). Характер смакового відчуття визначається хімічною структурою об’єктивного подразника. Так, відчуття кислого смаку викликають, звичайно, кислоти солоного – солі.

Дотикові (тактильні) відчуття
виникають внаслідок дії механічних подразників на поверхню шкіри. Вони належать до групи шкірних відчуттів. Необхідною умовою їх виникнення є контакт з об’єктивним подразником, тиснення на шкіру, яке викликає її деформацію. Периферичного тактильного аналізатора є нервові закінчення в шкіри з різного роду утвореннями. Останні з’єднуються з мозковою частиною аналізатора за допомогою провідного шляху, який проходить через спинний мозок, стовбур головного мозку, зоровий бугор в кору великого мозку.

Нервовий механізм дотику наступний. Збудження, що виникає в нервових рецепторах, поступає по доцентрових волокнах нервів в кору великого мозку у області задньої центральної звивини, де розташована зона шкірно-м'язового відчуття. Слід зазначити, що перш, ніж воно потрапляє в кору, проходить через розташовані нижче відділи головного мозку. У центральній нервовій системі формується відчуття, зване дотиком. Складається уявлення про відчутний об'єкт.

Вся система, що включає нервові рецептори шкіри, нервові волокна і центри головного мозку, де відбувається прийом, аналіз і синтез поступаючих збуджень, складає шкірний аналізатор. Його порушення в будь якій частині приводять до розладу дотику.

Значення дотику в житті людини значно менше, ніж зору, слуху. Проте у разі втрати зору воно дає можливість людині обходитися без нього, кінцево в далеко не повній мірі.

Тактильні відчуття – це відчуття доторку і тиску. У взаємодії людини з навколишнім середовищем вони відіграють велику роль, оскільки сигналізують про присутність того чи іншого подразника, який стикається з поверхнею тіла. Життєва роль тактильних відчуттів особливо зростає у людей, позбавлених зору. Користуючись дотиком, який має для них дуже важливе значення і знаходить усі можливості свого вдосконалення, вони навчаються читати руками (за допомогою спеціального шрифту Брайля), розпізнавати розміри, форми предметів тощо.

Температурні відчуття
або термічні – це відчуття холоду і тепла. Вони відіграють велику роль у взаємодії організму з середовищем. Сигналізуючи про зміни температури середовища, про небезпеку охолодження організму чи його перегрівання, вони допомагають організму регулювати тепловий обмін між ним і середовищем. Температурні відчуття дають людині перші відомості про термічні властивості навколишніх предметів і явищ.

Як уже зазначалось, характер температурних відчуттів залежить від природи діючого подразника. Температура, нижча від температури шкіри, викликає відчуття холоду, а вища – відчуття тепла.

До шкірних відчуттів належать і больові відчуття
. Їх зв’язок зі шкірним сигналізатором пояснюється тим, що зовнішні покриви тіла зазнають в першу чергу впливу всяких шкідливих подразників, що створюють загрозу для життєдіяльності організму. Внутрішні органи (деякі з них не позбавлені больової чутливості) добре захищені, тому не зазнають в такій мірі всяких шкідливих впливів, що створюють перешкоди для їх нормальної діяльності. Больові відчуття визначаються властивостями діючого об’єктивного подразника. Останній викликає збудження периферичних закінчень нервових волокон через спинний мозок до головного мозку, внаслідок чого ми відчуваємо біль. Больові відчуття зумовлюються дією різноманітних за своєю природою подразників (механічних, термічних, хімічних, електричних тощо), які спричиняються до пошкодження, руйнування тканини організму. Вони є складовим моментом захисних рефлексів на подразники, що загрожують життю і діяльності організму. Тим самим вони мають велике пристосувальне значення. Сигналізуючи про небезпеку для організму, вони спонукають його до захисних рухів.

Органічні відчуття
– це відчуття, пов’язані з діяльністю внутрішніх органів. До них належать відчуття голоду, спраги, ситості, нудоти, змін у діяльності серця, легенів
тощо. Вони сигналізують про стан наших внутрішніх органів, про зміни у внутрішньому середовищі, про хід задоволення наших органічних потреб. Всі внутрішні органи мають свої рецептори і провідні шляхи, що зв’язують їх з великими півкулями головного мозку. Часто всі органічні відчуття зливаються в одне загальне відчуття, яке називають самопочуттям людини. У здорової людини, – казав Сеченов, це – "валове почуття загального доброго стану", а у хворої – "почуття загального нездужання".

Кінестетичними
або руховими відчуттями
(від грец. "кінезіс" – рух і "айстезіс"– відчуття) називають відчуття рухів і положення частин власного тіла. Вони мають важливе значення в підтриманні м’язового тонусу, координації рухів, в утворенні рухових навичок і пізнанні різних предметів зовнішнього світу.

Кінестетичні відчуття викликаються скороченням і розслабленням м’язів, розтягуванням зв’язок, тертям суглобів. Таким чином, подразнення тут має механічний характер. Периферична частина кінестетичного (рухового) аналізатора являє собою ряд вільних нервових закінчень, кінцевих утворень, розміщених в суглобово-м’язовому апараті. Кінестетичні відчуття, як і органічні, характеризуються деякою неясністю (Сечєнов). Однак в поєднанні з іншими відчуттями вони набувають певної визначеності і диференційованості. Поєднуючись із зоровими відчуттями, вони набувають важливого значення у пізнанні людиною просторових властивостей речей. Кінестетичні відчуття поєднуються з тактильними. Це їх поєднання має назву дотику.

Кінестетичні відчуття зв’язані з статичними відчуттями
. Під статичними відчуттями розуміють відчуття статики тіла, його рівноваги положення тіла в просторі. Ці відчуття мають життєво важливе значення для організму. Задоволення його найнеобхідніших потреб стає неможливим, якщо порушується нормальне положення в просторі. Тому сигнали, що йдуть з статичного рецептора до великих півкуль головного мозку, спричиняють реакції нервової системи, які забезпечують збереження рівноваги організму. Периферичним кінцем статичного аналізатора є отолітовий прилад і півколові канали, розміщені у внутрішньому вусі.

Рівновага організму регулюється рефлекторно. Водночас ми відчуваємо зміни в положенні нашого організму. Статичні відчуття беруть певну участь у пізнанні людиною просторових відношень. Вони виступають тут в єдності зі зоровими, руховими та іншими відчуттями. Порешена статична чутливість позначається на підтриманні нею рівноваги тіла, хоч може компенсуватися іншими аналізаторами.

1.4. Загальні властивості відчуттів

Розглянувши окремі види відчуттів, ми можемо тепер охарактеризувати їх загальні властивості, притаманні всім відчуттям, незалежно від того, якими подразниками вони зумовлюються і при участі яких аналізаторів вони виникають.

Такими властивостями є якість, інтенсивність, тривалість і просторова локалізація.

Якість
– це основна властивість відчуття, що відрізняє його від інших відчуттів. Якісно відрізняються відчуття одного виду від іншого, а також різні відчуття в межах одного й того ж виду. Прикладами якостей відчуття є різні кольорові тони і відтінки, звуки різної висоти, різні запахи, смаки і т. д. Як було показано раніше, якість кожного відчуття визначається якістю, властивістю того об’єкта, який його викликає. Водночас відчуття залежить і від суб’єкта, що відчуває, від його мозку, його аналізаторів.

Тривалість відчуттів
залежить від часу, протягом якого сенсорний образ не змінює своєї якості. При цьому відчуття виникають не відразу після початку дії подразника, а через деякий період, який називається латентним (лат. latentis — прихований). Він залежить, насамперед, від спеціалізації аналізатора. Так, відповідь на світловий подразник цент­ральної частини сітківки настає через 0,16 — 0,18 с; на слуховий — через 0,14 — 0,16; на шкірний електроподразник — через 0,10 — 0,12; на тепловий контактний — через 0,50 — 0,80; на нюховий (дія пари деревно-стружкових плит) — через 0,90 — 1,00 с. Відмінності в часі пояснюються, очевидно, будовою рецептора та особливостями роботи відпо­відного аналізатора, зокрема швидкістю проходження збудження аферентними та еферентними нервами.

Після припинення дії подразника нервова система, в силу притаманної їй інерційності, протягом певного часу зберігає слід від збудження Тому відчуття не тільки не виникають, а й так само не зникають раптово. У зоровому аналізаторі це явище виступає у формі послідовного образу, який може бути позитивний або ж негативний. Перший за силою світла та кольоровим тлом відповідає сенсорному образу, другий змінює свої характеристики. Якщо подивитися на засвічену електричну лампочку, а потім заплющити очі, то те відчуття світла, яке матиме місце, є прикла­дом позитивного послідовного образу. Якщо ж після цього розплющити очі і перевести їх на білу стіну, то можна побачити білу пляму на темно­ му тлі. Це негативний послідовний образ. При кольорових подразниках він формується шляхом переходу основного кольору у додатковий. Послі­довні образи супроводжують також роботу інших аналізаторів, але виявляються не так очевидно, як у зоровому.

Просторова локалізація відчуттів
— відтворення у відчуттях місце­знаходження діючого подразника. Це вже неодноразово згадуваний пси­хо-фізіологічний парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не до рецептора. Відбувається це завдяки рухам, які відтво­рюють просторово-часові характеристики подразників. Тобто, як випли­ває з рефлекторної теорії, рухи будують сенсорний образ властивостей предмета там, де цей предмет дійсно розташований. Тому локалізація, наприклад, дистантних відчуттів вказує місце подразника у просторі, контактних — місце його безпосередньої дії на певну ділянку шкіри.

Тобто відчуття мають предметну віднесеність, їх джерело бачиться людині в середовищі (у тому числі і п середовищі її організму), а не в органах чуття.

Інтенсивність
(від лат. intensio — напруження) відчуттів
— кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відображення людиною властивостей предметів і явищ. Вона залежить від сили діючого подразника, стану аналізатора, його місця в сенсорній організації людини. Цей бік відчуттів досліджує психофізика, на підставі даних якої можна кількісно описати закономірності виникнення, розвитку і функціонування відчуттів.

Предметом таких досліджень є передусім чутливість — здатність аналі­затора певним чином реагувати на появу подразника і зміну його фізичних параметрів. Так були встановлені пороги відчуттів — величини подразни­ків, що викликають або змінюють сенсорний образ певної якості. При цьому мінімальна величина подразника дістала назву нижнього абсолютного (від лат. absolutus — необмежений, безумовний), а максимальна, за межами якої подразник втрачає свою якість і стає больовим. — верхньо­го абсолютного порогу відчуттів. Виявлено також диференціальні (віл лат. differens — відмінність) пороги, які характеризуються мінімальним приростом величини подразника, супроводжуваним ледь помітним посиленням або послабленням відчуттів.

Чутливість аналізатора залежить від явищ, які проливають додаткове світло на закономірності протікання відчуттів. Такими є: адаптація, взаємо­дія, сенсибілізація і синестезія.

Адаптація
(від лат. adapto — пристосовую) — зміна чутливості аналі­затора в бік її зниження або підвищення під впливом постійно діючого подразника. На прикладі зорових відчуттів це явище спостерігається у випадках поліпшення зору в темряві і погіршення при сильному освіт­ленні. При цьому діапазон зміни зорової чутливості надзвичайно великий (понад 200 порядків). Здебільшого це досягається за рахунок автоматичної зміни просвіту зіниці ока. Значну роль відіграють також хімічні і нейро­фізіологічні процеси, що відбуваються головним чином у рецепторах. Переважно периферичну природу має й адаптація інших аналізаторів, бо її час також великою мірою залежить від спеціалізації рецептора. Так, для адаптації зору треба близько 30 хв, нюху — 1-2 хв, слуху — всього 15 с. Ці відмінності, як і механізм адаптації в цілому, можна пояснити біологічною доцільністю пристосування рецептора до дії відносно постійних і специфічних чинників середовища. Рецептор начебто налаштовується на дію фізичних характеристик подразника, що забезпечує адекватну відповідь організму на нього.

Взаємодія
— зміна чутливості одного аналізатора під впливом стану іншого. Це наслідок сенсорної організації людини, в якій робота однієї аналізаторної системи позначається на роботі іншої. Так, відомо, що зву­ки певної частоти можуть загострювати чи притуплювати зорову чут­ливість; що приємні запахи, як правило, знижують нижній абсолютний поріг зорового аналізатора, а неприємні підвищують; що слабке світло підсилює слухові відчуття, а сильне — погіршує. Ці ефекти мають місце не лише при дії порогових, а й підпорогових подразників: опромінення шкіри ультра-фіолетовими променями супроводжується зниженням зоро­вої чутливості. Вони ж свідчать про центральну природу процесів взаємодії аналізаторів, імовірно, це відбувається на рівні верхніх відділів стовбура і зорового горба, де зближуються волокна, які несуть збуджен­ня від різних органів чуттів.

Сенсибілізація
(від лат. sensibilis — чутливий) — підвищення чутли­вості аналізатора під час дії специфічних або неспецифічних подразників. На відміну від підвищення чутливості внаслідок адаптації, яка має пери­феричну природу, сенсибілізація найчастіше є прямим наслідком поси­лення збудливості центральних відділів аналізаторів. Причинами такого посилення можуть бути зміни у роботі залоз внутрішньої секреції (на­приклад, у жінок при вагітності), вплив на аналізатор попереднього под­разника (наприклад, при дії короткочасного світла на око), стан очікуван­ня людиною значущого для неї подразника (наприклад, очікування опера­тором на появу потрібного сигналу). В усіх цих випадках спостерігається тимчасове зниження нижнього абсолютного порогу відчуттів. Триваліші зміни настають внаслідок систематичних вправ, яких часто потребує пев­на професійна діяльність. Це відома гострота зору в мисливців, дотику в шліфувальників, висока чутливість нюху і смаку в дегустаторів.

Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації — посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих — зір, у сліпоглухоні­мих — дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорого­вих, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, бо­льові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.

Синестезія
(від гр. sunaisuhsz — одночасне відчуття) — пере-несення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольоро­вого слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений — холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів — зі світлими. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.

Психофізичні дослідження чутливості аналізаторів засвідчили зу­мовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії еле­ментарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму по навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У по­дальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.

В онтогенезі відчуття також опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у ньому світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаман­ні їм властивості — відчуває їх. Причому, чим більше властивостей предме­тів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.

Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існу­вання складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього сере­довища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричи­няє появу нових психічних здатностей людини.

Відчуття, між тим, є елементом чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання.

Висновки до І розділу

Відчуття
— це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відо­мості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це еле­ментарний чуттєвий — сенсорний (від лат. sensus — відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати — це втрата ка­налів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.

Отже, відчуття — основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.

У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е.-Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатні­стю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти.

Розділ ІІ. Сприймання

2.1. Процес сприймання

Пізнання людиною світу, розпочинаючись з відчуттів, не обмежується. Людина не тільки відчуває окремі властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють на її аналізатори, а й сприймає ці предмети і явища в цілому. Процес відображення предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори людини, називається сприйманням
. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. Якщо відчуття відображають окремі властивості або якості предметі і явищ об’єктивної дійсності, то сприймання є відображенням цих предметів і явищ у цілому, у взаємодії їх властивостей і якостей. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо дзвоник трамвая, що проходить по вулиці, музичну мелодію, оповідання, сприймаємо букет пахучих троянд тощо.

Повніше відображаючи предмети і явища навколишньої об’єктивної дійсності, сприймання дає більше для орієнтування в цій дійсності, пристосування до неї і активної її зміни. Людина не могла б успішно взаємодіяти зі своїм середовищем, якби її сприймання не давали їй правильного його відображення.

Сприймання посідає необхідне місце в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі її діяльності. Людина відображає різні предмети і явища в умовах праці та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.

За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.

В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать міжаналізаторні тимчасові зв'язки.

Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутрі-аналізаторних і між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

2.2. Властивості сприймання

Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість
.

Предметність
— властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимір­ний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати не­великий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.

Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у прос­торі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто та­кого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність
— властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприй­мання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета пе­редує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт по­дається схематично.

Гештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, неза­лежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця влас­тивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, яки­ми вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність
— це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій,: однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і кла­сичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Гештальтпсихологами встановлено залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною частиною — фігурою, а що перифе­рійною — тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло:
немовбито відступає на задній план.

З'ясовано також, що тло завжди менш структуроване, ніж фігура, а фігура має завершені лінії, які в образі з'єднуються навіть тоді, коли насправді їх немає. Цікаво, що вже немовля виявляє здатність розрізняти фігуру і тло.

Константність
(від лат. constans — постійний) — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зоро­вого, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання [19, 266]. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позна­чається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

Та й форма предмета сприймання залишається начебто такою самою при зміні кута зору. Прямокутний аркуш паперу для того, хто сприймає, буде таким самим, незалежно від відстані до нього, рівня освітленості, кута зору. Втім це, швидше, відносні, ніж абсолютні відомості: збільшення віддаленості все таки супроводжується зменшенням міри константності.

Ця, як і інші властивості сприймання, також формується в ході перцеп-тивної діяльності, котра під час багаторазового сприймання одних і тих самих предметів виділяє постійні, інваріантні структури. Вони зберіга­ються в пам'яті у вигляді еталонного образу, який, будучи наявним у будь-якому акті сприймання, коригує його результати у бік стабільності. Через це ігноруються мінливі фізичні умови сприймання, а предмети та явища сприймаються в сукупності їх стійких рис. Проте це не означає, що умови сприймання не позначаються на особливостях перцептивного образу. Коли такі умови стабільні, вони відповідним чином відбиваються на константності. Про це свідчить, зокрема, живопис: художники-європейці і художники-африканці чи східноазіати зображають предмети і простір між ними по-різному. Водночас африканська чи японська дитина, яка народилась і виросла в Європі, бачить простір таким, яким його бачать європейці.

Осмисленість
— властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання інди­віда як акт категоризаціі — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людсь­кої діяльності. Отже, сприймання невіддільне від значень, що входять до складу перцептивного образу як притаманна йому характеристика. Ця властивість дає змогу зрозуміти сприймання як процес, витоки якого приховані в історії людства.

Поряд зі значеннями — засобами осмислення — перцептивний образ має певний особистісний смисл, який характеризує ставлення індивіда до предмета сприймання. Про це свідчить явище аперцепції (від лат. ad — до, perceptio — сприймання), — властивість перцептивного образу нести в собі досвід та індивідуальність суб'єкта сприймання. Випадком апер­цепції можна вважати й ефекти психології спілкування. Апперцептивним, по суті, є будь-який образ, але на пер­ший план це явище виступає у вигляді очевидних «внесків» суб'єкта в нього. Особливо помітні вони за наявності пе­решкод. Суб'єкт за таких умов не стільки осмислює предмет, скільки «до­мислює» його, вкладаючи в нього зміст, що йде від нього самого. Розглядаючи, наприклад, чорнильні плями, люди майже завжди розпізнають в їх обри­сах хмари, озера, тварин, людські об­личчя тощо. При цьому одні зосе­реджують увагу на контурах, інші — на дрібних деталях, ігноруючи загаль­ну конфігурацію плями. Практика пси­хологічної діагностики показала, що реакції на такі невизначені стимули вельми надійно характеризують і розріз­няють людей. Ця закономірність стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів, за допомо­гою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості до­сліджуваних.

Аперцепція нерідко спричиняє дію навіювання. Так, якщо дос­ліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а пра­вою — маленьку, а потім обома руками — однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться про операційне навіювання. Дією цільового навіювання поясню­ється й виокремлення фігури з фону: під час пред'явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

Аперцепція — невід'ємна властивість сприймання і тому не може розгля­датись як чинник, що знижує рівень адекватності перцептивного образу. Натомість нерідко саме завдяки цій властивості він відповідає об'єктові при зміні умов сприймання. Псевдоскопічного ефекту, наприклад, не буває під час сприймання добре відомого предмета. Досліджуваний не помічає нічого незвичайного, коли дивиться на добре знайому йому людину, яка перебуває у так званій кімнаті Еймса, що спотворює розміри.

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії (лат. illusio — обманювати) сприймання, фактично, спотворюють його. Йдетьсяпропомилковевідображенняпредметів, спричиненездебільшогоособливостямиїхбудовиабонавколишнімсередовищем.

Процежсвідчитьівідомаілюзіямісяця. Хочбивякійточцінебосхи­лубувупевнийчасмісяць, величинайогозображеннянасітківцізали­шаєтьсянезмінною. Таколивінсягаєзеніту, тоздаєтьсяменшим, ніжколи перебуваєнадгоризонтом. Здаєтьсятакож, щовідстаньвідспостерігача домісяцяєменшоютоді, коливінопиняєтьсябілягоризонту. Алеякщо йогорозглядатикрізьотвірукартоні, ілюзіязникає: місяцьмаєтакий самийвигляд, якітоді, коливіну зеніті.

Впливаєнавиникненняілюзійіпо­переднійдосвідіндивіда. З'ясувало­ся, щоілюзія, приякійздвохТ-подібниходнаковогорозмірулінійвер­тикальнавидаєтьсядовшою, ніжго­ризонтальна, неспостерігаєтьсяв осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім гою встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей.

Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання. Одні розглядають ілюзії як результат взаємодії елементів перцептивного образу, інші пов'язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали задовільне пояснення

Таким чином, сприймання — активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких

рисах, що не зводиться до механізмів функціону­вання того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класи­фікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відоб­раження. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

Сприймання простору
— відображення взаємного розміщення пред­метів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибину
також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу [19, 271]. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь­ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. parallaxiz— відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного

Сприймання розміру
залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

Сприймання напрямку
— відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

Сприймання часу
— відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора [19, 273]. Вважається, що меха­нізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритміч­ності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.

Сприймання тривалості
, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік зменшення, а незаповнений — у бік збільшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису aзоту.

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особис­тості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп'ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустрації час плине повільніше, у стані афекту він взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середині.

Сприймання руху
— відображення зміни положення предметів в прос­торі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори.

Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.

Індукований (від лат. inductor — збудник) рух виникає під час сприйман­ня непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, пред­метом. Стробоскопічний (від гр. stróboz — кружляння і skopew — розгля­даю, спостерігаю) рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як на­приклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний (від гр. autoz — сам, kinhma — рух ) рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку.

Сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій.

2.3. Процес обробки інформації

Відображення світу через відчуття і сприймання до­сягається у взаємодії людини з довкіллям. Психічні образи не є пасивним відбитком зовнішніх впливів на людину, вони виникають у ході активного здобуття й обробки інфор­мації з середовища. На фізіологічному рівні інформаційна взаємодія суб'єкта з довкіллям виявляється як рефлекс. Від­чуття і сприймання є кільцевими рефлекторними актами з прямими й зворотними зв'язками. Для виникнення відчуття недостатньо збудження рецепторних зон органів чуття і передання нервових імпульсів у відповідні відділи мозку. Досягнувши мозку й зазнавши певної обробки, імпульси по­вертаються до рецепторів, – змінюючи їхній функціональний стан та активізуючи моторні зони. Завдяки таким корек­тивам оптимізується процес введення інформації, регулю­ється рівень чутливості до діючих подразників. Інформація про характер пристосувальних реакцій разом із зовнішньою стимуляцією надходить до центральної нервової системи. Завдяки циклічним процесам обробки та перетворення ін­формації на різних рівнях нервової системи людина має змогу відчути якість та інтенсивність подразника, його три­валість, місцезнаходження в просторі, тобто відобразити всю повноту його властивостей [50, 209].

Вагому роль відіграють рефлекторні зворотні зв'язки у формуванні образів сприймання. Динаміка рефлекторних про­цесів, що забезпечують акти сприймання, с уподібненням до властивостей предметів, діючих на органи чуття. Так, рука, обмацуючи предмет, повторює його обриси. При цьому ма­люнок рухів руки відтворюється у станах збудження рецеп­торів, що знаходяться в м'язах. Ця інформація передається до нервової системи. Так само діє око, що обводить контур предмета й передає інформацію як від сітківки, так і від збуджених рецепторів очних м'язів.

Необхідність рухів очей для формування зорового образу підтверджена дослідами, під час яких зупиняли ці рухи (на­приклад, за допомогою паралізуючих м'язи речовин). Неру­хоме око ставало незрячим — образ втрачав константність, починав розпадатися, і людина взагалі втрачала здатність бачити. Отже, образ сприймання так само, як і відчуття, виникає в ході рефлекторної взаємодії організму з об'єктом і відображає результати цієї взаємодії.

Певну роль у виникненні відчуттів та сприймання віді­грають нейрони-детектори, що розташовані на різних рів­нях нервової системи і виконують функцію вирізнення з безмежної кількості подразників точно фіксованих ознак і властивостей предметів. Наприклад, у сітківці ока жаби є детектори, які реагують лише на рухи невеликих об'єктів округлої форми (це, звичайно, комахи). Якщо в полі зору жаби немає такого об'єкта, її очі не передають до мозку суттєвої інформації. Такий характер сприймання зумовлений наявністю природжених нейронних структур, спро­ектованих на рецепторну периферію. Тепер є підстави говорити не тільки про природжені, а й про набуті в ході індивідуального розвитку детектори, їх наявність свідчить. що в процесі життєдіяльності змінюються критерії селекції інформації.

Фізіологічна рефлекторна активність організму є необ­хідною, але недостатньою умовою відображення дійсності у відчуттях та сприйманні. Схема рефлексу не спроможна пояснити суб'єктивність чуттєвих образів, їх зумовленість установками та інтересами людини, особливостями профе­сійної діяльності тощо.

Процеси відчуття і сприймання необхідно розглядати як дії, спрямовані на розв'язання певних завдань, що станов­лять пізнавальну чи практичну діяльність суб'єкта. Такі дії, названі перцептивними, забезпечують орієнтування в конк­ретній ситуації, виділення найважливіших для розв'язання конкретного завдання аспектів, здійснюють таку обробку інформації від органів чуття, яка веде до побудови образу, адекватного як предметові, так і завданням діяльності. До перцептивних дій належать рухи руки, що з тією чи іншою метою обстежує предмет, очей, що відтворюють контур предмета, виділяючи найсуттєвіші його ознаки. Залежно від завдання людина застосовує різні системи перцептивних дій, здобуваючи за їх допомогою необхідну ін­формацію.

Перцептивні дії — особливий вид дій, що суттєво від­різняються від дій, спрямованих на задоволенім потреб лю­дини [50, 211]. Мета перцептивних дій — не зміна об'єктів та явищ, а одержання корисної інформації про їхні властивості й характеристики. Так, різні системи нерцептивних дій засто­совують геодезист, котрий вивчає рельєф місцевості, і жи­вописець, який художніми засобами відтворює привабливий ландшафт.

Перцептивні дії не зводяться до фізіологічних реакцій, хоча за своїми, механізмами є рефлекторними. Основна ха­рактеристика цих дій визначається змістом взаємодії людини з довкіллям, тобто належить до психологічної, а не фізіо­логічної сфери.

Перцептивні дії в процесі індивідуального розвитку ди­тини виникають спочатку як розгорнуті зовнішньорухові дії руки чи ока, що обстежують незнайомий предмет чи сукуп­ність предметів і створюють їхні моторні копії. Поступово зовнішні перцептивні дії згортаються, втрачають свій зовнішньо-руховий малюнок і створюють систему внутрішніх перцептивних дій, які становлять механізм зрілого сприй­мання. Це сприймання має вигляд миттєвого відображення об'єкта. Якщо дорослій людині доводиться знайомитися з чимось новим або даним у складних умовах спостережен­ня, система її перцептивних дій знову стає розгорнутою, набуває характеру зовнішньорухової активності.

Процес згортання перцептивних дій зумовлений форму­ванням у суб'єкта численних систем еталонів, якими є фік­совані в пам'яті найбільш інформативні ознаки предметів. Величезну кількість таких еталонів людина засвоює в про­цесі цілеспрямованого навчання. Це суспільно вироблені системи фонем рідної .мови, геометричні форми, кольори спектра тощо. Такі специфічно людські еталони підносять відчуття та сприймання на рівень вищих психічних функцій. Еталони, на яких базується чуттєве пізнання, суттєво змен­шують кількість інформації, що вимагає переробки. Достат­ньо вловити лише кілька ознак предмета, щоб сформувався його цілісний образ. Так, ми практично не помічаємо поми­лок у тексті, бо сприймаємо слова такими, якими вони мали б бути. Завдяки наявності в пам'яті багатьох систем еталонів сприймання з процесу побудови образу перетво­рюється у менш складний і розгорнутий у часі процес піз­нання.

Залежно від умов, мотивів, змісту діяльності активізу­ються різні системи еталонів, змінюються системи пер­цептивних дій і на цій основі формуються індивідуально-специфічні образи. Мета діяльності, що зумовлює виділення із ситуації певного змісту й формування необхідних для такого виділення перцептивних дій, називається перцептивною задачею. Отже, в діяльності людина постійно розв'язує різні за змістом численні перцептивні задачі.

Визначальною рисою людського сприймання є те, що воно не зводиться до пошуку й переробки інформації лише на основі індивідуального досвіду. Сприймання людини суспільно зумовлене. Сприймаючи конкретний предмет чи подію, людина звичайно усвідомлює їх як вияв загального і відносить до певної категорії об'єктів чи подій. Будь-яке сприймання с включенням сприйнятого змісту в певну сис­тему понять, що є продуктом суспільно-історичного досвіду. Чим більш різноманітними й глибокими знаннями володіє людина, тим багатшим с її сприймання світу. Музична осві­та розкриває перед нами світ музики, знання таємниць жи­вої природи змінює нашу поведінку під час прогулянки в лісі, дає можливість насолоджуватися спілкуванням із при­родою. А розвинуте сприймання, новий чуттєвий досвід є імпульсом для розвитку мислення і почуттів, оволодіння новими сферами людської практики.

Рівень узагальненості сприймання, його змістовності ви­значає мовне оформлення сприйнятого. Іменування пред­метів та явищ при їхньому сприйманні допомагає вирізняти їх серед подібних, зближати за загальними ознаками з інши­ми, підмінними, повніше й точніше відбивати їхні якісні, кількісні та просторово-часові характеристики й відношен­ня. Суттєві ознаки речей дитина починає виділяти, лише оволодівши мовою, яка є матеріальним засобом закріплення узагальнених понять. Добре сприйнятим є те, що ми може­мо назвати.

У практичній діяльності, процесах розвитку мови й поняттєвого мислення людини системи її перцептивних етало­нів стають більш узагальненими та взаємопов'язаними. Во­ни оформлюються в цілісні схеми й моделі, в межах яких прогнозуються очікувані властивості та зміни дійсності. За­вдяки процесам випереджаючого відображення підвищую­ться швидкість і змістовність обробки інформації, що над­ходить сенсорними каналами.

Процес перебудови механізмів сприймання яскраво ви­являється, наприклад, у розвитку навичок читання. Оволо­діваючи читанням, дитина сприймає текст за допомогою літер, складів, зливаючи звуки у склади й слова. Сприйман­ня тексту протікає дуже повільно і характеризується знач­ною кількісно помилок, зумовленою бідністю еталонів сприй­няття, їх низькою узагальненістю. Розуміння тексту дити­ною відірване від його сприймання: сприймання слова передусім його осмисленню. У подальшому еталони сприйман­ня стають дедалі узагальненішими. Дитина навчається схоплю­вати слова повністю, але робить це не без труднощів, бо розуміння тексту відстає від його сприймання. Доросла людина, що володіє технікою читання, сприймає текст не літера за літерою, а схоплює цілі слова. Це помітно з того, що під час швидкої експозиції (0,1—0,2 мс) ми сприймаємо 4—5 літер, не пов'язаних у слово, і до 20 літер, що складають слово. Не сприймаючи всіх літер слова, читач схоплює найхарактерніші, щоб його впізнати. Досвідчений читач не­рідко сприймає і речення не слово за словом, а схоплює його цілком, спираючись на слова, у яких концентрується основний зміст фрази.

Не тільки сприймання, а й відчуття людини можуть ста­новити зміст пізнавальної діяльності, опосередковуватися іншими психічними процесами. Окремі відчуття можуть сві­домо виділятися людиною з цілісного образу сприймання. Усвідомлюючи особливості предмета, людина виконує ана­літичну діяльність, визначаючи їх словом, вона надає від­чуттю певної визначеності й чіткості

Сприймання та відчуття, що базуються на узагальнених схемах, які відображують об'єктивні структури та відношен­ня дійсності, являють собою опосередковані високоінтелектуалізовані процеси пізнання навколишнього світу. Яскра­вим виявом інтелектуалізованого сприймання с спостережен­ня Спостереження — цілеспрямоване, планомірне сприймання предметів і явищ, у пізнанні яких зацікавлена людина. Спо­стереження характеризується наявністю мети, завдання ви­ділити певні риси й ознаки того, що сприймається, взаємо­зв'язки його складових тощо. Відповідно до мети спостере­ження активізуються різні системи перцептиавних еталонів та перцептивних дій, що сприяє виділенню найбільш важ­ливого чи цікавого в об'єкті.

Спостереження потребує опису сприйнятого, а це. з од­ного боку, допомагає виділити більше його ознак та властивостей, а з іншого — узагальнити матеріал, віднести його до певної категорії чи класу об'єктів та явищ. Отже, сприйман­ня у процесі спостереження невідривне від мислення і мо­ви. Вони поєднуються у спостереженні в єдиний процес розумової діяльності.

Важливим моментом спостереження є план його прове­дення. Він слугує узагальненою схемою процесу спостере­ження, передбачає, що її об'єкті може бути виділене, дає хронологічну послідовність етанів спостереження. Якщо об'єкт складний і спостереження його має трипалий характер, воно розподіляється за планом на окремі частини, підпорядко­вані кінцевій меті [50, 215].

У спостереженні людина часто озброює свої органи чут­тя знаряддями, що розширюють її пізнавальні можливості: мікроскопами, телескопами, радіолокаторами, сейсмографами тощо. Застосування підсилюючих органи чуття приладів за­безпечує розширення можливості чуттєвого пізнання і во­дночас допомагає логізувати його, піднести до рівня твор­чої, перетворюючої навколишній світ діяльності.

Висновок до ІІ розділу

Сприймання
— психічне відображення предметів і явищ довколишньої дійсності, що виникає і функціонує в процесі життя. Це характеристика пізнавальної функції психіки, яка полягає у створенні чуттєвого образу світу.

На відміну від відчуттів, що відображають тільки властивості предме­тів і явищ, сприймання — цілісний перцептивний (від лат. регсерtіо — сприймання) образ, що містить в собі сукупність властивостей, які отримує індивід за допомогою органів чуттів [19, 259]. Отже, слухові, зорові, дотикові, нюхові, смакові відчуття стають складниками більш високого рівня відобра­ження дійсності. Людині і тваринам це дає змогу орієнтуватись у світі предметів, що їх оточують, і відповідним чином поводити себе.

Сприймання нібито надбудовується над відчуттями, про що свідчить філогенез психіки: спочатку виникає стадія елементарної сенсорної психіки, яка орієнтує організм у властивостях його оточення, а пізніше — стадія перцептивної психіки — відображення носіїв цих властивостей. Відбувається це в процесі діяльності живої істоти, і ця діяльність відповідає умовам, в яких перебуває предмет з притаманними йому власти­востями. Хоча перцептивний образ приходить на зміну сенсорному, проте він вміщує і сенсорний як складову.

Онтогенез у такому випадку загалом повторює філогенез: сприймання з'являється пізніше відчуттів і розвивається на їхньому ґрунті. У немовляти є лише здатність відображати окремі властивості предме­тів, а здатність відображати предмети в сукупності їх ознак формується пізніше. При цьому, як і відчуття, сприймання виникає в процесі пізна­вальної діяльності. Однак її будова вже значно складніша. Складнішою є і природа сприймання.

Розділ ІІІ. Діагностика індивідуальних особливостей відчуттів і сприймання

3.1. Дослідження відчуттів і сприймання

У наш час учитель не завжди має можливість виявити причини труднощів у навчанні і вихованні учнів різного віку, попередити чи подолати відхилення в інтелектуальному чи особистісному розвитку школярів, допомогти їм у вирішенні конфліктних ситуацій. Часто учитель оцінює особистість учня крізь призму свого досвіду та інтуїції, не вникаючи в істинні мотиви його дій та вчинків. В нашому дослідженні ми використовуємо методики діагностики особливостей індивідуального розвитку, які добре адаптовані до умов сучасної школи ,мають високу валідність та надійність. У дослідженні приймало участь 20 учнів 4-Б класу ЗОШ №9 м. Коломиї. Проводячи дослідження з даними учнями ми зясували, що в класі є два учні з проблемами в роботі аналізаторів. Перший – Сергій Х. – має вроджену ваду зору (короткозорість), другий – Іван С. – має, набуту в результаті хвороби, ваду слуху. Для цих учнів використовувався однаковий набір методик. Тільки робота проводилась індивідуально з кожним із них. Дослідження були організовані нами під час проходження практики.

Нижче наведено перелік методик, які були використані:

- Методика "Дослідження ролі відчуттів у пізна­вальній діяльності людини"
[6, 11].

Мета дослідження:
встановлення відмінності відчут­тів від сприймання при тактильному розпізнаванні пред­метів.

Матеріали та обладнання:
набір дрібних предметів для тактильного розпізнавання (ключ, вата, кнопка тощо), пов'язка для очей, секундомір.

Процедура дослідження

Дослідження тактильних відчуттів складається з двох серій і проводиться індивідуально.

Завдання першої серії:
встановлення особливості так­тильних відчуттів (за словесним описом досліджувано­го), викликаних предметами з набору під час почергового доторкання їх до нерухомої долоні.

Перед першою серією досліджуваному зав'язують очі й дають відповідну інструкцію.

Інструкція досліджуваному в першій серії:
"Повер­ніть руку долонею вгору. На долоні під час нашого дослі­дження Ви будете відчувати деякі впливи. Нічого не тор­каючи рукою, дайте словесний звіт тих відчуттів, які бу­дуть виникати. Все, що будете відчувати, говоріть вголос".

Експериментатор послідовно пред'являє предмети для тактильного розпізнавання їх досліджуваним. Час пред'яв­лення кожного з них — 10 секунд. Після цього предмет забирають з руки, а в протоколі робиться запис словесного звіту досліджуваного.

Завдання другої серії:
встановлення особливості так­тильних відчуттів за словесним описом досліджуваного, коли предмети почергово кладуться на його долоню і доз­воляється обстеження їх цією ж рукою. Друга серія дослі­джень проводиться через дві—чотири хвилини після пер­шої. У другій серії, як і, в першій, досліджуваному зав'я­зують очі і перед тим, як показати предмети набору, дають інструкцію.

Інструкція досліджуваному
в другій серії:
"По­кладіть руку долонею вгору. Під час нашого дослідження Ви будете відчувати деякі впливи. Вам дозволяється здійснювати рухи рукою. Дайте словесний звіт тих відчуттів, які будуть виникати при цих впливах і рухах долоні руки".

У другій серії експериментатор пред'являє ті ж пред­мети із набору, зберігаючи послідовність та тривалість так­тильного розпізнавання (10 секунд) і записуючи словес­ний звіт досліджуваного у протокол.

Протокол дослідження обох серій експерименту доцільно розмістити на одному загальному бланку.

Після виконання обох серій досліджуваний робить самозвіт про те, як він орієнтувався у впливах на долоню руки, коли була легше розпізнавати предмети і коли склад­ніше.

Досліджуваний __________________			Дата ___________________
Експериментатор ________________			Час ____________________
№ п/п	Предмет	Словесний звіт
		У першій серій		У другій серії	Примітка
1. 2. . . . . . . n.	Ключ Вата

(заповнену таблицю див. дод. А)

Обробка та аналіз результатів

Мета обробки результатів – визначення кількості відчуттів, що дозволили адекватно розпізнати предмет. Кількість названих відчуттів у першій та другій серіях буде вважатися показниками розпізнавання П1
іП2
.

Аналізуючи результати, доцільно порівнювати величи­ни показників тактильного розпізнавання в першій та у другій серіях і звертати увагу на те, що розпізнавання впливів, котрі ідуть від предметів, якісно відрізняється. Як правило, в першій серії досліджувані роблять звіт про окремі властивості предмета, за якими намагаються його визначити і назвати. У другій серії, коли є можливість обстежувати рукою, діє тактильне сприймання, тому біль­шість досліджуваних спочатку визначають предмет, нази­вають його (наприклад, ключ), а потім роблять словесний опис властивостей цього предмета.

Тактильні відчуття в контактному орієнтуванні дуже важливі, бо вони дозволяють людині виживати і навіть навчатися, коди немає слуху і зору, розширюють пізнавальні можливості індивіда, який звик покладатися на свій зір. Дослід із закритими чи зав'язаними очима можуть вико­ристовувати зрячі як спосіб відпочинку після тривалого читання або перегляду фільмів. Свідоме застосування цього способу допоможе переключити увагу, і в разі напружено­го емоційного стану в ситуаціях майбутнього екзамену, очікування оцінки тощо.

- Методика "Дослідження сприймання часу"
[29, 71].

Мета дослідження:
визначити ступінь точності сприймання коротких проміжків часу.

Матеріал та обладнання:
секундомір і таблиця-протокол дослідження.

Процедура дослідження

Дослідження сприймання часу проводиться в парі (досліджу­ваний і експериментатор) і передбачає десять послідовних кроків, у кожному з яких досліджуваному пропонують визначити про­міжок часу без підрахунку і використання годинника. Правиль­ність оцінки проміжку часу експеримент-татор визначає за допо­могою секундоміра. Проміжки часу можуть бути наступними: 30 с, 60 с, 120 с тощо.

Інструкція досліджуваному:
«Вам буде запропоновано, не користуючись годинником і не рахуючи про себе, визначити зада­ний відтинок часу. Сигналом початку сприймання часу буде удар олівцем по столу, а завершення — піднімання руки чи команда

«Стоп!».

У таблиці-протоколі експериментатор записує заданий для визначення відтинок часу і названий досліджуваним.

Відтинок часу, запропонований для оцінки, позначається у графі С у секундах; фактичний час, також у секундах, — у графі А.

Таблиця-протокол дослідження сприймання коротких проміжків часу

Інтервал оцінки часу С	Фактичний час А
30 с
60 с

(заповнену таблицю див. дод. Б)

Опрацювання результатів

Точність оцінки часу визначається для кожного досліду окремо за формулою:

К = А/С • 100 %,

де К — коефіцієнт точності оцінки часу;

А — фактичний часовий інтервал;

С — часовий інтервал, запропонований для оцінки.

Аналіз результатів

Під час аналізу результатів дослідження важливо визначити, в якому співвідношенні до 100% (менше чи більше), перебувають коефіцієнти точності оцінки часу досліджуваного. Якщо в усіх випадках досліджуваний має коефіцієнт, більший за 100%, то часові відрізки він недооцінює. Якщо його коефіцієнти значно менші за 100%, то часові відрізки він переоцінює. Чим ближчі коефіцієнти до 100% (наприклад, 80% —110%), тим вища точність оцінки коротких проміжків часу.

- Методика "Визначення домінуючого типу сприймання за роботою провідних аналізаторів"
[29, 73].

Мета:
визначити, які з відчуттів найшвидше реагують на подразники в момент їх безпосередньої дії на аналізатори.

Інструкція:
відповідайте на запитання «згодні» чи «не згодні». У таблиці обведіть кружечком ті запитання, на які дали відповідь «згодний(на)».

Тип А (зоровий аналізатор)	1, 5, 8, 10, 12, 14, 19, 21, 23, 27, 31, 32, З9, 40, 42, 45
Тип В (дотик, смак, нюх)	3, 4, 9, 11, 16, 18, 22, 25, 28, 29, 30, 35, 38, 41, 44, 47
Тип С (слуховий аналізатор)	2, 6, 7, 13, 15, 17, 20, 24, 26, 33, 34, 36, 37, 43, 46, 48

(заповнену таблицю див. дод. B)

Текст

1. Люблю спостерігати за хмарами і зірками.

2. Часто наспівую собі під ніс.

3. Не визнаю незручну моду.

4. Обожнюю ходити в сауну.

5. В автомобілі для мене важливий колір.

6. Упізнаю по кроках, хто зайшов до кімнати.

7. Мене розважає копіювання діалектів.

8. Багато часу присвячую своїй зовнішності.

9. Люблю масаж.

10. Коли є вільна хвилина, люблю роздивлятися людей.

11. Погано себе почуваю, коли не насолоджуюся ходою.

12. Дивлячись на сукню (костюм) у вітрині магазину, я переко­нана, що мені в ній буде добре.

13. Коли почую стару мелодію, до мене повертається минуле.

14. Часто читаю під час їжі.

15. Дуже часто говорю по телефону.

16. Я схильний(а) до повноти.

17. Надаю перевагу прослуховуванню розповіді, аніж самостій­ному читанню.

18. Після поганого дня мій організм у напруженні.

19. Із задоволенням і дуже багато фотографую.

20. Довго пам'ятаю, що мені сказали друзі і знайомі.

21. З легкістю віддаю гроші за квіти, тому що вони прикрашають життя.

22. Увечері люблю приймати гарячу ванну.

23. Намагаюся записувати свої власні справи.

24. Часто розмовляю сам(а) з собою.

25. Після тривалої їзди в машині довго прихожу до тями.

26. Тембр голосу багато про що говорить мені про людину.

27. Дуже часто оцінюю людей за манерою одягатися.

28. Люблю потягатися, виправляти кінцівки, розминатися.

29. Занадто тверде чи м'яке ліжко — це для мене мука.

30. Мені нелегко знайти зручне взуття.

31. Дуже люблю ходити в кіно.

32. Упізнаю обличчя навіть через роки.

33. Люблю ходити "під дощем, коли краплини стукають по пара­сольці.

34. Умію слухати те, що мені говорять.

35. Люблю танцювати, а у вільний час займатися спортом чи гім­настикою.

36. Коли чую цокіт годинника, не можу заснути.

37. У мене якісна стереоапаратура.

38. Коли чую музику, починаю відбивати такт ногою.

39. На відпочинку не люблю оглядати пам'ятники архітектури.

40. Не виношу розгардіяш.

41. Не люблю синтетичних тканин.

42. Вважаю, що атмосфера в кімнаті залежить від освітлення.

43. Часто ходжу на концерти.

44. Один потиск руки багато чого може сказати про особистість.

45. Охоче відвідую галереї і виставки.

46. Серйозна дискусія — це захоплююча справа.

47. Через дотик можна сказати значно більше, ніж словами.

48. У шумі не можу зосередитися.

Опрацювання результатів

Тепер підрахуйте, в якому розділі у вас найбільше кружеч­ків — це і є ваш домінуючий тип сприймання.

Тип
А
(зоровий аналізатор): часто використовуються слова і речення, які пов'язані із зором, з образами і уявою. Наприклад — «не бачив цього», «це, звичайно, роз'яснює всю справу», «помітила чудову особливість».

Малюнки, образні описи, світлини говорять типу А більше, ніж слова. Люди, які належать до цього типу, миттєво схоплюють те, що можна побачити: кольори, форми, лінії, гармонію і безлад.

Тип
В
(дотик, нюх, смак): у даному випадку частіше використо­вуються слова «не можу цього зрозуміти», «атмосфера тут нестерпна», «її слова глибоко мене вразили», «подарунок для мене був чимось схожий на теплий дощ». Сприйняття і враження людей даного типу стосуються головним чином того, що пов'язане з дотиком, інтуїцією, здогадами. У розмові їх цікавлять внутрішні переживання.

Тип
С
(слуховий аналізатор): переважно вживаються такі зво­роти, як «не розумію, що ти мені говориш», «це звістка для мене погана», «не виношу таких голосних мелодій» — це характерні вислови для людей такого типу. Велике значення для людей цього типу сприйняття має все акустичне: звуки, слова, музика, шумові ефекти.

3.2. Результати дослідження першого учня (вада зору)

1) Методика
"Дослідження ролі відчуттів у пізнавальній діяльності людини".

Аналізуючи словесний звіт досліджуваного, ми бачимо, що тактильні відчуття в нього розвинені досить високо. Адже навіть в першій серії, не маючи змоги обстежити їх, учень називав форму предмета (круг, квадрат). Коли на долоню було поставлено вату, досліджуваний відчув легкість, а коли дали змогу обстежити зразу ж назвав матеріал. Якісно відрізняв впливи, які ішли від предметів. Як показало дослідження, що в учня також гарно розвинені температурні відчуття. Адже, відчуваючи форму, матеріал – він зразу ж (перша серія дослідження) називав температурну якість предмета (холод, тепло). Показники розпізнавання досить високі, зокрема в другій серії. Аналізуючи якість відчуттів, що дали змогу адекватно розпізнати, предмет, ми робимо висновок, що в першій серії, на відміну від другої менше спроб правильно назвати матеріал з якого зроблений предмет.

2) Методика "Дослідження сприймання часу".

Аналізуючи результати протоколу, ми бачимо коефіцієнти точності оцінки часу досліджуваного. Даний коефіцієнт перебуває у більшому співвідношенні до 100%.Отже.ми можемо зробити висновок, що учень значно недооцінює часові відрізки. Що й можливо стає причиною невстигання при розв’язуванні завдань за певний період часу. Коефіцієнт точності оцінки часу знаходиться в таких проміжках від 100% до 200 %. Жодного разу не було коефіцієнта в межах 80-100%, тобто не має високої точності оцінки коротких проміжків часу.

3) Методика "Визначення домінуючого типу сприймання за роботою провідних аналізаторів".
Опрацювавши результати даної методики, ми можемо зробити наступний висновок, що в учня найшвидше реагують дотикові, нюхові, смакові відчуття, зокрема в момент їх безпосередньої дії на аналізатори. Також поспостерігавши за ним, ми побачили, що хлопчик епатує своїм товаришам. Дуже часто він не може зрозуміти "дрібні суперечки" в класі. Йому завжди потрібно дати в руки обмацати той предмет, який виготовляється на уроці трудового навчання. Ця його властивість і доказано методикою, зокрема домінуючим, дотиковим типом сприймання.

3.3. Інтерпетація результатів дослідження другого учня (вада слуху)
1) Методика "Дослідження ролі відчуттів у пізнавальній діяльності людини".

Менше висловлювань спостерігалось при впливах на долоню. В першій серії, коли було поставлено вату, то учень сказав: "Кладіть щось. Чого нічого не кладете?". Ці слова говорять про те, що тактильні відчуття в нього розвинені досить слабо. Коли провелась друга серія досліджень, то побачили відмінність відчуттів від сприймання при тактильному розпізнаванні предметів. Учень досить гарно висловлював свої температурні відчуття, зразу говорив: холодний предмет чи теплий. В той час, коли було дозволено обстежувати предмет рукою, хлопець спочатку називав предмет, а вже потім говорив форму, матеріал з якого зроблений. Показники розпізнавання досить високі. Також учень називав приємний предмет на дотик чи неприємний.

2) Методика "Дослідження сприймання часу".

Опрацювавши результати, ми побачили, що короткі проміжки часу недооцінюються. Визначивши за формулою коефіцієнт (К) точності оцінки часу, зробили висновок, що К знаходиться в межах від 100 % до 450 %. Тільки зосередившись, учень один раз назвав точно відрізок часу (20 с), всі інші задані відрізки недооцінив. Дане дослідження пояснило його поведінку, коли дається 20 с або 30 с на прочитання певного тексту. Час ще не пройшов, а він піднімає вже руку, переключивши свою увагу. Учневі потрібно потренуватись у сприйнятті коротких проміжків часу.

3) Методика "Визначення домінуючого типу сприймання за роботою провідних аналізаторів".

Домінуючий тип сприймання визначається дотиковими, нюховими та смаковими відчуттями, при яких в першу чергу реагують відповідні аналізатори. Проаналізувавши відповіді учня, ми бачимо, що дотикові відчуття в нього домінують. Також відвідуючи їдальню, ми спостерігали, як досліджуваний полюбляє нюхати їжу перед її вживанням. Його дії пояснились результатами даної методики. Також ми зрозуміли, чому учень дуже часто любить провітрювати класну кімнату промовляючи: "Тут не свіже повітря".

Отже, в кожного з досліджуваних учнів свій тип відчуттів.

Науці вже давно відомий такий факти, як компенсація. Тобто, коли наявна якась вада одного із органів чуття, одразу ж відбувається компенсація іншими органами чуття, особливо підвищується їх чутливість. Порівнюючи і аналізуючи результати досліджень, ми бачимо компенсацію вад зору і слуху дотиковим сприйманням. Особливо це видно на учневі, який займається в гуртку по ліпленню з гіпсу. Там він компенсує свою ваду. В нього виходить дуже гарні статуетки, які дарує своїм друзям, однокласникам, але з однією умовою, що вони самі будуть ці статуетки розмальовувати фарбами. Даний хлопчик має змогу ходити на гурток, оскільки росте в повній сім’ї, де розуміють його бажання і допомагають йому.

Другий учень, із вадою слуху, зреалізував себе у спорті. Він займається в спортивному гуртку школи. Із розмови з ним дізналися, що матеріальної змоги займатись у інших секціях і гуртках в нього не має.

Серед класного гурту цих дітей не відрізнити. Вони досить комунікабельні, активні. Вони зуміли увійти в колектив і посісти певне місце. Їх поважають, з ними радяться ровесники. Жодна гра не проходить без їх участі.

Вчаться дані учні середньо. Стосунки із вчителькою нормальні. Вона, знаючи про їхні вади, посадила їх за перші парти.

Проходячи практику, в даному класі, працювали з цими учнями: вони виконували індивідуальні завдання, допомагали іншим учням.

Для профілактики і розвитку сприймання виконували наступні тести [17, 14].

-Тест 1.
Спробуйте розшифрувати значення цих крапок (мал.1).
Глянувши на крапки здалека, ви побачите цифри: 1, 2, 3, 4, 5 і 6.

-Тест 2.
Що ви бачите на цьому малюнку? Череп?

При близькому розгляді страшного черепа ви побачите дівчину, що дивиться на себе в дзеркало (мал. 2).

Мал. 1 Мал. 2

-Тест 3.
На цьому лісовому краєвиді ховаються два гіганти, які шукають дівчину. Чи можете ви відшукати всіх трьох персонажів? Переверніть сторінку. Два гіганти дивляться прямо на дівчину (мал. 3).

-Тест 4.
Дивлячись в підзорну трубу, моряк шукає свою дівчину. Чи можете ви її найти?

Переверніть малюнок і ви побачите дівчину в чорному капелюсі (мал. 4)
.

Мал. 3 Мал. 4

Під час роботи з даними тестами, учні захоплювались, намагаючись вірно відповідати. При неправильній відповіді не засмучувались. Говорили, що наступний розгадають. Працюючи з даними дітьми потрібно зважувати на їхні вади. І тоді, коли вони просять показати ближче, або ж дати доторкнутись – треба не відмовляти їхнім проханням, адже це не їхня дитяча цікавість, а особливість їхнього сприймання.

Висновок до ІІІ розділу

Проаналізувавши результати досліджень, ми побачили, що діти, маючи порушення зорових, слухових відчуттів, компенсували свої вади в трудовій та спортивній діяльності. Також важливими є те, що хвороби їхні на відбилися на стосунках з однокласниками і вони мають авторитет в товаристві.

Дані методики допомогли дізнатися, як розвинені пізнавально-психологічні процеси. При виконанні досліджень ми розбудили внутрішній інтерес дитини до пізнання і співпраці.

Отже, дослідження, проведені нами, дали змогу дізнатись більше про дітей і віднайти правильні шляхи роботи з ними. Профілактика була проведена одразу ж після інтерпретації результатів. Також під час навчального процесу учням довались індивідуальні завдання, які допомагають розвиткові спостережливості, підвищують роль зорового сприймання. Невдачі, які спостерігались у роботі досліджуваних учнів, не виливалися у негативне ставлення до навчання і вчителя, настрій в них понижувався тільки на короткий проміжок часу.

Висновки

Протягом всього життя ми набуваємо досвіду, пізнаємо навколишній світ. Першу інформацію про властивості предметів і явищ довкілля отримуємо за допомогою відчуттів. Відчуття – це первинний етап пізнання людиною світу. Наші уявлення суб’єктивні, оскільки кожен з нас унікальний. Отже, у нас різні смаки, відчуття.

Відчуття – це суб’єктивне відображення окремих властивостей пред-метів і явищ навколишнього світу в корі головного мозку внаслідок їх без- посереднього впливу на наші органи чуття. Французький філософ П. Гасенді (1592-1655 рр.) зазначав, що відчуття – це єдине джерело пізнання [10, 46].

Органи чуття — єдині канали, якими зовнішній світ проникає в людську свідомість. Матеріальним органом чуття є аналізатори. Органи чуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. Відтак виникає адекватне відчуття довкілля і стану самого організму.

Виникнення відчуттів зумовлюються перетворен­ням специфічної енергії подразника, який впливає в певний момент на рецептор, на енергію нервових про­цесів, відбувається перетворення енергії зовнішнього подразника на факт свідомості. Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну природу, їхньою фізіологічною основою є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.

Відчуття є простим, а сприймання – комплексним. Важливою є відмінність сприймань від відчуттів. Оскільки, сприймання виникають на основі відчуттів, то іноді їх важко розрізнити.

Отже, сприймання – це вибір, інтерпретація, аналіз та інтеграція стимулів, сенсорної інформації, що надходить у кору головного мозку через цілу систему органів чуття, та надання їм суті та змісту.

На відміну від відчуттів, які відображають тільки окре­мі властивості та якості предметів, сприймання завжди цілісне, і предметне, воно об'єднує відчуття, що йдуть від ряду аналізаторів. Гештальтпсихологи пояснюють ціліс­ність сприймання не властивостями цілісності предметів і явищ, а початковими цілісними структурами. "Сприй­мання — це реконструкція світу", — стверджують вони. Сприймання можуть бути: повними і неповними; глибокими і поверхневими; помилковими або ілюзор­ними (спотворення відображення дійсності); швидки­ми й повільними.

Залежно від переважної ролі того чи іншого аналіза­тора сприймання може бути:

— зорове (розглядання скульптури, картини);

— слухове (слухання оповідання, концерту і т. ін.);

— тактильне (обмацування, доторкування).

Буває сприймання:

— простору; часу: руху;

— предмета; мови: мушки;

— людини людиною.

Сприймання завжди константне (постійне). У ньо­му безпосереднє пізнання доповнюється минулим досвідом, тому воно завжди осмислене та більш чи менш повно може бути висловлене словами.

Сприймання вибіркове, а саме: найпотрібніші деталі цілого завжди сприймаються виразніше.

У процесінавчання здійснюєтьсярозвитоквучнівпізнавальнихпроцесів, який характеризуєтьсякількіснимитаякіснимиїхзмінами. Вони виявляютьсязокремаврозвиткусприймання. Кількіснізміни полягаютьузростаннішвидкостіперебігупроцесусприйман­ня, узбільшеннічисласприйнятихоб'єктів, розширенніобсягу їхзапам'ятовуваннятощо. Якіснізміниявляютьсобоюпевні перетворенняструктурисприймання, виникненнянових його особливостей, якізнаменуютьсобоюпіднесення його пізнавальноїефективності.

Аналіз результатів дослідження, проведеного в 4-Б класі ЗОШ № 9 м. Коломиї, показав, що відчуття є невід’ємною частиною сприймання. Також з’ясовано, що різні порушення у роботі аналізаторів мають свій відбиток в пізнавальній сфері дітей.

Проаналізувавши результати, ми побачили, що одна четверта класу недооцінює часові проміжки. Тобто, в учнів немає точності оцінки коротких проміжків часу.

За методикою "Визначення домінуючого типу сприймання за роботою провідних аналізаторів" ми з’ясували, що в 37 % дітей найшвидше реагує дотиковий (смаковий, нюховий) аналізатор в момент безпосередньої дії подразника аналізатора; 35 % – зоровий аналізатор; 28 % – слуховий.

Отже, ми робимо висновок, що в дітей домінуючим типом сприймання є дотиковий. Але в роботі з класом потрібно пам’ятати учнів, в яких зоровий

і слуховий тип сприймання, особливо при поясненні нового матеріалу.

При дослідженні було виявлено двох учнів: один з вадою зору, інший з вадою слуху. Інтерпретувавши результати дослідження, ми побачили, що в цих дітей відбувається компенсація на різні види діяльності, де вони можуть себе зреалізувати.

Після діагностики була проведена профілактика по розвитку сприймання та спостережливості.

Спостережливість розвивається успішніше, якщо вчитель не тільки супроводжує поясненнями демонстрацію наочних об'єктів, хоч це й дуже важливо, а й організовує самостійне розглядання цих об'єктів, пошуки їх характерних ознак, створення цілісних їх образів. Таким чином школярі вчаться точно, чітко їх сприймати — бачити, слухати, обмацувати, часом і нюхати, пробувати на язик, спостерігати й узагальнювати, визначати словами результати своїх спостережень.

Можливості виконання учнями таких завдань широко відкриваються тоді, коли вони ознайомлюються з початковим геометричним матеріалом, працюють з картиною на урокам мови, природознавства, ведуть щоденники спостережень змінами в природі, температурою, хмарністю, опадами, напрямком вітру, змінами в житті рослин і тварин тощо.

Умолодшихшколярівсприйманнястаєбільшдовільним, цілеспрямованимікатегорійнимпроцесом.

Дослідження показало, що потрібно щоб педагог у своїй роботі був обізнаний з тим, що пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу у відчуттях та сприйманні.

Під час написання дипломної роботи всі завдання було виконано, мети досягнуто.

Список використаних джерел

1. Анатомія центральної нервової системи (спинний і головний мозок). Навч.-метод. посіб. з анатомії людини. – К., 1999. – 120 с.

2. Богданова Т. Г., Корнилова Т. В. Диагностика познавательнойсферы ребёнка. – К., 1997.

3. Бондарчук О. І., Бондарчук Л. І. Основи психології та педагогіки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999. – 168 с.

4. Выготский Л. С. История развития высших психических функций // Собр. сочин.: В 6 т. –Москва: Педагогика, 1983. – Т. 3. – 328 с.

5. Выготский Л. С. Психология. Москва: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2000. – 1008 с.

6. Волошина В. В., Волинська С. О. Загальна психологія: Практикум: Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2005. – 280 с.

7. Воскис Р. М. Учителю о детях с нарушениями слуха. – Москва, 1987.

8. Гальчук О. Я. Психодіагностика: Матеріали та методичні рекомендації для студентів спеціальності “Початкове навчання і практична психологія”. – Коломия, 2007. – 68 с.

9. Дудюк П. П. Органи відчуття // Здоров’я – 2004 – №2 – С. 32-33.

10. Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.

11. Заброцький М. М. Основи вікової психології: Навчальний посібник. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 112 с.

12. Загальна психологія: практикум /Укладач 3. В. Огороднійчук. – К., – 2004. – 195 с.

13. Лозниця В. С. Психологія і педагогіка: основні положення: Навч. посіб. – К. “Екс об”, 2003 – 304 с.

14. Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія. – К., 2000.

15. Максименко С. Д. Общая психология. – Москва: Рефл-бук, Ваклер,1999. – 523 с.

16. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: методологія, методи, програми, процедури. – К., 1998.

17. Маценко В. Індивідуальний розвиток дитини. – К.: Главник, 2007. – 128 с.

18. Микитюк Г. Ю. Методичні рекомендації до написання дипломних (курсових) робіт з психологічних дисциплін. – Коломия, 2006. – 28 с.

19. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2000. – 479 с.

20. Немов Р. С. Психология: Ученик для студентов высших педагогических учебных заведений: в 3 книгах. – 4-е изд. – Москва: Гуманист. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 640 с.

21. Немов Р. С. Психология: Ученик для студентов высших педагогических учебных заведений: в 3 книгах. – 4-е изд. – Кн. 1: Общие основы психологии. –Москва: Гуманист. изд. центр ВЛАДОС, 2003. – 688 с.

22. Немцова М. И. Учителю о детях с нарушениями зрения. – Москва, 1973.

23. Общая психология // Под ред. А. В. Петровского. – Москва: Просвеще-ние, 1986.

24. Основи практичної психології / Панок В., Титаренко Т. та ін.: Підручник. – К.: Либідь, 2003.

25. Основи психології: Навчальний посібник / Під ред. А. І. Веракіс та ін. – К., 2005. – 412 с.

26. Основи психології: Підручник /За заг. ред. О. В. Киричука,В. А.Ромен-ця. – 4-е вид., стереотип. – К.: Либідь, 1999. – 632 с.

27. Основи психології та педагогіки. Опорний конспект лекцій. Укладачі: Н. П. Статінова, Г. П. Сень. – К., 1998.

28. Основи психологічних знань: Навчальний посібник / Авт. уклад. Г. В. Щокін – 3-тє вид. – К.: МАУП, 1999. – 128 с. рос.

29. Пашукова Т. У., Допіра А. І., Дьякова Г. В. Практикум із загальної психології. / за ред. Т. У. Пашукової. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. – 204 с.

30. Пелеха Ю. І., Герасимчук В. І. Основи психології та педагогіки: Навч.- метод. посіб. – 2-ге вид., доп. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002 – 164 с.

31. Практикум із загальної психології: для подвійних спеціальностей / Уклад. Л. В. Долинська, С. О. Ставицька, В. В. Волошина. – К.,2003. – 140 с.

32. Психічні процеси // Загальна психологія: Підручник за ред. О. В. Скрипченко та ін. – К.: Либідь, 2003.

33. Психологія: Підручник для педагогічних вузів. / За ред. Г. С. Костюка. – К.: Вища школа, 1961. – 583 с.

34. Психологический словарь /Под ред. В. П. Зинченко, Б. Г. Мицерекова. – Москва, 1996.

35. Рогов Е.И. Настольная книга практического психолога. В 2 кн. Кн.1.: Система работы психолога с детьми разного возраста: учеб. пособие / Е. И. Рогов. – Москва: Изд-во “ВЛАДОС” – Пресс, 2006 – 383 с.

36. Рогов Е. И. Настольная книга практического психолога в образовании. – Москва, 1996.

37. Розвиток пізнавальних процесів // Психолог. – 2006 – №41 (233) – С. 5-8.

38. Рубинштейн С. Л. Основи общей психологи – Санкт-Петербург: Питер Ком., 1999 – 720 с.

39. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – Санкт-Петербург, 1999. – 420 с.

40. Рубін О. А., Белів М. Д., Юрченко З. В. Практична психологія в школі: Навчально-методичний посібник. – 2-е видання, доповнене. – Івано-Франківськ, Гостинець, 2006. – 128 с.

41. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2005 – 360 с.

42. Семенова А. В., Гурін Р. С., Осипова Т. Ю. Основи психології і педагогіки: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 319 с.

43. Скороходова О. И. Кая я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир? – Москва: Педагогика, 1972.

44. Скрипченко О. В., Долинська Л., Огороднійчук З. та ін. Загальна психологія: Курс лекцій. –К., 1997.

45. Скрипченко О. В., Долинська Л., Огороднійчук З. та ін. Загальна психологія: Навч. посіб. – К.: «А.П.Н.», 1999 – 463 с.

46. Словарь практического психолога. Составитель С. Ю. Горовин. – Минск, Харвест, 1998.

47. Словник-довідник з психології. – Харків, 2001.

48. Собчик Л. Н. Психодиагностика. Методология и методы. Практическое руководство. – Москва, 1990.

49. Тихомиров Л. Ф. Развитие познавательных способностей детей / Популярное пособие для родителей и педагогов. – Ярославль: Академия развития, 1997. – 240 с.

50. Трофімов Ю. Л., Рибалка В. В. та інші. Психологія: Підручник. / За ред. Ю. Л. Трофімова. – 3-тє видання стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 560 с.

51. Шостак В. І. Природа наших відчуттів. – К., 1989.

Додаток А

Дослідження тактильних відчуттів

Досліджуваний: Томенко О. В.			Дата: 02.11.2006 р.
Експериментатор: Сергій Х.			Час: 950
№ п/п	Предмет	Словесний звіт
		У першій серій		У другій серії
1.	Вата	Нічого немає, жодного відчуття, ставте якийсь предмет.		Нема нічого. Вата. М’якенька. Легка.
2.	Коробка від сірника	Маленьке, легке, квадратове. Цікаво що це?		Прямокутник, сірник, паперове.
3.	Монета	Холодне, маленьке, кругле, легке, можливо копійка.		Монета, залізо, кругла. 50 копійок – номінал.
4.	Пакет чаю	Майже не відчутно, дуже-дуже легке, не знаю що це.		Папір, пакет чаю, напевно, бо якесь м’яке зовні, а в середині щось є
5.	Кусок дзеркала	Квадратне, холодне, що це не знаю.		Скло, ні дзеркало, бо одна сторона шаршава, квадратове.

Самозвіт досліджуваного

В другій серії лише було дізнатися, який предмет, бо давали змогу доторкнутись до предмета. Відчував у першій серії всі предмети, окрім вати. В другій серії саме легше було відгадати вату і дзеркало. В загальному дуже цікаво, адже виникало бажання вгадати.

Додаток Б

Таблиця-протокол дослідження сприймання коротких проміжків часу

(досліджуваний Іван С.)

Інтервал оцінки часу С	Фактичний час А	Коефіцієнт точності часу К
10 с	20 с	200 %
15 с	30 с	200 %
20 с	30 с	150 %
25 с	33 с	132 %
40 с	55 с	137,5 %

Висновок: досліджуваний Іван С. недооцінює часові відрізки.

Додаток В

Визначення домінуючого типу сприймання

за роботою провідних аналізаторів

(досліджуваний Іван С. )

Тип А (зоровий аналізатор)	1, 5, 8, 10 , 12, 14, 19, 21, 23, 27, 31, 32 , 39 , 40 , 42 , 45
Тип В (дотик, смак, нюх)	3 , 4 , 9 , 11 , 16, 18 , 22 , 25, 28 , 29 , 30 , 35, 38 , 41 , 44, 47
Тип С (слуховий аналізатор)	2 , 6, 7, 13 , 15 , 17 , 20, 24, 26 , 33 , 34 , 36, 37, 43, 46, 48