Реферат з психології
Темперамент і особливості розумової діяльності
Зміст
1. Історичні аспекти вчення про темперамент.
2. Дослідження І.П. Павлова про чотири основні типи нервової системи.
3. Типи нервової системи (темпераменту).
4. Особливості розумової діяльності.
Історичні аспекти вчення про темперамент
Стародавній лікар Гіппократ (460-377 рр. До н.е.) вважав, оптимальне співвідношення чотирьох “соків тіла” (крові, лімфи, жовчі та “чорної жовчі”) визначає здоров’я людини, тоді як порушення їх пропорційного розподілу стає причиною різних захворювань.
Виходячи з учення про ці “соку тіла” Клавдій Гален (129-201 рр. н.е.) розробив першу класифікацію, темпераментів, яку виклав у трактаті “Detemperamentis” (від лат. temperamentum – узгодженість, устрій).
Чотири первинні рідини Гален сприймав відповідно до загальної космологічної теорії, за якою вогонь, землі, повітря і вода є спільною основою всіх речей.
З дев’яти визначених і описаних Галенди темпераментів лише чотири пройшли випробування часом, оскільки кожен з них зумовлений переважанням в організмі одного із “соків”.
На думку Калена, якщо в організмі людини переважає “гаряча” кров “sanguis”, то в її поведінці яскраво виявляються риси сангвіні стичного темпераменту – енергія, впевненість, рішучість.
Якщо ж цю “гарячу” кров охолоджує “надлишковий слиз” (Phlegma), то е призводить до появи флегматичного темпераменту, для якого характерні холоднокровність, спокій, неспішність у діях.
Їдка жовч (chde) сприяє утворенню неврівноваженого холеричного темпераменту, а коли в організмі накопичується багато зіпсованої “чорної” жовчі (melanchole), е приводить до формування меланхолічного темпераменту.
Аристотель також пов’язував меланхолію з “чорною” жовчю.
Майже до середини ХVІІІ ст. більшість дослідників дотримувалися класифікації Галена, вбачаючи анатомо-фізіологічну основі темпераменту в будові та функціях кровоносної системи.
Навіть Е.Кречмер, автор книги “Будова тіла і характер”, вважав, що встановлені ним чотири основні властивості темпераменту – чутливіші до подразників, настій, темп психічної діяльності, психомоторика, зумовлені хімічним складом крові.
Е.Кречмер також встановив, що серед хворих на шизофренію переважав астенічний тип будови тіла, а серед хворих на маніакально-депресивний психоз – пікнічний.
У наш час реальність різниці між м’язовими і церебральними типами конституції людини вважається встановленою, тобто реальність само психічних зв’язків не викликає сумніву.
2.Дослідженн І.П. Павлова про чотири основні типи нервової системи
Ідея зв’язку темпераменту з певними анатомо-фізіологічними властивостями нервової системи одержала вагоме експериментальне підтвердження у працях І.П. Павлова, який показав, що темпераменти (або типи нервової системи) зумовлені певним співвідношенням трьох основних типологічних ознак – сили. Зрівноваженості т рухливості нервових процесів.
На думку І.П. Павлова та його послідовників, сила нервових процесів означає здатність нервових клітин адекватно реагувати на дуже сильні подразники; зрівноваженість нервових процесів І.П.Павлов визначив три сильні та один слабкий тип нервової системи; при цьому сильні типи відрізнялися один від одного зрівноваженістю та рухливістю нервових процесів.
Отже, темперамент – індивідуально-типологічна характеристика людини і вищих тварин, що виявляється у силі, напруженості, швидкості та зрівноваженості перебігу їхніх психічних процесів.
3. Типи нервової системи (темпераменту)
Жвавий тип (сангвінік) має сильний, зрівноважений, рухливий тип нервової системи. І люди риси жвавого типу виявляються в енергії та впертості відносно досягнення мети (достатня сила нервових процесів), у самовладанні (достатня, врівноваженість нервових процесів), і водночас у значній рухливості нервових процесів, що виявляється в умінні швидко перебудовувати свої звички і вподобання, виходячи з конкретних обставин життя.
Спокійний тип (флегматик) має сильну, зрівноважену, проте інертну нервову систему. Люди, які належать до цього типу, відрізняються, передовсім, неквапливістю дій.
Поряд з енергією та великою працездатністю (достатня сила нервових процесів), самовладанням і вмінням тримати себе в руках (добра зрівноваженість нервових процесів) у них спостерігається певний консерватизм поведінки, що свідчить про інертність (малу рухливість) нервових процесів.
Нестримний
Слабкий тип (меланхолік) вирізняється загальною слабкістю нервової системи, для характеристики якої такі властивості, як зрівноваженість і рухливість нервових процесів, не застосовуються.
Особливістю цього типу є швидкий розвиток позамежного гальмування під дією навіть помірних за силою подразників.
У людини риси слабкого типу виявляються насамперед у нерішучості й нездатності наполягати на своєму. Меланхолік легко підкоряється чужій волі, за незвичних обставин впадає в паніку, життя видається йому дуже тяжким, повним переборних труднощів (слабкість нервових процесів). Такі люди намагаються ізолювати себе від життя з його хвилюванням, уникають товариства, бояться будь-якої відповідальності.
Тип нервової системи, є природженим, і змінити його повністю нікому не під силу. А втім, іще І.П.Павлов довів можливість корекції окремих типологічних властивостей.
Так, у нестримного типу (холерика), в якого сильний процес збудження не зрівноважений значно слабшим процесом гальмування, можна тренуванням досягти певного збільшення сили гальмівного процесу відповідно до процесу збудження.
І.П.Павлов гадав, що тривалим тренуванням можна змінити нервову систему навіть слабкого типу, тим більше що слабкий тип, як установив В.Д. Небилицин, має високу чутливість нервової системи, завдяки чому він може досягти успішно пристосуватися до умов життя.
Слід зазначити, що починаючи з 40-х рр. ХХ ст., збільшується кількість слабких, неврівноважених, інертних типів нервової системи людини.
Ці риси виявляються у різних людей по-різному: в нерішучості, сумнівах, побоюваннях нового, нав’язливих станах неможливості закінчити почату роботу тощо.
Схильність до жертовності успадковується за домінантним типом. Для подолання спадкової інертності нервових процесів велике значення має тренування їхньої рухливості.
5.
Особливості розумової діяльності
Людський мозок – це можливо, найскладніша з живих структур. Мозок виконує безліч дій, які ще менше залежать від нашої активної свідомості.
Отже, мозок – це орган спеціально пристосований для того, щоб допомагати окремим особам у здійсненні головних життєвих актів.
Розумова діяльність – це дії контрольовані мозку.
Види розумової діяльності:
- навчання;
- письмо;
- малювання;
- читання;
- творення;
- аналізування;
- розв’язання;
- вирахування;
- уява;
- зосередження;
- ігнорування;
- чуттєвість;
- сон;
- сновидіння та ін.
Встановлено, що психічні функції певним чином розподілені між правою та лівою півкулями головного мозку. Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як образів, так і слів, але існує функціональна асиметрія головного мозку – різний ступінь виявленості тих чи інших функцій у лівій та правій півкулях. Функцією лівої півкулі є читання і рахування, переважне оперування знаковою інформацією (словами, символами, цифрами тощо). Ліва півкуля забезпечує можливість логічних побудов, без яких неможливе послідовне аналітичне мислення. Розлад діяльності лівої пікулі зазвичай призводить до порушення мовлення, блокує можливість нормального спілкування. А за глибокого враження нервової тканини до значних дефектів розумової діяльності.
Права півкуля оперує образною інформацією, забезпечує орієнтацію в просторі, сприйняття музики, емоційне ставлення до сприйнятих та усвідомлених об’єктів.
Обидві півкуля функціонують у взаємозв’язку. Функціональна асиметрія притаманна тільки людині, формується в процесі спілкування і залежно від переважання функціонування правої чи лівої півкулі впливає н індивідуально-психологічні характеристики особистості.
Список використаної літератури
1. Лозниця В.С. Психологія і педагогіка: основні положення. Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни. – К.: “Екс об”, 1999. – 304с.
2. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. “Загальна психологія” пос. – К.: МАУП, 200- 256с.
3. В.А. Якуник. Педагогічна психологія. Навч. посібн. 1998 р.
4. Киричук О.В. Основи психології. – К.: 1997 р.