Р Е Ф Е Р А Т
на тему: «Воля та вольові акти людини»
|
Вступ.
Природа волі
Проблема волі здавна цікавила мислителів і філософів, але напевно німецький філософ Артур Шопенгауер був першим, хто всерйоз взявся за її вивчення. Деякі з його думок тепер майже повністю увійшли в наше розуміння волі, як психічного процесу. «Якщо людина хоче, вона завжди хоче чого-небудь – її вольовий акт неодмінно спрямований на якийсь предмет і може мислитися тільки по відношенню до нього. Що ж означає «хотіти чого-небудь?» Це значить: вольовий акт, який сам являє собою перш за все предмет самоусвідомлення, виникає з приводу чогось, що відноситься до усвідомлення інших речей
, тобто такого, що є об’єктом пізнавальної здатності, об’єктом який в цій якості носить назву мотиву
, і в той же час дає зміст для вольового акту, останній на нього спрямований, тобто має ціллю яку-небудь його зміну, а отже реагує на нього – в такій реакції і полягає суть цього акту. Вже звідси зрозуміло, що він не може настати без будь-яких подібних мотивів, так як в іншому випадку йому не вистачило би як і приводу, так і змісту. Але виникає запитання: раз є такий об’єкт пізнавальної здатності, то чи повинен також з’являтися і даний вольовий акт, чи все ж він може і не настати, так що або не буде здійснено ніякого вольового акту, або вийде зовсім інший, можливо навіть протилежний – іншими словами, чи може згадана реакція бути відхиленою, або, при абсолютно однакових обставинах, виявитися різною, навіть протилежною? Коротше кажучи, це значить, чи викликається вольовий акт мотивом з необхідністю, чи при вступі мотиву в свідомість воля може зберігати свободу хотіти чи ні?»[8, с.206] Сучасна психологічна наука теж вважає, що всяка вольова дія є цілеспрямованою діяльністю. «Воля – це психічна діяльність людини, яка виявляється у її здатності діяти щодо свідомо поставленої мети, долаючи при цьому внутрішні і зовнішні перешкоди» [5, с. 352]. Будучи спрямованою на певну ціль, вона таким чином в своєму розвитку регулюється відповідністю до цієї цілі. Специфічні людські дії є вольовими в широкому сенсі цього слова – вони усвідомлені і цілеспрямовані.
Проте усвідомлення одиничної цілі свого бажання, породженого тим стимулом, який в даний момент оволодів людиною, являє собою ще дуже невисокий рівень усвідомлення. Людина свідома, приступаючи до дії, дає собі звіт про наслідки, які потягне за собою здійснення стоячої перед нею цілі, а також про мотиви, які її спонукають до цієї дії. В результаті може виявитися розходження між бажаною ціллю і небажаними наслідками або труднощами, з якими в силу об’єктивних зовнішніх обставин пов’язана її реалізація. Дія, яка здійснюється в умовах такого конфлікту внутрішньо суперечних тенденцій – це вольова дія в більш специфічному сенсі цього слова. В силу суперечливості дійсності, а також складної ієрархії різноманітних і часто суперечливих потягів і мотивацій людини, цей випадок достатньо поширений. Розрізняючи вольові процеси, ми не протиставляємо їх інтелектуальним і емоційним, ми не встановлюємо ніякої взаємовиключної протилежності між інтелектом, почуттями і волею. Один і той же процес може бути (і звичайно буває) і інтелектуальним, і емоційним, і вольовим. Разом з тим вольовий процес більш безпосередньо і органічніше, ніж процеси емоційні і інтелектуальні, включений в дію і нерозривно пов’язаний з нею. Зародки волі включені вже в потреби людини як основні спонукання до дії. Потреба – це стан пасивно-активний, і в цій активній стороні пасивно-активного стану і полягають перші зародки волі, нерозривно пов’язані з сенсорною і афективною чутливістю. Але одно діло – відчувати потяг, інше – усвідомлювати його. Виникнення вольової дії передбачає перш за все встановлення усвідомленого зв’язку між потребами людини та предметами, яких вона потребує для задоволення своїх потреб. Суб’єктивне висловлення потреби, її відображення в психіці повинно стати усвідомленим і предметним – потяг повинен перейти в бажання. Включаючись в практичне, усвідомлене суб’єктом відношення до його потреб, предмети стають об’єктами його бажань і можливими цілями для його дій. Між бажаннями людини і предметами об’єктивної дійсності в результаті створюється двохстороннє відношення – якщо в мене є бажання, направлене на якийсь предмет, то цей предмет є для мене бажаним. Суттєво також і те, що самі потреби по мірі їх задоволення різними предметами диференціюються, піддаються перетворенням. Наявність в людини волі пов’язана з наявністю значимих для неї цілей і завдань. Чим більш значимі і привабливі для людини цілі, тим – за інших рівних умов – сильніша її воля, напруженіші бажання, виникає більше стремління до їх здійснення. Значимою ціллю являється для людини те, що пов’язано з її потребами і інтересами. Але для людини значимими є не тільки те, що пов’язано з її особистісними інтересами і потребами. Задоволення самих особистісних потреб в суспільстві, заснованому на розподілі праці, зумовлено спрямуванням діяльності індивіда на задоволення не безпосередньо особистісних, а суспільних потреб.
На думку С.Л. Рубінштейна, [6] проблема волі, поставлена не функціонально і формально, по суті – це перш за все проблема змісту волі, того, які мотиви і цілі для неї визначальні, яка її будова, тобто того, як реально складається в тих чи інших умовах в людей співвідношення між частковим і загальним в речах, значимих для особистості. Це вирішення питання про співвідношення моралі і волі, як і відповідне йому вирішення питання про співвідношення логіки і мислення є двома ланками одного рішення проблеми ідеології і психології. Це рішення з внутрішньою необхідністю випливає з наших вихідних положень, згідно яким внутрішнє, психічне визначається опосередковано через відношення до об’єктивного і складає його специфічну, але суттєву частину.
2. Характеристики вольових процесів
Вольова дія може реалізовуватися в більш простих і складних формах. В простому вольовому акті спонукання до дії, направленої на більш чи менш усвідомлену ціль, майже безпосередньо переходить в дію, яка не передбачає перед її виконанням якогось більш складного чи тривалого свідомого процесу, сама ціль майже безпосередньо переходить в дію і не виходить за межі безпосередньої ситуації, її здійснення досягається шляхом звичних дій, які відбуваються майже автоматично, як тільки даний імпульс. Для складного вольового акту в його найбільш вираженій специфічній формі суттєвим є перш за все те, що між імпульсом і дією вклинюється складний свідомий процес по опосередкуванню дії. Дії передує врахування її наслідків і усвідомлення мотивів, прийняття рішення, виникнення намірів його здійснити, складання плану для здійснення. Таким чином вольовий акт перетворюється в складний процес, який включає цілий ланцюг різноманітних моментів і послідовність різноманітних стадій або фаз, в той час як в простому вольовому акті всі ці моменти і фази взагалі не обов’язково повинні бути представленні в якомусь розгорнутому вигляді.
В складному вольовому акті можна виділити 4 основних стадії, або фази:
1) виникнення збудження і попередня постановка цілі;
2) стадія обговорення і боротьба мотивів;
3) прийняття рішення;
4) виконання.
Основним змістом першої фази в розвитку вольового процесу є виникнення стимулу і усвідомлення цілі. Вони взаємопов’язані і взаємозумовлені. В реальному протіканні вольової дії різноманітні фази можуть в залежності від конкретних умов набувати більшої або меншої питомої ваги, іноді зосереджуючи в собі весь вольовий акт, а іноді і зовсім випадаючи.
Традиційна психологія, що відображає в основному психологію рефлексивного інтелекту, знаходиться на роздоріжжі, роздирається сумнівами, боротьбою мотивів – і тому вона висуває в якості вольового акту саме цю боротьбу мотивів. На противагу цьому інші теорії намагаються зовсім виключити з вольової дії внутрішню роботу свідомості, пов’язану з вибором, оцінкою. З цією ціллю відділяють мотивацію волі від самого вольового акту. В результаті вольова дія або й навіть сам вольовий акт перетворюються в чисту імпульсивність. Абсолютизації рефлексивної свідомості протиставляється інша крайність – імпульсивна діяльність, взагалі позбавлена свідомого контролю. В дійсності ж всякий дійсно вольовий вчинок є вибірковим актом, який включає в себе свідомий вибір і рішення. Але це аж ніяк не значить, що боротьба мотивів є його центральною частиною, його душею. З самої сутності вольової дії, як дії, спрямованої на досягнення цілі, на реалізацію замислу, витікає, що основними її частинами є початкова і завершальна стадія – явне усвідомлення цілі і наполегливість, твердість в її досягненні. Основа вольової дії – цілеспрямованість, свідома діяльність.
3. Етапи реалізації вольових актів
Визнання головного значення початкової і завершальної фази вольової дії – усвідомлення цілі і її здійснення – не виключає проте ні існування інших фаз, ні того, що в конкретних і мінливих умовах реальної дійсності в тому або іншому частковому випадку на передній план виступають й інші фази вольового акту. Всі вони підлягають аналізу. Вольовий акт починається з виникнення побажання, що виражається в стремлінні. По мірі того, як усвідомлюється ціль, на яку воно направляється, стремління переходить в бажання; виникнення бажання передбачає певний досвід, за допомогою якого людина взнає який предмет здатний задовольнити її потребу. У того, хто цього не знає, не може бути й бажання. Бажання – це опредмечене стремління. Зародження бажання тому значить виникнення або постановку цілі. Бажання – це цілеспрямоване стремління. Але наявність бажання, направленого на той чи інший предмет як ціль, ще не є закінченим вольовим актом. Якщо бажання передбачає знання цілі, то воно ще не включає в себе думки про засоби хоча би уявного оволодіння ними. Тому воно не стільки практично, як афективно. Бажати можна і того, в можливості досягнення чого не впевнений, хоча тверде знання абсолютної недосяжності предмета бажання безсумнівно паралізує, якщо й не вбиває взагалі, саме бажання. Бажання часто відкриває широкий простір для уяви. Підкоряючись бажанню, уява прикрашає бажаний предмет і цим самим в свою чергу знову живить бажання, яке стало джерелом її активності. Але ця діяльність уяви, в якій взаємодіє почуття і уявлення, може замістити дійсну реалізацію бажання. Бажання породжує мрії замість того, щоб переходити в дію. Воно наближається до побажання. Бажати ще не значить хотіти.
В цілому ряді випадків спонукання до дії, направлене на якусь певну більш чи менш визначену ціль, безпосередньо тягне за собою дію. Слід тільки уявити собі ціль, щоб відчувати і знати: так, я цього хочу! Слід тільки це відчути, щоб вже перейти до дії. Але іноді за спонуканням до дії і постановкою цілі не зразу слідує дія, буває, що перш як наступила дія, з’являється сумнів або в даній цілі, або в засобах, які ведуть до її досягнення; іноді майже одночасно з’являється декілька конкуруючих цілей, виникає думка про можливі небажані наслідки тієї поведінки, яка веде до досягнення бажаної цілі і в результаті виникає затримка. Положення ускладнюється. Між спонуканням і дією вклинюються роздуми і боротьба мотивів. Основним змістом другої фази в розвитку вольової дії є обговорення і боротьба мотивів.
Іноді говорять, що на відміну від імпульсивної, афективної дії, яка зумовлена ситуацією більше ніж постійними, суттєвими властивостями або установками особи, вольові дії як вибірковий акт, тобто результат здійсненого особистістю вибору, зумовлені особистістю в цілому. Це до певної міри вірно. Але не менш вірно і те, що в вольовому акті часто полягає боротьба, протиріччя, роздвоєння. В людини багато різноманітних потреб і інтересів, і деякі з них виявляються несумісними. Людина втягується в конфлікт. Розгоряється внутрішня боротьба мотивів. Але й тоді, коли протиріччя не проявляється безпосередньо в важкому почутті роздвоєння, свідома розумна істота, в якої виникає бажання здійснити якусь дію, звичайно схиляється до того, щоб піддати її серйозному аналізу. Перш за все природно виникає потреба в тому, щоб врахувати наслідки, які може породити здійснення бажання. Тут в вольовий процес включається процес інтелектуальний – він перетворює вольовий акт в дію, опосередковану думкою. Врахування наслідків уявної дії виявляє, що бажання, породжене однією потребою, в конкретній ситуації виявляється здійсненним тільки за рахунок іншого бажання, бажана сама по собі дія може при певних умовах призвести до небажаних наслідків. Затримка дії для обдумування така ж суттєва для вольового акту, як і імпульси для нього.
Але перш ніж діяти, все-одно треба здійснити вибір, треба прийняти рішення. Вибір вимагає оцінки. Якщо виникнення збудження в вигляді бажання попередньо вимагає якусь ціль, то кінцеве встановлення цілі, яка іноді не співпадає з початковою – здійснюється в результаті рішення. Приймаючи рішення, людина відчуває, що дальший хід подій залежить від неї. Усвідомлення наслідків свого вчинку і залежності того, що відбудеться, від власного рішення, породжує специфічне для вольового акту відчуття відповідальності.
Прийняття рішення може відбуватися по-різному. Іноді воно не виділяється в свідомості як особлива фаза: вольовий акт здійснюється без особливого рішення. Так буває в тих випадках коли збудження не викликає внутрішнього опору, за таких умов достатньо уявити собі ціль і усвідомити її бажаність, щоб зразу настала дія. Весь вольовий акт від первинного збудження до його здійснення так стягнутий в одне-єдине ціле, що рішення не виступає в ньому як особливий акт, прийняте рішення полягає в визнанні цілі. В тих вольових актах, в яких за виникненням спонукання до дії слідує яка-небудь складна боротьба мотивів або обговорення – дія відкладається. Рішення виділяється як особливий процес. Сама «техніка рішення», ті процеси або операції, з допомогою яких до нього приходять, в різних умовах теж бувають різними. При традиційному трактуванні волі предметом психологічного аналізу являється те, що відбувається в суб’єкті до початку вольової дії як такої. Увага дослідника зосереджується на внутрішніх переживаннях – боротьбі мотивів, прийнятті рішення, і т.д. – так ніби там, де починається дія, закінчується сфера психології. В тих випадках, коли проблема дії не випадала взагалі з поля зору психологів, дія тільки зовнішнім чином пов’язувалося з психікою або свідомістю, як це має місце в теорії ідеомоторного акту У.Джемса. Згідно до цієї теорії всяка ідея має тенденцію автоматично переходити в дію. При цьому сама дія розглядається як автоматична рухова реакція або розрядка, викликана ідейним «подразником». Проте в дійсності проблема вольової дії не зводиться тільки до співвідношення ідей, уявлень, свідомості і рухових реакцій організму. Вольова дія заключає в себе відношення: реальне і ідеальне – від суб’єкта до об’єкта, від особистості до предмета, який виступає в якості цілі, від цілі до дійсності, в якій ця ціль повинна бути здійснена. Це співвідношення реально представлено в самій вольовій дії, яка розгортається як більш чи менш складний процес, психічна сторона якого повинна бути вивчена.
Всяка вольова дія припускає в якості відправного пункту стан, який складається в результаті передуючої йому більш чи менш тривалої і складної внутрішньої роботи, яку можна було би охарактеризувати як стан готовності, внутрішньої мобілізації. Іноді перехід людини до дії здійснюється з необхідністю природного процесу і дія стрімко наростає, як бурхливий потік зі снігових вершин, іноді же, незважаючи на те, що рішення вже прийнято, потрібно ще якось зібратися, щоб від прийняття рішення перейти до його виконання. Сама дія як виконання рішення протікає по-різному, в залежності від складності завдання, віддаленості цілі і т.д., виконання рішення в дії розтягується на більш чи менш тривалий час, від рішення віддаляється намір.
Всяка вольова дія являється наміченою дією в широкому сенсі цього слова, оскільки в вольовій дії результат являється ціллю суб’єкта і входить, таким чином, в його наміри. Можлива, проте, вольова, тобто цілеспрямована і свідомо регульована дія, в якій намір в специфічному се
Намір може носити більш чи менш загальний характер, коли він виступає тільки як намір здійснити відому ціль або виконати певне бажання, не визначаючи при тому конкретних способів її реалізації. Більш загальний намір, спрямований на здійснення кінцевої цілі, поширюється на всю послідовність дій, що веде до неї і зумовлює загальну готовність здійснювати застосовно до різних ситуацій цілий ряд дій. Наявність загального наміру досягнути якої-небудь складної віддаленої цілі не виключає наявності підпорядкованих йому дій, спеціально спрямованих на ту чи іншу часткову мету, яка служить досягненню цієї цілі. Всередині складного вольового акту, в якому намір регулює виконання, можливі в якості компонентів такі прості вольові дії, які не зумовлені спеціальним наміром. Тому розглядаючи кожну часткову вольову дію саму по собі, можна констатувати наявність вольових дій, які не є наміреними, а тому є мимовільними.
4. Автоматичний характер дій
Таким чином сама наявність наміру обумовлює в окремих випадках автоматичний характер виконання дій. Утворення наміру, тобто перехід цілі в намір при прийнятті рішення, знімає необхідність усвідомлення цілі при виконанні дії. В особливо яскравій формі автоматизм деяких умисних дій проявляється в тих випадках, коли намір носить спеціальний характер і приурочує певну дію до наперед визначених обставин. Так, вийшовши з дому з наміром опустити в поштовий ящик написаний мною лист, я можу, побачивши по дорозі ящик, виконати свій намір якби автоматично. Таким чином розглядаючи окрему дії без її зв’язку зі складним вольовим процесом, в склад якого вона входить, можна констатувати наявність намічених, зумисних дій, які не носять свідомого вольового характеру, а мають ніби як автоматичний характер. Таким чином схема, яка передбачає тільки дві категорії дій:
1) цілеспрямовані, свідомо регульовані, тобто вольові і зумисні;
2) не вольові і незумисні – видається надто спрощеною. Дійсність більш суперечлива і складніша. В ній зустрічаються також:
3) дії вольові і незумисні;
4) дії зумисні і не вольові, автоматичні.
В складному вольовому акті для виконання рішення іноді недостатньо наміру, хоча би навіть й найкращого і найщирішого. Перш ніж приступити до здійснення віддаленої цілі, яка вимагає складної послідовності дій, необхідно намітити шлях, що до неї веде, і засоби, придатні для її досягнення – скласти собі план дій. Тоді шлях до кінцевої цілі розчленовується на ряд етапів. В результаті крім кінцевої цілі з’являється ще цілий ряд підпорядкованих їй цілей. В залежності від ролі, яку грає при виконанні план, воля буває більш чи менш гнучкою. В деяких людей раз прийнятий план так керує волею, що позбавляє її всілякої гнучкості. Воля, яка ніколи не відступає від заздалегідь складеного плану, це тупа, а не сильна воля. Людина з сильною, але гнучкою волею ніяк не відмовляючись від своїх цілей, не зупиниться перед тим, щоб внести в попередній план дій всі зміни, які в силу нових обставин можуть виявитися необхідними. Вольові дії являються складними процесами. Оскільки вольовий акт виходить зі спонукань, з потреб, він носить більш чи менш яскраво виражений характер. А оскільки вольовий акт припускає свідоме регулювання, передбачення результатів своєї діяльності, врахування наслідків своїх вчинків, пошук підходящих засобів, обдумування, зважування, він включає в себе більш чи менш складні інтелектуальні процеси. В вольових процесах емоційні і інтелектуальні моменти представлені в специфічному синтезі; афект в них виступає під контролем інтелекту.
5. Патологія і психологія волі
Роль різних компонентів вольового акту – імпульсів до дії, проявляється в тих паталогічних випадках, коли один з компонентів порушений. У кожної людини є якийсь характерний для неї в звичайних умовах нейротонус, зумовлений динамічним співвідношенням кори і підкірки. Зв’язана з цим співвідношенням більша чи менша загальмованість кори відображається на вольових якостях особистості. Нормальний вольовий акт припускає якусь оптимальну – не надто загальмовану і не надто сильну, імпульсивність. Якщо інтенсивність імпульсів виявляється нижчою певного рівня, як це має місце в паталогічній формі, при так званій абулії, нормальний вольовий акт неможливий. Точно так само при надто підвищеній імпульсивності, коли окреме, тільки що утворене, бажання дає стрімкий розряд в дії, як це буває, наприклад в стані афекту, свідоме врахування наслідків і зважування мотивів стають нездійсненими – дія втрачає характер свідомого, вибіркового, тобто вольового акту. В стійкій паталогічній формі це спостерігається тоді, коли паталогічні зміни в діяльності кори порушують її контролюючі функції і призводять до «оголення» нижчих підкоркових центрів. Підвищена імпульсивність призводить до того, що дія ненавмисне «виривається» з суб’єкта. За таких умов порушена суттєва для вольового акту можливість свідомого регулювання. З іншого боку, різкі зміни динаміки кори і паталогічне її гальмування, зумовлене її підвищеною виснажуваністю, іноді являється похідним результатом паталогічних змін в підкірці, призводять до порушення вольових функцій, при яких говорять про абулію.
Роль, яку грають в вольовому акті операції мислення, з особливою чіткістю виступають при апраксичних порушеннях. З фізіологічної точки зору дія – це кортико-пірамідний процес. В його виконанні приймає участь ряд центрів: нижчі рухові центри, центри, розміщені в руховій зоні кори, з якої виходять провідні шляхи до нижчих центрів, і центри тієї зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані всі вищі, найбільш складні види діяльності людини. Пошкодження окремих ділянок рухової кори і проекційних систем викликає часткові паралічі диференційованих рухів; ушкодження зони в лівій півкулі, з порушенням якої пов’язані також порушення вищих функцій (мислення, мови) і викликає так звані апраксичні порушення – порушення складної вольової дії. Під апраксією розуміють таке порушення дії людини, яке не зумовлено ні руховим ураженням членів, ні порушенням сприйняття, а являється центрально зумовленим ураженням складної вольової дії. Порушення здатності оперувати поняттями і формулювати відсторонену думку, позбавляє хворого можливості опосердковувати свою дію формулюванням відстороненої цілі і плану. В результаті його дія спускається на більш низький рівень мимовільних реакцій, які викликаються зовнішніми імпульсами.
Дослідження апраксії являють собою значний інтерес для загальної психології волі. Вони на негативних прикладах дуже яскраво демонструють значення опосередкованого мислення для вищих форм вольової діяльності. Поки людина не в стані піднятися над безпосереднім переживанням до предметного пізнання світу, з якого вона себе виділяє і якому себе протиставляє, вольова дія неможлива. Так само як мислення означає опосередковану форму пізнання, воля означає опосередковану форму діяльності. Інтелектуальний розвиток входить одним з компонентів і в той процес розвитку, який веде від імпульсивних, інстинктивних дій до вольових. Значення об’єктивного змісту в визначенні вольового акту проявляється дуже яскраво на негативних явищах навіювання, негативізму і впертості. Про навіювання говорять там, де рішення суб’єкта визначається іншою особою, незалежно від того, наскільки об’єктивно зумовленим було обґрунтування такого рішення. В кожному рішенні мимовільно, в більшій чи меншій мірі, враховується «питома вага» тієї людини або колективу, які стоять за ним. Всяке рішення, яке приймає людина, опосередковане соціальними відносинами з іншими людьми, але для нормального вольового акту суттєвим є те, що враховуючи вплив інших, людина зважує зміст і суть пропонованого рішення. При навіювання вплив іншої людини визначає рішення незалежно від того, що він означає по суті. При навіюванні, іншими словами, відбувається автоматичний перенос рішення з однієї особи на іншу, що видаляє елементи справжнього вольового акту.
З одного кореня з навіюваністю проростають і явища негативізму, які являють собою на перший погляд її пряму протилежність. Негативізм проявляється в невмотивованій вольовій протидії всьому, що йде від інших. За негативізмом приховується не сила, а слабкість волі, коли суб’єкт не в стані зберегти по відношенню до бажань оточуючих достатньо внутрішньої свободи, щоб зважити по суті і на цій підставі прийняти або відхилити їх. Явища негативізму спостерігаються, як і навіюваність, в істеричних осіб.
Повчальним є й інше явище характерологічного порядку – впертість. Хоча в впертості ніби як проявляється наполегливість, все ж впертість і сила волі не тотожні речі. При впертості суб’єкт наполягає на своєму рішенні тільки тому, що це рішення його власне. Впертість від наполегливості відрізняється своєю необ’єктивною необгрунтовністю.
Навіюваність, негативізм і впертість яскраво висвітлюють значення для повноцінного вольового акту об’єктивного, обгрунтовуючого його змісту. Відношення до інших людей і до самого себе грає суттєву роль в кожному нормальному вольовому акті; при навіюванні, негативізмі і впертості вони набувають паталогічних форм тому, що не опосередковані об’єктивним змістом прийнятого рішення.
6. Вольові якості особистості
В відповідності до складності вольової діяльності складні і багатогранні також і різноманітні вольові якості особистості. Серед найважливіших цих якостей можна по-перше виділити ініціативність. Пряму протилежність ним складають інертні натури. Слідом за ініціативністю необхідно відмітити самостійність, незалежність. Прямою протилежність являється навіюваність. Справжня самостійність волі передбачає її свідому вмотивованість. Від самостійності і вмотивованості рішення слід відрізняти рішучість – якість, яка проявляється в самому процесі прийняття рішення. Рішучість проявляється в швидкості і, головне, впевненості, з якою приймається рішення, і в твердості, з якою воно зберігається. Протилежна якість – нерішучість, може проявлятися як і в тривалих ваганнях до прийняття рішення, так і в нестійкості самого рішення. Сама рішучість може бути різної природи, в залежності від тієї ролі, яку в ній відіграє імпульсивність і обдуманість. Співвідношення імпульсивності і обдуманості, поривчастості і розсудливості, афекту і інтелекту має фундаментальне значення для вольових якостей особистості. Воно, в т.ч. визначає по-різному в різних людей внутрішню природу їх рішучості.
Наполегливість, разом з рішучістю, являється суттєвою якістю волі. Коли говорять про сильну волю, то звичайно мають на увазі саме ці дві властивості – рішучість і наполегливість, те, як людина приймає рішення і як вона його виконує. Точно так само, коли говорять про слабкість волі або про безволля, мають на увазі перш за все невміння прийняти рішення і невміння боротися за його виконання. Оскільки це, по-суті, дві різних властивості волі, можна розрізняти два різних типи відсутності волі:
1) нерішучість, тобто невміння прийняти рішення;
2) відсутність наполегливості, тобто невміння боротися за виконання вже прийнятого рішення.
Оскільки в вольовій дії для досягнення цілі доводиться часто стикатися не тільки з зовнішніми перешкодами, але й з внутрішніми ускладненнями і протидіями, які виникають при прийнятті і потім при виконання прийнятого рішення, суттєвими вольовими якостями являються самоконтроль, витримка, володіння собою. В процесі рішення вони миттєво забезпечують верховенство вищих мотивів над нижчими, загальними принципами і хвилинними бажаннями, в процесі виконання – необхідне самообмеження, нехтування втомою та іншим для досягнення цілі. Ці якості волі в сильній мірі залежать від співвідношення між афектом і інтелектом, потягом і свідомим контролем.
Висновок
А. Шопенгауер казав, що «різниця, навіть примара певної різниці між явищами неорганічної природи і волею, яку ми усвідомлюємо всередині нашої сутності, проявляється переважно з контрасту між цілком визначеною закономірністю в одному виді явищ і уявною беззаконністю в іншому. Тому в людині могутньо виступає індивідуальність: в кожного свій власний характер; тому той же мотив не здійснює на всіх однакового впливу і тисячі побічних обставин, які полягають в широкій сфері пізнання індивіда, але які невідомі іншому, змінюють його дію. Тому не можна за одним мотивом наперед визначити дії, так як не вистачає іншого фактору пізнання індивідуального характеру, і супроводжуючі його пізнання явища сил природи, навпаки, проявляють тут іншу крайність: вони діють за загальними законами, без відхилень, без індивідуальності, за явними обставинами, підлягаючи наперед точному визначенню, і та ж сила природи виявляється абсолютно однаковою в усіх мільйонах своїх проявів. Щоби пояснити цей факт, щоб довести тотожність єдиної і неподільної волі в усіх багатогранних явищах, в слабких як в сильніших, ми повинні перш за все розглянути відношення волі, як речі в самій собі, до її прояву, тобто світу, як волі, до світу, як уявлення, чим відкриється для нас найкращий шлях до більш глибоких досліджень загального предмету». [7, с.174] Розвиток самосвідомості приводить нас тепер до більш повного розуміння власних спонукань і створює передумови для поглибленої мотивації. Оскільки діяльність людини здійснюється в більш чи менш довгій послідовності дій, суттєво, наскільки всі вольові акти особи поєднані загальною лінією, наскільки твердо здійснюються одні і ті ж установки в різних діях, що слідують одна за одною. Бувають люди, які можуть з певною наполегливістю добиватися досягнення якоїсь цілі, але самі цілі в них видозмінюються від випадку до випадку, не об’єднуючись якоюсь загальною лінією, не підкоряючись ніякій спільній меті. Це безпринципні люди без чітких установок. Послідовність і принциповість як властивості особистості, характеру, в силу яких через всі поступки людини протягом значних періодів або навіть всього її свідомого життя проходить ніби як єдина лінія, яка складає суттєву рису характеру особистості. При наявності такої принциповості нові бажання, будь-яка часткова ціль, яка може стати перед людиною на якомусь окремому етапі її життєвого шляху, підкоряється єдиній великій цілі всього її життя і діяльності. Вольові якості особистості належать до числа самих суттєвих. В усьому великому й героїчному, що робила людина, в найбільших її досягненнях, її вольові якості завжди відігравали значну роль.
Література:
1. Адлер Альфред. Наука жить http://lib.ru/PSIHO/ADLER/live.txt
2. Леонтьев А.Н.. Деятельность.Сознание.Личность http://lib.ru/PSIHO/LEONTIEV/dsl.txt
3. Лурия. Эволюционное введение в общую психологию http://ihtik.lib.ru/psychology_20sept2007/psychology_20sept2007_1749.rar
4. Лурия. Функциональная организация мозга // Естественно-научные основы психологии / Под. ред. А.А. Смирнова, А.Р. Лурия, В.Д. Небылицына. М.: Педагогика, 1978. С. 109-139http://ihtik.lib.ru/psychology_20sept2007/psychology_20sept2007_1748.rar
5. Патрико Т.Б. Загальна психологія. – Київ, Видавничий дім «Ін Юре», 2008.
6. Рубинштейн С.Л.. Основы общей психологии СПб: Издательство "Питер", 2000
7. Шопенгауер Артур. Понятие воли – Минск, ООО «Попури», 1989.
8. Шопенгауер Артур. Афоризмы и истины. О свободе воли – Харків, «Фолио», 2000.