Міністерство Освіти України
Київський Інститут Менеджменту і Інформаційних Технологій
при НАУ
Контрольна робота
з правознавства
Виконав: студент 3-го курсу
з/від. КІМІТ
Бушило В. Г.
Варіант 2
Зміст.
1. Виникнення та розвиток Української державності……………………...3
2. Характеристика загальних засад конституційного ладу в Україні……..5
3. Основи цивільного права………………………………………………….8
4. Норми права, їх види та структура……………………………………….9
Використана література…………………………………………………..11
1.
Виникнення та розвиток Української державності.
Вітчизняна державність як об’єкт юридичної науки має свою історію, з одного боку, тісно зв’язану із загальною історією суспільства, а з іншого – багату на особливості. Сучасна незалежна Україна, котра постала перед світом у 1991р., є спадкоємицею величезного державницького досвіду, який протягом віків створювався на Україні.
Зародження державності у східних слов’ян.
В середині ІІ тис. до н.е. сформувалась прослав’янська етнічна спільнота. Місцем проживання цієї спільноти вважають широку територію між Дніпром та Одером. Політичний лад наших предків характеризувався відносним демократизмом. Візантійський Прокопій Кесарійськийсвідчив, що «народами склавінами і антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до громади».
У IV – V ст. у сов’ян набув сили процес розкладу родового ладу і зародження класового суспільства. З’явилися союзи племен, які ще не були державами, але мали окремі ознаки державності. Починаючи з VІІ ст. у літературі вже вживається назва слов’яни. На цей час східні слов’яни остаточно виокремилися із загальнослов’янської спільності. Сформувалися досить стабільні етнополітичні утворення (союзи пленмен, союзи союзів і надсоюзи). Традиційно їх ототожнюють відповідно з Київщеною, Новгородщиною і Приазов’ям. З захоплення новгородським князем Олегом Києва у 882 р. літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янської держави – Київської Русі.
Давньоруська держава – Київська Русь.
Київська Русь – умовна назва першої давньоруської держави, яка у ІХ – ХІІ ст. об’єднувала всіх східних слов’ян і охоплювала територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до Чорного моря.
Давньоруська держава утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов’ян. Внаслідок збігу багатьох історичних обставин Давня Русь прийшла до феодалізму, “перескочивши” через стадію рабовласницького ладу. Тому Київська Русь характеризується як ранньофеодальна держава з чітким поділом на феодалів і залежне від них населення (смердів, рядовичів, закупів тощо). За формою правління – це монархія на чолі з Великим князем. У 998 р. панівною релігією замість поганства стало християнство, що сприяло зміцненню великокняжої влади. В силу об’єктивної історичної закономірності в середині ХІІст. Київська Русь розпалася на окремі феодальні князівства.
Галицько – Волинське князівство.
У середині ХІІ ст. на місці колишньої Давньоруської держави було 15 князівств, на початку ХІІІ ст. – длизько 50, а у ХІV ст. – близько 250. Розпад Київської Русі відбувся не одномоментно, тому якийсь час зберігалася певна політична єдність руських князівств. Наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. визначилися нові політичні центри. На території Південно – Західної Русі (сучасної України) таким центром стало Галицько-Волинське князівство, яке утворилося після об’єднання Галичини і Волині під владою князя Романа Мстиславовича 1199 р. За своїм політичним і правовим ладом Галицько-Волинське князівство, як і інші руські князівства період феодальної роздрібленості, принципово не відрізнялося від київської Русі.
У середині ХІV ст. польські феодали захопили Галицьку землю і частину західної Волині. Під владою Угорщини, а пізніше молдавії та Туреччини, опинилася Північна Буковина.
Литовсько-Руська держава і Річ Посполита.
Після занепаду Галицько-Волинського князівства політично роздріблені західноруські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.
Слід зауважити, що саме в цей період подолання феодальної роздрібленості та утворення централізованих Російської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов’янській основі російської, української та білоруської народностей.
Литовськи феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населння. Поступово вони самі підкорилися руському культурному впливу і почали вважати себе нащадками князів Київської Русі, прийняли Руську Правду як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемність. Таким чином утворилася могутня Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси і частина росіян.На рубежі ХV і ХVІ ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Основним джерелом права тривалий час була Руська Правда. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави.Протягом ХV – ХVІ ст. українське селянство зазнало повного закріпачення. Лише в містах, що мали право на самоуправління (“магдебурзьке право”), ситуація була дещо кращою.
Запорозька Січ.
Однією з форм протесту проти соціального і національного гноблення стала масова втеча українського населення в козаки. (Слово “козак” тюркського походження й означає “легко озброєний воїн”, “сторожа”, “вільна людина”). В середині ХVІ ст. за Дніпровими порогами склалася особлива військово-териториальна політична організація українського козацтва – Запорозька Січ. Вона не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз називали “козацькою республікою”. Її населяли як козаки-воїни, так і суто мирне населення. У військовому відношенні Запорозька Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному – на
5 – 10 паланок (слово “паланка” означає “невелика фортеця”). Найвищім органом управління була загальна військова рада, на яку збиралися всі козаки. Демократична політико-правова організація Запорозької Січі справляла значний вплив на сучасників, стала зародком майбутньої української державності.
Українська державність у роки визвольної війни 1648 – 1654 рр.
Для виконання державних функцій була пристосована військово-адміністрвтивна організація українського козацтва. Зборівський і Білоцерківський договори України з Річчю Посполитою закріпили, що на території, визволеній козаками, їм передаються повноваження державної влади. Полково-сотенна організація козацтва визначила структуру органів, які здійснювали цю владу. Вищий ешелон влади складали: загальна (військова, генеральна або чорна) рада всього козацького війська; старшинська рада; генеральний уряд на чолі з гетьманом. Отже, в період визвольної війни склалося політичне утворення, яке мало багато ознак державності: територію, військо, свої органи влади і правові норми, певне міжнародне визнання і навіть зачатки власних податкової і грошової систем.
Україна – Гетьманщина.
У 1654 р. Україна офіційно звільнилася від влади Речі Посполитої і перейшла “під руку” російського царя. Слід наголосити, що в Україні невдовзі після смерті Хмельницького запалала справжня громадчнська війна, в яку активно втрутилися не тільки Росія, а й Польща та Туреччина. Наприкінці ХVІІІ ст. політична ситуація стабілізувалася, але територія, підвлвдна українському гетьманові (Гетьманщина), тепер включала лише Лівобережно Україну і Київ з прилеглими землями. Уся територія Гетьманщини була поділена на 10 полків, полки поділялися на сотні, а останні – на курені. Реальна влада була у гетьмана, який зосередив у своїх руках основні політичні, адміністративні, судові та військові керівні функції, він фактично обирався довічно, був військовим диктатором, влада якого перевищувала за обсягом президентську і наближалася до царської. Після створення “Зводу законів Російської імперії” в Україні у 1840 – 1842 рр. було поетапно введено загальноросійське законодавство. На кінець ХVІІІ ст. українські землі перетворилися на провінції двох сусідніх великих імперій: Росії та Австро-Угорщини.
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії.
Розділена Україна не мала своєї державності, більш того, зазнавала постійних утисків у національно-культурному відношенні. Проте навіть за цих несприятливих умов було набуто певний позитивний досвід демократичних перетворень. У роки першої російської революції царським маніфестом
17 жовтня 1905 р. було проголошено недоторканість особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок. Влада монарха помітно обмежувалася представницькою установою – Державною Думою. Слід врахувати, що поруч з кожним проголошеним демократичним правом чи свободою встановлювалися численні умови та обмеження, які часом зводили його майже на нівець. Подібні перетворення проходили на українських землях Австро-Угорщини після революції 1848 р. та австро-угорської угоди 1867 р., яка закріпила перетворення імперії в дуалістичну конституційну монархію. Водночас українське населення Австро-Угорщини через відчутну дискримінацію часто не могло скористатися “плодами демократії”.
Державотвочі пошуки 1917 – 1920 рр.
Відновити українську державність вдалося тільки після краху російського самодержавства. Першу спробу досягти автономії України зробила Українська Центральна Рада, заснована в березні 1917 р. Після жовтневих подій у Петрограді ІІІ Універсалом Центральної Ради було проголошено створення Української Народної Республіки (УНР) у складі майбутньої федеративної Росії. Центральна Рада вступила в затяжний конфлікт з Радянською Росією. Втілити в життя проголошений намір не вдалося. Недооцінка Центральною Радою соціальних проблем та інші причини привели до того, що український народ все більше схилявся на бік більшовиків. У грудні 1918 р. Директорія, створена з представників українських соціалістичних партій, взяла владу в Києві. Вона проголосила відновлення УНР і всіх її демократичних інститутів. Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими. З крахом Австро-Угорської імперії була спроба заснувати Українську державу і на західних землях. 9 листопада 1918 р. утворилася Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з Українською народною радою та її виконавчим органом – Державним секритаріатом. На західноукраїнські землі зазіхала Польща, тому уряду ЗУНР доводилося вести з нею тривалу виснажливу війну. Остаточно зникли надії на збереження української державності на західних землях після Варшавського договору Петлюри з Пілсудським, згідно з яким визнавалася влада Польщі на цій території.
Радянська Україна.
Угрудні 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Радянську владу на Україні. Помилкою було б вважати, що після утворення СРСР українська державність припинила своє існування. Наголосимо у зв’язку з цим, що двічі робилися спроби створити українську державу поза межами УРСР, але вони не мали успіху й звелися лише до політичних демонстрацій.
Проголошення незалежної держави – України.
Під час глибоких соціальних і полвтичних зрушень останнього десятирічча посилився потяг усіх народів колишнього Союзу РСР до незалежності і розбудови власної держави. Втіленням державотворчих пошуків українського народу стало прийнчттч 24 серпня 1991 р. Верховною Радою УРСР Акта проголошення незалежності України і наступне його підтвердження всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. На політичній карті світу з’явилася нова суверенна держава – Україна.
2. Характеристика загальних засад конституційного ладу в Україні.
Перший розділ Конституції України (далі КУ) називається “Загальні засади” і складаєтья з 20 статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є вихідною точкою конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.
Конституційні ознаки Української держави.
Стаття 1 КУ проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордрнів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо. Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів і посадових осіб здійснюється на основі й у межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Стаття 2 КУ проголошує Україну унітарною державою
, тобто державою, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести будь-яку частину території України з-під її суверенітету мають розцінюватися як замах на цілісність і недоторканість нашої держави.
В Україні встановлено республіканську форму правління (ч. 1 ст. 5 Конституції). Тому носієм суверенітету та єдиним джерелом влади визнається лише народ. Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Це означає, що лише з волі народу, виявленої під час проведення всеукраїнського референдуму, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості, вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо.
Державні символи України.
Державні символи і столиця є неввід’ємними атрибутами будь-якої суверенної держави.
Державні символи
– це встановлені конституцією або спеціальними законами особливі розпізнавальні знаки конкретної держави, які уособлюють її суверенітет, а в деяких випадках сповнені і певного історичного або ідеологічного змісту. КУ встановлює такі символи нашої держави: Державний Прапор, Державний Герб, який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького, і Державний Гімн. У деяких країнах є й інші державні символи – державні кольори, державна печатка, державний девіз. Девіз держави
– це короткий вислів, у якому дістають вияв її найвищі цінності.
Столицею України
, тобто її адміністративно-політичним центром і місцем перебування загальнодержавних законодавчих, вик
Принцип поділу влади.
Відповідно до ст. 6 КУ державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як свідчить історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством. Треба зазначити, що необхідною умовою ефективного втілення цього принципу в практику організації та діяльності державного апарату є створення системи взаємних стримань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади.
Говорячи про конституційне визначення і гарантування місцевого самоврядування (ст.7), треба усвідомлювати, що йдеться про право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але у порядку й у межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення. Отже, органи місцевого самоврядування – це не частина системи органів держави, а форма залучення громадян до управління, один із проявів демократії на місцевому рівні.
Основи функціонування органів держави.
КУ (ч.2 ст.6) встановлює, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади можуть здійснювати свої повноваження вмключно на підставі, в межах та у спосіб, передбачені КУ та законами України. Це означає, що органи держави:
а) можуть вирішувати лише ті питання, які КУ і законами прямо віднесені до їхньої коипетенції;
б) не можуть перевищувати повноважень, якими вони наділені КУ та поточним законодавством України;
в) можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності з процедурою, встановленою КУ або поточними законами для вирішення конкретних питань.
Основи правової системи України.
У статтях 8, 9, 19 КУ закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
1) верховенство права.
Воно передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо.
2) найвища юридична сила КУ.
Згідно зцим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі КУ і відповідати їй.
3) визнання положень КУ нормами прямої дії.
Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо.Статтею 8 КУ гарантуєтьяс судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі КУ.
4) визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України.
Цей принцип передбачає забезпечення реалізації положень таких міжнародних угод відповідними правовими, організаційними та іншими засобами нарівні з приписами законів, прийнятих Верховною Радою України.
5) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством.
Недопустимо примушувати вчиняти дії, які не заборонені закономі спрямовані на досягнення якихось позитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення.
6) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням КУ.
Згідно зі ст.9 приєднання нашої держави до тієї чи іншої міжнародної угоди можливелише після внесення відповідних змін до тексту її Основного Закону.
7) функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені КУ та законами України.
Це означає, що зазначені суб’єкти: можуть вирішувати лише ті питання, які УК і законом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень, наданим їм КУ і законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності до процедури, встановленою КУ чи законом для вирішення конкретних питань.
Основи національного розвитку та національних відносин.
Норми, які містяться у статтях 10, 11, 12 КУ, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин в Україні. Перш завсе, вони спрямовують державну діяльність на сприяння консолідації та розвиткові не тільки української нації, її історичної свідомості та культури, а й розвиткові культурної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Закріплюючи державний статус української мови, КУ гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин, що проживають в Україні. Слід зазначити, що вказані конституційні положення грунтуються на положеннях відповідних міжнародно-правових актів.
Основи економічних відносин в Україні.
Основні засади економічних відносин в Україні у статтях 13, 14, 16 КУ. Саме ними визначено об’єкти, які є власністю українського народу, від імені якого права власника щодо цих об’єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До таких об’єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошено основним національним багатством.
КУ гарантовано забезпечення державою екологічної безпеки і рівноваги, вжиття всіх необхідних заходів до подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.
Політична, економічна та ідеологічна багатоманітність.
Стаття 15 КУ гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеолошічної багатоманітності.
Політична багатоманітність
означає, насамперед, реальну можливість створення і діяльності різних об’єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо).
Економічна багатоманітність
передбачає можливівсть рівноправного існування різних форм власності і господарювання, їх однакову підтримку збоку держави.
Ідеологічну багатоманітність
треба розуміти як реальне право різних суб’єктів безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди щодо різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обв’язкової. Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена КУ і законом України.
Основи національної безпеки та зовнішньополітичної діяльності.
У першому розділі КУ закріплено засади національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Під національною безпекою розуміється стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих і можливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин. Заборонено створення і функфіонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Стаття 18 КУ закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загально визнаними принципами і нормами міжнародного права.
3. Основи цивільно права.
Цивільне право —
одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому.
Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.
Предмет правового регулювання
цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини.
Майновими відносинами
є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. Вони зумовлені використанням товарно-грошової форми.
Особисті немайнові відносини
індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею її особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), які поділяються на дві групи:
• особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо);
• особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо).
Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару).
Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками:
• юридичною рівністю сторін;
• диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати їхні взаємовідносини на власний розсуд повністю або частково в межах, передбачених чинним законодавством;
• особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський
суд);
• наявністю майнової відповідальності сторін.
Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.
Система цивільного права України
визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком її елементів — юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.
Загальну частину цивільного права
складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.
Особливу частину цивільного права
складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.
Як частина юридичної науки, цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого вдосконалення.
4.
Норми права, їх види та структура.
Система права – це внутрішня побудова права, розподіл його на взаємодіючі норми, інститути і галузі.
Первинним похідним елементом системи права є норми права – своєрідний матеріал, з якого складається вся правова будова. Як різновид соціальних норм, правові норми поуликані регулювати суспільні відносиии.
Норми права – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які виходять від держави і охороняються нею, надають учасникам суспільних відносин юридичні права і накладають на них юридичні обов’язки.
Норми права мають певну ситруктуру. Вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції.
Гіпотеза – частина правової норми, в якій визначені фактичні обставини, з настанням яких слід керуватися певною нормою, тобто вказується за яких умов можуть виникнути передбачені нормою юридичні права та обов’язки.
Диспозиція – частина правової норми, яка вказує, якою повинна бути поведінка при наявності передбачених гіпотезою фактичних обставин.
Санкція – це частина норми права, яка передбачає заходи впливу, що застосовуються до осіб, котрі порушують приписи правових норм.
Класифікація норм права на види дозволяє розглядати їх, як більш високий рівень структури права, порівняно із структурою окремих правових норм. Така класифікація дозволяє:
1) більш чітко визначити місце кожного виду юридичних норм в системі права і їх взаємозв’зки;
2) з’ясувати функції правових норм і їх роль в механізиі правового регулювання;
3) мати схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини;
4) точно визначити межі можливості регулюючого впливу права на суспільні відносини;
5) значно покращити правотворчу і правозастосовчу діяльність в суспільстві і в державі.
І. По функціональній ролі
в механізмі правового регулювання норми права класифікують:
а) отправні, первинні і похідні
. Перші визначають основи правового регулювання суспільних відносин, а другі конкретизують їх.
б) норми – правила поведінки.
Це норми безпосереднього регулювання поведінки людей і суспільних відносин. Норми – правила поведінки поділяються іноді на регулчтивні і охоронні.
в) загальні і спеціальні.
Ці норми відрізняютьяс за ступенем загальності і об’ємом (сферою) дії.
ІІ. По предмету правового регулювання.
Їх іноді називають галузеві норми права. До них відносять: конституційні, адміністративні, цивільні, трудові, кримінальні, процесуальні
тощо. Галузеві норми права в залежності від змісту і характеру предмета регулювання поділяються на матеріальні і процесуальні норми права.
ІІІ. По методу правового регулювання.
Ці норми поділяються на імперативні, диспозитивні, заохочуючі і рекомендуючі.
Існує чотири способи впливу на поведінку об’єктів через механізм правового регулювання: 1) державно-владний
(або імперативний); 2) автономний –
дозволяє самим суб’єктам встановлювати юридичні права і обов’язки і їх виконувати; 3) заохочуючий –
цей метод стимулює бажану і необхідну для держави і суспільства, соцвально-позитивну і активну діяльність і поведінку; 4) рекомендуючий –
він пропонує найбільш доцільну з позицій держави і суспільства поведінку. Відповідно із цими методами норми права класифікують на:
1) імперативні норми
– це категоричні норми, які обов’зкові для всіх;
2) диспозитивні норми
– вони приписують варіант поведінки, але при цьому вказують суб’єктамможливість в межах законних засобів врегулювати її на свій росуд;
3) рекомендуючі
– це такі норми, які рекомендують різним суб’єктам займатись тією чи іншою підприємницькою діяльністю.
ІV. За формою вираження припису
норми поділяються на управомочні, зобов’язуючі, і заборонні.
Управомочні –
дають суб’єктам право на здійснення позитивних дій, передбачених законом.
Зобов’язуючі норми –
зобов’язують суб’єктів виконати певні позитивні дії.
Заборонні –
ці норми встановлюють обов’язок особи утриматись від певного роду дій.
V. По суб’єктах правотворчості:
норми представницьких органів державної влади; норми глави держави; норми органів державного управління; норми, встановлені громадськими об’єднаннями, трудовими колективами, загальнонародним чи місцевим референдумом.
VІ. По сфері дії в просторі:
загальнодержавні і локальні
(місцеві); по сфері дії в часі:
постійні –
не визначені в часі, тимчасові –
норми, які прийняті на невеликий строк.
VІІ. Норми за дією на коло суб’єктів:
загальні норми –
вони розповсюджують свою дію на всіх громадян, спеціальні –
розповсюджують свою дію тільки на певну групу об’єктів; виняткові –
ці норми у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб’єктів.
В и к о р и с т а н а л і т е р а т у р а :
· Усенко І. Б. Основи правознавства – 1997 р.
· Копєйчиков В. В. Основи конституційного права України.
· Рабінович Г. М. Основи загальної теорії права і держави.