центрального банку в США Німецький федеральний банк Організаційно-правові основи центральних

1.
ВИНИКНЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ, ЇХ ЗАДАЧІ ТА ФУНКЦІЇ.

1.1.
Ви
ни
кнення центральних емісійних банків

В сучасних умовах ринкової економіки в кожній країні, як правило, функціонує центральний емісійний банк. Він виконує функції, що відрізняють його від інших ланок грошово-кредитної системи, і відіграє особливу роль в економіці. Центральний банк — це орган координування і регулювання грошово-кредитної системи країни.

Виникли центральні емісійні банки порівняно нещодавно. До XIX ст. між банками не існувало розподілу функцій. Одні й ті самі банки зай
мались як кредитно-розрахунковим обслуговуванням економічних суб'єктів, так і емісією своїх векселів (банкнот). У спеціальних емісійних банках не було потреби, тому що банкноти у грошовому обігу займали відносно незначне місце. Швидкий розвиток кредитної системи у XIX ст. супроводжувався ростом банкнотної емісії. Цей рост
об'єктивно вимагав централізації і державної монополізації емісії банкнот. У ході розвитку грошово-кредитної системи монопольне право на емісію банкнот поступово було закріплено за одним банком країни. Спочатку такий банк називався емісійним, а потім став називатися центральним,
що відповідає його провідному положенню в грошово-кредит
ній системі.

Шляхи створення центральних банків:

- еволюційний — на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції)
;

- створення центрального банку державою — система центрального банку в США, Німецький федеральний банк.

Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Це
нтральні банки за характером власності поділяються на:

- державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);

- змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);

- акціонерні (у США — 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Центральний банк може функціонувати як єдиний
банк з регіональ­ними управліннями або ж бути побудованим за федеративним принципом. Наприклад, Німецький федеральний банк (Бундесбанк)
— це єдиний банк з регіональними управліннями (центральними банками земель) і розгалуже­ною мережею відділе
нь.

(д. Возникли в 19в. Вавилония, Греция, 7-6 в до н.е.. Необходимо единое платежное средство в рамках страны, при большем количестве банков необходимо регулировать обращение и эмиссию банкнот. Появление центрального эмиссионного банка- демонетаризация золота (1976 г.).

Органы управления ЦБ (Бундесбанк):

- высший орган - Совет ЦБ

- исполнительный орган - Совет Директоров ЦБ.

США:

- высший орган - Совет Управляющих (кред.ден. политика)

- 12 ФРБ - исполнительный орган

Порядок назначения главы банка:

США - влияние Президента и Сената, 14 лет.

Англия - назначается правительством.

Германия - по представлению федерального правительства, назначается президентом, 8 лет.

Франция - декретом Совета Министров, 6 лет.

1930г. В Базеле Банк Международных расчетов (Швейцария) - банк центральных банков. Является акционерным. После второй моровой войны сотрудничество продолжается в рамках Европейского платежного Союза (50-58). Расчеты между странами осуществляются путем многостороннего клиринга через этот банк.

1957 г. - Римский договор Европа идет к общему рынку, с 1.1.1999 - общий денежный рынок.

1994 г. - создан ЕС - Европейский валютный институт (подготовка к созданию Европейского ЦБ)

1 июля 1998 года - создан Европейский ЦБ. Избран председатель (8 лет).

1.1.1999 евровалюта в рамках ЕС.

Система центрального банку США складаєт
ься із таких ланок:

- Рада керуючих ФРС;

- 12 федеральних резервних банків;

- Феде
ральний комітет з операцій на відкритому ринку;

- Федеральна консультативна рада.

До складу майбутньої Європейської системи це
нтральних банків входитимуть Європейський центральний банк і центральні банки країн — учасниць Європейського союзу (ЄС).

1.2.
Задачі та функції центрального банку

Основою
діяльності центрального банку в кожній країні є чітке ви­значення у законодавчому порядку задач і функцій цього важливого органу державного регулювання економіки. У більшості розвинутих країн діяль­ність центрального банку спрямована на розв'язання трьох основних задач:

- забезпечення сталості національної грошової одиниці;

- забезпечення надійності грошово-кре
дитної системи країни;

- забезпечення ефективного функціонування платіжної системи країни. Важливим фактором досягнення монетарної стабільності є неза­лежність центрального банку від уряду в проведенні грошово-кредитної політики, з одного боку, і узгодженість дій цих органів державного управління, — з другого.

Критерії незалежності ЦБ:

1. Підзвітність ЦБ.

2. Самостійність ЦБ.

3. Взаємовідносини з урядом.

4. Визначення в Законі функцій.

5. Порядок назначення Голови.

Питання незалежності центрального банку набуває останнім часом важливого політичного звучання. Країни — члени ЄС прийняли рішення, згідно з яким країна, що не забезпечила на законодавчому рівні і в реаль­ності високого ступеня незалежності свого центрального банку, не може бу
ти членом Об'є
днаної Європи.

Функції центрального банку:

1. Емісія грошей. Центральному банку країни, як правило, належить монопольне право емісії (створення) готівки (банкнот і монет). Що сто­сується депозитних грошей, їх емітують (випускають) як центральний банк, так і комерційні банки. Центральний банк випускає депозитні гроші шля­хом рефінансування комерційних банків, кредитування уряду, проведення операцій на відкритому і на валютному ринку.

2. Регулювання грошового ринку шляхом використання інструментів грошово-кредит
ної політики. У сучасних умовах це — найважливіша функція центрального банку. Він займається розробкою і реалізацією гро­шово-кредитної політики з метою забезпечення в кінцевому підсумку стійкого розвитку економіки через цінову стабільність.

2’. Моніторинг реального сектора економіки (мікроекономічний підхід).

3. Банк банків. Центральний банк здійснює кредитно-розрахункове і касове обслуговування комерційних банків. Він виступає для банків креди­тором останньої інстанції, забезпечує надійне та ефективне функціонування платіжної системи.

4. Рег
улювання банківської діяльності та нагляд. Ця функція тісно пов'язана з попередньою. Останнім часом спостерігається тенде
нція роз­ширення регулятивної, а в деяких країнах і наглядової функції центрально­го банку, що зумовлено глобалізацією банківської справи, підвищенням рівня ризику банківської діяльності.

5. Банк уряду. Виконуючи цю функцію, центральний банк здійснює кре
дитно-розрахункове обслуговування центральних органів влади, висту­пає в ролі платіжного агента уряду по обслуговуванню державного боргу, а також у ролі його фінансового радника й консультанта.

6. Формування та управління золото
валютними резервами. Цен­тральний банк використовує резерви для покриття дефіцит
у платіжного ба­лансу країни, підт
римки обмінного курсу національної валюти.

7. Центральний банк — це інформаційно-аналітичний та статистич­ний центр грошово-кредитної системи. Він розробляє правила і положення, що регламент
ують здійснення банківських операцій, визначає порядок ве­дення бухгалтерського обліку в банках, складання і надання фінансової та статистичної звітності у банківській системі. Цен
тральний банк займаєт
ься аналізом і прогнозуванням економічної сит
уації в країні (на макрорівні),
моніторингом реального сектора економіки, складанням банківської та мо­нетарної статистики.

8. Представницька функція. Центральний банк представляє інтереси держави у взаємовідносинах з центральними банками інших держав, з міжнародними банками і валютно-фінансовими організаціями.

Функції центрального банку знаходять відображення у статтях його балансу.

1.3.
Національний банк України — центральний банк держави

Банківська система України до проголошення незалежност
і держави була складовою частиною банківської системи СРСР. В цій системі емісійна банківська діяльність не була організаційно й функціонально відокремлена від банківської діяльності по кредитно-розрахунковому обслуговуванню
економічних суб'єктів господарювання. У бе
резні 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про банки і банківську діяльність», згідно з яким в Україні було засновано Центральний емісійний банк, що отримав назву Національного банку України (НБУ). Восени 1997 р. Верховна Рада у першому читанні схвалила законопроект «Про Національний банк Ук­раїни». Інституціональні
основи діяльності НБУ.

НБУ — державний банк. Стат
ут
ний капітал є загальнодержавною власністю.

Банк функціонує як економічно самостійна державна установа, здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів, якщо мають місце збитки, то вони відшкодовуються урядом у формі ОВДП.

Одержання прибутку не є метою діяльності Банку.

Законопроект чітко визначає функції, операції Національного банку і його взаємовідносини з органами законодавчої і виконавчої влади. Основ­ною функцією Банку є забезпечення сталості грошової одиниці України та цінової стабільності. Національний банк, підзвітний Верховній Раді Ук­раїни, підгримує економічну політику уряду, доки вона не суперечить за­безпеченню сталості грошової одиниці України,

Структ
ура Національного банку будуєт
ься за принципом
цен
тралізації
з верти
кальним підпорядкуванням.

До системи НБУ входять центральний апарат, філії (територіальні управління), розрахункові палати.
Банкнотно-монетний двір, фабрика банкнотного паперу.
Державна скарбниця України, Центральне сховище та ,
інші підрозділи. Терито
ріальні управління НБУ не мають стат
усу юридичної особи, вони діють від імені НБУ в межах отриманих від нього повноважень.

Функціональна побудова центрального апарату НБУ визначаєт
ься його статусом цент
рального банку. Основні структурні підрозділи цен­трального апарату — департаменти, управління.

Керівним органом НБУ є Правління. У його складі Голова Прав­ління, його заступники і члени Правління. Голова Правління призначається Верховною Радою строком на 4 роки.

Законопроект передбачає дворівневу побудову керівних органів НБУ у
складі Ради Банку і Ради директорів Банку. Рада Банку розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведен
ням.
Члени Ради Банку призначаються: одна половина — Верховною Ра­дою України, друга половина — Президентом України. Раду Банку очолює Голова НБУ.

Рада директорів Банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, здійснює управління діяльністю Банку. Очолює Раду дире
кто
рів Голова НБУ. До складу Ради Банку входять заст
упники Голови Банку та директори департаментів.

2.
ЕМІСІЯ ГОТІВКИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ОТІВКОВОГО ГРОШОВОГО ОБІГУ

2.1
. Центральний банк—емісійний банк краї
ни

Емісійна — найстаріша функція центрального банку. У XX ст. вона зазнала істотних змін у зв'язку з переходом від системи золотого стандарт
у до системи обігу паперових грошей, а також внаслідок модифікації грошо­вого обігу (розширення сфери використання депозитних грошей і поява електронних грошей).

В умовах обігу грошей, що не розмінюються на золото (Остаточно зв'язок грошей із золотом обірва
в
ся у 1971 р., коли США відмовились від подальш
ого обміну доларів, які належали державним установа
м інш
их к
раї
н, на золо
то
), забезпечен­ням грошей, що еміт
уються центральними банками, виступають головним чином боргові зобов'язання держави і комерційні векселя (див. баланси центральних банків на с. 5, 6).

Цент
ральні банки, як правило, мають монопольне право емісії банк­нот на території всієї країни (за деяким винятком). Крім банкнот, у багать­ох країнах в обігу знаходиться також розмінна монета. Незважаючи на те, що готівкові гроші становлять невелику частину грошової маси, вони ство­рюють основу грошової системи країни. Готівкові гроші, що еміт
уються центральним банком, у багатьох країнах є единим
законним платіжним за­собом на своїй території.

Згідно з умовами створення Європейського монетарного союзу не пізніше 1 січня 2002 року на території країн Європейської співдружності будуть введеш в обіг євробанкноти
і євромонети,
а Європейська система центральних банків почне обмін національних банкнот і монет на «євро»
гроші.

Центральні банки займаються забезпеченням платіжного оборот
у готівковими грошима, на них покладено виготовлення банкнот, а в деяких країнах — і чеканка монет. Центральні банки продають готівкові гроші комерційним банкам, як правило, за номіналом, а в деяких країнах з неве­ликою комісією.

Згідно з діючим законодавством і законопроектом «Про Націона­льний банк України» виключне право емісії гривні і розмінної монети, ор­ганізація їх обігу та вилучення з обігу належать Національному банку Ук­раїни. Гривня (банкноти й монети) є єдиним законним платіжним засобом на території нашої держави.

Виробництво національної валюти здійснюєт
ься на виробничих по­тужностях Банкнотно-монетного двору Національного банку України із за­стосуванням прогресивних технологій і сучасного обладнання.

Національний банк затверджує дизайн національних грошей, вста­новлює їх номінали і платіжні ознаки, визначає перелік елементів захисту грошей від підробки, рег
улює структуру готівки в обіг
у за номіналами, за­безпечує потреби економіки в готівці, розробляє вимоги щодо якості готівки, контролює стан готівки, вилучає з обігу зношені, пошкоджені банкноти і дефектні монети, займається їх утилізацією. Національний банк як емісійний банк країни регулює готівковий грошовий обіг у поза­банківській системі і в установах банків, розробляє правила зберігання, пе­ревезення та інкасації готівки.

Основні напрямки діяльності Національного банку в галузі готів­кового обігу на перспективу:

- зменшення частки готівки (МО)
у загальному обсязі грошової маси (МЗ);

- прискорення впровадження безготівкових форм розрахунків у спо­живчому секторі з використанням платіжних карток;

- запровадження прогресивних технологій та сучасного обладнання на всіх стадіях руху й обробки готівки;

- реформування системи інкасації та перевезення готівки (створення немонополізованої гнучкої і розгалуженої системи);

- вдосконалення контролю за справжністю грошових знаків і за їх якістю;

- створення системи страхування ризиків, що викликані роботою банків з готівкою.

2.2.
Регулювання готівкового грошового обігу в позабанківській
системі

В умовах кризового стану економіки в Украї
ні високими темпами збільшуєт
ься грошова маса і в тому числі ї
ї готівковий компонент (табл. 1).

Обіг депозитних
грошей має рад переваг у порівнянні з обігом готівки. В країнах з ринковою економікою в останні десят
иріччя спо­стерігається звуження сфери готівкового грошового обігу, що викликано успішним розвитком електронної системи розрахунків.

Таблиця І

Структура грошової маси в Україні, млн. грн

(на кінець періоду)

Показники	1992	1993	1994	1995	1996	1997	июль 1998
Готів-ка
(гроші поза банками МО)	5	128	793	2623	4041	6132	6390
Темпи зростання до попередньо-го періоду, %	2560	620	331	154	152
Грошова маса (М 2 до 1995 р., М3 з 1995 р.)	25	482	3216	6930	9364	12541	13458
Темпи зростання до попереднього періоду, %	1928	667	215	135	134	47
Доля готівки в загальній грошовій масі, %	20	27	25	38	43	49	103

В Україні в умовах планово-централізованої
економіки існувало чітке розмежування грошового оборот
у на готівковий і безготівковий. З кінця 1997 р. Національний банк проводить політик
у лібералізації готівкових розрахунків між суб'єктами господарювання. Національний банк визначив основні принципи оборот
у готівки н
а підприємствах:

1. Підприємства зобов'язані зберігати свої кошти в установах банків.

2. Підприємства можуть зберігати готівку в своїй касі в межах ліміту залишку готівки в касі на кінець робочого дня, що встановлюєт
ься устано­вою банку.

3. Підприємства можуть здійснювати розрахунки між собою і з гро­мадянами як у безготівковій, так і у готівковій формі, як за рахунок коштів, одержаних в установі банку, так і за рахунок виручки від реалізації.

4. Підприємства можуть одержувати готівку з власних рахунків в ус­тановах банків на цілі, визначені у чеку, без подання обґ
рунтовуючих до­кументів.

5.
Кошти та виплати, пов'язані з оплатою праці та виплатою диві­дендів, підприємства мають одержувати виключно з кас банків. (не за рахунок виручки).

Перевірки дотримання підприємствами касової дисципліни здійсню­ють різні державні контролюючі органи і комерційні банки.

6. НБУ встановлює єдині для всіх підприємств правила ведення обліку касових операцій.

7. Видача кредитів підприємствам, як правило в безготівковій формі.

8. Перевірку дотримання касової дисципліни здійснюють органи Податкової служби, державного контрольно-ревізійного управління, Мін.Фін., фінансові органи, КБ.

2.3.
Організація емісійно-касово
ї роботи установах Національного банку України

Для виконання емісійної функції Національний банк створює ре
зервні
фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Ці фонди перебувають
виключно у розпорядженні Національного банку. В регіональних управліннях НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах і в оборотній касі, які створюються дл
я забезпечення оперативного рег
улювання готівкового обігу в регіоні.
егіональні управління наділяються правами самостійно розпоряджатися готівкою,
яка зберігається в їх сховищах та в
оборотні
й касі
.

Ре
гіональні управління здійснюють касове обслуговування комер
ційних
банків на підставі договорів на платній основі. Підкріплення опе
раційних
кас установ комерційних банків та здача ними надлишків готівки і зношених банкнот до оборотної каси регіональних управлінь НБУ здійснюєт
ься за їх заявками з проведенням відповідних сум по кореспондентських рахунках.

2.4.
Регулювання касової
роботи в установах комерційних банків.

Комерційні банки самостійно розпоряджаються готівкою, яка залучена їх установами. Касові операції і касове обслуговування клієнтів вони здійснюють на основі відповідної ліцензії Національного банку України. На комерційні банки покладається відповідальність за утримання готівки в обігу
в належному стані та вилучення з обіг
у зношених, пошкоджених, фальшивих банкнот і монет. У зв'язку з цим установи к
омерційних банків проводять повне перерахування, сорт
ування та пакування готівки, яка надходить до їх кас, за вимогами, визначеними Національним банком. Національний банк встановлює для комерційних банків правила здійснення касових операцій для забезпечення належного рівня зберігання грошових коштів, затверджує вимоги до проектування і будівницт
ва банків стосовно касового вузла і грошових сховищ, розробляє порядок організації охорони банків.

2.5.
Прогнозування грошової
емісії та потреби в готівці

Головна мета прогнозування готівкової маси — визначення обсягу готівки, необхідного для нормального та безперебійного функціонування економіки. П
рогнозування здійснюється з урахуванням основних напрямків грошово-кредитної політики, показників соціально-економічного
розвитку країни, прогнозних розрахунків балансу грошових доходів і витрат насе­лення і звітності про касові обороти.

Прогнози касових оборотів щоквартально складають установи ко­мерційних банків і Національного банку України за единою
схемою (схема 1)

Схема 1

НАДХОДЖЕННЯ № символу

Надходження торговельної виручки 02

Надходження виручки від усіх видів транспорту 05

Надходження квартирної плати і комунальних платежів 08

Надходження виручки видовищних підприємств 09

Надходження виручки підпр-в побутового обслуговування 11

Надходження на рахунки колективних сільськогосподарських підприємств 13

Надходження на рахунки за вкладами громадян 16

Надходження від підприємств зв'язку 17

Інші надходження (включаючи повернення заробітної плати) 32

Купівля готівки комерційними банками 37

Підкріплення оборотної каси з резервних фондів 38

ВИДАТКИ

Видачі на оплат
у праці, грошові виплати і заохочення, інші вип­лати, що
не входять до складу фонду оплати праці 40

Видачі на закупівлю сільськогосподарських продуктів 46

Ви
дачі з рахунків колективних сільськогосподарських підприємств 47

Ви
дачі на виплату пенсій, допомог і страхових відшкодувань
50

Видачі з рахунків за вкладами громадян 55

Видачі підкріплень підпр-вам зв'язку 59

Видачі на інші цілі 61

Продаж готівки комерційними банками 72

Перерахування з оборотної каси до резервних фондів 73

Прогн
оз визначає джерела й розмір надходжень готівки до кас бан­ків, цільове спрямування і розмір видач готівки із кас банку, розмір випус­ку грошей або їх вилучення з обігу.

Установи комерційних банків складають прогнози готівкового обігу на основі інформації, яку вони отримують від клієнтів (касові заявки, роз­рахунки надходження торговельної виручки тощо), а також на основі влас­ного аналізу стану економіки в поточному кварталі й очікуваних змін у на­ст
упному кварталі.

Методи прогнозування надходжень і видач готівки по окремих стат­тях прогнозу розрізняються, що зумовлено різною економічною природою окремих статей. Основне джерело надходження готівки в каси банків — це торговельна виручка. За основу прогнозування надходження виручки бе­ре
ться прогноз роздрібного товарооборот
у торговельних підприємств, що мають рахунки в даній установі банку, і відраховується виручка, що не інкасуєт
ься, тобто не надійде у вигляді готівки в касу банку. Для визначен­ня сум ви
дач на оплат
у праці за основу прогнозування береться загальна сума фонду оплати праці підприємств, що обслуговуються у даній установі, і відраховуються суми безготівкових перерахувань та утримань.

Установи комерційних банків подають прогнози касових оборотів регіональним управлінням НБУ. У свою чергу, регіональні управління складают
ь прогноз касових оборотів по регіону на основі прогнозних і звітних матеріалів, які вони одержують від республіканських, обласних і міських органів виконавчої влади, а також враховуючи прогнози, надані комерційними банками. Установи НБУ здійснюют
ь розподіл показників квартального прогнозного розрахунку за місяцями і подають його в Депар­тамент готівково-грошового обігу
Національного банку України за місяць до початку прогнозованого кварталу.

Департамент складає квартальний прогноз касових оборотів в цілому по країні із щомісячним розподілом всіх показників по регіонах. Показники прогнозного розрахунк
у доводяться до регіональних управлінь НБУ, а останні доводять їх до комерційних банків.

3.
КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ.

3.1.
Кредитування (рефінансування) комерційних банків

Центральний банк надає кредити комерційним банкам на емісійній основі, тобто в процесі кредит
ування (рефінансування) він еміт
ує (створює) гроші (платіжні засоби обіг
у).

Найбільш поширені способи кредитування
(рефінансування) коме
р­ційних банків:

- редисконтування
векселів;

- ломбардний кредит (кредит під заставу цінних паперів);

- операції РЕПО
(купівля у комерційних банків цінних паперів на умовах угоди про зворотний їх викуп).

Центральний банк встановлює певні вимоги до тих цінних паперів, які він використовує в процесі кредит
ування комерційних банків. Як пра­вило, це повинні бути або державні цінні папери, або першокласні ко
мерційні
ве
кселі. Він визначає також умови надання кредит
у: розмір про­центної ставки, ліміт (квот
у) кредитування,
строки надання кредиту, частку покриття портфеля цінних паперів кредитом тощо. Обсяг і умови кредиту­вання комерційних банків змінюються залежно від основних напрямків грошово-кредитної політики, яку проводить центральний банк.

Для кожної країни характерні свої особливості встановлення кредит­них відносин центрального банку з комерційними банками.

Німецький федеральний банк досить активно кредитує комерційні банки. Найбільш поширена форма кредитування
— це операції РЕПО
(37,7 % активів банку), на другому місці — редисконтування
векселів (17,6% активів банку) і на третьому місці — надання ломбардних кредитів (1,6% активів банку), це найбільш дорогий для комерційних банків спосіб підвищення ліквідності (див. баланс цього банку на с. 5).

Інакше складаються кредитні відносини між федеральними резерв­ними банками і комерційними банками у США. Кредити надаються голов­ним чином під заставу цінних паперів і мають цільову спрямованість (регулюючий, сезонний і надзвичайний кредит). Частка кредитів в активах балансу федеральних резервних банків дуже незначна (менше 1 %).
Крім того, з метою підвищення ліквідності комерційних банків федеральні ре­зервні банки використовують операції РЕПО. Цінні папери, куплені згідно з угодами РЕПО, займають у консолідованому балансі федеральних ре­зервних банків близько 5 % активів (див. баланс цього банку на с. 6).

Згідно із Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національний банк може надавати кредити комерційним банкам на строк за домовленістю з ними і під заставу векселів і цінних паперів.

До середини 1994 р. НБУ проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Він надавав кредити тільки тим бан­кам(головним чином колишнім державним спеціалізованим банкам)
,
які брали зобов'язання вкладати отримані у кредит кошти в пріоритетні напрямки розвитку економіки.

З середини 1994 р. НБУ почав проводити кредитні аукціони. Мета проведення аукціонів — забезпечити рівний доступ для всіх комерційних банків до кредит
ів цент
рального банку. До участі в аукціонах допускаються комерційні банки, що працюють не менше одного року, виконують норму обов'язкового резервування, дотримуються встановлених НБУ економічних нормативів, своєчасно подають НБУ звітність і не мають простроченої за­боргованості за кредитами НБУ.

При проведенні аукціону комерційні банки — потенційні позичаль­ники — направляють Аукціонному комітету заявки із зазначенням обсягу кредитів, який вони хотіли б отримати, і показником процентної ставки.

Заявки задовольняються в міру зниження запропонованої процентної ставки, починаючи з найвищої. Комерційні банки, чиї заявки задоволені, оформляють кредитний договір із регіональними управліннями НБУ. Важ­ливою умовою отримання кредит
у є укладення договору про забезпечення його повернення (договір поруки або договір застави). Після оформлення кредитного договору регіональне управління НБУ перераховує гроші на ко­респондентський рахунок банку, що отримав кредит НБУ.

У 1995 р. НБУ проводив цільові кре
дитні аукціони. Кредити на цих аукціонах могли отримати комерційні банки, які, у свою черг
у, мали намір кре
дитувати підприємства, що здійснюють структурну
перебудову, санацію виробництва і потребують державної підт
римки.

Починаючи з 1996 р., НБУ надає комерційним банкам ломбардний кредит
під забезпече
ння державними цінними паперами. Право на отри­мання ломбардного кредит
у мають комерційні банки, діяльність яких відповідає певним вимогам (див. умови участі в кредитних аукціонах НБУ на с. 15). Кредит надається на строк до 10 днів. При цьому термін пога­шення цінних паперів, наданих у забезпечення кредиту, не повинен збігатися з терміном користування кредитом.

Заборгованість комерційного банку за кредито
м не повинна переви­щувати 75 % варт
ості порт
феля цінних паперів, що надані в забезпечення ломбардного кредиту. Процентна ставка, за якою НБУ видає ломбардний кред
ит, залежить від сит
уації на грошовому ринку і, як правило, на кілька процентних пунктів перевищує офіційну облікову ставку НБУ.

Ломбардний кредит надає
ться на підставі кредитного договору, що укладається між регіональним управлінням НБУ і комерційним банком. На період користування кре
дитом державні цінні папери, надані в забезпечен­ня кредит
у, блокуються в Депозитарії НБУ на окремому рахунку. Після по­гашення ломбардного кредиту і сплати процентів відбувається розблокування
цінних паперів, і комерційному банку знову надаєт
ься право вільного їх обігу.

У випадку відсутності або недостатності коштів на кореспондентсь­кому рахунку комерційного банку залишок заборгованості за ломбардним кредитом і проценти за ним погашаються за рахунок кошт
ів від реалізації Національним банком цінних паперів, що були надані в забезпечення кре­дит
у.

Формування в Україні повноцінного ринку державних цінних па­перів дозволило Національному банку, починаючи з 1997 р., проводити рефінансування комерційних банків шляхом купівлі у них цінних паперів із обов'язковою умовою зворотного викупу цінних паперів комерційними банками у встановлений строк.

Національний банк наділений можливістю надавати комерційним банкам, які пе
реведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційний кредит. Кредит надасться з метою забезпечення платоспроможності й ліквідності банку і для підтримки заходів фінансового оздоровлення. Строк кредиту визначає Правління НБУ. Стабілізаційний кредит надасться тільки за умови його забезпечення заставою високоліквідних активів ко­мерційного банку або під гарантію чи поручительство інших фінансове
стабільних банків.

У перспективі НБУ планує використовувати такий метод рефінан­сування комерційних банків, як редисконтування
векселів за умови, що во­ни будуть мати не менше трьох підписів і строк погаше
ння до шести місяців.

3.2.
Організація міжбанківських розрахунків

Центральний банк несе відповідальність за ефективне і безперебійне функціонування платіжної системи країни, забезпечення мінімізації ризику в цій системі.

Виходячи з характеру платежів, які здійснює платіжна система, розрізняють:

- системи міжбанківських розрахунків;

- внутрішньобанківські платіжні системи;

- системи «клієнт-банк»;

- системи споживчих платежів, тобто системи масових платежів на­селення з використанням карток.

Системи міжбанківських розрахунків призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, що зумовлені виконанням платежів клієнтів банків або власних зобов'язань одного банку перед іншим. Систе­ми міжбанківських розрахунків різних країн можуть значно відрізнятися. В світі не існує єдиної
платіжної моделі, але існують загальні принципи по­будови платіжної системи.

Залежно від характеру стосунків між учасниками платіжного проце­су розрізняють два основних методи здійснення розрахунків:

- з використанням двосторонніх кореспондентських рахунків;

- з використанням рахунків у центральному банку, який відіграє роль посередника у розрахунках.

За повнотою здійснення міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків: систему валових і систему клірингових розрахунків.

Система валових розрахунків (брутто
, gross) передбачає розрахунок за кожним платіжним документом (тобто за кожною трансакцією) окремо.

Система клірингових розрахунків (нет
то, net) забезпечує накопичен­ня певного обсягу платіжних повідомлень, після чого виконується підраху­нок чистої нетто-позиції кожного з банків-учасників (виконується неттинг). Тобто, за платіжними документами, що стосуються одного учасника, вираховується різниця між сумами коштів, які цей банк отримує, та кош­тами, які він сплачує, і ця різниця може бути як дебетовою, так і кредито­вою. Саме ці чисті нетто-позиції відображаються потім на рахунках банків-учасників.

Залежно від того, хто є власником системи міжбанківських розра­хунків, діють дві системи:

- система, якою центральний
банк володіє, яку він обслуговує і в якій виконує розрахунки;

- система, що є власністю структур приватного сектора (банківських асоціацій або клірингових палат) і в якій центральному банку відводиться роль агента з остаточних розрахунків.

Обидві системи поєднує
те, що остаточний розрахунок виконує цен­тральний банк.

Залежно від режиму функціонування кореспондентського рахунку розрізняють дві системи міжбанківських
розрахунків:

- система розрахунків з наданням банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту;

- система розрахунків без надання банком, який веде кореспон­дентський рахунок, кредиту-овердрафту, тобто платежі здійснюються у ме
­жах залишків коштів на кореспондентському рахунку.

За операційними параметрами електронних систем міжбанківських розрахунків розрізняють дві системи розрахунків:

- система пакетного режиму, коли платіжні документи обробляються періодично і групами (пакетами файлів платіжних документів);

- система реального часу, коли платежі зараховуються на кореспон­дентські рахунки у міру їх надходження.

Згідно з нормативними актами Національного банку міжбанківські розрахунки на території України можуть здійснюватись

- через систему електронних платежів (СЕП) Національного банку України;

- внутрішньобанківську платіжну систему;

- прямі кореспондентські відносини між банками (за наявності доз­волу регіонального управління НБУ за місцем відкриття кореспондентсько­го рахунку).

Починаючи з 1994 р. основна форма міжбанківських розрахунків в Україні — це система електронних платежів через мережу розрахункових палат НБУ. Система забезпечує: — прискорення розрахунків між банками;

- підвищення рівня надійності розрахунків;

- посилення контрольної функції НБУ за станом кореспондентських рахунків комерційних банків;

- раціональне використання тимчасово вільних ресурсів банків то­що.

СЕП побудована як деревовидно-мережна структура (схема 2). На нижньому рівні СЕП містяться банки-учасники електронних розрахунків. Середній рівень СЕП представлений мережею регіональних розрахункових палат (РРП). РРП — це підрозділ регіонального управління Національного банку, який обслуговує банки-учасники СЕП відповідного регіону. На верхньому рівні СЕП знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП),
яка організує функціонування СЕП у цілому і керує роботою регіональних розрахункових палат.

Для участі в СЕП комерційний банк встановлює з регіональним управлінням НБУ кореспондентські відносини, тобто укладає угоду про відкрит
тя кореспондентського рахунку. Коррахунки ведуться в електронній формі в регіональному управлінні НБУ. Одночасно з відкриттям кореспон­дентського рахунку комерційному банку-учаснику СЕП відкривається технічний кореспондентський рахунок в РРП,
через який безпосередньо здійснюються міжбанківські
розрахунки.

СЕП пропонує різні способи взаємодії головного банку з його філіями при виконанні міжбанківських
розрахунків. Ці способи отримали назву «моделей обслуговування консолідованого коррахунку
в СЕП» (схеми 3 - 9). При розробці моделей враховували, що банки своїми філіями повинні керувати:

- у масштабі всієї країни;

- якомога докладніше;

- за допомогою засобів СЕП;

- за дворівневою структ
урою.

Основні характеристики міжбанківських розрахунків на основі СЕП

СЕП — централізована система міжбанківських розрахунків типу «брутто», що є власністю НБУ.

СЕП працює без надання Національним банком кредиту овердрафту, тобто платежі здійснюються в межах залишків коштів на коррахунках ко­мерційних банків.

СЕП забезпечує розрахунки між банківськими установами в національній валюті України і в найбільш уживаних іноземних валютах.

СЕП базується на повністю безпаперовій технології. Основним ре­жимом роботи є обмін електронними платіжними документами та службо­вими повідомленнями за допомогою засобів електронної пошти НБУ.

Ініціатива проведення трансакцій у СЕП належить банку, який дебе­тує власний рахунок. Виходячи з цього, основним типом платіжних доку­ментів, що використовується в розрахунках, є кредитові документи, тобто платіжні доручення. Платіжні трансакції в СЕП є безвідкличними. СЕП заснована на пакетному способі передачі інформації. Послуги системи електронних міжбанківських розрахунків платні. Основні кількісні показники СЕП за станом на середину 1997 р.:

- навантаження СЕП — 250 - 350 тисяч платіжних документів упро­довж дня;

- кількість банківських установ-абонентів — приблизно 2450;

- термін проходження платіжних документів від платника до одер­жувача — від 10 хвилин до 2 годин; - суми платежів необмежені. Доларовий еквівалент суми платежів

—від 0,1 долара до 100 млн. доларів; - кошти обертаються в системі від 3 до 7 разів на день. Основні тенденції, що притаманні діючій системі міжбанківських
розрахунків:

- концентрація грошових коштів на консолідованих коррахунках го­ловних банків (юридичних осіб); - проведення більш жорсткої політики головного банку щодо своїх філій у сфері міжбанківських розрахунків;

- централізація обробки платіжних документів у ЦРП
НБУ та розра­хункових цент
рах великих комерційних банків; - поступове збільшення кількості й обсягів платіжних трансакцій. У перспективі прогнозується впровадження системи термінових пе­реказів крупними сумами в реальному часі (Кеаі Тіте Стояв 8ей1етепі
),

яка вже широко використовується в країнах з розвинутою ринковою еко­номікою (табл. 2).

Таблиця 2

4.
РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАГЛЯД

4.1.
Необхідність і задачі банківського регулювання та нагляду

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі мож­ливості впливати на здійснювані в Україні економічні процеси як позит
ивно, так і негативно, що зумовлює необхідність регламентації їх діяльності.

Держава в особі центрального банку покликана забезпечувати стабільність грошового обігу і національної валюти, що неможливо без ре­гулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати гроші.

Банки — це довірчі установи. Суспільство розглядає виконання дер­жавою функції банківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію збереження банківських вкладів.

Банки відіграють ключову роль в економіці і в той самий час їм при­таманна підвищена фінансова вразливість (низька частка капіталу, за­лежність від банківських ризиків), що зумовлює необхідність прийняття державою заходів стосовно банківського регулювання та нагляду.

Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні інститути, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що ро­бить регулювання та нагляд за їх діяльністю обгрунтованим і необхідним завданням держави. Основні задачі банківського регулювання й нагляду:

- забезпечення стабільності та надійності банківської системи;

- захист інтересів вкладників банків; — створення конкурентного середовища у банківському секторі;

- забезпечення відкритості політики і діяльності банківського сектора. Необхідність банківського регулювання та нагляду в умовах ринко­вої економіки ні в якому разі не означає виключення саморегуляції банківського сектора через ринкові механізми.

В умовах трансформації економіки в Україні реформується бан­ківська система і одним із найважливіших компонентів цього процесу є створення системи пруденційного банківського регулювання та нагляду.

4.2.
Організація системи банківського регулювання та нагляду

Практика банківського регулювання й нагляду в розвинутих країнах характеризується різноманітністю установ та органів, що уповноважені державою займатись цією діяльністю.

У більшості ринкових економік законодавчі та нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання. Що стосується наглядової функції, то ї
ї, окрім цен­трального банку, можуть виконувати спеціальні установи, створені під о
ги­дою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламе
нту.

Дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі не­обхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними задач і щоб ці повноваження були передбачені на законодавчому рівні.

В Україні згідно із законом «Про банки й банківську діяльність» функції банківського регулювання та нагляду здійснює Національний банк України. Що стосуєт
ься регулятивної функції, то її виконують різні депар­таменти центрального апарату Національного банку. Для здійснення нагля­ду за діяльністю банків у центральному апараті Національного банку ство­рена служба нагляду, що складається з Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, а саме:

- департамент реєстрації та ліцензування банків;

- департамент безвиїзного нагляду;

- департамент інспектування банків;

- департамент з питань роботи з проблемними банками;

- управління координації з питань банківського нагляду. На рівні регіональних управлінь Національного банку створені відповідні підрозділи.

4.3
. Основні напрямки регулювання банківської діяльності в Україні

Національний банк України, спираю
чись на законодавчу базу й світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського
комітет
у з банківського нагляду, визначає декілька основних напрямків регулювання діяльності банків.

1. Порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Ство­рення й реєстрація к
омерційних банків в Україні регулюються Положенням про створення і реєстрацію комерційних банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 27 березня 1996 р. № 77. Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за участю інозем­ного капіталу, приймає Правління Національного банку України, а комерційного
банку, створеного за участю вітчизняного капіталу, — Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

2. Порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської діяльності. Ліцензування банків регулюється Положенням про порядок ліцензування банків в Україні, затвердженим постановою Правління Національного банку від 27 березня 1996 р. № 77. Комерційні банки мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії Національного банку.

3. Правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інструкцій, положень, рекоме
ндацій, наприклад Інструкція НБУ «Про організацію роботи з готівкового

обігу установами банків України», Поло­ження про кредитування тощо.

4. Принципи й стандарти бухгалтерського обліку та звітності в банках. З початку 1998 р. у банківській системі України запроваджено облік і звітність за міжнародними стандартами (МСБО).

5. Економічні нормативи, що регламентують діяльність ко­мерційних банків і порядок конт
ролю за їх дотриманням (див. підрозд. 4.4).

6. Методи банківського нагляду, порядок визначення рейтингової оцінки діяльності банків, а також форми наглядового реагування, тобто впливу на банки (див. підрозд. 4.5).

7. Порядок страхування банківських ризиків. Згідно з вимогами Національного банку України комерційні банки зобов'язані створювати страховий резерв (загальний та спеціальний) для відшкодування можливих збитків, що виникають в результаті кредитної діяльності. Розмір страхово­го резерву визначаєт
ься загальною сумою всіх позичок (за деяким винят­ком), кваліфікованих за ступенем ризику та зважених на коефіцієнти ризи­ку (табл. 3, 4). Страховий резерв використовується на покриття безнадійної кредитної заборгованості.

Таблиця 4

Створення резерву для ввдшкодування можливих витрат за позиками комерційних банків

Група кредитів	Рівень резерву (ст упін ризику)
Стандартн і кредити Кредити під контролем Субстандартні кредити Сумнівні кредити Безнадійні кредити	2% 5% 20% 50% 100%

8. Порядок гарантування (страхування) банківських депози
тів (див. підрозд. 4.6).

9. Механ
ізм реорганізац
ії та ліквідації банків. Реорганізація ко­мерційного банку може бути здійснена:

- за ініціативою акціонерів комерційного банку;

- за рішенням Правління Національного банку України;

- за рішенням Арбітражного суду.

Нормативні документи НБУ передбачають такі форми реорганізації банку: злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення. Рішення про ліквідацію комерційного банку приймає Правління Націо­нального банку України. Постановою Правління відкликається ліцензія на право здійснення всіх банківських операцій, призначаєт
ься ліквідатор (ліквідаційна комісія), а також припиняються повноваже
ння правління, ра­ди комерційного банку і його загальних зборів. На підставі рішення Національного банку ліквідатор (ліквідаційна комісія) проводить реор­ганізацію комерційного банку або його продаж. Ліквідація комерційного банку вважається завершеною з моменту внесення запису про це до Рес­публіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ.

4.4.
Економічні нормативи, що регламентують діяльність омерційних банків

Національний банк України встановив для комерційних банків обов'язкові економічні нормативи, що поділяються на три групи.

І. Економічні нормативи, що регламентують капітальну базу банків

Показники	Нормативне значення
Н1— мінімальна величина капіталу банку	Не менше ніж 2 млн. ЕКЮ на 01.04.98 р. 3 млн. ЕКЮ на 01.04.99 р.
Н2 — мінімальна величина статутного капіталу банку	Не менше ніж 1 млн. ЕКЮ
Н3— показник платоспроможності К/А*ризик	Не менше ніж 8 %
Н4— показник достатності капіталу К/За	Не менше ніж 4 %

Залежно від дотримання нормативів капітальної бази, додержання порядку і строків формування резерву на покриття кредитного ризику Національний банк поділяє комерційні банки на 3 категорії капіталу і ре­комендує комерційним банкам здійснювати розподіл капіталу відповідно до встановленої їм категорії. Для тих банків, які своєчасно не сформують капітал згідно з обов'язковими нормативами. Національний банк розробив механізм нарощування капітальної бази.

За сумою сплачених статутних фондів на початок 1998 р. комерційні банки України поділяються на такі групи:

5 млн. ЕКЮ і більше — 24 банки

3 - 5 млн. ЕКЮ — 27 банків

2 - 3 млн. ЕКЮ — 12 банків

1 - 2 млн. ЕКЮ — 36 банків

ІІ. Економічні нормативи, що регламентують ліквідну позицію комерційних банків

Показники	Н ормативне значення
Н5 — показник миттєвої ліквідності (К+Кр)/( Рп+Пр)	Не менше ніж 15 %, з 01.01.99 р.—20%
Нб — показник загальної ліквідності А/З	Не менше ніж 100 %
Н7 — показник співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку Ва/Рл	Не менше ніж 15 "/в, з 01.01.99 р.—20 %
Н8 — максимальний розмір ризику на одного по­зичальника	Не більше ніж 25 %
Н9 — норматив «великих» кредитних ризиків	Не більше 8-кратного розміру капіталу
Н10 — норматив максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдеру	Не більше ніж 5 %
Н11 — норматив максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, нада­них інсайдерам	Не більше ніж 40 %
Н12 — норматив максимального розміру наданих міжбанківських позик Мб/К	Не більше ніж 2СР%
Н13 — норматив рефінансування Мб0+Цк/К	Не більше ніж 300 %
Н14 — норматив інвестування Кін К+ЦП+Ва	Не більше ніж 50 % Коп.
Н15— норматив загальної відкритої валютної по­зиції банку Вп/К	Не більше ніж 40 %, з 01.07.98 р. — 30 % з 01.10.98 р. — 20 %
Н16 — норматив відкритої валютної позиції у вільно конвертованій валюті Він/К	Не більше ніж 20 %, з 01.07.98 р. — 15 % з 01.10.98 р. — 10 %
Н17— норматив відкритої валютної позиції в неконвертованій валюті Вн/К	Не більше ніж 10 %, з 01.07.98 р.—5%
Н18 — норматив відкритої валютної позиції у всіх банківських металах Вм/К	Не більше ніж 10% ^ ^

Контроль за дотриманням комерційними банками встановлених еко­номічних нормативів здійснюють відділи нагляду обласних управлінь і Де­партамент
безвиїзного нагляду
Національного банку України. За порушен­ня економічних нормативів Національний банк вживає заходів впливу згідно з Інструкцією «Про порядок
рег
улювання та аналіз діяльності ко­мерційних банків» та Положенням про застосування НБУ заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законодавства.

4.5.
Банківський н
агляд: методи проведення та заходи впливу

Нагляд за діяльністю банків НБУ та його установи традиційно здійснюют
ь за допомогою двох методів:

— безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

— виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окре
­мих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядо­вими органами певних заходів з метою реагування на проблеми і недоліки, виявлені в діяльності банків. Безвиїзний нагляд грунтується на аналізі звітності, що подасться органам банківського нагляду на ре
гулярній основі і дає їм можливість відстежувати
фінансовий стан банків.

Безвиїзний нагляд використовуєт
ься як система раннього застере­ження, що дозволяє наглядовим органам приймати рішення про застосу­вання до банків кориг
уючих заходів до загострення сит
уації або до прове­дення інспекційної перевірки на місці.

Інспекційні перевірки банків на місцях повинні проводитися кваліфікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризиків, на які наражається той чи інший банк, і визначити якість управління цими ризиками. Інспект
ування дозволяє органам банківського нагляду відстежувати такі аспекти діяльності банків:

- достовірність звітності;

- дотримання законів і нормативних актів;

- надійність управління банком;

- стійкість фінансового стану банку.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає координацію зусиль безвиїзного нагляду та інспектування,
тому що ці наглядові методи є взаємодоповнюючими.

Економічний аналіз діяльності банків дозволяє наглядовим органам визначити в процесі нагляду узагальнюючу (рейтингову)
оцінку фінансо­вого стану комерційного банку. При визначенні необхідно використовувати стандартизовану систему, за допомогою якої всі банки можна розглядати під єдиним кутом зору. Такою системою є загальновідома система САМЕЬ. Рейгингову
оцінку визначають департаменти безвиїзного нагляду (попе­редній рейтинг) та інспект
ування Національного банку України, а також відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Департамент безвиїзного нагляду на основі аналізу звітності ко­мерційного банку формує «попередній» рейт
инг. Якщо ця оцінка становить «3», «4» і «5» і при цьому банк не знаходиться в режимі фінансового оздо­ровлення, ліквідації, банкрутства або припинення діяльності, він підлягає терміновому інспект
уванню. Якщо банк знаходиться в одному із наведених режимів, нагляд за його діяльністю буде здійснювати департамент з питань робо
ти з проблемними банками та відповідні підрозділи регіональних управлінь НБУ.

Система рейтингу банків включає визначення таких показників: - достатність капіталу;

- які
сть активі
в;

- якість управління;

- дохідність;

- ліквідність. Сукупний рейтинг банку визначаєт
ься таким чином:

- за кожним із наведених показників нараховуються бали від 1 (сильний) — до 5 (незадовільний);

- бали підсумовуються і діляться на п'ять для визначення сукупної рейтингової
оцінки.

Сукупний рейтинг характеризує загальний фінансовий стан банку: «сильний», «задовільний», «посередній», «граничний», «незадовільний». Національний банк України на основі аналізу діяльності банку, враховуючи його рейтинг, визначає, в якому режимі працюватиме банк:

- у звичайному режимі згідно з отриманою ліцензією;

- у режимі фінансового оздоровлення;

- в особливому режимі фінансового оздоровлення;

- в режимі призупинення діяльності, коли вирішується питання про його реорганізацію або ліквідацію.

До комерційних банків, які порушують банківське законодавство, Національний банк вживає заходів впливу. Вибір таких заходів впливу проводиться з урахуванням:

- характеру допущених комерційним банком порушень;

- причин, які зумовили виникнення виявлених порушень;

- загального фінансового стану комерційного банку;

- значущості комерційного банку на ринку послуг. Заходи впливу до комерційних банків:

1) непримусові — лист із зобов'язанням; письмове попередження;

2) примусові — підвищення норми обов'язкових резервів; відкли­кання ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій; усу­нення керівницт
ва комерційного банку
від управління; п
ризначен
ня тимча­сової адміністрації для управління банком; стягнення за рішенням суду штрафу в розмірі неправомірно отриманого доходу; ліквідація банку;

3) переведення комерційного банку в режим фінансового оздоров­лення представляє систему непримусових та примусових заходів, спрямо­ваних на усунення порушень у діяльності банку, які призвели його до збит­кової діяльності або скрутного фінансового стану.

П
ідставою для переведе
ння комерційного банку у режи
м фінан­сового оздоровлення є віднесення бан
ку до категорії проблемних, відсутн
ість необхідного рівня капіталу, порушення бан
ківського законодав­ства. Переве
дення здійснюється відповідно до постанови Правління Національного банку України.

Комерційний банк розробляє програму фінансового оздоровлення і надає п
регіональному управлінню НБУ, яке, у свою чергу, проводить її ек­спертизу і разом із своїми висновками подає відповідному департамент
у системи банківського нагляду України. Зміст програми фінансового оздоровлення:

- аналіз причин, які спричинили погіршення фінансового стану та збиткову діяльність комерційного банку;

- конкретні заходи фінансового оздоровлення із зазначенням термі­нів їх виконання та розрахунок економічного е
фе
кт
у від їх упровадження;

- прогнозні показники діяльності банк
у після вживання заходів фінансового оздоровлення;

- кошторис витрат щоквартально в цілому по банку та з розподілом по філіях.

У разі поліпшення фінансового стану банк переводиться у загальний режим роботи згідно з постановою Правління Національного банку. В разі погіршення сит
уації в банку під час дії режиму фінансового оздоровлення (максимальний термін 12 місяців) Правління НБУ може прийняти рішення про переведення банку на особливий режим контролю за його діяльністю з боку відповідальних виконавців регіонального управління НБУ.

Банку, що працює в режимі фінансового оздоровлення, заборо­няється займатися окремими банківськими операціями (наприклад, залу­ченням вкладів фізичних осіб), в той самий час для підтримки такого банку НБУ може надати стабілізаційну позику.

Якщо протягом встановленого строку фінансовий стан банку не поліпшиться.
Правління Національного банку приймає рішення про відміну режиму фінансового оздоровлення та про призупинення діяльності банку.

4.6.
Створен
ня системи гарантування депозитів

В останні роки в Україні розробляєт
ься проект закону «Про гарант
у­вання вкладів фізичних осіб». Цілі створення системи гарантування (стра­хування) депозитів:

- захист економічних інтересів вкладників банків;

- підт
римка ст
абільності банківської системи;

- стимулювання заощаджень, необхідних для інвестицій у реальний сектор економіки.

У світовій практиці діють дві системи гарант
ування депозитів:

- американська система (державна система, використовує різні засо­би вирішення проблемних ситуацій у банківській сфері, виконує наглядові функції, фінансове
підтримуєт
ься державою, більшість банків країни є учасниками цієї системи);

- німецька система (недержавна система, характерна обмеженістю або відсутністю формування страхового фонду, діє за принципом доб­ровільної участі банків у системі).

У країнах Європейської спів
дружності реалізуєт
ься програма запро­вадження уніфікованих засобів гарант
ування депозитів. Директивою ЄС від 30 травня 1994 р. «Про програму гарантування депозитів» пе
редбаче
ні такі положення:

- кожна країна, яка є членом ЄС, повинна мати одну або декілька програм гарант
ування депозитів;

- участь у програмі гарантування
депозитів є обов'язковою для всіх кредитних інстит
ут
ів;

- кредитні інстит
ути, які не є членами програми гарантування депо­зитів, не мають права приймати депозити;

- мінімальний рівень покриття встановлений у розмірі 20 000 ЕКЮ на одного вкладника;

- програма гарантування депозитів вступає в дію, коли депозити стають недоступними.

В Україні банки до прийняття закону про страхування (гаранту­вання) депозитів зобов'язані по депозитах фізичних осіб (у розмірі 15 %)
створювати обов'язкові резерви шляхом придбан
ня облігацій внутрішньої державної позики з подальшим їх блокуванням у Депозитарії НБУ.

5.
КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ УРЯДУ

5.1.
Касове виконання державного бюджету

Центральні банки, виступаючи в ролі банкіра й радника уряду з фінансових питань, як правило, ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства), акумулюючи
фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід доводить, що центральні
банки відіграют
ь помітну роль в організації і здійсненні касового виконання державного бюджет
у.

В Україні згідно із Законом «Про банки й банківську діяльність» ка­сове виконання державного бюджету організовує Національний банк Ук­раїни.

До середини 1993 р. в Україні діяла банківська система виконання державного бюджет
у, що перейшла у спадок від СРСР із його цен­тралізованою економікою та однорівневою
банківською системою. Вико­нання державного бюджету трутувалося
на принципі авансування витрат на кредитній основі. З другої половини 1993 р. фінансування витрат дер
жавного
бюджет
у стало здійснюватись у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджет
у, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком Міністерству фінансів.

Щоб поліпшити управління державними фінансами.
Пре
зидент Ук­раїни у 1995 р. підписав Указ «Про державне казначейство». Основні зав­дання цього відомства: організація виконання державного бюджет
у і дер­жавних позабюджетних фондів, контроль за використанням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.

У 1997 р. Кабінет Міністрів
і Національний банк України прийняли спільну постанову, яка передбачає поетапне запровадження в Україні ка­значейської системи виконання державного бюджету. На першому етапі, починаючи з 1997 р., поступово запроваджуєт
ься касове виконання дер­жавного бюджету через територіальні органи Державного казначейства за ви
датками. На другому етапі передбачаєт
ься поступове запровадження ка­сового виконання державного бюджету через казначейську систему за до­ходами. (Проблема створення бюджетного банка)

Щоб підвищити надій
ність зберігання бюджетних коштів та посили­ти контроль за їх рухом і використанням Кабінет Міністрів і Національний банк України визначають коло комерційних банків, уповноважених здій­снювати касове виконання державного бюджету і державних позабюджет­них фондів. З Національним банком і уповноваженими комерційними бан­ками головне управління Державного казначейства укладає угоди на здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.

Через уповноважені банки кошти державного бюджету акумулюють­ся на централізованому доходному
рахунку Головного управління Держав­ного казначейства України в ОПЕРУ Національного банку. Потім, згідно з розподілом бюджетних коштів, який здійснюють головні розпорядники (міністерства, відомства).
Головне управління Казначейства переказує кошти своїм територіальним управлінням, щоб забезпечи
ти фінансування видатків державного бюджет
у. Фінансування та оплат
у витрат розпоряд­ників коштів (бюджетних установ і організацій) здійснюють безпосередньо терито
ріальні управління Казначейства з єдиного казначейського рахунку, відкритого в уповноваженому комерційному банку.

5.2.
Кредитування уряду й обслуговування державного боргу

У країнах з розвинутою ринковою економікою кредитні відносини Центрального банку з урядом складаються по-різному. Так, у США Цен­тральний банк безпосередньо не кредитує уряд
і не купує державні цінні папери безпосередньо у емітента на первинному ринку. Німецький феде
ральний
банк може надавати кредити уряду федерації, але в обмеженій сумі. Банк Японії згідно з законом про банк може надавати незабезпечені кредити уряду і займатися андеррайтингом
державних позик.

Згідно з Законом України «Про банки й банківську діяльність» Національному банку забороняєт
ься фінансування дефіциту державного бюджету. Але за рішенням Верховної Ради України Національний банк може надавати Міністерству фінансів України кредит на загальних умовах.

До 1996 р. кредити Національного банку були майже единим
джере­лом покриття дефіциту державного бюджет
у. Обсяг емісійних кредитів Національного банку уряду України передбачався в Законі про державний бюдже
т на відповідний рік. На 1998 р. не планується використання кре­дитів НБУ для покриття дефіцит
у державного бюджету.

Згідно з законопроектом «Про Національний банк України» цен­тральному банку забороняєт
ься надавати прямі кредит
и як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат Державного бюджету Ук­раїни. Операції з купівлі та продажу цінних паперів Національному банку дозволяється проводити тільки на вторинному ринку.

В загальній сумі вимог Національного банку основне місце займають вимоги до уряду (табл. 5). В умовах дефіциту державного бюджету і недос­татності внутрішніх і зовнішніх джерел для його покриття Національний банк України в деяких випадках здійснює операції з торгівлі
ОВДП
на пер­винному ринку, виступаючи таким чином у ролі кредитора уряду.

Відповідно до діючого законодавства Націон
альний банк здійснює обслуговування державного борту.

Національний банк України виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої державної пози
ки та проведення платежів за ними.

Національний банк України організує продаж облігацій на первин­ному рин
ку в формі аукціонів, а також шляхом продажу за фіксованими цінами (табл. 7). Покупцями облігацій на торгах, що проводяться Націона­льним банком, вист
упають коме
рційні банки та їх філії. Банкам надасться право купувати облігації за рахунок власних і залучених коштів, а також за рахунок коштів клієнтів за їх дорученням. Операції нерезидентів на ринку облігацій обслуговують уповноважені комерційні банки, які уклали від­повідні договори з Національним банком України.

Рішення про час, місце й форму проведення торгів, обсяги та умови розміщення облігацій приймається Міністерством фінансів України за по­годженням з НБУ в межах загальної суми емісії, визначеної Кабінетом Міністрів. Розміщення облігацій здійснюється у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. Учасники тор­гів подають заявки на придбання облігацій Національному банку. Міністер­ство фінансів на основі аналізу пропозицій з придбання облігацій визначає ціну відсікання. За результатами проведення торгів Національний банк надсилає учасникам офіційне повідомлення про результати аукціонів. Ви­конуючи функції платіжного агента уряду, НБУ здійснює контроль за над­ходженням коштів від учасників торгів і організує перерахування коштів до доходної
частини Державного бюджету.

Облік прав власності за облігаціями здійснюєт
ься у депозитарії, який створено у Національному банку, на спеціальних рахунках депозитар­ного обліку. Депонентами депозитарія
НБУ в даний час виступають уста­нови банківської системи. Депозитарій обслуговує розміщення, укладання угод купівлі-продажу на вторинному ринку та погашення облігацій у сис­темі електронного обігу цінних паперів.

Національний банк здійснює розрахунки з погашення облігацій та сплати доходу на підставі платіжного доручення Державного казначейства.

Національний банк виконує функції контролюючого органу на ринку облігацій внутрішньої державної позики.

Національний банк приймає участь у процесі обслуговування дер­жавного зовнішнього боргу.
Загальний зовнішній борг країни складаєт
ься з державного зовнішнього боргу і приватного, негарантованого державою, зовнішнього борг
у. До складу державного зовнішнього борг
у входять:

- прямий державний зовнішній борг;

- умовний державний зовнішній борг (гарантований державою).

Загальний зовнішній довгостроковий борг Украї
ни За станом на 31.12.97 р.

Згідно з чинним законодавством України функції управління та об­слуговування зовнішнього державного боргу покладені на Міністерство фінансів України. Національний банк України в процесі обслуговування зовнішнього державного боргу виконує функції платіжного агента Уряду України, але його роль цим не обмежується.

З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для вико­нання зовнішніх фінансових зобов'язань НБУ організує на території Ук­раїни купівлю-продаж конвертованих валют за гривню.

Національний банк України виступає розпорядником креди
тів, от­риманих від Міжнародного валютного фонду. У 1994 - 1997 рр. Україна одержувала кошти кредитів «
STF»
та «Stand-by»
. За умовами МВФ надані фінансові ресурси використовуються для збільшення валют
них резервів НБУ з метою підтримки курсу національної грошової одиниці і фінан­сування дефіцит
у платіжного балансу. Уряд України веде переговори з Міжнародним валютним фондом про надання Україні кредиту розширено­го фінансування (EFF).
Обслуговування державного зовнішнього боргу
в частині зобов'язань щодо повернення валютних коштів, отриманих від Міжнародного валютного фонду, здійснюєт
ься за рахунок коштів НБУ.

На Національний банк України покладена відповід
альність за скла­дання платіжного балансу. Платіжний баланс — це структура макроеко­номічних показників, яка відображає результати зовнішньоекономічної діяльності держави за відповідний період часу та джерела її фінансування. У платіжному балансі фіксуються всі операції між резидентами та нерези­дентами держави, при яких потоки товарів та капіталів перетинають кор­дон економічної території України.

На Національний банк України покладена відповідальність за моніто­ринг стану загальної з
овні
шньої довгострокової заборгованості України і за по­дання Світовому банку звітності стосовно загального зовнішнього борг
у країни.

6.
ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ТА ІНСТРУМЕНТИ ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЇ

6.1.
Суть і цілі грошово-кредитної політики

У XX ст. формується система державного регулювання економіки і, зокрема, така важлива складова її частина, як грошово-кредитна політика.

Грошово-кредитну (або монетарну) політику звичайно визначають як комплекс взаємопов'язаних заходів з регулювання грошово-кредитного ринку, які проводить держава через центральний банк. Центральний банк виступає в ролі провідника, автора грошово-кредитної політики, тобто її головного суб'єкта. Проте слід зазначити, що при розробці грошово-кредитної політики, визначенні її основних параметрів центральний банк орієнтується на макроекономічні показники, які визначаються органами за­конодавчої і виконавчої влади (табл. 8).

Проведення грошово-кредитної політики передбачає визначення ії стратегії і тактики. Стратегія політики полягає:

- у виборі цілей;

- встановленні певної ієрархії цілей;

- визначенні параметрів цілей.

Тактика грошово-кредитної політики полягає у виборі засобів, інструментів, які є найкращими (преференційними) для досягнення постав­лених цілей. Цілі грошово-кредитної політики можна згрупувати таким чином:

- кінцеві;

- проміжні;

- оперативні.

Через те, що грошово-кредитна політика є одним із напрямків за­гальнодержавної економічної політики, її кінцеві цілі виступають як части­на глобальної стратегії, що визначається законодавчими й виконавчими ор­ганами влади. Стратегічні цілі загальнодержавної економічної політики — це:

- економічне зростання;

- висока зайнятість населення;

- стабільність цін у державі;

- рівновага платіжного балансу.

Центральний банк як орган державного регулювання, основне завдання якого полягає у забезпеченні сталості національної грошової оди­ниці, спрямовує свою грошову-кредитну політику, в першу чергу, на забез­печення стабільності цін і зниження рівня інфляції. Слід зазначити, що ефективність грошово-кредитної політики значною мірою залежить від уз­годженості кінцевих (стратегічних) цілей грошово-кредитної і загально­державної економічної політики.

Потреба у визначенні проміжних цілей викликана тим, що інстру­менти грошово-кредитної політики (політика відкритого ринку, політика рефінансування, політика обов'язкових резервних вимог) в основному не мають прямого безпосереднього впливу на кінцеві цілі. За проміжні цілі центральні банки звичайно вибирають досягнення певних змін обсягу гро­шової маси МЗ (або окремих її агрегатів), або певних змін у рівні процент­ної ставки. Ці орієнтири напряму пов'язані із досягненням кінцевої мети. Спрямованість і параметри проміжних цілей залежать від конкретної мак­роекономічної ситуації в країні, зокрема від характеру розвитку еко­номічного циклу.

В останні роки зросло значення такого проміжного цільового орієн­тиру грошово-кредитної політики, як обмінний курс національної грошової одиниці. Це викликано розширенням міжнародних зв'язків, зростанням взаємозалежності економік різних країн. Крім того, в країнах з перехідною економікою іноземна валюта часто виконує у внутрішньому обороті функцію засобу нагромадження, а інколи — й засобу платежу. За цих умов держава в особі Центрального банку, здійснюючи вплив на обмінний курс грошової одиниці, отримує змогу впливати не тільки на зовнішньоеко­номічну сферу діяльності, але й на внутрішньоекономічні показники. Гро­шово-кредитна політика не може орієнтуватися виключно на обмінний курс, вона використовує його як один із цільових орієнтирів.

Для досягнення зазначених проміжних цілей центральні банки, як правило, встановлюють ще й оперативні цілі, які вони можуть контролюва­ти. Головним чином центральні банки орієнтуються на монетарну (гро­шову) базу, тобто гроші, які вони самі безпосередньо створюють (готівка в обігу поза банківською системою і резерви комерційних банків).

Грошово-кредитна політика тісно пов'язана з бюджетною, податко­вою, валютною, зовнішньоекономічною. Так, якщо уряд стимулює еко­номіку суттєвим збільшенням державних витрат, результат буде значною мірою позначатися на характері грошово-кредитної політики. Емісія дер­жавних боргових зобов'язань чинить тиск на грошовий ринок, зв'язує час­тину грошової маси і спричиняє підвищення процентної ставки, що може призвести до скорочення приватних інвестицій (ефект витіснення) і підриву стимулів для розширення економічної активності. Якщо ж центральний банк одночасно проводитиме політику підтримки процентної ставки, він вимушений буде розширити пропозицію грошей, провокуючи інфляцію.

Інший приклад. Якщо центральний банк ставить за мету підтримку фіксованого обмінного курсу, то самостійна внутрішня грошова політика стає практично неможливою, тому що девізна політика (купівля або про­даж іноземної валюти на ринку) з метою підтримки обмінного курсу авто­матично веде до зміни грошової маси в економіці.

Таким чином, ефективна стабільна грошово-кредитна політика (під якою розуміється звичайно низький стійкий темп інфляції) передбачає не­обхідність узгодженості й координації грошово-кредитної політики з інши­ми напрямками загальнодержавної економічної політики і, зокрема, з на­прямками кон'юнктурної політики.

Місце й роль грошово-кредитної політики у системі державного ре­гулювання економіки по-різному визначають представники різних еко­номічних теорій, зокрема представники найбільш фундаментальних з них — монетаристської і кейнсіанської.

Національний банк України як центральний банк держави щорічно розробляє проект основних напрямків грошово-кредитної політики, які за­тверджуються Верховною Радою України.

Ці напрямки передбачають:

- аналіз і прогноз розвитку макроекономічної ситуації в Україні;

- основні завдання грошово-кредитної політики;

- цільові орієнтири грошово-кредитної політики;

- інструменти регулювання грошово-кредитного ринку. Параметри основних монетарних показників НБУ наведені в табл. 9. Грошово-кредитна політика Національного банку України на пер­спективу націлена на забезпечення внутрішньої і зовнішньої сталості гривні, досягнення фінансової стабілізації і створення на цій основі спри­ятливих умов для здійснення позитивних структурних зрушень в економіці, а також для вирішення важливих соціальних проблем.

6.2
. Інструменти реалізації грошово- кредитної політики

У своєму розпорядженні центральні банки країн з ринковою еконо­мікою мають досить широкий набір інструментів грошово-кредитного ре­гулювання. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічного розвитку країни, ступеня відкритості еко­номіки, традицій, конкретних умов.

З урахуванням характеру впливу на грошово-кредитний ринок вирізняють дві групи інструментів (засобів):
адміністративного впливу та економічного впливу. Інструменти першої групи мають, як правило, форму директив, лімітів, нормативів, що виходят
ь з центрального банку і спрямо­вані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків. Під інструментами другої групи розуміються різні засоби впливу центрального банку на грошово-кредитний ринок шляхом формування на ньому певних умов, що визначають поведінку суб'єктів ринку у напрямку, запрограмованому центральним банком. До класичних інструментів економічного впливу центрального банку на грошово-кредит­ний ринок звичайно відносять політику обов'язкових резервних вимог, політику рефінансування (процентну), політику відкритого ринку.

Інструменти грошово-кредитної політики можна також класифі­кувати, використовуючи такий критерій, як спрямованість впливу, і виді­лити інструменти загальної спрямованості, тобто ті, що впливають в цілому на весь грошово-кредитний ринок, і селективні інструменти, вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Слід додати, що селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок. До таких інструмент
ів відносять:

- селективну політику адресного рефінансування комерційних банків;

- встановлення для комерційних банків кредитних і депозитних стель;

- регламентацію процентної політики комерційних банків у вигляді встановлення обмежень по кредитних і депозитних ставках, по маржі;

- обмеження по обсягу і по умовах надання комерційними банками окремих позичок;

- залучення коштів комерційних банків на депозити в центральний банк тощо.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики і спрямованість їх використання залежать від ринкової кон'юнктури. Так, для пожвавлення ділової активності, інвестицій центральний банк проводить політику «дешевих грошей» (політику грошово-кредитної експансії). При цьому він знижує
офіційну процентну ставку, скорочує норму обов'язкових резервних вимог, виступає на відкритому ринку в ролі покупця цінних паперів і, та­ким чином, пропонує більш льготні умови для кредитування реального сек­тора економіки. І навпаки, в період наростання інфляційних процесів цен­тральний банк проводить політику «дорогих грошей» (політику грошово-кредитної рестрикції).

6.2.1.

Політика рефінансування

Політика рефінансування реалізується центральними банками двома шляхами:

- зміною обсягів і умов рефінансування комерційних банків;

- зміною офіційної процентної ставки рефінансування (процентна політика).

Національний банк України поступово збільшує обсяг рефінансуван­ня комерційних банків (табл. 2), запроваджує нові методи рефінансування, зокрема проведення операцій РЕПО (табл. II), створює для комерційних банків однакові умови для користування централізованими кредитами.

При визначенні процентної політики центральний банк враховує ряд факторів:

- рівень інфляції;

- процентні ставки на міжбанківському ринку;

- процентні ставки комерційних банків за кредитами і депозитами на небанківському ринку;

- доходність державних цінних паперів;

- динаміку обмінного курсу національної грошової одиниці;

- стан ліквідності комерційних банків тощо. До середини 1994 р. офіційна процентна ставка НБУ залишалась від'ємною, тобто вона була нижче рівня інфляції. З другої половини 1994 р. НБУ взяв курс на встановлення позитивної процентної ставки. У 1995 -1997 рр. Національному банку вдалося забезпечити стримування темпів зростання інфляції і відповідного зниження офіційної процентної ставки (табл.10).

Дія цього інструменту полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої комерційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку. Резервування частини коштів банків спрямовано головним чином на обмеження їх можливості збільшувати грошову масу в процесі депозитно-кредитної емісії.

Норма резервних вимог є важливою компонентою грошового муль­типлікатора. Залежність обсягу грошової маси від рівня норми резервних вимог простежується у формулі, що визначає пропозицію грошей:

MS=MS*mm,

де MS —
грошова пропозиція (маса); MB —
грошова база; mm —
грошовий мультиплікатор.

У свою чергу, формула грошового мультиплікатора має такий вигляд:

mm=(cr+1)/(cr+rr)

де cr — коефіцієнт депонування грошей, тобто величина співвідношення готівки й депозитів; rr — норма резервування, тобто співвідношення банківських резервів і депозитів. У свою чергу, банківські резерви визна­чаються двома чинниками: по-перше, нормою обов'язкових резервів, по-друге, величиною надлишкових резервів комерційних банків.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів, а саме:

— порядком визначення норми обов'язкових резервних вимог (на за­конодавчому рівні чи центральним банком);

- базою, що використовується для обчислення обов'язкових резервів (пасиви чи активи, які саме);

- визначенням банківських активів, які дозволяється використовува­ти для задоволення резервних вимог;

- величиною норми резервування та критеріями її диференціації;

- розрахунковим періодом додержання резервних вимог. Національний банк України активно використовує політику обов'яз­кових резервних вимог. Зараз норма резервування дорівнює 11,5 %. Обов'яз­ковому резервуванню підлягають усі кошти юридичних та фізичних осіб, залучені комерційними банками. Банки створюють обов'язкові резерви тільки у національній валюті і зберігають їх на коррахунку в Націона­льному банку. Частково банкам дозволяється формувати обов'язкові резер­ви за рахунок касової готівки й облігацій внутрішньої державної позики.

6.2.3.

Політика відкритого ринку

Політика відкритого ринку полягає у змінах обсягів купівлі та про­дажу цінних паперів центральним банком. Ці операції зумовлюють зміну резервів комерційних банків, що, у свою чергу, позначається на обсязі та вартості кредитів. У результаті центральний банк отримує можливість впливати на розмір грошової маси і рівень процентної ставки у потрібному напрямку, тобто досягаючи заздалегідь поставленої мети.

Об'єктом операцій на відкритому ринку виступають, як правило, цінні папери, що мають високу ліквідність, користуються повсюдним попи­том при незначних коливаннях ринкової вартості. Традиційно центральні банки проводять політику відкритого ринку в основному з державними цінними паперами на вторинному ринку.

Механізм операцій на відкритому ринку нескладний, що робить його привабливим для використання. В той же час для проведення цих операцій центральні банки використовують різноманітні угоди стосовно цінних па­перів, які відрізняються за цілим рядом параметрів, а саме:

- формою угоди (звичайна купівля чи продаж або ж на умовах зво­ротної купівлі — РЕПО);

- об'єктом угоди;

- терміновістю угоди;

- учасниками угоди.

Історично першою формою операцій на відкритому ринку були зви­чайні операції центрального банку з купівлі та продажу цінних паперів. Зростання попиту на цінні папери, зокрема з боку центрального банку, при­зводить до зростання їх ринкової вартості і одночасно з цим до падіння фактичної доходності, що, природно, спонукує власників цінних паперів до їх продажу і навпаки. Таким чином, центральні банки проводять операції на відкритому ринку, спираючись на дію ринкових механізмів коливання цін і доходності фінансових інструментів.

Операції РЕПО (REPO— repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частиш одна сторона продає цінні папери іншій стороні. В той самий час перша сторона бере на себе зобов'язання викупити зазначені цінні папери у визначений термін або на вимогу іншої сторони. Це зобов'язання на зворотну купівлю відповідає зобов'язанню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Зво­ротна купівля цінних паперів здійснюється за ціною, яка відрізняється від ціни первісного продажу. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який має отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частиш РЕПО.

Операції РЕПО дозволяють центральному банку справляти коротко­строковий вплив на кон'юнктуру ринку з подальшим нівелюванням цього впливу через певний проміжок часу. У світовій практиці угоди РЕПО укла­даються, як правило, на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі пара­метри операцій РЕПО є стандартизованими.

Національний банк України здійснює на відкритому ринку як зви­чайні операції з цінними паперами, так і операції РЕПО. Згідно з положенням, затвердженим НБУ, операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку визначення процентної ставки:

- нічне РЕПО;

- відкрите РЕПО;

- строкове РЕПО.

Політика відкритого ринку широко застосовується в регулятивній діяльності центральних банків. Це найбільш дійовий і гнучкий інструмент грошово-кредитної політики.

6.3.
Валютне регулювання і контроль

Валютне регулювання і контроль — це важливі інструменти валют­ної і грошово-кредитної політики. Головною метою валютного регулюван­ня, яке здійснює центральний банк, є проведення зваженої і обгрунтованої курсової політики.

Основні методи валютного регулювання, якими користуються цен­тральні банки:

- девізна політика;

- процентна політика;

- управління валютними резервами;

- валютні обмеження.

Девізна політика
полягає у зміні обсягів купівлі та продажу іно­земної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Ви­користання девізної політики має певні межі. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, інакше резерви можуть бути вичерпаними.

Процентна
політика
. Змінюючи розмір офіційної процентної став­ки, центральний банк чинить певний вплив на притік чи відтік капіталів і, тим самим, — на валютний курс. Підвищення ставки сприяє підтримці курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до послаблення валюти.

Управління валютними резервами
включає в себе формування їх оптимальної структури і раціональне розміщення активів країни за кордо­ном (у депозити в закордонних банках, у цінні папери, шляхом проведення форексних операцій). Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних валют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також квоти країни в Міжнародному валютному фонді (табл. 12).

Валютні обмеження становлять сукупність заходів і правил, сфор­мульованих в законодавчому порядку або центральним банком і спрямова­них на досягнення рівноваги в платіжному балансі, підтримання стабільного курсу національної грошової одиниці та досягненні інших цілей. Вживаються різні форми валютних обмежень, наприклад:

- обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здій­снення експортних операцій;

- заборона на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних доз­волів;

- встановлення для комерційних банків обов'язкових нормативів відкритої валютної позиції тощо.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєднанні часткової лібералізації валютних операцій із збереженням певних валют­них обмежень.

В Україні офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют вста­новлює НБУ. З 1997 р. в Україні затверджено режим регульованого «плаваючого» курсу, зокрема визначається «валютний коридор». Як базова валюта, щодо якої здійснюється прив'язка курсу гривні, використовується долар США — головна резервна валюта та міжнародний платіжний засіб (табл. ІЗ).

Згідно з діючим законодавством Національний банк України є орга­ном валютного контролю. Метою валютного контролю є забезпечення дот­римання резидентами та нерезидентами валютного законодавства.