Психологія насильницької та необережної злочинності

Реферат на тему:

Психологія насильницької та необережної злочинності

Загальновідомо, що основою поведінки людини є, насам­перед, її потреби, що визначають механізм формування і тип відповідних мотивів. Значна частка потреб має біологічну природу (наприклад, у харчуванні, продовженні роду, самоз­береженні та ін.), але методи і засоби їх задоволення у люди­ни соціалізовані, опосередковані соціальною орієнтацією. Більшість потреб — суто людські: у спілкуванні, самостверд­женні, визнанні й повазі та ін., а їх задоволення можливе тільки в соціальному середовищі.

Важливо відзначити, що власне антисуспільних, злочин­них потреб не існує. Це ті ж загальнолюдські потреби, але де­формовані за своєю спрямованістю та інтенсивністю. Так, проведені дослідження свідчать, що у осіб, які вчинили тяжкі насильницькі злочини, потреби деформувались таким чином:

— потреба у спілкуванні — в потребу насильства над оточу­ючими;

— потреба у самоствердженні — у прагнення владувати, за­стосовувати силу, принижувати іншу людину;

— потреба у визнанні — в егоцентризм;

— потреба у повазі — в демонстрацію своєї переваги будь-яким чином.

Це свідчить про наявність у носіїв зазначених потреб та­ких особливостей особистості, як брутальність, примітивізм, невихованість, жорстокість тощо. Поза ситуацією вчинення злочину вони можуть сприйматися досить звичайно, буден­но, хоча й не вважаються привабливими. Більше того, їх кон­статація зовсім не означає, що конкретний злочин було вчи­нено виключно для їх задоволення або ж що вони характерні для кожного злочинця. Але беззаперечно, що у середовищі, де така потреба сформувалась, культивувалося зневажливе чи во­роже ставлення до інших людей, до суспільства в цілому.

Отже, вибір того чи іншого варіанту злочинної поведінки залежить переважно від специфіки взаємовідносин із оточу­ючими та самого соціального середовища. Не існує вродже­ної агресивності, навіть якщо злочинець учинив маломотивовану чи зовсім немотивовану, на перший погляд, агресивну дію. Це підтверджується численними експериментальними дослідженнями. Одне з них проведено американськими вче­ними у Стенфордській тюрмі і мало на меті визначити, як поводитимуться люди, раніше законослухняні, коли вони пе­реберуть на себе роль злочинця чи працівника тюрми (нагля­дача, вихователя). Кандидати відбиралися із числа добро­вольців серед студентів юридичних навчальних закладів. Усі вони були фізично та психічно здорові, а їхня участь в екс­перименті — повністю анонімна і для справжніх в'язнів, і для тюремної адміністрації.

Дослідження свідчать також, що між характером мотиву і правомірністю вчинку прямого зв'язку і строгої відповідності не існує, хоч у більшості випадків позитивна мотивація поро­джує правомірну поведінку, а негативна — засуджувану, але не обов'язково злочинну. Між мотивом і вчинком є ще одна лан­ка — прийняття рішення під контролем свідомості. Вона може деформувати соціальне позитивну мотивацію або блокувати негативну, визначити відповідні цілі і засоби задово­лення мотивів, прогнозувати перспективи розвитку подій і можливі результати (наслідки).

Кожен злочин безпосередньо пов'язаний із прийняттям суб'єктом певного рішення: діяти чи утримуватися від дій (бездіяльність) у ситуації, що склалася. Прийняття рішення являє собою усвідомлення проблемної ситуації, своїх власних потреб та інтересів, можливостей їх задоволення, постановку відповідної мети, вибір найбільш прийнятного (привабливо­го) варіанту поведінки.

Таким чином, вибір того чи іншого варіанту рішення є ре­зультатом складної взаємодії зовнішньої ситуації із особливо­стями особистості, в першу чергу — ціннісними орієнтація­ми. Функціональний зміст останніх полягає в усвідомлених потребах, інтересах, поглядах. Як показують результати до­сліджень, визначення варіантів рішення базується на основ­них, зовнішньо не пов'язаних з правом, цінностях — ціннісні орієнтації законослухняних громадян відрізняються від орі­єнтацій злочинців переважанням духовності, загально-гуманістичних установок, моральних критеріїв поведінки. У по­дальшому пророблення варіантів рішення переводиться на рівень конкретної ціннісної орієнтації щодо норми права, оцінки можливої дії з позицій індивідуальної правосвідомості особистості. Необхідно підкреслити, що не кожний із елемен­тів правосвідомості, відповідальний за прийняття того чи ін­шого рішення, — ні знання правових норм (злочинці доско­нало володіють цим знанням), ні ставлення до конкретних правових норм (багато працівників правоохоронниї органів ставляться до певних норм негативно, вважають їх непра­вильними, неадекватними) не відіграють вирішальної ролі. Найбільш відповідальним особистісним чинником у прийнят­ті рішення є такий елемент правосвідомості, як ставлення до виконання норми права: орієнтується суб'єкт на дотримання чи порушення цієї норми.

На процес прийняття рішення значною мірою впливає ві­дображення в свідомості суб'єкта конкретної ситуації перед­бачуваної дії. Досить часто таке відображення — внаслідок особливостей особистості та перешкод об'єктивного характе­ру — виявляється неадекватним. Зокрема, основою злочинів, що вчинюються внаслідок нехтування правилами безпеки, стає або недостатнє розуміння фізичних властивостей ситуа­ції, що загрожує настанням шкідливих наслідків, або ж зневажання пересторогою, пов’язане з неадекватним розумінням можливих соціальних та правових наслідків.

Почасти помилкова оцінка ситуації і формування прогно­зу наступної дії визначаються легковажним, безвідповідальним ставленням злочинця до оцінки його діяння суспільством і державою. Проведені кримінологічні дослідження свідчать, що 38 % убивць та 47 % грабіжників прогнозували загрозу пока­рання як абстрактну, малозначну чи нездійсненну. На помил­ковість прийняття рішення може вплинути скороминучість ситуації у поєднанні з поквапливістю дій злочинця. Так, рішен­ня про вчинення умисного вбивства в 59,5 % випадків прий­мались безпосередньо перед злочином, а термін підготовки не перевищував кількох хвилин.

На помилковість прогнозу і прийняття відповідного рі­шення впливає такий індивідуально-психологічний чинник, як перенос (заміщення). Його дія полягає в тому, що недосягнута раніше мета заміщається новою, яка дає лише видиме чи часткове задоволення існуючої потреби. Характерним при­кладом заміщення можна вважати хуліганство, за якого кон­флікт у сім'ї чи найближчому оточенні переноситься в іншу ситуацію (побиття перехожого на вулиці, нецензурна лайка на адресу незнайомої людини тощо). Такі злочини значною мірою «випадкові»: суб'єкту важливо забезпечити собі певну «розрядку», задовольнити почуття враженого самолюбства. У 60 % випадків хуліган раніше ніколи не бачив потерпілого, 56 % з них характеризувалися як хворобливо самолюбиві лю­ди, 69 % — підвищено образливі. Майже всі звинувачувані бу­ли в момент вчинення злочину нетверезими, а їхня поведін­ка — нестриманою, цинічною, розбещеною, зухвалою тощо.

У мотиваційну структуру злочинної поведінки включаєть­ся усвідомлення суспільної небезпеки вчиненого чи можли­вість такого усвідомлення. Саме цим злочинець відрізняється від незлочинця, тобто невинного заподіяння шкоди, що ви­ключає відповідальність (казус, випадок). Усвідомлюючи зміст діяння (дії чи бездіяльності), суб'єкт, незважаючи на це, прий­має рішення діяти саме так, а не інакше. Його здатність до ви­бірковості поведінки реалізується у злочині, і саме тут виявля­ється воля індивіда. Вона оформляється через цілеполягання і мотивацію в конкретну дію, що призводить до визначеного у кримінальному законі результату (протиправності вчиненого).

У найбільш загальному вигляді злочин можна розглядати як складний акт вольової поведінки людини, що являє собою суспільну небезпеку і трактується криміналь­ним законом як злочинний. Але такий підхід трохи спро­щений, бо йдеться лише про злочин, що складається з однієї дії і одного наслідку. Злочин же може складатися з однієї дії і кількох наслідків, із двох дій з одним наслідком, з низки дій, об'єднаних єдиним наміром, бути тривалим у часі і т. ін. Яко­юсь мірою це суперечить психологічному змісту вчинку як одиничного прояву свідомості і волі особи. Кримінальний за­кон має інакші відправні положення і не вкладається в зви­чайні уявлення про людську поведінку через складність кон­струкції окремих складів злочину, але психологічна сутність її така сама.

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психо­логічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділи­ти три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв'язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключ­ний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридич­ної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермі­нанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компо­ненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психо­логічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в ре­зультаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукуп­ність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх систе­ма; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого се­бе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «бо­ротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості за­собів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвід­носяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкрет­ного злочину одинична, вона має свою специфіку і непов­торні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Зло­чин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мо­тивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспіль­ну небезпеку і протиправність, які суб'єкт міг чи повинен був передбачити.

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потре­бами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволен­ню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у виб­раному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене праг­нення діяти для задоволення потреб, інтересів та ін­ших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані морал­лю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (амо­ральні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну по­ведінку, але це не означає,

що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину за­ради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрід­ною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, по­чуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спря­мованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зроби­ти дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до ре­зультату дії — при співпаданні цілі і наслідків, що наступи­ли, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізня­ються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до пред­метного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об'єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути об­раза, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типови­ми чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спро­вокуватись потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш за­гальним щодо приводу є поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, на­сильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи без­посередньо формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задо­волення.

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб'єкта та є похідною від його соціальних власти­востей, які складають ядро особистості, її «керуючої» систе­ми — особистісної спрямованості (світорозуміння, переко­нань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінських проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонен­тів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне за­конодавство звичайно користується узагальненою терміно­логією, називаючи «низинні спонукання», «мотиви особистої зацікавленості», «хуліганські спонукання», що завжди потре­бує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів — статична характеристика найбільш типових, уза­гальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається зако­ном. Дійсно ж мотив — динамічна категорія, взаємозв'язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утво­рення, специфікою відносин мотиви можна поділяти на кіль­ка груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особис­та зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосе­реднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, пору­шення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, не­виправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка по­дій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу скла­дають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені "їх віковими особливостями, що нерідко призводить до розриву між моти­вами, недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично вчиненого при недостатній сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдо-соціалізації.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — ціле-покладанні — різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб'єкта у вигляді ідеальних праг­нень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отриман­ня бажаного результату. Мета і результат співпадають при на­явності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при не­прямому — вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактич­но не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за нео­бережності не співпадають, але це не означає, що вони без­цільні чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв'язок мотивів і цілей дій — основа змісту заначеного етапу злочину, що завершу­ється прийняттям рішення діяти.

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно безпо­середньо зв'язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знахо­дять відображення всі об'єктивні і суб'єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як ре­зультат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зу­мовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один праг­не його уникнути, інший — ігнорує, третій — не задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними етапами: 1) підготовчий — пере­робка інформації і осмислення варіантів наступних дій (без­діяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцін­ка рішення із позицій необхідності і доцільності, його мож­лива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийнят­тя нового рішення, у тому числі — сполученого з відстрочен­ням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) — реа­лізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим, тривати у часі та просторі або ж бути швидкоп­линним. На поведінку у момент здійснення злочину вирі­шальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочи­нець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає зло­чин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним — злочин, що складається із двох дій, що привели до одного чи кількох на­слідків, чи низки дій, об'єднаних єдиним умислом, спрямова­них до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (наприклад, втеча з-під варти); злочинний результат може бу­ти досягнутий одночасними чи різночасними діями декіль­кох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманіт­них злочинних угрупувань (від звичайних груп до організо­ваних спільностей).

При ознайомленні з проблемою може скластись вражен­ня про різний психологічний зміст механізму злочинної по­ведінки залежно від форми вини — умислу чи необережності. Насправді ж тут більше подібності, ніж відмінностей, а остан­ні фактично стосуються, насамперед, психологічного став­лення суб'єкта до суспільне небезпечних наслідків (коли йдеться про матеріальні злочини) та до самих дій (коли во­ни визначені у законі як формальні), а не самого механізму злочинного поведінського акту. Спроби трактувати деякі злочини як немотивовані, вчинювані без мети, позавольові тощо викликаються швидше нерозумінням чи змішуванням двох понять — суспільне небезпечної поведінки неосудних осіб та близьких до неї проявів пограничних станів людської психі­ки і суспільне небезпечних, злочинних дій осудних суб'єктів, носіїв свідомості і волі, здатних до вибіркової поведінки. У ос­танньому випадку йдеться про правосуб'єктність — досяг­нення відповідного віку кримінальної відповідальності та роз­виненість свідомості (рівень дорослості), у соціальному смис­лі достатніх для оцінки вчинених дій. Поза свідомості і волі немає злочину і відповідальності за нього. Рішення діяти приймається осудною особою і при наявності умислу, і при необережності, але якщо повернутись до попередніх психо­логічних компонентів, то виявляється, що у свідомості суб'єк­та були присутніми мотивація і цілепокладання, які при вчи­ненні злочину з-за необережності не мали прямого відно­шення до фактично наступивших наслідків. Йдеться швидше про мотивацію ігнорування, зневажання загальноприйняти­ми чи спеціальними правилами убезпечення, їх неусвідомлене чи свідоме порушення, незалежно від того, до чого це при­звело (наприклад, відволікання уваги водія певними спону­каннями чи обставинами спричинило трагічні наслідки, що не применшує його вини, оскільки він за правилами повинен бути уважним). Перелік тут може бути невичерпним, але оче­видно, що при вчиненні злочину у формі злочинної необач­ності (халатності) мотив і мета стосуються самих дій, а не наслідків, як у злочинних деліктах. Злочинна самонадіяність, поряд з діями, означає не тільки певне усвідомлення суспіль­не небезпечних наслідків, але й прагнення їх уникнути, ско­риставшись своїми уміннями, навичками і т. ін.: наслідки на­ступають, оскільки розрахунки суб'єкта не підтвердилися.

Мотив сам по собі бездіяльний, доки не з'явилось прагнен­ня його задовольнити, що потребує не тільки усвідомлення, але й проявів волі — прийняття рішення діяти у вибраному напрямі та його здійснення. Усвідомленість включає також розуміння суспільної небезпечності вибраних злочинних форм і засобів задоволення потреби або ж реальні можливос­ті такого усвідомлення. У інших випадках має місце казус — невинне спричинення шкоди, незалежно від того, чим керу­вався суб'єкт і що він при цьому переживав.

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної по­ведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особис­тістю і середовищем, точніше — результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться і яка поведінка йому передувала. Але при цьому завжди очевидні відмінності передкримінальності умисних злочинів та злочинів з-за нео­бережності і неоднозначність особистості самого злочинця.

Література

1. Антонин Ю. М. Преступное поведение лиц с психическими ано­малиями. — М., 1998.

2. Васильев В. Л. Юридическая психология. — С.-Пб., 1997.

5. Виденеев И. А. Психология девиантного поведения. — Харьков, 1997.

4. Еникеев М. И. Основы общей и юридической психологии. — М., 1996.

5. Кудрявцев В. Н. Генезис преступления.Опыт криминологического моделирования. — М., 1998.

6. Оржеховсъка В. М. Профілактика правопорушень серед неповно­літніх. — К., 1996.

7. Пирожков В. Криминальная психология: Кн. I, II. — М., 1998.

8. Ситковская О. Д. Психология уголовной ответственности. — М., 1998.