Державні та недержавні соціальні служби в Україні

Реферат на тему

Державні та недержавні соціальні служби в Україні

ПЛАН

1.
Вступ.

2.
Державні соціальні служби.

3.
Роль недержавних організацій у соціальному обслуговуванні

4.
Використана література.

1.Вступ.

За радянської влади систему соціальних служб в Ук­раїні утворювали підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади (будинки дитини, дитячі бу­динки, школи-інтернати, будинки-інтернати, психонев­рологічні інтернати, геріатричні пансіонати та ін.), за основу функціонування яких було взято ідеї колектив­ного виховання і колективного захисту. У них не працю­вали фахові соціальні працівники і не застосовували етичних та професійних стандартів соціальної роботи.

Ці заклади успадкувала система соціальних служб сучасної України. У 90-ті роки XX ст. почався розвиток системи нестаціонарних закладів для людей похилого віку, людей із функціональними обмеженнями, молоді, сімей, а також сімейних форм догляду за дітьми, які за­лишилися без батьківського піклування.

2. Державні соціальні служби.

Тепер в Україні на роботу з людьми похилого віку
зорієнтовані такі державні заклади:

—територіальні центри з обслуговування самотніх непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів (спеціальна державна установа, яка надає за місцем проживання до 40 видів послуг пенсіонерам, інвалідам, самотнім, непрацездатним та іншим соціально незахи-щеним громадянам вдома, у закладах стаціонарного, тимчасового і денного перебування);

—будинки-інтернати загального профілю для гро­мадян похилого віку та інвалідів (стаціонарна соціаль­но-медична установа загального типу для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догля­ду, побутового і медичного обслуговування);

—спеціальні будинки-інтернати для громадян по­хилого віку та інвалідів (стаціонарна соціально-медич­на установа, призначена для постійного проживання осіб похилого віку, переважно з числа особливо небез­печних рецидивістів та інших осіб, за якими відповіднодо чинного законодавства встановлено адміністратив­ний нагляд, інвалідів і громадян похилого віку з ко­лишніх засуджених, які потребують побутового, медич­ного обслуговування і цілеспрямованого виховного впливу, а також для громадян, яких за рішенням місце­вих органів виконавчої влади переводять з інших інтер­натних установ загального типу за систематичне пору­шення громадського порядку, вживання алкоголю, ток­сичних препаратів, за бійки тощо);

—геріатричні пансіонати (стаціонарна медико-соці-альна установа для проживання осіб з вираженими ві­ковими порушеннями психіки, підтвердженими вис­новком лікувально-консультативної комісії органів охорони здоров'я);

—пансіонати для ветеранів війни та праці (установи інтернатного типу підвищеної комфортності);

—спеціальні житлові будинки для ветеранів та пен­сіонерів. Функціонально вони є проміжною ланкою між стаціонарним доглядом і доглядом у громаді. Ці закла­ди працюють, як закордонні будинки компактного про­живання, але розраховані на значно більше мешканців і не орієнтовані на їх активну участь в управлінні бу­динком. Певною мірою розв'язуючи соціально-побутові та соціально-медичні проблеми людей похилого віку, вони не цілком враховують сучасне розуміння старості як активного етапу в житті людини та право людей по­хилого віку на інтеграцію в суспільство.

Особливо необхідним в Україні є створення нових державних соціальних і соціально-медичних служб для людей похилого віку: будинків компактного проживан­ня (для 12—15 осіб), будинків тимчасового проживання (наприклад, на зимовий період 10—15 осіб), хоспісів (служб медико-соціальної допомоги термінально хво­рим), реабілітаційних центрів для тих, хто зазнав насил­ля у сім'ї, кризових центрів, клубів за інтересами тощо.

Дорослі особи з функціональними обмеженнями
за­лежно від віку і стану можуть користуватися послугами державних соціальних служб. Інвалідів дорослого віку можуть обслуговувати територіальні центри чи будинки-інтернати. Загалом, принципи функціонування системи соціального захисту в останні роки зазнали незначних змін, що передусім спричинено фінансовими обмеження­ми. Дотепер вона зорієнтована на можливості інтернат­них закладів, а не на потреби інвалідів. Однак у розвину­тих країнах проживання інваліда в стаціонарному (рези-дентному) закладі вважають доцільним лише за немож­ливості створення умов для його догляду на рівні грома­ди — у біологічній чи фостерній (прийомній) сім'ї або не­залежного проживання (індивідуального, групового) із соціальною підтримкою і соціальним супроводом.

Як і кілька десятиліть тому, люди із проблемами психічного захворювання перебувають у психоневро-тичних інтернатах — спеціалізованих стаціонарних ме-дико-соціальних закладах, що забезпечують їхнє по­стійне проживання, догляд і медичне обслуговування.

Останніми роками створено мережу державних реа­білітаційних закладів, зокрема Всеукраїнський та між­регіональні центри професійної реабілітації інвалідів. Оскільки реабілітація інвалідів передбачає здійснення медичних, психологічних і педагогічних заходів, необ­хідне створення державних соціальних служб, які б адаптували до українських умов європейські моделі психосоціальної консультативної допомоги індивідам з особливими потребами, членам їхніх сімей; організація роботи будинків компактного проживання, соціального житла, трудових майстерень для людей із функціональ­ними обмеженнями тощо.

На високопрофесійному рівні організовано соціаль­ну роботу з психічно хворими в заснованому у 2001 р. з ініціативи Асоціації психіатрів України Центрі меди-ко-соціальної реабілітації. Реабілітаційна допомога в ньому ґрунтується на принципах мультидисциплінар-ного підходу, дотримання якого забезпечує комплекс­ність медико-соціальної допомоги людям із психічними захворюваннями. Одним із методів надання допомоги клієнтам є індивідуальний менеджмент (ведення випадку), за якого кожен клієнт працює зі спеціалістом із ведення випадку. Спільно з клієнтом він складає індивідуальний план реабілітації та координує його виконання, залучаючи за необхідності інші служби, спеціалістів різного профілю. Реабілітаційні програми Центру допомагають людям із хронічними психічними розладами стати самостійнішими, свідоміше сприймати ранні симптоми загострення, відповідальніше ставити­ся до вживання медикаментів, активніше брати участь у соціально-трудовому житті суспільства. Послуги Цен­тру передбачають:

—навчання осіб із психічними захворюваннями на­вичок самостійного життя (свідоме вживання медика­ментів, контроль над симптомами, навички спілкуван­ня та розв'язання міжособистісних проблем);

—терапію зайнятістю у творчих майстернях (ху­дожня майстерня — розпис по дереву й паперу, ліплен­ня порцелянових прикрас та ін.; швейна майстерня — шиття, в'язання, вишивка, клаптева мозаїка; комп'ю­терний клас — комп'ютерні ігри та основи комп'ютер­ної грамотності);

—участь у роботі клубу проведення дозвілля (шахо­вий і музичний гуртки), спортивний клас;

—консультування клієнтів і їх родичів щодо сприй­няття захворювання, необхідності підтримуючого ліку­вання, особливостей захворювання, а також з проблем взаємин у сім'ї та в оточенні.

Загалом реабілітаційні програми спрямовані на по­ліпшення стосунків у сім'ї, набуття впевненості в собі, підвищення самооцінки, зміну ставлення до себе і влас­ної ситуації, поліпшення навичок спілкування з оточен­ням і контролю симптомів захворювання, формування практичних навичок, набутих у творчих майстернях та студіях центру. Все це сприяє інтеграції людей з психі­чними розладами у суспільство, підвищення якості їх­нього життя.

Соціальний захист осіб із функціональними обме­женнями, зокрема й із психічними розладами, перед­усім орієнтується на їх соціальну адаптацію. У західних країнах з цією метою діють заклади громадської психі­атрії: центри зустрічей, кризові центри, транзиторні бу­динки (забезпечують підтримку і надають притулок, не використовуючи медичних препаратів), гуртожитки, шелтерні будинки (заклади тимчасового перебування, притулки), групи захищеного проживання, групи за ін­тересами, творчі групи і майстерні. Вони допомагають своїм клієнтам інтегруватися в суспільне життя, долати ізольованість, госпіталізм. Провідним напрямом їх ді­яльності є соціальна реабілітація (тренінги, індивідуаль­ні консультації допомагають навчитися вести господарс­тво, користуватися грошима, транспортом, телефоном, планувати вільний час тощо). В Україні створюються ли­ше модельні заклади (окремі служби, де апробовуються нові форми роботи), їх засновниками є переважно гро­мадські організації.

Дітей із функціональними обмеженнями
донедавна виховували вдома або у спеціалізованих стаціонарних закладах: будинок дитини — дошкільний заклад систе­ми охорони здоров'я для медико-соціального захисту ді-тей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського іклування,а також для дітей з вадами фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (для здорових дітей) — чотирьох (для хворих дітей) років; дитячий будинок-ін-тернат — соціально-медична установа для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізич­ного або розумового розвитку, які потребують сторонньо­го догляду, побутового і медичного обслуговування; спе­ціальна загальноосвітня школа, школа-інтернат — за­гальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребу­ють корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Така система не могла структурно і функціонально задовольнити потреби дітей і їхніх родин, що стало пе­редумовою розвитку системи нестаціонарної допомоги. Цю прогалину покликані задовольнити центри (відділен­ня) соціальної реабілітації дітей-інвалідів (центри ран­нього втручання), підпорядковані місцевим органам пра­ці та соціального захисту населення. Ці спеціальні нав­чально-виховні заклади орієнтуються у своїй роботі на навчання, виховання, реабілітацію, соціальну адаптацію та реабілітацію дітей-інвалідів з фізичними або розумови­ми вадами без відриву їх від сім'ї із залученням до участі в реабілітаційному процесі батьків, інших родичів.

Послуги дітям і молоді з функціональними обме­женнями надають і державні центри соціальних служб для молоді,
які проголосили роботу з цією соціальною групою одним із пріоритетів своєї діяльності. При цен­трах (часто у співпраці з громадськими організаціями) створюють центри денного перебування дітей, служби підтримки родин, клубів спілкування, які реалізують різноманітні реабілітаційні програми.

Для оптимізації системи соціальної роботи з дітьми, які мають функціональні обмеження, необхідні заклади тимчасового догляду, консультаційні та інформаційні центри для родин, центри підтримки родини, кризові центри, заклади фостерного догляду, будинки групового проживання (2—8 осіб), міні-гуртожитки (9—20 осіб), транзитне житло для молоді, класи інтегрованого навчан­ня при загальноосвітніх школах, навчальні центри, цен­три денної зайнятості (трудові центри), центри праце­влаштування, трудові майстерні, центри творчості тощо.

На дітей, які залишилися без батьківського піклу­вання,
поширювалися такі форми опіки, як всиновлен­ня та влаштування в дитячі будинки (державні виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які потребують допомо­ги з боку держави); загальноосвітні школи-інтернати(загальноосвітні навчальні заклади з частковим або пов­ним утриманням дітей, які потребують соціальної допо­моги за рахунок держави).

На сучасному етапі в Україні поширені такі форми опіки дітей, які залишилися без батьківського піклу­вання:

—дитячий будинок сімейного типу (подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, беруть на виховання та спільне проживання не менше 5 дітей-сиріт і дітей, по­збавлених батьківського піклування);

—прийомна сім'я (добровільне спільне проживання і виховання у сім'ї (від 1 до 4) дітей-сиріт і дітей, позбав­лених батьківського піклування).

Проблемами молоді
переймаються такі відомства і державні соціальні служби:

—загальноосвітні школи і професійні училища соці­альної реабілітації (спеціальні навчально-виховні закла­ди для неповнолітніх, які потребують особливих умов ви­ховання. До них направляють осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність);

—центри медико-соціальної реабілітації неповно­літніх (лікувально-реабілітаційний заклад для непов­нолітніх, які вживають алкоголь, наркотичні засоби і психотропні речовини, а також для неповнолітніх, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до загаль­ноосвітніх шкіл і професійних училищ соціальної реабі­літації. Тут їх лікують від наркоманії, токсикоманії, ал­коголізму, здійснюють психосоціальну реабілітацію та корекцію;

—молодіжний центр праці (спеціалізована госпроз­рахункова державна установа, яка займається питання­ми працевлаштування, перепідготовки та підвищення кваліфікації молоді, забезпечення її зайнятості у віль­ний від навчання час, сприяння розвитку молодіжних ініціатив у трудовій сфері);

—спеціалізовані соціальні служби підтримки сім'ї (експериментальні соціальні служби, які займаються підтримкою сімей під час кризи з високим ступенем не-задоволених потреб дітей, що ставить під загрозу їхнє перебування вдома).

Соціальна робота із сім'ями
є пріоритетним завдан­ням для центрів соціальних служб для молоді (ЦССМ), які беруть участь у реалізації державних, галузевих, регіональних програм соціальної роботи з дітьми, мо-лоддю та сім'ями; здійснюють соціальне обслуговуван­ня дітей, молоді, сімей шляхом надання їм психологіч­них, соціально-педагогічних, юридичних, соціально-медичних, соціально-економічних та інформаційних послуг; здійснюють соціальний супровід сімей, дитя­чих будинків сімейного типу, молоді, яка перебуває у місцях позбавлення волі або звільнилася з них; прово­дять соціально-профілактичну роботу із запобігання правопорушень, наслідків негативних явищ у дитячо­му та молодіжному середовищі, разом з органами внут­рішніх справ, о

хорони здоров'я, освіти, службами у справах неповнолітніх пропагують здоровий спосіб життя; здійснюють соціально-реабілітаційні заходи щодо відновлення соціальних функцій, психологічного та фізичного стану дітей та молоді, які зазнали жорсто­кості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації; надають інформацію з питань працевлаштування; допо­могу в організації трудових об'єднань молоді.

При ЦССМ діють служби соціальної підтримки сі­мей «Родинний дім», служби психологічної допомоги «Телефон довіри», кризові центри соціально-психоло­гічної допомоги, центри соціально-психологічної реабі­літації дітей та молоді з функціональними обмеження­ми, мобільні консультативні пункти соціальної роботи у сільській та гірській місцевості, консультативні пун­кти для ін'єкційних споживачів наркотиків «Довіра», служби соціального супроводу неповнолітніх та молоді, які перебувають у місцях позбавлення волі та поверну­лися з них, служби вторинної зайнятості молоді тощо.

Соціальну роботу з жінками
здійснюють:

—центри по роботі з жінками (державні заклади, що надають допомогу жінкам, які зазнали насилля в сім'ї або мають інші соціальні проблеми);

—центри реінтеграції бездомних жінок (заклади, створені для жінок, які не мають житла, засобів для іс­нування; вони здійснюють також первинну адаптацію, проводять консультації, тренінгові заняття, допомага­ють жінкам приймати рішення щодо розв'язання влас­них проблем).

У більшості західних країн для бездомних людей
функціонують спеціальні притулки (нічліжки); при­тулки, які дають змогу переночувати, випрати речі, от­римати (приготувати) сніданок; центри соціальної адап­тації для різних груп клієнтів (колишніх ув'язнених, бездомних жінок та ін.); будинки на півдорозі (транзит­не житло); спеціальні будинки, які забезпечують під-тримуюче проживання; центри релігійних організацій; центри для біженців; спільнота (комуна) для спільного проживання; біржа житла; консультативні центри; центри денного перебування; служби підтримки в об­лаштуванні власного житла.

В Україні тільки почалося формування служб, покли­каних надавати послуги для бездомних. Фінансують їх місцеві органи влади, недержавні та релігійні організа­ції. Діють вони у Києві та обласних центрах. Наприклад, створений у Києві Центр соціальної адаптації жінок, які не мають визначеного місця проживання, функціонує як стаціонарний заклад, у якому жінки можуть проживати від трьох до дев'яти місяців, забезпечуються триразовим харчуванням, одягом тощо. Центр пропонує послуги ли­ше тим жінкам, які можуть взяти участь у програмах на­буття, відновлення трудових навичок, оволодіти новою професією, знайти роботу, що є найважливішим факто­ром реінтеграції. Працівники Центру допомагають клі­єнткам налагодити стосунки з родичами, отримати пси­хологічні, юридичні консультації та підтримку. Набуттю ними соціальних навичок сприяє їхня участь у груповій роботі, спеціальних тренінгах (правильного харчування та приготування їжі, оволодіння навичками спілкуван­ня, пошуку роботи і працевлаштування та ін.). Важливо, що клієнтки самі беруть участь в організації свого життя, займаються облаштуванням території, підтримують по­рядок у своїх кімнатах, чергують в їдальні, відзначають дні народження і свята.

Останніми роками в Україні розпочато створення системи соціальної адаптації людей, які звільнилися з місць позбавлення волі.
На законодавчому рівні зна­йшла підтримку ідея створення центрів соціальної адаптації, будинків нічного або тимчасового перебуван­ня звільнених осіб. Вони можуть функціонувати за ра­хунок добровільних пожертвувань підприємств, уста­нов, організацій, релігійних об'єднань і внесків окре­мих громадян.

Отже, попри певні зрушення у розвитку системи со­ціальних служб в Україні, вона поки що не відповідає специфічним особливостям життя усіх вразливих груп людей. Головними її недоліками є фрагментарність, орі­єнтованість на стаціонарний догляд, відсутність ком­плексного задоволення потреб конкретних груп клієн­тів. Потребує вона і належного організаційного та пра­вового забезпечення.

3.Роль недержавних організацій у соціальному обслуговуванні

Система соціального обслуговування в Україні остан­німи роками зазнає значних змін. Чи не найважливішою з них є створення багатьох недержавних організацій, під­вищення їх активності та впливу в усіх сферах життя. На початку 2005 р. їх діяло понад 20 тисяч.

Збільшення внеску недержавних організацій у соці­альне обслуговування спричинене кризою тоталітарної держави і державної системи соціального захисту; зрос­танням недовіри громадян до існуючих державних інс­титуцій та установ; неможливістю належного виконан­ня державою взятих на себе зобов'язань і соціальних га­рантій; прагненням людей реалізувати свої інтереси та задовольнити потреби; намаганням людей знайти тих, хто має аналогічні проблеми; появою кваліфікованих фахівців із соціальної роботи, котрі намагаються впро­вадити інноваційні моделі практики, що відрізняються від традиційно поширених у державних службах.

Стримуючим чинником у розвитку недержавних со­ціальних служб є недостатня розвинутість громадян­ського суспільства, сприйняття таких організацій насе­ленням як посередника від імені держави, недосконале правове регулювання діяльності недержавних організа­цій, зокрема відсутність підтримки з боку держави тих, хто надає вкрай дефіцитні соціальні послуги, несформо-ваність механізмів соціального замовлення.

Недержавні організації, що діють у соціальній сфері України, можуть бути зареєстровані як громадські ор­ганізації; благодійні організації або благодійні фонди; кредитні спілки; релігійні організації (можуть утриму­вати соціальні служби, впроваджувати соціальні програ­ми тощо); приватні організації (приватні школи, спеціа­лізовані товариства, наприклад реабілітаційні майстерні тощо). їх діяльність може бути пов'язана з наданням пос­луг окремим групам клієнтів, членам певної громади; дослідженням соціальних і медичних проблем, існую­чих соціальних технологій; лобіюванням інтересів пев­ної вразливої групи, колективним представництвом інтересів; координуванням зусиль і діяльності інших громадських організацій, забезпеченням їх ресурсами (коаліції, ресурсні центри тощо).

Певною мірою неформальними недержавними соці­альними службами можна вважати групи само- та взає­модопомоги, оскільки вони, як правило, регулярно нада­ють допомогу особам, які до них належать. До системи недержавних соціальних послуг можна віднести і зорієн­товані на співробітників і членів їхніх сімей соціальні програми бізнес-структур, підприємств, здійснюване ни­ми спонсорство (у т. ч. соціальних заходів) та благодій­ництво (створення соціальних служб).

Формування системи недержавних соціальних служб в Україні, вироблення засад, форм і методів їх ро­боти відбувалися під впливом діяльності провідних за­рубіжних некомерційних благодійних організацій, які мають багатий досвід, традиції, розгалужену мережу до­чірніх структур. Наприклад, міжнародна релігійна бла­годійна організація «Карітас»,
яка є третьою в Німеччи­ні за масштабами надання послуг для непрацездатних осіб похилого віку, утримує 1200 відділень «Домашньої опіки», 500 лікарень, до однієї тисячі реабілітаційних установ, допомагаючи особам похилого віку в Італії, Франції, Бельгії, Румунії та інших країнах Європи.

Домашня опіка хворих у «Карітас» як християнська турбота про людину охоплює її тілесні, духовні, соці­альні і матеріальні потреби. Послуги, зорієнтовані на особу, її життєву ситуацію, мають у своїй основі прин­цип «допоможи собі сам».

За підтримки «Карітас» з 1999 р. в Україні реалізу­ється проект «Домашня опіка», метою якого є поліпшен­ня якості життя самотніх осіб похилого віку та осіб з ін­валідністю, які потребують сторонньої допомоги. Ця ор­ганізація надає послуги щодо задоволення потреб, які є недоступними для хворого і яких не можуть надати йому члени родини чи інші люди, які здійснюють догляд. До цього переліку належать медичне обслуговування і до­гляд за хворим; реабілітаційні рухові вправи; допомога під час відвідування лікаря і під час приватних візитів до хворого; інформація, консультації, емоційна підтримка; прокат допоміжних засобів для догляду; надання допо­моги у домашньому господарстві і організації харчуван­ня; інструктаж членів родини хворого.

«Карітас» самостійно і за власною ініціативою вияв­ляє тих, хто потребує постійного стороннього догляду. Після укладення їх списків та отримання необхідних матеріалів складають плани та графіки обслуговуван­ня. З особами, яких беруть під опіку відділення «До-

машня опіка», узгоджують перелік необхідних послуг, фіксуючи це відповідними угодами. Відповідно до пот­реб одних клієнтів відвідують раз чи кілька разів на тиждень, інших — щоденно. Щодня працівник відді­лення відвідує 8—10 осіб. За потреби клієнти отриму­ють ліки, гарячу їжу (з благодійної їдальні при «Карі-тасі»), медичну, соціальну допомогу та послуги від пра­цівників відділення «Домашня опіка». Медичні огляди здійснює лікар (терапевт) у співпраці з дільничними лі-карями-спеціалістами.

У реалізації своїх цілей «Карітас» співпрацює з ін­шими організаціями і установами, які здійснюють до­гляд, організовують своєчасне втручання лікаря, допо­могу соціальних служб і консультаційних центрів, ві­зит духівника, харчування та іншу соціальну допомогу. Тісним є її співробітництво з членами родин, лікарями, духівниками, волонтерами тощо.

Програма «Домашня опіка» має на меті розширити стаціонарні послуги, які надають державні установи. Цій меті підпорядковані контакти з лікарнями, будинками престарілих, різними організаціями та установами у сфе­рі охорони здоров'я тощо. За такою програмою працюють центри у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Соснівці, Жовкві, Бориславі, Львові, Хмельницькому, Стрию, Бродах, Коломиї, Донецьку та інших містах.

Значною мірою інтегрована у міжнародний досвід ді­яльність створеної у 1968 р. київської міської громад­ської організації «Київ
— рідний дім».
Свою місію вона вбачає у сприянні здійсненню загальнодержавних, міс­цевих та міжнародних програм, спрямованих на поліп­шення соціально-економічного становища, духовно-культурного рівня дітей, підлітків, молоді, багатодітних сімей, творчої інтелігенції, а також надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені у реалізації своїх прав.

Одним із напрямів діяльності організації є робота з особами, які відбувають покарання у виправних закла­дах та звільнилися з місць позбавлення волі.

За час своєї діяльності організація реалізувала такі проекти:

1) «Порятунок», метою якого є виховна робота емо­ційно-художніми засобами (створено хоровий колек­тив, «ВІА», студії художнього слова, образотворчого мистецтва);

2)«Прозріння», який є продовженням проекту «По­рятунок» (виступи акторів у колонії; підготовка ув'яз-

неними концертів і вечорів; виставка художніх робіт; навчально-консультативна робота з талановитою мо­лоддю у виправних закладах, спрямована на підготовку до вступу в навчальні заклади після виходу на волю);

3)«Адаптація», який покликаний допомагати людямінтегруватися в соціум, знаходити себе в певних сферахдіяльності (пошук і створення робочих місць, організаціякурсів підготовки для вступу в навчальні заклади, нав­чання користувачів ПК, консультації психологів, допо­мога в оволодінні будівельними спеціальностями);

4)«Надія», що зосереджений на створенні умов увиправній колонії № 119 для дистанційного отриманняспеціальної освіти, підготовки до вступу в навчальнізаклади;

5) «Школа життя», завдання якого полягає в організа­ції виробничо-технічного навчання у виправній колонії №119, розширенні діяльності Реабілітаційного центру;

6)«Дорога в майбутнє», який охоплює заходи щодо ресоціалізації засуджених під час їхнього перебування у виправних закладах шляхом здобуття виробничо-тех­нічної освіти, стосовно психологічної адаптації і соці­ального супроводу звільнених осіб у Реабілітаційному центрі. На початок 2004 р. клієнтами Реабілітаційного центру було 528 осіб (373 перебували у місцях позбав­лення волі, 155 відбули строк покарання), більшість із них — діти-сироти, вихованці шкіл-інтернатів, які не мають житла, документів, засобів для існування.

Діяльність центру здійснюється у співпраці з дер­жавними організаціями, покликаними сприяти поліп­шенню ситуації у молодіжному середовищі — Центром соціальних служб для молоді, Держдепартаментом Ук­раїни з питань виконання покарань, відповідними під­розділами МВС України, Держадміністрацією м. Киє­ва, Спостережними радами районних держадміністра­цій та ін.

Співпраця із громадськими організаціями, добро­вільними рухами та ініціативами взаємодопомоги є важливим чинником у розвитку соціальної роботи, сприяє формуванню солідарності в суспільстві, орієнтує людей, які добровільно, на громадських засадах прилу­чилися до подолання певних соціальних проблем, на здобуття фахових знань.

Соціальні працівники повинні знати, які організації діють в районі, місті, області, на яку допомогу від них можна розраховувати. Бо якщо державні соціальні служ-

би мають більш-менш універсальні (однакові для всіх ре­гіонів) критерії соціального обслуговування або іншої під­тримки клієнтів, то недержавні організації надають соці­альну допомогу в міру своїх можливостей і за самостійно встановленими критеріями. Вони можуть співпрацювати з державними організаціями й виконувати їхнє замовлен­ня з надання послуг представникам соціально вразливих груп, отримуючи за це відповідну компенсацію.

Використана література.

1. Закон
України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р.

2. Закон
України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р.

3. Іванова О.
Стандарти у соціальній роботі: якими їм бути в Україні? // Соціальна політика і соціальна робота. — 2004. — № 3.

4. Іванова О., Семигіна Т.
Система соціального обслуговування та соціальних служб в Україні // Соціальна робота в Україні: перші кро­ки / За ред. В. І. Полтавця. — К.: КМ Академія, 2000.

5. Інновації
у соціальних службах: Навч. посібник / За ред. Т. В. Се-мигіної. — К.: Пульсари, 2002.