Соціологія: становлення та сучасність

1. Соціологія в системі суспільних наук. Специфіка предмету соціології

В залежності від сфери дослідницьких інтересів сучасні наукові дисципліни можна поділити на чотири основні групи: природничі – вивчають світ природи (фізика, хімія та ін.);

Технічні – вивчають світ техніки ( електротехніка, біотехнологія тощо);

Гуманітарні – вивчають світ людини (історія, філософія та ін.);

Соціальні - вивчають світ суспільства (соціологія, політологія, економіка тощо).

Кожна з соціальних наук ( крім соціології) займається якоюсь окремою сферою суспільного життя. Економіка досліджує господарське життя (виробництво, послуги, розподіл, споживання тощо), історія процес розвитку суспільства тощо.

Соціологія - це вивчення соціального життя, груп людей та суспільства. Соціологія вивчає суспільство в цілому все соціальне (суспільне) життя людей, їх спілкування, їх взаємодію.

Отже, соціологія - наука про суспільство як єдину цілісну соціальну систему . Специфіка і відмінність цієї науки від інших суспільних наук полягає в тому, що вона вивчає соціальні відносини між людьми, а також вплив цих відносин на формування людини, на її свідомість і поведінку.

Соціальні відносини – відносини між людьми, як виконавцями певних соціальних ролей. Лише соціологія вивчає суспільство, як цілісний соціальний організм. Використовує данні інших суспільних наук (історії, демографії та ін.). Вивчає поведінку людини (певні правила).

Значення соціології для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структуру, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різних сфер. Зв’язок соціології з іншими науками потрібно розглядати швидше через призму тенденції до їх інтеграції, зближення і об’єднання, а ніж до їх розмежування. Соціологія має безпосередній вихід на ряд суспільних і гуманітарних наук: соціальну філософію, соціальну психологію, соціальну статистику, правознавство, історію, політологію.

На сьогоднішній день переважає тенденція до комплексного, всебічного дослідження явищ і процесів суспільного життя, до спільного дослідження кількома науками, до поєднання їх пізнавальних можливостей.

2. Загальна характеристика теоретичної соціології

Соціологія
дає знання теоретичне і емпіричне, знання фундаментального і прикладного порядку. У зв’язку з цим у ній виділяють відносно самостійні галузі знання:

- теоретичну соціологію;

- фундаментальну соціологію;

- прикладну соціологію;

- емпіричну соціологію.

Теоретична соціологія охоплює різноманітні теорії, які пояснюють соціальні факти.

В рамках теоретичної соціології розрізняють макросоціологічні закономірності - процеси, явища на рівні суспільства.

Та мікро соціологічні теорії, які пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві.

Напрями теоретичної соціології:

Феноменологічна соціологія і символічний інтеракціонізм –
на перше місце висувають завдання з’ясування соціально – психологічної структури соціальної взаємодії, ролі людської особистості, як творця соціальної реальності;

В концепції соціального обміну
підкреслюється вирішальна роль універсальних закономірностей людської природи - прагнення до одержання вигод і нагород – для пояснення соціальних відносин і структур;

Для прихильників функціоналізму
пошук об’єктивної істини, яка проголошується головною цінністю наукового пізнання, конкретизується у формуванні закономірностей або вимог, покликаних пояснити структурні механізми збереження сталості і стабільності буд – якої соціальної системи.

Теоретична соціологія відрізняється від прикладної не за об’єктом або методом дослідження, а за метою, яку ставить перед собою соціологія, які вирішує завдання: теоретичні чи практичні.

3. Макросоціологічні теорії (функціоналізм і теорія конфлікту)

Макросоціологічні теорії –
закономірності, процеси, явища, які спостерігаються на рівні суспільства.

Функціоналістські теорії починають з аналізу соціальної статики перед тим, як перейти до процесів соціальної динаміки. Функціоналісти ( Т. Парсонс, Р. Мертон та ін) аргументовано доводять, що суспільство складається з незалежних частин, кожна з яких допомагає підтримати стабільність цілісної системи. Суспільство має можливість за допомогою культурних норм і цінностей підтримувати стан рівноваги і балансу.

Представники структурного функціоналізму розглядають соціологію як науку, яка покликана аналізувати повторювальні наслідки, що виникають в результаті взаємодії елементів соціальної структури. При структурному підході об’єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут, чи соціальний процес) складаються з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування.

Вадою функціоналіських теорій є зосередження на статиці, а не на динаміці. Функціоналісти аналізують інституціональні зміни, які мають місце лише у сучасних суспільствах.

Теорії конфлікту
проголошують основним джерелом соціального розвитку суперечність конкуруючих у суспільстві інтересів. Суспільству властива соціальна нерівність, що неминуче породжує конфлікти і несталість суспільства. В цьому плані загальними рисами суспільства є не стабільність і злагода, а панування, конфлікт, придушення.

Напруженість щодо розподілу обмежених ресурсів та цінностей звичайно веде до соціальних змін. Але конфліктні теорії не беруть до уваги всі форми соціальних змін. За допомогою таких теорій можна пояснити, яким чином феодалізм було замінено на капіталізм, але вона не пояснює, чому такий драматичний ефект на розвиток суспільства справляє технологія, чому міняються форми сімейної організації.

Функціоналістські теорії та теорії конфлікту майже доповнюють одне одного.

Функціоналісти вважають що:	Конфліктологи вважають що:
1. кожне суспільство є відносно стабільним;	1. суспільство перебуває у стані безперервних змін;
2. суспільство є вдало інтегрованим цілим;	2. кожне суспільство переживає конфлікт і напруженість;
3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його функціонування;	3. кожен елемент суспільства вносить свій вклад в його зміну;
4. кожне суспільство підтримує свою цілісність за рахунок спільних цінностей його членів.	4. кожне суспільство підтримує свою цілісність, тому що одна частина (еліта) панує над іншою (масою).

4. Мікросоціологічні теорії (теорія обміну, етнометодологія, теорія керування враженнями, символічний інтеракціонізм)

Мікросоціологічні теорії
пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві.

Основна ідея теорії соц. обміну – поведінку людей в суспільстві можна пояснити виходячи з понять винагороди та покарання. Це означає, що люди прагнуть до таких вчинків, за які можуть отримати винагороду, і уникають таких вчинків, за які можуть отримати покарання.

Інакше кажучи, - люди обмінюють власні зусилля на можливі винагороди.

Значущість стимулів для людини визначає якість зусиль для отримання цієї винагороди.

Етнометодологія
– оригінальна соціологічна концепція (букв. Означає Методи людей)

Предметом етнометодології
є так звані етнометоди, тобто характерні для різних соціальних класів груп і організацій методи інтерпретацій, які застосовуються учасниками взаємодії з метою розуміння актуальних фактів і явищ.

О
сновні положення етнометодології
:

- лише учасникам події удається на стільки повно поєднати їх точки зору на події, які відбуваються, і власні дії, наскільки всім їм вдається скласти загальну уяву про конкретні умови збігання цих подій і здійснення цих дій;

- не всі інтерпретовані взаємодіючі події і дії інтерпретуються однозначно, вони інтерпретуються систематично і в певній послідовності;

- зміст, який вкладають інтерпретатори в події, що відбуваються, і у свої власні дії, залежить від послідовності в інтерпретацій і від біографій учасників взаємодії.

Символічний інтеракціоналізм (засновник Дж. Мід (1861 – 1931рр) – один з найпродуктивніших напрямків в сучасній соціології, який по суті є дослідженням відношень між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами.

Основні положення
:

- люди діють по відношенню до речей на підставі смислів, якими вони володіють;

- сенс будь – якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою.

Одна з найвідоміших концепцій символічного інтеракціонізму – рольова концепція. Поведінка людини, згідно з цією концепцією, обумовлена структурою її особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок «усуспільненого іншого». Багатомірну поведінку людини можна подати в вигляді набору соціально типових, усталених шаблонів її поведінки – «ролей», які людина відіграє у суспільстві.

5. Загальна характеристика емпіричної соціології

Емпірична соціологія (досвід) – комплекс досліджень, орієнтованих на збір та аналіз фактів суспільного життя за допомогою спеціальних методів (опитування, спостереження, аналіз документів та ін).

Емпіричні факти:

- свідомості (думки, судження);

- факти поведінки (вчинки, дії та ін);

- результати діяльності людей (які можуть розказати про людину).

Основний метод аналіз документів або будь якої зафіксованої інформації.

Емпірична закономірність – стійкий зв’язок між двома або декількома змінними.

6. Соціологія і соціальна практика. Прикладні соціологічні дослідження

Соціологія, як і будь-яка теоретична соціологічної діяльності наука включає два елементи: систему нагромаджених знань (насамперед теоретичних) і дослідницьку діяльність. З допомогою соціологічних досліджень здійснюється дальше пізнання об'єктивних законів розвитку і функціонування соціальних організмів і спільностей людей і визначаються шляхи і форми використання нагромаджених знань на практиці. Соціологічні дослідження не можна ототожнювати з економічними, юридичними і іншими видами досліджень подібно тому, як соціологію не можна ототожнювати з політичною економікою, юриспруденцією та іншими науками. Специфіка будь-якого соціального дослідження обумовлюється, насамперед, об'єктом і предметом науки, в межах якої здійснюється. Це означає, що своєрідність соціологічних досліджень лежить в основі специфіки науки соціології.

Наукове управління соціальними процесами здійснюється з допомогою нагромадження, переробки і передачі інформації, використовуються різні способи одержання і перетворення інформації. Це, по-перше, побутова свідомість, що реалізується в процесі повсякденного практичного життя людей, по-друге, емпіричне вивчення соціальної діяльності людей і соціальної дійсності; по-третє, конкретні соціологічні дослідження. В процесі конкретних соціологічних досліджень пізнання відновлює безпосередню видиму картину соціальних об'єктів, але уже на основі знань про закони їх розвитку і функціонування, характеристики об'єктів, що в емпіричному пізнанні відображені як «безпосередні» і «перші», в конкретних дослідженнях виявляються самими опосередкованими і кінцевими. Здійснення таких досліджень виявляється можливим тільки при наявності теорії, що правильно відображає суть соціальних організмів, тоді як емпіричні дослідження можливі завжди, незалежно від тієї ступені, якої досягло соціальне пізнання в розкритті закономірних зв'язків.

П
рикладна соціологія
– комплекс досліджень орієнтованих на вирішення конкретних соціальних проблем

Етапи конкретно - соціологічного дослідження

1 розробка програми і конкретного плану	Визначення предмета і задач дослідження, робочої гепотизи, методів дослідження, виконавців і строків.
2. Підготовка до збору інформації	Розробка документів програмного збору інформації, пілотажне дослідження
3. Збір інформації	Спостереження, опитування, експеримент, вивчення документів.
4 обробка інформації	Перевірка, групування, зведення, обчислення відносних величин, побудова статистичних рядів, складання таблиць тощо
5. Оцінка результатів	Інтерпретація даних, формулювання висновків, оформлення звіту про дослідження, розробка пропозицій.
Реалізація результатів дослідження.

Розрізняють такі основні види конкретно – соціологічних досліджень:

За метою їх проведення - Теоретичні і емпіричні;

За частотою проведення – разове, повторні (останні можуть бути когорт ними, моніторинговими);

За глибиною вивчення проблеми – розвідувальні, описові, аналітичні;

За способом забезпечення репрезентативності – суцільне, локальне, вибіркове;

За масштабами проведення – міжнародне, загальнонаціональне, регіональне, галузеве.

Соціологічне дослідження треба відрізняти від соціального дослідження. Соціологічні дослідження складають «ядро» більш широких соціальних досліджень – суспільствознавчих досліджень.

7. Огюст Конт і зародження позитивіської соціології

Термін соціологія вперше був запропонований О. Контом в в1824р. Заслуга О.Конта полягає на сам перед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі, наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння.

Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення на його думку, в своєму розвитку проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Людська думка прогресує по мірі того, як зменшується рівень узагальненості і зростає рівень складності. Суспільства в процесі еволюції проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і наукову.

Соціологія, яка за Контом є вершиною наук, повинна розвиватись як аналіз соціальної динаміки і статики.

Соціальна динаміка
покликана розглядати загальні закони соціального розвитку, тоді як соціальна статика
повинна зосередитись «на анатомії суспільства» і взаємодії її складових елементів.

Основні праці О. Конта: «Курс позитивної філософії» (1830 – 1842рр)

«Система позитивної політики» (1851 – 1854рр)

8. Розвиток соціології у XIX – XX ст.

В першій половині XIX ст.. домінуючим видом діяльності соціологів багатьох країн були прикладні соціологічні дослідження.

З 60 – 80х XIX соціологи Західної Європи і США починають розробку проблем самої соціологічної теорії, пов’язаних з процесом інтеграції різних напрямів у соціології.

Під школою
в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах виробленої нею самою дослідницьких традицій.

Напрями
об’єднують соціологів, які займаються розробкою ідентичної проблематики, або мають спільну світоглядну направленість.

У ХХ ст. найбільш плідно соціологія розвивалась в Європі та США. Широке використання математики і статистики, методів моделювання і наукового експерименту зробили соціологію в США точною наукою.

Серед американських теоретиків загальновідомий Ф. Тейлор (1856 – 1915), який розробив систему наукової організації праці і раціонального управління (менеджменту).

Однією з помітних в соціології ХХ ст.. є аналітична школа (або емпірична соціологія), яка сформувала в своєму руслі дві основні течії – академічну і прикладну.

Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі явища суспільного життя (напр.. соціологія праці, соціологія міста тощо), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень.

Завдання другої – організація цих націлених на розв’язування чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов’язаних з використанням функцій соціальної інженерії, досліджень.

В першій половині ХХ ст.. домінуюче положення в американський соціології займала Чиказька школа, яка здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології. Найвідоміші представники цієї школи – Р. Парк, У. Томас, А. Смол та ін.

Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е. Мейо (1880 – 1949) і його колег розроблялись індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а також соціологія управління.

Під впливом американської соціології в 60 – 70 –і роки активно формувалась німецька соціологічна школа. В 80 – 90рр ХХ ст. сферою особливого і постійного інтересу в німецькій емпіричній соціології стає розвиток соціології праці, а в її межах індустріальної соціології.

9. Становлення соціологічної думки в Україні

Початком самостійних соціологічних праць слід вважати дослідження женевського гуртка українських учених у 80х роках ХІХ ст.. ,які друкувалися в часописи «Громада» (Женева) і в окремих виданнях. Серед відомих представників українських соціологів кінця ХІХ початку ХХ ст. є:

С.А. Подольський (1850 – 1891рр) – відомий укр. економіст і публіцист, який висунув ідею, що поряд з боротьбою за існування діє закон зростання солідарності. С.А. Подольському належить праця «Ремесла і хваброики на Україні», яку було опубліковано в Женеві. У ній вчений аналізує становище різних груп робітників на Україні, їх відносини з працедавцями тощо;

М.П. Драгоманов (1841 – 1895) - відомий укр. політичний діяч вчений і публіцист;

Ф.К. Вовк (1847 – 1918рр) - етнограф, антрополог і політичний діяч – досліджував розвиток етнічних спільнот і таких соціальних інститутів як наука, релігія, сім’я. Основна праця – «Студії з української етнографії та етнології».

М.І Зібер (1841 – 1888) – його соціологічні інтереси були зосередженні навколо проблем суспільства, суспільного розвитку, історичної соціології. Основна праця Зібера «Вибрані економічні твори».

Праці з соціології належать багатьом укр. вченим та політичним діячам серед них: М. Грушевський, І.Франко, С.С. Дністрянський, М. І Туган – Барановський та ін.

За часів Радянської влади з середини 30х років з посиленням репресій відбувається майже повне згортання соціологічних досліджень. Такий стан речей, по відношенню до соціології, тривав майже 30років. Лише в кінці 60х було видано праці «Соціологія на Україні» Л.В. Сохань та збірник АН УСР «Філософія та соціологія» В кінці 80х на початку 90х ставлення до соціології змінюється. В 1990р відкривається інститут соціології в системі НАН, створюється Соціологічна асоціація України. З 1998р починає виходити часопис «Соціологія : теорія, методика, маркетинг».

Нині соціологія знаходиться в пошуках власної автентичності, виробляє свою методологічну базу, концептуальну схему та відповідний їм котигоріальний апарат. В якості центрального поняття - громадянське суспільство, а сама соціологія розуміється як самостійна наука про соціальні спільноти – суб’єкти, механізми їх становлення функціонування і розвитку.

10. Соціологія освіти

Соціологія освіти виділилась в окрему галузь в 50 – 60і роки ХХ ст.

Соціологія освіти – галузь соціологічного знання, яка вивчає закономірності та функціонування освіти як соціокультурного інституту, її взаємодію з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси і соціальну політику у сфері освіти.

В предмет дослідження
соціології освіти входять:

- проблеми соціального пізнання і соціального виховання, функцій і розвитку системи освіти, освітньої політики;

- стан і динаміка соціально - культурних процесів у сфері освіти;

- закони, принципи, механізми, технології навчання соціокультурній дійсності;

- проблеми життєвого самовизначення, самореалізації і самоутвердження учнів та студентів;

- проблеми вибору учнями та студентами моральних та інших цінностей життя, визначення свого місця в ньому, свого власного призначення;

- пошук джерел розкриття пізнавальних можливостей особистості, її виховання та навчання в реальних умовах життя людей;

- взаємодія системи освіти з іншими сферами життя, процеси, що виникають під час цієї взаємодії, вплив освіти на розвиток людини, її підготовленість до подальшого суспільного життя.

Структура соціології освіти:

Теоретична соціологія освіти	Займається розробкою теоретико – методологічних проблем реформування освіти, взаємодії державної соціальної політики і громадського суспільства у сфері виховання підростаючого покоління, розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу, визначення шляхів оптимізації освітньої системи тощо.
Прикладна (емпірична) соціологія освіти	Діагностика соціально – педагогічної ефективності різних типів стилів життя, традицій культури, форм соціального спілкування і взаємодії соціальних груп (дітей, вчителів, батьків тощо)
Експериментально – прикладна соціологія освіти	Спрямована на розробку нових соціально – педагогічних, соціально культурних центрів, форм і методів виховної роботи. Соціальної допомоги ,педагогічної корекції, соціальної роботи на вулицях і дитячих майданчиках тощо.

11. Соціологія сім’ї

Соціологія сім’ї – галузь соціології, яка вивчає формування, розвиток і функціонування сім’ї, шлюбно – сімейних відносин у конкретних культурних і соціально – економічних умовах. Соціологія сім’ї зосереджує свою увагу на аналізі всієї сукупності важливих проблем, пов’язаних із сім’єю.

Предметом вивчення є
:

- загальні основи та принципи шлюбу і сім’ї;

- взаємозв’язок сім’ї і суспільства;

- типи соціальних відносин характерних для сім’ї;

- фактори, що визначають чисельність і структуру сімейної спільності;

- зв’язок сім’ї з іншими соціальними спільностями та сферами соціального життя;

- суспільні функції сім’ї, її структура та особливості як соціального інституту і як малої соціальної групи;

- мотивація шлюбів і розлучень, а також соціальні та психологічні фактори, які сприяють плануванню сімейного життя, виникненню та подоланню внутрішньо сімейних конфліктів;

- інтеграція та дезінтеграція сім’ї;

- умови життя сім’ї, етапи життєвого циклу сім’ї та ін.

Сім’я – це об’єднання людей, зв’язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю, об’єднання, що ґрунтується на шлюбі або кровній спорідненості.

Під структурою сім’ї розуміється сукупність відносин між її членами, включаючи крім родинних, систему моральних, духовних відносин, у тому числі відносини влади, авторитету та ін.

12. Соціологія релігії

Соціологія релігії – галузь соціології, яка вивчає релігію і релігійність, функції релігії в суспільстві. Роль і вплив на суспільство релігійних організацій. Розрізняють два рівні соціології релігії: теоретичний,
який охоплює вивчення релігії, як особливого соціального інституту, підсистеми суспільства, та емпіричний
, який вивчає релігійність соціальних, регіональних та соціально – демографічних груп з використанням всіх методів конкретно – соціологічного аналізу.

Релігія – це складне соціальне і духовне явище , корені якого виходять з глибинних теренів суспільної історії. Соціальна природа та риси релігії вказують на її зв'язок з розвитком суспільства – певної само відтворюючої системи, де один елемент пов'язаний з іншим. Слово походить від лат. Religio – і означає зв'язок. Процеси прогресивних змін або занепаду духовних цінностей в цілому всього суспільства неодмінно позначаються і на історичній еволюції релігійних вчень, зміст яких становить основу релігійних вірувань. Звідси виникає необхідність комплексного вивчення релігійних вчень з урахуванням їх догматичного змісту й тих суспільних факторів, що обумовлюють історичні особливості виникнення і функціонування тих чи інших релігійних ідей.

Головною соціальною функцією релігії є функция ілюзорно-компенсаторна.
Релігія для віруючого – насамперед компенсація (нехай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

Релігія виконує регулятивну функцію.
Як будь-яка інша сфера духовної культури, вона створює певну систему норм і цінностей , але специфіка яких полягає насамперед у збереженні і закріплені віри у надприродне. Цьому завданню підпорядковані не тільки культові дії, а й сімейно-побутові стосунки, система традицій і звичок. Підкреслимо, що релігія асимілювала багато елементів загальнолюдської моралі. А оскільки Бог , за висловом Ф. Енгельса, є відображенням абстрактної людини, то і релігійна мораль багато в чому має не якийсь надприродний, а людський, суспільний характер.

За певних історичних умов релігія виконує функцію інтегрування
. тобто функцію збереження і зміцнення існуючої соціальної системи. Такою, наприклад, була роль католицизму в феодальному суспільстві, православ'я у дореволюційній Росії. Однак у ряді випадків релігія може стати і прапором соціального протесту, як це було, наприклад, із середньовічними єресями та сектами, з протестантизмом, прихильники якого в епоху його зародження боролись проти феодальних порядків.

На рівні окремої релігійної організації релігія виконує інтеграційну функцію , згуртовуючи одновірців. Однак одночасно релігія розглядає і протиставляє один одному послідовників різних релігій, що простежується і в сучасному релігійному житті України.

Релігії притаманна також комунікативна функція
, яка полягає в підтримуванні зв'язків між віруючими шляхом створення почуття віросповідної єдності під час релігійних дій, в особистому житті, сімейно-побутових відносинах, а також стосунках у межах різноманітних клерикальних організацій і навіть клерикальних політичних партій.

В умовах сучасного суспільства релігія виконує , головним чином, ілюзорно-компенсаторну функцію. Зазначимо, що не будучи панівною формою масової свідомості, вона задовольняє тільки особисті почуття віруючих.

Щодо світоглядної, регуляторної та комунікативної функції релігії, то в силу збереження релігійних організацій їхні масштаби визначаються особливостями конфесійних течій і категоріями віруючих , на яких, в свою чергу, впливає реальна дійсність.

Соціальні функції релігійних організацій не тотожні функціям релігії , тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, політичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійних функцій.

13. Соціологія праці

Соціологія праці та управління – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально – трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них.

Соціологія праці вивчає багато різних проблем: співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах ( тобто чому є підприємці, управлінці і робітники, які до того ж можуть стати безробітними), специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів в них.

Соціально – трудові відносини –
це відносини, як складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин актуалізується як відносини рівності чи нерівності між працівниками та соціальними групами ( підприємцями та робітниками та ін.).

Зайнятість –
діяльність людини, пов’язана із задоволенням особистих і соціальних потреб, яка є джерелом доходу.

Безробіття –
соціальне явище, викликане низькими темпами економічного зростання, змінами у структурі економіки, а також кількісним зростанням потенційної робочої сили.

Праця – цілеспрямована діяльність людей, в результаті якої створюються матеріальні і духовні блага. Соціологія розглядає працю як основну форму життєдіяльності людського суспільства, основну умову його життя.

Трудовий колектив як соціальна спільнота
є елементом соціальної структури суспільства і йому притаманний розподіл на групи.

Трудовий колектив як соціальна організація
є різновидом соціального інституту і йому притаманна управлінська ієрархія. Характерні ознаки трудового колективу:

- цільове призначення;

- ієрархічність;

- внутрішньо організаційний контроль;

- система соціальних позицій та статусів;

- кооперація зусиль що створює ефект синергії.

14. Соціологія особистості

Соціологія особистості – спеціальна соціологічна теорія, що досліджує широке коло питань взаємозв’язку особистості з суспільством, соціальними спільнотами і групами.

Предметом соціології особистостей є дослідження особистості, як соціального типу процесу її формування і розвитку, її потреб і соціалізації.

«Особистість» - поняття, яке вводиться для виділення, наголошення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини та індивіда, тобто акцент робиться на соціальному.

Особистість –
інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Кожна людина, яка з’являється у світі, починає засвоювати людську культуру, набувати своєї особливості, входити в суспільство, самоутверджуватись серед інших людей і ставати особистістю. Формування особистості є результатом включенності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомленості нею своєї приналежності до соціуму.

Складний, тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної дитєдіяльності у даному суспільстві називається соціалізацією.

Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.

Рівні соціалізації:

- об’єктивна (соціально – економічна) в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

- функціональна, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

- нормативна, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;

- міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

У сучасному суспільстві кожна людина виконує низку ролей (студента, громадянина держави, клієнта і т. д.). Вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю називається рольовим набором. Соціальні ролі – це способи поведінки, які відповідають прийнятим у суспільстві, спільноті нормам та здійснюються у залежності від статусу особистості. Властивості особистості, що сформувалися у наслідок виконання нею певних соціальних ролей, змінюють структуру особистості. Соціальний статус людини, як і статус групи, до якої вона належить, мають вирішальне значення у формуванні властивостей особистості, із зміною статусу діапазон властивостей особистості розширюється.

Соціальна структура особистості:

- інтегрованість особистості у соціальне середовище;

- спрямованість особистості як її домінуюче соціально зумовлене ставлення до соціальної дійсності, що оточує людину;

- соціальна активність особистості та її здатність до саморегуляції поведінки, життєвий самоконтроль.

Основою для визначення мети діяльності людини є ціннісні орієнтації - орієнтації особистості стосовно соціальних цінностей. Ціннісні орієнтації є продуктом соціалізації людини.

Цінності особистості –
це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об’єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення.

Ціннісні орієнтації –
соціальні цінності, що спрямовують діяльність та соціальну поведінку особистості і поділяються нею.

Соціальна поведінка –
це дії людини стосовно суспільства, інших людей, до оточуючої природи і речей.

Унаслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою
– поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві цінносно – нормативних стандартів.

Основні види девіантної поведінки:

- Конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;

- Інноваційна – людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новим, нетрадиційними засобами (рекет, зловживання, крадіжки та ін.);

- Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується прийнятих «правил гри», діє у відповідності до прийнятих суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;

- Ескейпізм (ретрийтизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, бродяжництво та ін.);

- Бунт, заколот – людина відкидає суспільні цінності, активно їм протидіє, прагне замінити їх новими.

Соціальні типи особистості – певний фіксований набір суттєвих, таких що повторюються соціальних властивостей особистості, що виявляються в її свідомості та поведінці.

Типи особистості:

- ідеальний – сукупність особистих властивостей, яка на думку сучасників, є бажаною, відіграє роль еталона, взірця;

- базисний - сукупність властивостей, яка дозволяє у найкращі спосіб адаптуватися до конкретних умов життєдіяльності у конкретний час, у даному суспільстві;

- реальний – сукупність спільних, для членів даного суспільства типових властивостей особистості, що переважають на даному етапі розвитку суспільства.

Для соціально – психологічної діагностики властивостей особистості використовують різноманітні методи та методики : спостереження, аналіз документів та продуктів діяльності людини, анкетування, тестування, моделювання ситуації (стажування, виконання конкретних завдань, імітація професійної діяльності).

15. Культура та її функції в суспільстві

Культура - сукупність матеріальних, духовних, естетичних надбань притаманних суспільству, все те, що створено або створюється в суспільстві завдяки загальнолюдській діяльності. В більш вузькому розумінні розрізняють матеріальну
(техніка, виробничій досвід, матеріальні цінності, створені в процесі виробництва) і духовну
культуру (виробництво, розподіл та споживання духовних цінностей в науці, мистецтві, літературі, філософії, моралі та ін.).

З допомогою поняття «К.» характеризують особливості свідомості, поведінки і діяльності людини в конкретних сферах суспільного життя ( культура праці, культура побуту, правова культура та ін.)

Форми культури:

А) елітарна культура – витончене мистецтво, класична музика, література;

Б)народна – міфи, легенди, епоси, казки, танці, пісні, які створюються анонімними творцями, фольклор та аматорська творчість;

В)масова, або загальнодоступна (з’явилась в середині ХХ ст.. завдяки змі.

Культура охоплює чи не найширші обрії життєдіяльності людини, тому які б функціональні особливості не мали ті чи інші культурні явища, вони потенційно вже закладені в соціальному досвіді.

Функції культури в суспільстві:

- синтез діяльності. –
у культурному плані вона виявляється через розвиток людських здібностей, навичок, традицій тощо в їх динамічних змінах, що власне і формує культуру. Все це певною мірою відображається у свідомості як певна культура світосприйняття, тобто духовна культура;

- функція соціальної пам’яті,
яка визначає характер і культурний соціально – просторовий та соціально – часовий зміст людського буття. Співвідношення сучасного і минулого в сучасному утворює соціально – культурний простір. Майбутнє при цьому теж присутнє у вигляді уявлень про нього, що утворюється на підставі життєвого досвіду.

- комунікативна функція.

16. Суспільні цінності як елемент культури

Культура - сфера найпершого та найяскравішого виявлення людини, її суттєвих характеристик і можливостей – та частина дійсності, яка перетворена людиною, але в якій людські творчі можливості проявились із найбільшим ступенем повноти, досконалості і виразності, в наслідок чого культура постає носієм виявлень людини як людини, тобто сферою найперших і найвищих цінностей, ідеалів, сенсів.

Людина стає людиною лише за умов прилучення до культури, включення в процес творення та використання культури.

До суспільних цінностей, які розглядаються через призму культури можна віднести:

- те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність («друга природа» створена людиною);

- способи, технології, методи творення культурних явищ (культуротворча людська діяльність), які вводять людину у так званий технологічний аспект культури;

- сукупність найперших і найвищих духовних і матеріальних цінностей;

- те із створеного людиною, в чому глибинні якості та можливості людини проявились максимально повно та виразно;

- способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей.

Виступаючи засобами регулювання індивідуальної і групової поведінки, суспільні цінності виконують нормативну функцію. Рівень цінностей наповненості людської взаємодії так чи інакше пов’язаний із рівнем нормативності останньої. Будь –яка система цінностей може реалізуватись і стати чинником суспільного людського життя лише тоді, коли втілюється в певну систему норм і зразків поведінки.

17. Соціальні норми як елемент культури

Соціальні норми – це загальноприйняті в межах групи чи суспільства правила взаємодії, згідно з якими одні форми взаємодії рекомендуються як бажані, підтримуються або не схвалюються .

У зв’язку з цим саму культуру іноді визначають як функціонуючу в даному суспільстві систему приписів і заборон або систему уявлень про те, що є правильним, нормальним у людській поведінці, а що не нормальним, гідним осуду. У широкому смислі слова соціальними нормами слід вважати всі діючи в певному суспільстві кодекси поведінки, у тому числі юридичні норми.

У більш вузькому значенні під соціокультурними нормами розуміють звичаї та норови, тобто неформальні правила спілкування і співжиття, які в сукупності становлять спосіб життя, властивий певні спільноті.

Ряд дослідників визначають нормативну культуру, як усе те, без чого людина відчуває себе не затишно за межами рідної домівки, рідного краю. У звичному для себе середовищі людина не відчуває для себе принципових труднощів у спілкуванні з іншими, оскільки знає, чого можна очікувати від інших людей у тому чи іншому випадку. Попадаючи в інше, не знайоме середовище людина певний час відчуває психологічний дискомфорт, якій іноді називають «культурним шоком».

18. Мова як елемент культури

Соціологія мови – спеціальна галузь соціології, яка досліджує проблему співвідношення мови та суспільства.

19. Культура і субкультура

Культура - в загальному сенсі - все те, що було створено, або створюється в процесі суспільної людської діяльності. З допомогою поняття «культура» характеризують особливості свідомості, поведінки і діяльності людей в конкретних сферах життєдіяльності людини.

Субкультура – частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, які притаманні великій соціальній групі (молодіжна, субкультура літніх людей, професійна і кримінальна, національних меншин та ін.). Субкультура групи різниця від домінуючої (культури більшості членів суспільства). Відмінності стосуються мови, поглядів на життя, манери поведінки, зачісок, одежі, звичаїв. Разом з тим, субкультура не відхиляє домінуючі загальносуспільні цінності.

Субкультура – це специфічні норми, погляди і цінності, а також соціальні і духовні потреби, ціннісні орієнтації тієї чи іншої групи, продукти творчості, способи залучення до духовних цінностей, особливості їх освоєння, стиль, спосіб життя та існування. Тобто це такий культурний комплекс, за допомогою якого кожна людина реалізує совою соціокультурну ідентифікацію і який дає їй змогу відчувати себе сучасною та знайти спосіб особистої самореалізації, у тому числі у формах національної культури.

Поняття та види субкультур.

Субкультура – це набір символів, цінностей, норм поведінки, що відрізняють те чи інше суспільство. Кожне суспільство утворює свою субкультуру. Субкультура не відкидає загальлюдську культуру, проте в той же час має свої специфічні відмінності.

Можна виділити національні, конфесіальні, професіональні субкультури організацій, соціальних груп тощо. Термін “національна субкультура” застосовується для визначення символів, вірувань, цінностей, норм поведінки, що характеризує людське спів суспільство в тій чи іншій країні.

Часто культурні меншини докладають особливих зусиль, щоб зберегти своє само буття, захистити свої цінності та вижити у середовищі, де переважають культури більшості населення, які подавляють інші культури. Це явище називається культурним конфліктом.

Другою найважливішою формою є конфесіальна субкультура. Конфесіальна культура складається на основі общності віросповідання, належність до тієї чи іншої церкви. Наприклад, можна говорити про християнську, мусульманську, буддистську культури в цілому. Окремі гілки напрямку в світових релігіях утворюють свої субкультури: наприклад, православну, католичу, протестантську.

Професіональна субкультура утворюється на основі загальних символів, цінностей, норм поведінки, що розрізняються тією чи іншою професіональною групою. Вона тісно пов’язана з змістом роботи і ролью, яку в суспільстві грають її представники.

20. Культура і контр культура

Контркультура – комплекс соціальних орієнтацій, цінностей. Контркультура проти поставляє себе існуючій, домінуючій культурі, разом з тим відкидаючи пануючі в суспільстві цінності.

21.
Проблеми відродження та розвитку української національної культури

Живою душею українства, в якій синтезується все розмаїття його буття, є культура – «
духовний меч» народу. (Г. Сковорода)

Українська культура – це мозаїчна культура українського народу, як багатоетнічної спільноти, де етнокультури всіх етносів є рівноправними.

Проблеми відродження та розвитку української національної культури вимагають від соціології вдатися до розгляду складних процесів національного самовизначення та механізмів їх розвитку, стимулювання, прогнозування успішності україноутверджувальної діяльності.

У період незалежності України була започаткована серія соціокультурних українознавчих досліджень, які засвідчили впродовж 10 років, значну динаміку національно – культурної свідомості (Інститут культурних досліджень Міністерства культури і мистецтв України). Ці дослідження показали, що поступово в суспільній свідомості, не зважаючи на всі економічні негаразди та економічну кризу, зростає інтерес до національної та етнічної самоіндефікації засобами культури і потреба в них.

Про глибинні зрушення в національно – культурній самосвідомості свідчать зміни в реальній поведінці людей при освоєнні української культури (чверть населення Укр. за останні 3 роки стало частіше і більше уділяти уваги українській культурі). Люди вибирали три найважливіших для себе елементи української культури, з яким пов’язували на сам перед образ своєї культури , її якісне «ядро»- мистецтво, історію і мову (від 60 до 53%по кожному компоненту).

Разом з тим, соціодинаміка розвитку національної художньої культури виглядає суперечливою, оскільки залучення до цінностей народної культури супроводжується зниженням рівня відвідування кінотеатрів, закладів культури. Разом з тим розширились можливості в освоєнні різновидів художньої та релігійної літератури, яка була заборонена. В суперечливому за художнім змістом книжному потоці значне місце займають видання, що пропагують народну культуру (пісні, казки тощо). Зростає зацікавленість в них різних етнічних груп.

Центром усіх змін у сфері культури є задоволення потреб у народному та професійному мистецтві, які назріли, але були заблоковані попередньою суспільною ситуацією Тепер ці потреби реалізуються по всій структурі і по всьому складу художньої культури. Посилена пропозиція телепрограм, літератури, музики мас культового «кітчевого» характеру.

Нові потреби в народному мистецтві дають поштовх до його розвитку, інтенсифікують його функціонування ( зростає кількість виставок та ін), посилюють функціонування етнохудожньої традиції у професійному мистецтві.

Формуються деякі нові риси нової культурної реальності: оновлюються художні елементи побуту, оформлення житла, форм спілкування, визначаються нові грані форм сприйняття української народної культури в світі.

За сучасних обставин найбільший рівень позитивності експерти приписують «зростаючій багатоманітності змісту і форм духовного життя», «зростанню самостійності розвитку культурних процесів у регіонах».

22.
Ознаки суспільства. Типи суспільств

З точки зору соціології, суспільство – це особливий, надзвичайно складний вид організації соціального життя. Воно включає в себе всю багатоманітність стійких соціальних взаємодій, всі інститути та спільноти, що локалізовані в рамках конкретних державотворчих територіальних кордонів. Суспільству властиві такі механізми саморегуляції, які дозволяють підтримувати йому свою цілісність, впорядковувати відносини між інститутами та спільнотами, інтегрувати соціальні новоутворення та підкоряти своїй логіці поведінку основної маси населення, схиляючи людей, що живуть на відповідній території, відтворювати в своїх діях єдину тканину численних соціальних взаємодій.

Основні ознаки суспільства:

- територія на якій відбувається консолідація соціальних зв’язків;

- універсальність, тобто всеоб’ємлючий, різносторонній його характер, що дозволяє включати всю багатоманітність соціальних зв’язків, відносин, всі соціальні інститути та спільноти в рамках певного територіального простору;

- автономність, тобто спроможність існувати самостійно, що досягається за рахунок рівня внутрішньої саморегуляції, що забезпечує підтримку та постійне відтворення складної системи соціальних взаємин;

- інтегративність, тобто цілісність, єдність загальної системи цінностей (традицій, норм, законів тощо), яку називають культурою.

Типи суспільств:

П
росте складне

- кровно – родові зв’язки	- Широкі, різноманітні зв’язки між людьми
- родоплемінна організація суспільства	- соціальне розшарування (класи, верстви, заможні та незаможні, ті що управляють і ті ким управляють)
- Немає родової диференціації в суспільстві
- немає класів і держави	- багаторівневе управління суспільством через державу
Виникло близько 50 – 40 тис років тому	Виникло близько 10 – 6 тис років тому

В соціології існує розподіл на:

п р о т о с у с п і л ь с т в о, т р а д и ц і й н е, і н д у с т р і а л ь н е та п о с т і н д у с т р і а л ь н е.

Протосуспільство має лише декілька статусів, які базуються на віці, статі, родинних зв’язках. Соціальні ролі тут одноманітні. Релігія цих первісних суспільств не включає віру у всемогутнє божество, яке втручається у людські справи, людина вважає що навколишній світ населений духами, які можна брати до уваги, але ублажати їх необов’язково. Соціальна структура такого суспільства є простою, культура не диверсифікованою.

На зміну протосуспільству приходить традиційне, або до індустріальне аграрне суспільство. В цей період зароджуються міста, держави, класи, з’являється писемність.

Традиційне аграрне суспільство – це суспільство з малорухомими соціальними структурами, з таким способом соціокультурної регуляції, які базується на традиції.

І н д у с т р і а л і з м - як спосіб виробництва з’явився в Англії близько 250 років тому, поширився на всі країни світу абсорбуючи та руйнуючи всі інші типи суспільств. Він ґрунтується на використанні наукових знань та виробничих технологій, які дозволяють машинам виконувати ту роботу, яка раніше покладалась на людей. Це високоефективна стратегія виживання, яка дозволяє невеликій частині населення годувати більшість. Впровадження нових технологій стимулюють зміни в економіці та інших інститутах, тому індустріальне суспільство знаходиться у стані швидких соціальних змін.

У70 –х роках ХХ ст. на зміну індустріальному приходить п о с т ін д у с т р і а л ь н е суспільство, яке поширюється лише на економічно розвинені країни.

Основні риси постіндустріального (інформаційного) суспільства:

- технічний базис - інформаційний

- основа благополуччя суспільства – знання;

- провідна галузь – сервіс (послуги);

- масовий клас - менеджери;

- принцип управління – узгодження;

- соціальна структура – функціональна, сотова;

- Політичний режим – безпосередня демократія, самоуправління;

- ідеологія - гуманізм;

- релігія – дрібні конфесії.

Виділяють закрите, відкрите і змішаного типу суспільства.

Закрите суспільство
– у побудові системи стратифікації орієнтується на приписаний статус особистості. В результаті формується жорстка система стратифікації з обмеженим доступом до привілейованих груп нових членів. Прикладом можуть служити рабовласницьке, феодальне, кастове суспільство в індії.

Відкрите суспільство –
суспільство орієнтоване на статус особистості, здобутий завдяки волі і власним здібностям. Таке суспільство є високо динамічним, має рухливу систему стратифікації, допускає вільний перехід людей вверх і в низ по «соціальній драбині». Приклад – сучасні демократичні індустріальні і постіндустріальні суспільства.

Змішаного типу –
суспільства, в яких збереглися пережитки закритого станового ладу, але разом з тим, вони доповнюються елементами відкритого суспільства. (Великобританія, Японія)

23.
Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства - це сукупність його елементів і зв’язків між ними.

Елементи соціальної структури:

- статуси і ролі;

- індивіди (люди);

- соціальні групи і спільноти; соціальні інститути і організації;соціальні взаємодії; соціальні відносини;

- соціальні функції.

Статуси поділяються на соціальні і особисті.

Соціальний статус – становище індивіда у суспільстві у відповідності з його статтю, віком, походженням, освітою, власністю сімейним становищем тощо. Особистий с т а т у с - становище індивіда в малій групі (сім’я, частина трудового, навчального колективу тощо), яке визначається ставленням до нього оточуючих людей.

Статуси пов’язані між собою соціальними функціями, які проявляються через соціальні відносини. Якщо статуси дають нам статичну, то ролі динамічну картину суспільства. Індивіди, займаючи той чи інший статус, виконують між собою соціальну взаємодію. Сукупність статусів і ролей складає фундамент соціальної структури суспільства. Їх кількість, порядок і розташування , характер залежності один від одного, визначають зміст конкретної структури конкретного суспільства.

Соціальні ролі – це певні способи дій, поведінки індивіда або групи, які відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються у залежності від соціального статусу.

С о ц і а л ь н а г р у п а – загальне поняття соціології що означає певну сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки і об’єднанні спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами. Для виникнення групи обхідна певна внутрішня організація, мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності.

С о ц і а л ь н і с п і л ь н о т и – це емпірично фіксовані, реально існуючі об’єднання інде видів, які є відносною цілісністю, що може виступати як об’єкт соціального впливу, володіє емерджентними властивостями, тобто знов виникає в результаті об’єднання за певними характеристиками, не завжди притаманними окремим індивідам.

Соціальні інститути - сукупність юридичних норм, що регулюють соціально – правові відносини (інститут наслідування, шлюбу тощо ).

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

- економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т. д.;

- політичні - зв’язані з встановленням виконання і підтримуванням влади;

- соціальні або суспільні;

- інститути стратифікації – визначають розміщення позицій та ресурсів;

- виховні і культурні – створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління (родинні інститути, сім’я, школа, наукові інститути);

- релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);

- відтворення (інститути шлюбу, сім’ї ).

С о ц і а л ь н і о р г а н і з а ц і ї - штучно сконструйовані спільності людей. Соціальна організація – це в широкому понятті будь-яка організація в суспільстві; у вузькому поняті – соціальна підсистема організації.

Термін організація використовується в декількох значеннях:

- елемент соціальної структури суспільства;

- як вид діяльності якої-небудь групи;

- як сутність внутрішньої упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Основні риси соц. організацій:

- утворюються для реалізації певних цілей, прагнуть як можна швидше і ефективніше досягти цих цілей;

- члени організації розподіляються відповідно ієрархічній драбині відповідно статусів і ролей;

- виникає на основі поділу праці, її спеціалізації по функціональній ознаці;

- управляючі підсистеми формулюють свої механізми і засоби регулювання і контролю за діяльністю різних елементів організації.

24. Соціальні інститути

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

- політичні - зв’язані з встановленням виконання і підтримуванням влади;

- соціальні або суспільні;

- інститути стратифікації – визначають розміщення позицій та ресурсів;

- релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);

- відтворення (інститути шлюбу, сім’ї ).

Складові елементи соціального інституту:

- своя мета, тобто має коло питань, які охоплює своєю діяльністю;

- певне коло функцій передбачених для розв’язання цих питань;

- наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту ( матеріальні, символічні або ідеальні);

- наявність певних санкцій як с стосовно осіб, що виконують інституціоналізовані функції, так і стосовно осіб, що є об’єктом стосовно цих санкцій.

В залежності від сфери дії функцій соціальні інститути ділять на :

- реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за різними критеріями: від статі і віку до виду занять і здібностей;

- релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно існуючих в суспільстві норм дій, а також санкції, що карають порушників (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв’язані з релігією, наукою, ідеологією, мистецтвом і т д)

- інтегративні – інститути пов’язані з соціальними ролями, відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.

Етапи утворення соціального інституту:

- виникнення потреби, виникнення якої вимагає сумісних організованих дій, регулювання спільних цілей;

- поява соціальних норм і правил в ході стихійної соціальної взаємодії, яка здійснюється методом проб і помилок;

- поява процедур пов’язаних з нормами і правилами;

- інституалізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття, практичне застосування;

- встановлення системи санкцій для встановлення норм і правил, дефіренційованість їх застосування в окремих випадках;

- створення системи статусів і ролей, які охоплюють всіх без виключення членів інституту.

25. Освіта як соціальний інститут

Освіта - розвиток особистості й формування громадянина, здатного самостійно мислити і діяти. Навчання – ядро освіти, але остання відбувається і за межами навчальних закладів - протягом усього життя людини. Освіта пов’язана як з навчанням так із вихованням, а також з процесами соціалізації.

Отже, процес освіти містить усю сукупність різноманітних впливів на людину, її взаємодію із навколишнім середовищем, пристосування до нього, оволодіння культурою що нагромадило людство, її опанування.

Освіту розглядають як цілісну самостійну систему, яка має інституційний характер.

Ознаками соціального інституту освіти є:

- соціальні функції освіти (навчання, виховання);

- наявність суспільно вироблених форм, освітніх установ, їх організація і становище в суспільстві, а також певних осіб, які здійснюють функціонування даного інституту, їх статус в суспільстві;

- наявність регулятивів по функціонуванню даних установ і осіб, які беруть участь в освітній діяльності, тобто свідомо поставлених цілей, законів, які визначають функціонування установ, засобів та методів освітньої діяльності, матеріально – технічних засобів.

Освіта, як соціальний інститут, передбачає наявність:

- суб’єктів освітньої діяльності – педагогів, учнів та студентів навчальних закладів;

- об’єктів освітньої діяльності - як окремих учнів так студентів, так і їх колективів, в яких розвиваються здібності, здійснюється обмін діяльністю, знаннями, формами спілкування;

- засобів освітньої діяльності – навчальних планів, програми, методів і організаційних форм навчання, підручників, посібників, технічних засобів та ін.

Освіта – соціальна система, яка має свою структуру (форми, види, ступені). Традиційно виділяють дошкільну, шкільну, і вищу освіту, професійну і непрофесійну, природничо – наукову, технічну, гуманітарну, очну, вечірню, очно – заочну, дистанційну, самоосвіту, пост освіту.

На функціонування освіти як системи значний вплив здійснює економіка (матеріальна база), політична сфера (формує зміст і структура системи освіти), соціокультурна сфера (релігійні та маральні цінності суспільства, сім’ї, традиції і т. д.)

В той же час освіта – автономна система, яка має відносну самостійність. Вона здатна активно вливати на функціонування і розвиток суспільства. Від рівня освіти безпосередньо залежить якість трудових ресурсів, а отже і стан економіки держави.

Система освіти, формуючи громадянина, тим самим здійснює вплив на політичну сферу суспільного життя. Освіта, через культурно – виховну функцію впливає на духовне життя суспільства, є одним із факторів прогресу культури.

26. Соціальний статус. Види статусу

Статуси поділяються на соціальні і особисті

Статус людини формується різними ознаками, серед них є і такі, які успадковуються – стать, етнічна приналежність, соціальне походження, а також ті, які людина здобуває завдяки власним зусиллям – освіта, професія, доходи, тощо.

Соціальний статус:

Приписаний здобутий

Одержаний не залежно від бажання, волі і зусиль індивіда	Одержаний завдяки волі і зусиллям самого індивіда
Наприклад стать, національність, раса, успадкований титул та ін.	Наприклад освіта, професія, посада, почесне звання та ін.

Будь - яку людину можна охариктизувати за допомогою певного с т а т у с н о г о н а б о р у ( сукупність всіх статусів, що має певна людина). Але її положення в суспільстві визначає г о л о в н и й с т а т у с – визначає стиль життя людини, коло її спілкування, манеру вдягатися тощо.

27. Поняття соціальної ролі. Характеристика соціальних ролей

Соціальні ролі - це певні способи дій, поведінки індивіда або групи, які відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються в залежності від соціального статусу.Якщо сам статус визначає позицію людини у суспільстві (учень, студент, військовий, дружина тощо), то соціальна роль – функція, яка виконується нею в даній позиції. Функції, рольові дії, в кожному суспільстві визначаються загальноприйнятими в ньому нормами і часто закріплюються в різних документах ( законах, правилах, інструкціях і т. д. )

Інтеграція особистості до соціального середовища забезпечується засвоєнням особистістю відповідних соціальних ролей. Виконуючи соціальні ролі людина безпосередньо включається у життєдіяльність різноманітних соціальних груп. У сучасному суспільстві людина виконує низку ролей: студента, громадянина держави, сина, члена спортивної команди та ін. Вся сукупність соціальних ролей, що виконується однією особистістю називається ролевим набором.
Людина є абсолютно вільною у виборі виконання ролей. Набір ролей визначається її соц

іальним положенням у конкретній соціальній структурі – демографічній, сімейно – родовій, економічній, професійній, політичній тощо.

28. Соціальна стратифікація

Соціальна стратифікація –
це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, яка існує в певному суспільстві в денний історичний проміжок часу. Таку ієрархічно побудовану структуру соціальної нерівності можна уявити як розподіл суспільства на страти ( від лат. Stratum - пласт, прошарок). В якості прикладу можна за рівнем добробуту виділити в сучасному українському суспільстві три основні страти: вищу, середню, нижчу.

Основні страти	Рівень добробуту	Основне коло людей
Вищій клас	Дуже високий	Правляча еліта, крупні бізнесмени, банкіри, фінансисти, частина творчої інтелігенції.
Умовно середній	Від заможного до задовільного	Середні і дрібні підприємці і люди з постійною зайнятістю і регулярним одержанням доходу.
Нижчий клас	Низький і дуже низький	Люди, що живуть біля і за межею бідності.

Отже, соціальна стратифікація – необхідне, неминуче явище, пов’язане з природною різноманітністю функцій соціальних ролей.

Критерії стратифікації: дохід, освіта, влада, престиж.

Д
охід
- вимірюється в певній грошовій одиниці, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід), або сім’я (сімейний дохід) за певний проміжок часу (неділя, місяць, рік).

Освіта
- вимірюється кількістю років навчання (початкова школа – 4 роки і т. д.). Наприклад, професор проходить близько 20 років формального навчання.

Влада
вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте вами рішення. Влада – можливість нав’язувати свою волю або рішення іншим людям, незалежно від їх волі.

Престиж
- повага статусу, яка склалася в громадській думці.

Поняття соціальної стратифікації відображає наявність у певному суспільстві численних соціальних утворень, представники яких різняться між собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав та обов’язків, привілеїв та престижу. В такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ знаходить свій вираз сутність соціального розшарування, з допомогою якого суспільство отримує можливість стимулювати одні види діяльності та взаємодії, толерантно ставитись до інших та боротися з небажаним.

Сучасне суспільство орієнтується на фіксований успіх, досягнення якого відкриває більші перспективи і в набутті влади.

Відкритість сучасного суспільства створила умови для вільного переміщення індивіда із класу в клас (наприклад із середнього до вищого). Таке переміщення може бути викликане різними причинами (багато в чому залежить від самої людини її активності, здібностей, таланта і вольових якостей) і носить назву соціальної мобільності.

Відкрите суспільство передбачає високій рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних і вертикальних соціальних переміщень. Водночас воно є плюралістичним і терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як оду з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи – маргіналів.

Ним позначають «нетипових» представників своєї соціальної спільноти, які, як правило формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви. Категорією «маргінали» ряд соціологів також позначає людей, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв’язків не тільки із своєю стратою із якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому. Це декласовий елемент, люмпен – пролетаріат.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей:

- соціальність (позабіологічність) цього явища;

- традиційність, оскільки нерівність становища різних груп зберігається протягом всієї історії цивілізації;

- універсальність, тобто її історична зумовленість не забезпечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства;

- функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла , небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості до наукового аналізу реальних відносин між людьми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціонування суспільства, його розвитку.

У світовій соціологічній літературі для позначення соціальної структури широко використовується термін «стратифікація», що означає «організовування» нерівності в суспільстві. Стратифікація - це поділ суспільства на групи, які перебувають на різних рівнях ієрархічної взаємодії членів суспільства. Традиція, започаткована німецьким соціологом Максом Вебером, пропонує розглядати стратифікацію як багатомірне утворення, обумовлене трьома вимірами: економічним (багатство), соціальним (престиж), і політичним (влада).

29
. Ознаки соціальної групи. Класифікація груп

Соціальна група
– це найбільш загальне і специфічне поняття соціології, що означає певну сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні ознаки і об’єднанні спільними інтересами, цінностями, нормами і традиціями, системою певних відносин, які регулюються формальними і неформальними соціальними інститутами.

Для виникнення груп необхідна внутрішня організація мета, конкретні форми соціального контролю, зразки діяльності.

Основні види соціальних груп

За ступенем усталеності	За розмірами	За змістом
Нестійкі	Великі	Соціально – класові (верстви, стани, класи)
Середньо усталенні	Середні	Соціально –етнічні (роди, племена, народності, нації)
усталенні	Малі	Соціально –демографічні (молодь, діти, жінки, чоловіки і т. д)
Формальні	Соціально – професійні (вчителі, лікарі, та ін.)
Неформальні	Соціально – територіальні (мешканці певної області, міста, району і т. д )

Нестійкі –
носять випадковий характер, відрізняються слабкою взаємодією (тур група, мітенгуючі та ін.)

Групи середньої усталеності –
трудовий колектив, студентська група та ін.

Усталені групи –
такі як нація, класи.

Великі соціальні групи
- групи які існують в масштабах країни (нації, класи, професійні об’єднання та ін)

Середні соціальні групи
– це люди об’єднані спільними інтересами на рівні скажімо міста (мешканці міста)

Малі соціальні групи
- об’єднання людей, в яких всі члени знаходяться в безпосередньому контакті, як правило вони нараховують від двох до кількох десятків людей. Ознака групи полягає в тому, що зміна однієї частини групи призводить до зміни стану всіх інших частин.

Основні особливості малої групи:

- прямий або опосередкований контакт між членами групи, міжособистісна взаємодія і взаємовплив;

- наявність загальної мети і діяльності, переважання спільних почуттів;

- внутрішньо – групова розподіленість функцій і соціальних ролей;

- спільність інтересів, соціальних норм, звичаїв, форм поведінки;

- певна локалізація у просторі і усталеність у часі.

Формальною
(офіційною) називається група, яка утворюється на основі офіційного документу юридичних норм, установ, правил, службових інструкцій, приписів, правил тощо. Члени такої групи націлені на виконання якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій підпорядкованості (футбольна команда, військовий підрозділ та ін)

Неформальною
називається група, яка складається стихійно і не має особливих документів, які регламентують її функціонування, але вона також утворюється на основі загальних інтересів, прагнень, що об’єднують людей в більш або менш стійкі об’єднання. Поведінка такої групи регламентується особливими неписаними правилами, відносини між ними є тісними і залежними один від одного.

3
0
. Класова система соціальної стратифікації та її особливості

В якості прикладу можна за рівнем добробуту виділити в сучасному українському суспільстві три основні страти: вищу, середню, нижчу.

Основні страти	Рівень добробуту	Основне коло людей
Вищій клас	Дуже високий	Правляча еліта, крупні бізнесмени, банкіри, фінансисти, частина творчої інтелігенції.
Умовно середній	Від заможного до задовільного	Середні і дрібні підприємці і люди з постійною зайнятістю і регулярним одержанням доходу.
Нижчий клас	Низький і дуже низький	Люди, що живуть біля і за межею бідності.

Критерії стратифікації: дохід, освіта, влада, престиж.

Престиж
- повага статусу, яка склалася в громадській думці.

Стратифікації притаманні декілька системних властивостей:

- соціальність (позабіологічність) цього явища;

3
1
. Соціальна мобільність

Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в якому вона живе. Іноді ці переміщення сприймаються людиною дуже відчутно і ідентифіковано (наприклад переїзд із Києва у Львів). Все це змінює позицію індивіда у суспільстві і свідчить про його переміщення в соціальному просторі. Проте, існують такі переміщення людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим людям, а й самим індивідам. Наприклад, дуже складно визначити зміни становища індивіда у зв’язку із зростанням (або падінням) престижу, збільшенням або зменшенням можливостей використання влади, змінами доходу. Разом з тим, такі зміни у кінцевому результаті призведуть до змін в поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках, інтересах і орієнтаціях. Такі переміщення можуть викликатися як природними (зміна у життєвому циклі особистості: від народження до старості), так і соціальними чинниками.

Існує два типа соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна.

Горизонтальні переміщення
проходять в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, наприклад переїзд з одного місця проживання на інше, чи перехід працівника на інше місце роботи без просування по кар’єрній драбині. Вони самі по собі не означають «соціального росту» індивіда, хоча за певних обставин, можуть прискорювати або уповільнювати його.

Вертикальні соціальні переміщення
передбачають перехід індивіда з нижчої страти до вищої або навпаки.

Соціальна мобільність - це вертикальне або горизонтальне переміщення індивіда в соціальному просторі.

3
2
. Власність як фактор стратифікації і мобільності

Накопичення матеріальних і інтелектуальних цінностей (володіння цими цінностями) дає можливість людині більш вільне як горизонтальне так і вертикальне переміщення. Люди, які володіють власністю займають певну щабель в суспільстві і відносяться до певної страти. Чим більше матеріальних і інтелектуальних цінностей зосереджено в руках однієї людини, тим вищій її соціальний статус, тим швидше людина ввійде до вищого класу, або правлячої еліти.

3
3
. Освіта як фактор стратифікації і мобільності

Процес освіти містить усю сукупність різноманітних впливів на людину, її взаємодію із середовищем, що її оточує, пристосування до нього, оволодіння культурою, що нагромадило людство, її опанування.

Соціальна функція освіти містить можливості впливу на соціальну структуру, створює певні канали соціальної мобільності, рольових та статусних переміщень. Чим більш демократичніше є суспільство, тим в більшій мірі освіта « працює» як «ефективний соціальний ліфт». Вона дозволяє людині з нижчих страт в ієрархічній структурі суспільства досягти висоти соціального статусу, розширити набір своїх соціальних ролей.

Виховна функція освіти втручається в процес гармонізації та вдосконалення людських якостей, формування громадянина, стимулює само рефлексію – глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.

Урбанізаційна функція освіти розкриває її вплив на міграційні процеси.

Функція соціального захисту поширює потенціальні соціальні можливості людей у професійному й особистому самовизначенні, особливо за ринкових умов.

3
4
. Релігія як фактор стратифікації

Поняття «релігія» піддається визначенню на стільки, наскільки людина здатна охопити своє ставлення до Бога (надприродного, сакрального) – спілкування, взаємовідносин, предметні стосунки, акт містичного переживання та єднання. Релігія є унікальним, своєрідним явищем духовної сфери життєдіяльності окремої людини і водночас формою суспільної свідомості.

Таким чином, релігія визначається як:

1) соціальний феномен, що відображає певну сферу життя індивіда та суспільства;

2) форма суспільної свідомості;

3) засіб практичного духовного освоєння світу;

4) світоглядна система координат;

5) життєва позиція і діяльність.

Функціональна роль релігії в суспільстві визначається через результати її впливу на особисте чи соціальне життя: на макрорівні – ступінь практичного впливу в межах конкретного суспільства, держави, нації. Етносу, соціальної групи; на мікро рівні – впливу на особистість, малі соціальні групи.

У суспільстві як соціокультурній системі релігія пов’язує людину з трансцендентним шляхом абсолютизації цінностей, ідеалів, норм та зразків поведінки. І водночас релігія є соціальним інститутом суспільства, де соціальною базою виступає зібрання віруючих. У процесі ускладнення суспільних відносин і уявлень перетворюється і ускладнюється релігійна складова.

В період кризи окремих соціальних інститутів завжди є інституціональні резерви, які відтворюють ті форми солідарності , яких не вистачає для збереження соціуму. Релігія стала одним із таких інститутів на пострадянському просторі. Духовний вакуум колишніх суспільств соціалістичного спрямування став заповнюватись з релігійного інституціонального резерву.

Елементом соціальної структури й особливим видом об’єднання людей за релігійним критерієм є релігійні організації. Вони мають всі ознаки соціальної організації: координація і субординація, централізація влади, організаційна культура, правове/ нормативне регулювання діяльності за статутом, наявність послідовників зі спільною метою і інтересами.

3
5
. Соціалізація людини. Умови успішної соціалізації

Складний тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв’язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності необхідні для його успішної життєдіяльності в суспільстві називається соціалізацією.

Процес соціалізації розділяється на два етапи: соціальну адаптацію і інтеріоризацію.

С
оціальна адаптація
– це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.

Інтеріоризація
- процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості.

Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда.

Рівні соціалізації:

- об’єктивна (соціально – економічна), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;

- функціональна, яка обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;

- міжособистісна, що визначає ставлення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.

3
6
. Теорії розвитку особистості ( «дзеркального «я» Ч. Кулі і Дж. Міда, теорія соціалізації З. Фрейда «когнітивного розвитку» Ж. Паже, «морального розвитку» Мольберта та ін)

Груповий досвід, який засвоює індивід в процесі соціалізації є важливим чинником формування особистості.

Американський психолог і соціолог Ч. Кулі на підставі численних досліджень стверджував, що формування концепції власного Я – це тривалий, суперечливий процес, який не може відбуватися без участі інших людей, тобто без соціального оточення. Кожна людина, як вважав Ч. Кулі, будує своє Я, базуючись на сприйняттях нею інших людей, з якими вона спілкується. Це власне Я, яке розкривається через реакцію інших отримало назву дзеркального Чарльза Кулі. Дослідник визначив три стадії в побудові дзеркального Я: наше сприйняття того, як ми дивимося на інших; наше сприйняття їхньої думки з приводу того, як ми дивимось на інших; наші почуття, щодо цієї думки.

Як відображення у дзеркалі ми отримуємо образ фізичного Я, так сприйняття реакції інших людей на власну поведінку чи зовнішність створює образ соціального Я. Наприклад, коли ви наближаєтесь до групи людей, які спілкуються між собою, і бачите, що вони швидко з увічливим вибаченням розходяться. Якщо така реакція повторюється декілька разів, то очевидно, у вас виникає почуття, що з Вами не хочуть спілкуватись і у Вас погана репутація. Соціальне дзеркало завжди перед нами, воно постійно змінюється. Розвиваючись особистість стає більш вибагливою як у виборі групи індивідів, які виконують роль соціального дзеркала, так і у процесі відбору образів, що здійснюють на неї вплив. Людина завжди приділяє більше уваги думкам одним і менше уваги думкам інших, а погляди і реакцію деяких людей щодо своєї поведінки вона взагалі може ігнорувати.

Дж. Мід – відомий філософ, соціолог, соціальний психолог - розробив концепцію «узагальненого іншого», в якій роз’яснюється сутність процесу сприйняття індивідом інших людей. Ця концепція певною мірою доповнює і розвиває теорію дзеркального Я. Відповідно до концепції Міда «узагальнений інший» охоплює всезагальні цінності і стандарти поведінки групи, яка формує у членів цієї групи індивідуальний Я – образ. Індивід у процесі спілкування ніби стає на місце іншого індивіда і бачить себе іншою особистістю. Це усвідомлення «узагальненого іншого» розвивається через процес «прийняття ролі» і «виконання ролі». Дж. Мід виділяє три стадії процесу навчання дитини виконанню дорослих ролей:

1) підготовча (1 – 3роки), під час якої дитина імітує поведінку дорослих без якого – небуть розуміння (дитина наслідує читання газети, не вміючи читати);

2) ігрову (3 – 4 роки), коли діти починають розуміти поведінку тих, кого вони зображають, але виконання ролі ще не стійке;

3)завершальну (4 – 5років і більше), коли рольова поведінка стабілізується, стає цілеспрямованою і виявляється здатність відчувати ролі інших. У процесі переходу від однієї стадії до іншої послідовно розвивається здатність розглядати власну поведінку у взаємозв’язку з іншими індивідами і відчувати на собі їхню реакцію. Завдяки усвідомленню інших ролей, а також почуттів і цінностей інших у свідомості формується «узагальнений інший». Повторюючи прийняту роль «узагальненого іншого», індивід формує свою власну концепцію Я.

Концепція особистості 3. Фрейда. Інший образ особистості виник під впливом ідей 3. Фрейда, що рассматривали людину як прагнучого до задоволення, а суспільство — як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворять її потенціал і основне джерело активності,

природній формі через соціальні нормативні обмеження людин змушений постійно шукати компроміс між глибинним потягом і суспільно прийнятною формою його реалізації. Уся людська історія розглядається Фрейдом як історія наростаючого психозу.

Теорія соціалізації Е. Еріксона
розглядає процес соціалізації як подолання індивідом критичних ситуацій на життєвому шляху. Дослідник виділяє вісім стадій розвитку індивіда як послідовності подолання специфічних життєвих криз, для яких характерне вирішення таких проблем.

1) Довіри чи недовіри в немовлячому віці, перехід немовляти він стану не заспокоєності до стану стриманості, заспокоєності в разі відлучення дорослого, який його опікує.

2)Автентичності, автономії чи сорому, сумніву у віці 1 – 2х років – вихід дитини з-під надмірної опіки батьків, зокрема фізіологічного стану її організму, особливо роботи органів травлення, що запобігає формуванню в ї свідомості почуття сорому, власної нікчемності.

3)Ініціативи чи почуття провини у віці 3 – 5 років – ініціація допитливості, цікавості, активності, уникнення безініціативності під впливом надмірної опіки батьків.

4) Старанності чи недбалості у молодшому шкільному віці – почуття впевненості у своїх силах і здібностях, усвідомлення своїх сил і можливостей у взаємодії із учителями, іншими дорослими, подолання рис недбалості й байдужості.

5)Становлення індивідуальності (ідентифікації)чи рольової дифузії (невизначеності у виборі ролей) у підлітково – юнацькому віці – пошук свого місця у житті (життєве самовизначення), вибір професії (трудове, професійне самовизначення), пошук партнера в інтимній сфері.

6) інтимності чи самотності в молоді роки – вибір партнера для шлюбу та створення сім’ї, пошук інтимних стосунків і уникнення самотності.

7) Творчої продуктивності чи творчої стагнації в середньому віці – реалізація творчого потенціалу, самореалізація особистості, уникнення стану стагнації.

8)Заспокоєння чи розпачу у старості - переживання стану власної гідності, значущості з огляду на досягнуте, чи розпачу і відчаю, зважаючи на невикористанні можливості, неефективність дій.

3
7
. Сім’я і школа як агенти соціалізації

Агенти соціалізації
- це люди та установи, діючі соціальні суб’єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культур.

Першим у житті агентом соціалізації людини є сім’я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Соціалізація, що відбувається у дитинстві носить назву первинної соціалізації.

Загальна освітня школа забезпечує всебічний розвиток людини (дитини) як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння суспільними, національно – культурними потребами, обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

Вища школа забезпечує фундаментальну наукову та загальнокультурну, практичну підготовку, одержання громадянами спеціальності відповідно до покликання, інтересів, здібностей, підвищення їх кваліфікації, вдосконалення їх професійної підготовки, перепідготовку наукових і науково – педагогічних кадрів.

38
.
Вплив засобів масової інформації на соціалізацію людини

Ми не зможемо не помітити того факту, що сьогодні інформація стала чи не найважливішим чинником його існування. Культура, як один з елементів суспільства і, водночас, один з тих механізмів, які зумовлюють його існування і подальший розвиток, і суспільство, як сукупність індивідів, що його створюють, сьогодні перебувають у тісній залежності і взаємодіють, головним чином, за допомогою засобів mass-media. Масова комунікація, як один з елементів культури, з’явилася порівняно недавно. Але за дуже короткий час вона набула такого поширення в усіх галузях людського існування, що зараз практично неможливо уявити собі існування суспільства без інформації та джерел її розповсюдження.

39
. Формування національної свідомості як проблема соціалізації

Кожне суспільство надає маже всім своїм членам деякий особливий досвід, особливі культурні взірці, які інші суспільства запропонувати не в змозі. На формування національної свідомості особистості, як об’єкта суспільних відносин, впливають чинники фізичного оточення і загальні культурні взірці поведінки в певній соціальній групі, засвоєні в тій чи іншій мірі етносоціокультурні надбання певного народу. Серед головних чинників, які визначають процес формування особистості та її національної свідомості, - груповий та унікальний особистісний досвід, що повною мірою виявляється у процесі соціалізації.

Одне із загальновизнаних визначень соціалізації таке: «соціалізація» - процес засвоєння індивідом знань, досвіду, нормі цінностей, включених до системи соціальних зв’язків і відносин, необхідних для його становлення і життєдіяльності в даному суспільстві.

Тобто, формування національної свідомості – тривалий процес, який починається перших років людини (дитина вчиться розмовляти національною мовою) і триває майже весь період навчання особистості до соціальної зрілості (або соціальної адаптованості).

4
0
. Соціологія девіантної поведінки

У наслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою
– поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно – нормативних стандартів.

Девіантна поведінка

У широкому розумінні У вузькому розумінні – всякі негативні відхилення

Будь – які дії, які не відповідають від соціальних норм

Соціальним нормам і стереотипам Основні форми:

Даного суспільства - злочинність;

Позитивна девіація:
- пияцтво і алкоголізм;

- самопожертвування; - наркоманія;

- над працездатність; - проституція;

- героїзм; - гомосексуалізм;

Негативна девіація:
- аномія.

- тероризм;

- крадіжки;

- суїцид;

- цинізм та ін.

Соціальна поведінка – дії людини стосовно суспільства, інших людей, оточуючих речей і природи.

Соціальна норма – типовий зразок дії, еталон поведінки, що приписується індивіду, який діє в певній ситуації. Виходячи із власної системи цінностей та у межах соціальних норм, що ззовні регулюють поведінку людини, вона визначає спрямованість своїх дій, свою активність.

Основні види девіантної поведінки (за Р. Мертоном)

- конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;

- Інноваційна - людина визнає цілі суспільства, але намагається реалізувати їх новими, нетрадиційними засобами (рекет, крадіжки, зловживання, тощо);

- Ритуалізм – людина не визнає суспільні цілі та цінності, однак дотримується певних «правил гри», діє у відповідності до суспільних уявлень про припустимі засоби досягнення цілей;

- ескейпізм (ретритизм) – відхід, втеча людини від соціальної дійсності, людиною не визнаються ні цілі, ні засоби їх досягнення (анархія, наркоманія, бродяжництво та ін).

4
1
. Культурологічне пояснення причин девіації

У динамічних процесах сучасності молоді дедалі складніше знайти своє місце. Виникає низка проблем молоді, що стосується забезпечення її житлом, професіоналізації, дозвілля. Через відсутність чіткого соціального вибору держави становище її громадян, на сам перед молоді, яка саме займає позицію самовизначення, ускладнюється.

Переважаюча орієнтація споживання на матеріальний успіх як особливу переважаючу цінність породжує психологію легкого, необтяженого працею успіху, споживацький стиль життя окремих груп людей, особливо молоді. Цьому сприяє тенденція денаціоналізації культури на «західний» кшталт. Засилля продукції західної культури (не найвищого ґатунку) з екранів телевізорів, комп’ютерів, впливає на наших громадян, зокрема молодь, дегуманізаційно, пропагуючи секс, насильство, споживацьку психологію.

Все вищесказане призводить до конфлікту життєвих поглядів особистості і реальним життям, що може стати причиною девіантної поведінки.

4
2.
Типи девіантної поведінки

У наслідок різноманітних причин духовного, економічного, політичного характеру в суспільстві завжди є люди з девіантною поведінкою
– поведінкою, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно – нормативних стандартів.

Девіантна поведінка

У широкому розумінні У вузькому розумінні – всякі негативні відхилення

Будь – які дії, які не відповідають від соціальних норм

Соціальним нормам і стереотипам Основні форми:

Даного суспільства - злочинність;

Позитивна девіація:
- пияцтво і алкоголізм;

- самопожертвування; - наркоманія;

- над працездатність; - проституція;

- героїзм; - гомосексуалізм;

Негативна девіація:
- аномія.

- тероризм;

- крадіжки;

- суїцид;

- цинізм та ін.

Соціальна поведінка – дії людини стосовно суспільства, інших людей, оточуючих речей і природи.

Основні види девіантної поведінки (за Р. Мертоном)

- конформізм – повне прийняття цілей суспільства і способів їх досягнення;

4
3
. Соціальний контроль. Види соціального контролю

Якщо статус визначає позицію людини в суспільстві (учень, студент, мати, син та ін.), то соціальна роль – функція, яку виконує людина. Функції (рольові дії)в кожному суспільстві визначаються загальноприйнятими нормами і часто закріплюються в різних документах (законах, правилах, інструкціях, статутах т т.д. )

Вимоги оточення щодо виконання певних соціальних ролей втілюються у конкретні соціальні норми.

Соціальні норми
- сукупність зобов’язуючих принципів, правил, еталонів, встановлених суспільством, соціальними спільнотами чи уповноваженими суб’єктами для регулювання соціальних відносин, діяльності і поведінки соціальних суб’єктів на всіх рівнях, у всіх сферах людської життєдіяльності.

Для забезпечення належного виконання вимог створюється система соціальних санкцій позитивного і негативного характеру. Санкції існують тому, що далеко не всі члени суспільства належним чином виконують свої ролі. Головне призначення санкції - привести у відповідність до соціальної норми поведінку людини, застерегти її від порушень.

Санкція
- засіб регулювання спільнотою поведінки своїх членів, з метою стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної, для забезпечення впорядкованості, внутрішньої згуртованості і безперервності суспільного життя. Санкції бувають: позитивні, негативні, з огляду на зміст суспільних вимог.

Позитивні санкції:

- Формальні позитивні санкції – публічне схвалення з боку влади, вручення почесної премії, грамоти, грошової нагороди, нагородження орденами, медалями, спорудження пам’ятників тощо;

- Неформальні позитивні санкції – слава, шаноба, повага, визнання авторитету, схвалення з боку оточення, у засобах масової інформації.

Негативні санкції:

- покарання передбачені законом (застереження, зауваження, штрафи, арешт, ув’язнення, позбавлення громадських прав, конфіскація майна, тощо);

- Неформальні негативні санкції – громадських осуд огуда, висловлення подиву, незадоволення, відмова подати руку, підтримувати товариські стосунки тощо).

З огляду на зміст суспільних вимог санкції бувають: правові, етнічні, сатиричні, релігійні.

- правові санкції – система передбачених законом покарань і заохочень за певні дії;

- етичні санкції – система заохочень, доган, зауважень, які випливають із визнаних моральних принципів;

- сатиричні санкції – система насмішок, глузувань, яких зазнають люди, що поводяться інакше ніж прийнято в суспільстві.

- релігійні санкції – нагороди і покарання передбачені системою догматів і вірувань будь-якої релігії за їх додержання чи порушення.

44
. Програма соціологічного дослідження

Підготовка до проведення соціологічного дослідження починається з розробки його програми і робочого плану. Програма соціологічного дослідження є науковим документом, що містить описання проблемної ситуації і соціальної проблеми, визначає мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу дослідження, логічний аналіз основних понять, що вживаються в дослідженні, методи і техніку здобуття соціологічної інформації тощо. В робочий план дослідження закладаються основні організаційні (процедурні) заходи, які треба здійснити при дослідженні за певною послідовністю і хронологією.

Під програмою конкретно- соціологічного дослідження розуміють документ, що вміщує методологічні та процедурні передумови наукового пошуку. В ній викладаються основні завдання дослідження, методика та техніка збору та обробки соціологічної інформації.

Програма кдс складається з двох частин (розділів): методологічної та процедурної.

Теоретико – методологічний розділ	Процедурний розділ
1. Обґрунтування проблеми, визначення об’єкту та предмету дослідження.	1. Обґрунтування системи одиниць дослідження, побудова вибірки
2. визначення мети дослідження.	2. Обґрунтування методів збору первинної соціологічної інформації; розробка логічної структури інструментарію
3. Логічний аналіз основних понять дослідження (теоретична структура та факторна інтерпретація, операціоналізація)	3. розробка логічних схем обробки та аналізу інформації.
4. формування робочих гіпотез та постановка задач дослідження.

Елементи теоретико – методологічного розділу програми КДС :

- Проблема – це реальна життєва задача, що містить соціальне протиріччя, яке вимагає усунення, розв’язання;

- Об’єкт – це частина об’єктивної реальності, на яку безпосередньо направлений процес пізнання (соціальний процес, сфера соціального життя, трудовий колектив, певні суспільні відносини і т. д.);

- Предмет дослідження – ідеї, властивості, характеристики, притаманні даному об’єкту (наприклад: об’єкт – колектив, предмет соціально – психологічний клімат колективу), які потребують вивчення.

- Мета дослідження – те, заради чого проводиться дане дослідження;

- Задачі – логічні етапи досягнення мети дослідження;

- Логічний аналіз понять – структурно – логічне впорядкування основних понять дослідження, яке включає:

1) теоретичну інтерпретацію, що дає можливість з’ясувати зміст понять;

2) структурну інтерпретацію, шляхом якої визначається сукупність елементів тих чи інших понять;

3) факторну інтерпретацію, яка дає можливість з’ясувати систему зв’язків поняття із зовнішніми об’єктивними та внутрішніми суб’єктивними умовами, що впливають на основну властивість об’єкту дослідження;

4) емпіричну інтерпретацію (опереціоналізація), що дозволяє зафіксувати та заміряти емпірично якості та властивості об’єкту за допомогою сукупності об’єктивних та суб’єктивних показників – індикаторів.

- Гіпотеза - очікуваний результат дослідження, наукове припущення, що висувається для пояснення фактів, явищ та процесів, пов’язаних з досліджуваним протиріччям реальної дійсності. У ході дослідження гіпотеза має бути або підтвердженою, або спростованою. Гіпотеза з використанням понять, які попередньо були інтерпретовані та операціоналізовані.

45
. Вибірковий метод в соціології. Поняття репрезентативності

Особливе місце в соціологічному дослідженні відводиться вибірці. Це обумовлено тим, що об’єкт дослідження часто нараховує тисячі, десятки або сотні тисяч людей. Тому при підготовці дослідження важливо так сформувати вибірку, щоб вона була і економічною, і презентативною, тобто вона має правильно відбивати всі характеристики генеральної сукупності, із якої вона походить.

Репрезентативність
забезпечується дизайном вибірки (стратегією і процедурами її формування) і розрахунком її мінімального обсягу, який здатний забезпечити необхідну точність результатів.

В соціологічній практиці застосовуються такі способи вибірки:

Простий випадковий відбір
передбачає, що всі елементи генеральної сукупності (об’єкту дослідження) одержують однакову ймовірність попадання у вибірку. При цьому береться до уваги, що:

- генеральна сукупність є однорідною;

- всі її елементи є доступними в однаковій міні;

- в наявності є повний список елементів, що становлять генеральну сукупність;

- до цього списку застосовуються процедури випадкового вибору ( з використанням таблиць або генераторів випадкових чисел);

багатоступеневий відбір
застосовують стосовно великих генеральних сукупностей із складною структурою. Для цього генеральну сукупність структурують, розбиваючи на кінцеве число сукупностей. Серед них вибираються одиниці аналізу. Як правило на останній ступені одиниці одбору співпадають з одиницями аналізу.

Систематичний відбір
- відбір із списку з певним «кроком» (наприклад, через 10,20,..50 чоловік)

Стратифіковані вибірки
застосовують до неоднорідних генеральних сукупностей і в тих випадках, коли списки об’єктів легше одержати частинами. У випадку стратифікованого випадкового відбору обсяг вибірки ділиться між стратами пропорційно їх чисельності, і потім із кожної страти вибирається проста випадкова вибірка

В кластерному відборі
в якості одиниць дослідження відбираються не окремі респонденти, а цілі групи або колективи. Кластерна вибірка дає науково обґрунтовану соціологічну інформацію, якщо групи максимально подібні за найважливішими ознаками ( наприклад за статтю, віком видом навчання і т. д. )

В цілеспрямованій вибірці
найчастіше використовуються методи стихійної вибірки, основного масиву і квотної вибірки та ін. Метод стихійної вибірки – це звичайне поштове опитування телеглядачів, читачів газет, журналів. Висновки такого дослідження можна розповсюджувати лише на опитану сукупність.

Метод основного масиву
застосовується при проведенні пілотажного або розвідувального дослідження на великих генеральних сукупностях, для яких немає сенсу проводити вибіркове дослідження. Він практикується при задаванні якогось конкретного запитання. В подібних випадках оптується до 60 – 70% респондентів, які опинились у відбірковій сукупності.

Метод квотної вибірки
застосовується при вивченні громадської думки. Ним користуються в тих випадках, коли до початку дослідження є в наявності статистичні данні по контрольні ознаки (наприклад рівень освіти, кваліфікації тощо) елементів генеральної сукупності. Наявні данні про ту або іншу контрольну ознаку виступають в якості квоти, а їх числові значення =- показників квоти. Респонденти за таким методом відбираються цілеспрямовано, із збереженням показників квот. Число показників, данні про які відбираються в якості квот, не повинно перевищувати чотирьох, бо за більшим числом показників відбір респондентів стає затрудженим. Цей метод спеціалісти не рекомендують використовувати в дослідженнях соціальної структури, стратифікації, мобільності.

Метод доступної вибірки
застосовується при дослідженні генеральних сукупностей, які є досить складними для дослідження іншими методами. Зазвичай це гіпотетичні генеральні сукупності - аудиторія ЗМІ (яка оптується безпосередньо за допомогою ЗМІ), споживачі певних товарів, члени релігійних конфесій і т. д.

Метод «снігового клубка» являє собою щось середнє між методом доступної вибірки і основного масиву. Він застосовується до мало чисельних гіпотетичних генеральних сукупностей (наприклад, експертів з якоїсь вузької проблеми. Кожного знайденого члена такої сукупності питають, кого із своїх колег він знає.

46
. Вимірювання в соціології. Види соціологічних шкал: номінальна, рангова, метрична (інтервальна)

Вимірюванням називається процедура,
з допомогою якої об’єкти вимірювання розглядаються як носії певних співвідношень відображуються в певну математичну систему з відповідними відношеннями між елементами цієї системи.

Адекватне вимірювання припускає наявність загального уявлення про об’єкти, які спостерігаються, про сторони, які вивчаються. Таке уявлення дасть можливість виділити співвідношення поміж об’єктами, які мають відображатись в певних співвідношеннях поміж елементами математичної системи, яка використовується.

Шкалою
називають той алгоритм, з допомогою якого кожному об’єкту спостереження ставиться в певну відповідність деяке число. Числа, які приписуються об’єктам, називаються шкальним значенням цих об’єктів.

Номінальні шкали
– шкали, допустимими перетвореннями яких є довільні, взаємо однозначні перетворення, тобто перетворення, які зберігають співвідношення рівності і нерівності поміж числами. (Взаємо однозначними називаються перетворення, з допомогою яких різні числа переводяться в різні і одному і тому ж числу відповідає лише одне число.)

Метричним (інтервальним)
шкалам відповідають позитивні лінійні перетворення, тобто такі перетворення для яких вірно збереження співвідношення рівності, нерівності і порядку поміж їх різницями. Метричні шкали отримують як в процесі вимірювання та моделювання при використання порядкової шкали, так і в співвідношенні рівностей (або різностей) інтервалів для об’єктів, які вивчаються.

47
. Опитування як метод соціологічного дослідження

Соціологічна практика виробила цілий комплекс методів збору соціологічної інформації: опитування, інтерв’ю спостереження, експеримент, аналіз документів, експертна оцінка, тестування, ведення бесіди, тощо.

Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце займає метод опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації , яку можна одержати за його допомогою. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках респондентів.

Вимоги до опитування

- опитування не повинно тривати більше 30 – 40хвилин у зв’язку з тим, що респондент втомлюється, і останні запитання зазвичай залишаються без повноцінних відповідей, за цей час опрацьовується 25 – 30 запитань;

- важливо, щоб інтерес до предмету опитування не спадав, а поступово підвищувався. Тому більш складні за змістом (і розумінням) запитання повинні йти слідом за більш простими;

- перше питання не повинно бути ні дискусійним, ні насторожливим. Хай краще воно буде нейтральним;

- важкі запитання доцільно вмістити в середині опитування, щоб респондент «включився» в тему;

- запитання повинні бути ясними, чіткими і зрозумілими всім респондентам;

- запитання повинні відповідати всім вимогам: спочатку мова має йти про встановлення того чи іншого факту, події, а потім вже про його оцінку.

48
. Класифікація соціологічних запитань за змістом, формою та функціями

За предметним змістом запитання поділяють на;

- Запитання про факти, за допомогою яких отримують інформацію про соціальні явища, про стан справ в колективі, про поведінку і дії самого респондента, його вік, стать, освіту, соціальне становище і т. д.;

- запитання про знання
, мета яких – з’ясувати, що знає і що може повідомити респондент. Як правило це запитання, які мають за мету виявити рівень поінформованості респондента і його знань в певній галузі. Такі запитання можуть містити завдання, експериментальні та ігрові ситуації;

- Запитання про думку респондента
, вони мають на меті зафіксувати факти, побажання, очікування, плани на майбутнє і можуть торкатися будь – яких проблем і особистості самого респондента;

- Запитання про мотиви
покликані викликати суб’єктивне уявлення людини про мотиви своєї діяльності.

За своєю логічною природою питання класифікуються таким чином:

О
сновні запитання
відповіді на які є основою побудови висновків про явища, що вивчаються;

Запитання фільтри
ставляться для того, щоб відсіяти некомпетентних осіб при опитуванні з проблем дослідження або ж для того, щоб виділити частину респондентів з всього масиву за мовною ознакою;

К
онтрольні запитання
служать для перевірки стійкості, правдивості відповідей, визначення їх достовірності і щирості.

З
апитання, які наводять на думку,
допомога ять респонденту у правильному осмисленню основного запитання, знайти правильну відповідь. За своєю психологічною функцією, яка визначає ставлення респондента до самого факту опитування і до тих запитань, на які йому треба буде відповідати, останні діляться на:

К
онтактні запитання,
які слугують встановленню контакту з респондентом. Їх мета створити інтерес до дослідження, надихнути взяти в ньому участь. Як правило це перше, або одне із перших запитань, яке за формою повинно бути досить простим і торкатися самого респондента;

Буферні запитання
починаються із загальної форми «як ви думаєте?» - і далі йде опис нової проблеми. Мета цього виду запитань перевести увагу респондента з однієї проблеми на іншу;

Прямі запитання
спрямовані на виявлення ставлення респондента, щодо проблеми, яка вивчається, її оцінку з його власної позиції;

Опосередковані запитання
дозволяють респонденту ніби приховати свою власну позицію і посилити критичний акцент своїх висловлювань. Респондент відповідає від імені групи, колективу, в безособовій формі. Такі запитання ставляться тоді, коли незручно ставити прямі запитання або є пересторога, що на них не буде одержана щира відповідь.

За характером відповідей на поставлене запитання останні розподіляються на такі види:

Відкриті запитання
передбачають вільну форму відповідей;

Запитання закритого типу
Ставиться конкретне запитання і дається кілька варіантів відповідей. Респондент має вибрати один з запропонованих відповідей;

Запитання напівзакритого типу
засноване на додаванні до списку відповідей фрази: «вкажіть інші варіанти». Запитання дає можливість респонденту навести окрім запропонованих відповідей свій варіант відповіді;

Запитання – меню
дає можливість респонденту будь – яке поєднання варіантів відповідей;

Шкальні запитання
- відповідь на це запитання дається у вигляді шкали, в якій необхідно відмітити той чи інший показник;

Д
ихотомічні запитання
загальні запитання, які вимагають відповіді «так» чи «ні». Наприклад, «Чи вірити Ви у гороскопи?».

49
. Особливості анкетування як виду опитування

Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце займає метод анкетного опитування. Даний метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках респондентів.

Формулювання запитань для анкет вимагає не аби якої майстерності, адже існує велика різниця між науковими термінами і буденною мовою людей, тому різні поняття можуть мати для простих людей і науковців не співпадаючі інтерпретації. Отже, якщо не враховувати особливостей формулювання запитань в анкеті, то навіть при дотриманні всіх інших вимог методики анкетного опитування, можна отримати хибний результат. В процесі переведення дослідницьких (програмних) запитань в анкетні запитання мета соціологічного дослідження стає все менш ясною. Вважається, чим кращій проект анкети, тим менш ясною є тема дослідження для читача.

Анкета складається із преамбули (звернення до респондента), основної частини – блоку запитань до опитуваних, паспортички, в якій представлені відомості про опитуваних ( вік, стать, освіта, місце мешкання, соціальний стан та ін.)

Вимоги до анкети і анкетного опитування

- перше питання не повинно бути ні дискусійним, ні насторожливим. Хай краще воно буде нейтральним;

- важкі запитання доцільно вмістити в середині опитування, щоб респондент «включився» в тему;

- запитання повинні бути ясними, чіткими і зрозумілими всім респондентам;

За допомогою анкетного опитування ми можемо зібрати основну масу соціологічної інформації, але щоб вона була більш достовірною, можна поєднувати його з іншими методами: анкетування і спостереження, анкетування і вільне інтерв’ю.

5
0
. особливості інтерв’ю як виду опитування

Інтерв’ю це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв’юера з респондентом. Напрям бесіди визначається тією проблемою, яка цікавить інтерв’юера і є предметом соціологічного дослідження.

Характер спілкування, ступінь контакту, взаємодії, взаєморозуміння інтерв’юера і опитуваного багато в чому визначають глибину, якість одержуваної інформації про той чи інший соціальний факт або явище. При проведенні інтерв’ю соціолог виходячи із ситуації і спостереження за поведінкою співрозмовника, може одержати ту інформацію, яку навряд чи одержав би при анкетному опитуванні. Інтерв’юеру відводиться ведуча роль в ініціатора в організації і проведенні бесіди, в той час, як респондент виступає в ролі веденого, в ролі джерела інформації. Дослідник запитує, респондент відповідає, дослідник, оперуючи запитаннями, скеровує бесіду, респондент у своїх відповідях дотримується його.

Сфера застосування інтерв’ю:

- воно може бути використано на ранній стадії дослідження з метою уточнення загальної проблематики і формулювання дослідницьких гепотизи;

- інтерв’ю часто використовується для розробки методики великих опитувань – досліджень;

- воно може бути застосовано в якості основного методу одержання інформації при обмеженій або малій вибірці;

- інтерв’ю застосовують в якості додаткового методу отримання інформації разом з анкетуванням, спостереженням та ін.;

- воно використовується в так званих контрольних дослідженнях для уточнення і перевірки даних, отриманих іншими методами.

На сам процес інтерв’ю впливають такі фактори:

- Фактор часу (час має бути зручним для респондента);

- Вік і стать його учасників. Результати інтерв’ю краще, коли його учасники приблизно одного віку;

- Стать інтерв’юера (вважається, що жінкам, інтерв’юерам вдається одержати більш щирі відповіді ніж чоловікам).

Успіх інтерв’ю багато в чому залежить від підготовки інтерв’юерів .Вона передбачає:

- ознайомлення із загальними принципами вимірювання, роз’яснення ім. ролі і значення збору первинної соціологічної інформації;

- засвоєння інтерв’юерами основних принципів поведінки в процесі опитування;

- навчання їх техніці інтерв’ювання;

- надання їм можливості пройти практику проведення інтерв’ю;

- набуття інтерв’юером вміння ретельно аналізувати і оцінювати процедуру інтерв’ю.

5
1
. Спостереження як метод соціологічного дослідження

Соціологічне спостереження – планомірне, цілеспрямоване простежування за розвитком явищ, результати якого в тій або іншій формі фіксуються дослідником і потім перевіряються.

Особливості застосування соціологічного спостереження:

- воно зазвичай застосовується в комплексі з іншими методами збору інформації, такими як аналіз документів, опитування та ін.;

- його специфіка в порівнянні з іншими методами полягає в здатності давати багаті конкретними деталями, живі, безпосередні враження про об’єкт що досліджується, а не в спогадах і інтерпретації респондента;

- спостереження дає можливість одержати данні незалежно від вміння респондента описати словами свою поведінку, а також від того, чи бажає він взагалі щось говорити про свою поведінку.

Види спостережень за різними критеріями:

За умовами організації

- польове спостереження
- спостереження, яке здійснюється у реальній життєвій ситуації;

- лабораторне спостереження –
спостереження, умови якого створюються самим дослідником;

За місцезнаходженням дослідника

- невключене спостереження –
спостереження за якого дослідник перебуває поза процесом чи явищем котрі вивчає, тобто є зовнішнім спостерігачем;

-
включне спостереження –
спостереження за якого дослідник тією чи іншою мірою безпосередньо включений у досліджуваний процес.

За тривалістю здійснення:

- систематичні –
проводяться за здалегіть суворо розробленим планом вивчення об’єкта протягом певного часу;

- несистематичні
(коротко часові) проводяться іншими способами (за допомогою опитувань, документів тощо).

Розрізняють також відкриті спостереження,
яке характеризується тим, що членам досліджуваної групи відомий факт спостереження за ними, від групи він не приховується, і спостереження інкогніто
, коли члени спостережної групи не підозрюють, що за ними ведеться спостереження.

5
2
. Соціальний експеримент

Соціологічний експеримент
- це спосіб одержання інформації щодо кількісних і якісних змін показників діяльності і поведінки соціального об’єкту внаслідок впливу на нього деяких керованих і контрольованих чинників.

Етапи соціологічного експерименту;

- збирання емпіричних даних;

- визначення вихідного стану досліджуваного об’єкту;

- виявлення тенденцій його розвитку;

- розробка теоретичних концепцій та умов експериментування;

- створення експериментальної ситуації;

- визначення та аналіз підсумків експерименту;

- запровадження висновків експерименту в життя.

Різновиди експерименту

За умовами проведення:

- польові –
коли соціальний об’єкт перебуває у природних умовах свого функціонування;

- лабораторні –
коли експериментальна ситуація і сам об’єкт формуються штучно.

За специфікою завдання:

- науково – дослідні –
в ході яких перевіряється гіпотеза, яка містить елементи наукового знання;

- практичні –
які мають на меті запровадження корисної новизни в масових масштабах;

За специфікою зведення гіпотези:

- Паралельні –
у яких існують як експериментальна так і контрольна група, і доведення висунутих гіпотез здійснюється на основі порівняння стану двох об’єктів (експериментального і контрольного) в один і той же час;

- Послідовні –
у яких контрольна група як самостійно існуючий, розташований поруч з експериментальною групою об’єкт відсутня.

Соціальний експеримент проводиться за тією ж схемою, лише в більших масштабах (наприклад на рівні країни).

53
. Аналіз документів як метод соціологічного дослідження

Найдавнішим і найпоширенішим методом одержання соціологічної інформації є метод вивчення документів.

Під документом
в соціології розуміють ті або інші джерела, які містять інформацію про соціальні факти і явища суспільного життя, про ті або інші соціальні суб’єкти, що функціонують в суспільстві.

Аналіз документів дає можливість побачити важливі сторони соціальної дійсності, допомагає виявити норми і цінності, притаманні суспільству, одержати відомості, необхідні для опису тих або інших соціальних структур і систем, простежити динаміку взаємодії між різними соціальними групами і окремими людьми.

За формою фіксації інформації документи діляться на:

- письмові документи ( в них відомості приводяться у формі тексту);

- статистичні данні (цифрова викладка інформації);

- іконографічна документація (кіно – відео – фото документація, картини);

- фонетичні документи (аудіо записи).

За статусом джерела документи ділять на офіційні і на неофіційні.

З точки зору спонтанності появи документи ділять на:

- мимовільні (створені незалежно від дослідника);

- задані (створені на прохання дослідника).

За ступенем опосередкованості виділяють первинні і вторинні
документи – одні створені на основі безпосереднього досвіду автора, інші - на базі узагальнення первинних документів.

За критерієм авторства документи ділять на індивідуальні (створені одним автором) і колективні (створені декількома авторами, групою).

Методи аналізу документів

Традиційні: Формалізовані (контент –аналіз)

- Загальні (розуміння, інтуїція, осмислення);

- спеціальні (джерелознавчі, психологічні, юридичні методи).

В соціології найбільш поширеними є традиційний
(класичний) і формалізований
(якісно – кількісний) метод аналізу документів.

Традиційний аналіз дає суб’єктивну ( з точки зору дослідника) оцінку змісту документа.

Формалізований ( або котент – аналіз)
- це метод дослідження, якій застосовується в різних гуманітарних науках. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти такі ознаки , риси, властивості документа (наприклад частота вживання певних термінів), які з необхідністю віддзеркалювали б певні суттєві сторони змісту. Тоді зміст документу стає вимірюваним, доступним точним обчислювальним операціям.

Основні напрямки використання контент – аналізу:

- виявлення і оцінка характеристик тексту як показників певних сторін об’єкту;

- виявлення причин, що обумовили появу повідомлення;

- оцінка ефекту впливу повідомлення.

Умови, за яких використання контент – аналіз в КДС стає необхідним:

- при вимозі забезпечити високій ступінь точності і об’єктивності аналізу;

- за наявності обширного за обсягом і несистематизованого матеріалу, коли безпосереднє використання останнього є затрудненим;

- при роботі з відповідями на відкриті запитання анкет і глибоких інтерв’ю, якщо категорії важливі для цілей дослідження, характеризуються певною частотою появи в документах, що вивчаються;

- коли велике значення для досліджуваної проблеми має сама мова джерела інформації, що вивчається, його специфічна характеристика.

Слов:	15891
Символов:	132714
Размер:	259.21 Кб.

Название реферата: Соціологія: становлення та сучасність