ВСТУП
Українська діаспора являє собою досить численну групу - більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. - у далекому зарубіжжі. У Східній Словаччині живуть русини, у Польщі після насильницьких виселень і розселень - сильно асимільовані українці, у Білорусії - украинці-поліщуки. Українська діаспора є в Канаді, США і т.д. Загальна чисельність російських українців складає 4 379 690 чоловік. Найбільше число українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях , Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що складає 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи"). У 1991 році уряд Республіки Молдова прийняв постанову "Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснило ряд кроків для забезпечення мирного вирішення придністровського конфлікту, але проте питання про українське населення в Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У Білорусі питання про збереження етнічності українців-поліщуків також поставлений на державному рівні. Українська діаспора в Польщі не так велика і складає близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (більш 1 млн. чоловік), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська громада організовується в Еквадору . З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію "Воля". Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході , є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій. Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору в основному відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни. Однак надії на значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не виправдалися через економічну і політичну слабість української діаспори. У той же час слід зазначити, що досить багато зроблено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, зроблена гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т.д. Україна здійснює політику у відношенні своєї діаспори, дотримуючи принципу недоторканності границь і цілісності держав. На жаль, на сьогоднішній день українська держава не має достатніх фінансових засобів , щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.
1. Чотири хвилі української еміграції
Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори. І хвиля1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми. Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910- го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою. ІІ хвиля Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації. За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта іммігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями. ІІІ хвиляПочинаючи з 1947 року, Канада ще тільки раз відчиняла двері для імміграції з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них було багато біженців із Східної України. Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.Вони постійно виступали проти русифікації української мови і культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів. Водночас радянська влада гостро виступала проти представників цієї української діаспори, називала їх зрадниками батьківщини, фашистами. Українська
діаспора
створила в Канаді сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців. ІV хвиляА з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби. Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів. Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.
2. Розвиток української мови в діаспорі
За різними оцінками нині за межами України проживає 11-20млн. українців.Етнічні українські землі входили до складу різних держав: Російської імперії, Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Польщі та ін.Цим пояснюється формування двох міграційних потоків і як наслідок двох діаспор – західної і східної.
Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність.З перших роківnорганізованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.
Коли українці вперше прибули до Америки, багато хто з них вважав, що буде мати змогу заробити багато грошей і повернутися додому. Початок другої світової війни вніс зміни у ці плани і багатьом довелося залишитися у новій для них країні.Процес пристосування, через який їм довелося пройти, був складним і часто болючим.Щоб вижити за будь-яких умов, вони засновували свої церкви, відкривали школи, організації, а також культурні та освітні товариства.У боротьбі за пристосування до нової культури вони також послідовно зберігали вірність своїй рідній мові та культурі.
Одним з головних елементів у збереженні еонічності є мова, й українські американці зуміли розвинути як неформальний, так і формальний механізм для підтримання мовних навичок. Хоча найбільше важить тут мова родини, інші інститути, так само як і релігійні організації та церква, секулярні організації та братства також сприяють цьому значною мірою. Майже 90 відсотків українських католицьких і православних церков здійснюють хоча б одну службу українською, а токож церковно-слов’янською мовами. Це можна пояснити “напливом українських іммігрантів після 1945р.”, під час якого кількість україномовних в США зросла більш як в три рази за 20 років. Українська спільнота у такий спосіб набувала необхідних знань в галузі української історії, літератури, мови, релігії і культури.
У зв’язку із збільшенням потоку еміграції, постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема не могла бути так просто розв’язаною, бо вчителів, які могли навчити дітей українській мові, літературі, історії бракувало навіть на батьківщині.Помітну роль у розвитку зв’язків України з українцями за кордоном зіграла церква.Важливу роль відіграли суспільні організації та читальні товариства, які організовували навчання та залучали до вивчення української мови.Важливого значення набуває виховання дітей в українській діаспорі.
Михайло Слабошпицький в одній із своїх доповідей писав, як йому не раз доводилось чути і в Канаді і в Америці як швидко асимілюються, наприклад, німці, голландці, португальці, італійці.А
якщо українець там не признавався до своїх і зникав у вирі тамтешнього життя, то це вважалось чимось подібним до національної зради.Українці, які від’їжджали за кордон,брали з собою у далеку дорогу не лише молитвенники, а ще й твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова.Ці твори українських класиків зігрівали душу емігрантів на чужині, давали наснагу в подоланні труднощів та поневірянь.М. Слабошпицький писав, що діаспора виховувала дітей з думою про Україную. Хай те виховання було трохи специфічне, але Україна незмінно поставала, як найдивніше диво всього світотвору, як те, що має стати змістом усього життя для тих, хто підростає.І ось діти виросли. З трепетом душевним вирушили вони в край батьків, що здобув незалежність. Вони поїхали в Центральні області України, на Південь, на Схід- і майже ніде не почули тієї мови, яку їхні батьки в Канаді, США, Аргентині, у Франції наказували їм вважати рідною,” української мови.Юні ідеалісти й мрійрики були збентежені, обурені, розгублені. Плвернувшись додому, вони запитували батьків:Навіщо Ви змушували нас вчити українську мову? Адже в Україні нею майже не говорять.І та Україна нічим не подібна до тієї, про яку Ви нам розповідали стільки прекрасних казок.У пресі наводилось чимало фактів, як після поїздок на Україну наростала хвиля розчаруваннянею дітей еміграції. Чимало з них і геть відійшли від активного життя в різних українських організаціях, почали принципово наголошувати, що вони канадці, американці, австралійці, а українці- лише за походженням.І як результат, сталося так, що серед іммігрантів були такі , що їм добре почувалося серед англомовного моря, а інші за всяку ціну хотіли плекати українській стиль життя у своїх громадсько-культурних установах, в українських рідних школах, танцювальних ансамблях, хорах, дбали про те, щоб їхні діти вивчали українознавчі предмети в школах і університетах.
Українці в Канаді. Більш як половина українців проживають у “степових” провінціях Манітоба, Соскачеван та Альберта. Перші українські громадські організації в Канаді були засновані активістами епохи піонерів. Зародження української літератури в Канаді сягає початку цього століття, коли перші переселенці почали друкуватися на сторінках іммігрантської преси, набуло розвитку справжнє українське писменнитство. Спочатку потреби освідченних читачів іммігрантів задовольняли книжки, привезені з України та місцеві передрукі та переклади української класики. Однак, незабаром їх замінили літературні твори, написані українцями. Хоча ця література не була високої якості, але всеодно вона торкалася душі багатьох іммігрантів. Перша спроба створити організацію українських канадських письменників датується 20-ми роками.
З перших організацій, що були залучені до видання книг, фірма “Свобода” стала видавати книги з 1896р. Серед перших її видань – українською та англійською мовами – “Самоучок і словар”. Іншими організаціями, що долучилися до видавничої справи, були і залишаються дотепер Український Братський Союз, Союз Українців Католиків й Українська Народна Поміч. Останнім часом кілька видавництв спеціалізуються на друкуванні україномовних матеріалів – Книгоспілка, Смолоскип, Пролог. Серед Канадських видань – Гомін України, Добра Книжка, Євшан Зілля, Нові дні та ін.
У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою. Як правило, це випуски новин і оголошень, які чергуються з музикою. В деяких районах українські церкви оплачують україномовні релігійні радіотрансляції. Існують таклож специфічно українські компанії, які випускають документальні фільми і спеціальні програми українською мовою. В 70-х роках у деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для українських громад. Але тільки в Торонто відбуваються регулярні передачі. В цьому місті існує також україномовна передача для дітей.
6. США належить до тих західних держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно. За даними демографічних досліджень 66 % громадян українського походження не володіють мовою предків. Тільки 123,5 тис. чоловік спілкуються українською мовою в сім’ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою живе у штаті Нью-Йорк – понад 52 тис. чоловік. По окремих штатах картина щодо знання української мови така:
| Штат | Володіє укр. мовою (тис. чол.) |
| Пенсільванія | 49,5 |
| Нью-Джерсі | 33 |
| Ілліноіс | 20 |
| Огайо | 19 |
| Мічіган | 18 |
| Каліфорнія | 11 |
| Коннектікут | 10 |
| Індіана | 2 |
| Вісконсія | 2 |
Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє приблизно п’ята частина українського населення. За висновками деяких американських дослідників, громадяни США українського походження, які володіють українською мовою мають ряд демографічних особливостей. Серед них такі: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.
Шкільна освіта. Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”. Це суботня або вечірні школи, утримування різними українськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують програми, які називаються “курси українознавства”. Ці курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами освіти, а тому їх випускники отримують диплом з української мови, який можна використати для закінчення середньої школи і для вступу до вищих учбових закладів. В деяких провінціях українські студії (навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії) становлять невід’ємну частину державної шкільної програми. В Альберті, Манітобі та Саскачевані існують українські двомовні програми від дитячого садка до віку 12 років. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання, що займають майже 50 % учбового дня. У
Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.
Періодична преса. Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.
Останнім часом у зв’язку з розпорошенням української етнічної групи по величезній території Канади відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritagelanguage, тобто мова “культурної спадщини”. Згідно з соціолінгвістичної теорії іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому-третьом поколіннях. Як відомо, мовні контакти або взаємодія мов – це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні та інші. Для того, щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Живучи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.
Деякі канадські науковці, зокрема М.Марунчак, вважає, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але Ю.Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася… “ідентичність”.
До позалінгвістичних факторів, які мають важливе значення у випадках взаємодії між іммігрантською та місцевою мовами, Ю.Жлуктенко, окрім кілкісного показника, відносить ступінь суцільності поселення іммігрантів, їх соціально-політичне становище, тривалість перебування у новій країні, культурно-освітній рівень, наявність власної преси, літератури, шкіл, учбових закладів з викладанням імміграндською мовою, кіно, радіо і телепередач.
Зплином часу і розвитком двомовності в середовищі канадців українського походження зміни виникають не лише в українській мові. Англійське мовлення канадських українців також зазнає впливу значний шар українізмів в англійській мові канадських українських не знижує загального рівня мовної культури, яка, принаймні в друкованих джерелах є досить високою.
Між тими роками коли з тих чи інших причин, наші співвітчизники, змушені були залишати рідну землю і нашим часом минули роки, десятиріччя, але живе і квітне наша рідна українська мова. І, як сказав В.Овсянико-Куликовський: “Мова народу, нaродності чи діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження”.
Поки жива мова в устах народу, до того часу живе і народ. І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський)
Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Естонія, Латвія, і Литва. Згідно з переписом 1989 р., проживало українців у цих державах:
Білорусь – 291,0 тис. (2,9%);
Молдова – понад 600 тис. (13,6%);
РФ – 4 млн 362,9 тис. (3% );
Казахстан – 896,2 тис. (5,4%);
Азербайджан – 32,3 тис. (0,5%);
Вірменія – 8,3 тис. (0,3%);
Грузія – 52,4 (1,0% );
Киргизстан – 108,3 тис. (2,5%);
Таджикистан – 41,3 тис. (0,2%);
Туркменістан – 35,6 тис. (1,0%);
Узбекистан – 153,2 тис. (0,5%);
Естонія – 48,3 тис. (3,1%);
Латвія – 59,0 тис. (2,5%);
Литва – 44,8 тис. (1,2%).
Всього: 6703600 осіб.
3.Мистецтво наших днів
Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців і люксусу у консументів, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя.
Українські митці вже не з’являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір’я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об’єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників.
Правда, в підсовітській Україні нема сьогодні об’єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув’язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.
У Львові, що знову став столицею українського національного руху, працює АНУМ як найповажніша й найбільше репрезентативна мистецька установа. Та крім неї існує тут і Товариство прихильників українського мистецтва, яке, зложене з представників громадянства, дає моральну й матеріальну підтримку молодим талантам. Талановитий різьбар Павлось, малярі Ласовський, Гординський, Гаврилюк, Чорній, Смольський та знаменитий карикатурист Едуард Козак (Еко) — це той авангард молодих, котрий нині-завтра перейме керму й репрезентацію нашої образотворчості.
У Кракові, в Мистецькій академії якого здобувало освіту стільки наших митців, гуртується наша мистецька молодь у товаристві «Зарево». У Варшаві митець Мегик зорганізував ще в 1927 р. гурток «Спокій», у виставках якого брали участь такі митці, як різьбар Побулавець і малярі Хасевич та виїмково талановитий і культурний митець, син Петра Івановича Холодного — Петро Петрович Холодний.
У Празі від 1923 р. існує Українська студія пластичного мистецтва, що в складі своїх учителів, крім згаданого вже Р. Лісовського, має такі сили, як різьбар Стаховський, маляр Кулець та історик мистецтва Дмитро Антонович.
Про Париж з його мистецьким авангардом уже була мова. Поменші гуртки й угруповання існують у Берліні, Липську й Відні. Спроквола підіймається наше мистецьке життя на Закарпатті (маляр Бокшай). Нуртує воно й поза океаном, де крім Архипенка довший час працювала з успіхом наша емалістка Марія Дольницька.
У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.
4. Літературне життя в діаспорі: 1945 – 1997 рр.
Організація українських письменників “Мистецький український рух” (1945 – 1949 рр.)
Об’єднання українських письменників “Слово”
Ідея об’єднання українських письменників на американській землі у професійну організацію виникла після переселення митців з Європи. Головна хвиля “переміщених осіб” з європейського континенту припадає на 1949 рік. Бажання продовжувати літературну діяльність сприяло створенню організації, яка об’єднала мистецькі сили. Організація українських письменників “Слово” продовжувала і розвивала ідеологію та традиції європейського Мистецького українського руху в еміграції. Діяльність організації почалася в умовах складної та набагато гіршої ситуації, ніж після Другої світової війни. Організатори прагнули створити справжню письменницьку організацію, яка б почала широку діяльність та зібрала розкидані й розпорошені письменницькі сили. У червні 1954 р. у Нью-Йорку відбулася нарада українських письменників та митців, що мешкали у Нью-Йорку, Філадельфії та околицях. До часу скликання загальних зборів письменників і схвалення статуту об’єднання цю письменницьку організацію репрезентували Григорій Костюк, Докія Гуменна, Юрій Лавріненко. Офіційно ОУП “Слово” почала існувати як організація українських письменників в еміграції ухвалою письменників 19 січня 1957 р. Саме тоді був прийнятий статут як основний конституційний закон об’єднання, що визначає завдання, структуру, функції, порядок об’єднання. Було також вирішено скликати перший загальноеміграційний з’їзд письменників. На той час у рядах ОУП “Слово” було понад 90 членів із різних країн поселення. Діяльність ОУП “Слово” поділяють на три періоди: 1) 1957 – 1975 рр.; 2) 1975 – 1993 рр.; 3) 1993 – 1997рр. Перший період діяльності організації тривав 18 років, його можна назвати у буквальному розумінні “костюківським”: Г.Костюк був обраний головою організації на першому з’їзді. Вже у 1958 р. відбувся загальноеміграційний з’їзд українських письменників, де вперше після європейських з’їздів зустрілися трудівники пера з усіх країн українського поселення: США, Канади, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Англії, Австралії, Німеччини, Франції. На з’їзді, окрім організаційних питань, було проголошено декілька доповідей. Найцікавішими серед них були доповіді Б.Кравціва “Сучасна літературна ситуація в Україні” та Ю.Лавріненка “Сучасний етап української еміграційної літератури”. Було прийнято також звернення українських письменників в еміграції до українських письменників на материковій Україні. Це був перший вагомий документ ОУП “Слово”, який чітко вказував на обопільні завдання України та еміграції: твердо стати на захист українського слова та культури, щоб не повторилося страшне лихоліття для української культури, знову не доводилося реабілітувати знищених митців, письменників, вчених. Це був клич до братів в Україні боротися за право на життя, свободу, культуру. На цьому з’їзді вирішено створити власний друкований орган у формі неперіодичного збірника. Вперше такий збірник мистецтва, літератури, критики та документації під назвою “Слово” з’явився в 1962 р. У 1954 р. молоде об’єднання звертається телеграмою до з’їзду письменників СРСР, що відбувався у Москві. Це було звернення до письменників, які жили та творили у Радянському Союзі, а також прохання до з’їзду вияснити, чому за 1923 – 1930 рр. лише з української літератури зникло 223 письменники з активнодіючих 259. Де вони і яка їхня доля? Ця телеграма була не лише запитом, а й вимогою до радянської системи, ніколи не забувати жертв української культури. З перших кроків діяльності об’єднання почало налагоджувати контакти з подібними організаціями світу. Так, у 1954р. ОУП “Слово” контактувало з польським Інститутом літературним, з відомим місячником “Культура” (Париж), з Інститутом єврейської культури та єврейською секцією ПЕН-Клубу (Нью-Йорк), з болгарськими письменниками в екзилі. Досить плідною була співпраця з українськими науковими установами, такими як: УВАН, НТШ, Науково-публіцистичний інститут, Українське історичне товариство. Разом із цими установами було створено та розпочато видання Енциклопедії українознавства. У 1972 р. на нараді ОУП “Слово” широко обговорювалися арешти діячів культури в Україні. Було надіслано офіційного листа до Президента Америки перед його поїздкою до СРСР з проханням заступитися за українських культурних діячів. Щоб привернути увагу світової громадськості до арештів в Україні, було розіслано понад 50 листів до світових організацій та визначних діячів культури з проханням стати на захист українців. Протягом першого періоду діяльність ОУП “Слово” виявлялася у двох аспектах: організаційному та творчому. Саме літературний процес дійшов до зрілої рівноваги, а українська проза зробила великий крок уперед. У багатьох творах українські емігрантські письменники найбільшу увагу приділяли українцям за умов радянської дійсності. Таким є твір Тодося Осьмачки “Ротонда душогубців”: страшний і разом з тим мистецьки правдивий образ українського народу, розіп’ятого сталінською системою. Улас Самчук, окрім творів “Чого не гоїть огонь”, трилогії “ОСТ”, “На твердій землі”, створив ще і низку спогадів “П‘ять по дванадцятій”, “На білому коні”, “На коні вороному”, “Планета Ді-Пі”. У кожному з прозових творів У. Самчука постає певний етап великої епопеї української людини, що почала похід з “Волині”, а закінчила у творі “На твердій землі”. Подібні проблеми піднімав у творах Іван Багряний. Це - “Маруся Богуславка”, “Людина біжить над прірвою”, головною ідеєю яких є віра в українську людину, в її творчу, братерську, людську душу. У 60-х роках продовжували активно творити митці, що дебютували ще у 20-30 роках – це передусім представники “празької школи” (Є.Маланюк, О.Лятуринська, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холодна), а також ті, хто жив і творив до початку Другої світової війни у Львові: С.Гординський, Б.Кравців, Б.Нижанківський. Окрім прозових творів, вартими уваги є твори поетичного жанру В.Барки, В.Лесича, Я.Славутича, О.Тарнавського, І.Качуровського, О.Веретченка, Б. Олександрова. Більш знайома широкому загалу творчість представників “нью-йоркської групи”, яка була свіжим елементом в ОУП “Слово”. Представники цієї групи підняли проблему традиції та новаторства, “батьків та дітей”, успадкували деякі риси поетики “пражан”, але з іншого боку, в їхній творчості відчувається перевага особистісного начала, деканонізація поетичної мови, оновлення стилю. Саме такою була й естетична основа найрадикальнішого крила “шістдесятників” (поетів київської школи). У галузі літературної критики уваги заслуговують монографічні дослідження Ю.Шереха та Я. Славутича. У 1975р. з’їзд обрав Головою Об’єднання О.Тарнавського. У 1982р. відбувся шостий з’їзд Об’єднання, на який прибуло 70 українських письменників з різних міст Америки, Канади, Європи, Австралії, щоб обмінятися думками та планами на майбутнє. З’їзд прийняв маніфест за тісний зв’язок з літературним процесом в Україні, а також висловив гострий протест проти переслідування митців на материковій Україні. Зазначимо, що українська література стала предметом дослідів на університетському форумі. Про це свідчать літературознавчі праці англійською мовою Ю.Луціва, Г.Грабовича, В.Жили, І.Фізера, Д.Струка, Я.Славутича. Г.Костюк, окрім літературознавчої праці, підготував та видав зібрання творів М.Хвильового та В.Винниченка. Часи перебудови у колишньому СРСР дали змогу ближче познайомитися з українськими письменниками, відвідати материкову Україну. До цього моменту не дожило дуже багато представників мистецьких кіл еміграції. Початок нового відродження України 1989р. приніс нові знайомства з письменниками в еміграції та їхніми творами. 54-й конгрес Міжнародного ПЕН у Торонто – Монреалі схвалив новоорганізований Український ПЕН у Києві. У 1990 р. відбувся сьомий світовий з’їзд ОУП “Слово”, на якому були також присутні письменники з України О.Микитенко, Ю.Сердюк, В.Тарнавський, М.Вінграновський, що прибули на запрошення президії “Слова”. Це було свято для діаспори, адже вони сподівалися почути якомога більше про Батьківщину, про початок нового відродження країни. М.Білоус-Гарасевич згадує: “З биттям серця, спішу зустрітися з киянами… Піднімаються всі четверо такі рідні й такі далекі: стримані, холодні, ввічливі, в собі заховані. Відчуваю, що вони не мають ніякого бажання (а може далі бояться) пізнати нашу душу й свою ховають. Підкреслено чемно відповідають на питання короткими ніякими відповідями, нічого не питають, не нав’язують розмови на жодну тему, не розповідають, не заохочують до розповіді”. (Білоус - Гарасевич М. Ми не розлучалися з тобою, Україно. – Detroit, 1998. – С.775). Це був найкращий з’їзд Об’єднання з погляду організації, мистецького рівня. Головою ОУП “Слово” було обрано О.Тарнавського. Представники Спілки письменників України відкрили своє членство для авторів з діаспори, що сприяло зміцненню літературних та організаційних зв’язків: багато письменників побувало на Батьківщині, а члени СПУ – в США, Канаді, Австралії. Третій період діяльності ОУП “Слово” почався у 1993р. з трагічної ноти – у 1992 р. помер Голова Об’єднання О. Тарнавський; його замінила Ліда Палій, яка була обрана головою ОУП “Слово” у листопаді 1993 р. Третій період діяльності Об’єднання відзначається тісними зв’язками з письменниками та критиками України, про свою діяльність ОУП інформувала громадськість України через канадське міжнародне радіо, а також через пресу. На Батьківщину пересилалися книжки та цілі підшивки “Слова” для ознайомлення читачів з творами емігрантських письменників. Окрім того, до Об’єднання надсилали праці багато авторів з України, які були розміщені у “Свободі”, “Нових днях”. Загальні збори, проведені кореспонденційним способом, 30 жовтня 1997 р. схвалили діяльність ОУП “Слово”, але більшість членів висловили згоду на припинення діяльності Об’єднання. Тому робота Об’єднання обмежилася лише видавничою ланкою, а поточна діяльність ОУП “Слово” була припинена.
ЗАКЛЮЧЕННЯ
Останнім часом проблемам діаспор у країнах їхнього проживання приділяється значна увага, що пов’язано з посиленням контролю за дотриманням міжнародних стандартів захисту прав людини та підвищенням інтенсивності контактів між членами діаспори за країнами їх походження. Повною мірою це стосується й української діаспори. Сам термін «diaspora» є грецьким словом, що означає розсіяння, вперше був застосований до євреїв, котрі з часу вавилонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною й розпорошились по світу. Пізніше цей термін стали використовувати й щодо інших етнічних спільнот, які з тих чи інших причин змушені були залишити свою батьківщину й поселитись в іншому етнічному середовищі. Стосовно українців, які проживають за межами України, його вперше почав вживати український політолог, етнолог і соціолог В.Старосольський. З проголошенням незалежності України термін «українська діаспора» став широко вживаним. Під ним розуміється та сукупність українців, які проживають за межами України і не є її громадянами.Наукове осмислення феномену української діаспори призвело до установлення її типології, згідно з якою українська діаспора поділяється на західну і східну. Остання виникла зовсім недавно – у зв’язку з розпадом СРСР і утворенням на його теренах нових суверенних держав. Західна і східна діаспора мають значні відмінності. Демократичне суспільство в більшості країн Заходу дало можливості українцям розбудувати там мережу етнічних організацій та установ, що створило умови для збереження етнічної ідентичності, функціонувати як діаспорі незважаючи на значну інтегрованість у суспільне життя країни проживання.
Щодо східної діаспори, то вона має значні проблеми. Це передусім питання внутрішньої самоорганізації, без якої важко не тільки етнічно самоідентифікуватися, але й взаємодіяти з Україною.
Ще однією відмінністю між ними є їхній характер: західна є не лише етнокультурним, а й національно-політичним об’єднанням, а східна – тільки етнокультурним.