Курсова робота
Населення Бессарабії за урядовими переписами другої половини XIX ст. – початку XX ст.: історико-демографічний аналіз
Зміст
Вступ
Розділ ІПерший Всеросійський перепис населення 1897 р.: умови розробки та проведення
Розділ ІІ Населення Бессарабії за даними першого Всеросійського перепису 1897 року
2.1 Міське населення Бессарабії: кількісний, становий, національний та професійний склад
2.2 Сільське населення краю: загальні та особливі риси
Висновки
Використані джерела і література
Вступ
Кількість і склад населення, динаміка розвитку - є факторами, що відображають багато явищ і процесів суспільного життя: рівень і темпи економічного та культурного розвитку, напрямок господарської діяльності, ступінь урбанізації, соціальну структуру суспільства. Але населення і його природній рух - це непасивні елементи історичного процесу. Не можна недооцінювати або переоцінювати любу динаміку, відривати її від інших сторін суспільного життя, уявляти самостійною силою. Шлях нерозривного кількісного та якісного розвитку народонаселення є найбільш концентрованим відображенням послідовного впливу минулого на сьогодення і останнього на майбутнє. Це робить обрану тему курсового дослідження актуальною.
Метою курсової роботи є дослідження складу населення Бессарабії в другій половини XIX ст. – на початку XX ст.
Поставлена мета досягається виконанням наступних дослідницьких завдань:
визначення змін в кількісному складі населення Бессарабії другої половини XIX ст. - початку XX ст.;
висвітлення (за урядовими документами) соціально – політичного та економічного становища провідних верств населення Бессарабії в означений час;
аналізу кількості населення і розподілу його за станами ;
Предметом дослідження курсової роботи є соціально – політичне становище населення Бессарабії.
Об’єктом дослідження є населення Бессарабії (в становому, національному та інших аспектах).
Теоретико – методологічного основою дослідження є загальні принципи об’єктивності і історизму. Основний метод викладення матеріалу – історично – проблемний.
Крім того використовувався метод порівняльного аналізу статистичних показників народонаселення Бессарабії.
Новизна роботи визначається тим , що на базі аналізу даних перепису 1897 року представлено цілісну картину кількісного складу народонаселення краю, з’ясовано динаміку зміни його кількості. Шляхом синтезу та аналітичного поєднання різних підходів, думок, узагальнень щодо теми, в курсовій роботі були подані висновки та судження, які допомагають більше розуміти досліджувану тему .
Хронологічні рамки роботи охоплюють період другої половини ХІХ – початок ХХ ст. ( починаючи з 50 –х років – до 1905 року). Це зумовлено тим, що відомості про кількість населення Бессарабії другої половини ХІХ ст. містяться в ревізіях ( Дев’ятій і Десятій) [ 1.1;1.2]. Перепис 1897 року допоміг зробити порівняльний аналіз даних другої половини ХІХ ст. з даними кінця ХХ ст. На 1905рік обробка усіх даних перепису була закінчена і опубліковані її кінцеві ркзультати.
Територіальні межі роботи охоплюють регіон , який включає в себе територію Бессарабської області (з 1873 року Бессарабської губернії), яка адміністративно поділялась на 8 повітів : Хотинський, Оргєєвський, Бєльцький , Сороцький , Кишинівський, Бендерський, Аккерманський і Ізмаїльський .Особлива увага звертається на два останні повіти, які історично складають Українське Подунав’є .
В ході нашого дослідження були використані різні джерела і література. Це архівні матеріали, збірники, наукові праці , монографії, брошури, періодичні видання і краєзнавчі нариси. Аналіз і синтез цієї літератури дозволив ретельно підійти до вивчення теми , проаналізувати кількість і склад населення Бессарабії, переглянути помилкові і хибні уявлення .
Джерельну базу дослідження складають архівні документи Відділу Державного Архіву в м. Ізмаїлі. В них містяться дані про чисельність і склад населення м. Ізмаїла , Білгород – Дністровський (Аккермана) , Кілії. [1.1,1.2,1.3] . Треба зауважити ,що різні архівні матеріали та статистичні дані про чисельність та соціальний склад населення ,іноді суперечать один одному.
Складнощі, що виникають при вивченні проблеми, пояснюються тим, що довгий час (до 1987 року) такі спроби навіть не робились. Статистичні данні про кількість населення Російської імперії, і Бессарабії як її складової частини, містяться у так званих ’’ревізіях’’ або ’’ревізьких казках’’. Документи відділу Одеського Державного Архіву в місті Ізмаїлі містять приклади таких ревізій за другу половину XIX ст. (а саме за 1850 і 1858р.) Цими справами відали міські управи міста Акермана, м. Ізмаїла. Використовуючи ці матеріали можна зробити висновок про загальну кількість населення, його етнічний склад, соціальне становище населення (вдови, сироти і т.д.), також про кількість грамотного і неграмотного населення. [1.3]
До джерел курсової роботи відносяться також «Записки Бессарабського областного статистического комитета» видані під редакцією Егунова А.Н. в 1864 – 1868 гг., які містять статистичні дані про кількість і склад населення Бессарабії починаючи з 1850 і по 1868 роки.[ 1.4, 1.5, 1.6]
Основним джерелом при написанні курсової роботи стали статистичні матеріали Першого Всеросійського перепису населення, який було проведено у 1897 р., завдяки чому нам вдалося скласти повну картину щодо народонаселення Бессарабії [1.8].
Відомості про населення Бессарабії міститься в чисельних працях істориків, етнографів, військових статистів України, Росії, Румунії, Молдови, Туреччини, інших країн. Для характеристики історіографії питання доцільно використовували проблемно – тематичний підхід.
Висвітленням питання про населення Бессарабії займалися такі вчені як Берг Л.С.[2.3,2.4], Жуков В.І.[2.7], Защук А.[2.8,2.9], Зеленчук В.С.[2.10] та інші. Один із дослідників історії Бессарабії Анцупов І.А. в своїй роботі „Русское население Бесарабии и Левобережного Приднестровья в конце XVIII – XIX в. (социально – экономический очерк )”[2.2] зазначає, що за даними обласного статистичного комітету, в 1862 р. в Бессарабії проживали 48822 росіян в містах і 19346 чоловік в селах. Ця цифра зафіксована після Паризького миру 1856 р., за яким від Росії було відторгнуто Подунав’є з містами Ізмаїл, Рені, Кілія, посад Вилкове, де проживали селяни, які в свій час прийшли з центральних губерній. Через 35 років, в 1897 р., перепис виявив в Бессарабії (вже з повернутим Подунав’ям за Берлінським трактатом 1878 р.) 156 тис. росіян. Але ця цифра на думку дослідження Ацупова І.А., трохи занижена. [2.2].
Певний внесок у вивчення населення Бессарабії зробив відомий вчений, уродженець м. Бендери Л.С.Берг [2.3,2.4] В своїй монографії „Бессарабія. Страна – люди - хозяйство”. в IV розділі дослідник Берг Л.С. докладно описує склад губернії (за повітами), аналізує етнодемографічну ситуацію. [2.3].
Більш повно і докладно Бессарабія була досліджена й описана на початку 60 – х років XIX ст. офіцером Генерального штабу А.Защуком в роботах „Бессарабская область”[2.8, 2.9] . На основі цих робіт в наступні періоди основує своє дослідження Жуков В.І. У своїй монографії „ Города Бесарабии 1861 – 1900гг.”[2.7], використовуючи дані Центрального Державного Архіву Молдови, він дає характеристику станів міського населення. Автором було зроблено аналіз чисельності населення Бессарабії в містах, соціального побуту тощо .
Інший дослідник, В.С. Зеленчук [2.10], вважаючи, що вища верства Бессарабії в ХІХ ст. була надзвичайно малочисельною, виділив декілька груп в регіоні, проаналізував динаміку змін у його внутрішній структурі. Називаючи рупташів, мазилів представниками правлячого класу, Зеленчук відносив їх до категорії привілейованого населення Бессарабії, що є доволі спірним питанням.
Серед досягнень української історіографії заслуговують на увагу праці з історії Українського Подунав’я О.М.Лебеденко і А.К. Тичини [2.13],[2.15]. Вони комплексно і цілісно охоплють основні віхи історії краю, зокрема історію ХІХ – початку ХХ ст. Особлива увага приділяється соціально – економічному розвитку, суспільно – політичному життю населення краю.
Мета і завдання дослідження визначили його структуру. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку джерел та літератури, додатків. У вступі подано мету, завдання, хронологічні та територіальні межи дослідження, проаналізовано джерельну базу та історіографію курсової роботи.
В першому розділі „Перший Всеросійський перепис населення 1897р.: умови розробки і проведення ” – основна увага приділяється історії та передісторії перепису.
Другий розділ „Населення Бессарабії за даними Першого Всеросійського перепису населення 1897р.” – присвячений аналізу чисельного складу населення Бессарабії, його розміщенню по різним районам, опис міського і сільського населення, його національний склад.
В додатках містяться статистичні дані ,що були отримані при вивченні джерел і літератури з теми, а також карти: адміністративна, щільності та густоти населення.
Матеріал, зібраний в курсовій роботі, можна використовувати при підготовці до семінарських занять, а також як основу для більш широкого дослідження з цієї теми – написання дипломної роботи .
Розділ І Перший Всеросійський перепис населення 1897 р.: умови розробки та проведення.
До 1897 року, основою обліку населення Російської імперії були ревізії. Основна мета ревізій __
облік чоловічого населення, визнання кількості якого було необхідно . Перші ревізії, які проводилися на теренах Російської імперії не відрізнялися особливою об’єктивністю. Недостатня задоволеність ревізійним збором, для повного обліку населення залежала від багатьох причин. Серед головних слід визнати те, що ревізії піддавались лише оподатковані верстви населення. Що ж до жіночої частини населення – вони попадали до ревізьких листів лише частково. Ці дві умови достатньо свідчать, що повна чисельність населення не могла бути об’єктивно встановлена. З часом проведення ревізій, звісно, удосконалювалось, вводилися нові прийоми, й на кінець, після реформи 1861 року, до визначення кількості населення в країні були підключені адміністративно-поліцейські органи. Й хоча загальна кількість населення того чи іншого району була приблизно точною, - решта інформації не задовольняла ніяким статистичним вимогам. В першу чергу це відноситься до особливих ознак населення ( соціальне походження, освіта, віросповідання тощо) - вкрай необхідних для наукових досліджень. Таким чином, поступово, в другій половині ХІХ ст. назріла невідкладна задача проведення повного загального перепису населення Російської імперії.
Перші кроки в цьому напрямку були зроблені ще за часів Петра I, який в 1710 році наказав провести подушний облік населення. Ця спроба, на жаль, закінчилася фактичним провалом, і в кінцевому результаті привела до встановлення більш спрощеного способу ревізійного обліку, якій було проведено у 1718 році. Пройшло практично 200 років (орієнтир на 1905 рік, коли було опубліковано третій том ”Бессарабська губернія”).
Найбільш повну і достовірну інформацію про населення Бессарабії кінця XIX ст. дають матеріали Першого Всеросійського перепису населення, який було проведено 28 січня 1897 р. [ 1.8,7]. Перепис населення як процес - це прямий масовий статистичний облік населення, проведений з метою визначення його чисельності, складу і розміщення на визначений момент. Крім важливої інформації про демографічні і соціальні процеси в масштабі всієї країни, переписи несуть і коштовну інформацію про кожну людину - її учасника, його родину і родинні зв'язки, і в цьому плані є безцінним джерелом для генеалогічних досліджень.
Ідея необхідності термінової заміни існуючого поточного ревізького обліку населення постійною статистикою виникла ще в 50-і рр. XІX ст. У більшості європейських країн на той час основні дані про населення збиралися за допомогою одноразових загальних переписів, які для того часу були останнім словом статистичної науки. У ході тривалих дискусій, саме одноразовий загальний перепис було визнано найбільш адекватним засобом, який відповідає основним задачам статистичного обліку населення Росії. Однак безпосередньо до розробки детального проекту Всеросійського перепису населення приступили тільки в 70-і рр. ХІХ ст., після введення загальної військової повинності і постановки на порядок денний питання про скасування подушної податі.
Ініціатором організації та проведення перепису став видатний російський вчений, голова Центрального статистичного комітету Петро Петрович Семенов –Тян-Шанский у 1877 р. Для того щоб "познайомитися з населенням і вивчити його", а також "скласти точні поняття про всілякі умови народного життя" передбачалося провести одночасну (одноденну) перепис усього (незалежно від статі, віку, стану, національності і підданства) населення імперії (крім Фінляндії). [ 2.20]
Для того, щоб адекватно уявити собі інформаційний потенціал використання матеріалів перепису 1897 р. необхідно більш докладно зупинитися на історії її проведення й охарактеризувати процедуру обробки результатів. До кінця 1902 року Центральним Статистичним Комітетом були обнародувані відомості по 18 губерніям і обом столицям. Це був так званий „перший” зошит результатів перепису 1897 року. По 6 губерніям пізніше вийшов „другий” зошит результатів.
Центральний Статистичний Комітет, розуміючи значення переписних відомостей пропонував спочатку, широко використовувати їх. Однак, на задуману широку розробку даних перепису асигнованих кошт виявилося недостатньо. І в 1901 році з представників Державного Контролю, Міністерства Внутрішніх Справ і Фінансів було створено Особливу нараду, очолив яку Міністр Внутрішніх Справ, сенатора П. Н. Дурново. [1.8,9]
Основним завданням Особливої наради було - встановити хід і розміри подальшої розробки матеріалів перепису, а також визначити розміри грошових витрат для закінчення цієї роботи. Нарада визнала програму Центрального Статистичного Комітету загалом досить широкою, значно звузило її у відомих частинах і розробила форми 25 окремих таблиць, - які й були запропоновані до виконання. При цьому, було визначено й термін (липень 1905 року), до якого обов’язково потрібно було виконати вказану роботу. На відміну від раніше прийнятого Комітетом плану, Особлива нарада ухвалила проводити підрахунки тільки наявного населення, без поділу його, як це робилось до цього Центральним Статистичним Комітетом, на постійне й тимчасово - перебуваюче.
Крім того було вирішено внести до всіх таблиць іноземних підданих, яких Комітет пропонував записати до переписних листів, окремо від російських підданих. Разом з тім, Особлива нарада визнала, що більш доречніше було б, якби отримані дані перепису були б розділені по губерніям, при цьому загальною книгою для кожної окремої території. Лише XX таблицю (зайняття населення) Комітет пропонував обнародувати по районах, тобто для цілого ряду відомих губерній разом, при цьому визначення, складу й кількості районів залишалися на вибір ЦСК.
Вказані Особливою нарадою зміни в системі й плані розробки перепису, змусили виробити новий план проведення робіт. При чому, більшість виконаної роботи в значній мірі підлягала переробці. Практично всю роботу по перепису потрібно було з 1902 року проводити майже з початку. [2.22]До 1905 року всі дані по губерніям були оброблені, але у відповідальних за розробку даних перепису, затвердилось переконання, що без загального обліку по Імперії, вся розробка не буда мати закінченого вигляду, й використання її результатів ( розпорошених по 119 окремих виданням), буде створювати значні труднощі для державних закладів, і для фізичних осіб.
Тому, було вирішено використати всі зусилля, щоб виправити цю помилку, не використовуючи однак нових кредитів, й опублікувати загальні відомості по всій Імперії. До видання були прикладені 44 картограми з діаграмами, що наочно обмальовували розподіл населення по певним ознакам. Картограми, виконані за моделлю редактора П. Бечаснова, дали можливість їхнього відтворення в тимчасовій друкарні перепису. З поміщених у першому томі картограм, чотири (з 41 по 44) відносяться до відомостей другого тому й були складені редактором С. К. Паткановим. [2.23]
Остаточне зведення даних всіх таблиць першого тому було виконано під керівництвом редактора П.А. Бечаснова. Він же склав короткий огляд всіх відомостей, які були розташовані в першому томі.
Під час проведення перепису було оголошено, що цей захід "не буде приводом ні для яких нових податків чи повинностей", а ціль акції - "ознайомитися з населенням і вивчати його", а також "скласти точні поняття про всілякі умови народного життя".
Одиницею спостереження було індивідуальне господарство. У містах на кожне господарство заводився окремий переписний лист.
Перепис ставив за мету врахувати три категорії населення: наявне, осіле (постійне) і приписне. Для перепису були підготовлені спеціальні переписні аркуші трьох видів:
форма "А" - для селянських дворів, що входили до складу громади;
форма "Б" - для власників садиб і хуторів, а також приватних будинків усередині селищ;
форма "У" - для городян.
Програма перепису містила в собі наступні соціально-демографічні характеристики для опитуваних:
1) прізвище, ім'я, по батькові чи прізвисько;
2) стать;
3) відношення до глави родини і глави господарства;
4) вік;
5) родинний стан;
6) положення чи звання;
7) місце народження;
8) місце прописки;
9) звичайне місце проживання;
10) відмітка про відсутність;
11) віросповідання;
12) рідна мова;
13) уміння читати;
14) заняття - ремесло чи посада, служба, окремо - головне і допоміжне.
Про кожного опитуваного збиралися відомості по 14 питанням, включаючи дані про прізвище (прізвисько) і та оцінку фізичних недоліків. От як ставилося питання, наприклад, про родинний стан: одружений, неодружений, вдівець, розлучений; про грамотність: а) чи вміє читати; б) де навчається, чи навчався, в) чи скінчив курс навчання?
Для загального керівництва переписом була організована Головна переписна комісія, яку очолив міністр внутрішніх справ. На комісії лежала надзвичайно відповідальна і складна робота: вироблення загальної програми перепису, всіляких інструкцій та настановлень щодо її проведення, бланків, відступів від правил. У губерніях переписом формально керували губернатори, а безпосередньо - переписні комісії. У повітах - поводирі дворянства і повітові переписні комісії. Лічильники підбиралися з грамотних запасних солдатів, вчителів і священиків. [2.20]
Перепис 1897 року являє собою єдине джерело достовірних даних про чисельність і склад населення Росії наприкінці XІX століття. Її результати були оброблені до середини 1905 року й опубліковані в двох томах, що містять 25 таблиць. Крім загальноімперських відомостей, підсумки перепису 1897 р. були опубліковані в 119 випусках по окремих губерніях.
Вартість перепису 1897 року склала для російської казни близько 7 млн. карбованців.
На відміну від хронологічно підходу попередніх ревізій, перепис не мав ніякого фіскального навантаження. Її проведення не було зв'язано з введенням нових чи переглядом старих податків, так само як і її результати не передбачалося використовувати у фіскальних цілях. Тільки майже через 20 років цей проект, із незначними змінами, був затверджений імператором Миколою ІІ. Згідно "Положенню про Перший загальний перепис населення Російської імперії", виданому у 1895 р., проведення перепису було призначено на 28 січня 1897 р.
Кожному опитуваному пропонувалося відповісти на ряд питань, що знаходились на зворотному боці листа.
Крім того, робилися відмітки про військову повинність і про фізичні недоліки. При заповненні переписного листа першим завжди вказували хазяїна, потім всіх інших членів родини стосовно нього: дружина, сини, дочки (чи діти по старшинству), чоловіки і дружини дітей, онуки, старі батько і мати, брати, сестри, племінники, дядьки, тітки і т.д. Для невісток, онуків і племінників існували додаткові вказівки про сімейне споріднення.
Перепис проводився в два етапи. На першому (підготовчому, грудень 1896 - січень 1897 р.), люди, що займалися переписом (для проведення перепису по всій країні було залучено більш 135 тис. чоловік) обходили господарства і заповнювали переписні аркуші, які потім проглядалися завідувачами переписними ділянками.
На другому етапі (основному, "критична дата" - 28 січня 1897 р.), відповідальні за перепис одноразово знову відвідували господарства, перевіряли і при необхідності коректували дані першого опитування. У містах застосовувався метод самообчисленя (у садибах і міських домоволодіннях, а також на заводах переписувач лише приносив, забирав і перевіряв переписні аркуші, а їхнє заповнення проводили відповідно власники, орендатори, власники), в сільській місцевості - метод опитування (переписні аркуші заповнювалися переписувачем при опитуванні кожного господарства). [ 2. 23]
Заповнені і перевірені первинні переписні аркуші надходили на переписні ділянки, і після уточнення відправлялися в губернські і центральний статистичний комітет. Обробка даних перепису, у тому числі з використанням так званих "машин Голлерита" - рахунково-табличні машини (винахід Германа Голлерита), в цілому зайняла більш 8 років. Публікація підсумків перепису почалася вже у 1898 р. [2. 20 ]
Усього за 1898 - 1905 р. було випущено 117 томів по-губернських підсумків (по 89 губерніям) і двотомний "Загальний звіт по імперії результатів розробки загального перепису населення...". [1.8, 10]
Ступінь об’єктивності отриманих даних у вітчизняній історіографії традиційно оцінюється як порівняно високий, матеріали перепису активно використовуються в конкретно-історичному й інших суміжних дослідженнях. Втім, і матеріали перепису 1897 р., розуміється не позбавлені окремих помилок і неточностей. Так, наприклад, учасник і один з критиків перепису А. Котєльніков, у результатах знайшов калмиків, що кочують по Московській губернії; одружених серед малолітніх, а також киргизів католицького віросповідання.
Зрозуміло, першорядне значення дослідження мають не опубліковані зведені результати перепису, що представляють собою загальну кількісну і якісну характеристику населення Російської імперії в цілому, а первинні переписні аркуші, що містять цікаву інформацію про кожну окрему людину, яка проживала на території імперії в 1897 р. У переписних аркушах зафіксовані часом унікальні відомості про біографію людини, його соціальний статус, склад родини.
Первинні переписні аркуші перепису 1897 р. порівняно добре збереглися, що сприяє активізації їхнього використання в історичних дослідженнях. Як правило, перші екземпляри переписних аркушів направлялися в Головну переписну комісію , другі екземпляри залишалися в губернських земських управах, а треті - у волосних правліннях.
Перепис 1897 року сповна виправдав сподівання її організаторів, проте практично відразу ж було поставлено питання про необхідність проведення нового загального перепису. Після тривалих обговорень другий всеросійський перепис населення було призначено на 1915 рік, однак Перша світова війна перешкодила його проведенню.
Розділ ІІ Населення Бессарабії за даними першого Всеросійського перепису 1897 р.
2.1 Міське населення Бессарабії: кількісний, становий, національний та професійний склад
Соціально-економічний та політичний розвиток Бессарабії наприкінці ХІХ ст. значною мірою залежав від 3-х основних факторів : перебування краю в орбіті імперської політики російського царизму; прискорений розвиток капіталізму в сільському господарств; поліетнічний склад населення. За умовами Паризького мирного договору (1856р.), яким закінчилась Кримська війна, південна частина Бессарабії – Ізмаїльський, частина Кагульського і Акерманського повітів – була передана Молдавському князівству, а гирло Дунаю опинилось під владою Туреччини .Тільки в 1878р., за умовами Лондонського договору ці землі були повернені Росії.
За даними перепису 1897р. основну частину населення Акерманського та Ізмаїльського повітів складали українці і росіяни за ними йшли болгари, молдовани, німці, угорці тощо. [1.8,22.]
Наприкінці ХІХ ст. в адміністративному відношенні Бессарабська губернія розподілялася на 8 повітів: Кишинівський, Аккерманський, Бендерський, Бельцький, Ізмаїльський, Оргєєвський, Сорокський, та Хотинський. В губернії нараховувалось 12 міст: 8 повітових і 4 безповітових ( міста: Болград , Кілія , Кагул , Рені). Важливим показником економічного, політичного, соціального розвитку Бессарабії в другій половині XIX ст. було подальше збільшення чисельності населення й приоритетний розвиток міст. Загальний економічний підйом (особливо після реформи 1861 року), а також будівництво залізних колій, викликало швидкий розвиток багатьох міст Бессарабії. Найбільший розвиток отримали такі міста як Кишинів, Бельци, Бендери, Акерман, Ізмаїл, Рені. В Кишиневі за переписом 1897 року нараховувалось більше 108,5 тис жителів (див. додатки)[ 2.12,550]
Загальна кількість населення Бессарабської губернії, за даними перепису 28 січня 1897 року, становила 1.935.412 чоловік обох статей - 991.239 чоловіків та 994.173 - жінки. У містах на 100 чоловіків приходилося 93 жінки, у селах на 100 чоловіків - 95 жінок. [1.8]. Аналізуючи кількісний склад населення по повітах ми знаходимо наступні відомості:
У Кишинівському повіті - 279,657 чол.,
в Акерманському – 265,247 чол ;
Бендерському - 184,915 чол;
Бельцькому –211,448 чол.;
Ізмаїльському - 244,274 чол.;
Оргєєвському - 213,478 чол.;
Сорокському - 218,861 чол.;
Хотинському - 307,532 чол.,
Таким чином перше місце, по абсолютній кількості займає Хотинський повіт, друге – Кишинівський. За щільністю останнє місце –Ізмаїльський.
Загальна щільність населення в Бессарабії наприкінці ХІХ ст., не в приклад сьогоднішньої (123 чол. на 1 кв. в.), складала усього близько 50 жителів на 1 кв. в. .
За даними дев'ятої ревізії в 1851р. у Кишиневі нараховувалося 58.849 чол. Про населення міста за 1856р. у статистичних таблицях приводиться цифра 63.469чол., а за 1859р. - 85,5тис.чол. [1.5, 26-27 ]
З 1856р. по 1861р. різко зросло населення Акермана (з 22,5 тис.чол до 42,6тис.чол). Таке значне і швидке збільшення населення, скоріш за все, треба пояснити осіданням в місті жителів півдня Бессарабії, що на той час відійшла до Молдавії. Дані архівних джерел підтверджують цей факт [1.1,1.2,1.3] . Акерман за кількістю населення в 1861р. займав друге місце після Кишинева. Наступними були міста: Бендери, Хотин, Бельци, Сороки, Оргієв. За даними десятої ревізії, у 1861р. населення м. Бельци складало 5.859 чол. Ця цифра, однак, не узгоджується як з даними про населення міста за п
Аналізуючи дані попередніх років (1861), які наведені дослідником Жуковим В.І [2.7,68] можна прослідкувати динаміку збільшення кількості населення.
Кишинів - 93359 чол.
Ізмаїл - відійшов до Молдовського князівства (за Паризьким мирним договором 1856)
Акерман - 42675 чол.
Хотин - 17315 чол.
Бендери - 22115 чол.
Рені - місто відійшло до Молдовського князівства
Кілія - місто відійшло до Молдовського князівства
Бельци - 8900 чол.
Оргєєв - 4747 чол.
Сороки - 5739 чол.
Кагул - до Молдовського князівства .
Усього в містах Бессарабській губернії на кінець 1861 року мешкало - 194,850 чол. [1.4, 26]
Віковий склад міського та сільського населення , за переписом 1897 року, подано в числах і відсотках по десятиріччям, й по віковим групам для кожної статі окремо. Як вказують ці дані , найбільший відсоток, а саме 28,3% припадає на наймолодший вік - до 10 років. Наступна за кількістю група - підлітки у віці до 19 років – 22,8% і т. д. Ця закономірність порушується в містах, де відсоток чоловіків у віці від 20 до 29 років вище (21,3%) ніж у віці від 10 до 19 років(20,5%). До 40-річного віку в губернії спостерігається чисельна перевага жіночого населення над чоловічим, але в містах ця перевага на користь чоловіків, крім вікової групи від 20 до 29 років. [1.8, 15]
Осіб , довгожителів - 100-літнього й більш похилого віку - в губернії зареєстровано 334 обох осіб, з них 194 чол. і 140 жінок. В містах з таким віком мешкало 87 чол., решта - в повітах. [ 1.8, 17]
Смертність у містах була вище, ніж у селі. Факти всіх дослідників підтверджують це. [2.1,24;2.7,68] Смертність сильно зростала у неврожайні роки та у період епідемічних захворювань, що були доволі часто в Бессарабії. Епідемія чуми приходилася на 1856 р. Один із сучасників, відзначаючи високу смертність у містах, писав, що можна привчитися дивитися на смерть спокійно. [2. 7, 70]
На надприродне зростання населення, як ми вже зазначали, впливали безумовно, , і інші причини: епідемічні захворювання, неврожаї. Не можна не враховувати і того, що з числа міського населення, що збільшилося в Бессарабії в основному за рахунок переселенців, вмирало багато сторонніх бідняків.
Відзначаючи причину повільного природного росту населення міст, треба мати на увазі той факт, що на зниження приросту впливало також і відходництво. Воно мало місце в міському житті Бессарабії.
На жаль, стан статистичних даних ( уривчастість і повна відсутність інформації по деяких містах ) не дозволяє нам проілюструвати цифрами природній зріст по окремо взятим містам. Нам вдалося знайти такі данні лише за декілька років по Кишиневу. Вони підтверджують факт вкрай низького природного приросту населення в місті. Дані по м. Кишиневу за другу половину ХІХ ст.: в 1862 році народилось 1775 чол. , а померло 1767 . Тобто приріст населення становив 8 чол. за 1 рік [ 2.7,69]
За місцем народження населення Бессарабської губернії поділялося на 4 встановлені переписом групи :
Місцеве;
з інших повітів тієї ж губернії;.
з інших губерній;
з інших держав.
З таблиць, підготовлених Центральним Статистичним Комітетом, видно, що більшість населення - 1688589 чол. обох статей, або 87,3 % було місцеве населення. Значно менший цей відсоток в м. Кишиневі (60,3%), в інших містах - 74,5%. На долю тих, хто народився в інших повітах Бессарабської губернії припадає 5,5%, майже стільки ж - 5,8% - уродженці інших губерній. Останні дуже нерівномірно розміщенні на території губернії: в м. Кишиневі їх було 25,6%, в інших містах губернії 15,7%. Тих, хто народився за кордоном було 1,4 %. [1.8,11]. З числа побічного населення переважають уродженці сусідніх губерній: Польської (41791 чол.), Херсонської (21188 чол.), Київської (6373 чол.), Волинської(6098 чол.). З 21687 чол., які народилися за кордоном - 12014 народились в Австро-Угорщині, 5552 - в Румунії і 1542- в Туреччині. [1.8 ,12] .
Аналізуючи національний склад Росії тих часів, статистика відзначала, що, приміром, на 100 мешканців Російської імперії приходилося 1,2 молдаванина, 1,3 німця, 3,4 єврея т.д. Для Бессарабії ці дані були наступними: молдавани (2677 чол.) - 47,7%, малороси (978 чол.) – 17,4%, євреї (681чол.) – 12,1%, великоруси (577 чол.) – 10,3%, болгари (237 чол.) – 4,2%, та німці (197 чол.) – 3,5%. [ 1.8, 16]
При висвітленні питання про формування міського населення Бессарабії дуже важливими є аналіз даних про розподіл цього населення за станами. Приналежність до стану позначалася значною мірою на господарському рівні, створювала для частини населення більш сприятливі умови для заняття торгово – промисловою діяльністю.
Міське населення Бессарабії поділялося в основному на ті ж стани, що й взагалі по Росії, але найбільш чисельним з податних станів було міщанство, яке мало свої, суто бессарабські особливості, пов’язані з тривалим періодом належності цих територій до Молдавського князівства. Так, у міщанський стан міст Бессарабії входили групи населення з особливим правовим положенням: мазили, рупташі, рупта де вістерія. Зазначені групи населення платили трохи менші податні та земські повинності, чим інші міщани, й могли бути піддані тілесним покаранням тільки по судовому вироку. Вони складали в міщанському стані окремі товариства зі своїми старостами, які регулювали розкладку податків і повинностей серед своєї громади.
Що ж стосується загального розподілу міських станів, то слід зазначити, що число міських станів (міщани, купці, ремісники) в містах Бессарабії XІX століття було значно більшим у порівнянні з іншими категоріями: сільськими станами, військовими тощо. Згідно даних статистичних таблиць, у 1858 році на 100 чоловік населення в містах Бессарабії приходилося:
міських станів 89,82%,
військових 5,93%,
дворян 2,06%,
духівництва 0,94%,
сільських станів 0,57%
інших 0,69%. [1.4,20]
При аналізі даних про становий склад міського населення певну цікавість викликають відомості про купецтво, торговців з міщан і селян. Зростання їх питомої ваги серед міського населення краю яскраво відбиває процес зростання торгової буржуазії, капіталістичних підприємців у промисловості ,сільському господарстві Бессарабії.
Для ілюстративності, розглянемо статистичні дані про кількість купців Бессарабії. Основну масу купців складали в краї складали представники третьої гільдії. Особливо багато їх нараховувалося в так звані пільгові роки. Зростання торгового капіталу в області було настільки сильним, що Бессарабія у 1856 році по загальному обсягу купецьких капіталів знаходилася у числі перших 15 з 49 європейських губерній Росії, а за обсягом капіталів двох перших гільдій стояла на 9-му місці серед цих губерній .
Характеризуючи купецький стан Бессарабії, слід зазначити, що не іногородні (російські) і не іноземні купці складали основний контингент бессарабського купецтва. Частка іноземних і іногородніх купців у загальному складі цього стану була невелика. У 1851 – 1852 роках іногородніх купців числилося в Бессарабії 100, а в 1857 році – лише 172 чоловік. [ 2.7, 75]
Утворення в містах і містечках області настільки значної категорії оптової і більш дрібної торгово-промислової буржуазії було наслідком розвитку місцевого товарообміну, зміцнення зв'язків з ринками інших країн.
Стан купців поповнювався за рахунок торгуючих міщан і селян. Згідно відомостей окладних книг, кількість торгуючих селян і міщан, офіційно зареєстрованих до 40 – 50 – х років ХІХ ст. була дуже малою. Але в другій половині XІX ст. ця тенденція змінюється. Міщанами і торгуючими селянами (за даними члена Бессарабського статистичного комітету П. Шпаковського) [2.7, 77] у 50–х роках ХІХ ст. була отримана наступна кількість свідчень на торгівлю з правами купців першої , другої і третьої гільдій :
У 1852 році - 95;
у 1853 році – 133;
у 1854 році – 205;
у 1855 році – 332.
За цими статистичними даними, що звичайно не відбивають повну кількісну сторону процесу, не можна не бачити в цілому дуже важливого явища – формування і росту буржуазних елементів з нестанового купецтва яке відбувалося на бессарабських теренах в другій половині ХІХ ст. Формування цих елементів проходило в середовищі самих численних станів країни - селян і міщан , у середовищі людей , що найближче стояли до сільськогосподарського і промислового виробництва.
Факти швидкого й значного зростання станового купецтва, а також наявність селян і міщан, що торгували по свідоцтвах - безперечні показники росту буржуазії в бессарабських містах і селах в цей період.
Зростання міст та населення в розглянутий період – це типова антифеодальна тенденція соціально – економічного життя, яка свідчить, що становлення капіталістичних відносин в Бессарабії відбувалося більш прискореними темпами, ніж в центральних районах Російської імперії.
2.2 Сільське населення краю: загальні та особливі риси
Категорія привілейованих землевласників була представлена в Бессарабії “боярами”, "бояринашами" (бояри, що не отримали вищих посад), "мазилами" (відставні чиновники) і "рупташами (у перекладі з молдавської мови - обірвані)".
Значних змін в системі посадової ієрархії молдавського боярства після приєднання Бессарабії до Російської імперії не відбулося. Головні посади займали 8 думних бояр. Далі йшла багато чисельна група диванних (боєрій де диван). Думні бояри та диванні бояри першого розряду мали суттєві привілеї, що відрізняли їх від інших бояр (право носити бороду, шапки особливої форми, певний колір одягу та інше) [ 2.10,142-143]
Бояринашами називали чиновників нижчих ступенів які, були вихідцями з панівного класу (бояр), й користувалися окремими привілеями: звільнялись від податків , та виконання усіх інших . Як і бояри, бояринаши не могли бути піддані тілесним покаранням .
За законом від 10 березня 1847 р., бояринаши були зрівнянні в правах з особистими російськими дворянами і також, як і останні, мали право займати воєнні і цивільні посади [2.11, 406].
Дрібні власники – "мазили" (від турецького слова "мазил" - відставний) здавна складали особливу категорію привілейованих дрібних землевласників. Так як вони походили з роду відставних служивих людей, то по закону вони користувалися купою привілеї, і в першу чергу, були звільненні від державних та громадських повинностей, за винятком одного державного посімейного податку - "даждіі". Для вирішення своїх громадських справ "мазили" обирали зі свого середовища старшину - "капітана де мазил" . За потребою місцевої влади - "мазили" виконували різні доручення (супроводжували війська , казенні транспорти та. ін..) За законом 1847 р. "мазили" і "рупташі" були зрівняні в правах з однодворцями Росії . "Мазили" та "рупташі" були тією соціальною силою на селі , яку російський царат використовував у своїх загальноімперських інтересах.
Особливу категорію населення Бессарабії складали так звані "резеши" . Вони заселяли головним чином центральні повіти Бессарабії – Оргєєвський, Кишинівський, частково Хотинський і Бендерський. Здавна "резеши" були селянами – общинниками. Але як було зазначено вище, у процесі розкрадання резешских земель у резешскую громаду стали проникати бояри, багаті купці і міщани . Вони експропріювали общинників – резешей , різними шляхами захоплювали резешські землі, а разом з тим привласнювали собі й усі права, пов'язані з володінням ними [ 2.12, 373]
У XІX ст. терміном "резеши" позначалася далеко неоднорідна соціальна категорія місцевого бессарабського населення. Серед резешей могли були дворяни, купці, міщани і селяни. Останні складали основну масу. Селяни – резеши відрізнялися від основної категорії молдавських селян – царан тим , що вони були володарями власної землі.
Ще до цього вільні общинники, у XІX ст. селяни – резеши володіли своєю землею як приватною, особистою і спадкоємною власністю на особливому місцевому праві, що стало результатом внутрішнього розпаду резешской громади . Цей розпад особливо підсилився в середині і в другій половині XІX ст. Відбувався процес соціального розшарування села .
Більш багаті резеши скуповували ділянки дрібних резешів, збагачуючись таким шляхом, та іноді потрапляли до лав дрібних поміщиків. Однак залишалася ще частина резешей, які розорилися, й змогли зберегти у своїх руках лише мізерні ділянки землі. Ця категорія сільських мешканців отримала назву "пармаків".[ 2.11, 374] Багато хто з резешів зовсім втрачав свої земельні ділянки й переходив на положення царан - селян, які оселялись на поміщицьких і монастирських землях, за що зобов'язані були нести барщину та оброк на користь своїх власників.
Напередодні селянської реформи в Бессарабії нараховувалось 176 резешських селищ, в яких мешкало 23, 196 осіб, ( приписаних до царан ) розмір земельних ділянок яких складав від 1/3 до 2 дес. землі. Крім того , по Бессарабії до цього часу 2614 резешських сімейств були зовсім безземельними .[2.3, 81]
Головну масу безпосередніх виробників Бессарабії складали "царанє", що становили понад 70 % усього населення краю, не мали власної землі і користувалися поміщицькою і монастирською землею, за що зобов'язані були відпрацьовувати панщину та сплачувати оброк.
Представники російської і румунської історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. вважали царан вільним сільським станом. У дійсності ж , як вказують факти, про волю царан говорити не приходиться.
Щоб з'ясувати дійсне положення царан другої половини XІX ст., необхідно розглянути дві сторони питання, а саме - правове (за законом) і фактичне положення царан.
Ця фіктивна особиста "воля" царан підтверджується "Положенієм" 1828р., у якому вказувалось , що "селяни в Бессарабії, що живуть і сели тимуться надалі, крім циган , не можуть бути у кріпосному володінні ні в бессарабських поміщиків , ні у дворян російських. І внаслідок цього російські дворяни, які живуть Бессарабії , можуть , крім циганів, мати там кріпосних людей тільки дворових , і те для особистої і двірської послуги , а не для поселення їх на землю". [2.12 ,374]
На відміну від циганів і російських кріпаків Бессарабських царан, за законом, не можна було продавати без землі. Після виконання усіх своїх зобов'язань перед поміщиком, у визначені, строго обмежений термін ( з 1 жовтня по 1 квітня), за умови попередження поміщика за півроку вперед, царанин мав формальне право переходу від одного власника до іншого. Однак треба мати на увазі , що величина різних повинностей селян завжди залежала й від сваволі поміщиків. Тому царанє практично не могли виконати всіх зобов'язань перед поміщиками , а отже , і не могли здійснити своє право переходу від одного власника до іншого. " Не маючи ні власної землі, ні власної садиби - царанін ніколи не виходив з – під впливу поміщика".[2.8,324]
У податковій системі царський уряд зберіг загалом колишній порядок, але число податей і суми обкладань по різних статтях були скорочені. З 14 видів різних податків , що існували під час турецького панування, збереглися лише п'ять , а саме :
1) державний податок (бір) , що сплачували всі жителі краю , за винятком бояр і духівництва;
2) гоштіна (податок із власників овець і кіз);
3) десятина (з власників бджіл і свиней);
4) вадраріт (збір із вина);
5) погонаріт( збір з тютюну).[ 2.11,365]
Крім грошових податків, бессарабські царанє виконували ряд натуральних повинностей: будівництво і ремонт доріг, стаєнь для державних поштових коней, заготівлю корму для коней тощо.
Щоб врятувати старі виробничі відносини, держава спробувала "врегулювати" взаємини між поміщиками і селянами , видавши в 1846р. так званий "Нормальний контракт".
Цей новий закон також пропонував царанам укладати "добровільні" угоди з поміщиками про умови користування землею . У тому випадку , якщо сторони не приходили до угоди , поміщики повинні були наділяти селян землею, а селяни були зобов'язані відбувати поміщикам повинності відповідно до правил "Нормального контракту " . Останній передбачав як кількість землі , що поміщик зобов'язаний був надати селянам , так і розмір селянських провин у відношенні поміщиків.[2.11,421]
За умовами "Нормального контракту" селяни повинні були виконувати за визначений день таку кількість роботи , на яку фактично було потрібно 2-3 нормальних робочих дня. "Нормальний контракт" ставив своєю задачею забезпечити поміщика максимумом робочої сили, необхідної йому для підвищення товарності свого господарства.
За законом царане вважалися особисто вільними , а власне кажучи вони були безправними і знаходилися під владою дикої поміщицької сваволі. Про це говорять численні історичні документи , що виходять не тільки від самих царан (прохання, скарги ін.) , але і від офіційних представників царського уряду (секретні повідомлення , рапорти та ін.)
Трохи в іншому положенні знаходилися державні селяни. Категорія державних селян юридично сформувались в Бессарабії в перші роки після приєднання її до Росії. Основою формування державних селян були селяни, що споконвіку населяли Бессарабію.
У 1859р. в Бессарабії нараховувалося вже понад 67 тис чол. державних селян, землі в них були понад 284 тис десятин, у в середньому від 4 до 6 десятин на ревізьку душу.[ 1.4, 54]
В Аккерманському і Бендерському повітах в користуванні державних селян знаходилося 21% усієї земельної площі цих повітів.[1.4, 57] Значне число державних селян знаходилося в західних районах Бессарабіії .
Протягом другої половини XІX ст. населення півдня Бессарабії швидко збільшувалося, значною мірою за рахунок селян з України і центральних губерній Росії. Уряд забороняв наділяти землею цих утікачів. Незважаючи на це, багато хто з них осідав в селищах державних селян .
На рубежі ХІХ – ХХ ст. , за матеріалами перепису населення 1897 року, в Бессарабії проживало 1,935 412 чол. Багатоетнічність населення – була і залишається однією з головних характеристик Бессарабської губернії .
Аналіз статистичних даних Всеросійського перепису населення 1897 року показав , що найбільш чисельною (3/4) групою населення Бессарабії є селянство (1.397.546чол.), і міщанство (455.476чол.).
Зростання міст і населення в розглянутий період – це тенденція соціального та економічного життя , яка свідчить, про формування капіталістичних відносин в Бессарабії. Це також підтверджується тим , що 0,2 % населення становили купці (3.492чол.).Слід зазначити ,що частка іноземних і іногородніх купців у загальному складі цього стану була невелика .Про те , що основне зайняття було сільське господарство свідчить й те, що в обробляючій промисловості було зайнято 7,09 % населення губернії. Це як і раніше підтверджує те , що Бессарабія була аграрним регіоном Російської імперії.
У края не було вугілля і залізної руди, бракувало приватного капіталу, внутрішній ринок був занадто складним щоб дати поштовх для розвитку промисловості без підтримки уряду. Не зважаючи на кволий промисловий розвиток, капіталізм у сільському господарстві Бессарабії розвивався швидше ніж в інших регіонах російської імперії. Умови для цього були закладені ще на початку XIX ст. під час заселення цих земель іноземними колоністами, особливо німецьких (5 тис. чоловік в Ізмаїльському та Аккерманському повітах).
Висновки
За умовами Паризького мирного договору 1856 р., яким закінчилась Кримська війна, південна частина Бессарабії – Ізмаїльський, Аккерманський і частина Кагульського повітів – була передана Молдавському князівству, в гирло Дунаю опинилось під владою Туреччини. Тільки в 1878 році, за умовами Лондонського договору, ці землі повернуті Російській імперії.
Дослідження демографічних процесів, що протікали в Бессарабії в минулому, розвиток яких в значній мірі був обумовлений соціально – економічною політикою держави , в тому числі його демографічною політикою, і її конкретними проявами, допомагає зрозуміти важливі сторони історії краю в минулому. Тому виявлення змін в кількості населення, і перш за все в динаміці чисельності має наукове , політичне і практичне значення.
Статистичні дані це не лише цифри , що говорять про кількість або нагадують про міжпредметні зв’язки. Вони несуть й інше смислове навантаження. Вивчаючи процес збільшення міського і сільського населення, статистичні дані допомагають зрозуміти, що цей процес був викликаний рядом факторів : політика держави, природній приріст населення, економічний розвиток краю, розвиток капіталістичних відносин та ін.
Досить різноманітний склад населення в Бессарабії спостерігається на півдні, який був заселений ще в XIX ст. шляхом колонізації та переселення. В центральній Бессарабії жили головним чином молдавани, в північній, а саме в Хотинському повіті, здебільшого українці, яких тут за даними 1897р. було до 164 тисяч. Придністровська територія майже повністю заселена також українцями; в Припрутській же і в одній прикордонній з Бельцьким повітом мешкали як українці так і молдавани. Крім того, в Хотинському повіті, проживали у великій кількості великоруси-старообрядці, німці, поляки.
Найбільша густота населення спостерігається в Хотинському повіті , потім йде Оргєєвський , Кишинівський , Сороцький. Найменша густота населення в 2-х південних повітах: Ізмаїльському (34,7), Аккерманському (50,7). Усього в Бессарабії, а саме у містах, проживає 493,332 тис. чоловік, або 15,2% всього населення губернії, тобто майже стільки ж скільки в середньому по всій Росії , але значно менше, ніж в цей же час в західній Європі. Так, наприклад, в Голландії яка за площею майже рівна Бессарабії в містах проживає 37% всього населення країни, а в Англії навіть 78%.
В цілому в Бессарабії переважає чоловіче населення: на 1367 тис. чоловіків припадає 1319 тис. жінок, або на 100 чоловіків 96,5 жінок. Порівнюючи з 1861 роком на 100 чоловіків – 90 жінок. Серед міського населення ця цифра знижується до 87. Така значна кількість чоловіків пояснюється тим, що населення Бессарабії (за виключенням єврейського населення) не несла, з самого початку приєднання до імперії рекрутської повинності.
Більш швидкими темпами в розглянутий період збільшувалась кількість сільського населення краю. Яке на 1897 рік становило понад 1,642 080чол. – 84,8 %, це було викликано тим, що Бессарабія була аграрним придатком Росії. Розвиток промисловості тут йшов шляхом створення дрібних підприємств для переробки сільськогосподарської продукції та виготовлення знарядь для обслуговування с/г праці. До 1902 р. на підприємствах працювала мала кількість робітників (від 5 до 50 чоловік). Найбільшими підприємствами краю вважались такі фабрики і заводи кількість робітників на яких перевищувала 200 чоловік.
Багатоетнічний склад населення сприяв прискореному розвитку господарства краю, зокрема сільськогосподарського виробництва.
В період з 1897 по 1904 рр. населення міст Бессарабської губернії збільшилось з 293332 до 356339 чол., або з 15,2 на 21,5 %. Треба відмітити, що в 1897 – 1904 рр. збільшення чисельності населення спостерігається в усіх містах Бессарабської губернії. Найбільший приріст населення був в Ізмаїлі (154,6 %), Акермані (135,8 %), Оргєєві (120,3 %), Кишиневі (117,5 %), Кілії (114,1 %). З 1905р. найвищими показниками відзначилось м. Бендери (167,7 %).
Саме в цей період прокладені залізничні колії, помітний розвиток отримав водний транспорт на Дністрі, Дунаї, Пруті. Це стимулює соціальний та економічний розвиток краю. Але промисловий розвиток в цей час уповільнюється . Причиною цьому був брак енергетичних ресурсів та промислової сировини.
В кінці ХІХ – початку ХХ ст. Бессарабія втягується в орбіту капіталістичного розвитку. Формується робітничий клас , відбувається розшарування селянства.
Список літератури
1. Анцупов И.А. Государственная деревня Бессарабии в ХІХ веке (1812 - 1870). - Кишинев , 1966 . – 262 с.
2. Анцупов И.А. Русское население Бессарабии и Левобережного Поднестровья в конце ХVIII – XIX в. (Социально – економический очерк). - Кишинев , 1996 . – 252 с.
3. Берг Л.С. Бессарабия. Страна – люди – хазяйство. – Петроград: Огни, 1918. – 248с.
4. Берг Л.С. Население Бессарабии . – Петроград , 1923. – 198с.
5. Бойко Я.В., Данилова Н.О. Формування етнічного складу Південної України (кінець XVIII – XIX ст.) // Український історичний журнал - 1992. - №9.- С.46-54.
6. Егунов А.Н. Бессарабская губерния в 1870 – 1875гг. – Кишинев, 1878, - 291с.
7. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861 – 1990гг. (Очерки социально – экономического развития ) – Кишинев: Штиица ,1975. – 291с.
8.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1862, - Ч.1. – 552с.
9.Защук А. Бессарабская область.- СПб.,1863, - Ч.2. – 260с.
10. Зеленчук В. С. Население Бессарабии и Преднестровья в XIXв.: этнические и социально-демографические процессы. - Кишинев: Штиица, 1979. - 287с.
11. История Молдавии: В 2-х т./Под ред. А.Д. Удальцова, Л.В. Черепнина./. - Т1.- Кишинев, 1951, - 654с.
12. История Молдавской ССР: в 2-х т.- Т.1. ( с древнейших времён до Великой Октябрьской социалистической революции / отв. ред.Л..В.Черепнин / .- Кишинев: Карта Молдаваняскэ, 1965. - 660с.
13. Історія Придунав’я: історія, етнокультурний розвиток/ А.К. Тичина, Н.Д. Бондарчук, В.М. Кравцова та ін./ - Ізмаїл, 1995. - 175с.
14. Казанський К.Н. Бессарабия и Северная Буковина. – М., 1940, - 96с.
15. Лебеденко О.М., Тичина А.К. Українське Придунав’я: минуле та сучасне: Навчальний посібник . - Одеса: Астропринт, 2002. - 208с.
16. Накко А. История Бессарабии с древних времен.: В 4т. - Т.2. - Одеса, 1876. - 448с.
17. Наулко В. Етнічний склад населення УРСР. Статистично-картографічне дослідження. – К.: Наукова думка, 1965. - 136с.
18. Сліпцов П. М.. Исторический очерк о Бессараби // Измаильские ведомости. – 2004 г . - №14 .
19. Стати Василе. История Молдовы. – Кишинев , 2003,- 480с.
20. http
://
www
.
litera
.
ru
/
html
/
matherials
/2003_0608_
Per
1897.
html
.
21. http
://
profitclub
.
mol
/
cncyclo
/
b
/
print
/
bessarabia
.
shtml
22. http
://
www
.
stapravda
.
ru
/
projects
/
perepis
/
text
/02.
shtml
23. http
://
www
.
demoscope
.
ru
/
weekly
/2005/0187/
perep
02.
php