Демографічна ситуація в Україні та шляхи її покращення

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

1.1 Сучасний стан демографічної ситуації в Україні

1.2 Проблеми розміщення населення країни

1.3 Демографічна криза в Україні

2. ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ДЕМОГРАФІЧНУ СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ

2.1 Природний рух населення

2.2 Механічний рух населення

2.3 Фінансово-економічне забезпечення охорони здоров’я

3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

3.1 Методи подолання демографічної кризи в країні

3.2 Способи покращення системи охорони здоров’я

3.3 Порівняння демографічної ситуації України та країн ЄС

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність даної курсової роботи полягає у тому, що країна знаходиться в умовах економічної кризи, в свою чергу уряд намагається застосувати всі можливі дії щодо усунення нестабільності, але на превеликий жаль він забуває про набагато страшнішу проблему яку переживає українська нація. Населення України продовжує скорочуватись, в період з 1 грудня 2008 року по 1 січня 2009 року його чисельність зменшилась на 20 тисяч чоловік до 46,14млн. осіб. Статистика свідчить, що на одного новонародженого приходиться двоє вмерших. Ці страшні цифри змушують задуматись. За останнє десятиліття смертність серед молоді зросла на 21%. В 2008 році кількісний показник розлучень зменшилось на 20%,а кількість укладання шлюбів знизився на 30 %. Україна втратила свою традицію багатодітних сімей. Згідно з соціальними даними 70% молоді відмовляються народжувати, 35% через те, що не впевнені в завтрішньому дні, 32% через відсутність нормальної заробітної плати. Нині в Україні третя частина молоді безробітня. В результаті зниження народжуваності, населення країни, старішає (біля 30% пенсіонерів). Кількість хворих на СНІД за останні чотири роки зросла на 53%, а смертність серед молоді через нього на 10,5 %. Значною мірою піднялось число самогубств близько на 37%, лише серед підлітків ця цифра зросла на 17%. Дитяча смертність прогресує з надзвичайними темпами на приклад у 2009р було народжено 4111 дітей, з них мертвонароджених 1633 особи. Стрімко зросло число дітей народжених з вадами серця на 1000 малюків 6-8хворих. Ці показники входять у першу сумну десятку показників для європейських країн. Статистичні порівняння подальшого розвитку країни важко передбачити. За основними показниками природних змін населення - народжуваності, смертності, природного приросту - Україна стоїть не тільки після країн Заходу, але й республік колишнього СРСР. За рівнем народжуваності (9,6 % ) вона посідає передостаннє місце серед них та країн Європи, за смертністю населення (15,4 % ) друге місце серед країн континенту, за очікуваною тривалістю життя (67 років) - 109 місце у світі, коли ще в 1994р посідала 87місце.

Метою курсової роботи є вивчення демографічної ситуації в Україні та встановлення можливих шляхів її вирішення.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- проаналізувати сучасний стан демографічної ситуації;

- з’ясувати умови та чинники розміщення населення України;

- встановити фактори впливу на демографічну ситуацію в Україні;

- визначити основні напрямки державної політики щодо вирішення демографічної ситуації;

- порівняти демографічні ситуації України та країн ЄС.

Об’єктом роботи являється демографічна ситуація в Україні.

Предметом курсової роботи є особливості сучасного стану демографічної ситуації України.

Дослідженням питання населення та демографічної проблеми займалися такі вчені, як О.І.Ригельман, Г.І.Новицький, Ф.І.Чуманський, Я.А.Рубана. Істотне значення для вивчення демографічної ситуації мали методичні розробки й конкретні дослідження А.І.Якобія, М.І.Тезякова, М.С.Уварова, М.П.Діатропова, які працювали тоді в Україні.

Для дослідження даної теми використовувалися різні джерела інформації: друкована література, що дозволила виявити причини та наслідки зміни демографічної ситуації в країні («Сучасна тpанзитна мігpація в Укpаїні», «Економічна теорія»); інтернет-ресурси, статистичні та періодичні видання, за допомогою яких було проаналізовано сучасний стан демографічної ситуації України (www.ukrstat.gov.ua, www.ukrcensus.gov.ua, «Україна: аспекти праці» та інші).

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

1.1 Сучасний стан демографічної ситуації в Україні

За січень-лютий 2009 року населення України зменшилось на 41,9 тис.осіб і на 1 березня 2009 року його кількість становила 46,1 млн. осіб. У порівнянні з 2002 роком, кількість населення скоротилася на 2,4 млн.осіб, щороку зменшуючись на 0,2-0,5 млн.осіб (рис 1.1).[24]

Рис.1.1 Чисельність населення на 1 лютого 2009 року та середня за січень 2009 року, млн.осіб

Зменшення населення відбулося виключно за рахунок природного скорочення - 44,4 тис.осіб, у той час як міграційний приріст становив 2,5 тис.осіб.

У складі населення спостерігається яскраво виражена перевага двох етносів: 37,5 млн. осіб (77,8%) є українцями і 8,3 млн. (17,3%) - росіянами. Протягом міжпереписного періоду кількість українців дещо зросла, натомість кількість етнічних росіян зменшилася на чверть. Євреї, втративши майже чотири п'ятих свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. В цілому ж перепис 2001 р. зафіксував представників більш як 130 етносів. У межах України знаходяться основні реґіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково гагаузів.

Україна належить до держав з високою густотою населення - 80 осіб на 1 кв.км.(рис.1.2). Більші показники спостерігаються у східних індустріальних реґіонах (у Донецькій області - 183 особи на 1 км2
), менші - у північних та південних областях (на Чернігівщині - 39 осіб на 1 км2
).

В Україні налічується 454 міста, 889 селищ міського типу та 28619 сільських населених пунктів, 46 міст належать до великих, тобто мають чисельність населення 100 тис. чол. і більше (крім того ще 5 міст досягали 100-тисячного рубежу протягом 90-х років). У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Половина великих міст зосереджена в східних індустріальних реґіонах (7 - у Донецькій області, 5 - у Дніпропетровській, 4 - у Луганській, 3 - у Запорізькій) і в Криму (3 - у складі Автономної Республіки Крим, а також Севастополь). В Україні нараховується 5 міст-мільйонерів - Київ (2611 тис. чол.), Харків (1470 тис.), Дніпропетровськ (1065 тис.), Одеса (1029 тис.) та Донецьк (1016 тис.) і ще 4 крупних міста - Запоріжжя (815 тис. чол.), Львів (733 тис. чол.), Кривий Ріг (669 тис. чол.) та Миколаїв (514 тис. чол.).

Триває зростання народжуваності: у січні-лютому 2009 року в Україні народилось 83,5 тис.дітей, це на 2,3% більше порівняно з січнем-лютим 2008 року. Найвищий рівень народжуваності у Волинській та Закарпатській областях (по 15 осіб на 1000 населення), найнижчий - у Сумській (9,1 особи на 1000 населення).

Водночас зменшується смертність населення. Порівняно з січнем-лютим 2008 року кількість померлих скоротилася на 10,5% і становила 128 тис.осіб. На 100 померлих припало 65 дітей, які народилися живими. [24]

Найвищий рівень смертності у Чернігівській області, найнижчий - у м. Києві (відповідно 21,2 та 10,7 померлих на 1000 населення). За причинами смерті перше місце посідають хвороби системи кровообігу, друге - новоутворення, третє - зовнішні причини смертності та захворюваності.

Найбільш "старим" (частка осіб віком 60 років і старше в загальній кількості населення перевищує 24%) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернігівської областей. До другої групи (частка складає 22,9-24 %) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7-22,9 %) належать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м. Севастополь (рівень старіння складає 19,3-21,7%). Найбільш "молодим" (частка старших осіб складає 15,5-19,3%) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Але якщо демографічна молодість західних реґіонів обумовлена відносно високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.

Зменшується інтенсивність міграції населення. У січні-лютому 2009 року відносно січня-лютого 2008 року кількість прибулих у країну на постійне проживання та вибулих зменшилась, відповідно на 1,3 тис.осіб і 0,4 тис.осіб.

Спостерігається тенденція збільшення кількості шлюбів. У січні-лютому 2009 року шлюбів зареєстровано на 31,4% більше порівняно з січнем-лютим 2008 року. Кількість розлучень зменшилась - на 19%.

Чисельність населення, його динаміка і віково-статева структура є найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення. Не менш важливим є показник природного приросту населення. Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. "Старіння" населення призводить до збільшення економічного навантаження на працездатних, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Проблеми віково-статевої структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській і Донецькій областях діаметрально протилежні. Певні особливості є у сільській і міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту населення практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопуляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта смертності. В селах різко погіршуються вікова й статева структури населення, що, безперечно, негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Співвідношення між жінками і чоловіками в різних вікових групах відображає статево-вікова структура населення. Більшість населення України становлять жінки (54%), чоловіків лише 46% від усього населення. Але у різних групах кількість чоловіків і жінок неоднакова. В дитячому віці хлопчиків більше, ніж дівчаток, бо на кожні 10 дівчаток народжується 11 хлопчиків. В середньому в старшому віці чоловіків стає менше, бо серед них вища смертність і менша тривалість життя. Старшого віку зараз досягли люди, які пережили Другу світову війну. Серед загиблих також переважали чоловіки. Тому в старшому віці жінок набагато більше (в окремих вікових групах в 2-3 рази).

У віковій структурі населення можна виділити три групи:

1) діти і підлітки (0-16 р.), 2) працездатне населення (жінки у віці 16-55 рр., чоловіки 16-60 рр.), 3) люди старшого віку. Найбільшою є група працездатного населення – 55.7%, але його частка поступово знижується. Вона є більшою в містах, куди приїжджають люди на роботу із сільської місцевості. А в селах зростає кількість людей пенсійного віку. В цілому по Україні вони становлять 23% від усього населення, а в сільській місцевості – 29%.

В Україні склалися значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок і чоловіків. Якщо в середньому по республіці на 1000 чоловіків в 1989 р. припадало 1158 жінок, то в областях, що характеризуються великим відпливом населення, особливо сільського (серед тих, хто виїжджає в інші місцевості, переважають чоловіки), цей показник значно вищий. Наприклад, у Вінницькій, Чернігівській, Черкаській, Полтавській та Сумській областях він становив, за даними перепису 2001 р., відповідно 1225, 1248, 1231, 1218, 1206. Відомо, що демографічне навантаження формують дві складові його частини: кількість дітей на 1000 чол. працездатного віку; кількість осіб пенсійного віку на кожних 1000 працездатних.

Співвідношенню цих показників надається принципово важливе значення, оскільки кожному з них відводиться неоднакова роль в демографічних процесах, насамперед у природному відтворенні населення. В цілому в Україні питома вага першої і другої складових серед усього населення майже однакова (при незначному переважанні числа дітей над числом осіб пенсійного віку – відповідно 411 і 380 чол.). Серед міських жителів це співвідношення є більш сприятливим: на 1000 чол. працездатного віку число дітей становить 395, а число осіб пенсійного віку – лише 301 чол. Серед селян наведені величини становлять відповідно 450 і 575. Словом, у демографічному навантаженні на сільських жителів число дітей значно менше, ніж число осіб пенсійного віку. Це особливо негативно впливає на демографічний потенціал села, оскільки обмежує можливості природного приросту його населення, призводить до депопуляції сільських населених пунктів і, врешті-решт, до «старіння», а отже, і до загальної деградації великої кількості українських сіл.

1.2 Проблеми розміщення населення країни

Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під дією зовнішніх та внутрішніх для даної країни чинників, у тому числі й природних умов, базового генофонду, правових, моральних та релігійних норм, адміністративно-регуляторних актів, екологічних умов проживання тощо.

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності і напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил тощо), природні та демографічні.

Природні фактори позначаються на процесі розселення внаслідок територіальних відмінностей природного середовища (поверхні, клімату, гідрографічної мережі, корисних копалин, якості земельних ресурсів та ін.).

Територіальні особливості розселення, крім того, залежать від інтенсивності та напрямів постійних та маятникових переміщень населення.

Розселення, як відомо, оцінюється регіональними відмінностями в густоті населення, співвідношенням чисельності міських і сільських жителів, інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених пунктів тощо. В свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на форми й територіальні особливості розселення людей, в значній мірі зумовлюють інтенсивність і напрям постійних і маятникових міграцій,призводять до зміни в питомій вазі міських і сільських жителів у всьому населенні України та її областей.

Дія цих чинників у конкретних регіонах має свої особливості і загальний стан демопроцесів утворює мозаїчну картину як у кількісному, так і в якісному плані. Дослідження цієї картини дасть змогу визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку розгортаються процеси відтворення населення. До того ж демоситуація в окремих регіонах може стати базою, на якій ґрунтуватимуться моделі майбутнього стійкого відтворення народу України в цілому та певних регіонів зокрема, формування демополітики держави.

На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. У великих містах проживає 38,3% всього, або 56,9% міського населення. Так, міське населення з 1915 до 2006 р. зросло у 5,5 рази, а сільське зменшилося в 1,9 рази. Тепер в Україні 445 міст та 909 селищ міського типу. Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумовлюють зростаючу концентрацію населення в містах. За 1950—2006 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 34,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 14,0 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього населення з 41,3 до 48,0, або на 6,4 млн. чол.). Значно збільшилася питома вага міських жителів і зменшилась сільських — за наведені роки відповідно з 34% до 71% і з 66% до 29% (збільшення частки міських і зменшення частки сільських жителів становило по 37%).

Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це, насамперед, міста і селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення при- чорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема, Торез, зменшується Макіївка (на 2 тис.),Слов'янськ (1З тис.), Костянтинівка (4 тис.), а також Горлівка (3 тис.), Брянка (7 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов(11 тис.) та деякі інші.

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу,а й інших регіонів. Серед них — Бердичів,Білгород-Дністровський, Бориспіль, Дзержинськ, Дрогобич, Дружківка, Ізюм, Іллічівськ, Калуш, Лубни, Марганець, Ніжин, Нововолинськ, Новомосковськ (Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Закарпатській (9,6%), Дніпропетровській (7,4%), Донецькій(7,2%), Львівській (6,6%), Харківській (5,3%) областях (рис.1.2). Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізації та промисловості у вищезгаданих областях.

У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них). Значний інтерес для комплексної характеристики населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насамперед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального розвитку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджувати, що вона мала певні переваги в рівні життя і можливостях соціального розвитку. Планування сільських поселень в Україні групове, одновуличне, ланцюгове, регулярне, у вигляді присілків і хуторів. Села тісно пов’язані між собою різними виробничими, адміністративними, управлінськими, культурно-побутовими зв'язками, що зумовлює різні системи розселення. В Україні існує єдина система розселення, в основу якої покладено адміністративно, виробничо та культурно-побутові важелі з центру держави — Києва. Виділяють такі регіональні міжобласні системи розселення: Центральну, Західну, Північно-Східну і Південну, а іноді ще і Подільську.

Однак на території України є 25 регіональних систем розселення. Це сукупність міських і сільських поселень, об'єднаних навколо обласних центрів і ними керованих.

“Розукрупнення” сільських населених пунктів — процес об’єктивний. Людність абсолютної більшості сіл зменшилась насамперед у результаті відпливу сільського населення в міста. Результати досліджень показують, що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста сільських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються. У ряді випадків міграція населення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з малих.

Зміни в сільському розселенні відбуваються відносно невисокими темпами. В той же час загальна тенденція цих змін досить чітко відображає об'єктивні процеси, що мають місце останнім часом у сільському розселенні.

1.3 Демографічна криза в Україні

Слід зазначити, що демографічна криза спостерігається в останні десятиліття не тільки в Україні. [6] Щорічне скорочення кількості населення – але різними темпами – відбувається в багатьох країнах світу. Уряди деяких держав, зважаючи на таку негативну тенденцію, проводять відповідну міграційну політику, добиваючись компенсації втрат за рахунок приїжджих. Але корінне населення в них, зрозуміло, скорочується. Це – практично всі європейські держави, а також США, Росія, Японія і кілька інших країн.

Головною причиною скорочення кількості населення стало істотне зниження рівня народжуваності, що почалося в одних державах ще в 1950-60-х роках, в інших – трохи пізніше. Пояснення цього явища вельми банальне: сімейні пари і, зокрема, жінки почали вбачати у великій кількості дітей збитки для комфорту свого життя. А розвиток медицини став дозволяти без значних складнощів вирішувати ці проблеми – стали доступними різні протизаплідні засоби (і можливості проведення абортів). Нині чисельність населення продовжує зростати в багатьох державах Африки і Азії (найбільші темпи – в Індії й Китаї), що викликане традиціями, які все ще зберігаються, а також бідністю і неписьменністю значної частини народу.

В Україні зниження рівня народжуваності, після його підвищення в повоєнні роки, почалося в 1980-і роки. Проте істотне прискорення цього процесу сталося на початку 90-х у зв`язку з різким зниженням рівня життя громадян – що видається закономірним.

Так, найшвидшими темпами скорочення чисельності жителів України відбувалося в 1993-1995 роки - це був період галопуючої інфляції і викликаного нею зниження реальних доходів населення, а також зростання безробіття у зв`язку із зупинкою тисяч підприємств.

Проте після 2000 року в Україні нарешті почали зростати економіка й реальні доходи громадян. Пішли вниз і параметри скорочення населення. Минулого року вперше з 1994 року кількість жителів зменшилося менш ніж на 300 тисяч осіб, що пов`язане із запровадженням з квітня 2005 року допомоги на новонароджених у розмірі 8,5 тис. грн. (у 12 разів вище, ніж воно було 2004 року).

Є деякі демографічні успіхи і 2007 року. Зокрема, вперше за п`ятнадцять років в січні-листопаді 2007 року відбулося перевищення кількості новонароджених над кількістю померлих одразу в двох областях: Закарпатській та Рівненській.

Утім, сподіватися на значне зростання дітонародження в Україні на найближчу перспективу навряд чи варто. Річ у тому, що за кілька років почнуть вступати в дітородний вік ті молоді українки, які з`явилися на світ після 1990 року, – коли кількість новонароджених в країні почала різко скорочуватися.[7]

Навіть високі розміри допомоги на новонароджених і великі зарплати в країні, швидше за все, не допоможуть кардинально виправити ситуацію. Про це можна судити за станом демографічних процесів в інших, економічно розвиненіших, державах. Наприклад, у Росії, де величина середньої зарплати приблизно в 2 рази вища, ніж в Україні, коефіцієнт фертильності сьогодні дорівнює лише близько 1,3 дитини на одну жінку. Не краще становище і в ще благополучніших в економічному плані країнах Європи і світу. Наприклад, у Німеччині – державі з вельми високими доходами громадян і найрозвиненішою економікою в Європі – кількість пологів на одну жінку становить нині 1,4, в Японії - економічному лідері Азії – 1,23. А взагалі в більшості країн Європи коефіцієнт фертильності знаходиться в діапазоні 1,2 – 1,4. З тієї причини, що більшість жінок мають лише по одній дитині, а чимало жінок – жодної. Лише у деяких європейських державах – таких як Франція, Нідерланди, Фінляндія і деяких інших – рівень народжуваності дещо вищий, але все таки менше 2 дітей на одну жінку.

Тому, навіть якщо взяти для приблизних прогнозних розрахунків нинішнє, краще становище з народжуваністю, ніж 6-8 років тому, то і в цьому випадку картина на віддалене майбутнє видається вельми сумною.

Звичайно, правильно за початкові дані брати не абсолютні цифри щорічного спаду населення, а відносні. За останній рік населення України скоротилося на 264 тис. осіб, а це означає – на 0,56% (у 2000 році кількість жителів країни скоротилася більш ніж на 1%). Якщо використовувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш ніж на 27% і скласти близько 36 млн. чоловік. У 2100-му році кількість жителів скоротиться до 27 млн. осіб, у 2150-му – до 20 млн. і т.д. (через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців).

Ці цифри здаються фантастичними, але це сумна реальність. В світі поки не придумали способу подолання тенденції скорочення населення планети в майбутньому. Часто можна почути жарт, що через 50 або 100 років в Європі буде більше китайців, ніж корінних мешканців. Ні, такого, найімовірніше, не відбудеться.

По-перше, населення Китаю незабаром, напевно, теж почне скорочуватися, як це вже не один рік відбувається в інших азіатських країнах – наприклад, в Японії, Південній Кореї, Ірані й інших. По-друге, Китай вже більше десятка років демонструє найвищий в світі щорічний приріст економіки (11-13%) і, відповідно, доходів населення (за кількістю мільйонерів ця держава вже вийшла на перше місце в світі). Торік ВВП на душу населення в Китаї майже досяг відповідного показника в Україні і якщо так піде і далі, то років за двадцять-тридцять Піднебесна наздожене й пережене економіки країн ЄС і США. І китайцям не буде сенсу їхати в інші держави. Отже, сподіватися на масовий приток мігрантів також не слід.

Хоч би як там було, уряди всіх країн, де вже мають місце демографічні проблеми, вживають сьогодні заходів для стимулювання збільшення народжуваності. Влада України стурбована цим теж – і, слід зазначити, деякі успіхи в 2008 році простежуються.

2. ФАКТОРИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА ДЕМОГРАФІЧНУ СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ

2.1 Природний рух населення

Вже протягом чотирнадцяти останніх років чисельність населення України неухильно скорочуєтьсяі на початок поточного року вона становила 46,1 млн. осіб. Таким чином, кількість жителів країни за цей період скоротилась на більш ніж на п’ять з половиною мільйонів осіб (5,6 млн.), причому переважно ― за рахунок депопуляції, тобто перевищення числа померлих над числом народжених, яке на загальнонаціональному рівні фіксується в Україні з 1991 року. З того часу лише за рахунок депопуляції чисельність населення країни скоротилась на 4,6 млн. Перевищення числа померлих над кількістю народжених на сьогодні не є таким вже екстраординарним явищем — понад третину європейських країн нині охоплені депопуляцією. Однак Україну серед цих держав вирізняє масштабність депопуляції, прискорені темпи скорочення чисельності населення: на початку 2000-х років країна внаслідок депопуляції щорічно втрачала у середньому 350 тис. осіб, при цьому коефіцієнт природного убутку населення в Україні принаймні станом 2005 р. був дійсно найвищий у ряду європейських держав. Найбільш виразними є прояви неблагополуччя саме у медико-демографічній сфері: на високому рівні утримується захворюваність (особливо дітей), поповнюються контингенти хронічних хворих та інвалідів, і, зокрема, підвищується дитяча інвалідність, є проблеми у царині репродуктивного здоров’я. У працездатного населення віком до 45 років на першому місці серед причин смерті – нещасні випадки, отруєння і травми, рівень передчасної смертності від яких в Україні вчетверо перевищує такий за країнами Європейського Союзу. Друге місце у структурі смертності працездатної молоді в останні роки посідають інфекційні й паразитарні хвороби в особі СНІДУ Й ТУБЕРКУЛЬОЗУ, що викликає серйозне занепокоєння. У цілому ж від такої виліковної недуги як туберкульоз в Україні щорічно помирає близько10,5 тисяч осіб (8-9 тис. ж ідуть з життя через випадкові алкогольні отруєння, 10 тис. – через самогубства)(переважно (по туберкульозу)– чоловіків працездатного віку – близько 8 тисяч) і хоча смертність від туберкульозу останніми роками стабілізувалася, захворюваність продовжує зростати - щорічно діагноз вперше виявленого активного туберкульозу ставлять близько 40 тис. особам, у тому числі 1,5 тис. дітей та підлітків. Понад 4 тисячі осіб минулого року померло від СНІДу, станом на 1 січня 2007 р. в Україні чисельність офіційно зареєстрованих ВІЛ-інфікованих становила майже 117 тис. (в т. ч. 16,1 тис. дітей); захворіли на СНІД 21,7 тис. осіб, померло від СНІДу ― 11,9 тис. На четверте місце у структурі смертності населення працездатного віку нині вийшли хвороби органів травлення, вагомий внесок яких пов’язаний як із нераціональною структурою харчування населення, так і незадовільною якістю продуктів харчування і впливом екологічної ситуації.

Мають місце й інші проблеми та диспропорції, що стосуються якісних характеристик населення країни: попри доволі високий загальноосвітній рівень населення (близько половини зайнятого населення має вищу освіту того чи іншого рівня, при цьому кожен п’ятий – повну вищу освіту), кожний четвертий зайнятий в Україні є представником так званих „найпростіших професій”, тобто зайнятий некваліфікованою, часто важкою або ручною працею і частка такої низько кваліфікованої й погано оплачуваної робочої сили у структурі зайнятих вже й протягом поточного десятиріччя зростала.

Підвищення рівня народжуваності в Україні в останнє п’ятиріччя після обвального його падіння протягом 12 років має яскраво виражений „компенсаційний характер” - у цей період було реалізовано народження дітей (причому переважно первістків), які були відкладені у найтяжчі роки соціально-економічної кризи. Збільшенню загального числа народжень почасти сприяла і дія „демографічної хвилі” - вступ у дітородний вік більш численних поколінь жінок народжених на початку – у середині 1980-х років. Для порівняння: з 2007 по липень 2008 року кількість померлих зменшилась на 2,1 тис.осіб, а кількість новонароджених зросла на 4,5 тис.осіб (рис.1.3).

Рис.1.3 Динаміка народжуваності та смертності населення, тис.осіб

Нарешті, зрушення у традиційному „календарі народжень” і реалізації запланованих на більш пізній термін народжень у минулому році зумовила й активізація соціально-демографічної політики – зокрема, введення з 1 квітня 2005 року одноразової допомоги при народженні дитини на рівні 8500 грн.(з 1 січня 2007 р. – фіксована сума, раніше 22,6 прожиткових мінім.).

Середній коефіцієнт народжуваності становить 1.2 дитини (дані за 2006 рік, рис.1.4).

Слід зазначити, що даний захід дав як демографічний (число народжень 2006 р. – 460368), так і соціальний ефект, що виявився у зниженні рівня бідності сімей з дітьми віком до 3 років (з 44,2% у 2004 р. до 36,4% - у 2005-му (за підсумками 9 місяців 2006 року цей показник становив 42,3%). Разом з тим, як показує досвід, марно розраховувати на довгостроковий ефект даного заходу (такі допомоги діють за принципом доза-ефект), а отже очікувати відчутного зростання народжуваності на перспективу. Хоча, очевидно, у вітчизняних умовах можна розраховувати на сприятливий вплив на народжуваність саме поліпшення рівня життя (і, зокрема, на даному етапі не так пільг та допомог, як суттєвого підвищення оплати праці, а також реальних кроків у вирішенні житлової проблеми), однак слід враховувати, що за роки трансформацій відбулися зрушення у репродуктивній поведінці у цілому дітолюбного й матримоніально орієнтованого населення України.

Нині воно більш орієнтоване на західні стандарти рівня життя і буде намагатися підвищити власний рівень життя і умови навчання та виховання дитини (часто єдиної) за рахунок обмеження або відкладання дітонародження. На народжуваність впливатимуть актуалізація цінностей індивідуальної свободи й незалежності, домінування у життєвих планах молоді стратегій досягнення особистого успіху, її більша зацікавленість у цінностях, пов’язаних с освітою й професійною кар’єрою. Тож розраховувати на вагоме й невпинне підвищення народжуваності і підтримання сумарного показника народжуваності на рівні простого відтворення чи ж просто вищому за 1,5 дитини, навіть за сприятливих соціально-економічних умов ми навряд чи можемо. Інша справа, що нині у нашій країні умови дітородної діяльності не є сприятливими для задоволення навіть наявної потреби у дітях, яка (як це показують дані опитувань) для багатьох верств населення, відповідає 2, а подекуди (у сільській місцевості, західних регіонах країни) й 3 дітям. Крім того, економіка, ймовірно, здатна створити умови для реалізації вже сформованих репродуктивних установок, а у їх формуванні (ще з юного віку) велику роль відіграють соціально-психологічні чинники та неформальні інститути – сімейні цінності й традиції, ступінь престижу материнства й батьківства, що підтверджує й досвід західних країн. (Частка позашлюбних народжень (2006) -21,1%, сер.вік народження – 25,4 р., сер. За рівнем Євросоюзу – 29,9).

У українського народу зберігаються основні традицій сімейного способу життя й сім’я продовжує виконувати свої основні функції ― забезпечення фізичного (біологічного) та соціокультурного відтворення поколінь.

Згідно з даними Першого Всеукраїнського перепису населення майже 90% населення країни проживає у складі сім’ї. Більшість дітей (у 2004 р. ― 79,6%, у 2005 р. ― 78,6%) народжується у батьків, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. Україна відноситься до країн Європи з доволі високим рівнем шлюбності (2006 рік -7,6‰ (зростаючий в останні роки), однак і рівень розлучуваності, поряд з Росією, один із найвищих у Європі – 3,8% (стабільно високий). За взірцем західноєвропейських країн в Україні зростає частка незареєстрованих, консенсуальних шлюбів (особливо серед молоді і літніх осіб). Спираючись на досвід країн Європи, можна припустити, що й певна частина позашлюбних народжень ― це народження дітей у батьків, які перебувають в офіційно не зареєстрованому у шлюбі. Разом з тим слід зазначити, що консенсуальні шлюби зазвичай є менш репродуктивно орієнтованими, в них народження дітей відкладається надовше або й віддається перевага бездітності, що також впливає на загальний рівень народжуваності.

Серед проблемних моментів у шлюбно-сімейній сфері можна виділити доволі високу частку неповних сімей в Україні, що формується на тлі власне позашлюбної народжуваності, раннього овдовіння, але більшою мірою – розлучень: : 27,5% сімейних осередків, де є діти у віці до 18 років ― це неповні сім’ї (у тому числі 25,4% ― неповні сім’ї у складі матері з дітьми; 2,1% ― батька з дітьми). (У ряді східних і південних регіонів країни ця частка перевищує 1/3).

Зростання кількості неповних сімей з дітьми навіть в економічно благополучних розвинених країнах оцінюється негативно, адже виховна функція сім’ї в цьому випадку деформована і діти, які зростають в них, більш схильні до асоціальної поведінки, їм важче у майбутньому орієнтуватись у гендерних відносинах соціуму, створити повну життєздатну сім’ю. В умовах сучасної України, коли витрати на утримання дітей не закладені в повному обсязі у заробітну плату і навіть сім’ям, де працюють і батько, і мати, важко матеріально забезпечити життєдіяльність і розвиток дітей на рівні сучасних вимог і потреб, неповні сім’ї є особливо вразливими в економічному й соціальному відношенні.

Щорічно близько 130-135 тисяч дітей в Україні переживають розлучення батьків, частка пар, які при розірванні шлюбу мають спільних неповнолітніх дітей нині становить близько 3/5 (або 59% , на початку 1990-х – це було 63%) від загальної кількості розлучень.

Нестабільність сім’ї в умовах, коли відбувається маргіналізація частини населення внаслідок таких соціальних патологій, як алкоголізм, наркоманія, насильство, породжує такі небезпечні явища, як соціальне сирітство, безпритульність та бездоглядність дітей. В Україні зростає кількість дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав: у 2004 р. їх було 7,8 тисяч, у 2005 р. ― 8,6 тисяч. Нехтування батьками своїми родинними обов’язками призвело до появи особливої маргінальної групи ― «діти вулиці», які займаються бродяжництвом та жебрацтвом. Поширення дитячої безпритульності й бездоглядності є однією з найгостріших соціальних проблем сучасної України, яка впливає насамперед на майбутню якість населення України. Практично за будь-яких (принаймні передбачуваних) умов народжуваності й смертності Україна в осяжній перспективі житиме в умовах звуженого відтворення поколінь. Згідно з найбільш імовірним середнім варіантом демографічного прогнозу, розробленого фахівцями ІДСД НАНУ, загальна чисельність населення у нашій країні до 2010 року зменшиться до 45,5 млн. осіб, у 2020 році ― до 42,8 млн., до 2030 ― становитиме 40,7 млн. осіб, а у 2050-му ― близько 36,3 млн. осіб, тобто скоротиться, порівняно з нинішньою його чисельністю, майже на десять з половиною мільйонів або на 22%.

Комбінація відповідних гіпотез природного та механічного руху населення дає три основних варіантів прогнозу чисельності та статево-вікової структури населення України. Так, за „середнім”
варіантом кількість постійних мешканців України на початок 2051 р. становитиме 36,0 млн. осіб. Рівень старіння (частка населення у віці 60 років і старше) складе 32,5%. Частка осіб у працездатному віці 49,4%. Частка осіб до 19 років 17,2%.

2.2 Механічний рух населення

Протягом останнього десятиліття міграційні процеси відбувалися за нових географічних, правових та економічних умов, пов'язаних з виникненням нових незалежних держав, ринковими реформами, входженням України до міжнародної системи обміну населенням. Істотно зменшилася кількість мігруючого населення (таблиця 1.5), змінилася його структура. Раніше більшість мігрантів становила молодь, яка абсолютно переважала у навчальній та трудовій міграції, переїздах у зв'язку зі службою в армії. Вищою була частка чоловіків. Нині переїзди набули переважно сімейного характеру, збільшився середній вік мігрантів, статевий склад став більш рівномірним. [8]

Понад половину всіх переїздів здійснюється всередині реґіонів України і близько третини - між ними, загальна міграційна інтенсивність збільшується у напрямку із заходу на схід. Найпотужнішими є міграційні потоки між сусідніми областями. Основним реципієнтом у міжрегіональному обміні населенням є м. Київ, причому його міграційний приріст збільшується: якщо у 1995 р. він становив 4,1 тис. осіб, то у 2007 р. - 16,8 тис. осіб. Позитивне сальдо міжрегіональних міграцій спостерігається також на Харківщині, Дніпропетровщині та у м.Севастополі. Змінився характер міграційного обміну між містами та селами. На відміну від попередніх десятиріч потужний відплив сільського населення значно зменшився.

Істотно скоротилися зовнішні міграції. Основним партнером в обміні населенням для України залишається реґіон СНД, передусім Росія. Проте бурхливі переміщення початку 90-х рр., що характеризувалися масовою репатріацією, поверненням депортованих, припливом біженців з "гарячих точок", змінилися в цілому паритетною міграцією, обсяги якої у 2001 р. були у сім разів меншими, ніж на початку минулого десятиріччя. [15]

Вирішальним для міграційного зменшення населення стає від'їзд за межі колишнього СРСР. Основною його ознакою є "відплив мізків" - майже чверть вибулих мають вищу освіту, що на третину більше, ніж серед емігрантів до країн СНД та Балтії. Більшим є також відсоток осіб працездатного віку, тобто найактивніших у репродуктивному та економічному відношенні. Тому обумовлені еміграцією опосередковані демографічні втрати (через підвищення рівня старіння, зменшення чисельності народжених та природного приросту) значно перевищують прямі. Поступово цей напрям еміграції втрачає етнічне забарвлення. Якщо на початку 90-х р. євреї становили 61,2% емігрантів, то 2001 р. - лише 18,1%, натомість 49,2% - українці, 16,8% - росіяни.

Основними центрами тяжіння залишаються Ізраїль, Німеччина, США. Зростання еміграції до Німеччини (9,8 тис. осіб у 1995 р., 11,5 тис. осіб у 2001 р.) відбувається на тлі зниження ролі Ізраїлю і загального зменшення обсягів виїзду за межі колишнього СРСР (у 2001 р. виїхало 36,5 тис. осіб, що вдвічі менше, ніж у 1991 р.). Крім вичерпання ресурсів етнічної еміграції, обмежувальної політики країн в'їзду, така ситуація обумовлена також здійсненням права на вільне пересування, що створило можливість досягти основної мети еміграції - підвищення доходів через тимчасові заробітчанські поїздки за кордон. За експертними оцінками, у 2001 р. за межами України працювало щонайменше 1 млн. українських громадян, хоча за сприяння офіційних українських посередницьких структур за кордоном було працевлаштовано лише 36,3 тис. Більшість виїжджають за туристичними чи приватними візами, працюють без необхідних дозволів та контрактів, що часто призводить до серйозних порушень їхніх прав.

Імміграція в Україну з-за меж колишнього СРСР обмежується приблизно 5 тис. осіб на рік. у 2001 р. в Україні навчалися 22,6 тис. іноземних студентів, що на третину менше, ніж 10 років тому; працювало 3,5 тис. іноземців; з'явилися біженці - 3 тис. осіб переважно афганці та інші з 48 країн світу. Притулок в Україні отримали також понад 3 тис. жертв воєнного конфлікту з Абхазії.

Територія країни активно використовувалася для незаконного переправлення людей з деяких азіатських та африканських країн до Західної Європи. Завдяки цілеспрямованим заходам забезпечення охорони кордону, передусім на його північно-східній ділянці, удосконаленню візового контролю цей негативний процес вдалося припинити.

Таким чином, Україна залишається майже не привабливою для іммігрантів, продовжує відігравати в міжнародному обміні населенням роль країни-донора.

2.3 Фінансово-економічне забезпечення охорони здоров’я

Система охорони здоров’я є однією з важливих систем державної гуманітарної політики і має особливу суспільну значимість, що визнано «Основами законодавства України про охорону здоров’я», введеними в дію Постановою Верховної Ради від 19.11.1992.

Сьогодні, на превеликий жаль, жодне з положень «Основ», а також інші статті Конституції України щодо охорони здоров’я через гострий дефіцит бюджетних коштів не виконуються, що призвело до серйозних соціально-політичних наслідків.

Сучасний стан фінансування охорони здоров'я України за рахунок бюджету є вкрай недостатнім і не створює передумов для виконання якісної медичної допомоги в необхідних об'ємах, особливо для соціальне незахищених прошарків населення. Простий аналіз демонструє, що реальне бюджетне фінансування державної системи охорони здоров'я здійснюється лише на 30% від запланованого, що становить її на межу розвалу та хаосу. В тон же час, як, так званий, "тіньовий ринок" медичних послуг по даним "Соціс - Гелап" складає близько 2 млрд. дол. США на рік, що значно перевищує загальну річну суму бюджету охорони здоров'я України.

Порівняно з розвиненими країнами тривалість життя в Україні на 15 років менша. І ці показники ніяк не пов’язані з якістю надання медичної допомоги та з фінансуванням галузі охорони здоров’я. В 2004 р. фінансування галузі охорони здоров’я становило 12 млрд грн. (чисельність населення — 47,2 млн), в 2007 р. — понад 21 млрд грн. (чисельність населення становила 46,3 млн), тобто збільшення фінансування галузі відбувається на фоні постійного зменшення кількості населення, а цих коштів все одно недостатньо. Причиною такого явища є підвищення загальної захворюваності, пов’язане з неправильним способом життя громадян.

Основними причинами неможливості реформування сист

еми охорони здоров’я є недостатнє законодавче забезпечення реформ, відсутність виваженої концепції реформування медицини і нерозуміння більшістю політичних сил України ситуації в системі охорони здоров’я.

При фінансово-економічній кризі в країні ситуація з надання медичних послуг населенню різко погіршилась. Загальнодоступна мережа закладів охорони здоров’я помітно регресує щодо медичних технологій. Зменшується доступність безкоштовної медичної допомоги. Через недофінансування руйнуються лікарні та поліклініки.

У такій ситуації залишати медицину безкоштовною для всіх означає робити її недоступною для найменш захищених прошарків населення. Більше того, якщо не змінити систему фінансування охорони здоров’я, то через рік-два Україна взагалі може залишитися без такої важливої галузі, як медицина.

За словами кореспондента МОЗ, хоча рівень народжуваності зріс, залишаються високими показники смертності.

Завдання Кабінету Міністрів України та місцевих органів влади, що, на жаль не виконуються з належною відповідальністю, сприяло б підвищенню рівня народжуваності та тривалості життя населення:

- гарантувати належне фінансування та виконання існуючих програм реформування системи охорони здоров'я населення;

- забезпечити повну і ефективну імунізацію дітей та підлітків; відновити практику профілактичних оглядів населення;

- вжити результативних заходів щодо запобігання поширенню таких соціальних захворювань, як туберкульоз та ВІЛСНІД;

- розробити і здійснити комплекс заходів щодо поліпшення умов праці із дотриманням вимог її охорони;

- сприяти створенню професійних пенсійних фондів і перенесенню на них обов'язків фінансування дострокових пенсій, підставою для яких є праця у шкідливих та тяжких умовах;

- забезпечити зменшення кількості ДТП та зниження смертності від них;

- задовольнити все населення країни (незалежно від місця проживання) якісною питною водою;

- утворити дієві механізми, які б істотно обмежили можливості надходження до торговельної мережі та підприємств громадського харчування неякісних продуктів, виготовлених з порушенням технологічних вимог, та їх реалізації з порушенням терміну їх використання тощо;

- з метою скорочення масштабів паління та надмірного вживання алкоголю заборонити рекламу паління та алкоголю, встановити дієвий контроль за продажем алкогольних та тютюнових виробів неповнолітнім, розвивати пропаганду та економічне стимулювання здорового способу життя.

Смертність населення в Україні становила 16,4 випадків на тисячу осіб, що повторюють показники рівня 2007 року. Найвища смертність у Чернігівській, Сумській, Кіровоградській, Полтавській, Житомирській, Донецькій, Луганській областях. Від’ємний природний приріст спостерігався в усіх областях України, за винятком Закарпатської, Рівненської областей та Києва, де він мав позитивну динаміку.

Причини смертності лишилися традиційними – лідирують хвороби системи кровообігу (63,7% серед усіх причин смертності), на другому місці - смерть через новоутворення (12%) і зовнішні причини смерті (8%), показник яких знизився на 6%.

Зупинившись на проблемах материнської та малюкової смертності, заступник міністра наголосив, що вони є вагомим показником здорового суспільства.

Він зазначив, що найвищий рівень материнської смертності в АР Крим, Київській Кіровоградській областях, і утримується він вже протягом п’яти років, водночас не зареєстровано випадків материнських втрат протягом останніх двох років у Севастополі.

Завдання державної політики в галузі охорони здоров'я, які реалізовувались в 2006 р., стосувалися: удосконалення нормативно-правової бази; створення ефективної системи фінансування охорони здоров'я; упорядкування мережі та удосконалення структури і функції закладів охорони здоров'я; поліпшення організації медичної допомоги на основі пріоритетного розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах загальної практики/сімейної медицини; запровадження державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров'я; виконання перспективних наукових досліджень для розробки нових медичних технологій; удосконалення структури і підвищення ефективності здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду; ефективної підготовки медичних кадрів; створення єдиної системи інформаційного забезпечення охорони здоров'я; дотримання справедливості і рівності у питаннях охорони здоров'я; сприяння соціально-економічному захисту медичних працівників.

3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО ВИРІШЕННЯ ДЕМОГРАФІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

3.1 Методи подолання демографічної кризи в країні

Стратегічне значення демографічного фактора має непересічне значення для майбутнього розвитку держави. Тому у практику державного управління необхідно запровадити принципи орієнтації розвитку країни, передусім на інтереси населення та сім'ї, на забезпечення умов їх всебічного розвитку і реалізації. [10] Центральну роль у цьому мають відігравати:

- подолання бідності, запобігання розвиткові хронічної та успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього населення;

- глибоке реформування сфери праці, оскільки саме тут формуються провідні важелі репродуктивних і міграційних настанов, вітальної поведінки, здорового способу життя;

- забезпечення ефективної зайнятості, яка має стати надійною гарантією належного рівня життя не тільки для самого працюючого, а і для його утриманців. [1]

1.Поліпшення умов розвитку сім'ї та дітородної функції населення.

Заходи, спрямовані на підвищення народжуваності, диференціюються залежно від характеру та терміну їх реалізації. В економічній сфері необхідно:

- поступове збільшення грошових дотацій під час народження дитини та для її подальшого утримання;

- урахування наявності дітей під час встановлення розмірів соціальної допомоги на випадок безробіття;

- підвищення фінансування державою витрат на на освіту молодих громадян на всіх її рівнях

- поширення пропаганди здорового способу життя та «вітальної» поведінки заради збереження та поліпшення здоров’я громадян, особливо жінок та дітей і т.п.[19]

2. Пом'якшення негативних наслідків процесу старіння.

Основним завданням у цій сфері має бути максимально повне використання життєвого досвіду літніх людей, створення для них умов гідного життя. Проведення такого важливого заходу, як реформування пенсійної системи, недостатньо для вирішення проблеми. У зв'язку з цим доцільно:

- прийняти весь комплекс законодавчих актів щодо запровадження у повному обсязі реформи системи пенсійного забезпечення;

- передбачити можливості захисту права на працю впродовж перших п'яти років пенсійного віку за умови відкладення права отримання пенсії;

- створити належну систему соціального обслуговування осіб похилого віку і забезпечити його доступність незалежно від місця проживання;

- сприяти підтримці здоров'я в старості; забезпечити доступність якісної діагностики та лікування;

- передбачити підготовку фахівців з геронтології й запровадження відповідних посад у лікувальних закладах;

- залучити засоби масової інформації до подолання стереотипу літньої людини як безпорадного, нездібного до творчого процесу споживача суспільних ресурсів, створювати і підтримувати у суспільстві імідж літньої людини як творчого носія потужного інтелектуального і духовного потенціалу.

3.Міграційна політика.

За умов практичного вичерпання потенціалу демографічного зростання чи не єдиною можливістю збільшення загальної кількості населення України залишається активна міграційна політика. Саме міграційний приплив може компенсувати природне зменшення населення і забезпечити збалансування статево-вікової структури населення. Однак демографічний дефіцит в Україні настільки значний, що за масштабів міграції, необхідних для його покриття, може виникнути небезпека порушення єдності та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення. Одним із шляхів вирішення цієї проблеми є імміграція етнічних українців, вихідців з України інших національностей.

Досягненню цієї ж мети сприятиме створення умов для повернення працівників-мігрантів на батьківщину шляхом захисту їхніх прав на роботу за кордоном, працевлаштування та започаткування малого бізнесу на батьківщині. Необхідно вирішувати проблему скорочення міграційного відпливу населення України за кордон. Це сприятиме не тільки і навіть не стільки зменшенню депопуляції, скільки забезпечить поліпшення якісних характеристик населення.

На часі також запровадження інтеграційних програм для різних категорій іммігрантів, розробка механізмів легалізації частини іммігрантів на гуманітарних підставах, формування у суспільстві толерантного ставлення до мігрантів, постійний моніторинг, глибокі наукові дослідження міграцій [3]. У зв'язку з цим необхідно:

- вивчити питання щодо участі України у міжнародних механізмах захисту прав працівників-мігрантів, приєднатися до відповідних конвенцій МОП, статей Європейської Соціальної Хартії (оновленої) та ратифікувати цей документ;

-інтенсифікувати зусилля щодо підписання угод про працевлаштування з країнами-споживачами української робочої сили, у т.ч. про сезонне працевлаштування, стажування тощо;

- активізувати захист інтересів громадян України за кордоном шляхом впровадження спеціальних посад у дипломатичних та консульських представництвах за кордоном у країнах призначення мігрантів, створення спеціальних приймалень, забезпечення юридичних консультацій.

4.Інформаційне та наукове забезпечення демографічної політики.

Формування національної демографічної політики потребує надійної інформаційної бази. Вона необхідна для дослідження демографічних процесів і чинників, що зумовлюють їхню динаміку. Без її результатів неможливо створити надійні наукові підвалини демографічної політики. Це потребує здійснення таких кроків:

- розширити програму записів актів громадянського стану і програму їхньої розробки для того, щоб поточна демографічна статистика у поєднанні з даними Всеукраїнського перепису населення стала надійною інформаційною базою дослідження проблем демографічної кризи і розробки заходів демографічної політики;

- налагодити постійний моніторинг демографічних процесів;

- розгорнути діяльність новоутвореного Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, надавши необхідне приміщення, та розширити масштаби демографічних досліджень, забезпечити необхідний науковий супровід демографічної політики, здійснювати розробку пропозицій щодо вдосконалення заходів активізації національної демографічної політики, проводити демографічну експертизу законодавчих і нормативних змін, систематично розробляти демографічні прогнози;

- забезпечити систематичне висвітлення у засобах масової інформації розвитку демографічних, зокрема міграційних, процесів, становища біженців та мігрантів тощо.

Незважаючи на певні позитивні зрушення, демографічна ситуація в Україні залишається складною. Відсутні об'єктивні підстави призупинення існуючої тенденції скорочення загальної чисельності населення. У цій ситуації напрями демо-графічної політики держави мають спрямовуватися передусім на підвищення рівня та поліпшення якості життя населення. Акценти варто робити не на кількісних, а на якісних параметрах демографічного відтворення. Необхідно сконцентрувати зусилля на вирішенні поточних і стратегічних завдань - економічному забезпеченні відтворення населення, належному соціальному захисту сімей з дітьми та осіб похилого віку, поліпшенні екологічної ситуації, зниженні виробничого та побутового (передусім, пов'язаного з транспортом) травматизму, популяризації здорового способу життя (зниженні масштабів тютюнопаління, особливо серед молоді, формуванні культури вживання алкогольних напоїв), забезпеченні доступності якісної медичної допомоги та освіти, що, зрештою, стане вагомим підгрунтям для переходу до сучасного режиму відтворення населення і підвищення тривалості повноцінного активного його життя.

Саме з метою зупинити демографічну кризу 13 вересня 2007 р. за ініціативою Президента був проведений форум «Здорова нація». Відповідно до рішень цього форуму розроблений і переданий до КМУ проект концепції Програми «Здорова нація». Мета програми полягає у створенні умов для зниження захворюваності, інвалідності та передчасної смерті, покращання якості та збільшення тривалості активного життя населення України.[22]

Проблему передбачається розв’язувати протягом 2009–2013 рр. шляхом удосконалення організаційного та нормативно-правового механізмів та реалізації комплексу заходів, спрямованих на збереження і зміцнення здоров’я здорових людей, формування нових цінностей та орієнтацій суспільства й держави, створення кадрового потенціалу, формування соціальної та особистісної мотивації до збереження та зміцнення здоров’я; залучення громадян України до регулярних занять фізичною культурою та спортом; сприяння раціональному харчуванню; зменшення шкідливого впливу травм, тютюнокуріння та негативних наслідків вживання алкоголю.

Очікується, що завдяки проведенню цієї програми середня тривалість життя збільшиться у чоловіків на 2 роки, у жінок — на 1 рік, та на 15% буде знижена смертність населення працездатного віку, що позитивно позначиться на демографічній ситуації в країні.

3.2 Способи покращення системи охорони здоров’я

Основною складовою демографічної політики має бути збереження і поліпшення здоров'я населення як одного з найважливіших пріоритетів нації, що дбає про своє сучасне і майбутнє. Це сприятиме не тільки зниженню смертності та відповідному пом'якшенню депопуляції, але й загальному благополуччю суспільства, гуманізації його розвитку.

Головною ідеєю державної політики у сфері охорони здоров'я у 2006 році стало створення такої моделі системи медичного обслуговування населення, яка б забезпечувала рівний та справедливий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість, економічність, ефективність та результативність цих послуг і яка б в підсумку сприяла поліпшенню стану громадського здоров'я, підвищенню рівня задоволеності населення країни станом і якістю діяльності системи охорони здоров'я та усуненню структурних диспропорцій у процесі розвитку галузі.

Основними завданнями з втілення в життя державної політики в сфері охорони здоров'я на регіональному рівні стало забезпечення державної політики в галузі охорони здоров'я на відповідній території, для чого регіональні управління охороною здоров'я (управління охороною здоров'я місцевих державних адміністрацій, Міністерство охорони здоров'я АР Крим) мають забезпечити: прогнозування розвитку мережі закладів охорони здоров'я для забезпечення населення доступною медико-санітарною допомогою; забезпечення виконання актів законодавства в галузі охорони здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, а також додержання нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної фармакопії; стандартів медичного обслуговування, медичних технологій. [20]

Виходячи з цього, основними напрямами діяльності МОЗ України у 2006 році було визначено:

- розроблення правових засад реалізації державних гарантій безоплатної медичної допомоги у відповідності до обсягів фінансових можливостей галузі;

- підвищення ефективності використання ресурсів охорони здоров'я та створення економічних передумов для функціонування системи державного регулювання і контролю у сфері медичного страхування;

- покращення якості та доступності медичної допомоги населенню, запровадження новітніх технологій охорони здоров'я, передусім матерів та дітей, репродуктивного здоров'я; забезпечення реалізації державних програм спрямованих на покращення показників здоров'я нації, стабілізацію ситуації із серцево-судинними, онкологічними та інфекційними захворюваннями, захворюваннями на туберкульоз та ВІЛ-інфекцію/СНІД;

- створення національного центру боротьби з туберкульозом;

- пріоритетний розвиток первинної медико-санітарної допомоги;

- розробка та впровадження клінічних протоколів, стандартів діагностики та лікування;

- підвищення конкурентноздатності вітчизняної медичної та фармацевтичної продукції, контроль за її виробництвом, імпортом, реалізацією та рекламою;

- популяризація здорового способу життя; формування суспільної думки щодо шкідливості тютюнопаління, зловживання алкогольними напоями, наркотиками, вжиття заходів для протидії цим негативним явищам;

- підвищення соціального статусу працівників охорони здоров'я.

Саме ці напрями стали дороговказом у галузі охорони здоров’я і лягли в основу Національного плану розвитку охорони здоров’я на наступні п’ять років. У 2007 році медичні заклади фінансуються по 6 бюджетних програмах, законодавчими підставами для яких є понад 20 загальнодержавних та цільових програм і комплексних заходів, затверджених Указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, на які Державним бюджетом передбачено 1 404,0 млн. грн.., з них: на медикаменти – 737,7 млн.грн.; на обладнання – 586,0 млн. грн..; трансферти населенню через місцеві органи влади – 11,7 млн. грн..; інші – 68,6 млн. грн.

Для контролю за перебігом реформування системи охорони здоров’я доцільно створити при Президентові України Департамент зі страхової медицини або Наглядову раду з реальними законодавчо закріпленими можливостями. Пенсіонери, інваліди, ветерани війн, ліквідатори катастроф та інші групи населення, перед якими суспільство має зобов’язання, повинні мати гарантовану державою безкоштовну медичну допомогу в повному та необхідному за станом здоров’я обсязі.

Невідкладна і швидка допомога, реанімація, допомога при пологах також повинні бути безкоштовними для всіх категорій населення, але при цьому громадяни України повинні мати можливість самостійно оплачувати усі інші медичні послуги.

У радянській моделі охорони здоров’я передбачалося, що всі витрати на забезпечення медичного обслуговування громадян фінансуються з одного джерела - державного бюджету.

Сьогодні він значно менший від колишнього. Так, із державного бюджету повинні фінансуватися державні цільові медичні програми - наукові дослідження, боротьба з туберкульозом і СНІДом, будівництво нових клінік тощо. Бюджетних коштів замало, отже, гостро постає проблема пошуку та використання додаткових джерел фінансування.

У першу чергу, таким джерелом може стати запровадження обов’язкового медичного страхування населення. Його слід розглядати як модель фінансування медичної допомоги та механізм забезпечення права громадян на безоплатну медичну допомогу.

Обов’язкове медичне страхування має ряд позитивних сторін. Щоб їх максимально використати, Верховній Раді України необхідно розглянути і прийняти відповідний закон, реалізація якого дозволить формувати колективні кошти для підтримання системи охорони здоров’я, забезпечувати цільове формування фінансових ресурсів галузі, суттєво підвищити якість медичної допомоги населенню, забезпечити її безоплатність та загальну доступність для всіх громадян.

Можливі й інші джерела фінансування:

По-перше, це територіальні й місцеві громади, в яких є свій бюджет. За рахунок місцевого бюджету можуть формуватися територіальні програми медичної допомоги, які доповнюють державне замовлення. Джерелом наповнення тієї частини місцевого бюджету, яка цілеспрямовано витрачатиметься на медичне обслуговування місцевого населення, можуть стати обов’язкові цільові відрахування підприємств до місцевого бюджету, використання яких на медичні потреби має строго контролюватися.

По-друге, роботодавці. Підприємство, незалежно від форми його власності, наймаючи працівника, має оплачувати його обов’язкове медичне страхування шляхом цільового внеску до бюджету території. Сума страхового внеску підприємства залежить від того, які умови праці воно створює. Чим гірші умови праці на підприємстві, тим вище захворюваність і, відповідно, сума цільового перерахування має зростати. Градації в розмірі оплати повинні встановлюватися державою.

По-третє, ініціативні фонди. Жителі будь-якого регіону можуть мати спільну для всіх додаткову медичну послугу за рахунок додаткових відрахувань. Громадські ініціативні фонди мають концентрувати ці кошти і від імені населення регіону розпоряджатися ними. Це також можуть бути громади і групи людей, які замовляють конкретні медичні послуги. Наприклад, батьківські комітети шкіл, які замовляють проведення профілактичних програм для своїх дітей, або колективи підприємств, зацікавлені в конкретних оздоровчих заходах.

По-четверте, одним із найважливіших джерел надходження додаткових коштів повинні стати сімейні бюджети. Завдання полягає в тому, щоб частково перерозподілити платежі з державного бюджету до сімейного. Тут може виявитися ефективним механізм звільнення від податків на суму, витрачену на медичну допомогу. Цей механізм передбачає, що громадяни компенсують свої витрати на медичну допомогу тим, що протягом певного часу сплачують державі тільки частину податку на прибуток.

Інше завдання в галузі медичного страхування полягає у зміні структури і пропорцій витрат відповідно до рівня заробітної плати. Сімейний бюджет, як і будь-який інший, окрім дохідних, має і видаткові статті. Громадяни повинні зрозуміти, що вкладення коштів у власне здоров’я і здоров’я членів сім’ї набагато важливіше, ніж витрати на шкідливі звички, предмети розкоші, розваги і підтримку престижу.

3.3 Порівняння демографічної ситуації України та країн СНД

Україна займає 79 місце в світі за рівнем охорони здоров’я. Найкраща суспільна система охорони здоров’я в світі створена у Франції, на другому місці - Італія, на третьому місці – маленька європейська держава Сан-Марино. Окрім них, в першій десятці: держава-карлик Андорра, Мальта, Сінгапур, Іспанія, Оман, Австрія і Японія. Для порівняння, Китай знаходиться на 144 місті, Індія - на 112, Польша - на 50, Албанія - на 55, повідомляє агентство Washington ProFile. При достатньо невисокому рівні дитячої смертності, держави колишньої СРСР страждають від високої смертності серед дорослого населення та низької тривалості життя.

Навіть високі розміри допомоги на новонароджених і великі зарплати в країні, швидше за все, не допоможуть кардинально виправити ситуацію. Про це можна судити за станом демографічних процесів в інших, економічно розвиненіших, державах. Наприклад, у Росії, де величина середньої зарплати приблизно в 2 рази вища, ніж в Україні, коефіцієнт фертильності сьогодні дорівнює лише близько 1,3 дитини на одну жінку. Не краще становище і в ще благополучніших в економічному плані країнах Європи і світу. Наприклад, у Німеччині – державі з вельми високими доходами громадян і найрозвиненішою економікою в Європі – кількість пологів на одну жінку становить нині 1,4, в Японії - економічному лідері Азії – 1,23. А взагалі в більшості країн Європи коефіцієнт фертильності знаходиться в діапазоні 1,2 – 1,4. З тієї причини, що більшість жінок мають лише по одній дитині, а чимало жінок – жодної. Лише у деяких європейських державах – таких як Франція, Нідерланди, Фінляндія і деяких інших – рівень народжуваності дещо вищий, але все таки менше 2 дітей на одну жінку.

Країни СНД зберігають для України принципову важливість не лише з огляду на перспективи розвитку зовнішньоекономічної діяльності, але й як корисна база для порівняння поступу та проблем соціально-економічного розвитку. Подібність багатьох успадкованих від радянських часів макроекономічних та соціальних диспропорцій, так само як і завдань та проблем перехідного періоду країн СНД, дозволяє об’єктивно оцінити темпи соціально-економічних перетворень в Україні, скористатися досвідом реалізації трансформаційної політики в цих країнах.

За роки незалежності тривалість життя чоловіків в Україні скоротилась більш ніж на 4 роки, жінок - більш ніж на 1,5 року. Найбільших втрат від підвищення смертності у цілому за трансформаційний період зазнало населення у квітучому працездатному віці, зросла чоловіча надсмертність, збільшився статевий розрив щодо тривалості життя, що нині є вже абсолютно непристойним (разючим) (в Україні він становить близько 12 років проти 5-6 – у країнах європейського союзу). Нині ж ми маємо тривалість життя на рівні 68 років і за тривалістю життя жінок (у 2005 р.- 73,4 р.) ми відстаємо від провідних європейських країн на 8-9 років, за середньою ж тривалістю життя для чоловіків (61,5 р.) ― на 12-13 років.

Проведення аналізу основних тенденцій соціально-економічного розвитку країн Співдружності у контексті визначення ефективності національних економік та їх спрямованості на досягнення основної мети сучасного суспільства – підвищення рівня та якості життя населення, дасть змогу визначити пріоритетні напрямки соціально-економічних реформ для України.[5]

Демографічне становище в країнах СНД:

Сукупне населення країн СНД зростало до 1994 року, проте з 1995 року почало скорочуватися, й у 2004 році зменшилось до рівня 1989 р. У 2007 році його чисельність оцінюється на рівні 279,7 млн осіб, що майже дорівнює показнику 2006 року.

При цьому в більшості країн Співдружності, в першу чергу в республіках Середньої Азії, продовжується природне зростання населення, в той час як в Україні, Молдові, Білорусі й Росії чисельність населення зменшується.

Слов’янські держави – Росія, Україна, Білорусь, а також Молдова вирізняються більшою часткою літнього населення й зменшенням частки дітей у віковій структурі, а також нижчою тривалістю життя, особливо чоловічого населення. Держави Середньої Азії зберігають максимальний природний приріст населення, більш високу частку дітей (понад 35 %), найнижчу частку літнього населення (4-6 %) і середні показники тривалості життя при меншій різниці між чоловіками й жінками.

У країнах Закавказзя й Казахстані природний приріст населення за останні роки істотно скоротився, хоча він залишається позитивним. Перехід до простого відтворення населення вже відбувся в Грузії. Всі країни Закавказзя відрізняються найвищими серед держав Співдружності показниками тривалості життя.

Для всіх країн СНД характерним є зростання коефіцієнту смертності населення, причому Україна за цим показником посідає перше місце серед країн Співдружності. Як наслідок, Україна останнім часом лідирувала серед країн СНД за темпами скорочення населення. Депопуляційні процеси в нашій державі потребують посилення уваги до таких факторів, як підвищення середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров’я, підвищення рівня життя, сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей.

Важливо відзначити, що в Білорусії, Росії й в Україні на тлі скорочення загальної чисельності населення відзначаються певні позитивні тенденції в процесі відтворення населення, обумовлені, у першу чергу, збільшенням числа народжень.

Порівняльний аналіз основних показників соціально-економічного розвитку України та інших країн СНД дає підстави для наступних висновків.

Україна найбільше серед країн Співдружності потерпає від природ-ного скорочення населення. Цей процес, незважаючи на деяке покращання у сфері народжуваності, з року в рік поглиблюється.

Хоча в Україні і було запроваджено фінансову допомогу новонародженим, проте ці кошти не призвели до кардинальної зміни демографічної ситуації.

Незважаючи на те, що реальні доходи населення в останні роки зросли в усіх країнах СНД, не відбулося кардинальних зрушень у підвищенні рівня життя більшої частини населення. За рівнем середньої заробітної плати Україна знаходиться на 4-му місці слідом за Росією, Казахстаном та Білоруссю. При цьому в Україні у 2007 році зафіксований один з найнижчих темпів приросту заробітної плати.

Стан ринку праці для всіх країн Співдружності нині характеризується послабленням напруженості. За показником навантаження на робоче місце Україна характеризується досить сталими позитивними тенденціями. На тлі інших країн СНД за цим показником наша держава займає четверте місце за Росією, Молдовою та Казахстаном, що вказує на зростання зайнятості та скорочення безробіття, але при цьому, за висновком Міжнародного статистичного Комітету СНД, в Україні спостерігається стала орієнтація на низьку вартість робочої сили, що провокує українське населення до міграцій.

Отже, порівняно з іншими країнами СНД, Україні вдалося досягти порівняно успішних позицій за наступними соціально-економічними показниками:

- зростання зайнятості населення;

- річні темпи зростання промислового виробництва;

- зростання обсягів роздрібного товарообороту;

Водночас спостерігається значне відставання України від партнерів по СНД в демографічній сфері, в розмірі та динаміці заробітної плати. Також в Україні фіксується значний рівень інфляційних процесів.

З цією метою:

1. Необхідно створити та реалізувати державні цільові програми, спрямовані на виправлення критичної демографічної ситуації, що склалася в країні – розширення видів та збільшення кредитувань на демографічні цілі (надання пільгових кредитів молодим сім’ям з дітьми, кредитування пільгового молодіжного житлового будівництва, прискорення реалізації пенсійної реформи та підвищення її ефективності, посилення державних гарантій щодо забезпечення медичних заходів охорони материнства і дитинства тощо). Для подолання депопуляції та відтворення трудового потенціалу країни необхідно перейти від декларативного до реального виконання програм в галузі розвитку медицини, охорони здоров’я, обов’язкового медичного страхування населення, оздоровлення навколишнього середовища, покращення умов праці. Всі ці програми мають бути орієнтовані на зниження смертності та мінімізацію витрат процесу відтворення населення, а також формування нового ставлення до збереження й зміцнення здоров’я.

2. Для підвищення рівня добробуту населення потрібно провести реформування системи оплати праці для забезпечення послідовного переходу до моделі економіки з високою вартістю робочої сили; розширення можливостей отримання населенням офіційних основних і додаткових доходів, зниження податкового тиску на фонд оплати праці на підприємствах усіх форм власності; зниження рівня диференціації заробітної плати й прибутків. Здійснення цих перетворень сприятиме стимулюванню відтворювальної та стимулюючої функцій заробітної плати та посиленню її зв’язку з кінцевим результатом праці.[16]

3. На ринку праці для пом’якшення гостроти існуючих проблем необхідні лібералізація законодавства про працю, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили; подальша реструктуризація державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на умовах забезпечення модернізації застарілих і створення нових високопродуктивних робочих місць; вдосконалення інструментарію пільгового кредитування створення нових робочих місць; сприяння ефективним і доцільним переміщенням працездатного населення; удосконалення системи моніторингу ринку праці; підвищення якості робочої сили та професійно-кваліфікаційної збалансованості попиту та пропонування робочої сили; стимулювання економічної активності населення; посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості; стабілізації фінансового забезпечення політики зайнятості.[13]

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

ВИСНОВКИ

Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не буде бачити перспектив для існування й розвитку кожної сім'ї та особи.

До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та політичній сферах й обмежувалися потенційними конфліктами між країнами та міжнародними загрозами. Однак події свідчать, що внутрішня негативна соціально-демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації.

Соціально-економічна перебудова суспільства в Україні спричинила гострі проблеми. Їхнє вирішення передбачає розробку науково обгрунтованої комплексної програми подолання демографічної кризи, яка б охоплювала не тільки питання простого відтворення населення, але й його розвитку у широкому соціальному контексті.

В умовах значного зниження народжуваності, зростання смертності та погіршення здоров'я необхідно докласти максимальних зусиль для збереження населення України. Це має бути основним змістом демографічних стратегій держави сьогодні.

При обмежених фінансових можливостях, а також занепаді системи соціального захисту увага і підтримка держави повинні бути спрямовані на вирішення проблем, що безпосередньо впливають на рівень захворюваності і смертності населення і, зокрема, дітей та жінок.

У зв'язку з цим необхідно реформувати систему охорони здоров'я, на якій негативно позначилися зміни соціально-економічних умов, а також збільшити асигнування на розвиток цієї сфери.

Для подолання депопуляції та відтворення трудового потенціалу країни необхідно перейти від декларативного до реального виконання програм. Необхідно:

- поступове збільшення дотацій під час народження дитини та для її подальшого утримання;

- створити належну систему соціального обслуговування осіб похилого віку і забезпечити його доступність незалежно від місця проживання;

- вирішити проблему міграційного відпливу населення України за кордон шляхом створення гідних умов роботи в Україні та покращення економічного становища сфери праці тощо.

Враховуючи необхідність зміни соціально-психологічного клімату, пріоритетами сучасної національної демографічної політики мають бути:

- цілеспрямована державна соціальна політика на поліпшення демографічної ситуації;

- системне та безперервне статеве виховання підлітків на цінностях національної та християнської культури в родині, у навчальних, медичних, закладах;

- утвердження високого соціального статусу сім’ї;

- виховання в населення демографічної грамотності та формування ідеологічних і філософських принципів, які відповідають цілям та пріоритетним завданням національної демографічної політики.

Впровадження і виконання зазначених та інших методів вирішення демографічної проблеми може змінити сучасний та дати ефективний поштовх майбутньому розвитку населення України.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Васильєва Л. Й. Демографічні аспекти сучасної сім’ї // Актуал. пpобл. політики: Зб. наук. пp. - Одеса, 1997. - Вип.1-2. - С.15-17.

2. Концепція демографічного розвитку України на 2005-2015 рр./За наук. ред. акад. І.Ф.Кураса, С.І.Пирожкова. - К.:ІВЦ Держкомстату України, 2004. – С.476-501.

3. Стратегія розвитку України: теорія і практика. — К.: НІД., 2002. — С. 864.

4. Гнибіденко І. Соціальний вибір в умовах глобалізації як засіб забезпечення соціального захисту та прав людини: Україна: аспекти праці. – 2005. - №2. – С.35.

5. Демографічне дзеркало нації// Слово просвіти. - 2001. - 23 листопада. с.6.

6. Діти, жінки та сім’я в Україні: статистичний збірник. - К.:Державний комітет статистики України, 2000. - 362 с.

7. Демографічна криза в Україні. – К.: Ін-т економіки НАНУ, 2001. – С.467.Н.М. Зобко "Демографічні проблеми людства" К.: 2001.- 543с.

8. Довжук Б. Актуальне регіональне дослідження трудової міграції: Україна: аспекти праці. – 2005. - №3. – С.37.

9. Демографічна криза в Україні// Народна газета. - 2002. - № 17. - с.4-5.

10. До питання про концепцію національної демополітики в Україні: Демографічні дослідження. – Вип.18. – К.: Ін.-т економіки НАН України, 2004. – С.40-41.

11. Етнодемографічна політика. Піскунов О.Д.: Дивослово. - 2002. - № 8. - с.2.

12. Лібанова Е. Демографічний колапс: Уряд. кур’єр. – 2004. - №40. – С.11.

13. Регіональні проблеми зайнятості і ринку праці: Матеріали Всеукраїнської науково-апрктичної конференції. – Т., 2004. – 294с.

14. Стасюк М., Крючковський В. Вплив міграційних процесів на основні демографічні показники в Україні: Україна: аспекти праці. – 2004. - №5. – С.42.

15. Стасюк М., Крючковський В. Вплив міграційних процесів на основні демографічні показники в Україні: Україна: аспекти праці. – 2004. - №5. – С.40.

16. Україна – аспекти праці: щомісячник.-К.:2006.- №8. – 63с.

17. Україна – аспекти праці: щомісячник.-К.:2007.- №3. – 60с.

18. Україна – аспекти праці: щомісячник.-К.:2007.- №1. – 63с.

19. Україна – аспекти праці: щомісячник.-К.:2006.- №4. – 63с.

20. Яцків Я. Твоє обличчя в портреті України: Урядовий кур’єр. – 2005. - №163. – С.18.

21. Яцків Я. Твоє обличчя в портреті України: Урядовий кур’єр. – 2005. - №177. – С.9.

22. Послання президента до Верховної Ради України. – www.president.gov.ua; Скільки нас в Україні//Соц. Політика. – 2005. - №8.

23. Концепція демографічного розвитку України на 2005-2015 роки. – www.rada.gov.ua.

24. Державна статистика України. – www.ukrstat.gov.ua

25. Статистичний портал. – www.ukrcensus.gov.ua

ДОДАТКИ

Рис.1.1 Чисельність населення на 1 лютого 2009 року та середня за січень 2009 року, млн.осіб

Рис.1.2 Густота населення України, осіб/кв.км

Рис.1.3 Динаміка народжуваності та смертності населення, тис.осіб

Рис.1.4 Середній коефіцієнт народжуваності за 2006 рік, осіб

Таблиця 1.5 Міграція населення за регіонами, осіб

Число прибулих		Число вибулих		Приріст (скорочення)
2008	2007	2008	2007	2008	2007
Україна	710748	758292	695869	741454	14879	16838
Автономна Республіка Крим	33767	36615	30297	33091	3470	3524
Вінницька	29268	31643	30933	33176	–1665	–1533
Волинська	19053	19973	18975	20084	78	–111
Дніпропетровська	46230	53487	48002	52654	–1772	833
Донецька	61233	65591	62120	65681	–887	–90
Житомирська	22419	23348	24525	25092	–2106	–1744
Закарпатська	9392	9622	10772	11187	–1380	–1565
Запорізька	23817	26497	24187	27378	–370	–881
Івано-Франківська	15338	16185	15477	16386	–139	–201
Київська	26275	26419	24962	27143	1313	–724
Кіровоградська	11899	12344	15878	16544	–3979	–4200
Луганська	35696	37030	39326	41866	–3630	–4836
Львівська	31106	32293	31837	33490	–731	–1197
Миколаївська	17485	19175	18630	19816	–1145	–641
Одеська	43231	48617	36612	37280	6619	11337
Полтавська	26504	28385	26772	28954	–268	–569
Рівненська	19588	22425	21460	24396	–1872	–1971
Сумська	21071	21995	22391	24317	–1320	–2322
Тернопільська	13482	13579	14956	15283	–1474	–1704
Харківська	50444	52974	46039	48943	4405	4031
Херсонська	15312	16181	18071	19177	–2759	–2996
Хмельницька	24309	24660	25120	26357	–811	–1697
Черкаська	23016	25779	23336	26066	–320	–287
Чернівецька	11796	12544	11136	11932	660	612
Чернігівська	18317	20296	19144	21421	–827	–1125
м. Київ	54948	54885	31548	30082	23400	24803