Вступ
Геноцид – цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими, політичними або релігійними мотивами. До таких дій відносяться:
– вбивство членів цієї групи;
– нанесення тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;
– навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;
– дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;
– насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.
Слово винайдене Рафаелом Лемкіним у 1943-му році та походить з грецької genos
, что означает "рід, племя", с латинским caedo
— "вбиваю".
Згадуючи сьогодні акти геноцидів, ми більше, ніж коли не будь, усвідомлюємо, що це були колосальних розмірів трагедії, страшні й неймовірні події, які не мають собі рівних в історії людства. І що найболючіше і, навіть, важко вповні збагнути те, що геноциди були продуманими і зумисними актами, системно проведеними з метою знищення людей в багатьох країнах світу. Від таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах.
Акти геноциду, що відбувались в різні часи та в різних країнах можливо порівняти лише з неймовірним стихійним лихом, яке знищує на своєму шляху все живе. Саме так, адже з сторінок історії зникли народи, селища і навіть цілі міста. Трагізм та неосяжний смуток охоплює тих людей, які змогли вижити і дожити до наших днів. Епідемії тифу, віспи та інших небезпечних вірусних хвороб, що виникали в наслідок великої смертності людей та зараження водойм призводили до загибелі тої незначної кількості людей яким вдалося вижити.
Наслідки тих страшних діянь відчутні і в наш час. Страх бути страченим, залишитись голодним, несправедливість світу та різні генетичні порушення, пов’язані з нервовою системою, спостерігаються і зараз саме через акти геноциду
Світові геноциди
1.1
Класифікація світових геноцидів
Історія знає немало прикладів геноциду. Всі вони відбувались в різний період часу, носили різний характер:
расовий
– геноцид аборигенів Америки 1492 р. – кінець ХХ століття;
– геноцид Австралійських аборигенів 1788 р.– XIX століття;
– геноцид населення Конго 1884 – 1908 роки;
расово-етнічний –
геноцид корінного населення Намібії;
– Голокост 1933 – 1945 гг.;
– геноцид населення Східної Європи і населення СРСР 1939 – 1944 роки;
релігійно-етнічний –
геноцид Сербів 1941 – 1944 роки;
етнічний –
геноцид армянів в Туреччині 1894 –1923 роки;
– геноцид Асірійців 1914 – 1923 роки;
– геноцид понтійських греків 1919 – 1923 роки;
– геноцид в Руанді 1994 рік;
класово-етнічний –
геноцид в Камбоджі 1975 – 1979 роки;
етно-політичний
– геноцид африканського населення в Дарфурі 2003 рік – теперішній час. Але незалежно від характеру геноцидів всі вони призвели до величезних людських втрат, виникнення епідемій, зникнення цілих народів, племен, селищ і поселень. Отже наведемо приклад деяких з них.
1.2
Різанина катарів
Різанина катарів, що відбулася з 1209 по 1229 рік у Франції призвела до численних людських втрат. Катари претендували на те, що саме вони являються єдиною і аутентичною християнской Церквою, а римська Церква — відхиленням від вчення Христа.
Протистояння між Катарами та Католицькою церквою досягло кульмінації на початку XIII століття. Спеціально для боротьби з єретиками папа Інокентій ІІІ заснував церковну інквізицію, а потім санкціонував хрестовий похід, який вилився у 20-річну війну, що розорила південь Франції.
Людей, що піддавали інквізиції засуджували до різноманітних жахливих тортур. Тіла померлих спалювали, а помешкання руйнували.
Тортури, що застосовували до звинувачуваних в єресі
Відкриття Америки Христофором Колумбом у 1492 році стало початком колонізації материка європейськими державами. Заселення Америки європейськими колонізаторами супроводжувалось витісненням та знищення корінного населення.
1.3
Геноцид аборигенів Америки
Геноцид аборигенів продовжувався на протязі не менше трьох століть (1492 г. – кінець XX століття), в різних історичних контекстах, приймав різноманітні форми в різних районах Америки: технологія знищення включала в себе навмисне отруєння джерел води, примусову працю в нелюдських умовах, різню, знищення запасів харчування, розповсюдження алкоголю тощо. Колонізатори знищували корінне населення фізично, забирали у них землю, на якій проживали племена, переселяли їх до резервацій, що призвело до практично повного знищення культурного населення індійців – численної кількості унікальних мов та самобутніх культур. За допомогою цієї програми влада намагалась «прищепити цивілізацію » корінному населенню. Тисячі індійських дітей примусово відправляли в спеціальні державні школи-інтернати, що були розташовані дуже далеко від дому. Батькам і родичам заборонялось відвідувати дітей в школі, а дітей карали, якщо вони наважувались розмовляти на рідній мові. З дитинства викорінювались їх звичаї, традиції, індивідуальність. Перед багатьма дітьми, позбавленими батьківської опіки та звичаїв племені, поставала проблема страху та самотності.
Політика влади, що відрізнялась нестабільністю (то проводилась асиміляція, то створювались резервації) призвела до згубних наслідків. Індійські резервації – справжні регіони убожіння. Рівень оплати праці індійських робітників дуже низький, більшість з яких мають тільки початкову освіту і являються некваліфікованими робітниками. Вихідці з індійських родин, що вступають до вузів, відстають за рівнем освіти від своїх одноліток. Така політика викреслила із життя американської спільноти цілі племена. Зубожіння та тяжке соціальне становище викликало міграцію індійців до великих міст, особливо Чикаго і Лос-Анджелес. Відсутність високо рівня знання, соціальної підготовки до життя в місті призвело, за повідомленнями соціальних служб, до росту алкоголізму та самогубств в даній етнічній групі.
Точну кількість загиблих не можливо встановити, оскільки не визначена кількість корінного населення на момент початку колонізації. Оцінки коливаються від десятків до сотен мільйонів. На думку деяких дослідників, викорінювання індійців Америки являється самим масштабним геноцидом в історії людства.
1.4
Геноцид племен гереро і нама
Заселення Австралії
європейськими колонізаторами розпочалось у 1788 році (1788 р.– XIX століття). За приблизними оцінками численність аборигенів у ті роки становила близько 750 тис чоловік, у 1911 році їх нараховували всього 31 тис. Більшість корінного населення загинула внаслідок інфекцій, депортацій, різанини та голоду. На протязі ХХ століття Австралія продовжувала політику асиміляції корінного населення.
Сьогодні корінні австралійці ведуть боротьбу за офіційне признання владою Австралії факт геноциду.
Є в історії і приклади масового зниження людей через «расову перевагу».
Розмови про «расову перевагу» , «виживання сильного за рахунок слабкого» давно ходили по Німеччині. І цю ідею німці повною мірою застосовували під час геноциду племен гереро і нама.
У 1884 році після того, як Британія втратила зацікавленість в територіях Намібії, Німеччина оголосила їх протекторатом. На тот момент население страны состояло из племен гереро, овамбо и нама. Для того, щоб утримувати багатомільйонне населення Конго під контролем, використовувались так звані «Суспільні сили» (Force Publique) – армія, сформована із ряду місцевих войовничих племен, під командуванням європейських офіцерів.
Основою багатства Німеччини став експорт природного каучуку, слонової кістки, діамантів. Умови роботи на каучукових плантаціях були нестерпними: сотні тисяч людей гинули від голоду та епідемії. Найчастіше, що примусити місцевих жителів працювати влада колонії брала в заручники жінок і тримала їх під арештом протягом всього сезону збору каучуку.
За найдрібнішу провину працівників калічили і вбивали. Від бійців «суспільних сил» в якості доказів «цільового» використання патронів під час каральних операцій вимагалось представити відтяті руки вбитих. Траплялось, що, витративши більше патронів, ніж дозволено, карателі відтинали руки живих невинних людей. Постійно наростаючий тиск з боку колонізаторів призвів до того, що у 1904 році гереро і нама підняли повстання проти німецьких колонізаторів. На допомогу колоніальній владі були прислані частини регулярної армії під командуванням генерала фон Тротта. 2 жовтня 1904 року генерал пред’явив ультиматум повставшим хереро : “… Все хереро должны покинуть эту землю… Любой хереро обнаруженный в пределах немецких владений, будь он вооружен или безоружен, с домашними животными или без, будет застрелен. Я не буду принимать больше ни детей, ни женщин. Я буду отправлять их обратно к своим соплеменникам. Я буду стрелять в них. Таково мое решение…”.
Генерал дотримався своєї обіцянки: повстання було потоплено в крові. Мирних жителів розстрілювали із кулеметів, виганяли в пустелю на сході країни (за деякими даними, кількість вигнаних в пустелю складає 50-60 тис. чоловік), отруювали джерела з водою. Більшість депортованих загинула від голоду та браку води. Війна продовжувалась до 1907 року. В результаті дій німців було знищено 65 тис гетеро (близько 80% племені) і 10 тис. нама (50 % племені).
У 1985 році ООН прирівняло знищення племен гереро і нама до актів геноциду прирівнюючи його з нацистським геноцидом євреїв.
1.5 Геноцид населення Німеччини
Навіть до свого народу нацисти використовували різноманітні технології знищення. Влада Німеччини розробила програму («Акция Тиргартенштрассе 4») «Т-4 очищення» арійської раси від людей, існування яких, як стверджувалось владою, негативно впливало на появу здорового потомства. Цю програму ще називали «Акція – смерть з жалю» або використовували слово «евтанація», в документах використовували також слово «дезінфекція».
Підлягали фізичному знищенню психічно хворі, розумово відсталі, спадково хворі. В подальшому до кола осіб, підлягаючих знищенню, були включені непрацездатні особи (інваліди, а також ті, що хворіють більше 5 років). Спочатку знищувались тільки діти до 3-х років, пізніше підлітків до 17 років, а потім усі вікові групи. Вже в липні 1939 року відбулась нарада Гітлера з рейхсфюрером по справам охорони здоров’я, де запровадилась програма «Т-4» і на «неповноцінних дорослих».
Влада виправдовувала свої дії великою вартістю утримання і лікування таких людей. Це було використано нациською пропагандою з метою викликати ненависть до «психічно неповноцінних», як до непотрібних членів суспільства, на лікування яких уходять кошти платників податків. Відбором жертв займались 40 так званих «експертів». Відбір проходив за анкетами. І тільки ознайомившись з анкетою , без проведення особистого огляду, «експерти» ставили позначку «плюс», що означала необхідність знищення. Родичі приречених нацистами до страти не могли вплинути на рішення, в більшості випадків вони не знали, де знаходяться їх рідні.
Лікарі при проведенні огляду пацієнтів заповнювали анкети в яких необхідно було вказати чи є пацієнт працездатним і якими захворюваннями він страждає, який час триває лікування. В додатку до анкети були перераховані критерії відбору «неповноцінних людей»:
– шизофренія, епілепсія, енцефаліт, недоумство, старече недоумство, паралізовані, пацієнти з діагнозом хвороба Хантингтона, а також психічно хворі люди, що неспроможні займатись фізичною працею;
– пацієнти, що знаходяться на лікуванні більше 5 років;
– психічнохворі з кримінальним минулим;
– пацієнти неарійського походження.
Установи, де проводився збір інформації про хворих, нічого не знали про справжні причини збору даних.
Для вбивства спочатку планувалось використовувати внутрішні ін’єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи шприцем повітряну пробку прямо до вени. Але, лікарі, що приймали участь у програмі, прийшли до висновку про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань і було вирішено відшукати нові способи. Саме так, в рамках програми «Т-4» вперше (ще до застосування в концентраційний таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавали вихлопні гази двигуна внутрішнього згорання автомобіля). Перша газова камера була випробувана в кінці 1939 року. З 10 грудня 1941 року для вбивства почали використовувати газ Циклон Б.
Спочатку практикували стерилізацію хворих згідно «Закону про попередженню народження хворого потомства». Вважалось, що психічно хворі та спадково хворі не можуть принести користь суспільству і з метою економії державних коштів повинні бути ліквідовані. Коли нацистка «расова гігієна» стала здійснюватись категорія осіб та груп, що вважались «біологічною загрозою здоров’ю країни», була значно розширена, іноді до них включали навіть лесбіянок як тих, що не дають потомство. В решті решт нацистські порядки проведення расової гігієни досягли найвищої точки в голокості. Під прикриття Другої світової війни і використовуючи війну як привід, націонал-соціалісти ще більш радикалізували «расову гігієну». Вони знищували людей, яких вважали біологічною загрозою. Знищенню підлягали всі євреї, так як забруднювали расу, цигани, в якості соціально небезпечних елементів суспільства, і деякі інші меншини. Навіть після видання наказу про припинення програми знищення продовжувались. В медичних клініках, що стали центрами із знищення людей, стали вбивати не тільки пацієнтів, а й направлених туди непрацездатних бранців концентраційних таборів і хворих представників «нищої раси» – остарбайтерів.
В рамках програми «Т-4» в тільки період з 1940 по 1941 рік було знищено 70 тис чоловік з психічними розладами, розумово відсталих, інвалідів, а також дітей з неврологічними та соматичними захворюваннями.
Після офіційного закриття програми знищення пацієнтів, тим не менш, продовжувалось і до 1945 року число вбитих перевищило 200 тис чоловік. Окрім того з 1942 по 1945 близько млн. пацієнтів було закатовано голодом в німецьких психіатричних лікарнях.
1.6 Голокост
Голокост (Шоа) (із англ. holocaust
, з ст.-грец. ὁλοκαύστος — «всесожжение»)
– це систематичне переслідування і знищення мільйонів жертв нацизму.
Навмисна спроба повного знищення цілої нації, враховуючи чоловіків, жінок, дітей, що призвела до знищення 60 % євреїв Європи і близько третини єврейського населення Землі. Окрім того, були знищенні близько четвертої частини циганського народу, втрати поляків (не враховуючи військові втрати) склали 10 %, загинуло близько 3 млн. радянських військовополонених, підлягли тотальному знищенню також чорношкірі громадяни Німеччини, божевільні і непрацездатні громадяни, близько 9 тис гомосексуалістів тощо. Під час другої світової війни на окупованих Німеччиною територіях були збудовані табори смерті, призначені для вбивства мільйонів людей; при цьому технологія знищення удосконалювалась. На всій окупованій території Європи жертви переслідувались і відсилались в концентраційні табори і табори знищення. Знищення продовжувалось до травня 1945 року. Єврейське населення СРСР знищувалось, як правило, безпосередньо в місцях його проживання. По всій території Прибалтики, України, Білорусії, майже біля кожного невеликого міста, біля багатьох сіл знаходяться так звані «ями» – природні рови, куди заганяли і розстрілювали чоловіків, жінок, дітей («Бабин Яр» у Києві, Богдановка в Миколаївській області, «Дрогобицький яр» у Харкові, «Уманська яма» в Умані, «Змійовська балка» в Ростові-на-Дону тощо).
«Уманська яма»
На окупованих територіях в місцях із будь-якою кількість єврейського населення створювались гетто і потім починались масові розстріли. Знищення єврейського населення проводилось одразу після захоплення населених пунктів. Перед розстрілом євреїв збирали в певних будівлях лише на декілька годин або днів. Тільки на території трьох автономних республік, двох країв, і трьох областей РСРС, окупованих з літа по осінь 1942 року, загинуло близько 70 тис. євреїв.
В середини жовтня 1941 року розпочалась депортація євреїв із Німеччини в гетто Польщі, Прибалтики, Білорусії. В Польщі створювались табори смерті які не були розраховані на проживання великої кількості людей – тільки на швидке знищення новоприбулих. На початку грудня 1941 року почали діяти перші табори смерті в Хелмно. В ньому євреїв вбивали чадним газом в закритих грузовиках – «душогубка». В липні 1942 року розпочались масові депортації з гетто Варшави (найбільшого з усіх створених) в табір смерті Треблінка. До 13 вересні 1942 року було депортовано і загинуло в гетто 300 тис. євреїв Варшави.
В гетто міста Лодзь утримувалось 160 тис. євреїв, яких знищили поступово. Єврейське населення Любліна було відправлено в табір знищення Белжець. Окрім цього до цього табору було відправлено 15 тис. з Західної України, 50 тис. зі Львова. 10 тис. євреїв з Кракова було відправлено в Освенцем.
У 1942 було знищено більшість євреїв Східної і Центральної Європи і значна частина Західної Європи. Вдалі військові дії радянських військ у 1943 році, зміна ситуації після Сталінградської битви призвела до прискорення темпів розправи нацистів над євреями. Швидке просування радянських військ на захід змусило есесівців швидкими темпами ліквідувати останні гетто і робочі табори, щоб знищити сліди здійснених в них злочинів. Спеціальні підрозділи займались спаленням трупів на місцях масових розстрілів.
Перший концтабір на території Німеччини був відкритий в 1933 році. Останній з працюючих був захоплений радянськими військами в 1945-му. Між двома цими датами – мільйони закатованих в'язнів, які померли від непосильної праці, задушених у газових камерах, розстріляних есесівцями, загиблих від «медичних експериментів». Скільки було цих, останніх, точно не знає ніхто. Сотні тисяч. Нелюдські досліди над людьми в нацистських концтаборах – це теж Історія, історія медицини. Її найчорніша, але від того не менш цікава сторінка …
Йозеф Менгеле, найвідоміший з нацистських злочинців-лікарів отримав прізвисько « ангел смерті».
Доктор Менгеле повинен був відповісти на питання: яким чином збільшити здатність до розмноження німецького народу, щоб вона задовольняла потреби запланованого в широких масштабах заселення німцями окупованих областей країн Східної Європи. У центрі його уваги перебувала проблема близнюків, а також фізіологія і патологія карликовості. Досвіду піддавалися монозиготні близнюки, головним чином діти, карлики та особи з вродженими каліцтвами. Таких шукали серед прибуваючих до табору.
Жертвами жахливих дослідів Менгеле стали десятки тисяч людей. Чого коштують одні дослідження впливу фізичного і психічного виснаження на людський організм! Анатомувались живі немовлята, піддавались кастрації хлопчики і чоловіки без анестезії, піддавали жінок вдарам струму під приводом тестування їх витривалості. В одному випадку навіть стерилізував групу польських монахинь за допомогою рентгенівського випромінювання. А «вивчення» 3 тисяч малолітніх близнюків, з яких вижили лише 200 чоловік! Близнюкам переливали кров і пересаджували органи один від одного. Сестер змушували народжувати дітей від братів. Проводилися операції з примусової зміни статі. Перед тим як приступити до дослідів, «добрий доктор» Менгеле міг погладити дитину по голівці, пригостити шоколадкою …
У близнят переливали кров від одного іншому і робили їм рентгенівські знімки. Другий етап охоплював порівняльний аналіз внутрішніх органів, який проводився під час розтину. Такий аналіз було б важко провести в звичайних умовах з огляду на малу ймовірність одночасної смерті обох близнюків. У таборі порівняльний аналіз близнюків проводився сотні разів. Для цієї мети доктор Менгеле перетинав їх уколами фенолу. Одного разу він очолював операцію, під час якої були зшиті разом два хлопчика-цигана, щоб створити сіамських близнюків. Руки дітей виявилися сильно заражені в місцях резекції кровоносних судин. Менгеле, зазвичай, без будь-якої анестезії відтинав частину печінки або інших життєво важливих органів у єврейських дітей і вбивав їх жахливими ударами по голові. Багатьом дітям він вводив в серце хлороформ, інших своїх піддослідних він заражав тифом. Багатьом жінкам Менгеле вводив в яєчники патогенні бактерії. Деяким близнюкам з різним кольором очей впорскували колорантів в очниці і зіниці, щоб змінити колір очей і вивчити можливість виробництва близнюків-арійців з блакитними очима. Врешті-решт, у дітей замість очей залишалися зернисті згустки.
Вермахт замовив тему: з'ясувати все про вплив холоду на організм солдата (гіпотермія). Методика експериментів була самої нехитрій: береться в'язень концтабору, обкладається з усіх боків льодом, «лікарі» в есесівській формі постійно заміряють температуру тіла … Коли піддослідний помирає, з барака приводять нового. Висновок: після охолодження тіла нижче 30 градусів врятувати людину, швидше за все, неможливо. Кращий засіб для зігрівання – гаряча ванна і «природне тепло жіночого тіла».
1.7 Наслідки Голокосту
Наслідки Голокосту вражають. Знищення єврейського життя, руйнації і вибух антисемітизму (пік якого припав на погром в Кельце у липні 1945 року) примусили більшість польських євреїв залишити країну і вирушити до Центральної Європи, Після 1946 року в Польщі залишилось тільки 50 тис. євреїв. Були знищенні не тільки люди – була знищена унікальна місцева культура, знищена пам’ять про те, що (ця культура) століттями була невід’ємною частиною культури Східної Європи.
Німецькі громадяни, що мали родичів – вихідців з Африки або афроамериканців, підлягали примусовій стерилізації. Стерилізували також дітей. Число осіб які постраждали від цієї операції, за різними джерелами, склало від 400 до 3 тисяч.
Завдяки традиційній мобільності циганських груп та сімей, досвіду гонінь в епоху Пізнього Середньовіччя і завдяки симпатіям нециганського населення в більшості країн переслідування циган зі сторони нацистів не мала успіху. Однак в деяких країнах було знищено до 99% циганського населення. В результаті геноциду, за дослідженнями останніх 30 років, загинуло близько 150 тис. – 200 тис. циган і значно більше постраждало, але вижило. Після впровадження в дію у 1935 році більш жорсткого варіанту параграфу 175 Карного Кодексу гомосексуалістів почали переслідувати. За даними вчених Американського меморіального музею Голокосту, в концентраційних таборах утримувалось від 5 до 15 тис. засуджених за гомосексуальну активність. Крім того, представники сексуальних меншин доправлялись до в’язниць і в трудові табори, а також на примусове лікування в психіатричні лікарні. Передбачалось їх «вилікувати» і дозволити «виправитись» за допомогою тяжкої фізичної праці. Деяких гомосексуалістів кастрували та проводили над ними медичні експерименти. В концтаборах гомосексуалісти носили рожевий трикутник на одязі, жили в окремих бараках, повинні були спати, тримаючи руки зверху ковдри і зазнавали витончених тортур за найменшої провини. Більшість з них вмирала після нелюдських побоїв та знущань есесівців. Смертність серед засуджених за параграфом 175 склала 60% . Для порівняння: 41% склали політичні ув’язнені і 35% Свідків Ієгови загинуло у концтаборах.
Поляків і інших слов’ян нацисти розглядали як «нижчу расу», яка повинна бути підкорена, перетворена в рабів і врешті решт знищена. За даними істориків більше чверті всіх жертв нацистської окупації СРСР 3 млн. українців та 1,5 млн. білорусів було знищено за расовими мотивами.
Поляки, яких гітлерівці вважали ідеологічно небезпечними, серед яких була інтелігенція та католицькі священнослужителі, стали жертвами операції яка отримала назву «акція АБ». За даними музею Голокосту (США), з 1939 по 1945 рік біля 1,5 млн. польських містян було депортовано в Німеччину на примусові роботи. Окрім того, декілька сотен тисяч були ув’язнені в нацистські концтабори. За час Другої світової війни гітлерівцями було вбито близько 1,9 млн. поляків неєврейського походження.
Тисячі Свідків Ієгови були серед перших, кого відправили в нацистські табори і в’язниці. Їх переслідували, головним чином, за відмову від військової служби в нацистській армії, небажання працювати на заводах по виготовленню зброї та відмову від нацистського вітання. Близько 2 тис. Свідків вмерли під час Голокосту.
1.8 Геноцид населення Дарфуру
Якщо ви вважаєте, що геноцид це явище минулого часу то це не так. Акти геноциду відбуваються і в наш час – геноцид в Дарфурі. На початку 2003 року на заході Судану, в регіоні Дарфур, спалахнуло збройне повстання. Повстанці ставили собі за мету як мінімум вивід регіону з економічної та політичної ізоляції, а як максимум – домогтись незалежності Дарфуру і навіть повалити хартумську владу.
Конфлікт між африканським осілим населенням і арабоязичними кочівниками Дарфуру має історичне коріння, але у 2003 році проти влади Судану виступило два озброєних угрупування, що складаються з представників африканських етнічних груп фур, масалітів і загава: «Рух визволення Судану» (Sudan Liberation Movement – SLM) і «Рух справедливості і рівноправ’я» (Justice and Equality Movement – JEM). Під приводом боротьби з повстанцями влада задіяла організоване з місцевих арабоязичних кочівників ополчення «Джанджавид» бійці якого проводять регулярні каральні рейди проти африканського цивільного населення. Загони «Джанджавид» підтримуються регулярною армією: відомо, наприклад, про чисельні факти бомбардування мирного населення з використанням літаків і гелікоптерів ВПС (військово-повітряних сил) Судану.
Ситуація ускладнюється ще тим, що недавно в Дарфурі було виявлено багаті поклади нафти. Є всі підстави припускати, що кінцевою метою влади Судану є тотальне вигнання з нафтоносних територій африканського населення і при можливості його знищення. Людей виганяють з сіл, знищують посіви, запаси продуктів, худобу, отруюють джерела води. Потім біженців зганяють в спеціальні табори і утримують там майже без води та харчів, тим самим прирікаючи на повільне вмирання. Тих, хто намагається вийти за кордони табору у пошуках харчів або води, знищують. Окрім того, влада Судану перешкоджає поставкам з за кордону гуманітарної допомоги для біженців.
ООН оцінює кількість примусово переміщених в результаті конфлікту осіб більш ніж у 2,5 млн. чоловік, а кількість жертв – 200 тис. чоловік. Однак ця цифра не є точною, оскільки не враховано данні про смертність в деяких таборах, розташованих у важкодоступних районах Дарфуру. На думку експертів, більш близькою до реальності є цифра в 300 тис. загиблих.
Голодомор
2.1 Причини виникнення голодомору
Якщо в гітлерівській Німеччині соціально-біологічна селекція здійснювалася за расовою ознакою, то у Сталінському СРСР – за ідейно класовою. Більшовики говорили прямим текстом, що їх мета – формування нового типу людини, Вони не приховували, що займаються селекцією нового типу населення і прагнуть витворити єдиний «совєтський народ» (зросійщений етнічний сурогат).
На початку ХХ століття українці пройшли нелегкий шлях до національного самовизначення. Під час Лютневої революції 1917 року в Україні піднялася потужна хвиля українського національно-визвольного руху, результатом якого стало проголошення 7 (20) листопада 1917 року Української Народної Республіки (УНР). Перша у ХХ столітті українська державність була визнана рядом держав, у тому числі Німеччиною (Берестейський мирний договір 9 лютого 1918 р.), Польщею (Варшавський мирний договір 22 квітня 1920 р.) та Радянською Росією (Прелімінарний мирний договір 12 червня 1918 р.).
Від самого початку свого існування УНР зазнавала тиску з боку більшовиків, які постійно організовували внутрішньодержавні заколоти та зовнішню агресію. Тричі (у грудні 1917 — лютому 1918 рр.; наприкінці 1918 — червні 1919 рр.; наприкінці 1919 р.) більшовики приходили в Україну. Остаточно територія України потрапила під контроль більшовицького режиму Росії в 1920 році.
Боротьба за суверенну Українську державу не припинялася. В еміграції діяв державний Центр УНР, інші організації. Боротьба за українську незалежність ішла і на території УСРР. Тому Україна, навіть у формі Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), викликала особливе занепокоєння Кремля. Потужну національну еліту, економічно незалежне і національно свідоме селянство в Москві розглядали як реальну загрозу існуванню СРСР. Українську інтелігенцію влада вважала апріорі вороже налаштованою.
Іншою проблемою для керівництва режиму було економічно незалежне селянство. Більшовики у власній системі політичного контролю та примусу особливе місце відводили контролю над розподілом продовольства. В.Ленін у своїй праці «Чи втримають більшовики владу», яку написав за місяць до Жовтневого перевороту 1917 року, наголошував: «хлібна монополія, хлібна картка… цей засіб контролю і примусу до праці сильніший від конвенту та його гільйотини». Для більшовиків голод став інструментом тримання населення в послуху. Але на перешкоді стояло селянство, особливо заможне, що постачало свою продукцію в міста і тим самим робило більшовицький контроль за розподілом продовольства неефективним. Тому В.Ленін і Й.Сталін послідовно проводили політику ліквідації економічно незалежного селянства «як класу».
Отже, в Україні режим мав дві цілі:
— знищення всіх, навіть потенційних, проявів національно-визвольного руху;
— знищення селянства як класу.
Обидві цілі злилися воєдино, адже згідно з переписом 1926 року селяни становили 80,8% населення України. При цьому серед українців частка селянства становила близько 84%. Упродовж століть селянство було ядром української нації. Режим узяв курс на розмивання національної ідентичності та обмеження економічної самодостатності своїх громадян.
Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років під прикриттям сфабрикованих справ «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Української військової організації» та інших відбулися масові арешти української інтелектуальної еліти. У 1930 році було припинено діяльність Української автокефальної православної церкви.
У селі політику більшовицького режиму СРСР було реалізовано у формі розкуркулення та депортації заможних селян, прискореної суцільної колективізації та встановлення обов’язкових обсягів хлібозаготівель. Усе це зруйнувало традиційні форми сільськогосподарського виробництва і призвело до катастрофічного падіння продуктивності праці, позбавило українських селян необхідних для нормальної життєдіяльності запасів зерна. В результаті у 1931 році продовольче становище різко погіршилося, що вже навесні 1932 року призвело до голоду.
Як свідчать архівні документи і очевидці тих часів, в Усіх регіонах України, крім прикордонних, здійснювалися подвірні обшуки. Коли не могли знайти хліба, у так званих боржників конфісковували будь-які запаси їжі, заготовлені до нового врожаю, – м’ясо, сало, картоплю, соління, сухарі, фруктову сушню тощо. Таким чином, штучно мінімізувалися харчові компоненти життєздатності людини майже до нуля. А далі її чекала голодна смерть, або виживання за рахунок споживання дикорослих рослин (якщо такі були). Однак останній шанс на виживання був надто проблематичний для мешканців південного регіону України. Так, один житель с. Крюківки, що на Чернігівщині, згадував жебраків, які приходили з південних країв України і розповідали: «На Поліссі голод легше переносити. Тут хоч рослинами різними живитися можна, а у нас степ голий».
У 1932-1933 роках український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації – голодомор. Його витоки слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.
Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Біженці заповнювали міста і вмирали сотнями просто на вулицях. Інформація про голод проникала й за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць аж до початку літа. Така інформація ретельно приховувалася від народу. Сталін говорив про успіхи міжз'їздівського періоду, з підкресленим натиском відзначав, у контексті з цифрами про зростання національного доходу і промислової продукції. Включення до традиційного переліку успіхів нового елементe даних про зростання населення – мало на меті покласти край різного роду чуткам у країні і за кордоном про величезні втрати людей від голоду.
2.2 Факти голодомору
Уже наприкінці 1932р. зарубіжні кореспонденти привозили жахливі повідомлення з перших рук. Один американець у селі, розташованому на відстані 30-ти кілометрів від Києва, виявив, що його мешканці поїли всіх котів і собак. "В одній хатині варили якусь бовтанку, що не піддається описові. В горщику були кістки, шкіра та щось подібне до верха черевика. Те, з якою пожадливістю шестеро, що залишилися в живих (із 40 душ населення), спостерігали цю слизьку масу, виявляло їхній голодний стан". Один із письменників, уже за часів хрущовської "відлиги" зміг розповісти про те, який "у 1933 році був жахливий голод. Цілі родини вмирали, хати розвалювалися на шматки, сільські вулиці порожніли". Якби це відбувалося якийсь тиждень чи місяць, але ж місяцями більшість родин не мала чого покласти на стіл. Начисто підмели все, що було в підвалах, жодної курки не лишилося в селі: навіть бурякове насіння пішло на поживу...
Через неможливість харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїд
Відбувалось не лише фізичне винищення мільйонів українських хліборобів, а й духовне покріпачення цілих поколінь. Саме тоді набули зворотного змісту одвічні цінності народу: біле стало чорним, честь і гідність – водою, донос на ближнього виявом патріотизму. Аналіз архівних документів періоду 1932-1933 років ще раз засвідчує народну трагедію. В селах мали місце факти людоїдства і трупоїдства. В архівних матеріалах були знайдені справи батьків, які навмисно вбивали власних дітей, «щоб ті не мучилися». Так у Літинському районі в перших числах лютого 1933 року бідняк-одноосібник запалив піч, зачинив димохід і залишив у хаті двох доньок – 5 і 8 років. Діти стали кричати, кликати на допомогу. Тоді батько власноруч їх задушив і пішов у сільраду зізнаватися. На допиті він кричав, що вбив дітей через відсутність усіх харчів. При обшуку справді з’ясувалося, що харчі відсутні повністю.
В одній українській родині, пише ще один свідок, де деякі лежали ледве дихаючи, а інші зовсім не дихали, "дочка господаря лежала на підлозі в якомусь приступі божевілля, гризучи ніжку стільця... Коли вона почула, як ми входимо, вона не повернулася, а загарчала, точно як гарчить собака, якщо підійти близько, коли він гризе свою кістку". Голод породжував згубні психічні симптоми, які декому важко було подолати. Люди писали анонімні доноси на своїх сусідів, що ті приховують зерно. Частим явищем стали вбивства, подібні до цього: "у селі Білки Денис Іщенко вбив свою сестру, зятя, та їхню 16-ти річну дочку, щоб взяти собі 12 кілограмів борошна, яке вони мали. Він же вбив свого приятеля, коли той ніс 4 хлібини, які дістав у місті". Отож, засліплені голодом, люди подекуди втрачали людську подобу.
Існують численні повідомлення про самогубство, майже завжди повішання. Але найстрашнішим фактом було інше: "деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, що вбивали власних дітей та поїдали їх". Моторошний випадок стався в селі Каламазівці на Одещині, коли по всьому селі шукали вкрадену свиню, а знайшли зварені дитячі трупи.
Через неможливість харчуватися у психічному стані населення України відбувалися значні зміни. При цьому людина переживала важкі фізичні і психічні страждання, підсилені соціальним тиском і політичним терором. Сила і масштаб страждань перебували за межею адаптаційних ресурсів психіки, пригнічених вимушеною безпорадністю. Звичними явищами стали самогубства, убивства з метою людоїдства, трупоїдство померлих родичів, інших людей. Деформації у сфері відчуттів і сприйняття, уявлень та перебігу думок, пам’яті, бажань, прагнень, вольових прагнень, характеру і темпераменту, всієї сукупності душевного життя особистості мали характер звуження свідомості на домінантній потребі виживання – потребі в їжі. Відбувалося депресія і послаблення голодом практично всіх чинників, що детермінують поведінку людини (детермінаторів): самозбереження і порогів ризику, репродуктивного статевого потягу, релігійних, моральних, естетичних почуттів тощо.
Зрозуміло, всі ці випадки свідчили про зрушення психіки людини, адже нормальна людина на це не здатна. Це же раз підтверджує намагання радянського керівництва знищити українську націю не тільки фізично, а й морально.
Голод вирував все сильніше, ставав зовсім нестерпним. Батьки відсилали своїх дітей з дому, сподіваючись, що вони якось виживуть у світі жебрацтва та дрібних крадіжок. Найбільше вражають розповіді самих дітей. Так, семирічний хлопчик розповів, що після того, як його батько помер, а мати спухла так, що не могла встати, вона веліла йому «піти на пошуки собі харчів»; інший хлопчик восьми років покинув домівку, коли його батьки померли; дев’ятирічний хлопчик, коли померла матір, злякався свого батька та пішов з дому. За перше півріччя 1933 року у містах, за далеко не повними підрахунками, виявили близько 5 тис. безпритульних дітей та підлітків. А скільки не виявили? Велика кількість дітей помирала, а ті, що потрапляли у більш-менш організовані групи займали недобудовані споруди, ловили котів і птахів, шукали у смітті рибні голови або картопляне лушпиння, жебракували. У 30-х роках у періодичній пресі писалось про злочинні зграї на залізничних станціях, які складались з 12-14-річних, а навіть з 5-6-річних. Вони займалися переважно дрібними крадіжками. Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1932-1933 років.
Життя поступово завмирало. Ще взимку малеча перестала ходити до школи, відвідували її тільки учні старших класів. В окремих школах відвідування учнів зменшилось до 50-75%. Як повідомляла обласна прокуратура причиною такого становища була відсутність продуктів харчування як вдома, так і у школі. Так у березні 1933 року припинили навчання у Проскурові 160 осіб, що склало 40% загальної кількості студентів, у Тульчині – 163 особи (30%), у Бердичеві – 343 особи (60%). А навесні школи взагалі почали закриватися. Голодні вчителі подалися в міста. Сільські фельдшери теж - адже ліками голод не вилікуєш.
Селяни, шукаючи порятунку, намагалися тікати від голоду у міста. Залізничні станції були заповнені селянами, які намагалися сісти у вагони, аби хоча б пожебракувати. Жінки з опухлими руками і ногами підносили до вікон вагонів страхітливих дітей з величезними головами, що хиталися, з подібними до палиць кінцівками та набухлими загостреними животами. І це були родини, які мали сили дістатися до залізничної колії.
Доведені до відчаю селяни прагнули будь-що дістатися до міст, але знаходили там мало допомоги. Так було у Дніпропетровську, в Донбасі, в інших місцях, де майже половина прибулих уже доживала свої останні дні. Аби потрапити до Києва, уникаючи перекритих шляхів, селяни продиралися скрізь ліси та болота. Інколи виживав один на кілька тисяч, але щастя його було не довгим: у місті йому все одно судилося помирати.
На вулицях міста можна було бачити моторошні сцени. Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Досить часто на них майже не звертали уваги. Проте траплялися й інші випадки. Деякі кияни допомагали селянам переховуватися від міліції. А ось що повідомляє харків'янка: "Я бачила жінку, опухлу від голоду, що лежала на кінній площі. Хробаки буквально поїдали її живцем. Уздовж тротуару ішли люди, які клали маленькі шматки хліба поруч з нею, але бідолаха була вже надто близька до смерті, щоб їсти їх. Вона лише плакала і просила медичної допомоги...".
Катастрофічною стала і епідеміологічна ситуація. Санітарні умови в містах радянської України в 1932—1933 роках значно погіршилися. Висипний та черевний тиф, про який після громадянської війни почали забувати, знову набув епідемічного характеру, кількість хворих різко зросла. У листопаді 1932 року в Харкові щодня фіксувалося близько 300 випадків захворювань на тиф, смертність від якого дорівнювала 15—20%. Почастішали випадки харчових отруєнь. Для міста, де щільність людності дорівнювала 476 осіб на один квадратний кілометр, поширення інфекції стало справжнім лихом. З метою профілактики було наказано провести «мийку школярів та студентів», розпочати будівництво примітивних лазень, що ніяк вже не могли допомогти вижити.
Уживані владою надзвичайні санітарні заходи з очищення міста від небажаних селян, яких називали не інакше як «жебраками, дармоїдами, волоцюгами», не торкнулися поліпшення медичного обслуговування населення лікарнями та поліклініками: катастрофічно бракувало медичних препаратів і ліжок у стаціонарах. Харковом ширилися чутки, що керівникам медичних установ спущено таємний наказ про заборону надавати допомогу прийшлим голодним селянам.
У людей з ослабленим імунітетом на ґрунті недоїдання розвивалося, як правило, кілька хвороб одночасно (дощове і вологе літо 1933 року сприяло розповсюдженню малярії), тобто саме голод був основною причиною високої смертності. На околицях міста з’явилися таблички з незвичним написом: «Ховати заборонено».
Голодні безсилі селяни не могли працювати так, як веліла їм хліборобська совість. Вони втрачали працездатність, а земля – господаря. Так в деяких регіонах (Тростянецький, Вороновицький, Нимирівський) план весняної посівної кампанії виконався на 5-7%. А подекуди посівна кампанія затягнулася майже до жнив.
Апогею голод досяг взимку і навесні 1933 року, коли вмирали цілі села. Все частіше почали з’являтися чорні прапори над сільрадами, що означало «В живих не залишилось нікого».
Першими вмирали від голоду чоловіки. Пізніше діти. І останніми жінки. Але перед тим, як умерти, люди часто втрачали розум і переставали бути людьми.Найжахливіше виглядали малі діти, зі скелетними кінцівками, що звисали з роздутих животів. Голодування стерло з їхніх облич будь-які сліди молодості, обернувши їх на вимучених потвор; лише в їхніх очах теплилися залишки дитинства. Скрізь знаходилися чоловіки і жінки, що лежали ниць, з розпухлими обличчями та животами, з очима, позбавленими будь-якого виразу.
2.3 Фізичні страждання від голоду
У разі довготривалого недоотримання необхідної організмові їжі спостерігається його поступове виснаження, послаблюються захисні сили (знижується імунітет). Це відбувається внаслідок того, що організм вдається до розщеплення (аутолізу) тканин, у першу чергу тих, які найменше пов’язані із життєзабезпеченням. Вивчення ефекту голодування медиками в лікуванні показало, що фізіологічно допустимі періоди тривалості голодування залежать від початкової маси тіла (чим більша маса, тим більше може тривати голодування без незворотних шкідливих змін в організмі). Описано випадок голодування тривалістю 119 днів, протягом якого маса тіла людини зменшилася від 145 до 81 кг. Дитина за відсутності їжі стільки прожити не може: відомий випадок смерті 4-річного хлопчика на 75-й день голодування (унаслідок повного руйнування стравоходу і шлунка їдкою рідиною). Втрата маси тіла, дистрофія м’язів, виснаження внутрішніх органів – фізіологічні прояви наслідків тривалого голодування.
Дослідження втрати маси різними частинами тіла внаслідок голодування, проведені ще в XIX ст., показали, що навіть у разі надзвичайно високих втрат маси тіла та окремих органів мозок людини зберігає свою вагу. Використовуючи інші органи як депо, мозок зберігає свою матеріальну неушкодженість, а людина, відповідно, здатність до розумової діяльності навіть у тому випадку, коли тіло перетворюється на справжній скелет. При цьому людина, як правило, зберігає здатність розуміти, відчувати, переживати навіть тоді, коли не може рухатися (крім періодів втрати свідомості, голодних запаморочень тощо). Разом з тим психологія людини нерозривно пов’язана з її харчовою поведінкою: зміни в харчуванні безпосередньо чи опосередковано можуть змінювати психічні стани, емоційно-вольову сферу особистості, хід пізнавальних процесів, самооцінку, стосунки з іншими тощо.
Фізичні і психологічні страждання виникають не тільки внаслідок повного голодування. У випадку довготривалого недоїдання, коли людина протягом місяців не отримує продуктів, які містять білки, вона страждає від білкового голоду. Білки містяться насамперед у їжі тваринного походження – м’ясі, молоці, яйцях (у хлібі теж є певний відсоток білків). Якщо організм упродовж тривалого часу не отримує з їжею життєво необхідних людині білків, він ніби починає перетравлювати сам себе. Розвиваються малокрів’я (анемія), сліпота, з’являються набряки кінцівок, обличчя, шкіра не витримує і лопається, людина відчуває сильні болі у всьому тілі, відбуваються незворотні зміни – відмовляють життєво важливі органи і настає голодна смерть. Харчування так званими ерзацами (замінниками хліба з неїстівних чи умовно їстівних продуктів – тирси, кори і т. ін.) призводить до додаткового отруєння організму, що теж викликає важкі фізичні страждання.
Більш докладну і детальну картину фізичних змін організму внаслідок голоду можуть надати спеціалісти фізіологи, медики. Ми наводимо тут загальні й досить широко відомі дані, щоб окреслити вихідні положення для відповіді на поставлені запитання. Голод зумовлює фізичні страждання людини, тривале голодування призводить до фізичного виснаження і завдає надзвичайно сильних страждань. Унаслідок голодування змінюється психічний стан людини, яка від мобілізації і поведінкового збудження переходить до байдужості, слабкості, апатії.
2.4 Соціальні причини психічних страждань
У період 1932–1933 років унаслідок тривалого масового недоїдання і голоду велика кількість людей в Україні зазнавала значних фізичних і психічних страждань. Варто наголосити, що психічні страждання людей були зумовлені не тільки фізичною відсутністю харчів для споживання, а й тією соціальною напруженістю в суспільстві, яка виникла внаслідок колективізації та способів її проведення.
Зміни ситуації, до яких потрібно пристосовуватися, вважають високою мірою стресовими для людини взагалі. Психологи до таких відносять смерть близького члена родини, вирок суду та ув’язнення, зміни фінансового і майнового стану, місця роботи, фаху, спеціалізації, умов життя та ін. Ключовим моментом адаптації до таких змін і ключовим фактором стресу в стресогенних ситуаціях є недостатність контролю (коли зміни відбуваються неочікувано) та відчуття власної безпорадності (неспроможності вплинути на ситуацію). Таким чином, самі по собі зміни устрою сільськогосподарської праці (від індивідуального одноосібного господарювання родиною до колективного) вже були стресогенним чинником для людей, особливо враховуючи аспекти власності на землю, засоби сільськогосподарського виробництва, худобу, збіжжя. Колективізація призводила до явища «обезличування», коли людину було позбавлено права самостійно приймати рішення, розпоряджатися майном, навіть годувати коня, який нещодавно був її власністю. Психологічний стрес, який відчуває в такій ситуації людина, можна порівняти із станом, який спричинюється пограбуванням, обкраданням. Імовірно, стрес може бути навіть сильнішим, оскільки блокуються природні способи його розрядки (відреагування), щонайменше, явний прояв ненависті до кривдника. Зменшення стресу досягається за рахунок активної дії, спрямування почуття ненависті на причину негаразду і вільне виявлення цієї емоції. Якщо людина вірить, що може щось змінити, бачить підтвердження, що її дії реально дають бажані наслідки, стрес втрачає свою руйнівну силу, психічні страждання послаблюються.
У ситуації масової колективізації, яка розгорнулася в Україні 1929 р., виявлення емоцій і відреагування стресу були заблоковані терористичними репресивними діями влади. Ідеться про почуття страху, що ґрунтувалося на реальній загрозі потрапити до категорії «куркулів» чи «підкуркульників» (які висловлювалися на підтримку розкуркулених, наприклад, брали до себе в хату замерзлих дітей викинутих на вулицю сусідів і тому подібні природні дії) і зазнати узаконеного терору – конфіскації всього майна, арешту й ув’язнення, виселення за межі України. Почуття страху, загрози, напруги, тривоги, пригніченого настрою, придушеного глухого незадоволення – характерна реакція людей на тогочасні обставини. Надалі ситуація психологічно не змінювалася, а тільки погіршувалася. Зрозуміти те, що відбувається, раціонально пояснити чи виправдати його люди були нездатні, що підсилювало психічні страждання від своєї безпомічності і безглуздості ситуації.
Фізичні страждання підсилювалися й помножувалися відчуттям безвиході, безнадії, розгубленості і вимушеної (навченої) безпомічності, блокувалися природні психологічні та соціальні механізми опанування фізичних страждань.
Суспільство, та й окремі люди, були не готові до протистояння обманові в державних масштабах, протистояння маніпуляціям довірою мас, у тому числі й активних послідовників комуністичних ідей (колишніх революціонерів, червоноармійців, активних колгоспників), які теж таврувалися як вороги, якщо проявляли сумніви або вирішували моральну дилему на користь людяності. Прийоми політики поляризації сіл, протиставлення одних людей іншим (заможних незаможним) експлуатували існуючі в спільноті людей явні та приховані звичайні міжусобні суперечності, старі образи, заздрощі, помсту, перманентні сусідські конфлікти. Провокуючи і розхитуючи психологічний клімат спільноти, агенти, що уособлювали владу, використовували ці психологічні механізми як маніпулятивні інструменти досягнення мети, а відповідно сприяли ізоляції людей, руйнували ті соціальні зв’язки, які психологічно допомагають долати страждання. Моральний тиск і примус, постійний психологічний терор, насильство і репресії посилювали психічні страждання людей від голоду. У період 1932–1933 років загальний психічний стан населення був стресовим, напруженим, пригніченим, сповненим страху.
2.5 Динаміка психічних страждань
Адаптаційні сили організму і психіки працювали за межами природних людських можливостей, що спричинилося до психічного зламу багатьох людей. Аналіз щоденників того часу, які представляють хронологію подій, підтверджують таку динаміку психічного стану людини внаслідок тривалого голодування та описаних вище обставин психологічного насильства і терору. На тлі фізичного виснаження в людини змінювався емоційний стан: вона ставала дражливою, відчувала припливи злості, ненависті, які могли виливатися на близьких і випадкових людей. Відбувалися зміни в поведінці, пов’язані з послабленням контролю на тлі зосередженості на незадоволенні основної потреби організму в їжі. Загалом незадоволена потреба створює зону постійного збудження в мозку, яке домінує над усіма іншими. На психологічному рівні таке збудження проявляється у звуженні свідомості: вибірковості пам’яті (що не пов’язано з потребою – забувається), усі думки зосереджуються на тих предметах і обставинах, які могли б задовольнити потребу в їжі. Людина може думати лише про хліб, хліб і знову про хліб. Часто ці слова, за свідченнями очевидців, були останніми словами людини, що помирала від голоду, особливо дитини з її несформованою психікою. Люди через голод ставали неуважними до всіх інших обставин, які їх раніше хвилювали, у тому числі до стосунків, оскільки занадто зосереджувалися на домінуючій потребі. Такі психічні стани звуженої свідомості характерні для наркоманії, а також для суїциду, особливо в момент здійснення спроби самогубства. Усе, що відволікає від основної потреби (в їжі), викликає неконтрольований афект, гнів, злість, грубість, жорстокість, агресію. Такий стан свідомості викликаний голодуванням і виснаженням організму, а не особистісними рисами людини.
У період голоду 1932 р., як свідчить щоденник учительки О. Радченко (знайдений в архіві як долучений до кримінальної справи матеріал), були «всі незадоволені, у відчаї...» (січень), думки «де брати їжу, як дістати?» не дають спокою, стає все більше крадіжок, розвивається жорстокість (люди не підібрали двох дітей, що замерзали на узбіччі). Читаємо далі: «я боюся голоду, боюся за дітей» (лютий); «злиденний спосіб життя поступово перетворює людей на грубих, розгнузданих, жорстоких, готових на злочин істот»; «не можу усмирити свою злобу»; «така зла, що не можу висловити свою злобу і обурення»; «Вася сьогодні нагрубив, знову і знову, як завжди нізащо» (квітень), «терплю грубість, образи» (травень); «нема сили стримуватися чи не звертати уваги» (червень), «голос у нього тремтів, він кожну хвилину міг заплакати. О бідні, бідні замучені люди!» (вересень).
Наростання виснаженості гальмує статевий потяг: «коли він хотів проявити ласку, за якою я так скучила, так потребую, на мене найшла якась омертвілість, притуплення якесь усіх почуттів і думок» (червень). Відбувається гальмування материнських почуттів, які не можуть протистояти ситуативному роздратуванню: «учора вдень я обурилася непослухом дітей і набила їх, говорила, що краще б вони померли, ніж так мучити мене. Жахливо лаялась, а вночі відчула весь жах загрози смерті» (червень) [там само. Судячи з інших згадувань у щоденнику, така поведінка авторці аж ніяк невластива, що свідчить про зміну ставлення до дітей під впливом мук голоду і виснаження організму.
Інші документи і свідчення підтверджують, що часто останнім проявом материнського почуття виснаженої голодом селянки було підкидання не менш виснаженої голодом дитини, яку нічим було годувати, в місто. Журнал «Свобода» до 15-х роковин Голодомору писав: «Десятки тисяч напівбожевільних від голоду матерів, діставшись до міста, кидали своїх дітей, лишали їх просто на вулицях, у громадських вбиральнях, скрізь. Ці нещасні матері, що вже ніколи не бачили своїх дітей, думали в такий спосіб врятувати їх від неминучої смерті».
На етапі збудження, мобілізації всіх сил у людини, що прагнула розв’язати проблему їжі, зменшувалося відчуття ризику. Люди масово вирушали в подорожі за хлібом, переступали всі правила і моральну заповідь «не вкради», вдавалися до нерозумних вчинків (наприклад, продавали покрівельне залізо з даху хати, прирікаючи родину на страждання від негоди), і цей перелік можна продовжувати. Безрезультатність неодноразових спроб і намагань приводила людей до відчаю, психічного зламу і навіть до самогубства. Наведемо лише один із спогадів, де описано обставини, які штовхнули людину до суїциду: “У службових справах їздив я до міста Юзівки (в Донбасі). На станції цього міста я бачив масу людей, що подорожували в пошуках хліба. Усіх їх обшукувала міліція і забирала все, що знаходила. На моїх очах сталася така подія: в одного селянина міліція знайшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і два буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх, щоб не забирали тих його скарбів! Казав, що у нього дома помирають дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не допомогло. Звертався він і до людей, щоб вони заступилися за нього і допомогли йому. Багато хто з них плакав, слухаючи його розповідь, але ніхто йому не допоміг, бо не міг. Півгодини потому він кинувся під потяг».
Наступним етапом психічних страждань є перехід від відчаю до апатії, байдужості, загальмованості.
Масштаби голоду віднімали в людей віру в можливість щось змінити власними діями: «Думки, що я нічого не можу зробити, що мільйони людей гинуть від голоду, що це стихія, привели мене до повного відчаю»; «Люди по селах їли собак і котів, їли полову, листя й кору. Товкли в ступах ще з осени обеззернені качани кукурудзи й пекли з того “борошна” перепічки. Нарешті подекуди почалося поїдання трупів померлих, а там – і людоїдство. І що найжахливіше, так це те, що це явище нікого вже не вражало і не дивувало. Так-бо страхіття голоду і свідомість безвихідности притупили тоді людські почуття».
2.6 Психічний злам і канібалізм
Наразі точно невідомо, наскільки незворотними є зміни в характері, темпераменті людини. Проте, спираючись на доступні для опрацювання дані, можна стверджувати, що внаслідок мук голоду і крайнього виснаження, споглядання голодних смертей знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе і родини населення України в 1932–1933 роках перебувало в стані, близькому до повного психічного зламу.
Принаймні можна стверджувати, що люди масово переживали стан зміненої свідомості (її звуження), коли заради виживання відкидалися моральні заборони, активізувалися тваринні інстинкти. Як уже зазначалося вище, соціальні інститути, які завжди допомагають людині здійснювати контроль за власним життям, виявилися зруйнованими. Саме цим пояснюються масові випадки психічного зламу, сімейного канібалізму, порушення моральних заборон на трупоїдство і людоїдство.
Біологічні дослідження канібалізму тварин довели, що депривація харчової потреби (голод) викликає поїдання потомства батьками: для досліджуваних пацюків така поведінка запускається на 2-3-й день голоду; птахи після 12 годин голодування починають їсти яйця (за умови температурного режиму нижче 20 градусів). Етнографічні дослідження примітивних культур Австралії показали, що в неврожайні роки, коли наставав масовий голод, матері вбивали новонароджених (інфантицид) – до 30% від усіх народжених у цей час. Частими бували випадки вбивства наймолодшої в сім’ї дитини, щоб не дати померти старшим дітям. Такі ж явища характерні для відсталих народів Африки, де потужності виробництва продуктів слабкі, а народжуваність не контролюється суспільними інститутами. У релігійних віруваннях цих культур такі ситуації відображено й виправдано: усі вірять, що померла таким чином дитина народиться знову в кращі часи. У такий спосіб фізичні муки від голоду не посилюються психічними стражданнями через порушення моральних устоїв.
Дослідження показують, що сімейне людоїдство (на відміну від поїдання ворогів) ніколи не відбувається в благополучні часи, коли їжі вистачає. Історики довели, що канібалізм характерний не тільки для аборигенів Африки і Австралії – у середньовічній Європі масовий голод траплявся також досить часто. Наприклад, під час голоду в Бургундії на початку XVII ст. зафіксовано випадок, коли церква видавала індульгенції канібалізму, тобто допускала вибачення такого смертного гріха, здійсненого в нелюдських умовах існування. Тому яким би порушенням моральних норм суспільства це не було, випадки канібалізму в екстремальних умовах масового голоду є поширеним явищем, яке ґрунтується на біологічних механізмах забезпечення виживання індивіда і популяції в цілому. Лише соціальні механізми здатні протистояти таким програмам поведінки, а коли порушені й вони, то виникнення цього явища стає невідворотним. Полишена сама на себе з бідою масового голоду, людина починає діяти як біологічна істота, котра забезпечує власне виживання і продовження життя хоч тим дітям, які мають більшу імовірність вижити.
Діти до шести років, які не могли допомагати батькам працювати, утруднювали їхню мобільність, мали меншу масу тіла, мали й набагато менше шансів вижити в період 1932–1933 років. У звуженій стражданням голоду свідомості вбивці висновок про те, що ця приречена на смерть дитина може дати шанс вижити іншим, був логікою відчаю, хоча й, безумовно, порушував існуючі тоді і зараз моральні й законні норми. Таким чином, можна припустити існування закономірності: у людини, тривалий час позбавленої їжі, відбуваються значні психічні зміни, унаслідок яких вона стає здатною на вчинки (зокрема канібалізм), що суперечать не лише суспільній моралі, а й власній моральності цієї людини. Строге наукове підтвердження психологічних механізмів цих змін потребує спеціальних комплексних досліджень, що спираються на психоісторичні (зокрема біографічний) методи, психофізіологічний аналіз із застосуванням методів психіатрії, ендокринології та інших суміжних дисциплін.
Психічна травма – це нервове потрясіння. Травматичний стрес за інтенсивністю пережитих почуттів спільномірний з усім попереднім життям. Загроза життю – це та обставина, яка завдає суттєвої травми психіці людини, впливає на подальше її особисте психологічне благополуччя і здоров’я, змінює спосіб життя. Психотравмування спричинюється ситуацією, яка несе загрозу власному життю, а також унаслідок спостереження за втратою життя іншою людиною. Головним травмувальним чинником є гостра емоція страху. Головний зміст психічної травми – втрата віри в те, що життя організоване відповідно до порядку й піддається контролю. За цими критеріями можна однозначно стверджувати, що голод 1932-го і Голодомор 1933-го завдали психічної травми всім людям, які його пережили.
У соціальній психології і психотерапії (насамперед у так званому трансгенераційному підході) встановлено таку закономірність: якщо колективна травма в одному поколінні не була належним чином психологічно опрацьована, вона передається у спадок наступному поколінню, яке, не будучи травмованим (наприклад, народилося після цих подій), переживає всі ознаки колективної травми та прагне позбутися неприємного стану. Це проявляється в особливостях суспільної психології, менталітету тощо. Помічено ще й таке: чим більше із суспільної свідомості витісняються наслідки колективної травми, тим більша ймовірність її психосоматичних наслідків, що проявляється у специфічних захворюваннях, поширених у даній популяції
.
Висновки
геноцид голодомор психичний вплив
Психічний вплив Голодомору:
Голод зумовлює фізичні страждання людини. Тривале голодування призводить до фізичного виснаження і завдає надзвичайно сильних психічних страждань. Унаслідок голоду змінюється психічний стан людини: після мобілізації і поведінкового збудження її охоплюють байдужість, слабкість, апатія.
У період 1932–1933 років унаслідок тривалого масового недоїдання і голоду велика кількість людей зазнавала сильних фізичних і психічних страждань. Загальний психічний стан населення був стресовим, напруженим, пригніченим, сповненим страхів.
Фізичні страждання підсилювались і помножувалися відчуттям безвиході, безнадії, розгубленості і вимушеної (навченої) безпомічності, блокувалися природні психологічні, та й соціальні, механізми опанування фізичних страждань. Моральний тиск і примус, постійний психологічний терор, насильство і репресії посилювали психічні страждання людей від голоду.
Голодне виснаження проявлялося в мобілізаційних реакціях і звуженні свідомості: усе, що відволікало від основної потреби (в їжі), викликало неконтрольований афект, гнів, злість, грубість, жорстокість, агресію. Спостерігається перехід від відчаю до апатії, байдужості, загальмованості.
Унаслідок мук голоду і крайнього виснаження, споглядання голодних смертей рідних і знайомих людей, безрезультатних намагань знайти їжу для себе і родини населення України в 1932–1933 роках перебувало в стані, близькому до повного психічного зламу від почуття безвиході, за яким ішли канібалізм, самогубство. У звуженій стражданням голоду свідомості вбивці висновок про те, що приречена на смерть дитина може дати шанс вижити іншим, був логікою відчаю, хоча й, безумовно, порушував існуючі тоді і зараз моральні й законні норми.
Про наявність трансгенераційного перенесення травми Голодомору свідчить емоційність, яку викликає в представників наступних поколінь обговорення цієї теми, у тому числі й спротив, майже масове бажання уникнути страждання, які актуалізуються навіть при згадках про пережиту народом трагедію.
Екологічний вплив:
Під час голоду, українському народу довелося вдатися до інших способів харчування. У селян не було більше резервів з урожаїв минулих років, а так як колективізація не припинялась, вони втратили значну частину свого нового врожаю. Люди загинули у своїх будинках або падали на вулиці. Тварини були витрачені, і навіть кора зникли з-за дерев. Птахи і тварини зникли, траву і листя на деревах було з'їдено. Замість гавкоту собак і співу пташок чутно тільки плач дітей та стогін літніх людей. А в деяких селах стояла тільки моторошна тиша.
Географічний вплив:
Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х рр. у кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що існували до 1933 р.
Причини цього явища могли бути різними, але безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України – Росії та Білорусії.
Побоювання нового голоду у 1934 році спонукало частину сільського населення рятуватись шляхом стихійного переселення за межі України, зокрема в Росію – на Кубань і Дон.
Генетичний вплив:
Американські вчені медики вважають, що психологічні травми батьків можуть проявлятись на генах нових поколінь. Наслідки Голодомору відчувають на собі не тільки його безпосередні жертви, але і їх нащадки – до такого висновку дійшли вчені, що займаються вивченням симптомів ПТСР (посттравматичного стресового розладу). У дітей спостерігаються особливості поведінки і навіть підвищений рівень гормону кортизолу.
Голодомор відзначався надзвичайними проявами тваринно-хижацької природи людини – людоїдством і трупоїдство. А канібалізм, підвищений стан агресивності, викликані голодом, створювали небезпечний прецедент руйнування людської популяції, зокрема українців. Генетики пояснюють, що «агресивний тип» знищував інших і давав більшу кількість нащадків. У репродуктивному процесі брали участь далеко не всі члени популяції, переважала вибірка. Ця вибірка і зробила зсув амплітуди з якісними відмінностями людського фактора. От ми й маємо одну з причин криміналізації суспільства. Чи не є це наслідком генетичного коду?
Соціальний проблеми:
Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали — в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. У 30-х роках у періодичній пресі писалось про злочинні зграї на залізничних станціях, які складались з 12-14-річних, а навіть з 5-6-річних. Вони займалися переважно дрібними крадіжками. Велика хвиля сиріт-безпритульників линула по всій країні услід за голодом 1932-1933 років.
Демографічні втрати:
За висновками Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.Птухи НАН України в Україні через Голодомор загинуло 3 млн. 941 тис. осіб. Аналіз етнічного складу прямих демографічних втрат свідчить, що було вчинено вбивство голодом саме етнічних українців — втрати українців в тогочасних межах УСРР становлять 3 млн. 597 тис. осіб, або 91,2% від загальної кількості прямих втрат.
Непрямі втрати (дефіцит народжень) внаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 роках дорівнюють 1 млн. 122 тис. осіб. Сукупні демографічні втрати, з урахуванням кумулятивних втрат, становлять 10 млн. 63 тис. осіб. Українцям було завдано смертельної рани як етносу. 1933 рік став для України часом національної катастрофи, наслідки якої відчуваємо і понині.
Отже, у 1932—1933 рр. Й. Сталіним та керівництвом Радянського Союзу було сплановане і здійснене масове вбивство українців голодом. Така політика більшовицького режиму є злочином проти людяності і відповідає Конвенції ООН про геноцид.
Размещено на http://www.