СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ І ЙОГО НЕОБХІДНІСТЬ
ДЛЯ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Існує різні визначення поняття соціального капіталу, які беруть до уваги ті чи інші аспекти соціальної інтерактивності. Якщо говорити узагальнено, то „соціальний капітал” – це спроможність індивідів до узгодженої взаємодії заради реалізації спільних інтересів на основі самоорганізації . Підґрунтям соціального капіталу є взаємодовіра індивідів. В суспільстві має існувати така соціально-психологічна атмосфера, таке соціокультурне середовище, які сприяють проявам соціальної солідарності. Певна річ, для суспільства важлива не лише потенційна готовність (стан громадської думки) до взаємодії, а реальні прояви такої самоорганізації (колективної поведінки) на практиці.
Ключовими для формування соціального капіталу і визначення його стану є підкатегорії "політичний плюралізм та участь", "права на створення асоціацій і організацій" та "особиста автономія й індивідуальні права".
Потужний соціальний капітал – важлива передумова для становлення цивілізованого, високорозвинутого (також в економічному відношенні) суспільства. Спроможність громадян до самоорганізації значною мірою сприяє:
• об'єднанню окремих приватних капіталів в акціонерні товариства з метою підвищення їхньої капіталізації;
• здійсненню впливу на прийняття рішень центральними і місцевими органами влади (громадянський лобізм та контроль);
• забезпеченню місцевого самоуправління в межах інтересів і повноважень локальних громад (громади мікрорайону, вулиці);
• вирішенню проблем житлово-комунального та соціально-побутового характеру в межах інтересів громади багатоквартирного будинку (або декількох будинків);
• реалізації культурно-освітніх, благодійних, екологічних проектів в межах як локальних громад, так і загальнонаціонального масштабу.
Тема „соціального капіталу” є актуальною для України в контексті принаймні двох гострих проблем:
• Вкрай низької дієвості інституцій громадянського суспільства , зокрема, здатності суспільства впливати на владу (на прийняття рішень) і контролювати її.
• Формування єдиної нації. Вибори в країні кожного разу стають приводом для ескалації соціальної напруги і ставлять суспільство на межу розколу. Дехто з політологів навіть говорить про неминучість розпаду України на два і більше окремих політичних проекти. Інтеграція суспільства на ґрунті єдиного ціннісно-нормативного порядку залишається актуальним питанням принаймні з 2004 року.
„Вимір” соціального капіталу (власне, у даному випадку про вимір можна говорити лише умовно) передбачає визначення потенційної готовності індивідів до певного роду колективних дій та констатацію реальних проявів таких дій.
Реальним проявом соціального капіталу (його реалізацію на практиці) є участь населення у діяльності громадських організацій та громадських ініціативах. „Помаранчева революція” залучила до масштабних акцій протесту сотні тисяч людей; загалом президентська передвиборна кампанія 2004 р. була рекордною з огляду на громадсько-політичну активність.
Як і будь-яке сучасне суспільство зі складною організацією, українське суспільство має великий соціальний потенціал, тобто всю сукупність суспільних та індивідуальних можливостей щодо колективних дій у різних сферах суспільного життя. Однак, як попереджають науковці, цей потенціал може бути як активним, так і пасивним (тобто невикористаним). Перехід соціального потенціалу в активну фазу є справою часу й умов – своїх у кожній конкретній країні. Цілком природно, що суспільство й державу цікавить розвиток так званого продуктивного (позитивна колективна дія), а не негативного (деструктивна колективна дія) соціального капіталу. Останній не має нічого спільного із сучасною моделлю ліберальної демократії, оскільки є результатом розвитку кримінальних, напівкримінальних і девіантних зв'язків між індивідами. Кумівство, клановість, сімейність є тими небажаними колективними діями, які руйнують не тільки основи демократії, а й сучасної ринкової економіки. Не дарма той же Фукуяма говорить про необхідність заміни, наприклад, у сфері бізнесу соціального капіталу формальними інститутами, що діють на основі набору формальних правил і створюють прозорі відносини [3].
Слід зауважити, що для громадянського суспільства цінним є не тільки розвиток колективної дії людей у сфері політики, а й поширення її на суспільство в цілому, опанування "мистецтвом об'єднання" більшою кількістю людей та на основі різних мотивів. Соціальний капітал дозволяє різним соціальним групам та неурядовим організаціям надавати послуги людям у сфері охорони здоров'я, освіти та соціального захисту без участі урядових структур або паралельно з ними. Саме тут криється величезний соціальний потенціал, який може перетворитися на продуктивний соціальний капітал. Добре відомим є також вплив соціального капіталу на ведення бізнесу та розвиток економіки в цілому.
Особливо значущим є розвиток соціального капіталу на фоні падіння довіри громадян до держави та її інститутів. Очевидно, що ступінь справедливості чи обґрунтованості такого ставлення є питанням окремого обговорення, але, у будь-якому випадку, колективні дії громадян є школою демократії, "випускники" якої поступово формують критичну масу консолідованої демократії (тобто режиму, який характеризується встановленням міцних та довгочасних демократичних структур, політичних інститутів, правових норм і ресурсів) й дозволяють суспільству, особливо посткомуністичному, швидше пройти так звану "точку неповернення" до недемократичного правління.
За даними опитування, проведеного Фондом „Демократичні ініціативи” та фірмою „Юкрейніан соціолоджі сервіс” у липні 2007 р., членами різноманітних добровільних об'єднань (політичних, громадських, професійних, творчих, релігійних тощо) є 17% респондентів. У тому числі членів політичних партій – 3,6%, громадських організацій – 2,2% [2]. За п'ять останніх років майже удвічі скоротилася частка респондентів, які є членами профспілок (13% у 2002 р. та 8% у 2007 р.). Простежується також тенденція скорочення членства у політичних партіях.
Наведені результати опитувань дають підставу говорити про низький рівень участі українських громадян у добровільних об'єднаннях. Водночас дослідження свідчать і про низький рівень довіри до таких організацій .
Так, профспілкам „повністю довіряють” – 5,4% опитаних („скоріше довіряють” – 27,6%), політичним партіям – 2,4% (20,4%), громадським організаціям – 3, 7% (30,1%).
Отже, абсолютні показники та порівняльний аналіз даних досліджень дають підставу характеризувати соціальний капітал в Україні як „незначний”, „слабкий”, „маловпливовий”.
Існує декілька причин, що обумовили слабкість соціального капіталу в Україні.
1. Історико-культурний фактор. Раціонально-капіталістичний тип господарювання, правова держава та громадянське суспільство – продукти західної цивілізації. Передумовою для їхнього формування стала поява та активна діяльність протестантів-першобуржуа. Цей історичний персонаж поєднував в одній особі:
• приватного власника (дрібной буржуа, власник-трудівник);
• громадянина, зацікавленого у захисті прав приватної власності;
• індепендента – людину зацікавлену у гарантіях свободи віросповідання, свободи об'єднання в громади (релігійні), невтручання держави у справи приватних осіб і громад.
Господарська та релігійна практика в Україні розвивалася в іншому руслі, ніж в Європі. Де-факто являючи собою буферну зону між Європою, Росією (Московським царством) та мусульманським світом (Туреччиною), Україна не відрізнялася ані стійкістю правового порядку, ані згуртованістю національних еліт, ані ємністю ринків (купівельною спроможністю населення). В цілому, відсутність національної суб'єктності (зокрема – власної державності) та сприятливих умов для розвитку економіки зумовили відставання України від Європи у процесах формування правового і громадянського суспільства, розвитку приватно-капіталістичних відносин.
2. Переривання традиції. Абсолютизм царської Росії всіляко придушував паростки громадянської ініціативи на території України, убачаючи в них
Органічний процес становлення громадянського суспільства був перерваний пануванням комуністичного авторитарного режиму. Як зазначив Ф.Фукуяма, „Можливо, одним із самих руйнівних наслідків соціалізму, як він практикувався у Радянському Союзі та країнах Східної Європи, було знищення громадянського суспільства, що перешкоджає виникненню як ринкової економіки, так і стабільної демократії. Ленінська держава без вагань знищила всіх потенційних суперників, від „командних висот” економіки до незліченних селянських господарств, дрібних компаній, об'єднань, церков, газет, добровільних асоціацій, тощо, аж до самої родини” [3].
Після краху комуністичного режиму у пострадянських країнах, була зроблена спроба побудувати ринкову економіку, правову державу та громадянське суспільство за західними зразками. Але „модернізації навздогін” виявилася малоуспішною. Включення до економічної та політичної систем окремих модерністських моделей підірвало структуру пострадянського суспільства, однак не перетворило його на модерністське („західне”).
Інструментальні інновації за відсутності раціональної культури ділових відносин і демократичних цінностей виявилися малопродуктивними. Окремі соціальні інститути (зокрема, громадські організації), що позиціонуються як сучасні, у дійсності продовжують функціонувати як традиційні. Виникає ефект “квазі” – квазіринок, квазіпарламент, квазіпартії, квазігромадськість. Непрозорість, непублічність, ірраціональність, парадоксальність, популізм лідерів та схильність населення до авторитаризму, стали характерними рисами сучасної політичної та економічної культури в Україні.
3. Індивідуалізація – загальна тенденція . Формування суспільства споживання (в США – у 40-х роках, в Західній Європі – у 50-60-х рр., в Україні наприкінці 90-х років ХХ ст.), розвиток засобів зв'язку, електронних ЗМІ та форм особистого дозвілля, соціальна та моральна емансипація зумовили посилення індивідуалістських тенденцій. Люди стали менше проводити час разом, рідше стали об'єднуватися для спільної реалізації власних інтересів. Сімейне життя, що являє собою найменшу, базову форму об'єднання людей, з 60-х років XX століття поступово втрачає своє значення, одночасно різко збільшилося число розлучень і батьків-одинаків. Крім сім'ї, поступово занепадають такі форми об'єднань, як сусідство, співробітництво на робочому місці. Водночас різко зріс загальний рівень недовіри.
„Помаранчева революція” у багатьох породила сподівання, що події кінця 2004 р. стануть початком активного зростання громадської свідомості та самодіяльності, дадуть поштовх для формування громадянського суспільства. Однак цьому не судилосф статися. „Помаранчеві” вожді зосередилися на реалізації власних матеріальних та владних амбіцій. Необхідність проведення демократичних перетворень, які створили б підґрунтя для розвитку ринкових відносин, інституту приватної власності, правової держави та громадянського суспільства була відверто проігнорована.
У стосунках з народом влада досить швидко осідлала коника популізму. Особливого успіху в цьому набула Ю.Тимошенко. Потреба у демократизації суспільного життя була замінена збільшенням розмірів соціальних витрат. Обґрунтовану, системну соціальну політику підмінили практикою „роздачі грошей” з бюджету. Легальні «соціальні» виплати прийшли на заміну продуктовим пайкам, які роздавали під час виборів.
Електоральні відносини почали набувати характеру відвертої корупції. І без того схильні до патерналізму, українці охоче сприйняли клієнталістську схему взаємин, яка передбачала електоральну підтримку політика в обмін на економічно необґрунтовані виплати. Якщо раніше головною зброєю політика-демагога було лише красномовство і безвідповідальні обіцянки, то зараз виборців запрошували взяти участь у „дерибані” суспільних коштів, пропонували свою „часточку” у разі успіху електорального проекту.
Одночасно з патерналістськими настроями в Україні посилюються авторитарні настрої. Багато хто прагне „сильної руки”, яка б навела правильний порядок, навіть за рахунок обмеження громадянських прав. Нескінченні вибори, політичні конфлікти, публічне з'ясування стосунків між представниками конкуруючих політичних стало усім вже набридати. Українські громадяни воліють до визначеності, стабільності, навіть за рахунок демократичних цінностей.
Однак, слід зазначити, що авторитарно-патерналістський порядок (або як його ще називають – „керована демократія”), з яким пов ' язують сподівання на стабільність і сталий розвиток, сам дуже уразливий – сильніше навіть, ніж демократична система. Демократія ж, передбачає, що у випадку кризової ситуації політичне угруповання політичного класу, яке перебуває при владі віддаляється від справ, а його замінює інше (опозиційне) угруповання. При цьому основи режиму залишаються непорушними, тому що то одна, то інша частина політичного класу виконує роль демпфера, який приймає на себе удар й оберігає систему в цілому.
Інша справа – керована демократія. Реально вона тримається не на терорі (це прерогатива тоталітаризму), і не на ідеї, що надихає, а на досить прагматичній суспільній угоді, хоча й негласній. Її суть у тім, що більшість громадян погоджується на певне обмеження своїх прав і свобод в обмін на почуття впевненості в завтрашньому дні та скромний, але стабільний добробут. Саме на такому договорі трималися пізньокомуністичні режими СРСР та Східної Європи. Угорський, найефективніший зразок вказаної угоди був пойменований „гуляш-соціалізмом”; у Біблії те же саме названо „сочевичною юшкою”.
При режимі „сочевичної юшки” немає угруповання, що демпфірує конфлікт, яке можна викинути, поставивши натомість інше, а вимоги щодо стабільності, життєвого рівня становлять суть суспільного договору. Коли через економічні проблеми (хоч об'єктивного, хоч суб'єктивного характеру) влада не в змозі далі відкуповуватися від своїх громадян, ті не бачать сенсу в однобічному дотриманні контракту, тобто у відмові від прав і свобод, що більше не компенсується. Те, що для демократії – досить рідкий випадок системного краху, для керованої демократії є гарантованим наслідком усякої затримки у виконанні контракту.
Крах світової системи соціалізму наприкінці 80-х – приклад розірваного контракту. Лояльність до режиму почала стрімко падати. Владі не стало чим відкуповуватися від громадян, а рішучості триматися далі засобами прямого терору теж не було.
Міжнародна економічна криза вже нанесла теперішньому політичному режиму в Україні нищівного удару. Адже те, що його зв'язує з українськими громадянами – це лише „сочевичний контракт”, позбавлений будь-якого ідейного натхнення, якихось цінностей. І навряд чи режим врятують нові домовленості з олігархами.
Можливо, той високий рівень колективної громадської дії на основі неформальних норм і цінностей, що був досягнутий на Майдані у межах великої групи людей (різної освіти, віку, статі, майнового стану, соціального та політичного досвіду, нарешті регіональної приналежності), ще довго буде недосяжним показником для громадянського суспільства в Україні, але через це його значення для розвитку демократії та соціального капіталу в нашій країні не стає менш значущим. Навпаки, завдяки подіям осені 2004 р. українці отримали, так би мовити, свій національний еталон дієвості громадянської взаємодії та сили громадянського духу. Цінність цього еталону, на мою думку, полягає у тому, що він є результатом не теоретичних досліджень, а сформувався під час практичної дії громадян, так би мовити, в польових умовах. Думаю, що саме у цьому контексті феномен Майдану ще чекає на своїх дослідників, у тому числі й тих, чий науковий інтерес лежить у сфері формування та розвитку соціального капіталу в Україні.
соціальний капітал самоорганізація громадський
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Украинское общество в европейском пространстве / Под ред. Е.Головахи, С.Макеева. – К., 2007.
2. Політичний портрет України. – 2007. - № 37-38. – С. 367.
3. Фукуяма Ф.Доверие: социальные добродетели и сотворение благоденствия (http://magazines.russ.ru/nz/2001/2/fook.html)