Релігія як соціокультурний інститут, його функції

РЕФЕРАТ

На тему:

Релігія як соціокультурний інститут, його функції

Однобічність у тлумаченні релігії мож­на подолати, розглядаючи її як соціаль­ний інститут, розкриваючи її зміст че­рез виконувані нею функції в суспі­льстві.

Релігія як соціальний інститут
є сис­темою соціальних норм, ролей, історично сформованим комп­лексом вірувань і звичаїв, ритуалів (культів), стандартів пове­дінки, духовних цінностей і заповідей, що містяться в духов­них текстах, за допомогою яких організується, спрямовується і контролюється релігійна діяльність людей.

Релігія як соціальний інститут існує на двох рівнях:

1) ціннісно-нормативному,
що є складною системою вірувань, символів, цінностей, духовних заповідей, які містяться в релігій­них текстах (у християн — Біблія, у мусульман — Коран). З них віруючі дізнаються про релігійні тлумачення будови світу, при­роди, черпають інформацію про космос, людину, суспільство. Із цих знань формуються поняття та ідеї, що справляють сильний вплив на психіку та емоції віруючих, породжуючи страх, радість, любов до Бога. Релігійні знання й вірування можна розглядати як ціннісні системи, котрі посідають неабияке місце в духовній культурі суспільства, бо здатні змінювати поведінку людини. Во­ни вміщають моральні цінності й настанови, які акумулюють у собі норми і правила людського співіснування, що вироблялися протягом віків. Так, в українському православ'ї виокремлюються сім дарів Святого Духа: мудрість, розум, порада, мужність, знання, побожність, страх Божий,
а звідси дев'ять дарів Свято­го Духа, які мають визначити сенс життя віруючого. Це любов, радість, спокій, довготерпіння, добродушність, милосердя, віра, покірливість, стриманість;

2) організаційному,
тобто церковному. За релігійно-етично-господарського підходу, розробленого М. Вебером, усю людську спільноту умовно поділяють на народи іудео-християнсько-мусульманських традицій (Захід), що репрезентовані індуїзмом, буддизмом, конфуціанством і даосизмом (Схід — індійці, китай­ці та ін.).

Розглядаючи світогляд іудео-християнсько-мусульманських
народів, Ю. Павленко визначає такі притаманні їм переко­нання:

· розуміння духовної основи буття як особистого Бога, творця і судді видимого світу;

· уявлення про людину як істоту, створену Богом за своїм об­разом і подобою, наділену, відповідно, розумом, почуттям, свободною волею і діяльною природою; цим людина принципово виділяється з-поміж безлічі інших живих істот;

· погляд на світ як на творіння (а не прояв або породження) Бога, принципово відмінне по суті від Бога і передане в користу­вання людині для задоволення її природних потреб, як предмет праці;

· віра в єдине (один раз дане) життя кожної конкретної люди­ни, брак однозначної відповіді на питання, чи існувала душа до народження в тілі та очікування вічної відплати (у Пеклі або в Раю) за вчинені протягом життя діяння.

Індуїзму, буддизму, конфуціанству і даосизму притаманні інші переконання:

· божество уявляють як імперсональну, ірраціональну або принаймні абсолютно незбагненну першореальність, що являє себе або розкривається в явищах видимого світу (Брахма, Дао тощо);

· уявлення про людину як прояв цієї божественної трансцен­дентності у своїй основі тотожній їй, але, по суті, таким самим чином і такою мірою, як і все живе, як і всі феномени видимого світу;

· погляд на світ як на «позірний» (а в деяких доктринах взагалі ілюзорний) та в будь-якому разі неадекватний його су­тності прояв (еманацію) божественної основи буття (Майа тощо);

· віра в нескінченність феноменальних проявів індивідуаль­ного духу через множинність перевтілювань, що означає запере­чення унікальності власного «Я» і його потенційну тотожність з усіма іншими явленими у світі явищами, принаймні з живими іс­тотами;

· етичний релятивізм, що виходить з відносності моральних норм не універсальних, які стосуються всіх людей, а таких, що мають сенс лише щодо конкретних груп людей;

· людина зобов'язана жити за певними правилами лише тією мірою, якою вони визначені для всієї множини людей відповід­ного статусу, але при цьому не є обов'язковими для людей інших статусів.

Якщо перший комплекс ідей і уявлень найбезпосереднішим чином визначає високоекстравертовану активність представників конфесій, то другий — культивує здебільшого не діяльне, а спо­глядальне ставлення до навколишнього світу. При цьому поведінкові етапи істотно різнилися. Конфуціанство характеризу­валося браком містики, обожненням імператора, орієнтувало людину на наполегливу працю, але не з метою власного збага­чення, а на благо її соціуму, тоді як індуїстсько-буддийська свідомість, якій притаманним було моральне вдосконалення че­рез відсторонення від життя, ставилася до практичної діяльності здебільшого негативно, як до чинника, що відволікає від аске­тичного самовдосконалення.

Е. Дюркгейм у праці «Елементарні форми релігійного життя. Тотемічна система в Австралії» (1912) аргументовано обґрунту­вав висновок, що релігія як чинник соціальної інтеграції
виконує в суспільстві певні необхідні для його існування функції.

К. Маркс
розумів релігію як важливий соціальний чинник, що виконує досить реальні функції в суспільстві:

· ідеологічну,
бо виправдовує існуючі соціальні порядки;

· компенсаторну,
бо є «серцем безсердечного світу» (страж­дання на цьому світі не даремні, вони матимуть винагороду в майбутньому житті).

М. Вебер
гадав, що головна функція релігії — визначення сен­су раціоналізації людської діяльності.
У праці «Протестантська етика і дух капіталізму» він довів, що протестантизм сприяв ра­ціоналізації економічної діяльності і вихованню аскетизму, що його ідеологія привела до вершин успіху саме представників протестантизму, який проповідує аскетизм, помірність, вимогли­вість до себе і свого оточення.

Більшість вітчизняних соціологів додержуються думки, що соціальний інститут релігії виконує інтегруючу, регулятивну, психотерапевтичну та комунікативну функції.

Інтегруюча функція