Соціальні інститути, їх види і функції

РЕФЕРАТ

На тему:

Соціальні інститути, їх види і функції

Необхідною передумовою соціальної інтеграції і стабільності су­спільства є наявність загальносуспільної системи цінностей — спі­льної мови, спільних ідеалів, моральних норм, вірувань тощо. їхня інтеріоризація
(засвоєння) забезпечує інтеграцію особис­тості в соціальну систему, а отже, є най­першою умовою нормального функціону­вання суспільства.

Конкретним механізмом, що забезпечує соціальний порядок, інтеграцію, стійкість і стабільність суспі­льства, його відтворення, є соціальні інститути.

Як проблема соціологічного вивчення соціальні інститути бе­руть початок з часу становлення соціології як самостійної науки. Ще Г. Спенсер
розвиток регулятивної системи суспільства поєднував з розвитком соціальних інститутів. Він уважав, що со­ціальні інститути («інституції») є складниками каркаса соціуму
і виникають у результаті процесу диференціації суспільства.

Е. Дюркгейм
тлумачив природу соціальних інститутів у контексті цілісності суспільства. Суспільство, на його думку, є органічною цілісністю, що складається з окремих груп та інсти­тутів, кожний з яких відіграє свою функціональну роль. І голов­не завдання науки про суспільство — відкрити, яким чином постали інституції — політичні, юридичні, моральні, економіч­ні, релігійні тощо, які причини породили їх, яким життєвим по­требам вони відповідають.

Вітчизняний соціолог дореволюційної доби М. Ковалевський
виокремлює суспільні і політичні інститути (установи), порівня­льна історія яких, на його думку, власне, і є предметом соціології.

Видатний російсько-американський соціолог П. Сорокін,
ви­вчаючи соціальні інститути, класифікував їх, аналізував їхні фун­кції в системі соціальної взаємодії суспільства і розглядав ці інститути як механізми соціального тестування, селекції і розподі­лу індивідів у суспільстві.

Соціальні інститути стають центральним поняттям соціології для сучасного американського соціолога Р. Парсонса,
а саму со­ціологію він визначає як науку про інститути. У його тлумаченні інститути є зразками, що окреслюють фундаментальний зміст поведінки, якої ми маємо право очікувати від осіб, що виконують важливі стосовно структури ролі в системі суспільства.

Як свідчить дослідження сучасного вітчизняного соціолога С. Войтовича,
у свій час у радянській соціології не виробився конкретний підхід до визначення соціальних інститутів. Вони розглядалися як сукупності елементів різного рівня і порядку, як суб'єкти діяльності, як предмет діяльності чи функції тощо. Уна­слідок такого тлумачення соціальних інститутів до їх складу по­трапляє наука, матеріальне виробництво, мистецтво тощо. З ін­шого боку, соціальним інститутом уважаються тільки якісь компоненти або суттєві властивості, що трансформують певне соціальне явище в соціальний інститут. Отже, соціальний інсти­тут визначається як певна форма соціальності, стабільне утво­рення, організована група людей, функціонально єдина система установ, політична організація.

Досить поширеним у радянській і зарубіжній соціології було визначення соціальних інститутів за сферами життя. Відповідно до цього інститути поділялися на економічні, духовні, політичні тощо (див. рис). Інакше кажучи, усі соціальні утворення в різних сферах суспільного життя приписували до соціальних інститутів. Майже всі перелічені підходи до визначення соціальних ін­ститутів, як свідчить аналіз С. Войтовича, визнають їх функціо­нальну здатність налагоджувати суспільне життя
і соціальний порядок
через узгодження, об'єднання, організацію та інтеграцію намірів і поведінки соціальних суб'єктів, структурних і функціо­нальних компонентів соціальної системи.

Більшість соціологів пояснюють соціальні інститути насампе­ред як сукупність норм і цінностей,
в яких втілено значущість (як для кожного індивіда, так і для суспільної системи) певних зразків поведінки.

Російський соціолог С. Фролов
стверджує, що соціальний інс­титут
— це організаційна система соціальних зв'язків і норм, яка об'єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основні потреби суспільства. Під суспільними цінностями він розу­міє стандартизовані взірці поведінки в групових процесах, а під си­стемою соціальних зв'язків — переплетіння ролей і статусів, за допомогою яких ця поведінка здійснюється й утримується в пев­них межах. Наприклад, в інституті родини сукупністю суспіль­них цінностей є кохання, сімейне життя, турбота про дітей, по­вага до батьків; суспільними процедурами є виховання дітей, допомога старшим, ведення домашнього господарства; вико­нуються ролі чоловіка, дружини, дітей, сина, брата тощо. Будь-який соціальний інститут виникає і функціонує, задовольняючи певну потребу. Якщо потреба стає незначною або взагалі зни­кає, то існування інституту втрачає сенс.

Види соціальних інститутів

Проте є інститути, конче необхідні суспільству, покликані до життя вічними цінностями. Учені зазначають, що таких інститу­тів принаймні п'ять: сімейні, політичні, економічні, освітні й ре­лігійні.
Зважаючи на те що нині стали дуже важливими цінності науки, до цього переліку можна було б додати інститут науки. Соціальна діяльність
і медицина,
що також починають характе­ризуватися жорстко встановленими взірцями і нормами поведін­ки, теж мають бути віднесені до інститутів.

До кожного інституту входить багато груп, які визначають інституційну поведінку. Так, інститут освіти реалізується через школи, вузи тощо, інститут родини — через конкретні сім'ї, ін­ститут релігії — через церковні організації і т. д.

В. Оссовський
зводить пояснення змісту соціальної інститу­ції до такої структуризації:

· група осіб, покликана виконувати організаційно-ділові фун­кції,
важливі для певної спільноти;

· форма організації комплексу соціальних дій,
які виконують­ся певними членами групи від імені всієї спільноти;

· комплекс установ і знарядь діяльності,
які дають змогу певним членам групи виконувати публічні функції, що мають на меті задо­волення потреб групи і регулювання поведінки її членів. Специфіч­ними ознаками інституції є сталість її форми, орієнтація на розв'яза­ння основних соціальних проблем, культурний статус і культурна легітимність.

Отже, соціальні інститути
— це певні форми організації і регулювання суспільного життя (політика, економіка, сім'я, релі­гія, освіта), що історично склалися і забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, включають сукуп­ність норм, ролей, взірців поведінки, дописів, спеціальних уста­нов, систему контролю. Інституційна діяльність є формою люд­ської діяльності, яка ґрунтується на чітко розробленій системі правил і норм, а також розвинутому соціальному контролі за її виконанням. Вона здійснюється людьми, об'єднаними в групи, асоціації, де є поділ на статуси і ролі згідно з потребами групи чи суспільства. Таким чином, інститути підтримують соціальну структуру і порядок у суспільстві.

Без соціальних інститутів жодне сучасне суспільство існувати не може. Інститути є символами порядку й оргіназованості в су­спільстві.

Кожен соціальний інститут має спільні
з іншими інститутами ознаки: настанови і взірці поведінки, культурні символи й утилі­тарні риси, кодекс усний і письмовий, ідеологію (див. табл.).

Так, наприклад, інституту родини притаманні такі настанови і взірці поведінки, як прихильність, лояльність, відповідальність, повага; держави — законопослух, лояльність, субординація; освіти — прагнення до знань; бізнесу — підприємливість, економічність, прибутковість; релігії— поклоніння, лояльність, ушанування.

Сім'я має такі символічні ознаки: культурні — шлюбна обруч­ка, весільний ритуал; утилітарні — будинок, квартира, меблі; ко­декс — сімейні заборони і дозволи; ідеологія — романтичне ко­хання, соціально-психологічна сумісність, індивідуалізм тощо.

Крім спільних ознак інститути мають і специфічні, які залежать від потреб, що їх вони задовольняють. Деякі інститути не мають по­вного набору ознак. Це свідчить про те, що вони недосконалі, не розвинулися або занепали. Якщо ж таких інститутів більшість, то це означає, що суспільство, в котрому вони функціонують, перебуває в глибокій кризі чи на початковій стадії розвитку.

Соціальні інститути як підсистема соціального цілого, діяль­ність котрої зв'язана з реалізацією життєво важливих потреб за­гальної системи, є основою всього соціального життя й забезпечує життєдіяльність людей через виконання певних функцій (див. рис).

Види функцій соціальних інститутів

Можна вважати, що основною функцією кожного інституту є задоволення суспільних потреб.
Проте для здійснення цієї функ­ції інститут має виконувати низку явних функцій, що забезпечу­ють спільну діяльність людей, які намагаються задовольнити власні потреби; це — регулятивна, інтегративна, транслююча та комунікативна функції.

Регулятивна функція
проявляється в тім, що функціонування соціальних інститутів забезпечує закріплення та відтворення суспі­льних відносин, створюючи певні шаблони поведінки. Уся життєді­яльність кожної людини відбувається через її участь у функціону­ванні різних інститутів. Людина, виконуючи ті чи ті ролі, додер­жується певних правил і знає, чого можна очікувати від людей, з якими вона взаємодіє. Саме за допомогою інститутів забезпечується передбачуваність поведінки, коли кожна людина задовільняє ролеві вимоги, тобто її дії відповідають соціальним очікуванням. Таке ре­гулювання є необхідним для спільної діяльності.

Інтегративна функція
полягає в забезпеченні згуртування, взаємозалежності і взаємовідповідальності членів суспільства, що відбувається під впливом інституціоналізованих норм, пра­вил, санкцій і системи ролей. Інтеграція людей в інститути перед­бачає консолідацію чи об'єднання зусиль, мобілізацію кожним членом групи своїх ресурсів для досягнення спільної мети і узго­дження особистих цілей із цілями інших членів групи.

Транслююча функція
полягає в передаванні соціального до­свіду новачкам соціальних інститутів. Це допомагає їм адаптува­тися до цінностей, норм, ролей інституту і забезпечує нормальне його функціонування. Так, виховання дітей у сім'ї спрямоване на додержання сімейних традицій; церква залучає якомога більше людей до відповідної віри; державні установи орієнтують грома­дян на дотримання норм закону.

Комунікативна функція
полягає в розповсюдженні інфор­мації як у самому інституті з метою управління його діяльністю, так і в його взаємодії з іншими інститутами.

Окрім явних
функцій, що розкриваються як визнана частина цілей соціальних інститутів, вирізняють ще й латентні
функції, котрі здійснюються несвідомо і можуть офіційно не визнаватись.

Явні функції є необхідними і очікуваними. Вони формуються й декларуються в кодексах і закріплені в системі ролей та стату­сів. Коли інститут не може впоратися з виконанням своїх явних функцій, вони можуть бути передані іншим інститутам.

Поруч з прямими результатами дії соціальних інститутів існують такі, що не передбачаються заздалегідь і не є безпосередніми цілями цих інститутів. Наприклад, церква має на меті поширення віри з до­помогою повчання і переконування. Проте незалежно від її мети з'являються фанатики, які починають гоніння на іновірців, і замість єднання починається розбрат. Отже, лише розуміння латентних функцій інститутів дає можливість уявити справжню картину соці­ального життя.

Будь-який соціальний інститут успішно функціонуватиме тільки за певних умов:

1) наявність відповідних норм і приписів,
що регулюватимуть поведінку людини в межах інституту;

2) інтеграція інституту в соціально-політичну, ідеологічну й ціннісну структуру суспільства,
що забезпечує формально-правову основу його діяльності, з одного боку, і можливість здійс­нювати соціальний контроль над інституціональними типами дія­льності — з другого;

3) наявність матеріальної бази,
яка б забезпечувала успішне виконання інститутом нормативних приписів і здійснення соці­ального контролю.

Перша умова
передбачає наявність функціонально-ролевих обов'язків, зумовлених поділом праці у структурі певного соці­ального інституту. Наприклад, в економіці, на промислових під­приємствах існують положення про структурні відділи, посадові інструкції для окремих

працівників, де визначено їх права та обов'язки, а також система службового підпорядкування й субординації.

Друга умова
означає, що коли цінності, культивовані органі­зацією, котра претендує на статус соціального інституту, не збі­гаються із загальносуспільними, то її діяльність не сприйматиме­ться суспільством як легітимна.

Третя умова
є добре зрозумілою сама по собі. Жодний соці­альний інститут не може існувати без матеріальної основи — ані держава, ані релігія, ані культура, ані сім'я. Для виконання своїх функцій інститути мають необхідні матеріальні засоби, ресур­си, установи, у межах яких вони організовують і контролюють діяльність людей, здійснюють управління соціальними діями і зв'язками тощо. Саме через соціальні інститути індивід зв'язаний із суспільством. їхня діяльність забезпечує впев­неність індивіда, що ту чи ту його потребу буде задоволено, а мету його дії буде досягнуто.

Зовні соціальний інститут виглядає як сукупність осіб, уста­нов, які наділені певними матеріальними засобами та ресурсами і здійснюють конкретні соціальні функції.

Загалом соціальний інститут характеризується наявністю та­ких ознак:

· цілі
діяльності;

· конкретні функції,
що забезпечують досягнення цілей;

· низка соціальних статусів і ролей, притаманних тільки да­ному соціальному інституту.

За характером цільових функцій соціальні інститути поділя­ються на:

· нормативно-орієнтувальні,
що здійснюють морально-етич­ну орієнтацію поведінки індивідів, утверджують у суспільстві за­гальнолюдські цінності, спеціальні кодекси та етику поведінки;

· нормативно-регулювальні,
що здійснюють регулювання по­ведінки на основі норм, правил, спеціальних приписів, закріпле­них у юридичних та адміністративних актах. Гарантом їх вико­нання є держава, її представницькі органи, зокрема адміністрації установ, підприємств тощо;

· церемоніально-символічні та ситуаційно-конвенційні,
що визначають правила взаємної поведінки, регламентують способи обміну інформацією, комунікативні форми неофіційної суборди­нації (звернення, привітання, схвалення/несхвалення тощо).

Визначення ролі соціальних інститутів
у соціальних змінах і розвитку можна звести до таких двох взаємозв'язаних дій:

1) забезпечення переходу до якісно нового стану соціальної системи, її прогресивного розвитку;

2) руйнування соціальної системи чи принаймні її дезорга­нізація.

Інституціональний аналіз дає змогу з'ясувати причини негатив­них явищ, що зумовлюють соціальну дезорганізацію та кризові явища в суспільстві. Ключовим моментом у розвитку процесів дезорганізації є руйнування соціальних інститутів, що створює ситуацію, яку Е. Дюркгейм назвав аномією,
— коли індивіди не можуть інтегруватися в основні інститути суспільства і не ви­знають найбільш значущих соціальних норм.

Аномія характеризується втратою соціальними інститутами мети діяльності, послабленням нормального регулювання пове­дінки людини в головних сферах життєдіяльності; втратою чіт­кого визначення соціальних норм, послабленням механізму со­ціального контролю, зростанням соціального напруження. А це означає, що діяльність соціальних інститутів набуває дисфункціонального характеру, перестає задовольняти потреби суспіль­ства, нові умови його життєдіяльності. Отже, головним агентом соціальних змін є соціальні інститути,
а не соціальні групи і класи, як уважають марксисти. Річ у тім, що класи (коли не йдеться про політичну революцію) можуть впливати на хід су­спільного розвитку лише через інституціоналізовані форми ді­яльності, які спрямовуються й координуються в межах певних ціннісно-нормативних комплексів. Тобто соціальний розвиток суспільства відбувається через розвиток самих соціальних інститутів і налагодження регламентованих соціальних зв'язків. Що більш інституціалізованим є суспільство, то більші можли­вості воно надає для прогресивного розвитку.

Інституціалізація
— це процес виникнення стабільних взір­ців соціальної взаємодії, що ґрунтується на формалізованих нор­мах, правилах, законах, звичаях, ритуалах; приведення їх у сис­тему, здатну прогнозувати соціальну поведінку в певних соціаль­них ролях — батьків, службовців, священиків тощо. Інакше ка­жучи, інституціалізація — це заміна спонтанної поведінки на пе­редбачувану, котра очікується й регулюється.

Інституціалізація — тривалий та складний процес. її ознаками
є:

· оформлення соціальної групи,
для якої певна діяльність стає професійною;

· зміна якості самої діяльності,
яка стає ролевою, цілеспря­мованою, ієрархічною;

· поява спеціальних закладів,
у яких відбувається ця діяль­ність;

· виникнення регулюючих її норм,
що в міру розвитку профе­сійної діяльності розділяються на моральні та правові.

Інституціалізація проявляється у формуванні певної ідеоло­гії,
яка є підґрунтям для створення зразків поведінки, ритуа­лів, символів і надає організації та її цілям характеру суспіль­ної місії.

Зрілість суспільства визначається різноманітністю соціальних інститутів, їх розвиненістю, здатністю задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільнот.

Розвиток соціальних інститутів
відбувається двома способами:

· виникнення нових соціальних інститутів.
Так, в Україні в процесі становлення державності створюються такі важливі соці­альні інститути, як освіта, наука, армія, дипломатія тощо;

· удосконалення вже існуючих соціальних інститутів,
по­глиблення спеціалізації їхніх функцій, відокремлення від них но­вих соціальних інститутів. Так, із загальної судової системи на­роджується Конституційний суд України, з'являється незалежний інститут слідства тощо.

Намагаючись задовольнити свої потреби, люди шукають за­соби це зробити. У процесі суспільної практики виникають певні шаблони, взірці поведінки, які згодом підтримуються громадсь­кою думкою і закріплюються законом. Так, працюючи в бізнесі, люди, прагнучи задовольнити потребу в нагромадженні коштів та позиках, створили банки, які згодом виокремилися з бізнесу в самостійний інститут.

Найбільш важливими соціальними інститутами сучасного су­спільства є:

· економічні,
що регулюють соціальні зв'язки в господарській сфері, забезпечують процес виробництва, виконують норматив­но-розподільну функцію, розподіляючи та перерозподіляючи ма­теріальні блага чи їх еквіваленти. Вони формують економічний потенціал суспільства, підтримують стійкість його соціальної структури, розмежовують організації і професійно-статусні групи за способами і якістю споживання, за типами способу життя;

· політичні,
що регулюють соціальні зв'язки з приводу вико­ристання влади, її здійснення та розподілу. Політичні інститути встановлюють і підтримують політичну владу соціальної групи, що домінує в суспільстві, забезпечують відтворення і стійке збе­реження ідеологічних цінностей;

· культури та соціалізації,
діяльність яких зв'язана з розвит­ком і поширенням культури, соціалізацією особистості, засвоєн­ням нею соціальних цінностей. Соціокультурні інститути засво­юють, а потім відтворюють культурні та соціальні цінності, на­громаджувані в процесі соціальної діяльності, залучають індиві­дів до певних субкультур, а також регулюють їх соціалізацію че­рез засвоєння стійких соціокультурних стандартів поведінки, за­хист відповідних цінностей і норм.

Одним з найважливіших соціокультурних інститутів є сім'я.
Його діяльність, відносини між батьками та дітьми, методи вихо­вання тощо визначаються системою правових та інших соціаль­них норм. Поруч із цим інститутом функціонують соціокультурні інститути освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, культурно-виховні та ін.

Дещо виокремлюється тотальний інститут,
що характери­зується, за Е. Гофманом,
соціальною обмеженістю контактів з рештою суспільства, неподоланною дистанцією між різними соціальними ролями, формалізованим, жорстко контрольованим розпорядком життя. Це виправні колонії, військові табори, спецлікарні, монастирі тощо.

Усі соціальні інститути у своїй діяльності взаємозв'язані. Так, організація виробництва забезпечує сімейні потреби в квартирах, одязі, продуктах харчування; державна політика визначає перс­пективи розвитку освіти; торгівля враховує запити споживача, релігія впливає на розвиток освіти і діяльність державних уста­нов тощо.

Аналіз численних взаємозв'язків інститутів може пояснити, чому вони не можуть повністю контролювати поведінку своїх членів, забезпечуючи сумісність їх дій з інституційними норма­ми. Так, вузівська програма одна для всіх студентів вузу, але не­однаково всіма засвоюється. Інтереси студентів формувалися, починаючи з дитинства, — у сім'ї, дитсадку, школі. У юнаків і дівчат, які змалку розвивали свої розумові здібності, більшою мі­рою сформувалися інтелектуальні інтереси проти тієї молоді, що віддавала перевагу перегляду розважальних телепередач та чи­танню легковажної літератури.

Потреба гармонізувати систему ролей, що їх приписано інди­віду різними інститутами, може задовольнятися домовленостями між інститутами. Ураховуючи важливість певних інститутів у су­спільному житті, інші інститути намагаються контролювати їхню діяльність. Наприклад, у будь-якій цивілізованій країні відносини між окремими інститутами промисловості й торгівлі регулюють­ся державою за допомогою податків.

На інститут освіти намагаються впливати політичні установи, виробничі організації, церква та ін.

Інституційні ролі можуть конфліктувати через належність особистості, що їх виконує, до різних інститутів. Наприклад, ро­лі, зв'язані з орієнтацією на професійну кар'єру і на сім'ю. Тут має місце зіткнення норм і правил кількох соціальних інститутів. При цьому кожен інститут намагається якомога більше «відлучи­ти» своїх індивідів від виконання ролей інших інститутів, «втяг­нути» членів їх сімей до сфери своєї діяльності, щоб на них впливали єдині інституційні норми.

Між інститутами існує залежність; зміни в одному інституті, як правило, спричинюються до змін в інших. Проте це не озна­чає, що бракує інституційної автономії. Кожен з інститутів нама­гається зберегти недоторканними свої інституційні норми, пра­вила, кодекси та ідеологію. Соціальний порядок може бути забез­печений лише вдалим поєднанням взаємодії інститутів і збере­женням ними незалежності стосовно один одного.

У всіх складних суспільствах інститути потребують постійної організаційної підтримки, посилення ідеології, системи норм і правил, на які вони спираються. Це можуть забезпечити такі ро­леві групи членів інституту, як бюрократи, що стежать за інституційною поведінкою, та інтелектуали, які коментують і пояс­нюють ідеологію, норми і правила соціальних інститутів, а також соціальний розвиток суспільства в часових проміжках, котрі від­повідають інституційним нормам.

Наприклад, інтелектуали, які керуються інтересами комуніс­тичних політичних інститутів, намагаються довести, що сучасна історія розвивається згідно з передбаченнями К. Маркса і В. Леніна. Водночас інтелектуали, що обстоюють інтереси полі­тичних інститутів США, Західної Європи, доводять, що історія базується на розвитку ідей вільного підприємництва й демократії. При цьому лідери інститутів розуміють, що інтелектуали, вивча­ючи базові основи підтримуваної ними ідеології, можуть виявити не тільки її переваги, а й вади і почнуть розвивати конкурентну ідеологію, яка більше відповідає вимогам часу. У цьому разі ін­телектуали стають революційно налаштованими і намагаються реконструювати традиційні інститути. Саме тому за побудови то­талітарних інститутів їх прагнуть ізолювати від дій інтелектуалів. Така ситуація спостерігалась у Китаї в 1966 р., у СРСР — у перед­воєнні роки. Загалом історія свідчить, що будь-яка влада, що ґрунтується на вірі в здібності вождя (харизматична влада), а також влада насильницька, недемократична, намагається відмежуватися від інтелектуалів або повністю їх підкорити своєму впливові.

Таким чином, інтелектуали виконують подвійну роль: з од­ного боку, вони є корисними, бо можуть ерудовано захистити інституційні цінності, повагу до інституту, а з іншого — небез­печними, бо в пошуках істини здатні стати ворогами цього ін­ституту.

Література

1. Вебер М.
Протестантская этика и дух капитализма // Вебер М. Из­бранные произведения. — М., 1990.

2. Войтович С. О.
Соціальні інститути суспільства: рід, влада, влас­ність—К., 1998.

3. Гидденс
Э.
Социология // Социс. — 1994. — № 2.

4. Давыдов Ю. К.
История теоретической социологии. Введение // Со­цис. — 1991. — № 11.

5. Оссовсъкий В.
Соціальна організація та соціальна інституція // Соці­ологія: теорія, метод, маркетинг. — 1998. — № 3.

6. Смелзер Н.
Социология. — М., 1997.