Міністерство освіти України Інститут економіки та управління 03113, м. Київ, вул. Лагерна, 30-32 455-57-57, 56-65, 58-88 krok@iembl.kiev.ua Контрольна робота з історії України
Тема:
Студентки V курсу Юридичний факультет Терещенко Яна Вікторівна Київ 2000 р.
|
План:
1. Козаччина в обороні православної церкви.
2. Козацько-військове мистецтво.
3. Козацька символіка.
1.
Козаччина в обороні православної церкви.
Як і в політичному та соціально-економічному відношенні, центр церковної та культурної діяльності на Україні на початку XVII ст. також переміщується на схід. Безпосереднє сусідство Волині та Галичини з Польщею, де свого апогею сягнула католицька Контрреформація, зумовлювало те, що осередки українського православ'я на цих землях зазнавали її безперервного і згубного впливу. Так, коли в 1608 р. помер князь Костянтин Острозький, цей «стовп православ'я», його онука, новонавернена й фанатична католичка Анна Ходакевич, передала Острозьку академію єзуїтам. Львівське братство також почало занепадати, оскільки українські міщани більше не в змозі були підтримати його, терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той же час східні воєводства, що швидко розвивалися, перебували далеко від тиску польського католицизму. І знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ'я.
Рушійною силою православного відродження на ново освоюваних землях України була стародавня Києво-Печерська лавра. У 1610-х роках її архімандрит Єлисей Плетенецький, виходець із галицької знаті, згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан, зокрема Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарію Копистенського, Памву Беринду та Лаврентія Зизанія. Придбавши друкарський верстат, Плетенецький узявся здійснювати грандіозний видавничий проект, за яким протягом 15 років було опубліковано близько ЗО книг головним чином релігійного змісту. Це перевищувало загальну кількість усіх книжок, надрукованих на Україні до того часу. В 1615 р., отримавши гроші, заповідані багатою православною шляхтичкою Єлизаветою Гулевич, знать, міщани та духовенство Києва, натхнені цим прикладом, заснували при Богоявленській церкві братство.
Це братство підтримувало тісні взаємини із запорожцями. Початок цим контактам, ймовірно, поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові — місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. До 1610 р. вони настільки зміцніли, що козаки відкрито оголосили: «Ми підтримуємо православ'я і духовенство, що не зрадило нашої старої віри». У 1620 р. запорожці на чолі з Сагайдачним вступили до Київського братства і, що дуже важливо, всіляко сприяли висвяченню нових православних ієрархів. Ця подія мала величезне значення. Адже з укладенням Берестейської унії в 1596 р. та приєднанням до неї переважної більшості єпископів православна церква втратила своїх ієрархів. Коли патріарх єрусалимський Феофан висвятив кількох єпископів і рукопоклав Іова Борецького на митрополита київського, православні українці знову мали своїх церковних владик. Як і належало чекати, у католиків і греко-католиків цей «незаконний», як вони його оголосили, акт викликав лють. Однак польському урядові потрібна була підтримка козаків у веденні війни, тому він не втручався у справи, й нова православна ієрархія дістала визнання.
Події 1620 р. значно загострили ворожнечу між православними та греко-католиками. На додаток до розбіжностей із питань догми та церковних обрядів між ними розгорівся затяжний конфлікт за церковні володіння. Суперечка довкола права розпоряджатися церквами, монастирями із закріпленими за ними землями досягала такої гостроти, що у сутичках, які нерідко були заздалегідь спланованими битвами, з обох сторін гинули сотні священиків. Найбільшого розголосу набуло вбивство у 1623 р. греко-католицького архієпископа Йосафата Кунцевича натовпом православних віруючих, розлючених його спробами конфіскувати дві православні церкви. Занепокоєні братовбивчою боротьбою, кілька православних священиків, зокрема архієпископ полоцький Мелетій Смотрицький та ректор Київської братської школи Касіян Сакович, намагалися досягти компромісу, «що об'єднав би обидві Русі». Але хоч у Києві та Львові кілька разів скликалися собори, спроби примирення не мали успіху.
Розчаровані войовничою непримиренністю своїх православних співвітчизників, Смотрицький із Саковичем урешті-решт стали на бік греко-католиків. Тим часом інші представники православного духовенства звернулися за підтримкою до московського царя. Це не був безпрецедентний крок. Ще в 1570-х роках Львівське братство контактувало з православною церквою Московії, а на початку XVII ст. багато українських православних ченців утікали до Московії від переслідувань католиків. У 1625 р., переконаний в тому, що православ'я під владою Польщі не має майбутнього, митрополит Борецький звернувся до царя з проханням прийняти Україну під своє заступництво. Проте Москва реагувала з обережністю. Побоюючись викликати роздратування Польщі, вона надала українцям підтримку заохочуючи словом і грішми, не беручи зобов'язань стати на захист їхніх прав.
Боротьба між православними та греко-католиками спричинялася до такого хаосу, що врешті-решт у 1632 р. в неї втрутився польський уряд, нав'язавши компроміс. Православна ієрархія отримувала офіційне визнання, а власність, що викликала суперечки, ділилася між двома церквами. Одним із головних «архітекторів» цього компромісу став митрополит Петро Могила — провідний український релігійний діяч XVII ст. Нащадок знатного молдавського роду, Могила, як і багато його співвітчизників, дістав початкову освіту у Львівській братській школі. Закінчивши навчання в Парижі, він повернувся на Україну, щоб зробити кар'єру священика. В 1627 р., у 31-річному віці, він стає архімандритом Києво-Печерської лаври, а через п'ять років — митрополитом київським.
Скориставшись із відносного спокою, що настав після 1632 р., Могила проводить конче необхідні реформи у православній церкві, її культурних та учбових закладах. Разом із групою освічених богословів і письменників, яку часом називали Могилянським Атенеумом, він систематизував православні догми та обряди й підготував до друку перший православний Катехізис. Об'єднавши засновану ним у Києво-Печерській лаврі школу зі школою Київського братства, Могила заклав підвалини так званої Могилянської колегії, яка згодом стала одним із найважливіших учбових закладів слов'янського світу. Взявши за взірець єзуїтські школи, особливу увагу в колегії звертали на вивчення класичних дисциплін, особливо латини та польської мови. Грецькій мові, такій популярній колись у братських школах, вже не надавалося великого значення. Програма школи, заснованої Петром Могилою, свідчила про його прагнення поєднати традиції слов'янського православ'я з латинськими традиціями католицького Заходу. Але, захоплений культурою Заходу, митрополит Могила та коло його послідовників не розуміли, що латинські філософські трактати, історичні й поетичні твори приваблювали тільки невелику купку вчених-схоластів, а в українському суспільстві в цілому вони не знаходили широкого розуміння. Відтак між елітарними київськими схоластами та рештою українського суспільства поступово намітився культурний розрив.
У культурі українських верхів, тобто невеликої освіченої еліти, й далі панували релігійні теми. У більшості книжок, зокрема таких, як «Палінодія» Захарії Копистенського, «Зерцало богословія» Кирила Ставровецького, робилися спроби продемонструвати істинність православ'я, довести, що воно — єдиний шлях до людського спасіння. Навіть у «бестселерах» того часу, призначених для масового вжитку, порушувалися теми житія святих чи давався каталог чудес, що відбувалися в Києво-Печерській лаврі. У переважній своїй більшості ці книги писалися складною для розуміння церковнослов'янською мовою, котра все ще використовувалася на Україні як літературна. Проте чимдалі серед письменників поширювалася й «проста» мова. Так, Памва Беринда протягом 30 років складав свій «Лексикон», в якому подав до церковнослов'янських слів їхні українські відповідники. Новим фактом літературного життя того періоду стала зростаюча популярність поезії й особливо панегіриків. До найкращих зразків цього жанру належать «Вірші» Касіяна Саковича, написані на смерть Сагайдачного, та вірші, присвячені Петру Могилі. П'єси, що складалися й ставилися по школах, також були популярними і часто містили елементи народної творчості. В міру того як братські школи та Могилянська колегія випускали нові сотні студентів, а друкарні — нові книги, грамотність набувала на Україні дедалі відчутнішого поширення.
Якщо релігійне суперництво та західні зразки стимулювали культурний розвиток київської еліти, то в культурі народних мас і надалі знаходили відбиття землеробський стиль життя та умови пограниччя. Так, темами народних пісень, а багато з них мали давнє походження, були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. В них оспівувалися такі чесноти, як працьовитість, правдивість, висміювалися негідні вчинки. Найяскравішим виразом творчого духу народу в XVI—XVII ст. були думи. Їх співали мандрівні кобзарі в дні ярмарків чи релігійних свят, у козацьких таборах, на сільських майданах. В основному ці великі за розміром віршовані оповіді торкалися двох проблем, болючих для українського суспільства пограниччя: боротьба з турками й татарами та опір утискам шляхти.
Заселення прикордонних окраїн було досить характерним явищем початкового періоду східноєвропейської історії. Як на Україні, на Дніпрі, козаки з'явилися і в Росії, на Дону. Схожі соціальні групи виникли в Угорщині, Хорватії та інших християнських землях, на їхніх незалюднених кордонах з Оттоманською імперією. Але ніде ці «периферійні» стани не відігравали такої великої ролі в суспільстві, як козаки на Україні. Природно, що в умовах України значення порубіжного населення було неабияким. До того ж полонізація української верхівки змусила козацтво відігравати роль, яка в інших країнах належала дворянству. Внаслідок цього козак став ключовою постаттю не лише в історії України, а й у національній свідомості українців,— так, як ковбой в американців чи вікінг у скандінавів.
Поряд із зростанням значення козацтва новою енергією наповнилося українське релігійне й культурне життя. Київ знову став центром православ'я. Для релігійної та культурно
2.
Козацько-військове мистецтво.
Усе козацьке військо поділялось на три роди військ – піхоту, кінницю та артилерію. Вважають, що в піхоті служили тільки бідні люди, заможні або ж люди що миттєво здобули на війні коня завжди переходили до кінниці.
О існуванні кінниці у козаків вказується у літопису Самуіла Величка. Він пише, що у кожного доброго козака було по 2 коня, а коли козаки поверталися з перемогою то мали навіть по 5 коней. У народних думах та піснях козак без коня не можна уявити: козак і кінь також нерозлучні між собою, як люблячі один одного молоді чоловік та жінка.
Артилерія також безперечно існувала у козаків. Згідно слів Боплана, у козаків завжди існувало багато гармат, які вони ховали в найбільш потаємних місцях. Організовуючи великій похід, сухопутний або водний, козаки брали із собою та й артилерію. У козаків були особливі військові посади, так звані пушкарі, які завідували військовою артилерією, а для самої артилерії було особливе помешкання, пушкарня.
Поділяючись на піхоту, кінноту і артилерію, козаки не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець був міцний тільки пішки, а кінний – тільки верхом на коні. У козаків часто практикувались і спішування кінноти, і дія піхоти при гарматах, та й дія кінноти у пішому строю.
Згідно багатьох письменників минулих часів, кожний козак, ішовши на війну, брав із собою 5 або 6 рушниць. Також у козаків було велике число передвижних гармат.
Самий склад війська поділявся на полки і сотні; такий поділ, як засвідчують джерела, існувало вже на початку ХVІ ст. Тактичною одиницею війська, по точному розрахунку Коховського, була сотня, як сама підходяща одиниця для дрібних схваток з татарами, найголовнішими ворогами козаків.
Загальнорозповсюдженим засобом у козаків для захисту від ворогів під час степових походів був так званий стан. Табором пересувалися козаки, коли переслідували ворога у відкритому степу; табором виходили на бій і табором захищалися від ворогів. На козацькій мові табором називався чотирьох трикутний або круглий ряд возів.
В походах козаки не часто використовували осаду міст. З двох родів битв, кінної і пішої, козаки майстерніше були в останній: якщо б кінні козаки, по словам очевидців, відрізнялися, як піші в таборі, то вони б були непереможні, так як сотня їх в таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні декілька тисяч татар. Став лицем до лиця з ворогом, козаки вступали в бій не одразу, вони спочатку, закріпившись у таборі, відкривали канонаду по ворогу. Обстрілявши ворога висилали з свого табору найсміливіших, ловких і гострих на язик вершників для так званих “герцов”, інше кажучи “греча”, або “татарского танца”, т.т. окремих поєдинків, вдалих схваток і наїзницьких перестрілок. Піддразнюючи ворогів окремими схватками, козаки миттєво припиняли герци, складали загальний план атаки і відкривали ломову битву.
У справжній ломовій битві козаки віддавали перевагу атаці із флангів і з тилу. З цією ціллю вони поділяли усю чисельність свого війська на чотири частини: одну залишали у таборі, другу посилали у тил, а третю і четверту – на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін.
Одночасно із діями в тил і обидва фланги ворога, козаки направляли свої сили і проти фронту його: тут діяла козацька артилерія. Погромивши ворогів підряд декілька годин, козаки під кінець розривали передні ряди табору ворога, і в той же час припиняли пальбу із пушок і направляли з ручною зброєю у стан ворога свою піхоту.
Успіхи козаків на війні, крім хоробрості їх і постійного заняття військовою справою, пояснюються в значній мірі і досконалого знання той місцевості, серед якої козаки діяли проти ворога. Крім того, щасливий кінець більшості війн козаків з ворогом пояснюються й тим, що вони старалися діяти більш за все на моральну сторону ворога: так вони завжди ховали частину своїх сил а потім несподіваною появою здивовували ворога.
Відступали козаки з поля бою рідко, але якщо відступали, то робили це у великому порядку, завдяки своїм легким та рухливим коням, бистро.
Після походів козаки поверталися до Січі і перш за все приносили у січовій церкві благодарственне молебствие “Господу Вседержителю и пресвятой Богородице”.
3.
Козацька символіка.
Клейнодами називалися у козаків військові знаки, регалії або атрибути влади, при яких проходили у них великі та малі ради і які використовувались старшинами, відповідно посаді кожного з них. Малоруський літописець Самуіл Величко у 1648 році вказував на наявність у козаків таких клейнодів, як “корогва королевская, златописанная, барзо красная; бунчук, тожъ велце модній, зъ позлоцъстою галкою и древнемъ, булава сръбная позлоцъстая, зъло майстерно здъланная и каменіемъ честнимъ украшенная”. Пізніше, а саме у другій половині ХVІІІ ст., під клейнодами у козаків розуміли булаву, стяг, бунчук, печатку, пернач, литаври, значки та тростинки. Спеціальний історик козаків князь Семен Іванович Мишецкій, який знаходився на Січі з 1736 по 1740 рік, вважає належністю кошового на булаву, а палицю, “в которого кошевого вся честь состоит”. Також зображений кошовий отаман і в літопису Рігельмана, в її додатках до четвертої частини. Опис виборів козацької старшини в 1749 році вказує, що кошовий отаман, виходячи на майдан, брав із собою довгі оздоблені сріблом тростини, суддя – військову печатку, писар – велику срібну чорнильницю, асаул – просту палицю без оправи.
Вперше клейноди були жалувані війську ще у ХVІ ст. польським королем Стефаном Баторієм як ознаки особливої уваги зі сторони польського уряду до низових козаків.
Наступник гетьмана Самойловича гетьман Іван Мазепа у 1698 році відправив в дар війську прапор із зображенням на ньому Покрова пр.Богородиці і литаври та поверх того обіцяв потурбуватися для війська у великого государя “особливое военное знамя”. В 1708 році цар Петро Олексійович пожалував козацькому війську клейноди – стяг, бунчук, литаври і тростини кошовому отаману та військовому судді. Потім козацьке військо було пожалуване клейнодами Анною Іоанівною у 1736 році, та у 1743р. імператрицею Єлізаветою Петрівною.
В 1763 році, 6 лютого по сходженню на престол імператриці Єкатирини ІІ, війську, як видно із повного зібрання російських законів, також були пожалувані військові клейноди, тобто : булава, прапор, бунчук, печатка, пернач, литаври, значки та тростини. У справах князя Потемкіна-Тавріческого, які знаходяться у московському відділені архіва головного штабу, є реєстр “клейнодам”, які вислали з Петербургу козакам :
1) Прапор із зображенням св. хреста, російського герба і з титулами її імператорської величності, писаними на гордитурє.
2) Булава срібна позолочена з каміннями.
3) Пернач срібний з дерев`яним держаком.
4) Бунчук із срібним держаком, в якому кінські, з хвоста, коси, обшиті парчою та сіткою.
5) Чотири значка тафтяні білі з жовтими хрестами.
Прапор і значки поклали в один ящик, а в другий – булаву, пернач, бунчук і набалдашник до тростини, із наконечником.
Булавою називався “сквозной” срібний позолочений шар, іноді прикрашений коштовними каміннями, тт.. бірюзою, смарагдами, яхонтами, лалами, одягнений на металеву, іноді золоту з яхонтовими і смарагдовими “искорками”, або дерев`яний горіховий, “через смужку черний”, держак, гладенько виструганий, покрашений в темну фарбу і маючий до трьох з половиною четвертей довжини. Стягом, хоругвою або корогвою, і прапором називалася шовкова яскраво-червона хустка із зображенням на ній в середині або білого польського орла (коли були під польським урядом), або двухголового руського орла. Коли на військовій раді читалася царська грамота, то козаки поперед усього кидали до долу шапки, на шапки клали військові стяги, а потім вже слухали царське слово. Бунчуком називалась проста, покрашена в чорну фарбу палиця, на верхній кінець якої одівався мідний, іноді позолочений шар, а під самий шар владувалися покрашені білі і чорні коси із кінського хвоста із чотирма або шістьма косами поверх волосся. Військова печатка – круглої форми, зроблена із срібла з зображенням козака у шапці з гострим кінцем, у “кафтане” з ґудзиками по грудях, з шаблею та порохівницею при боці, з рушницею через ліве плече. В документі 1671 року, крім булави, бунчука і печатки, до військових клейнодів прилічується ще “камышина”, але яке вона мала значення, документ не пояснює.
Кожний із клейнодів складав приналежність тільки відомої особи козацької старшини. Булава давалася кошовому; вона трималася ним в правій руці під час військових рад; стяг або хоругв, дарувалося всьому війську, але носив його хорунжий; бунчук – кошовому, але носився бунчужним або бунчуковим товаришем, який тримав його під час походів над головою отамана, щоб попереджувати козакам що б`ються (куди веде їх вожак); військова печатка – військовому судді; курінна або палична, печатка – курінному отаману або паличному полковнику; пернач, або жезл, - полковнику, який носив його у себе за поясом.; литаври – усьому війську, але тримали в себе довбиш або политаврщик; значки – для всіх тридцяти восьми куреней, але тримали значкові товариші; тростини – військовому асаулу. Всі ці клейноди трималися в Покровській церкві, або у військовій скарбниці, від куди виносилися лише по особливій вказівці кошового отамана у зв`язку з загальною або частковою радою.
В імператорському Ермітажі знаходяться сімнадцять значків і один військовий стяг, хоругв, або корогва. Цей стяг зроблений із яскраво-червоної матерії. З лицьової сторони на ньому зображення: в середині великого двухголового орла із зірками над ним та навкруги нього, по праву сторону – спасителя, який благословляє козаків на брань, із сімнадцяти зірками кругом нього, з лівої сторони – архангела Михайла з вогненним мечем у правій руці. По краям знамені зроблений золотими буквами надпис.
Використана література:
1. Субтельний О.Україна. Історія.К., 1992р.
2. Полонська-Василенко.Історія України.К., 1997р.
3. Антонович В.Б.Коротка історія козаччини.К., 1991р.
4. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу.К., 1990р.
5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.Т.1, К., 1990р.