Впродовж останнього десятиріччя в Україні (як і на всьому «постсоціалістичному» просторі Східної Європи та СНД) відбувається глибока соціальна трансформація: утворюються нові політичні та економічні еліти, середні та маргінальні верстви, що відзначаються різною мірою солідарності, зближення та відчуження між собою.
Політична та економічна ситуація в країні вимагає від кожного відповіді на запитання «Хто Я?», «Хто ми?», внаслідок чого загострюється проблема особистісної й соціальної ідентифікації. У динамічному за своїм розвитком суспільстві, яке звільнюється від нав'язуваних згори соціально-політичних та ідеологічних стереотипів мислення, докорінно змінюється сама постановка цієї проблеми. Виникає потреба визначення приналежності особистості до певних ієрархічних страт як самими людьми в плані їх самоідентифікації, так і соціологами, філософами, які досліджують суспільні процеси і явища, що і обумовлює актуальність даної
проблематики.
Соціальна ідентифікація як спосіб пізнання набуває дедалі більшого значення у філософських дискусіях та емпіричних соціальних дослідженнях. Вже перші публікації 90-х років і висновки з досліджень процесів ідентифікації та самоідентифікації дають змогу наближатися до більш адекватного пізнання соціальної трансформації нашого суспільства. Всебічного аналізу ця проблема зазнала у працях Є.І. Головахи, О.Г. Злобіної, С.А. Макеєва, В.Л. Оссовського, А.О. Ручки, М.О. Шульги. [9], [21], [22], [39]
У Російській Федерації виконують аналогічний дослідницький проект під керівництвом В.О. Ядова «Альтернативи соціальних перетворень у російському суспільстві», у межах якого розглядають питання пізнання соціальних процесів, реідентифікації особистості, саморегуляції й прогнозування на цьому ґрунті соціальної поведінки особистості, особливості соціальної ідентифікації на різних стадіях життєвого циклу індивіда, семантичні простори соціальної ідентичності та соціальну ідентифікацію у процесах стратифікаційної мобільності. Перші підсумки цих досліджень містяться в публікаціях З.Т. Голенкової, Ю.Л. Качанова, Ю.М. Козирєва, Т.З. Козлової, Н.А. Шматко, В.О. Ядова. [40], [41], [8], [17], [18]
Таким чином, у сучасній соціально-філософській літературі значне місце посідає проблема пізнання соціальних процесів ідентифікації. Сформувалися два головних підходи: соціологічний (П. Бергер, П. Бурд'є, А. Грамші, Е. Дюркгейм, Е. Еріксон, Д. Лукач, Т. Лукман, П. Штомпка, А. Шютц) та соціально-психологічний (Г. Келлі, Р.Ліфтон, Г. Маркузе, Р. Мертон, Г.Мід, Д.Рісмен, З. Фрейд, Т. Шибутані). Крім цього, усвідомлено зв'язок процесів ідентифікації із соціалізацією особистості, з розвитком групової солідарності, соціально-економічними та політичними проблемами кризового суспільства.
Разом з тим залишаються практично не дослідженими багато аспектів ідентифікації як методу соціального пізнання: насамперед зміст цієї категорії, місце, роль та її співвідношення з методом ототожнення, а також питання, пов'язані із структурою ідентифікації як способу пізнання соціальної дійсності.
Метою дослідження
є визначення основних підходів до проблеми ідентифікації особистості у сучасній соціології.
Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:
- аналіз категорії ідентифікації особистості як методу наукового пізнання;
- дослідження основних підходів сучасних соціологів до проблеми ідентифікації особистості;
- обґрунтування методу ідентифікації у соціальних дослідженнях і розгляд його структури.
Об'єкт дослідження:
соціальне пізнання взаємодії особистості і суспільства у сучасній соціологічній науці.
Предмет дослідження:
вивчення ідентифікації особистості та основних підходів до цієї проблеми в сучасній соціології.
Теоретичне і практичне значення дослідження.
Визначення змісту ідентифікації особистості та основних підходів до вивчення даного питання в сучасній соціологічній науці має значне теоретичне й практичне значення при розробці досліджень, присвячених вивченню історії соціологічної думки, а також при відображенні даної проблематики в науковій літературі, в посібниках з соціології та в подальших наукових розробках.
Структура роботи.
Відповідно до мети, завдань дослідження курсова робота складається із вступу, двох розділів, які містять по п¢ять параграфів, висновків та списку використаної літератури, який складається з 41 джерела.
1. Ідентифікація як механізм соціалізації і становлення особистості
1.1. Зміст поняття «ідентифікація особистості»
Особистість це певна підсистема біопсихосоціальних утворень (системою в даному випадку виступає людина), де біо – та психогенні характеристики людини формуються за допомогою спадкових механізмів, а соціогенні риси пов’язуються з процесом соціалізації. При цьому, в процесі соціалізації за посередництвом активізації взаємодії з соціо – та націо – середовищем відбувається становлення суб’єктності особистості та самоототожнення її з певними групами. Індивід стає «повноцінною людиною», коли усвідомлює свою ідентичність як складну систему різних рівнів свідомості: індивідуальних і колективних, онтогенетичних і соціогенетичних. [34, 114]
Ідентифікація, у загальній своїй сутності, співпадає з тлумаченнями, які дослідники пов’язують з поняттям «Я» в найрізноманітніших формах: «Я-концепції», «Я-системи», «Я-досвіду» (Шилдер, Федерн), з поняттям «его» у формах «его-ідеалу», «его-ідентичності», «супер-его» (З. Фрейд, Е. Еріксон). [33, 182] Так, за З. Фрейдом, «супер-его» дитини будується за моделлю «супер-его» батьків і стає провідником традицій та всіх вічних цінностей, які передавались цим шляхом від покоління до покоління.
Отже, поняття ідентифікації співвідносне, перш за все, з розумінням невпинного розвитку «Я» як складного багаторівневого особистісного утворення. Це пов’язано з трьома основними рівнями аналізу людської природи: індивідуальним, особистісним, соціальним.
На індивідуальному рівні ідентифікація відбувається як результат усвідомлення людиною власної часової тяглості, впродовж якої відбувається сприйняття себе як людини того чи іншого фізичного вигляду, темпераменту, задатків, з певним минулим і прагненням майбутнього.
На особистісному рівні ідентичність визначається як відчуття людиною неповторності себе й свого життєвого досвіду, базованому на вмінні поєднати всі ідентифікації з розумовими здібностями, зі сприятливими можливостями, пропонованими соціальними ролями.
На соціальному рівні ідентичність можна визначити як особистісний конструкт, що відображає внутрішню солідарність людини з соціальними, груповими ідеалами і стандартами, які сприяють людській визначеності щодо поділу світу на собі-подібних і не схожих на себе.
1.2 Соціальна ідентифікація як чинник соціальної стратифікації
Трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні, характеризуються значними змінами становища всіх соціальних груп, розпадом старих соціальних зв’язків та формуванням нових, що призводять до кардинальних змін у соціальному становищі груп та в соціальній структурі всього суспільства. У зв’язку з цим проблеми соціальної ідентифікації та ідентичності привертають пильну увагу дослідників.
Процеси трансформації докорінно змінили соціальну структуру українського суспільства, не залишивши недоторканою жодної великої соціальної спільноти. Це змушує всі групи переглядати своє соціальне становище, по-іншому відповідати на запитання, хто вони є і куди прямують, які мають проблеми і як ці проблеми слід вирішувати. Про необхідність розбудови громадянського суспільства зараз у нас говорять багато, але важливо ще раз підкреслити, що громадянське суспільство не можна створити штучно, воно може утворитися лише на основі розвитку соціальної свідомості та соціальної діяльності соціальних груп, а також широкого розвитку соціальних інститутів. [25, 276]
Проблему вивчення соціальної ідентифікації в контексті соціологічного аналізу не можна вирішити без вивчення соціальної стратифікації суспільства, дослідження існуючих соціально-статусних груп, особливостей їх становища в сучасній ситуації. Дослідження соціальної структури суспільства – це той необхідний фундамент, без якого будь-яке вивчення процесів соціальної ідентифікації виявляється таким, що не спирається на реальні суспільні процеси.
Аналіз останніх досліджень та публікацій свідчить про досить інтенсивне дослідження проблем ідентифікації саме на сучасному етапі розвитку суспільства, коли, у зв’язку з докорінними соціальними трансформаціями, питання ідентичності висувається на перший план. [25, 278]
Найзначнішими працями в цій галузі можна вважати, зокрема, дослідження С. Макеєва (монографія у співавторстві «Соціальні ідентифікації та ідентичності» й інші його публікації), [23] М. Шульги (монографія «Етнічна самоідентифікація особистості»), [39] П. Гнатенка та В. Павленко (монографія «Ідентичність: філософський та психологічний аналіз») [7].
Явища ідентифікації та ідентичності інтенсивно досліджувалися в межах західної наукової традиції, але практично завжди вони спрямовувалися на вивчення особистісної мотивації (З. Фрейд, К.-Г. Юнг, Е. Еріксон, Дж. Марсіа, А. Уотерман, М. Берзонський, А. ван Хуф та інші), або взаємодію осіб у малих контактних групах (Г. Теджфел, Дж. Тернер, Дж.Г. Мід, Е. Гофман, Р. Дженкінс, А. Кохен, П. Оукс та інші), або на комбінацію цих підходів (М. Брюер, Т. Тайлер). Це є наслідком того, що західна наукова традиція значною мірою виходить з ідей індивідуалізму. [26, 75]
Західні спеціалісти зосереджувалися насамперед на дослідженні своїх суспільств, але оскільки ситуація, у якій перебувають країни пострадянського простору, є унікальною, то нині з’являється все більше зарубіжних праць, присвячених особливостям соціальної ідентифікації та ідентичності в Україні (К. Уоннер, Е. Уілсон, Г. Сміт, Л. Курті, Дж. Лангман, О. Мотиль). Слід підкреслити, що всі праці названих авторів витримано в міждисциплінарному плані, що проявляється у взаємопроникненні підходів та методів близьких соціальних наук. [23, 10]
Поняття соціальної ідентифікації досліджувалося найбільше психологами, тому практично всі розглянуті підходи аналізують характеристики ідентифікації особистості, а не групи. Отже, рух різних теорій соціальної ідентифікації в напрямі усунення протиставлення особистісної та соціальної ідентифікації поєднується з індивідуалізацією ідентифікації. Це дає підстави стверджувати, що поняття ідентифікації особистості характеризується органічною єдністю її особистісної та соціальної ідентифікації. Відтак, соціальна ідентифікація – це усвідомлення групою своїх уявлень, норм, інтересів і проблем. Досягнення групою соціальної ідентифікації означає, що ці уявлення поширені в групі і є досить однорідними в її межах. Окрім того, про досягнення групою соціальної ідентифікації свідчить також сформованість у її свідомості протиставлення «нас» та «їх», що є початковим етапом формування основ соціальної діяльності [5, 44].
Ідентифікація розглядається переважно як спосіб прийняття соціальних ролей при входженні в групу (З. Фрейд, Л. Бандура, Т. Парсонс), як засіб інтерналізації об’єктивної реальності (П. Бергер, Т. Лукман), як механізм «влиття» «Я-концепції» в соціальне оточення, що проявляється в усвідомленні групової приналежності, формуванні соціальних настановлень (Ч. Кулі, Дж.Г. Мід). Індивід ідентифікує себе з тими чи іншими соціальними позиціями на основі власних уявлень про їх структуру. Тобто, йдеться про символічний аспект соціального простору. Ідентичності, присутні в уявленнях індивідів про соціальний простір, можна назвати номінальними, оскільки (в ідеалі) вони усвідомлюються настільки, що можуть бути виражені і виражаються в назвах – номінаціях. [30, 234]
Частіше за все можна говорити не стільки про усвідомлення, скільки про відчуття соціальної позиції, яку індивід посідає в соціальному просторі [30, 281]. З іншого боку, можна говорити про ідентифікації реальні – тобто, про позиції, які визначають різні практики індивідів («практичний» аспект соціального простору) безвідносно до того, наскільки чітко вони усвідомлюються в уявленнях [30, 285]. Але це не означає, що такі види ідентифікації повністю співпадають; особливо це стосується трансформаційного суспільства. Описуючи сучасні зміни, С. Макеєв, наприклад, говорить, що багато колишніх ідентифікації нині наявні, скоріше, як порожні оболонки, як найменування (номінації), що втрачають свій сенс і реальну основу. Водночас виникають нові ідентифікації, які, навпаки, вельми реальні, але при цьому ще не одержали своєї назви [23, 9]. Тобто, реальні і номінальні ідентифікації не завжди відповідають одне одному.
Будь-яка людина в тій або іншій формі усвідомлює свій статус, своє місце в суспільстві, проте зовсім не обов’язково, що вона чітко відносить себе до певної соціальної категорії, тим більше до такої, яка входить до наукової теорії стратифікації, котра найчастіше відома лише обмеженому колу людей.
Правда, більшість респондентів так чи інакше відповідають на запитання соціологів, котрі пропонують їм віднести себе до певної вертикальної страти, що уявляється як сходинка соціальної драбини (найчастіше за десятибальною шкалою). Сам по собі цей факт досить важливий. Як відзначає російський соціолог Л. Хахуліна, «якщо 1991 року більше 1/3 респондентів було важко віднести себе до якоїсь старти або взагалі заперечували наявність в суспільстві такого ділення, то вже до 1996 року самоідентифікація з даними соціальними категоріями для переважної більшості не викликала труднощів. Це є свідченням того, що нова ідентифікаційна система все більше вкорінюється в масовій свідомості, а таке поняття, наприклад, як «середній клас» стає звичним» [35, 14].
Отже, ідентифікація з певною соціальною групою чи класом характеризується комплексом уявлень про соціальну реальність і їх місце в ній – уявлення, що регулюють їх життєву активність, і специфічних уявлень саме для даної страти, що в тій чи іншій мірі відрізняють її від решти верств суспільства. Можна стверджувати, що міра цієї специфічності, «особливості» соціальних уявлень людей, що аналітично відносять себе до тієї чи іншої соціальної групи, тобто чіткість або, навпаки, розмитість меж, що відрізняють їх за даною ознакою від решти суспільства, дасть підстави говорити про рівень реальної ідентифікації [35, 20].
2. Ідентифікація особистості як об'єкт соціологічного аналізу
В умовах соціокультурних трансформацій, що характеризують сучасний етап розвитку українського суспільства, досить актуальним стає необхідність соціального самовизначення особистості. Глобальні зміни в житті суспільства створили унікальні механізми формування нових соціогрупових ідентифікацій суспільства, зросла потреба у віднесенні себе до чогось, що й привело до ідентифікаційного синдрому, завдяки якому зросла здатність формування нових механізмів соціогрупових ідентифікацій, а саме активізувався процес соціальної ідентифікації особистості.
Проблема збереження ідентичності індивіда являє собою дуже актуальне завдання для сучасного суспільства, що вимагає детального аналізу. У цьому зв'язку представляється важливим вивчення феномена соціальної самоідентифікації особистості у теоретичному аспекті. Тому проблема самоідентифікації як процесу ототожнення індивідом себе з іншою людиною, групою, зразком, що відбувається в ході соціалізації, за допомогою якого здобуваються норми, цінності, соціальні ролі, моральні якості представників тих соціальних груп, до яких належить або прагне належати індивід, носить, насамперед, міждисциплінарний характер, це викликає інтерес до неї багатьох наукових дисциплін, у тому числі й соціології. [31, 305]
Специфіка соціологічного підходу до визначення процесу ідентифікації особистості заключається в розгляді того, які соціальні інститути, і чому саме ці, а не інші, впливають на самовизначення особистості, і які наслідки наявності або відсутності процесу ідентифікації. Тоді як у психології досліджуються психічні механізми процесу ідентифікації особистості.
Будь-яка особистість являє собою продукт розвитку культури й виступає стосовно культури одночасно в декількох якостях: як продукт культури; як споживач культури; як виробник культури; як транслятор культури. На всіх етапах життєвого шляху особистості іманентно властиві соціальні характеристики. Відповідаючи на запитання «Хто Я?», люди починають із того, що відносять себе до якихось формальних або неформальних груп у суспільстві, указують свою стать, вік, професію й т.д. і лише після цього перераховують властивості свого характеру, індивідуальні здатності й т.д. Схильність описувати себе в соціальних термінах, кожний з яких має на увазі приналежність до певного «Ми», підсилюється в процесі формування й розвитку особистості. Соціальне самовизначення – важлива сторона ідентифікації особистості. Таким чином, ідентифікація особистості з поняття психологічного стає загальнонауковим і знаходить нові значеннєві відтінки у філософії, культурологій, насамперед, у соціології. [31, 311]
2.1 Ідентифікація особистості – основні течії та підходи до вивчення
На початку 90-х років ХХ сторіччя проблема соціальної ідентифікації особистості була заявлена у вітчизняній соціології, що обумовлено транзитивним характером українського соціуму: катастрофи радянських соціальних структур, девальвації колишніх чітких соціальних ідентифікацій.
Для концептуалізації особливостей ідентифікаційних процесів у сучасній Україні необхідно звернутися до аналізу евристичного потенціалу існуючих підходів до даної проблематики як у вітчизняної, так і закордонній науці.
У закордонній і вітчизняній літературі представлена безліч визначень соціальної ідентифікації, які можна об'єднати у дві групи:
· теоретичну
– засновану на теоретико-методологічних розробках, насамперед, психологів;
· емпіричну
– яка формується в рамках соціологічної науки.
Вперше термін «ідентифікація»
був введений в 1921 році австрійським психологом З. Фрейдом у роботі «Психологія мас і аналіз Я». Саме він почав трактувати ідентифікацію як механізм, що забезпечує здатність «Я» до саморозвитку, несвідоме ототожнення суб'єкта з об'єктом, мотивом якого можуть бути страх втрати любові, страх перед покаранням. Ідентифікація – групостворюючий фактор, що допомагає вийти за межі «Я» і відчути переживання інших. Ідентифікація сприяє соціалізації, тобто робить людину готовою прийняти соціальні норми як свої внутрішні установки, як керівництво до дії, а також здатною на об'єктивну й диференційовану самооцінку. Теорія психоаналізу З. Фрейда пояснювала будь-яке самоототожнення із соціальною групою як результат функціонування постійного й універсального психологічного механізму, що підсвідомо виділяє різні групи як «свої» і «чужі». [29, 34]
Американський соціолог Е. Еріксон є засновником теорії ідентичності,
ним був введений у науковий оборот термін «ідентичність». У своїх дослідженнях основну увагу він приділяв проблемам формування ідентичності людини як такої, котру він бачив у розвитку, як універсальну, у першу чергу, адаптаційну структуру, як якийсь «процес організації життєвого досвіду в індивідуальне Я». [29, 38] Він визначає соціальну ідентичність як почуття органічної приналежності індивіда до його історичної епохи й типу міжособистісної взаємодії, властивому даній епосі.
Соціальна ідентичність, що виступає тут як сторона персональна, інтегрує людину в групові взаємозв'язки, солідаризує її із соціальними, груповими ідеалами. Е. Еріксон виділяє групову ідентичність як включеність у різні спільності, підкріплену суб'єктивним відчуттям внутрішньої єдності зі своїм соціальним оточенням; і психосоціальну ідентичність, що дає людині відчуття значимості свого буття в рамках даного соціуму.
Е. Еріксон крім цього зробив висновок, що психосоціальна криза – це неминучий етап на шляху саморозвитку особистості від втраченої колишньої ідентичності до знаходження нової, більше зрілої. Послідовники ж Е. Еріксона роблять висновок про те, що криза ідентичності як масове явище обумовлене глибокими трансформаціями в суспільстві. Під впливом соціальної кризи відбувається поступовий розпад ціностно-нормативних систем, зв'язків і відносин, покладених в основу соціокультурної організації суспільства, змушує людей шукати нові орієнтири для усвідомлення свого місця в соціумі, який трансформується. [28, 53]
Сучасні психоаналітичні (мотиваційні) моделі ідентичності Дж. Марсіа, А. Ватермана
є динамічними. Увага, насамперед, приділяється аналізу чотирьох типів особистісної ідентичності, що відповідають певним стадіям її розвитку:
· запропонована ідентичність;
· диффузивна ідентичність;
· криза ідентичності;
· досягнута ідентичність.
Дані типи ідентичності виділені на двох параметрах, по-перше, наявність або відсутність кризи – стану пошуку ідентичності, по-друге, наявність або відсутність одиниць ідентичності – особистісно значимих ідей, цінностей, переконань. [7, 123]
Досить цікава позиція у визначенні соціальної ідентифікації пов'язана з ім'ям німецького філософа, соціолога й психолога Е. Фромма
. Відповідно до його концепції, людина в сучасному суспільстві об'єктивно перебуває в стані, який вимагає порвати її «первісні зв'язки» із природою й знайти своє «істинне» народження, а саме «персональну ідентичність». Співвіднесення себе з якими-небудь ідеями, цінностями, соціальними групами і є, на думку Е. Фромма, «одна із провідних людських потреб, і складає саму сутність людського буття», що формує також соціальну ідентичність людини. Потреба до самовизначення, ідентифікації особистості завжди була важливою потребою людини. Е. Фромм вважав, що ця потреба вкорінена в самій природі людини, виходить із самих умов людського існування й служить джерелом наших інтенсивних устремлінь.
Розглядаючи проблему соціальної ідентичності на рівні різних соціальних груп, Е. Фромм оперував поняттям «соціальний характер», що, на його думку, являє собою «сукупність рис характеру, які наявні у більшості членів даної групи й виникає в результаті загальних для них переживань і загального способу життя». Таким чином, соціальна ідентифікація, що існує серед членів будь-якої соціальної спільності, обумовлена двома основними моментами: психологічними властивостями конкретної особистості й особливістю соціальних характеристик індивіда. [7, 128]
Слідом за Е. Фроммом американський психолог А. Маслоу
виділяє потребу людини в ідентифікації в якості третьої базової потреби поряд з фізіологічною й соціальною захищеністю.
Англійський психолог Е. Гідденс
у роботі «Сучасність і самоідентичність» виділяє три основних риси сучасності, які одночасно є й причинами загострення проблеми ідентичності особистості. Це, по-перше, крайній динамізм соціальних систем – неймовірно зросла швидкість зміни всіх процесів, що мають місце в суспільстві; по-друге, глобалізація соціальних процесів – різні райони світу соціально й інформаційно втягнені у взаємодію один з одним; по-третє, поява особливих соціальних інститутів. У зв'язку із цим ідентифікація людини може реалізовуватися на різних рівнях – індивідуальному й соціальному, і в різних формах – національна, етнічна, культурна й інші, які відрізняються своєю спрямованістю. Фокусом дослідження Е. Гідденса виступає процес виникнення нових психосоціальних механізмів особистісної ідентифікації, які формуються під впливом трансформуючи інститутів і сучасності яка, у свою чергу, трансформує ці інститути. [7, 132]
Близькою до позиції Е. Фромма була концепція одного з його сучасників Г. Зіммеля
, який вважав, що поводження індивіда являє собою феномен «наслідування», і зробив висновок про те, що функція останнього в тому, що наслідування «звільняє індивіда від страждання вибору й дозволяє йому виступати як свідомість групи».
М. Шериф, Д. Кемпбелл
і інші будучи прихильниками ситуативного підходу
й критикуючи представників психоаналітичної концепції, відводили пріоритетне місце дослідженню в рамках міжгрупової взаємодії соціогруповому аспекту ідентифікації особистості, вважаючи, що агресія й солідарність є не індивідуальними проявами, а феноменами, властивим соціальним групам. [29, 154]
Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ століття на основі критики ситуативного підходу виникла теорія самокатегоризації
Дж. Тернера
відповідно до якої «актуалізація особистісного рівня ідентичності придушує соціальний полюс самокатегоризації, знижуючи кількість рольових, стереотипних самопроявів, і навпаки, актуалізація групової ідентичності гальмує установки й поводження, породжувані особистісним рівнем самокатегоризації й веде до деперсоналізації». Дж. Тернером був зроблений висновок про існування прямої залежності між деперсоналізацією сприйняття й високим рівнем соціальної ідентифікації. Таким чином, будь-яке визначення індивідом самого себе через якісь ознаки, які мають соціальне значення, самовіднесення з усвідомлено розповсюдженими соціальними групами й об'єктами спричиняє зміна особистісного сприйняття навколишньої дійсності. [29, 161]
Багато загального з теорією самокатегоризації має концепція соціальної ідентичності Г. Тайфеля
, що чітко розрізняє рівні персональної й соціальної ідентифікації, які утворюють собою «два полюси одного біполярного континуума», що визначає поводження й форми міжгрупової взаємодії. При цьому особлива увага приділяється тому, як відбувається зміна особистісного сприйняття під впливом соціальних факторів і трансформації соціально-групових категорій у категорії самосвідомості особистості. Центральною ідеєю даної теорії є теза про те, що індивіди схильні визначати себе в плані своєї приналежності до соціальної групи.
Загальне концепцій Дж. Тернера й Г. Тайфеля в тому, що вони пов'язані з ствердженням значимості феномена ідентифікації, а саме найважливішого його аспекту – соціальної ідентифікації, що даними авторами представляється, насамперед, як результат міжгрупових відносин.
Розроблювачі теорії соціальних уявлень
– С. Московичи, Ж.-П. Кодол, Д. Жоделе
й інші – зробили висновок про тісний взаємозв'язок між когнітивними процесами на рівні особистості й макросоціальних процесів. Представники даного напрямку визначають соціальне уявлення як мережу понять, затверджень і пояснень, що народжуються в повсякденному житті в ході міжособистісної комунікації, підкреслюючи, що соціальні уявлення є одним з факторів формування соціальної ідентифікації особистості. [28, 97]
Теорія соціальних уявлень може служити пояснювальними засобами для інтерпретації ідентифікаційних переваг, а також змін у механізмах формування соціальних ідентифікації в умовах соціальних трансформацій.
У соціології історія дослідження феномена соціальної ідентифікації пов'язана з ім'ям Е. Дюркгейма
, який є основоположником соціологічної теорії
й прихильником структурно-функціонального підходу
.
Е. Дюркгейм порушив питання про механізми формування й ролі впливу на індивіда його зв'язків з різними спільнотами, утвореними, завдяки чиємусь «самопрорахуванню», що існує об'єктивно, як ряд інших загальних соціокультурних норм. Не вживаючи терміна «ідентифікація», Е. Дюркгейм розробив теорію трансляції соціальних ідентичностей, розкриваючи структуру й процеси конструювання «соціальної сутності» особистості, що являє собою систему «надіндивідуального», що відображає в індивідах групову приналежність (релігійні вірування, моральні норми й принципи й т. п.). Згідно Е. Дюркгейма, «соціальна сутність» (тобто соціальна ідентифікація) передається в процесі соціалізації від покоління до покоління. [28, 104]
Інший видний представник структурно-функціонального підходу – Т. Парсонс
– є основоположником теорії дій
.
Відповідно до даної теорії, система особистості формується в процесі інтерналізації «поведінковим організмом» соціальних цінностей і норм, що визначає рамки індивідуальних значень, структуруючих дії. Крім того, були виділені два аспекти життя людини в соціумі, які відображають сутність соціальної ідентифікації особистості:
· орієнтація в цілісній системі дій, у яку людина включена; знання загальноприйнятих норм;
· індивідуальне самовизначення в ціностно-нормативному просторі даної соціокультурної системи.
Т. Парсонс визначав категорію «соціальна ідентичність» у вигляді системи кодів, за допомогою яких індивідуальні значення символізуються (через мову, цінності й т. п.) і детермінують соціальні дії суб'єкта. Виходячи з даного контексту, ідентичність є не станом, а структурною характеристикою особистості. [28, 109]
Незважаючи на те, що аналіз проблем ідентифікації в рамках структурного функціоналізму можливий тільки в умовах стабільного суспільства, його результати необхідно враховувати й у дослідженнях сучасного українського соціуму.
У рамках феноменологічного підходу
пріоритетне значення приділяється просторовому аспекту визначення й формування ідентифікацій, а соціальні ідентифікації інтерпретуються як ідентифікації соціальних діячів, які формуються в комплексі відносин між партнерами в одній системі діяльності в руслі власної динаміки цієї системи.
Феноменологічна соціологія
, в інтерсуб’єктності,
значну роль відводить власним уявленням індивіда про суспільство й соціальні норми, осмисленню його діяльності як інформаційного процесу соціальної взаємодії.
Так, А. Шюц
акцентував увагу на ролі формування типологічної структури сприйняття об'єктів людьми, у ході їхнього повсякденного досвіду. Він вважав, що типізація проявів соціальної реальності людиною в «поняттях здорового глузду» здобуває універсальне значення в процесі соціальних взаємозв'язків, що виступає механізмом формування соціальної ідентичності.
У роботах послідовників ідей А. Шюца – П. Берга й Т. Лукмана
– одержала розвиток класична феноменологічна концепція ідентифікації. Їм вдалося методологічно погодити макросоціальний аналіз із соціально-психологічним. Соціальна реальність у їхньому уявленні, по суті, є те, що відображається в самих «колективних уявленнях», у суспільній свідомості. Це і є об'єктивна соціальна реальність. При цьому, вписуючись у якості певного соціального агента в систему діючих «колективних уявлень», «індивід стає тим, ким він є, будучи направляємо значимими іншими». Таким чином, у даній теорії підкреслюється роль існуючих норм і правил як джерела існування деперсоніфікованих взаємозв'язків людей. З одного боку, індивіди «самі» конструюють соціальну реальність, маючи волю її інтерпретувати, у той же час, з іншого боку, вони лише відтворюють практику, яка складається під впливом існуючих об'єктивних механізмів міжгрупового впливу. У такому випадку соціальна ідентифікація може розглядатися інституціонально як конструкт «соціальних значень, що підтримуються» практикою, у певному середовищі і як функція соціальних уявлень конкретної особистості, як представника тієї або іншої категорії, одночасно. [28, 121]
У рамках символічного інтеракціонизму
феномен ідентичності трактується відповідно до теорії «дзеркального Я»,
заснованою Ч. Кулі
й Дж.Г. Мидом
:
індивід знаходить власне «соціальне Я» лише у взаємодіях за допомогою «прийняття відносин інших до себе самого» через механізм «розігрування й прийняття ролі». Інструментами, які опосередковують, ідентифікації виступають «інший», «значимі інші», «узагальнені інші».
Дж. Мид
розрізняє усвідомлювану й неусвідомлювану ідентичності. Неусвідомлювана – це комплекс очікувань, що виходять від його соціального оточення; усвідомлювана – формується в процесі рефлексірування особистістю свого «Я», свого поводження. При цьому усвідомлювана ідентичність аж ніяк не свідчить про незалежність особистості від суспільства: вона формується за допомогою категорій, зафіксованих у мові в результаті соціальних взаємодій.
Відомий представник інтеракціонизма И. Гоффман
– у своїй теорії соціальної драми
виділив три види ідентифікацій, що відображають як соціальну детермінацію, так і індивідуальну своєрідність особистості:
· соціальна ідентифікація – відображає типізацію особистості іншими на основі атрибутів її груп приналежності – «соціальне Я»;
· особистісна ідентифікація – унікальний комплекс індивідуальних ознак даної людини, що характеризують її як об'єкт у часі й просторі – «фізичне Я»;
· Я-Ідентифікація – ідентифікація як суб'єктивне сприйняття індивідом своєї життєвої ситуації й власної своєрідності – «рефлексивне Я». [28, 126]
Центральною ідеєю інтеракціонізму є поняття множинної ідентифікації
, відповідно до якої кожний індивід має певний набір соціальних ідентифікації. Ідентифікація особистості
– процес відбиття (рефлексирування) індивідом своїх характеристик у такій формі, яка сприймається суспільством, групами, до яких суб'єкт себе зараховує.
У сучасній теоретичній соціології намітилася тенденція до створення синтезованої моделі
соціальної реальності, яка сполучає «об'єктивістські» (макросоціологічні) і «суб'єктивістські» (мікросоціологічні) погляди. У цьому зв'язку представляється важливим розгляд інтегративних соціологічних концепцій
особистісної ідентифікації.
Відповідно до загальсоціологічної теорії П. Бурдьє
,
структуроване соціальне відношення – Habitus («система властивих індивіду диспозицій мислення й дії, які результують його знання і досвід»), визначаючи соціальні
Соціальна ідентичність виступає як сугубо індивідуальний комплекс глибоко інтерналізованих соціальних рис широкого спектра як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Кожний хабітус має здатність до самозбереження, що обгороджує даний хабітус від несприятливих умов зовнішнього середовища, від можливих його порушень – криз, але в той же час хабітус здатний оновлятися з метою соціальної адаптації особистості.
У цілому можна відзначити, що П. Бурдьє виражає залежність соціальної ідентифікації від оцінки індивідом свого соціального стану як «інтуїції практичного почуття».
Концепція балансу ідентичності Ю. Хабермаса
розглядає особистісну й соціальну ідентичності як виміри, у балансі яких реалізується «Я-Ідентифікація». Наочно даний вид ідентифікації можна представити як систему координат, у якій вертикальна вісь являє собою персональну, або особистісну ідентифікацію індивіда, а горизонтальна – здатність суб'єкта виконувати різні вимоги безлічі рольових систем, до яких він належить.
Підтримка балансу ідентифікації особистості можлива за допомогою комунікації, особлива роль у якій Ю. Хабермасом приділяється мові. [28, 129]
К. Дюбар
усуває однобічність традиційних підходів до розгляду ідентифікації через інтегративну модель соціальної ідентифікації особистості
. Автор представляє, що функціонування ідентифікаційних форм визначається впливом двох паралельних механізмів: індивідуально-біографічних – за допомогою, яких індивіди вишиковують ідентичності для себе, (внутрішня ідентифікація); і соціоструктурних, які легітимізують «ідентичності для іншого» (зовнішня ідентифікація).
Свою теоретичну модель К. Дюбар апробував при дослідженні процесів соціальної ідентифікації особистості в трудовій сфері в рамках французького суспільства періоду 70–90 р. ХХ століття. На основі даного дослідження був зроблений висновок про те, що в умовах соціальної нестабільності формування в індивіда тієї або іншої ідентифікаційної форми визначається більшою мірою суб'єктивними факторами (особистий досвід, соціальні переживання й ін.), ніж об'єктивними умовами.
У традиції класичного марксизму
,
який зводить мотиваційно-поведінкову структуру особистості до її соціальної сутності, соціальна ідентифікація визначається як похідна від зовнішніх масштабних соціально-економічних, політичних факторів розвитку. Теорія соціальної солідарності К. Маркса складається в детермінованості рівня як самого усвідомлення, так і його ролі процесом розвитку самих спільнот і соціальних груп, їхньою суспільною функцією. У радянській соціологічній науці зміст явища соціальної ідентифікації, запропоноване марксистською теорією, значно спрощувалася, зводилося, у найкращому разі, до питання про самосвідомість індивіда, впливу на нього економічних соціоструктурних механізмів соціалізації, розглянутому в аспекті адаптації особистості до форм соціального буття. При цьому саме поняття «соціальна ідентифікація» ввійшло в науковий обіг, лише більше десятиліття назад. [28, 134]
У рамках російської соціологічної школи
зложився своєрідний погляд на проблему соціальної ідентифікації. Найбільш значимими роботами з даної проблематики є розробки І.С. Кона й В.А. Ядова
, які досліджують соціальні установки, які сприяють процесу самопізнання. Соціальні установки складаються в систему диспозицій: елементарні установки, соціальні установки, базові соціальні установки, система ціннісних орієнтацій. [20, 38], [41, 160]
Диспозиційна концепція особистості
розглядає соціальну ідентифікацію в аспекті сприйняття індивідом узагальнених соціальних установок (ціннісних структур), процесу типізації в його свідомості позитивно-негативних об'єктів стосовно груп і спільнот солідаризації. За словами В.А. Ядова, «соціальне поводження особистості пояснюється рівнем активованих диспозицій, іншими словами – переживанням, осмисленням своєї приналежності до даної спільності в ситуації, яка передбачає вибір соціальної дії». Можна сказати, що саме соціальна ідентифікація, багато в чому, визначає ту «вибірковість, певну спрямованість у сприйнятті й відповідно реагуванні на зовнішні стимули, джерела якої криються в соціальних умовах існування, у соціальному й індивідуальному досвіді даного суб'єкта», що відрізняють «одного соціального індивіда від іншого».
В.А. Ядов дає визначення соціальної ідентифікації як способа співвіднесення себе із групами й спільнотами, які індивід сприймає своїми, близькими, здатний сказати й відчути: «це – ми». [41, 164]
У роботах Є.М. Авраамової
дається більше розгорнуте визначення соціальної ідентифікації, яка представлена як «механізм ототожнення особистості з певною соціально-значимою цілісністю, сприйманою на емоційному й свідомому рівні в загальних символах і категоріях». [1, 20]
Таке розуміння ідентифікації можна взяти за основу визначення категорії «ідентифікації особистості». Тим більше що в сучасній російській соціологічній науці дається коротке визначення «соціальної ідентифікації» з урахуванням того змісту, яке подане В.А. Ядовим. Наприклад, «соціальна ідентифікація – це процес визначення себе через членство в соціальній групі». [26, 75]
Однак дані теоретичні позиції не послужили початком серйозних практичних досліджень або розробок теорій соціальної ідентифікації особистості. Проте, проблема прямого й непрямого впливу самосвідомості індивіда, його приналежності до тих або інших груп, викликала інтерес більшості соціологів кінця XIX – початку XІX століть.
Трохи з інших позицій представлений механізм формування соціальної ідентифікації особистості в біхевіористичній парадигмі
. Відповідно до даної парадигми, зміст ідентифікації – процес побудови загальних для суб'єкта й об'єкта цінностей і їхнє засвоєння суб'єктом. Позитивним внеском біхевіоризму є включення в зміст поняття «ідентифікація» не тільки біолого-психологічної складової, але й соціальної. Соціальна ідентифікація особистості розуміється представниками даного напрямку як процес, за допомогою якого досягається «баланс» устремлінь і інтересів, стан соціальної рівноваги між групою в цілому, і її окремим членом. Усвідомлення членами конкретної соціальної групи своїх загальних, групових потреб, тут є слідством, але не вирішальним фактором соціальної ідентифікації, якими являються, наприклад, міжгрупові конфлікти. Таке бачення досліджуваного феномена обумовлене тим, що при біхевіористичному підході групова ідентифікація розглядається в поведінковому контексті.
Діяльнісний підхід
представлений, головним чином, психологічною школою А.Н. Леонтьєва
, розглядає потребу індивіда в соціальній ідентифікації не з погляду «вродженої» потреби особистості, що істотно відрізняє його від інших концепцій, але в якості обумовленого зовнішніми факторами властивості, наприклад, факторами міжгрупової взаємодії.
Цікавим представляється дослідження проблем ідентифікації особистості в рамках діяльнісного підходу
. Так, В.С. Агєєв
визначив, що ідентифікація особистості – це не спонтанно функціонуючий механізм, а залежна змінна, обумовлена рядом об'єктивних факторів. [2, 49]
Однак даний підхід, акцентування уваги на «групових» факторах ідентифікаційних процесів, не враховує індивідуально-особистісні особливості, пріоритетне значення яких приділялося прихильниками психоаналітичної концепції й теорії соціальних уявлень; крім того, не розглядаються соціальні процеси й особливості соціокультурної ситуації.
Соціальна ідентифікація як спосіб пізнання набуває дедалі більшого значення у філософських дискусіях та емпіричних соціальних дослідженнях. Всебічного аналізу ця проблема зазнала у працях українських дослідників Є.І. Головахи, О.Г. Злобіної, С.А. Макеєва, В.Л. Оссовського, А.О. Ручки, М.О. Шульги.
Проведений аналіз дозволяє визначити ідентифікацію особистості як процес зіставлення одного об'єкта з іншим на підставі якоїсь однієї ознаки або комплексу властивостей, у результаті чого відбувається встановлення їхньої подібності. Соціальна ідентифікація особистості в умовах українського суспільства, що трансформується, є складним багатогранним процесом і являє собою об'єкт міждисциплінарного характеру. Детальне концептуальне оформлення поняття соціальної ідентифікації особистості повинно здійснюватися за допомогою синтезу макросоціологічних, мікросоціологічних і соціопсихологічних пізнань про особистість, включену в соціокультурний контекст. Саме на перетинанні зазначених площин аналізу особистісна ідентифікація з'являється як динамічний процес, а соціальна ідентифікація – як соціологічна категорія, здобуває методологічну обґрунтованість.
2.3 Соціальні ідентифікації населення України
У рамках дослідницького проекту «Соціальні й соціально-психологічні механізми формування соціальної ідентифікації особистості» використовувався метод повторного опитування по загальноукраїнській вибірці населення. Обсяг вибірки – 2000 чоловік, середня помилка – 3%. З березня 2003 р. по червень 2004 р. проведені чотири опитування. У ході інтерв'ю респондентів запитували: «Зустрічаючи у своєму житті різних людей, з одними ми легко знаходимо спільну мову, духовну близькість, розуміємо їх. Інші ж, хоч і живуть поруч, завжди залишаються чужими. Якщо говорити про Вас, як часто Ви відчуваєте близькість із різними групами людей – з тими, про кого Ви могли б сказати: «Це – ми»?» Варіанти відповідей: «часто»; «іноді»; «практично ніколи»; «важко сказати». [5, 45]
Об'єкти ідентифікації були попередньо розподілені по наступних категоріях: (а) ідентифікація зі співтовариствами різного масштабу – від первинних до самих великих: родиною й близькими друзями, жителями даного міста (селища), людьми тієї ж національності, всіма людьми на планеті; (б) вікова ідентифікація; (в) ідентифікація по професійному, виробничо-організаційному й матеріально-майновому критеріях: з людьми тієї ж професії, товаришами по роботі (навчанню), з тими, хто має такий же статок; (г) цивільна ідентичність: відчуття близькості з українцями, громадянами СНД, спільністю «радянський народ»; (д) політико-ідеологічні ціннісні ідентифікації: з поділяючою переконання людиною і її поглядами на життя; із близькими по політичних позиціях; з тими, хто не цікавиться політикою; (е) ідентифікації, формовані на основі поведінкових стратегій: з тими, хто не любить «висовуватися», бажає жити «як більшість інших»; з тими, хто впевнений, що від його дій мало що залежить; з тими, хто не чекає манни небесної, сам робить свою долю й життя; з тими, хто не зневірився в майбутньому.
Прийнята класифікація груп ідентифікацій досить умовна й може бути побудована на інших підставах. При аналізі результатів ми будемо оперувати поняттями «позитивна ідентифікація» і «негативна ідентифікація». Якщо на питання про ототожнення себе з тією або іншою групою респондент вибирав відповіді «часто» або «іноді» – його ідентифікація кваліфікувалася як позитивна. Відповіді «практично ніколи не почуваю спільності», «важко сказати» інтерпретувалися як негативна ідентифікація.
Зміни ідентифікацій з березня 2003 р. по травень 2004 р. Ранжирування позитивних ідентифікацій по ступені їх «чинності» (табл. 1) показує, що порядок переваг практично не змінився: дві третини опитаних респондентів ідентифікують себе із групами найближчого повсякденного оточення (родина, близькі, однолітки, товариші по роботі), утворюють безпосереднє поле соціальної ідентифікації особистості. Великі спільності («радянський народ», «громадяни СНД» і т. п.) – розміщаються наприкінці переліку. Такого роду групи породжують значною мірою символічні ідентифікації, що формуються під впливом телебачення й друкованих видань. Проте, і вони є значимими елементами соціального простору. [5, 48]
Другий блок параметрів ідентичності пов'язаний з факторами соціальної диференціації: професією, місцем проживання, рівнем матеріального статку. Ідентифікації за цим критерієм мають високу інтенсивність (до 70% – табл. 2) і конкурують із ідентифікаціями по національній приналежності й світогляді («ті ж погляди на життя»).
Третій блок утворюють ідентифікації по поведінкових стратегіях і політико-ідеологічних поглядах (до 50%). Як і у випадку з менш популярними «символічними», ідентифікації цього типу є, швидше за все, продукт категоризації соціального простору й атрибутивних пояснень власного поводження в термінах цього простору. [5, 49]
Таблиця 1. Динаміка позитивної ідентифікації, % опитаних
| Об'єкти ідентифікації
|
Березень 2003 р.
|
Травень 2004 р.
|
Ранг
|
|
|
%
|
%
|
|
| Родина, близькі, друзі |
90 |
85,9 |
1 |
| Товариші по роботі, навчанню |
82,4 |
77,2 |
2–3 |
| Люди того ж покоління, віку |
83,6 |
77,1 |
2–3 |
| Люди тієї ж національності |
77,7 |
73,6 |
4–5 |
| Люди тієї ж професії, роду занять |
79,9 |
71,6 |
4–5 |
| Люди, які поділяють ті ж переконання й погляди на життя |
76,6 |
71,6 |
6–7 |
| Люди, що живуть в тому ж місті, селищі |
74,7 |
70 |
6–7 |
| Українці |
72,7 |
64,9 |
8 |
| Люди того ж статку |
68,4 |
64,9 |
9 |
| Ті, хто не зневірився в майбутньому |
68,2 |
61,9 |
10–11 |
| Ті, хто не чекає манни небесної |
67,3 |
60,5 |
10–11 |
| Ті, хто не любить «висовуватися» |
51,8 |
54,3 |
12–13 |
| Ті, хто впевнений, що головне – везіння |
46,5 |
54,2 |
12–13 |
| Близькі по політичних поглядах, позиціях |
57,1 |
52,6 |
14–15 |
| Ті, хто не цікавиться політикою |
49 |
50,7 |
14–15 |
| Радянський народ |
47,8 |
43,8 |
16 |
| Громадяни СНД |
51,1 |
38,1 |
17 |
| Всі люди на планеті |
35,5 |
31,9 |
18 |
Результати дослідження виявляють також упорядковану ієрархію негативних ідентифікацій – областей відчуження в міжгрупових зв'язках (табл. 2).
Таблиця 2. Динаміка негативної ідентичності, % опитаних
| Об'єкти ідентифікації |
2003 р. березень |
2004 р. травень |
Зміни з березня 2003 р. по травень 2004 р. |
2004 р. червень |
Зміни із травня по червень 2004 р. |
Ранг |
| Всі люди на планеті |
59,7 |
68,1 |
+8,4 |
70,8 |
+2,7 |
1 |
| Громадяни СНД |
43,7 |
61,9 |
+18,2 |
64,3 |
+2,4 |
2 |
| Радянський народ |
47,3 |
56,2 |
+8,6 |
60,7 |
+4,5 |
3 |
| Ті, хто впевнений, що головне – везіння |
48,3 |
45,8 |
-2,5 |
51,5 |
+5,7 |
4–6 |
| Ті, хто не цікавиться політикою |
45,7 |
49,3 |
+3,6 |
50,8 |
+1,5 |
4–6 |
| Близькі по політичних поглядах, позиціях |
38,0 |
47,4 |
+9,4 |
48,0 |
+0,6 |
4–6 |
| Ті, хто не любить «висовуватися» |
43,3 |
45,7 |
+2,4 |
47,7 |
+2,0 |
7 |
| Ті, хто не чекає манни небесної |
28,2 |
39,5 |
+ 11,3 |
40,3 |
+0,8 |
8 |
| Ті, хто не зневірився в майбутньому |
26,8 |
38,1 |
+ 11,3 |
37,0 |
-1,1 |
9 |
| Люди такого ж статку |
26,8 |
35,3 |
+8,7 |
33,9 |
-1,4 |
10–11 |
| Українці |
22,2 |
34,0 |
+ 11,8 |
32,9 |
-1,1 |
10–11 |
| Люди тієї ж національності |
17,8 |
26,4 |
+8,6 |
28,4 |
+0,2 |
12 |
| Ті, хто живе в тому ж місті, селищі |
20,5 |
28,0 |
+7,5 |
24,3 |
-3,7 |
13–15 |
| Люди тієї ж професії, роду занять |
15,0 |
28,4 |
+ 13,4 |
23,7 |
-4,7 |
13–15 |
| Ті, хто поділяє ті ж переконання й погляди на життя |
18,7 |
28,4 |
+13,7 |
23,4 |
-5,0 |
13–15 |
| Товариші по роботі, навчанню |
12,6 |
22,8 |
+ 10,2 |
18,3 |
-4,1 |
12–13 |
| Люди того ж віку, покоління |
12,0 |
22,9 |
+ 10,9 |
18,7 |
-4,2 |
12–13 |
| Родина, близькі, друзі |
5,3 |
14,1 |
+8,8 |
8,0 |
-6,0 |
14 |
З березня 2003 р. по травень 2004 р. в Україні гостро відчувалися економічне неблагополуччя (інфляція, ріст цін, зниження доходів більшості населення) і політична нестабільність. Стало помітним ослаблення професійно-виробничих і ідентифікацій поколінь. Слабшає солідарність із українцями й тими, хто вірить у майбутнє. Знижується ідентифікуюче значення таких ознак, як майнове положення й політичні погляди. Особливо різко ослабнула цивільна солідарність (на 18 процентних пунктів). Таким чином, процес соціальної дезінтеграції наростає. [5, 50]
Однак в 2004 р. спостерігається своєрідна адаптація до кризових соціальних умов. Статистично значимо збільшується частка «інтерналістів», які відкидають принцип везіння й схильних опиратися на власні сили (6 процентних пунктів), зменшується частка солідарних з «радянським народом» (4–5 пунктів). У той же час зростає частка, тих, хто солідаризуються по принципу виробничо-професійної приналежності й по поглядах на життя.
Опора на власні сили сполучається, таким чином, з поглядами про спільність життєвої позиції й виробничо-професійної приналежності.
Висновки
Особистість це певна підсистема біопсихосоціальних утворень, де біо – та психогенні характеристики людини формуються за допомогою спадкових механізмів, а соціогенні риси пов’язуються з процесом соціалізації. При цьому, в процесі соціалізації за посередництвом активізації взаємодії з соціо – та націо – середовищем відбувається становлення суб’єктності особистості та самоототожнення її з певними групами.
Індивід стає «повноцінною людиною», коли усвідомлює свою ідентифікацію як складну систему різних рівнів свідомості: індивідуальних і колективних, онтогенетичних і соціогенетичних.
Ідентифікація, у загальній своїй сутності, співпадає з тлумаченнями, які дослідники пов’язують з поняттям «Я» в найрізноманітніших формах: «Я-концепції», «Я-системи», «Я-досвіду» (Шилдер, Федерн), з поняттям «его» у формах «его-ідеалу», «его-ідентичності», «супер-его» (З. Фрейд, Е. Еріксон). Так, за З. Фрейдом, «супер-его» дитини будується за моделлю «супер-его» батьків і стає провідником традицій та всіх вічних цінностей, які передавались цим шляхом від покоління до покоління.
Ідентифікація є складним пізнавальним процесом визначення причетності індивіда до певної спільноти. Це виявлення не просто тотожності чи самототожності соціальних явищ, це – важливий момент міжособистісних і групових відносин на підставі емоційного сприйняття і раціонального усвідомлення індивідами і групами солідарності або відчуження, поділу людей на тих, хто входить в певне коло, й тих, хто є іншим, чужим або ворожим стосовно тієї верстви, з якою людина ідентифікує себе.
Метод ідентифікації передбачає визначення сукупності ознак, що складають системну цілісність ідентичності. Ці ознаки можна розглядати як індикатори становлення ідентичності. Їх поділяють на дві групи: одні з них визначають істотні властивості, які дозволяють ідентифікувати певну особистість з певною соціальною групою, а інші розглядають як ознаки-символи, які вказують на приналежність до своєї спільноти.
Процес ідентифікації є двобічним, в якому відбувається, з одного боку ототожнення індивіда з групою, а з іншого – розпізнавання ним у своєму соціальному оточенні тих ознак, за якими особистість може ідентифікувати себе з певною групою, використовуючи статево-вікові, моральні, економічні, політичні та естетичні індикатори, за якими люди визначають своє коло спілкування і взаємодії.
Реалізуючи себе як полісоціальний процес, соціальна ідентифікація (групова, корпоративна, колективна) за умов сучасної кризи суспільства має тенденцію до обмеження сім'єю, друзями та партнерами по роботі, а самоідентифікація з більш широкими спільнотами (з нацією, державою, країною) відходить у суспільній свідомості на другий план. Тому особистість змушена розв'язувати гострі протиріччя між процесами інтроекції (засвоєння індивідом нових соціально-моральних цінностей) та природним прагненням зберегти свою цілісність (ідентичність) за кризових умов.
Сучасні соціальні дослідження неможливі без застосування техніки й процедур методу ідентифікації, які передбачають встановлення відповідності феномена, що розпізнається, з певною групою близьких за змістом соціальних явищ.
Отже, проблеми пізнання соціальної ідентифікації охоплюють усі сфери суспільних відносин, відображають зростання ролі суб'єктивного чинника в історії й тому потребують подальшого і поглибленого соціально-філософського осмислення.
Список використаної літератури
1. Авраамова Е.М. Формирование новой идентичности // Общественные науки и современность. – 1998. – №4. – С. 20;
2. Агеев В.С. Межгрупповое взаимодействие: социально-психологические проблемы. – М., 1990;
3. Баранова Т.С. Психологическое исследование социальной идентичности личности // Социальная идентификация личности. – М.: ИС-РАН, 1994. – С. 203–237;
4. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания: Пер. с англ. Е. Буткевич. – М.: Медіум, 1995. – 336 с.;
5. Бродська С.С., Оксамитна С.М. Класова самоідентифікація населення України. // Наукові записки НаУКМА. Соціологічні науки. – Т. 19. – 2005. – С. 44 – 50;
6. Бурдье П. Начала. – М., 1994. – С. 193, 194;
7. Гнатенко П. І, Павленко В.М. Ідентичність: філософський та психологічний аналіз. – К.: Арт-Пресс, 1999. – 466 с.;
8. Голенкова З.Т., Витюк В.В., Гридчин Ю.В., Черных А.И., Романенко Л.М. Становление гражданского общества и социальная стратификация. // Социс. – 1995 – №6 – С. 14 – 24;
9. Головаха Е.И. Изменение социальной структуры и формирование среднего класса в Украине. // Социологический журнал. – 1997. – №4. – С. 37 – 42;
10. Губогло М.Н. Идентификация идентичности: Этносоциологические очерки. – М.: Наука, 2003. – 763 с.;
11. Данилова Е.Н. Проблема социальной идентификации в постсоветской России // Экономические и социальные перемены: Мониторинг общественного мнения. – М., 1997. – №3. – С. 12–19;
12. Данилова Е.Н., Ядов В.А. Контуры социально-групповых идентификаций
личности в современном росийском обществе // Социальная идентификация личности. – М.: ИСРосАН, 1993. – С. 124–149;
13. Даудрих Н.И. Социальная идентичность: методологический аспект // Социология. – М.: Изд-во Ин-та фонда общественное мнение, 2002. – 285 с.;
14. Дудченко О.Н., Мытиль А.В. Социальная идентификация и адаптация личности // Социологические исследования. – 1995. – №6. – С. 110–119.;
15. Заславская Т.И. Социоструктурный аспект трансформации российского общества. // Социс – 2001 – №8 – С. 3 – 11;
16. Іванова О.Б. Ідентифікація як ознака соціальної зрілості соціальної групи. – Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна. – 2001. – 19 с.;
17. Качанов Ю.Л., Шматко И.А. Базовая метафора в структуре социальной идентичности // Социологические исследования. – 1996. – №1;
18. Комарова Э.И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. – 1992. – №4–5;
19. Кон И.С. Социология личности. – М. 1964;
20. Макеєв С.О. Оксамитна С.М. Тенденції становлення середнього класу. / Українське суспільство: десять років незалежності (соціологічний моніторинг та коментар науковців). / За ред. В.М. Ворони, М.О. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 2001. – С. 286 – 297;
21. Макєєв С.О. Процеси соціальної структуризації в сучасній Україні. / Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. монографія. / Під ред. М.О. Шульги. – К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. – 687 с.;
22. Макеев С.А. Социальная мобильность и идентичность в структурной перспективе. // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків: Вид. центр ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 1999. – C. 9 -14;
23. Мостовая И.В. Социальное расслоение: символический мир метаигры. М., 1996. – С. 91;
24. Мусиездов А.А. Социальная трансформация сквозь призму изменения идентичностей в украинском обществе. // Посткоммунистические трасформации: векторы, направления, содержание. / Под ред. О.Д. Куценко и др. – Харьков: 2004. – 418 с. – С. 275 – 307;
25. Павленко В.Н., Корж Н.Н. Трансформация социальной идентичности в посттоталитарном обществе // Психологический журнал. – 1998. – №1. – С. 75;
26. Соціальні технології Матвієнко В.Я. Соціальні технології. – К.: Українські пропілеї, 2001. – С. 446.;
27. Социальные идентификации и идентичности. / С.А. Макеев, С.Н. Оксамитная, Е.В. Швачко. – К.: Ин-т социологии НАН Украины. –1996. – 185 с.;
28. Социальная идентификация личности / Под ред. В.А. Ядова. М.: Институт сошю. кч ил РАН, 1993;
29. Соціологія: Підручник /За загальною редакцією проф. В.П. Андрущенка, проф. М. І. Горлача. Харків – Київ. 1998. 624 с.;
30. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка – К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 560 с.;
31. Старовойтова І.І. Ідентифікація як метод наукового пізнання // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук праць. Відп. ред. В.В. Лях. – Вип. 1. – К.,: Стилос, 1998. – С. 192–202;
32. Старовойтова І.І. Ідентифікація як соціальний процес // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук праць. Відп. ред. В.В. Лях. – Вип. 1. – К.: Стилос, 1998. – С. 182–192;
33. Старовойтова И.И. Личностная идентификация и реидентификация в переходном обществе // Перспективы. – Одесса, 1998. – N4. – С. 114–117;
34. Старовойтова І.І. Соціальна ідентифікація як основа формування соціальних спільнот // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук праць. Відп. ред. В.В. Лях. – Вип. 4. – К.,: Укр. Центр духов. культури, 1999. – С. 3–20;
35. Чапська І. Майновий стан громадян у суспільстві, що трансформується. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – №10. – С. 63 – 75;
36. Черныш М.Ф. Социальная идентификация претерпевающих восходящую и нисходящую социальную мобильность // Социальная идентификация личности: Годичный отчет за 1992 год по разделу общеинститутской программы Альтернативы социальных преобразований в российском обществе¦/Под ред. В.А. Ядова. М: Российская академия наук; Институт социологии, 1993;
37. Шимченко Л.А. Проблеми професійної ідентифікації особи в умовах сучасного управління освітою // Статті, доповіді Всеукр. наук.-теорет. конф. «Наукові засади економіки та управління освітою» 14 квітня 2004 р., м. Переяслав-Хмельницький. – Київ: Підручники і посібники, 2004. – С. 152–155;
38. Шульга М.О. Етнічна самоідентифікація особистості. – К., 1993. – 267 с.;
39. Ядов В.А. Символические и примордиальные солидарности. // Проблемы теоретической социологии. – СПб., 1994 – С. 171;
40. Ядов В.А. Социальные и социально-психологические механизмы формирования социальной идентичности личности // Мир России. – №3–4. – 1995. – с. 158 – 179.