Форми та види соціальної культури

РЕФЕРАТ

На тему:

Форми та види соціальної культури

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб'єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виок­ремлюють насамперед дві особливі фор­ми культури:

1) матеріальну
— сукупність опредмечених результатів люд­ської діяльності, що включає як фізичні об'єкти, створені в ре­зультаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об'єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами.
Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне сим­волічне значення, виконують певні функції.

2) духовну
— сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об'єкти, створені розумом і почуттями людини (мо­ва, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідо­мості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об'єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книж­ках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, роз­різняють її види.

Так, загальнолюдська культура
— це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справед­ливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура
— сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура
(її ще називають аматорською,
чи фольк­лором)
— це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв'язана з жит­тям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, мі­фи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інфор­мації виникла ще одна, так звана масова культура,
що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засо­бами масової інформації і з'явилась у середині XXст., коли засо­би масової інформації стали доступними всім верствам населен­ня. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.

Кожне суспільство має деяку сукупність культурних взірців, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою.

Водночас окремі групи суспільства розвивають певні куль­турні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою.
Це самостійне цілісне утворення в ме­жах домінуючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, профе­сійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура
тісно зв'язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відзначаються від домінуючої куль­тури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі збері­гаються засади домінуючої культури, її шкала цінностей, але ви­никають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв'язків у відповідних соціальних інститутах — вій­ськова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.

Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб'єктів: міська й сільська суб­культури, субкультура гуцулів, галичан, поліщуків. Можуть ви­никати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура.

Наприклад, стиль життя і поведінка наркоманів, алкоголіків, по­вій, сатаністів. Представники різних субкультур орієнтуються на різні цінності, по-різному організують своє дозвілля, читають різ­ні книжки тощо.

Субкультура може дуже відрізнятися від домінуючої культури суспільства, але не може їй протистояти. Коли це трапляється, то йдеться вже про контркультуру.
Контркультура є в кожному ци­вілізованому суспільстві. Прикладом контркультури можуть бути субкультури груп злочинного світу, терористів, різних молодіж­них угруповань „(панків, хіпі, неофашистів), які не визнають пра­вових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.

Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.

Завданням соціології є аналіз співіснування всіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприй­няття різними соціальними спільнотами. Соціологи мають знати: чи мирно співіснують різні культури, чи виникають між ними культурні конфлікти
— ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цін­ностями іншої (домінуючої). їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у до­мінуючій культурі, по

яві в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.

Найбільшого значення науковці надають вивченню націо­нальної культури.

Національна культура
— це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна націо­нальна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінг­вістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури націо­нальної більшості та субкультури національних меншин.

Завданням соціології є вивчення можливого збочення суб­культур, механізму державної культурної політики.

Як правило, національним меншинам потрібно докладати чима­ло зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої націо­нальні цінності в середовищі, де проживає національна більшість, культура якої справляє на решту культур суттєвий тиск. Така ситуа­ція спостерігалася в колишньому СРСР, коли народам, що входили до його складу, зокрема українському народові, було дуже важко зберегти свої національні надбання і свою національну культуру.

Правильна культурна політика уряду, держави справляє не­абиякий вплив на інші аспекти суспільного життя, наприклад, на економіку, загальний добробут і соціальний спокій у державі.

Особливе значення для соціального спокою держави має кон­фесійна культура,
яка формується на спільних віруваннях, належ­ності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність симво­лів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки.

Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульмансь­ка, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалу­ження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька, протестантська. У свою чергу ці субкультури мають власні субкультури.

В Україні маємо кілька християнських і багато інших конфе­сійних субкультур. На жаль, не всі вони знаходять між собою спі­льну мову.

Соціологія має вивчати співвідношення домінуючих культур, субкультур, контркультур, суперечності між ними, їх оцінку різ­ними соціальними групами. Важливою соціологічною пробле­мою є властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінюва­ти інші культури крізь призму стандартів власної етнічної групи, робити судження про них з позицій вищості власної культури. Таке явище дістало назви етноцентризму.

Як стверджує американський соціолог У. Саммер, за етно­центризму певна група в суспільстві вважається центральною, а всі інші співвимірюються і співвідносяться з нею, як з якімсь усезагальним етелоном.

Певною мірою етноцентризм притаманний усім суспільствам і народам, він їх згуртовує. Етноцентризм є необхідною умовою появи національної самосвідомості. Без етноцентризму неможли­вий патріотизм.

Однак трапляються і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм,
зневага до інших культур. Ці явища, на жаль, є нині дуже поширеними і проявляються в нав'язуванні комусь своєї системи цінностей, свого способу життя. Яскравим прикладом цього є США, Росія.

Однак здебільшого етноцентризм виявляється в більш лояльних формах, і його основна настанова така: я віддаю перевагу своїм зви­чаям, хоча розумію, що певні звичаї інших культур можуть бути в чомусь ліпшими.
Явища етноцентризму спостерігаються скрізь і завжди, коли людина порівнює себе з людьми іншої статі, віку, представниками іншої організації чи іншого регіону. Щоразу вона ста­вить себе в центр культури і розглядає інші її прояви, постійно порів­нюючи їх зі взірцями свого культурного середовища.

Коли йдеться про значну роль етноцентризму в процесі згур­тування індивідів навколо певних культурних взірців, слід наго­лосити і на його консервативній ролі. Він може стримувати роз­виток культури. Дійсно, якщо культура вважається кращою у світі, то для чого в ній щось змінювати, удосконалювати?

Протилежним за значенням є культурний релятивізм,
що про­голошує абсолютну самобутність будь-якої культури. Згідно з цим принципом будь-яка культура може бути зрозумілою лише у власному контексті і тільки тоді, коли оцінювати її за її власни­ми стандартами в усій цілісності.
Цю тезу вперше сформулював Г. Самнер і згодом розвинув Р. Бенедикт.

На наш погляд, слід виходити з того, що будь-яка культура є здобутком загальної цивілізації, і її слід розглядати в системі всіх культур з орієнтацією на тенденції розвитку загальнолюд­ської культури. А це є поєднанням рис етноцентризму і культур­ного релятивізму в сприйнятті культури. За такого підходу інди­від не тільки відчуває гордість за культуру своєї групи чи суспільства, є прихильником її основних взірців, а й здатний зро­зуміти інші культури, поведінку членів інших суспільних груп і визнає їхнє право на існування.

Література

1. Бабій Л. Г.
Діалектика розвитку історичних типів культури. — Львів, 1991.

2. Войтович С. О.
Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К., 1994.

3. Здіарук С. І., Парахонський В. О., Валевський О. Л.
Стратегічні аспек­ти національно-культурної політики України. — К., 1995.

4. Ионин Л. Г.
Социология культури. — М., 1994.

5. Історія української культури. — Миколаїв, 1996.

6. Коган Л. Н.
Социология культури. — Екатеринбург, 1992.

7. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

8. Культура і побут населення України. — К., 1991. Культурология. XX век: Антология // Философия и социология культури. — М., 1994.

9. Победа Н. А.
Социология культури. — Одесса, 1997. Попович М.
Нарис історії культури України. — К., 1998. Сорокин П.
Человек. Цивилизация. Общество. — М, 1992. Смелзер Н.
Социология. —М., 1994. Столяров И. А.
Управление культурой. — М., 1988. Черниш Н.
Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1996. Якуба О.
Социология. — Харьков, 1995.