Правове становище гетьманщини у складі Росії

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ
ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. Ю. ФЕДЬКОВИЧА

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ТЕОРІЇ
ТА ІСТОРІЇ

ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ГЕТЬМАНЩИНИ

У СКЛАДІ РОСІЇ (1654 - ДРУГА ПОЛОВИНА Х
V
ІІІст.
)

(КУРСОВА РОБОТА)

Виконав: студент І-го курсу

денної форми навчання

Б
-
К Р.С.

Науковий керівник:

доцент КОБРИНСЬКА С.Б.

Чернівці – 2000

З М І С Т

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

Розділ 1. Переяславська угода 1654 року і перехід України до

складу Росії на правах автономії. . . . . . . . . 8

Розділ 2. Політико-правовий статус Гетьманщини(1654р. – друга

половина Х
V
ІІІ ст.). . . . . . . . . . . . . . . 15

2.1 Адміністративно-територіальний поділ

українських земель. . . . . . . . . . . . . . . 15

2.2 Суспільний лад. . . . . . . . . . . . . . . 18

2.3 Державний устрій. . . . . . . . . . . . . . 27

2.4 Судовий устрій. . . . . . . . . . . . . . . 31

Розділ 3. Джерела та основні риси права Гетьманщини(1654р. - друга

половина Х
V
ІІІ ст.). . . . . . . . . . . . . . . 35

а) джерела права Гетьманщини . . . . . . . . . 35

б) цивільне право. . . . . . . . . . . . . . . 37

в) кримінальне право. . . . . . . . . . . . . . 38

г) сімейно-шлюбне право. . . . . . . . . . . . . 40

д) процес . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43

Література. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 48

Вступ.

Україна, пройшовши через віки поневірянь і страждань, стала нарешті незалежною самостійною державою. Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев’яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Україна безкровним способом виборола можливість йти еволюційним шляхом, історично і природно. Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.

Актуальність теми.

Після проголошення 1 серпня 1991 року Акту про незалежність України спостерігається надзвичайне зростання інтересу широкої громадськості до українсько-російського договору 1654 року.

Білі й чорні плями української історії поступово на­повнюються реальним змістом, розкриваються перед нашим народом, якого в радянські часи спрямовано, терористичними методами позбавляли національної іс­торичної пам'яті.

Українсько-російський договір 1654р., так само як і наслідки цього договору, для історії України піддава­лися найбезсоромнішій фальсифікації. Це набуло особ­ливо потворних форм, коли була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи проти українського народу - видання у 1953 році "Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією, схвалених ЦК КПРС". Їм надавався статус канонічного, норматив­ного, ідеологічно-партійного документа, що його абсо­лютно всі мусили беззастережно сприймати і виконувати як закон.

Актуальність дослідження теми правового становища Гетьманщини в складі Росії протягом періоду 1654р. - друга половина ХVІІІ ст. полягає у зростаючому впливі на формування національної самосвідомості і патріотизму українців нинішньої незалежної України реалістичного висвітлення історичного минулого українського народу, міждержавних стосунків та політичної діяльності керівників української держави періоду Гетьманщини.

Досвід ХVІІ-ХVІІІ ст. став життєдайним джерелом для розвитку наступних федералістсько-автономістських концепцій, сприяв формуванню і утвердженню ідеї державної незалежності України.

Ступінь дослідженності теми.

Історичні події, які супроводжували перехід України під протекторат Росії, стали переломним моментом в історії України, вони мали неабиякий вплив на країни не тільки Східної але й Західної Європи. Тому ця тема завжди привертала увагу дослідників.

Перші спроби осмислити ці події було зроблено у козацько-старшинських літописах другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст., зокрема в літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самуїла Величка, у таких творах, як “История Русов”, “История Малой России” Д.М. Бантиш-Каменського, “История Малой России” М. О. Маркевича. Особливий розвиток ця тема набула в наукових працях Грушевського М., Аркаса М., Юшкова С., Слабченка М., Апановича О. В роки незалежної України ці питання набули висвітлення в роботах Рогожина А., Музиченка П., Кульчицького В., Смолія В., Степанкова В.

Характеристика використаної літератури.

Найбільш цінними і документальними першоджерелами інформації про події в історії України ХVІІ-ХVІІІ століть є козацько-старшинські літописи: “Літопис Самійла Величка”[1]
, “Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки”[2]
, “Літопис Самовидця”[3]
. Кожен цей твір є складною, багатоплановою композицією, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій – битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших періодів життя України.

Літопис Самовидця – одна з найвидатніших історіографічних пам’яток і одне з найдостовірніших історичних джерел ХVІІст., самобутня й оригінальна пам’ятка української мови та літератури. Як історичне джерело, написане очевидцем, літопис містить цінні фактичні відомості з історії українського, білоруського, російського, польського та інших народів другої половини ХVІІст. Багато з цих відомостей мають унікальний характер.

Твір Григорія Грабянки значною мірою компілятивний. Серед своїх головних джерел автор називає спогади сучасників подій, а також твори вітчизняних та іноземних історіографів. Протягом довгого часу вчені намагалися розглядати літопис Грабянки як історичне джерело. Але згодом, з введенням в науковий обіг цілого ряду документів, вдалося встановити, що твір містить багато фактичних помилок. І лише зараз наука доходить до висновку, що літопис Грабянки слід розглядати в першу чергу як літературну пам’ятку, а не як історичну. Центральна постать літопису Грабянки – Богдан Хмельницький. Це головний герой твору, в якому автор поєднує риси реальної історичної особи та ідеального вождя. Інші образи твору подано не так повно, проте досить випукло. Оскільки Григорій Грабянка - прихильник автономії України в союзі з Москвою, то він вибирає цей критерій – ставлення до Росії – як основний, і виходячи з нього, наділяє різних осіб тими чи іншими якостями.

Літопис Самійла Величка це документальне першоджерело, наймонументальніший твір української історико-мемуарної прози ХVІІ-ХVІІІ століть, який разом з літописами Самовидця і Григорія Грабянки, складає корпус козацької історіографії.

Книга французького військового інженера Г.Л. Боплана “Опис України”[4]
– цінне історичне джерело для вивчення побуту запорзького козацтва і селянства, а також інших станів середньовічного суспільства України. В ній відображені географічне середовище, природа України, її кліматичні умови, наведені дані з історії заселення Середнього Подніпров’я, змальована яскрава картина життя українського народу першої половини ХVІІ ст.

Дорошенко Д.І. у “Нарисі історії України”[5]
дає огляд історії України як процесу розвитку української державності. У книзі вміщено вичерпні історичні відомості практично про всіх гетьманів України. Чимало сторінок твору висвітлюють факти і події, які відсутні у роботах М.Грушевського[6]
, М.Аркаса[7]
, та інших відомих українських істориків.

Книга відомого історика І.П. Крип’якевича “Богдан Хмельницький” присвячена історичній ролі Богдана Хмельницького як керівника Визвольної війни українського народу 1648-1654рр. Автор, по-новому оцінюючи історичні факти, всебічно висвітлює життя і діяльність Богдана Хмельницького, перебіг та етапи Визвольної війни. На широкому історичному тлі проаналізовані питання організації запорізьких військ.

В роботі “Українсько-російський договір 1654 року.Міфи та реальність”[8]
Апанович О.М. відтворює історичну правду про передумови і процедуру його укладання, розкриває державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу.

У сучасних публікаціях Грозовського І.[9]
, Кульчицького В.С.[10]
, СмоліяВ.А.[11]
, Степанкова В.С.[12]
розглядаються основні етапи формування Української козацької держави - від епохи Богдана Хмельницького до руйнування Запорозької Січі, оцінюється діяльність її керівників, а також велика увага приділена джерелам та головним чинникам правової системи Гетьманщини.

Мета роботи.

Метою даної роботи є розкриття ролі і важливості діяльності державних керівників Гетьманщини у боротьбі за незалежність України, збереженні досягнень українського народу у створенні державницьких і правових структур та висвітлення історичних уроків відношення російського царату до України, до українського народу.

Структура роботи.

Робота складається з трьох розділів, вступу і висновків.

У вступі розглянуто актуальність даної теми на сучасному етапі історії України, ступінь дослідженності теми в роботах вчених істориків та правознавців, зроблено характеристику використаної літератури, сформульовано завдання та мету роботи.

В першому розділі роботи розглянуто характерні особливості українсько-російських угод 1654 року і перехід України до складу Росії на правах автономії. Розглянуто передумови та процес укладання угод, розкрито державно-політичний характер і юридичну природу, а також тяжкі наслідки договору для українського народу.

У другому розділі розглядаються питання політико-правового статусу Гетьманщини: адміністративно-територіальний поділ українських земель, суспільний лад, державний та судовий устрій.

Розгляду джерел та основних рис права Гетьманщини присвячений третій розділ роботи. Велику увагу приділено питанню захисту автономії України в складі Росії і козацьких демократичних інститутів.

У висновках, на основі проведених досліджень, наведено авторські висновки по кожному з розглянутих питань плану роботи.

Розділ 1. Переяславська угода і перехід України до складу Росії

на правах автономії
.

Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війну в 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників[13]
. Природним було його прагнення вста­новити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсу­нем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції.[14]
Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції ви­кладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Украї­ною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так самовільно, без царського указу. У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допо­мозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не пе­рервала. В Україну було відправлено посольство для ви­вчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправ­лялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кож­ному етапі переговорів виступав з пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

Тільки в квітні 1653р. цар наважився послати до Вар­шави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

На осінь 1653 р. Росія після багатьох вагань нарешті погодилась прийняти Військо Запорозьке до свого складу. 1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловили­ся за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами й землями принять"[15]
.

9 жовтня 1653 р. на виконання рішення Земського собо­ру в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В.Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успен­ському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной —
короля Речи Посполитой й Литвы — Яна-Казимира".[16]

Для проведення з Україною офіційних церемоній і пе­реговорів, присяги, вручення царської грамоти було обра­но Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччи­ни, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна доро­га". Учасники Переяславської ради — старшини усіх ран­гів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя мос­ковського православного"[17]
.

Тільки кілька пунктів угоди обговорено докладно, більша частина їх лишилася неясною, не обговореною як слід[18]
.

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії геть­ман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів від різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяслав­ської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом но­мер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав по­чаток московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяслав­ської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенароднеє множество мужского й женского полу" та інше[19]
.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кіль­кість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина не задовольнившись царським словом, заявили, що вони ба­жають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського догово­ру як документу. В 1654 р. відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася та­кож однобічна присяга гетьмана, невеликого числа стар­шини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови об'єднання двох держав, жодної пись­мової гарантії виконання царським урядом усних запев­нень московських послів.

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждер­жавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький праг­нув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Моск­ви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін май­бутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юри­дичних і дипломатичних документах Українську Геть­манську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в при­ватних правових відносинах.[20]
Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України — 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під геть­манську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала не­доторканість козацьких земель і маєтків та їх спадкуван­ня козацькими вдовами та дітьми, статті восьма—дванад­цята були присвячені виплаті грошей на утримання геть­манської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про не­порушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята-шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісім­надцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу геть­мана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими сила­ми. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять пер­шій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говори­ла про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкрес­лював, що українським проектом договору "гарантувала­ся повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України"[21]
.

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5,6, 7,9,11,13,17 — затверджувалися беззастережно. Статті 4,8, 12, 15, 16 — з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18, 19, 22, то позитивне їхнє рішення було вислов­лене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були вне­сені обмеження. Ст. 10, 12, 23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать".[22]
21 березня українські посли подали нову редакцію про­екту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, були підтверджені права і вольності Війська Запорізького, встановлено кіль­кісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати ко­зацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сфор­мувався не за звичною для наших часів моделлю міждер­жавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться в двох різних за формою актах: в так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запо­різькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю догово­ром, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона — держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам й привилеям й по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Украї­ною[23]
.

Отже можна зробити висновок, що договір 1654 р. для Богдана Хмельницького був звичай­ною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Поль­щі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Прусією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трак­тували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до Украї­ни як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці.

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. Так звані “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали: збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти; 60-тисячний козацький реєстр; плату старшині та кошти на утримання козацького війська; збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків для царської казни; право зносин гетьманського уряду з іншими державами; право Запорозькому війську обирати гетьмана; невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей; збереження прав київського митрополита; оборону України від нападів татар.

Але чи мала Українська держава після 1654 року перспективи для свого розвитку? На думку автора курсової роботи – ні, адже Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, для якої Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами була своєрідним вик­ликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.

Розділ 2. Політико-правовий статус Гетьманщини.

2.1 Адміністративно-територіальний поділ українських земель.

Оскільки територія України поділялася на полки та сотні, своєрідні адміністративно-територіальні одиниці, органами місцевої влади та управління Гетьманщини були полкові та сотенні ради. У другій половині XVII ст. на Правобережній Україні було 12 полків: Білоцерківський, Калницький. Канівський, Корсунський, Кропивенський, Овруць­кий, Поволоцький, Подільський, Уманський, Чигиринський, Черкаський. Лівобережна Україна поділялася на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжин­ський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський, Чернігівський. Автономною територіальною одиницею в Україні була Запорізька Січ[24]
.

На чолі полку стояв полковник. Його або обирала стар­шинська рада, або призначав гетьман. Полковник у межах свого полку мав значні повноваження. Він був воєначаль­ником на війні, голосував на полковій раді, мав судові функції.

Полковник в своїй діяльності опирався на полкову стар­шину, яка за своєю назвою та функціями відповідала ге­неральній старшині, але в полковому масштабі. До неї входили: полковий обозний, полковий суддя, полковий пи­сар, полковий осаул та полковий хорунжий. Всі вони за посадою входили до полкової ради. Рішення, які прийма­лися на полкових радах, були обов'язковими для всього населення полкової території. У ХVІІІ ст. полкові ради змінюють полкові канцелярії.

Сотню очолював сотник, який в масштабах сотні мав ті ж функції, що і полковник в полку. Заступником сотника був отаман. Далі йшли сотенний писар та сотенний осаул. У другій половині XVII ст. діяли сотенні ради. Як і інші органи місцевого самоуправління, вони зникають на почат­ку XVIII ст.

Устрій міст залишався тим же, що і в роки Визвольної війни. Магістратські міста управлялися за магдебурзьким правом, ратушні — городовими отаманами.

У другій половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та вольності України, і перш за все, на її полко­вий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слободській Україні, а у 1783 році по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з "Учреждением о губерниях" Лівобережна та Слобідська Україна були поділені на на­місництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правлін­ня кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губерна­тора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом "Про новий поділ держави на губернії" (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чер­нігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії ра­зом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Кате­ринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську[25]
.

На середину XVIII ст. значна частина південних україн­ських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Ту­реччини.

У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає за­ходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России й служить особыми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752р.), Слав'яносербія (1753 р.), Новослобідський козаць­кий полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетво­рені у Новоросійську губернію. Управління губернією скла­далося із двох департаментів — військового і цивільного[26]
.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіаль­ного козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

З 1775року все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії — Новоросійську і Азовську.

Приєднання Криму в 1783 році привело до змін політич­ного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Більшість населення Криму в силу історичних та релі­гійних традицій схилялася до підданства Османській імпе­рії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

Указом від 30 березня 1783 року із Азовської та Новоро­сійської губерній було утворене Катеринославське наміс­ництво.

Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісни­цтвом.

Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року "Про новий поділ держави на губернії" намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворе­на Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поді­лена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. — Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.), Херсон (1788р.), Миколаїв (1789р.), Одеса (1794р.)) та ін.

Отже, адміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано авто­номні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи. У 1783 р. скасовано старий військовий устрій, а козацькі полки були переформовані в 40 регулярних карабінерних полків російської армії з 6-річним строком служби. З давнього устрою Гетьманщини залишилися тільки старі закони — Литовський Статут і Магдебурське право.

Політичний лад Півдня України складався відпо­відно до загальноросійської політики по уніфікації місце­вого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня Украї­ни відіграв український народ.

2.2 Суспільний лад.

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Виз­вольної війни, знайшли своє завершення у другій половині сімнадцятого - вісімнадцятому століттях. Масове покозачення української шлях­ти під час війни, соціальне відокремлення козацької стар­шини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав на­зву "знатне військове товариство"[27]
.

Його верхівку складалобунчукове товариство. Бун­чук являвся відзнакою гетьмана. Це був дрючок, більш ніж З метри завдовжки, з металевою кулею зверху, з-під якої звисало кінське волосся. Його носив генеральний бунчуж­ний над гетьманом, в тих випадках, коли гетьман очолю­вав військові походи. До бунчукового товариства належа­ла генеральна старшина.

До знаті входило такожзначкове товариство. Знач­ком звалася корогва (стяг). У козацькому війську були три роди корогв: гетьманська корогва, полкові і сотенні корог­ви. Ці корогви вживалися, як правило, в урочистих випад­ках. Для щоденного вживання використовували малі ко­рогви, або значки. Від значків і пішла назва "значкові то­вариші". Значкові товариші займали таке ж місце по відно­шенню до бунчукового товариства, як значок — по відношенню до великої корогви. До значкового товариства вхо­дила полкова старшина.

"Знатні товариші" вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.

Існувала ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не попадав в перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі "знатні товариші" несли обов'язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо.

До привілеїв знатного товариства належала також при­вілейована підсудність, можливість отримувати різні по­сади у Генеральному уряді, право володіння великими зе­мельними ділянками.

Незабаром в руках знатного товариства зосереджують­ся значні земельні масиви. В 1730 році в руках україн­ських землевласників знаходилося 52 відсотки всієї землі.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу ("рангові землі"), передачі землі "на вічне спо­кійне володіння" або шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України[28]
.

У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством. Ще за Глухівськими статтями цар пообіцяв жалувати дворянство за поданням гетьмана. У 1764 році у відпо­відності з царським указом отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положен­ня було розповсюджене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єди­ний дворянський стан. Дворянські права української шлях­ти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу.

В панівну верству України входили також російські дворяни, які особливо інтенсивно поповнюють її у XVIII ст., коли царський уряд проводить політику роздачі земель Півдня України.

За Гадяцьким трактатом 1658 року польській шляхті були повернуті права на маєтки в Правобережній Україні. Отже, тут було відновлене польсько-шляхетське землево­лодіння і ті порядки, які існували до Визвольної війни[29]
.

Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала грати важливу роль у політич­ному житті України. Під час Визвольної війни патріотич­но налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з'явилась низка підтверджень її прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельниць­кого. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. На цій підставі відбувається кон­солідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, відносилися і до української шляхти.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. За дого­вором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх[30]
.

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовен­ства за правовою ознакою наближалась до знатного това­риства.

Величезні привілеї мало і чорне дворянство. Хмельниць­кий не тільки залишив за монастирями земельні володін­ня та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

За життя Хмельницького Москва не наважувалась втру­чатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. У 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв[31]
.

Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толерантності в питан­нях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала по­рушувати права православних.

Особливо критичним було становище православної церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полоніза­ція українського населення привели до повстання 1768 року, яке отримало назву "Коліївщина".

На Правобережжі крім католицької Церкви продовжу­вала діяти Українська уніатська Церква.

Зростання сили знатного товариства відбу­валося значною мірою за рахунок рядового козацтва. Пра­вовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Тих, хто втратив своє гос­подарство, називали підпомічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідця­ми із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали май­на і наймалися на роботу до заможних козаків, які їх одя­гали та годували. Закон дозволяв підсусідникам перехо­дити до заможної верстви, якщо вони розбагатіли і завели власне господарство.

Свій самобутній устрій мало запорізьке козацтво, ос­кільки Січ зберегла самостійність. Частина козаків прожи­вала в Січі. Вони несли сторожову службу, займалися різно­манітними промислами. У паланках, які розташовувалися за укріпленнями Січі, жили сімейні козаки та селяни.

Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи. Після ліквідації Запорізької Січі указом від 16 листопа­да 1781 року козаків було переведено в розряд селян-однодворців, на яких було накладено подушний податок, їм заборонялося переселятися з місця на місце.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Після смерті Хмельницького гетьмани рідко підтримували міста у їхній боротьбі з свавіллям козацької старшини. Так, гетьман Брюховецький пропонував передати, міста з усім населенням під управління царської адміністрації[32]
.

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Пра­вове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов'язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат. Із загальнодержавних повинностей за ними лишалася тільки військова. На магістратах лежав обов'язок утримувати розквартироване в містах військо. На мешканців міст покладалося утримання міської адміністрації, сплата певних податків духовенству, з них стягувалися також грошові податки на ремонтні роботи в місті. У XVIII ст. чисельність магістратських міст зросла: право на їхнє самоврядування надавалось царськими ука­зами та гетьманськими універсалами. Так, у 1752 році геть­ман Розумовський подарував право на самоврядування Полтаві, у 1758 році — Новгород-Сіверську. До кінця XVIII ст. магдебурзьке право отримали майже всі міста Лівобережної України.

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи на­лежали ремісники та купці. В свою чергу ремісники поділялися на майстрів та робітників.

Ремісники об'єднувалися у цехи за видами ремесла (гон­чарне, ткацьке тощо). Стати членом цеху можна було при досягненні 21 року. Крім вікового цензу, існував майно­вий: треба було мати власне господарство, яке виробляло б ремісничу продукцію. Майстрам належав ряд привілеїв. Вони мали право на створення цехової організації, вста­новлення монополії на виробництво і збут товарів, що їх виробляв цех, розглядали дрібні спори членів цеху.

Прибутки від податків та повинностей призначалися в цілому для цехової організації.

Усі ремісники міста могли збиратися на схід, де вони обирали на три роки управу — орган, спільний для всіх цехів міста. До нього входили староста та два його товариші.

Купці також мали певні привілеї. До них записували будь-якого міщанина, що мав капітал більше 500 крб. Купці об'єднувалися в гільдії. Члени гільдії звільнялися від по­душного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Але на купців покладались повинності: сплата громадських зборів, шляхова, постійна та деякі інші.

В містах проживали також представники знатного това­риства, шляхта, духовенство, рядові козаки. Разом з адмі­ністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове положення більшої частини міського люду не було легким. На мануфактурах було введено 12-14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Поява підприємств, які належали купцям і де широко застосовувалася наймана праця, було свідченням народ­ження елементів нового, капіталістичного виробництва.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. При бажанні можна було пере­йти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універ­сали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушанство" селян, під яким розу­мілося виконання ними повинностей на користь монастирів[33]
.

Одночасно універсалами гетьманів почалася роздача державних земель козацькій старшині. Універсали підтвер­джувались указами царського уряду. Ці нормативні акти зобов'язували селян віддавати власнику, на землі якого вони проживали, частину врожаю або сплачувати податок, який мав назву "чинш". Крім того, селяни виконували повинності на користь власника: возили дрова, косили сіно тощо. У 1701році Мазепа видав універсал, яким вводила­ся дводенна панщина для посполитих селян. Селяни по­винні були віддавати панам частину врожаю, худоби, птиці тощо. На них лежав також обов'язок сплачувати державі податок — "стацію", який йшов на утримання війська і який можна було сплачувати як грошима, так і продукта­ми. Конкретної одиниці оподаткування не існувало: в частині полків брали податки від землі, в інших — від кількості худоби. На користь гетьманської адміністрації збирали "показанщину" (податок на виробництво горілки), тютюнову десятину, мито від продажу горілки. Великі прибутки давало мито від продажу дьогтю, тютюну тощо.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тиждень. Натуральний оброк все частіше заміняється на грошовий. Проводячи заздалегідь продуману політику поступового закріпачення селянсько-козацьких мас України, царизм вже в 20-ті роки XVIII ст. дозволяє поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи і на поселення в Сибір, а також відда­вати їх в рекрути. Фактором, який дуже негативно впли­вав на становище українського селянства, було те, що в Росії процес закріпачення був завершений ще Соборним уложенням 1649 року. Російські поміщики і польські пани дав­но вже ставилися до своїх селян, як до рабів. Їхній приклад впливав на українських землевласників, які з почат­ку XVIII ст. добиваються від гетьмана видання універса­лу, що заборонив би перехід селян під страхом смертної кари. У 1721 році універсал Скоропадського наказував не допускати селянських переходів. У 1739 році генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втеч се­лян за кордон заборонила їхнє переселення на інші землі. 22 квітня 1760 року гетьман Розумовський видає універ­сал, за яким селянам дозволялося переходити на інше місце тільки в тому випадку, якщо вони мали письмовий дозвіл від пана, при цьому все нерухоме майно селянина залишалося у землевласника. У 1763 році цей універсал підтверджується царським указом. Фактично це було за­твердженням кріпосного права в Україні. У 1765—1769 та 1782 роках проводяться генеральні описи населення Укра­їни. Після ліквідації у 1775 році Запорізької Січі царизм наважується на юридичне оформлення кріпацтва[34]
.

Отже, можна зробити висновок, що, з одного боку, панівна верства України привлас­нила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані.Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани.

Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на зем­лях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

2.3 Державний устрій.

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Гетьманщиною, по державній оранізації, яка існувала тут, а також "Військом Запорожським". У ХVIIIст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву "Малая Россия"(Малороссия).

Договір 1654р. не торкався територіального складу української держави. Малося на увазі, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживають українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір. На лівому березі Дніпра - Чернігівщина і Полтавщина, на правому - Київщина, східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як Білоруський полк. Запорізька Січ теж входила "під високу руку" російького монарха, оскільки теж складала невід'ємну частину України, хоча й мала автономне становище.

Не зважаючи на обмеження й на залежність від Москви, влада гетьмана була дуже велика: від нього залежало роздавання земельних маєтностей за службу й за “військові заслуги”, а також призначення на посади. Атрибути гетьманської влади складали всі головні суспільні функції: він був зверхником над військом, був суддею адміністратором[35]
. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи - гетьман, військова рада, рада генеральної старшини і гетьманський уряд були водночас і вищими органами адміністративного управління[36]
.

Особисто гетьман керував роботою і військової ради, і ради генеральної старшини, очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинську адміністрацію. Гетьман всі свої адміністративні функції визначав в Універсалах, в яких висловлював свої накази. Крім адміністративної та військової влади в руках гетьмана була ще й фінансова влада, до гетьмана належало право збирати податки, які йшли у військову касу[37]
. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального і полкових судів з найважливіших справ. Від імені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори й укладав міжнародні угоди, призначав послів, забезпечував зміцнення міждержавного становища України.

Вищим органом влади в Гетьманщині вважалася загальна козацька рада - Генеральна Рада, яка була найчисленішим і найдемократичнішим органом. На початковому етапі Генеральна Рада мала військовий характер і скликалась тільки під час війни. У другій половині ХVІІст. Генеральна Рада стає державним органом влади. Функції керуючого переходять від гетьмана до обозного. До компетенції Генеральної Ради входило вирішення питань про організацію способів оборони краю, про намічення кандидатур на важніші посади, про важливі справи адміністративного, судового й господарського характеру, усування гетьмана, питання зовнішньої-політики, обрання Генеральної старшини, вручення клейнодів. Генеральна Рада не мала визначеної кількості учасників, вона являла собою народні збори з широкою і невизначеною компетенцією.

Іншим органом влади була Рада Старшин, яка являла собою передпарламент України. Склад Ради Старшин був різний і залежав від кола питань, які виносились на Раду. До складу Ради Старшин входили Генеральні Старшини, полковники, полкові старшини. Існувало три типи Ради Старшин: Рада гетьмана з колегією Генеральної старшини, збори Генеральної старшинии з участю полковників, з’їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових.

Рада Старшин збиралася в палаці гетьмана під його головуванням. Збори колегії генеральної старшини мали постійний характер і відбувалися щодня. Спробу зафіксувати звичай старшинських з’їздів законом і зробити їх державною установою зроблено пізніше, у відомій конституції Пилипа Орлика 1710 року, коли постановлено скликати “Генеральну Раду”(тобто раду старшин) тричі на рік: наРіздво, на Великдень і на свято Покрови[38]
.

Компетенція старшинських рад була дуже широкою, вони конкурували з владою гетьмана та Генеральної ради. Старшинські ради розглядали майже всі питання внутрі­шньої та зовнішньої політики. Вони розпоряджалися фі­нансами, розглядали судові справи, управляли державою у відсутність гетьмана.

Найчастіше збиралися ради – й старшинська, й Генеральна Рада, - за П.Дорошенка. З усіх українських гетьманів ХVіі столття Дорошенко був, коли можна так висловитись, найбільш конституційним гетьманом[39]
.

Як вища палата старшинської ради, Колегія генераль­ної старшини була постійною радою при гетьмані. Гене­ральну старшину або обирали збори старшинської ради, або призначав гетьман. До вищої генеральної старшини належали обозний, суддя, підскарбій та писар.

На перше місце після гетьмана у другій половині XVII ст. виходить генеральний обозний[40]
. Він був заступником гетьмана в його відсутність, завідував артилерією. Гене­ральні обозні командували військом у походах, часто призначалися послами до інших країн. Далі йшли генеральні судді. Вони керували судом і виконували різні доручення гетьмана. Третє місце належало генеральному підскарбієві, який контролював фінанси.

На четверте місце перемістився генеральний писар, який відав Генеральною військовою канцелярією та архівом, виконував дипломатичні доручення гетьмана.

До нижчої генеральної старшини належали: два гене­ральні осавули, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.

Генеральні осавули виконували різні доручення гетьма­на, вели судові розслідування і займались справами дипло­матичного характеру. Іноді вони були наказними гетьма­нами у походах, в яких брав участь сам гетьман.

Генеральний хорунжий був охоронцем загальновій­ськової корогви (стягу), а генеральний бунчужний — охо­ронцем гетьманського бунчука.

У 1720 році було створено Генеральну військову канце­лярію. Її очолював генеральний писар. До складу Генеральної військової канце­лярії входили регент і військові канцеляристи. Вона поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу (присутствіє). До розпорядчої частини входили порівну російські і українські чиновники. До компетенції Генеральної військової канце­лярії відносилась дипломатична підготовка військових операцій а з 1720року і функції виконання вироків генерального суду.

На основі вищесказаного ми бачимо, що вищим органом влади в Україні вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[41]
.

2.4 Судова система.

У договорі 1654 року була зафіксована вимога України "підтвердити права і вольності наші військові, які з віків мало Військо Запорізьке, що своїми правами судилося". Правосуддя в той час вважалося однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорізьке надавало йому вели­кої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх, щоб това­риство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два тре­тього мають судити"[42]
. Отже, в договорі була занотована теза про цілковиту незалежність України від царського уряду у сфері судочинства.

Внаслідок Визвольної війни польська судова система в Україні була скасована. Мова йдеться про шляхетсько-станові суди: земські — в цивільних справах, гродські — в кримінальних та підкоморські — в земельних[43]
. Всі суди в своїй діяльності керувалися Статутом 1588 року. В містах продовжувало діяти магдебурзьке право.

Після створення Української держави судова система складалася з Генерального суду, полкових, сотенних та громадських (сільських) судів.

Вищим судовим органом був Генеральний суд. До нього входили генеральні судді (в різні часи три, два, один) і ге­неральна старшина.

На початку Визвольної війни Генеральний суд діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості. З часом він перетворюється у вищу апеляційну інстанцію. Як вища інстанція Генеральний суд здійснював нагляд за нижчими судами, посилав до них своїх представників для участі в окремих судових засіданнях. Генеральний суд припинив своє існування у 1786 році.

Найбільшу кількість справ розглядали полкові суди. Їх очолювали полкові судді, проте головували тут полковники. Полкові суди розглядали кримінальні та цивільні справи.

Полкові суди були судами другої інстанції по відношен­ню до сотенних судів, які очолювали сотники. До них вхо­дили також отаман, міський писар, осавул та хорунжий. Ці суди часто діяли разом з міськими (ратушними) суда­ми, але у 1730 році їх було відокремлено. Повністю вони були ліквідовані у 1763 році.

Громадські або сільські суди були спільними для селян і козаків, але їхні справи розглядали окремо. До складу цих судів входили війт та представники від селян і козаків.

Як ми уже підкреслювали, в ратушних містах суди, по­чинаючи з другої половини XVII ст., попадають під вплив полкової та сотенної адміністрації. Самостійність зберег­ли тільки суди у магістратських містах.

Окрім названих судів, в Україні існували церковні, це­хові, мирові, третейські і ярмаркові суди.

У середині XVIII ст. з'їзд козацької старшини у Глухові підтримав вимоги про про­ведення судової реформи. І це було здійснене у 1760 році[44]
. Україну було поділено на 20 судових повітів. У кожному повіті було створено земський суд для цивільних справ, підкоморський - для земельних. Для розгляду криміналь­них справ було відновлено 10 гродських судів у кожному полковому місті. Членів земського суду обирали з пред­ставників козацької старшини. До їхнього складу входи­ли суддя, писар і підсудок. Вступаючи на посаду, члени земського суду давали присягу. В цих судах розглядалися суперечки про власність, спадкові справи. Земські суди було ліквідовано у 1831 році.

До складу підкоморського суду входили підкоморій та комірник. За своїм положенням підкоморій вважався першим після полковника. Підкоморські суди розгляда­ли земельні спори. Вони були ліквідовані у 1840 році.

У гродські суди фактично було перетворено полкові суди. До їхнього складу входили: полковник, міський суддя, пред­ставники полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Діяли ці суди до 1782 року.

Найвищою судовою інстанцією в Україні залишався Генеральний суд, до складу якого входили два генеральні судді і 10 вибраних депутатів від полків.

Таким чином, судова реформа 1760 року поновлювала суди, які існували за польсько-литовського панування. У 1763 році цю судову реформу затвердили Генеральні збо­ри, що репрезентували все українське козацтво. На Гене­ральних зборах було сказано: "Ми маємо найліпші зако­ни, які тільки може мати найшляхетніший народ у світі"[45]
. Реформа 1760—1763 років мала позитивне значення, бо вона відділила судову владу від адміністративної. З іншо­го боку, вона повертала судову систему на 150 років назад і передбачала дію Статуту 1588 року. Своєрідна судова система залишилася на Запорізькій Січі. Суд тут очолю­вав військовий суддя, який був другою особою після кошо­вого отамана. До складу цього суду входили представни­ки козацької старшини. У своїй організації та діяльності суд Запорізької Січі користувався нормами звичаєвого права. Всі, хто проживав на території Запорізької Січі, підлягали юрисдикції тільки козацького суду.

Наприкінці 1780 року царським наказом на Лівобе­режжі було запроваджено загально-російський устрій. Ге­неральний суд було скасовано, в кожній губернії замість громадських судів було створено повітові суди.

На Правобережжі діяла польсько-шляхетська судова система. Найвищою судовою інстанцією тут був коронний трибунал. Він отримував назву від міста, де знаходилися його установи. З 1764 року судовими справами українських земель займався Люблінський трибунал. Як і раніше, до судової системи і цього разу входили земські, гродські та підкоморські суди. У містах з правом на самоврядування діяли магістратські (лавні) суди. В селах правосуддя здійснювали громадські, замкові, вотчинні суди.

Таким чином, в кінці XVIII ст. самобутня судова систе­ма, яка існувала на Лівобережній Україні, в частині Пра­вобережжя та в Запорізькій Січі, була знищена і натомість був розповсюджений судоустрій Російської імперії. На іншій частині України була запроваджена судова система Австро-Угорської імперії.

На основі вищесказаного можна зробити висновок, що народно-визвольна війна 1648—1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобут­ність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, то­му Україну XVII—XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих стат­тях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськи­ми жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукуп­ності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності геть­манської влади.

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Пере­робка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введе­но загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колиш­ню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.

Розділ 3. Джерела та основні риси права Гетьманщини.

а) джерела права Гетьманщини

Березневі статті 1654 року підтверди­ли непорушність прав і вольностей України. Таким чи­ном, правова система, яка сформувалася в роки Визволь­ної війни, продовжувала діяти і розвиватись.

Головним чинником цієї системи було звичаєве право[46]
. До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи.

Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду. Серед цих конституційних актів найбільше значен­ня мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо.

Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, дек­рети та грамоти. Таке законодавство головним чином ре­гулювало адміністративні та цивільні відносини.

До XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсю­джувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна.

З часом, особливо за царювання Петра І, все частіше видавались акти, призначені спеціально для України, а також вводилися в дію акти загальноросійського значення.

Не треба скидати з рахунку і той факт, що майже відра­зу на Лівобережній Україні було відновлено дію Статуту 1588 року та збірників магдебурзького права. Законність цих джерел права була підтверджена Березневими стат­тями 1654 року, а пізніше — універсалом гетьмана Івана Скоропадського від 16 травня 1721 року.

Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову і знову безуспішно.

В Правобережній Україні та Західній Волині, до вход­ження їх після розділів Польщі до складу Російської імпе­рії, джерелами права були норми звичаєвого права[47]
. Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії.

"Екстракт малоросійських прав" складався з норм дер­жавного, адміністративного та процесуального права. Збір­ник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій най­важливіших юридичних актів.

Як джерело, цей збірник заслуговує на особливу увагу тому, що в ньому був зібраний значний юридичний мате­ріал, починаючи від королівських, князівських і царських договорів, грамот і указів і закінчуючи гетьманськими універсалами, витягами із збірників магдебурзького права, статутів Великого князівства Литовського і судової прак­тики. Всі норми викладені в хронологічному порядку прий­няття юридичних актів. Збірник твердо стоїть на позиції збереження автономії права України. Повна власність на землю і неповна на селянина, права й привілеї в обов'язках перед державою — такий зміст розділів про становище панівної верстви.

"Екстракт малоросійських прав" 1767 року цінний тим, що дозволяє просліджувати розвиток окремих інститутів державного, адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального і процесуального права протягом майже двох століть. Збірник дає можливість глибше зрозуміти сутність права України з моменту договору 1654 року до запровадження тут кріпосного права та ліквідації україн­ської державності.

Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату[48]
.

У 1786 році, після введення в Україні загально-імпер­ського адміністративно-територіального поділу, в канцеля­рії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт мало­російських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийня­тих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

б) цивільне право

Основним правовим інститутом, який потребував пильної уваги законодавця, було право власності на землю.

В роки Визвольної війни відбувся перерозподіл землі. Земельна власність магнатів та польської шляхти перехо­дить у казну Війська Запорізького і набуває статусу дер­жавних земель.

Важливим джерелом права власності на землю стає пожалування земель за службу гетьманськими універса­лами, а пізніше і царськими указами[49]
. Землі надаються козацькій старшині, українській шляхті. Православній Церк­ві та монастирям. Джерелами права власності на землю були також купівля-продаж, спадщина, освоєння пустощів.

Діюче законодавство знало дві форми власності на зем­лю: вотчина та рангові маєтності (землі).

Після Визвольної війни рангові володіння поступово витісняють вотчини, але з середини XVIII ст. спостерігаєть­ся зворотний процес: кількість рангових земель скоро­чується за рахунок їхньої передачі у спадкове володіння.

Якщо в другій половині XVIII ст. право на землю мали всі козаки та шляхта, то з середини XVIII ст. це право належить тільки козацькій старшині та шляхті. Лише ці верстви могли вільно розпоряджатися землею. Рядові ко­заки та селяни, у яких були земельні ділянки, мали тільки право подвірного землекористування, що регулювалося нормами звичаєвого права.

На території Запорізької Січі збереглося традиційне регулювання права власності на землю. Земля була об'єк­том власності Січі і вважалася загальнонародною. Формально кожний мешканець Запорізької Січі міг отримати землю на правах землекористування. Землекористувачі платили податок Січі, несли інші повинності.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Система договорів була розроб­лена досить добре. Найбільш розповсюдженими були договори купівлі-продажу, позики, обміну, оренди. Більшість договорів передбачала їхнє письмове оформлення. Так, ку­півля та продаж землі затверджувалися гетьманськими універсалами або указами царя.

Законодавство знало спадкування за законом і спадкування за заповітом. Право спадкування мали як сини, так і дочки померлого. Якщо законних спад­коємців не було, майно визнавалося "виморочним" і пере­ходило до держави.

На українських землях, де діяло польське законодавство, жінки були обмежені у спадкуванні. Так, дочка одержува­ла тільки четверту частину батьківського майна. Майно матері сини і дочки успадковували рівними долями.

Обмеженим було спадкове право козаків і вільних се­лян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадкову­вати батьківське майно.

в) кримінальне право

Поняття злочину, яке складалося в роки Визвольної війни, носило надстановий, демократич­ний характер. Злочином вважалася дія, яка спричиняла шкоду та збитки як окремій особі, так і державі.

Суб'єктами злочину признавалися особи, які досягли 16-річного віку. Більш чітке відображення в законодавстві отримали форми вини.

Психічне захворювання не звільняло від відповідаль­ності, але враховувалось судом, як обставина, що пом'як­шувала вину.

Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Злочини поділялися на: державні, проти православної віри, військові, службові, проти порядку управління та суду, проти особистості, майнові, проти моралі.

Державні злочини вважалися найбільш небезпечними. Особливо тяжким злочином була зрада. З часів царюван­ня Петра І до державних злочинів стали відносити пося­гання на життя та здоров'я царя і його сім'ї, образу царя тощо.

До злочинів проти православної віри належали: бого­хульство, чародійство, обернення в мусульманську віру тощо. Добре регламентованими були військові злочини. Сюди належали: дезертирство, порушення правил військової служби, ухилення від служби. Серед службових злочинів особливо небезпечними вва­жалися казнокрадство та хабарництво.

До злочинів проти порядку управління та суду належа­ли фальшивомонетництво, підробка печаток та документів, лжеприсяга, лжесвідчення тощо.

До злочинів проти особистості закон відносив вбивство і тілесні пошкодження. Важкими злочинами були: вбив­ство батьків, службової особи, дитини..

До майнових злочинів належали: крадіжка, грабіж, роз­бій тощо. Крадіжка поділялася на просту та кваліфікова­ну, здійснену при стихійних лихах, у товариша, з Церкви тощо.

Світське право регулювало і злочини проти моралі. Су­воро каралося приведення на територію Січі жінки. Пока­ранню підлягав козак, який "порочил женщину по пристойности".

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання[50]
. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Смертна кара поділялася на просту та кваліфіковану[51]
. До простої належали: розстріл, повішання, відтинання го­лови, утоплення; до кваліфікованої: четвертування, коле­сування, посадження на палю, підвішення за ребро на гак, закопування живим у землю.

Тілесні покарання поділялися на членоушкоджуючі та больові. До перших належали відтинання кінцівок, носа, вуха, язика. До больових закон відносив биття батогом, киями, палицями.

На Запоріжжі існувало таке покарання як вигнання. Злочинця виганяли з козацької громади за межі Січі на певний термін або безстрокове, без права надання йому притулку та захисту. Перед нами приклад однієї з най­давніших норм звичаєвого права, що в Київській Русі но­сила назву "потік та пограбування".

У другій половині XVII ст. частіше стали використову­вати таке покарання, як позбавлення волі. В'язницями були ями, сараї, камери при ратушах. Термін ув'язнення — від чотирьох тижнів до року. В більшості випадків термін визначався: "до покори". Широко використовувалися га­небні покарання: прив'язання злочинців до ганебного стов­па на майдані, посадження на дерев'яну кобилу.

До майнових покарань належали штрафи і конфіскація майна. Штрафи називалися "вина" і поділялися на "вину рядову" і "злодійську". За моральну кривду платили штраф, який називався "нав'язка на муку"[52]
.

Від покарання звільнялись психічно хворі, люди з фізич­ними вадами, особи похилого віку. Страта не застосовува­лася до вагітних жінок, дівчаток — до 13 років, хлопчиків — до 16 років, старих людей.

Великий вплив на остаточне рішення суду щодо пока­рання мала громадська думка, яка могла врятувати навіть від шибениці.

На українських землях, що залишилися під зверхністю Польщі, існувала та система злочинів і покарань, що і в попередній період. Її визначав Статут 1588 року та поточ­не польсько-шляхетське законодавство.

г) шлюбно-сімейне право

Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі По­сполитої, — нормами уніатського та католицького права. Для дівчат шлюбний вік становив 16 років, для юнаків — 18 років. За звичаєвим правом заборонялося одружува­тися родичам по прямій лінії до восьмого коліна, а по бо­ковій — до четвертого. Обов'язковою була згода батьків на шлюб дітей.

У випадку розриву шлюбу сторони у присутності свідків та священика складали так звані "розлучні листи", в яких обумовлювалися права та обов'язки сторін.

д) процес

Як і в попередню добу, в Україні існували дві форми процесу: змагальний і розшуковий (слідчий, інкві­зиційний). Більш широкою стала сфера застосування розшукового процесу. Йому підлягали всі справи з тяжких злочинів. Сторонами процесу були позивач та відповідач. Позивачі мали право мати представника на суді, який на­зивався "прокуратор". З початку XVIII ст. з'являється його нова назва —"адвокат", "повірений". Під час проведення судової реформи 1760—1763 років для захисту інтересів козаків і селян при Генеральному військовому суді призначалося чотири адвокати, а у 1767 році адвокати були введені до складу гродських та земських судів.

Судова справа розпочиналася з подачі позову. В цивіль­них та дрібних справах попереднє слідство здійснював сам позивач, а тяжкі кримінальні справи розслідувались судо­вими органами.

Судочинство було усним і обов'язково відбивалось у протоколах, які підписували усі члени суду. До середини XVIII ст. судочинство велося українською мовою, що свід­чить про статус української мови як державної.

Порівняно з попередніми періодами майже не зміню­ється система судових доказів. До них відносилися: влас­не зізнання, показання свідків, письмові та речові докази. В другій половині XVIII ст. до цього додаються висновки експертів.

Свідки поділялися на офіційних та звичайних. До офі­ційних відносилися особи, які перебували на державній службі: возний і розшукувач. Звичайні свідки — це особи, що були присутні при скоєні злочину або чули про цей злочин. При розслідуванні тяжких злочинів застосовува­лося катування. Від нього звільнялись шляхта, духовен­ство, психічно хворі, вагітні жінки, старі люди і малолітні.

По закінченні розгляду судової справи суд приймав постанову — декрет.

З середини XVIII ст. вирок з кримінальної справи став називатися "мнение", а постанова з цивільної справи - "решением". Судові вироки та постанови приймалися біль­шістю голосів членів суду.

Сторона, що була невдоволена вироком чи рішенням, мала право на апеляцію, яка могла бути подана до Гене­рального військового суду в 10-денний термін. У Правобе­режній Україні апеляція подавалася до Люблінського трибуналу. Апеляційна інстанція могла скасувати вирок чи рішення, прийняти новий вирок чи рішення або передати справу на новий розгляд.

Судові рішення виконували самі суди або місцеві уря­ди. З XVIII ст. в судах відновлюється посада судового ви­конавця — возного.

Таким чином можна зробити висновок, що головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі По­сполитої, — нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Висновки.

В результаті проведених досліджень можна зробити такі висновки:

1.
Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648-1649рр., формування Української козацької республіки, Б.Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи­лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореної держави, її міжнародне визнання. Тому 1650 рік характеризувався насамперед інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьмана України. Її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б.Хмель­ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Трансільванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

Народ, який протягом кількох століть перебував у польському ярмі, у масовому порядку підтримав Б. Хмельницького, сподіваючись саме на скасування обридлого станового устрою суспільства і запровадження рівності всіх верств населення. Багатотисячне се­лянство прагнуло отримати козацькі права і вольності. Але його сподівання не виправдалися. Вже після Зборівської перемоги у серпні 1649р. і започаткування української державності у складі Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводства Б.Хмельницький скасував особисті свободи, якими селяни фактично кори­стувалися з січня 1648р., тобто з початку національно-визвольної війни. Здобувши реальну владу, козацька верхівка на основі Зборівського договору, яким Ян Казимир стверджував її вольності і доводив кількість реєстрових козаків до 40 тис., розпочала інтен­сивне відновлення становості суспільства.

Ігнорування Хмельницьким соціальних інтересів селянства призвело до втрачання ним підтримки народу. Ця обставина, поряд з іншими важливими факторами, стала головною причиною того, що результатом 6-літньої війни виявився лише протекторат росій­ського царя, встановлений після відповідних рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 р. та січневої (1654 р.) Переяславської ради, а також Московського договору (березень 1654 р.).

Підсумовуючи можна сказати, що Україна ввійшла до складу Росії на правах якнайширшої автономії. “Березневі статті” 1654 року, подані Богданом Хмельницьким і в основному схвалені царем передбачали збереження прав, привілеїв та маєтностей Запорозького війська та української шляхти. Проте Московська держава за своєю природою була унітар­ною, абсолютистською, кріпосницькою державою, тому Українська держава з її республіканським ладом і силь­ними демократичними елементами не мала перспектив для розвитку. Наступні історичні події підтвердили це і до кінця ХVІІІ ст. Україна повністю втратила свою автономію.

2.1.
Народно-визвольна війна 1648—1654 років не привела до створення суверенної української державності, проте після об'єднання з Росією Україна ще майже півтора століття зберігала певну самобут­ність державно-правового укладу. Питання про юридичне визначення того особливого статусу, що мала Україна-Гетьманщина у складі Російської імперії, залишається дискусійним. Зокрема, М.Є. Слабченко, С.В.Юшков та деякі інші автори називали її феодальною республікою, що перебувала у васальних відносинах з російським царем. Сьогодні переважає думка, що українська державність у роки Гетьманщини тільки складалася і не мала завершеного вигляду, то­му Україну XVII—XVIIIст. передчасно вважати республікою, а слід говорити про широке самоврядування українських земель або про їхню автономію.

Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах об'єднання з Росією, які було закріплено у "березневих стат­тях" Б.Хмельницького, затверджених і уточнених трьома царськи­ми жалуваними грамотами від 27 березня 1654 року. Україні різною мірою вдавалося зберігати ті права, що у сукуп­ності забезпечували її особливий політико-правовий статус. Наступ російського царату передусім був спрямований проти самостійності геть­манської влади.

А
дміністративно-територіальний поділ українських земель протягом часу існування Гетьманщи зазнав поступової трансформації від військово-територіальної організації земель козацької держави до губернського адміністративно-територіального устрою Ро­сійської імперії.

Запорізьку Січ було знищено, скасовано авто­номні установи. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи.

2.2.
Панівна верства України, з одного боку, привлас­нила собі привілеї польської шляхти, зокрема, закріпила за собою виключне право на займання промислами, на оптову торгівлю, на звільнення від сплати мита, податків, повинностей. З іншого боку, вона вимагала нових гарантій від гетьмана та царського уряду. І такі гарантії їй були надані.Глухівські статті 1669 року підтвердили вольності української панівної верстви і ті привілеї, які вона отримала від Богдана Хмельницького.

Таким чином, українська панівна верства отримує всі привілеї російського дворянства, що разом з її традицій­ними правами та вольностями давало в руки цього соціаль­ного прошарку майже необмежену владу. У XVIII ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. Зовсім іншим було становище Української православ­ної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею.

У XVIII ст. процес розшарування козацтва посилюєть­ся. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевлас­ників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах посту­пово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є бага­то прикладів втручання козацької адміністрації у само­врядування цих міст навіть у XVIII ст. Ратушними міста­ми правили звичайні козацькі отамани. Міщани магістратських міст були у кращому становищі. Вони користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами на зайняття ремеслом, торгівлею, промислами, мали право обирати магістрат.

Після визволення всі землі, що належали поль­ській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знахо­дилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких —посполиті селяни — були залежні тільки від держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни— працею. У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшу­ються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Указом від 3 травня 1783 року Катерина II остаточно заборонила переходи селян і закріпила їх за тими власниками, на зем­лях яких вони проживали згідно з останнім переписом населення. Це означало повне і остаточне закріпачення селян.

2.3.
Можна сказати, що вищим органом влади в Гетьманщині вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина, як правило вміло маніпулювали нею і значення останньої поступово зменшувалось. До початку ХVІІІст. Рада старшин перебрала на себе всі основні функції Генеральної Ради.

Одначе більшість цих рад, щодо свого характеру й представництва на них, мали дуже випадковий характер, у залежності від обставин моменту.

Отже, якщо вникнути у державний лад на Гетьманщині, ми побачимо, що “на ньому найбільше відбивається брак культури. У культурній державі закон ясно визначає, до кого належить верховна влада, у козаків це не було обмірковано докладно. Верховна влада належала до козацького війська, заступником його був гетьман, але не було жодної установи, звідки гетьман бере свою владу”[53]
.

Долю гетьманства поділив і оригінальний військово-адміністративний устрій України. Замість полків, сотень й куренів як адміністративних одиниць було запроваджено поділ на намісництва, а невдовзі на губернії і повіти, які мали всі типові для Росії органи місцевого управління і самоврядування.

2.4.
Досить довго зберігалася автономія судоустрою України. Пере­робка його на російський кшталт почалася після поширення у 1781р. на територію України "Установлення про управління губерніями". Лише після створення "Свода законов Российской империи" в Україні в 1840-1842рр. було поетапно введе­но загальноімперське законодавство, в якому на згадку про колиш­ню автономію збереглися деякі спеціальні правові норми для Чернігівської і Полтавської губерній.

3.
Головним чинником державної правової системи Гетьманщини було звичаєве право. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на по­саду.

Подальший розвиток отримало зобов'язувальне право. Законодавство знало зобов'язання з нанесення шкоди та зобов'язання з договорів. Шлюбно-сімейні відносини регулювали­ся нормами православного церковного права для православ­них, а на території, яка залишалася під владою Речі Посполитої, — нормами уніатського та католицького права. Світське право регулювало і злочини проти моралі. Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання як: смертна кара, тілесні покарання, ви­гнання з козацької громади, позбавлення волі, ганебні, май­нові покарання. З поширенням на територію України загальноросійського законодавства у другій половині XVIII ст. стало використовуватись і таке покарання, як каторга.

Таким чином, ліквідацією Запорізької Січі як останнього оплоту української державності та наступними актами царату Україна остаточно була інкорпорована Росією. Водночас насильницька ліквідація форм і ознак автономії України не могла знищити головного — традицій та ідей незалежної української держави. Вони завжди відроджувалися в літературі, мистецтві, народних переказах і піснях, різних фор­мах суспільно-політичного руху.

ЛІТЕРАТУРА

І. ДЖЕРЕЛА

1.1 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-С.192.

1.2 Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-С.207.

1.3 Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – С.324.

1.4 Хрестоматія з історії держави і права України (під редакцією А.Рогожина). – Київ, 1997. – С.466.

ІІ. МОНОГРАФІЇ, СТАТТІ

2.1 Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.238.

2.2 Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –С.93.

2.3 Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.390.

2.4 Боплан Г. Опис України. – Львів, 1990. – С.234.

2.5 Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997.-№6.-С.76-80.

2.6 Грушевський М. Історія України-Руси. т.8, ч.3. – Київ, 1992. – С.688.

2.7 Дорошенко Д. Історія України. – Краків-Львів, 1942. - С.251.

2.8 Дорошенко Д. Нарис історії України. –Київ: Глобус, 1992. –С.349.

2.9 Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991. - С.131-144.

2.10 Історія України в особах ІХ-ХVІІІ ст.( за редакцією Землинського В.). Київ: Україна, 1993. – С.396.

2.11 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С.408.

2.12 Куліш П. Чорна рада. – Київ, 1990. -С. 255.

2.13 Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994.-№9.- С.28-29.

2.14 Липинський В. Україна на переломі// Український історичний журнал. –1991. -№4.

2.15 Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності – Львів, 1995.

2.16 Мироненко М., Римаренко Ю. Українське державотворення. Словник-довідник. Київ 1997.

2.17 Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4. - С.5-20.

2.18 Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

2.19 Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у 3-х томах Київ, 1992.

2.20 Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін, №4, 1991 – С.100-117.

ІІІ ПІДРУЧНИКИ

3.1 Музиченко П. Історія держави і права України. – Київ, 1999 –С.662.

3.2 Кульчицький В. С., Настюк М.І., Тищик Б.Й.Історія держави і права України. – Львів,1996.

[1]
Див.: Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – 324с.

[2]
Див.: Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-192с.

[3]
Див.: Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-207с.

[4]
Див.: Боплан Г. Опис України. – Львів, 1990. – 234с.

[5]
Див.: Дорошенко Д. Нарис історії України. –Київ.: Глобус, 1992. – 349с.

[6]
Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. т.8, ч.3 – Київ, 1992. – 688с.

[7]
Див.: Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - 390с.

[8]
Див.: Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –93с.

[9]
Див.: Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997.-№6.-С.76-80.

[10]
Див.: Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994.-№9.- С.28-29.

[11]
Див.: Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4. - С.5-20.

[12]
Див.: Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

[13]
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. –Львів: Світ, 1990. – С.110.

[14]
Літопис Самовидця (за редакцією А.А. Скиби). – Київ,1971.-С.66.

[15]
Смолій В.А. Українська козацька держава// Український історичний журнал. – 1991. - №4. – С.10.

[16]
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – Київ, 1992.-С.163.

[17]
Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. – С.11.

[18]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - Київ, 1991. - С.238.

[19]
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: – Світ, 1990. – С.293.

[20]
Драгоманов М.П. Пропащий час: Україна під Московським царством 1654-1876 //Український історичний журнал. - 1991. - №9. –С.135.

[21]
Яковлів А Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвін. - 1991. - №4. - С.112..

[22]
Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ, 1994. –С.22.

[23]
Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. –Київ,1994. –С.24.

[24]
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності .– Львів, 1995. – С.41.

[25]
Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4.

[26]
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. – Львів, 1995. – С.49.

[27]
Степанков В.С. Богдан Хмельницький і проблеми державності України // Український історичний журнал. –1991. -№9.

[28]
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів: Світ, 1990. – С.183.

[29]
Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності – Львів, 1995. – С.45.

[30]
Яворницький Д.І. Історія запорозьких клзаків у 3-х томах, т.1, -Київ, 1992. - С.456.

[31]
Дорошенко Д. Нарис історії України. – Київ: Глобус, 1992. – С.165.

[32]
Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2. –– Київ: Глобус, 1992. – С.75.

[33]
Величко Самуїл. Літопис. Т.1. – Київ, 1991. – С.324.

[34]
Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2. –– Київ: Глобус, 1992. – С.221.

[35]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – с.169.

[36]
Смолій В.А. Українська козацька держава // Український історичний журнал. –1991. -№4, с.11.

[37]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.170.

[38]
Дорошенко Д. Нарис історії України. . – Київ, 1992. – С.115.

[39]
Дорошенко Д. Нарис історії України. . – Київ, 1992. – С.116.

[40]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.172.

[41]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.166.

[42]
Драгоманов М.П. Пропащий час: Українці під Московським царством 1654-1876 // Український історичний журнал. - №9. - 1991.- С.131-144.

[43]
Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2 – “Глобус”, Київ, 1992 – с.198.

[44]
Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. – Київ: Глобус, 1992. – С.198.

[45]
Дорошенко Д. Нарис історії України. – Київ: Глобус, 1992. – С.199.

[46]
Кульчицький В. С. Кодекс Українського права 1743 р.// Право України. – 1994. - №9. - С.28..

[47]
Дорошенко Д. Нарис історії України.т.2. – Київ: Глобус, 1992. – С.206.

[48]
Дорошенко Д. Нарис історії України. т.2.– Київ: Глобус, 1992. – С.226.

[49]
Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. – Львів:Світ, 1990. – С.160-189.

[50]
Грозовський І. Козацьке право//Право України. – 1997. - №6. - С.78.

[51]
Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.77.

[52]
Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса, 1994. - С.78.

[53]
Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ, 1991. – С.166.