Курсова робота на тему:
Злочини вчинені неповнолітніми ЗМІСТ
1. Вступ ......................................................................................................
2. Педагогічні проблеми профілактики правопорушень неповнолітніх ...
3. Особливості притягнення неповнолітнього до кримінальної
відповідальності .....................................................................................
4. Методи виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочинів неповнолітніми
5. Проблеми правового регулювання діяльності установ виконання покарань для неповнолітніх ...................................................................................
6. Висновок ............................................................................................
1 Вступ.
Актуальність теми
– полягає в тому, що злочинність серед неповнолітніх сьогодні являється домінуючою серед вчинених злочинів взагалі. Злочинність – соціальне зло. Злочинність неповнолітніх – багаторазово збільшене зло. Тому боротьба зі злочинністю серед неповнолітніх є, на мою думку, приорітетним завданням слідчих органів та прокуратури.
Мета роботи –
висвітлення питань, що стосуються розслідування злочинів, що скоєні підлітками, спроба теоретичної розробки методів боротьби з цим явищем.
Розглядаючи проблему злочинності серед неповнолітніх сьогодні, на мою думку, необхідно виділити сукупність обставин та факторів, що сприяють її збільшенню. Їх дуже багато. Але одним з основних цих факторів неодмінно є сім’ї, в якій виховуються майбутні правопорушники і злочинці. Існують такі сім’ї, де дітям ще з дитячого садка приділяють недостатньо уваги, закривають очі на їх погану поведінку, безвідповідальне ставлення до оточуючого світу та людей, заохочують їх розбещеність та примхи, сприяють набуттю ними поганих звичок. Сукупність всіх цих якостей надалі може стати образом життя, що неухильно приведе таку людину на злочинний шлях. Іншим фактором є безцензурний показ кіно та відеофільмів, які своїм змістом провокують молодь до імітації поведінки “героїв” кривавих та насильницьких стрічок, порнофільмів тощо. Втілення такої поведінки у власне життя підлітка із недостатньо стійкою психікою чи відсутністю моральних цінностей також допомагає йому знайти своє “місце” у світі. Прагнення до задоволення життєвих потреб за прототипом західного образу життя тягне за собою розповсюдження у підлітків бажання наживи будь-яким, у тому числі й кримінальним способом.
Серед факторів правового характеру насамперед є непослідовність правової реформи, крайнощів у судовій практиці. Зміни кримінально-процесуального законодавства і судова реформа при сьогоднішній правозастосовчій практиці тягнуть за собою значне збільшення кола осіб, що залишились непокараними та являють собою у зв’язку з цим джерела масштабного кримінального зараження суспільства.
Педагогічні проблеми профілактики правопорушень неповнолітніх.
Профілактика правопорушень неповнолітніх є передусім проблемою педагогічною, бо вона пов’язана з вирішенням певного кола виховних завдань. Тому в цій справі особливе місце повинна зайняти рання профілактика, яка має розпочинатися вже з дитячого садка й початкових класів школи, коли закладаються основи характеру, ставлення до оточуючих, поведінки в побуті. Що сьогодні робиться в цьому плані? Небагато. Не все можливе робить і школа, хоч саме вона повинна нести моральну відповідальність за вчинки своїх вихованців.
Школа нерідко вважає, що її справа не допускати власних помилок, а в разі допущення виправляти їх. У такому разі вся вина перекладається на неблагополучні сім’ї, які продукують неповнолітніх правопорушників. Справді, криміногенний фактор (пияцтво, здійснення крадіжок тощо) в цих сім’ях проявляється дуже чітко. Педагоги, навчають дітей своїх колишніх вихованців, а тому також причетні до їх неблагополуччя у виховному відношенні. Тому будь-які суперечки між школою і сім’єю з приводу того, хто більше винен, не сприяють їх зближенню у цій спільній справі. Виявлення сімей, які продукують розглядувану категорію неповнолітніх, детальне вивчення стилю стосунків між батьками, батьками і дітьми, морально-психологічного клімату сім’ї, методики виховного впливу на дітей допоможе накреслити шляхи налагодження контактів між членами сім’ї, відновленню її виховних можливостей.
Педагогічна система профілактики повинна враховувати і виховні можливості позашкільних установ. Однак скрутне фінансове становище нашої країни, дух комерції майже виключили цю ланку з загальної системи. Кількість учнів, які відвідують ці заклади, зведена до мінімуму.
У цілому профілактична робота здійснюється в напрямах: а) проведення індивідуальної виховної роботи з важковиховуваними учнями; б) загальна профілактична робота – організація виховних заходів профілактичного характеру.
Для організації індивідуальної виховної роботи важливо знати позитивні й негативні риси характеру учня, причини педагогічної занедбаності останнього і особливості їх прояву, його готовнісь до перевиховання, ставлення до допущених негативних вчинків, наявність бажання стати кращим, на яку допомогу і звідки він очікує.
Що стосується загальної профілактичної роботи, то дорослі часто вишукують різноманітні причини правопорушень, не помічаючи головної – поганих справ з навчанням. Переважна більшість неповнолітніх правопорушників – це учні, які втратили інтерес до навчання, не відчувають бажання щось знати.
Чи так вже напружено працює сучасний школяр за партою? Любов до праці може бути вихована тільки в праці. Для школяра основною є навчальна праця, до якої згідно із Законом України «Про освіту» повинен сумлінно ставитись, бо інакше не виконає його вимог. І тих учнів, які не виконують свого основного обов’язку, мало просто соромити, їхній поведінці повинна даватися і правова оцінка.
Вважаю, що профілактика правопорушень вимагає осмислення змісту виховної роботи в школі. Поки ж що вона слабо реагує на відносно нові форми правопорушень та їх фонові явища – токсикоманію і наркоманію, проституцію, азартні ігри, рекет тощо. Наша виховна система не завжди формує ставлення до цих явищ, а просто йде по шляху заборон.
Крім того, виховні заходи в основному проводяться після того, як учень щось скоїв, коли зло поширилося серед школярів. Оскільки серед учнівської молоді мають місце факти паління, вживання алкоголю чи наркотиків, хуліганства і крадіжок, статевої розбещеності, особливу увагу треба приділяти відповідним напрямам роботи. Необхідно замислитись над тим, наявність яких моральних якостей може стати «гальмом» на шляху вчинення школярами негативних вчинків. Наприклад, статевій розбещеності може протидіяти наявність у дівчат і хлопців таких якостей, як жіноча і чоловіча гідність, повага до представників протилежної статі, відповідальність у статевих зносинах. На заваді поширенню паління, вживанню алкоголю і наркотиків може стати вироблене у школярів розуміння їх шкідливості для власного здоров’я і трудової діяльності, несхильність до аморальних вчинків, повага до себе та інших, бажання стати особистістю, тощо.
У виховній роботі, пов’язаній з профілактикою правопорушень, особливе місце має зайняти правове виховання. Однак через непідготовленість педагогів до цієї роботи, відсутність необхідної літератури воно не відповідає потребам дня. Це виховання, як правило, зводиться до ознайомлення учнів з основними положеннями кримінального права. Залишаються поза увагою інші галузі права[1]
, які відіграють не меншу роль у житті людини. Працівники правоохоронних органів, виступаючи перед учнями, захоплюються висвітленням конкретних злочинів, механізмів їх вчинення та розкриття. Така деталізація тільки навчає «методиці» скоєння протиправних діянь. Не дається морально – правова оцінка негативним вчинкам, не розкривається невідворотність відповідальності за скоєне. Потребує особливої уваги проблема виховання у школярів поваги до тих, хто стоїть на охороні закону. З цією метою не завадило б частіше організовувати зустрічі учнівських колективів з працівниками правоохоронних органів, можливо, навіть відвідувати місця їх роботи.
Профілактика вимагає своєрідного підходу і до вибору методів і форм виховної роботи. Як на мене, то школа зловживає словесними методами впливу, що призводить до зайвого моралізування, якого так не терплять учні. У шкільній практиці мають застосовуватись такі методи, які сприяли б формуванню у школярів навичок правомірної поведінки. Досвід переконує, що нерідко учні у певних ситуаціях діють неправомірно, бо не мають досвіду, а теоретичні знання не спрацьовують. Тому їх частіше треба ставити в ситуації вибору того чи іншого типу поведінки, організовуючи ділові та рольові ігри, привчати до додержання правил людського співжиття.
З урахуванням цього потрібно перебудовувати і форми виховної роботи. Адже досвід переконує, що її масові форми бажаного ефекту не дають. У школі мають переважати такі форми, які дозволяли б кожному учню самовиразитись, - конкурси, змагання, олімпіади, вікторини тощо. Це дозволить школярам займатись улюбленою справою, спонукатиме їх до творчості, привчатиме до розумного використання вільного часу. Школи повинні стати центрами виховної роботи в мікрорайонах, бо мають як матеріальну базу, так і досвідчені педагогічні колективи. Правда, сподіватись, що педагоги будуть виконувати цю роботу безплатно, не треба. Розумний господар підрахував би, якої шкоди завдадуть державі неповнолітні правопорушники, якщо не зайнятись ними належним чином, і скільки потрібно витратити на ефективну профілактичну виховну роботу. Відкидаючи будь-які сумніви, можу сказати, що «шкіра виправки варта».
На мій погляд, потребує вдосконалення система взяття школярів на облік в інспекціях у справах неповнолітніх. Поки що в основному діє єдиний підхід: скоїв неповнолітній правопорушення – має справу з міліцією. Підключається до роботи з ним і школа. То чи треба їй чекати доти, поки справа не дійде до міліції? Вважаю, що школа має організувати свій облік, розробивши конкретні критерії, провівши по кожному «кандидату» в правопорушники психологічний консиліум. А на облік в інспекції у справах неповнолітніх треба брати лише тоді, коли всі заходи виховного впливу в рамках школи та сім’ї вичерпані.
Запобігання правопорушенням неповнолітніх має бути справою не тільки дорослих, а й самих школярів. Вони повинні в міру своїх можливостей прилучатися до цього. Мається на увазі дитяче самоврядування і робота різноманітних загонів, комісій, штабів. Гадаю, що не повинні стояти осторонь цієї роботи і дитячі та молодіжні організації. Поки ж що відчутної допомоги з їх боку не спостерігається. Це пов’язано по-перше з тим, що нормативні документи цих організацій в основному грунтуються на первинних статутах чи положеннях і не враховують сьогоднішнього становища молоді в Україні, і по-друге тим, що вони знаходяться на етапі відродження чи створення і самі потребують допомоги з боку педагогів.
Непокоїть і байдужість громадськості до правопорушень неповнолітніх. Багато неподобств вони чинять на вулиці на очах у дорослих. Проходячи осторонь і дивлячись крізь пальці, ця байдужість тільки заохочує малолітніх правопорушників до негативних вчинків. Будити громадськість від цього сну повинні засоби масової інформації [2]
. Однак хотілось би поставити запитання працівникам преси: навіщо в усіх газетах вести рубрику “Кримінальні факти”, в якій перераховуються скоєні злочини? На кого розрахована ця міліцейська хроніка? Напевне, на злодіїв, щоб шукали поживу в іншому місці, бо тут вже попрацювали. Напевне, на морально нестійких людей, щоб включилися до загального розкрадання народного добра. Напевне, на законопослушного громадянина, щоб чекав своєї черги, того часу, коли прийдуть “чистити” і його. Ось і всі педагогічні наслідки такої поінформованості населення. То чи не краще час від часу публікувати матеріали морально-правового змісту, репортажі з місць подій, із залу суду, з інспекцій у справах неповнолітніх, в яких розкривати тему на високому емоційному рівні, щоб формувати у глядача відповідне ставлення до зла, яке ще має місце у нашому житті. Тоді він буде замислюватись над побаченим, переживатиме його зміст, вироблятиме у себе певну позицію. Нічого доброго для виховання не дають і наводнені бойовиками телепередачі. Грубість, жорстокість, що демонструються на екрані, переноситься у стосунки школярів. Не є виключенням і “живі” приклади статевої розбещеності [3]
.
Гадаю, що з точки зору профілактики правопорушень важливим є піклування про тих, хто повернувся із спеціальних закладів: спецшкіл, спецпрофтехучилищ і виховно-трудових колоній. Не треба забувати про цю категорію неповнолітніх і тоді, коли вони перебувають у даних закладах. Адже тільки 58 відсотків їх вихованців регулярно отримують листи, 20 відсотків – періодично, а 22 відсотки – взагалі не отримують. Листи в основному надходять від батьків і лише 7 відсотків отримують від їх вчителів. Не важко уявити, що означає для вихованця такого закладу вісточка з волі, її значення для його перевиховання і майбутньої адаптації.
Ефективність профілактичної роботи залежить від рівня кваліфікації тих працівників, які залучаються до неї. Тут важлива не тільки педагогічна освіта. Не менше значення має знання специфіки методики профілактики і подолання правопорушень. Вважаю за необхідне запровадити відповідну тематику до навчальних планів закладів підвищення кваліфікації працівників освіти. Доцільно негайно організувати спеціальний семінар для працівників інспекцій у справах неповнолітніх, слухачі якого змогли б прослухати цикл лекцій фахівців, обмінятися досвідом роботи. Згодом на факультетах післядипломної освіти педагогічних інститутів варто перекваліфікувати цю категорію працівників на соціальних педагогів. Життя примусить це зробити, тому що з цими органами будуть стикатися діти вже з 11 років, як це передбачає проект нового Кримінально – процесуального кодексу.
Назріває потреба в створенні спеціальних судів для розгляду справ неповнолітніх правопорушників, які кваліфіковано вирішували б їх, враховуючи вікові та індивідуальні особливості підсудних, уважно ставились до їх долі, не переносили б в свою діяльність пануючого в світі формалізму.
До профілактики залучаються різні установи, заклади, організації, які в силу своїх можливостей вносять у цю справу частку свого виховного впливу. Очевидно, що ефективність спільних зусиль могла б бути значно вищою, якби ця робота належним чином координувалася. Нині ж координація зводиться до спільних нарад та вироблення планів заходів. Вважаю, що є потреба у створенні діагностично – профілактичних центрів, які координували б роботу причетних до цієї справи людей. Вони могли б функціонувати при виконкомах місцевих Рад і взяти на себе всю відповідальність за координацію профілактичної роботи. Якщо ж цього не буде, то прояви окремих ініціатив з боку прокуратури, міліції чи органами освіти матимуть аматорський характер. Ця робота не буде систематичною, послідовною, а отже, й результативною.
3 Особливості притягнення неповнолітнього до кримінальної відповідальності.
Серед багатьох проблем правового виховання трудящих важливою є боротьба із злочинними проявами серед неповнолітніх. Проте, незалежно від стану злочинності, вирішальною умовою підвищення ефективності боротьби з нею є законність у діяльності правоохоронних органів. У звязку з цим суттєве значення має дотримання всіх гарантій прав неповнолітніх осіб, які за вчинення злочинів притягаються до кримінальної відповідальності.
Неповнолітній – особа у віці до 18 років. Особа вважається такою, що досягла повноліття не в день народження, а починаючи з наступної доби.
Кримінальна відповідальність настає за умови, що діяння вчинила особа, якій виповнилось 16 років. За найбільш тяжкі злочини[4]
кримінальна відповідальність встановлена з 14-ти років.
Неповнолітні, які вчинили передбачені кримінальним законом діяння у віці до 16 років або більш тяжкі злочини у віці до 14 років, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності ні за яких умов. Діяння розглядаються районними (міськими) комісіями в справах неповнолітніх, які до них застосовують заходи виховного впливу.
Навіть тоді, коли неповнолітній вчинив діяння у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, але воно не становить великої суспільної небезпеки, він також може бути звільнений від кримінальної відповідальності за умови, що виправлення та перевиховання цього підлітка можливе без застосування кримінального покарання.
Якщо прокурор або слідчий має підставу вважати, що неповнолітнього недоцільно притягати до кримінальної відповідальності, то може передати матеріали справи на розгляд районної (міської) комісії у справах неповнолітніх для вирішення питання про застосування до нього заходів виховного впливу.
Звільнити від кримінальної відповідальності може і суд, до якого надійшла справа про злочин неповнолітнього, якщо дійде висновку, що виправлення та перевиховання останнього можливі без застосування кримінального покарання.
Визнання злочину таким, що не становить великої суспільної небезпеки, залежить від його характеру і умов, за яких він вчинений.
Якщо неповнолітнього буде віддано до суду і той винесе обвинувальний вирок, то, незалежно від вчиненого ним злочину, до нього не може бути застосоване таке вийняткове покарання, як смертна кара, а також вислання і заслання. За чинним законодавством особу, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, не можна засудити до позбавлення волі на строк понад 10 років.
Призначаючи неповнолітньому покарання, суд виходить не тільки з санкції, яку передбачено кримінальним законом. Неповнолітній вік є пом’якшуючою обставиною і, виходячи з цього, неповнолітньому може бути призначено покарання менш суворе, ніж дорослому за аналогічний злочин. При цьому суд враховує його характер і ступінь небезпеки, особу винного, його психофізичний розвиток, обставини справи, які пом’якшують чи обтяжують відповідальність, а також конкретні причини вчинення злочину та обставини, що йому сприяли. Отже, покарання неповнолітньому повинно бути призначено таке, щоб відповідало меті його виправлення і перевиховання та запобіганню вчиненню ним нових злочинів.
Для того, щоб неповнолітній був притягнутий до кримінальної відповідальності законно і обгрунтовано та щоб запобігати безпідставному засудженню підлітків, необхідно попереднє слідство і судовий розгляд кримінальної справи провести відповідно до вимог закону, з додержанням процесуальних гарантій, які надаються для цієї категорії осіб з урахуванням їх віку, фізичного, а також психічного розвитку.
Законом встановлено особливий порядок виклику неповнолітнього до слідчого, прокурора або суду. Він викликається, як правило, через його батьків або інших законних представників[5]
. Це спрямовано на забезпечення інтересів підлітка, створення реальних умов для захисту його особи. І тільки у вийняткових випадках неповнолітній обвинувачений може бути викликаний без відома батьків або інших законних представників. Таке може бути коли встановлено, якщо згадані особи заінтересовані у певних наслідках і тому доцільно допитати неповнолітнього у їх відсутності.
Має особливості й пред’явлення обвинувачення неповнолітньому та його допит як обвинуваченого. Вони відбуваються у присутності захисника. Якщо неповнолітній не досяг 16-річного віку, пред’явлення обвинувачення і допит обвинуваченого слідчий повинен проводити у присутності педагога або лікаря, батьків або інших законних представників, які покликані допомогти слідчому встановити психологічний контакт з обвинуваченим. Ці особи мають право ставити неповнолітньому запитання і висловлювати свої зауваження щодо ведення допиту. Якщо слідчий відведе поставлене питання, він повинен занести це питання до протоколу. Питання про те, хто із згаданих осіб буде присутнім під час пред’явлення обвинувачення та допиту неповнолітнього, вирішується слідчим.
Трапляється, що участь у справі певного законного представника може заподіяти шкоду законним інтересам неповнолітнього. Таке буває, коли законному представникові злочином неповнолітнього заподіяна фізична або майнова шкода, коли він сам є учасником злочину тощо. У подібних випадках закон надає суду право усунути вказану особу від участі у справі й замість неї допустити іншого законного представника[6]
. Суд також може вивести законного представника з судового засідання на час допиту підсуднього або виконання іншої процесуальної дії, якщо дійде висновку, що у його присутності таку дію виконувати неможливо.
Слід мати на увазі, що з досягненням підсудним 18-річного віку функція законного представника припиняється і останній вже не буде учасником проходження по справі. Якщо ж його покази будуть необхідні, він буде допитаний у судовому засіданні тільки в якості свідка.
Закон передбачає обов’язкову участь захисника у справі неповнолітнього. Як захисники на попередньому слідстві допускаються адвокати – члени колегій адвокатів, асоціацій адвокатів, товариств, контор тощо, створених для надання юридичної допомоги.
У судовому розгляді за згодою суду захисниками можуть бути також близькі родичі неповнолітнього. Однак, здійснення захисту обвинуваченого вимагає спеціальних юридичних знань, інколи ще й певного досвіду, а в складних справах успішно здійснити захист без юридичної освіти просто неможливо. Тому це, як правило, роблять адвокати.
Для здійснення функцій захисника певну особу може запросити сам неповнолітній, його батьки або інші особи за його дорученням. Якщо ж вони не запросили захисника, слідчий та суд зобов’язані зробити це самі. Оскільки участь захисника у такій справі є обов’язковою, слідчий та суд забезпечують участь останнього навіть тоді, коли неповнолітній байдуже ставиться до цього або не бажає участі захисника. Відмова неповнолітнього від захисника не обов’язкова для слідчого та суду[7]
. Законом встановлено гарантію захисту прав і особи, яка вчинила злочин у неповнолітньому віці, а на час розгляду справи у суді досягла 18 років: якщо суд дійде висновку, що такій особі[8]
необхідний захисник, він повинен забезпечити його участь у справі.
Захисник може брати участь з моменту затримання, арешту або пред’явлення обвинувачення у будь-якій справі. Отже, якщо ще до пред’явлення обвинувачення неповнолітнього було затримано як підозрюваного у вчиненні злочину або обрано до нього таку міру запобіжного заходу, як арешт, з цього моменту участь захисника у справі є обов’язковою. Якщо таких заходів до неповнолітнього застосовано не було, захисник буде брати участь з моменту пред’явлення йому обвинувачення.
Будучи допущеним до участі у справі, захисник неповнолітнього набуває таких прав: мати з ним побачення на одинці і без обмеження часу; ознайомитися з усіма матеріалами справи і виписувати з них необхідні відомості; бути присутнім при пред’явленні неповнолітньому обвинувачення та його допиті і при інших слідчих діях, які проводяться за участю обвинуваченого або за клопотанням обвинуваченого та самого захисника; подавати скарги на дії слідчого, прокурора, суду, а також на вирок і ухвалу суду та постанову судді. Захисник – адвокат може запитати через юридичну консультацію, в якій він працює, характеристику чи інші документи з навчального закладу, де навчається неповнолітній, або з підприємства чи установи, де він працює, та інші документи, необхідні для здійснення захисту.
Додатковою гарантією захисту неповнолітнього є участь у кримінальній справі його законного представника – батька чи матері, опікуна чи піклувальника або представника тієї установи чи організації, під опікою якої він перебуває. У випадку, коли у неповнолітнього немає батьків і він проживає сам або у осіб, які не є його опікунами чи піклувальниками, як законні представники, у справі беруть участь представники органів опіки та піклування.
Законний представник користується широкими правами по захисту неповнолітнього, які здійснює незалежно від останнього і захисника. Законний представник у судовому розгляді має право заявляти відводи і клопотання, пред’являти докази і брати участь в їх дослідженні, тобто ставити запитання потерпілим, свідкам, експертам, оглядати речові докази тощо[9]
.
З метою забезпечення активної участі законного представника неповнолітнього під час розгляду справи в суді закон покладає на суд обов’язок направляти йому копію обвинувального висновку щодо обвинуваченого. Він має також право при незгоді з вироком оскаржити його протягом семи діб з дня його проголошення у касаційну інстанцію. Подання ним скарги є підставою для перевірки законності і обгрунтованості вироку касаційною інстанцією і в разі визнання доказів законного представника обгрунтованими – для скасування або зміни вироку на користь неповнолітньому.
Крім вказаних прав законний представник, може бути присутнім при пред’явленні обвинувачення і допиті обвинуваченого, який не досяг 16-річного віку, а також при оголошенні йому про закінчення слідства та пред’явлення матеріалів справи для ознайомлення. Цими правами він може скористатися тільки з дозволу слідчого. Проте, якщо слідчий відмовить законному представникові в цьому, останній може оскаржити дії слідчого прокурору, який у разі неправильних дій слідчого поновить право законного представника.
Як законний представник до участі в судовому розгляді справи залучається, як правило, один з батьків або осіб, що їх замінюють (опікунів і піклувальників). Якщо на судове засідання з’являються батько і мати неповнолітнього підсудного, то брати участь у справі їм обом немає сенсу. Суд пропонує їм вирішити питання, хто з них братиме участь у справі як законний представник і вирішує, кого з батьків допустити до цього, з урахуванням їх думки, а також, виходячи з вимоги створити найкращі умови для забезпечення захисту законних інтересів неповнолітнього.
Під час розгляду справи щодо неповнолітнього головну увагу суд зосереджує на прийнятті щодо нього правильного рішення, виконання якого сприятиме перевихованню і виправленню правопорушника та поверненню його до нормального життя. На це спрямована і вимога закону про залучення до участі у справі представників районної (міської) комісії у справах неповнолітніх, навчального закладу або трудового колективу, в яких навчався або працював підсудний. Суд надає такому представникові можливість висловити думку органу чи організації, які уповноважили його, щодо особи підсудного, його батьків, обстановки в сім’ї, а також щодо заходів запобіжно-виховного характеру, які застосувалися до правопорушника, щодо причин злочину та умов, котрі цьому сприяли. Проведення судового розгляду з участю вказаних осіб сприяє правильному вирішенню долі неповнолітнього.
4 Методи виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочинів неповнолітніми.
Існують такі способи, за допомогою яких слідчий та суд можуть отримати інтересуючі їх відомості відносно особистості підлітка і обставин, що сприяли правопорушенню: а) допит самого неповнолітнього; б) допити свідків, а також виконання інших судових дій; в) витребування та залучення до справи різноманітних документів, характеристик та довідок.
Слідчий, окрім вказаного, може отримати названі вище відомості із матеріалів вивчення умов життя неповнолітнього у сім’ї, умов його навчання чи праці.
Багато цікавого про себе, про умови, в яких він живе та працює, а також про обставини, що привели його до вчинення злочину, може розповісти неповнолітній. Доцільно, як правило, спочатку допитувати неповнолітнього по питанням, які умовно можна назвати питаннями біографічного характеру, а вже після цього – з приводу вчиненого злочину. Після того, як слідчий вислухає розповідь неповнолітнього, він у загальних рисах ознайомиться з багатьма сторонами життя підлітка, з його інтересами, схильностями, колом друзів. Багато чого у поведінці неповнолітнього стане зрозумілим слідчому і вже на цій стадії можуть з’явитися деякі думки відносно можливих причин скоєння злочину.
Окрім цього, у процесі такої бесіди між слідчим та неповнолітнім, як правило, встановлюється контакт, який може полегшити подальший допит.
Характер допиту і тактичні прийоми, які слід застосовувати залежать від особистості підлітка. При допиті балуватого чи розбещеного підлітка необхідна серйозність і навіть суворість. Треба, щоб правопорушник відразу зрозумів, що він викликаний в прокуратуру у зв’язку з важливими обставинами і розмова з ним буде серйозною. Іноді доводиться спостерігати, як декотрі підлітки на допиті ведуть себе розв’язано, заходячи до кабінету слідчого з цигаркою у зубах, головному вбранні. Таких підлітків необхідно одразу ж ставити на місце, але робити це слід не грубо, без крику, тим не менше, таким тоном, що не допускає заперечення.
Треба вимагати, щоб хлопець (або дівчина) привів себе в належний вигляд, зняв головне вбрання і сів, як подобає. Ці нескладні, але категоричні накази, як правило, приводять неповнолітніх “до тями”, дають йому зрозуміти, що він знаходиться у закладі, де буде вирішуватися його подальша доля.
Далі, коли підліток зрозуміє своє становище, треба намагатися створити невимушену атмосферу допиту, що сприяє відвертій розмові.
Сором’язливого та нерішучого підлітка слід підбадьорити, інколи навіть пожартувати з ним або порозмовляти на відхилені теми, а потім вже переходити до прояснення інтересуючих слідчого обставин.
Починаючи допит неповнолітнього правопорушника, слід запропонувати йому розповісти про своє життя, навчання чи працю. Зміст і форма цієї розповіді в основному залежить від ступеня розвитку підлітка, від його характеру, вміння розповідати взагалі. Переривати неповнолітнього, як правило, не слід, крім випадків, коли він починає відхилятися від основних питань, дуже багато уваги приділяти несуттєвим деталям. Однак самостійна розповідь підлітка не завжди може бути достатньо чіткою та повноцінною, якщо на допомогу не прийде слідчий. Умовно допит поділяється на кілька етапів, якими приблизно можуть бути: сім’я, навчання, праця, коло друзів, відпочинок, поведінка. Спочатку слідчий вислуховує підлітка про його сім’ю і задає уточнююч
Після всіх уточнень слід одразу ж зафіксувати цю частину показань у протоколі, а потім переходити до наступного етапу допиту, яким може бути висвітлення питань, щодо навчання або праці неповнолітнього. Слідчий знову вислуховує підлітка, задає йому коректуючі питання. При цьому необхідно мати на увазі, що про незадовільне навчання у школі, порушення дисципліни, перенесені покарання у зв’язку з цим підлітки не дуже бажають розповідати. Слідчому доводиться проявляти наполегливість, повторювати питання, іноді доцільно попередити неповнолітнього, що його покази будуть перевірені і якщо при цьому виявиться їх неспівпадання дійсності, то підліток опиниться у незручному становищі, а слідчий більше йому не довірятиме.
Після фіксації у протоколі всіх обставин, щодо навчання або праці, слідчий продовжує допит, розпитуючи про коло друзів підлітка тощо.
З великою обережністю і тактом слід допитувати підлітка про інтимну сторону життя його батьків, наприклад про легковажну поведінку його матері, про причини, у зв’язку з якими батьки не живуть разом тощо. Якщо неповнолітній не бажає розмовляти на цю тему, то не слід настоювати на тому, щоб він давав такі покази. Про вказані обставини майже завжди можна дізнатися шляхом допиту інших осіб, а черезмірна наполегливість слідчого може призвести до того, що підліток замкнеться і втратить довіру до слідчого.
Слід мати на увазі, що підлітки не завжди схильні розповідати правду про осіб, які негативно вплинули на них, а тим більше тих, що втягнули їх у злочинну діяльність. В таких випадках переважна більшість неповнолітніх або взагалі не називає їх, або повідомлюють про них відомості, що не відповідають дійсності.
У слідчій практиці зустрічаються приклади і протилежного характеру. Коли неповнолітні, бажаючи зняти з себе відповідальність за свою непристойну поведінку, зсилаються на осіб, що займаються їхнім вихованням і звинувачують їх у несправедливому ставленні.
Закінчуючи допит щодо умов життя та виховання, слід проявити інтерес до того, як підліток сам ставиться до вчиненого ним правопорушення, якими причинами він пояснює свою поведінку. Відповіді неповнолітніх на ці запитання іноді представляють значний інтерес для прояснення обставин, що сприяли вчиненню злочинів. Слід прояснити і мотиви вчинення підлітками правопорушень, тому що мотиви відображають недоліки виховання і засвідчують про більші, ще не завжди використаних можливостях впливу на психологію підлітка сім’ї школи та суспільства. Наприклад, досліди великої кількості вихованців трудової колонії, засуджених за хуліганство, показують, що значна частина хуліганських проявів була пов’язана з хибним уявленням щодо почуття дружби.
Вище вказано, що прояснити у підлітка умови його життя та виховання, як правило, доцільно на першому ж допиті. Однак іноді доводиться відступати від цього правила. Наприклад, у випадках, коли винність неповнолітнього ще не доведена, а сам він стверджує, що не вчиняв злочину. У цьому разі не треба марнувати часу на “біографічний” допит, а доцільним буде прикласти всі зусилля щодо виявлення дійсної ролі підлітка у злочині. Практично це означає, що перший допит неповнолітнього буде пов’язаний лише з виявленням обстаин, що відносятьсядо факту злочину, а потім негайно провести інші слідчі дії: допити свідків, очні ставки, обшуки тощо. Коли буде встановлена роль підлітка у досліджуваних подіях, лише тоді доцільним буде детально допитати його про умови життя і виховання. Ці питання слід прояснити і тоді, коли справа про підлітка підлягає припиненню у зв’язку із малозначимістю скоєного.
Записувати покази підлітка рекомендовано з використанням переважно зворотами його мови. Важливо, щоб при читанні протоколу було зрозумілим, що давав покази не дорослий, а підліток.
Багато з того, що було сказаним на допиті неповнолітнього у стадії попереднього слідства, може бути поширено також на його допит у судовому засіданні. Вміло проведений як на попередньому слідстві, так і в суді допит підлітка про умови, в яких він проживає, навчається і працює, про його товаришів, інтересах та відпочинку, як правило, допомагає виявити ті шкідливі впливи, під дією яких він опинився на лаві підсудних.
Але в цих допитах існує і суттєва різниця. Слідчий допитує підлітка вперше, не маючи даних про його особистість та умови, в яких він мешкає та виховується. Судам знайомі матеріали кримінальної справи. Це – протоколи допитів самого неповнолітнього, свідків, інших слідчих дій, характеристики, довідки про проведені дослідження тощо. Таким чином, попередня картина вже виявлена, вона лише потребує детальної перевірки, глибокого дослідження і належної оцінки. Наявність цих матеріалів надасть можливвсть суду допитувати підлітка більш цілеспрямовано, зосереджуючи свою увагу тільки на виявленні причин та умов, що сприяли вчиненню злочину. Слідчий допитує підлітка тет а тет[10]
, а у судовому засіданні він повинен розповідати про себе у присутності багатьох людей. Цього не можна не враховувати. Неповнолітній, як правило, почувається розгублено, а тому такий вид допиту, як вільна розповідь навряд чи є доцільним. Найкращі результати майже завжди досягаються заданням підлітку чітко сформульованих питань. Допит ведуть суддя, прокурор, адвокат, причому кожен з них задає питання у відповідності зі своїми процесуальними інтересами, але маючи одну мету – виявлення обставин, що призвели підлітка до злочину. Слід мати на увазі, що в таких випадках підсудний може збентежитися, розгубитися, вімовитись відповідати на питання, особливо якщо вони спрямовані на виявлення осіб, що негативно вплинули на нього, сімейних обставин, а також інших сторін інтимного життя, про які підлітку неприємно чи тяжко розповідати. В таких випадках необхідно проявити такт і терпіння та не вимагати від неповнолітнього вичерпних відповідей.
У протоколі судового засідання не рідко можна прочитати запис, з якого видно, що неповнолітній “не одружений”. Такий запис по відношенню до неповнолітніх – прояв формалізму, який є нестерпним у діяльності суду. Під сімейним станом неповнолітнього слід розуміти, чи має він батьків, чи мешкає разом з ними. Ці обставини і належить занести до протоколу судового засідання, а надалі до вироку.
Більш детально встановлювати дані щодо особистості підлітка та щодо обставин, які сприяли вчиненню злочину, судді, прокурору і захиснику слід у процесі судового слідства.
Особливо слід зупинитися на записі показів неповнолітнього підсудного у протоколі судового засідання. Динамічність судового процесу потребує негайної фіксації усього, що робиться у процесі судового розгляду. Часу на роздуми немає, потрібна велика зібраність для того, щоб зуміти вловити основне, що є у показах допитуваних осіб, та встигнути зафіксувати це основне у протоколі. Зрозуміло, що це не завжди вдається, а тому, нажаль, такий важливий документ, як протокол судового засідання, підчас страждає від суттєвих недоліків та помилок. Читаючи його, нерідко стає неможливим створити достатньо повне уявлення про особистість неповнолітнього правопорушника, про обставини, що призвели його до злочину. Для покращення якості протоколу судового засідання судді слід у ході судового слухання справи коротко фіксувати найважливіші моменти із показань допитуваних осіб. По закінченню процесу суддя, ознайомившись із протоколом, що склав секретар, може у відповідності зі своїми записами внести до нього необхідні зміни та доповнення. Такий метод застосовується багатьма суддями та дає позитивні результати.
5 Проблеми правового регулювання діяльності установ виконання покарань для неповнолітніх.
Первісне призначення засудженим виду колонії, яке регулюється нормами кримінального права, має велике значення для кримінально- виконавчого права і законодавства, а також для чіткого фунціонування установ виконання покарань (УВП). Від правильності вирішення цього питання в цілому залежить успіх всього карально-виховного процесу.
Про це свідчить досвід минулих років, кoли нехтування найважливішими принципами класифікації засуджених до позбавлення волі, спільне утримування вперше засуджених з неодноразово судимими призводили до дуже шкідливих наслідків. Замість виправлення новачки та менш зіпсовані в моральному відношенні засуджені підпадали під розтлінний вплив рецидивістів. Були вжиті необхідні заходи для викорінення цих помилок у діяльності УВП. Одним з них виявилося встановлення суворо роздільного утримання засуджених залежно від тяжкості та повторюваності здійснення ними злочинів. Практика підтвердила, що існуюче створення видів УВП з різним режимом в основному себе виправдовує.
Помітною особливістю колоній є їх розміщення в областях з розрахунком на те, щоб засуджені відбували покарання, як правило, за місцем їх проживання до арешту чи засудження. Такий порядок розміщення колоній, особливо для відбування позбавлення волі неповнолітніми, накладає певну відповідальність за їх роботу на відповідні органи місцевого самоврядування, а також робить можливим залучення трудових колективів, де працювали засуджені, та їх рідних і близьких до проведення виховної роботи з ними. Сувора ізоляція засуджених у в’язницях не дає можливості громадськості та родичам засуджених брати активну участь у процесі їх виправлення.
Аналіз історії розвитку УВП у вигляді позбавлення волі для неповнолітніх показує, що цій проблемі бракувало певної уваги. Підкреслювалася тільки необхідність диференційованого розподілу неповнолітніх у межах одного виду виховно-трудової колонії.
Створення спеціальних установ для виконання покарань у вигляді позбавлення волі щодо різних категорій неповнолітніх ухвалено чинним кримінально-виконавчим законодавством. Для засуджених до позбавлення волі неповнолітніх передбачено два види виховно-трудових клоній: загального режиму і посиленого режиму[11]
.
У виховно-трудових колоніях загального режиму відбувають покарання неповнолітні чоловічої статі, вперше засуджені до позбавлення волі, у тому числі засуджені за злочини, які не є тяжкими; а також всі засуджені неповнолітні жіночої статі.
У виховно-трудових колоніях загального режиму можуть відбувати покарання також і інші неповнолітні чоловічої статі[12]
, засуджені до позбавлення волі, яким цей вид колонії призначено[13]
. Дана вказівка закону розглядається не тільки як можливість роздільного утримання в колоніях різних категорій неповнолітніх засуджених, а й як можливість створення окремих колоній в межах одного й того ж виду режиму для цих категорій засуджених.
Виховно-трудові колонії посиленого режиму призначені для відбування покарань неповнолітніх чоловічої статі, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі, а також переведених до цих колоній за злісне порушення режиму з виховно-трудових колоній загального режиму[14]
.
При засудженні до позбавлення волі неповнолітнього суд відповідно до чинного законодавства призначає відбування покарання у виховно-трудовій колонії, не вирішуючи питання про вид колонії, до якої він має бути переведений для подальшого відбування покарання до досягнення повноліття. Засуджений вперше за злочин, вчинений через необережність, після досягнення ним 18-річного віку переводиться для подальшого відбування покарання у колонію-поселення для осіб, що вчинили злочин через необережність.
Чи існують законодавчі та наукові передумови для класифікації засудженмх до позбавлення волі неповнолітніх, їх роздільного утримування в межах одного й того ж виду УВП ?
О. Наташев і М. Стручков відзначають, що “індивідуалізація карально-виховного впливу нерозривно пов’язана із завданням класифікації засуджених до позбавлення волі і роздільного утримування різних категорій засуджених з метою забезпечення ефективного виправно-трудового процесу та запобігання негативному впливу одних на інших”[15]
. Таким чином, на їх думку індивідуалізація карно-виховного впливу на засуджених може бути досягнута лише при дійсно науково обгрунтованій класифікації злочинців і диференціації умов утримування різних категорій засуджених.
І. Шмаров виділяє два види класифікації засуджених, підкреслюючи їх самостійність. Він зазначає: “Якщо головне завдання класифікації злочинців у кримінальному праві полягає в наданні допомоги слідчим органам, суду та прокуратури в диференційованому підході до різних категорій злочинців і призначенні їм покарань, то головним завданням класифікації засуджених до позбавлення волі є диференціація виконання покарання і процесу виправно-трудового впливу залежно від характеру й ступеня суспільної загрози вчиненого злочину і особи, статі та віку злочинця”[16]
.
На мою думку, необхідно встановити роздільне
утримування таких категорій неповнолітніх, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі: - вперше засуджених до позбавлення волі за злочини, які не є тяжкими; - вперше засуджених до позбавленняволі за тяжкі злочини; - вперше засуджених до позбавлення волі за особливо небезпечні злочини проти суспільства ; - які досягли 17-річного віку та твердо стали на шлях виправлення; - які вчинили під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі навмисні злочини; - які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; - які раніше утримувалися в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації; - які раніше утримувалися в професійних училищах соціальної реабілітації; - які вчинили злочин під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі; - які злісно порушують режим у місцях позбавлення волі та ін.
Звичайно, колонії з такими контингентами повинні бути не в кожній області України. Ця диференціація засуджених до позбавлення волі неповнолітніх має бути покладена в основу єдиної системи колоній в межах України. Але якщо та чи інша категорія є нечисленною, то їх роздільне утримування повинно бути забезпечено в межах однієї колонії.
Науковий і практичний інтерес становить розгляд питання про створення спеціальних колоній для 18-20-річних засуджених (або так званих молодіжних колоній), де передбачені два види режиму (загальний і посилений), до того ж, за режимом утримування більш суворого, ніж у виховно-трудовій колонії, і менш суворого, ніж у виправно-трудовій колонії для дорослих засуджених.
Заперечення проти створення таких колоній переважно зводиться до двох постулатів. Деякі автори вважають, що недоцільність створення подібних колоній обумовлена тим, що такі пропозиції вже використовувались в 20-ті роки, але зараз неприйнятні, оскільки ми живемо в інших економічних і соціальних умовах; створена і протягом тривалого часу діє система колоній для неповнолітніх; нагромаджений значний позитивний досвід організації та здійснення виховної роботи з ними; існують педагогічні та психологічні навчально-методичні розробки. Друге заперечення проти створення молодіжних колоній полягає в тому, що і в умовах виправно-трудових колоній для дорослих, куди переводяться засуджені, які досягли 18-річного віку, можна запобігти негативному впливу на тих, які щойно поступили, з боку засуджених більш старшого віку. Запобігти негативному впливу дорослих злочинців на засуджених, які щойно вийшли з неповнолітнього віку, практично неможливо. Адже засуджені і під час роботи, і під час відпочинку контактують один з одним. Тим більш, що в колоніях немає чіткого розподілу між категоріями засуджених. З виправно-трудових колоній засуджені надходять великими групами і після прибуття тут же розчиняються в загальній масі засуджених, і фактично для них немає реальної можливості уникнути шкідливого впливу з боку найбільш небезпечних категорій засуджених до позбавлення волі.
Вже очевидно, і це підкреслюють дослідники, які вивчають цю проблему, що існуюча практика переведень з виховно-трудових колоній до виправно-трудових не забезпечує належної результативності виховної роботи по виправленню даної категорії засуджених. За даними Ю. Солопанова та інших авторів, середній строк фактичного перебування засуджених у виховно-трудових колоніях становить (у масштабах колишнього СРСР, але така тенденція збереглася і в Україні) в середньому дев’ять місяців. За такий короткий час неможливо належним чином організувати індивідуальну виховну роботу і виконати основне завдання по виправленню засуджених підлітків. А найголовніше – порушується неодмінний фактор будь-якого виховного процесу (стабільність колективу), якому А.Макаренко надавав особливого значення, вважаючи, що “неможливо говорити про колектив, якщо не передбачувати хоча б мінімального терміну його діяльності”[17]
.
В. Марченко, наприклад, гостро заперечує проти подібних переведень, з чим слід погодитися. Він досить переконливо доводить, що такі переведення завдають великої шкоди вихованню молодих людей з педагогічної точки зору, таким чином єдиний виховний процес розривається на два періоди. Крім того, у засуджених з різним правовим статусом, різних колективах засуджених і працівників УВП розриваються прихильності, що склалися, яким підлітки надають особливого значення. Втрачається час, з одного боку, на адаптацію засуджених до нових умов відбування покарання, а з іншого – на вивчення їх особистості. При переведенні найчастіше переривається і процес загальноосвітнього і професійного навчання, порушується звична ситуація. Більш важкі умови утримування у виховно-трудових колоніях сприймаються вихованцями як несправедливе покарання, що травмує психіку колишніх вихованців виховно-трудових колоній, часто викликає у них хворобливу реакцію на образу, перш за все на адміністрацію.
Перебуваючи у стані афекту, багато колишніх вихованців починають порушувати режим і не випадково стають злісними порушниками режиму відбування покарання, швидко приєднуються до злочинних угрупувань, які перешкоджають діяльності адміністрації колонії[18]
.
Багато авторів доходять до єдиного спільного висновку: існуюча практика переведення засуджених, які досягли повноліття, з виховно-трудових колоній до виправно-трудових не виправдовує себе.
У процесі здійснення і відбування покарання у вигляді позбавлення волі неповнолітніми в умовах виховно-трудових колоній посиленого режиму (в них відбувають покарання дві категорії осіб: 1) які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі; 2) переведені з виховно-трудових колоній загального режиму за злісне порушення вимог режиму) багато засуджених демонструють прагнення стати на шлях виправлення, у зв’язку з чим виникає необхідність зміни їм умов утримування на краще або в бік пом’якшення режиму. Та, навпаки, підлітки, які утримуються на загальному режимі виховно-трудових колоній, допускають злісне порушення режиму, потребують вже зміни умов утримування в бік більш жорсткого режиму.
Можливість зміни умов утримування за правилами прогресивної системи виконання покарання чинним законодавством передбачена тільки відносно злісних порушників режиму. Вони можуть бути представлені до переведення для відбування покарань з виховно-трудової колонії загального режиму у виховно-трудову колонію посиленого режиму[19]
. Передбачена чинним кримінально-виконавчим законодавством прогресивна система відбування покарання надає можливість дорослим засудженим, які твердо стали на шлях виправлення та відбули встановлену законом частину строку покарання, згідно з правилами, передбаченими ст. 46 ВТК, бути переведеними для подальшого відбування покарання в УВП з більш м’яким режимом. Щодо неповнолітніх, які відбувають покарання в умовах виховно-трудової колонії посиленого режиму, незважаючи на найкращу поведінку, таких пільг законодавством не передбачено, що є вельми несправедливим.
Прогресивна система відбування покарання, яка впроваджується в УВП, передбачає застосування до таких осіб тільки одного елементу прогресивної системи відбування покарання – переведення на поліпшені умови утримування[20]
. Поліпшені умови утримування в межах виховно-трудової колонії посиленого режиму полягають у наданні засудженим неповнолітнім після відбування третини строку покарання права на витрачання додаткової суми коштів для придбання продуктів харчування та речей першої необхідності. Зміни умов утримування для неповнолітніх, які відбувають покарання у виховно-трудових колоніях посиленого режиму та твердо стали на шлях виправлення, переведенням до колонії з більш м’яким режимом законодавством не передбачені. Проте існування подібних елементів прогресивної системи відбування покарання було б добрим стимулом для тих неповнолітніх, які твердо стали на шлях виправлення.
Зрозуміло, що прогалина в чинному законодавстві має бути усунена. Доцільно встановити для різних контингентів засуджених неповнолітніх диференційовані строки покарання, після відбуття яких (а головне – досягнення певного ступеня виправлення) з’явилася б можливість змінити умови їх утримування шляхом переведення на більш пільгові види режиму. Право вирішувати питання про такі переведення надається суду (судді) за місцем розташування колонії на основі матеріалів, які представлені адміністрацією виховно-трудової колонії, погоджених із службою в справах неповнолітніх.
Переведення до так званих молодіжних колоній з двома видами режиму (у разі їх створення) осіб, які досягли повноліття, з виховно-трудової колонії також має здійснюватися судом (суддею) за місцем розташування колонії за дозволом адміністрації, погодженим із службою в справах неповнолітніх і додатково ще з наглядовою комісією.
Один важливий крок в цьому напрямку нашим законодавством вже зроблено. Так в ст. 21 ВТК України передбачено роздільне тримання деяких неповнолітніх: “Неповнолітні, які досягли сімнадцятирічного віку і твердо стали на шлях виправлення, можуть триматись окремо від інших засуджених неповнолітніх. Крім того, неповнолітні, засуджені за вчинення в період відбування покарання умисних злочинів, а також неповнолітні, які систематично або злісно порушують режим відбування покарання, можуть триматись окремо від інших засуджених неповнолітніх”.
Які ж існують правила переведення вихованців, котрі досягли повноліття, з виховно-трудової колонії до виправно-трудових?
Питання про такі переведення згідно з правилами, передбаченими ст. 26 ВТК, вирішуються суддею районного (міського) суду на підставі подання адміністрації УВП, погодженого з службою в справах неповнолітніх. Всі питання, пов’язані з таким переведенням, розглядаються судом за місцем здійснення вироку за участю прокурора, представника органу, що виконує покарання, і, як правило, засудженого.
Якщо справа розглядається судом за поданням адміністрації УВП, погодженого з службою в справах неповнолітніх, відповідно до ст. 410 КПК України суд повідомляє службу про час і місце розгляду подання. Після доповіді у справі суд заслуховує пояснення викликаних осіб та висновок прокурора, після чого у дорадчій кімнаті ухвалює постанову. Ухвала суду з цих питань оскарженню не підлягає, але може бути опротестована прокурором. Судом встановлюєтьсяі режим колонії, куди переводиться засуджений неповнолітній. Суд при вирішенні питання про доцільність переведенні засудженогоз виховно-трудової колонії у виправно-трудову повинен враховувати дані про поведінку засудженого за період відбування ним покарання у виховно-трудовій колонії та його вплив на інших неповнолітніх, які утримуються в цій колонії. У разі такого переведення вперше засуджені за злочин, вчинений через необережність, направляються для подальшого відбування покаранняв колонію для осіб, які вчинили злочин через необережність.
Щодо засуджених жіночої статі, які досягли 18-річного віку, то для нихнемає ніякої альтернативи: всі вони переводяться з виховно-трудової колонії загального режиму до виправно-трудової колонії загального режиму. Засуджені чоловічої статі, які досягли 18-річного віку, можуть бути переведені або у виправно-трудову колонію загального режиму, або у виправно-трудову колонію посиленого режиму. Тут враховуються ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особистість і поведінка засудженого.
Тому до тих пір, поки вирішуватиметься питання про створення так званих молодіжних колоній, доцільно розширити підстави залишення у виховно-трудових колоніях засуджених, які досягли повноліття, з тим, щоб у виправно-трудові колонії для дорослих переводилися тільки особи, які систематично або злісно порушують вимоги режиму. Залишати ж у виховно-трудових колоніях слід таких засуджених (які досягли повноліття), що стали на шлях виправлення, виявляють зразкову поведінку і чесне ставлення до праціта навчання.
6 Висновок.
Значну роль у боротьбі зі злочинністю серед неповнолітніх грають прокуратура та суд, що розслідують та розглядають справи про злочини, що вчинені підлітками.
Сьогодні у всіх прокуратурах виділені спеціальні слідчі, що займаються розслідуванням справ щодо неповнолітніх, а в судах – спеціальні судді для розгляду справ щодо злочинів, вчинених підлітками.
Спеціалізація слідчих та суддів дозволяє вивчати та попереджувати злочини неповнолітніх. Однією з особистостей справ відносно підлітків слід вважати те, що вони притягуються до кримінальної відповідальності лише у екстремальних випадках, коли засоби виховного характеру не дали результатів або не можуть бути застосовані у зв’язку із тяжкістю скоєного. У інших випадках робиться все можливе для перевиховання та виправлення неповнолітніх правопорушників без застосування покарання: підліток передається на перевиховання колективу; матеріали щодо нього направляються до комісії у справах неповнолітніх. У стадії судового засідання, якщо суддя дійде висновку, що виправлення підлітка, що вчинив злочин, який не становить суспільної небезпеки, можливе без застосування покарання, справа припиняється і до нього застосовуються засоби виховного впливу.
Нажаль, зустрічаються такі прокурори та судді, котрі вважають, що справи про злочини, вчинені неповнолітніми, не становлять труднощів, нескладні за фабулою, тому їх розслідуванню та судовому розгляду не приділяють особливої уваги. Це глибоко помилкова думка. Справи про підлітків іноді дійсно нескладні за фабулою, але вони потребують від слідчого та судді великої майстерності, знань особливостей юнацької психології, основ педагогіки, різнобічного досвіду слідчої та судової роботи.
Профілактична діяльність слідчого та судді здійснюється у двох напрямах. Перший з них – це попереджувальні міроприємства по матеріалам конкретної кримінальної справи. Другий напрям виходить за межі розслідування та судового розгляду конкретної справи: він охоплює роботу слідчого та суду по матеріалам кількох справ, відображає результати вивчення причин злочинності на певному об’єкті (мікрорайон, школа, профтехучилище, підприємство), сюди ж слід віднести також участь слідчого та судді у загальній профілактичній роботі, що проводиться у масштабі району, міста, області.
Робота слідчого та судді щодо викорінення злочинності серед неповнолітніх, на мою думку, буде успішною лише тоді, коли вони будуть спиратися на сили громадськості, коли кожний злочин, вчинений підлітком, буде своєчасно розкритий, буде виявлено та покарано всіх осіб, що втягнули неповнолітніх у злочинну діяльність.
Перелік використаної літератури.
1 Конституція України.
2 Кримінальний кодекс України.
3 Фіцула М. «Педагогічні проблеми профілактики правопорушень неповнолітніх»//Право України 1995 №8.
4 Яровий А. «Проблеми правового регулювання діяльності установ виконання покарання для неповнолітніх»//Вісник Академії правових наук України 1999 №3(18).
5 Красновський Л. «Подросток и комисия по делам несовершеннолетних»//”Воспитание школьников”. 1991
6 Омельяненко Г. «Злочин вчинив неповнолітній» Прав.всеобуч.//”Під прапором ленінізму” 1990 №8.
7 Виправно-трудовий кодекс України.
8 Н.И. Гуковська // «Деятельность следователя и суда по предупреждению
преступлений несовершеннолетних». Изд.Юридическая литература М.1967.
9 Левицька Л. «Удосконалення кримінального законодавства щодо запобігання жорсткому поводженню з дітьми».//Науковий вісник економічного інституту. Ірпінь, 1999 №3 (6)
10 Цаллагов Б. «Профілактика правопорушень серед учнів»//Право України 1993 №1.
11 Васильєв Ю. Тихоненко С. «Издержки деформированной социализации подростков».//”Воспитание школьников”. 1991 №2.
12 Шепитько В. «Использование данных психологии в допросе несовершеннолетнего».//Проблемы социалистической законности. Харьков 1991. Вып.26.
[1]
адміністративне, цивільне, сімейне, трудове та ін.
[2]
преса, радіо, телебачення, глобальна мережа Інтернет
[3]
порнографічні фільми, журнали, фото
[4]
умисне вбивство, розбій, грабіж, злісне хуліганство та ін., ст.10 КК України
[5]
родичів, опікунів, піклувальників
[6]
ст. 441 КПК України
[7]
ст. 46 КПК України
[8]
з урахуванням її фізичного або психічного розвитку, конкретних обставин справи та ін.
[9]
ст. 441 КПК України
[10]
якщо неповнолітній допитується в якості обвинуваченого, то його допит проводиться у присутності захисика
[11]
ст. 18 ВТК України
[12]
ст. 18 ВТК України
[13]
ч.7 ст.25 КК України
[14]
ст.47 ВТК України
[15]
Наташев О.Э., Стручков М.О. Основы теории исправительно-трудового права. М., 1967. С.138.
[16] Шмаров И.В. Классификация осуждённых к лишению свободы и их распределение по исправительно-трудовым учреждениям // Исправительно-трудовое право. М., 1966.
[17]
Макарено А.С. Сочинения. М., 1958.Т.1.С.663.
[18]
Марченко В. Изменить систему перевода из трудовых колоний для несовершеннолетних // Сов. юстиция. 1967. № 9. С. 27.
[19]
Ст. 47 ВТК України та ст. 410 КПК України
[20]
ст.ст. 38, 45, 65 ВТК України