МІНЕСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСІТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІІ
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:
Конфуцій.
Конфуціанство як релігійно-філософське вчення
Здобувач:
Київ
ПЛАН
Вступ.................................................................................................................3
1. Життєвий шлях Конфуція...........................................................................4
2. Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення.....6
3. Проблема людини в конфуціанстві............................................................8
3.1. Конфуцій про людину.......................................................................8
3.2. Конфуціанскі начала.........................................................................9
3.3. Ритуал і виховання............................................................................10
3.4. Ница людина і шляхетний муж........................................................11
3.5. Гідний правитель...............................................................................12
3.6. Гуманність у вченні Конфуція.........................................................13
3.7. Вчення Конфуція в афоризмах.........................................................14
4. Пізнє конфуціанство....................................................................................15
4.1. Протистояння Мен-цзи і Сунь-цзи..................................................15
4.2. Хань Юй та проблема людини в його трактуванні........................17
4.3. Неоконфуціанство. Чжу Сі...............................................................18
4.4. Людина в поглядах Ван Янміна.......................................................19
4.5. Сучасне конфуціанство Чень Юланя...............................................20
5. Конфуціанство в історії та культурі Китаю...............................................21
Висновки............................................................................................................25
Використана література....................................................................................27
Вступ.
Прекрасне може змінити природну злу сутність людини, зробити її доброю.
Сунь-цзи. (Послідовник Конфуція. Китай 111 ст. до н.е.)
Китайська специфіка багато в чому повчальна, але надто мало відома. Так склалося, що здебільшого ми вживаємо більш звичні посилання на факти та імена пов’язані зі Стародавньою Грецією та античним Римом. Нині вплив китайською філософської думки на європейську культуру відчувається дедалі сильніше. Значну роль відіграє тут фактор прискореного подолання асинхронності розвитку країн Сходу та Заходу. Нова хвиля інтересу до китайської культури традиційно почалася із поширення зацікавленості філософією часів Конфуція (551-471рр. до н.е.). Творчість Учителя в нашій країні вивчають і щодалі – частіше цитують під час виступів, у навчальних аудиторіях, на сторінках газет.
У Китаї цінують філософську думку, як ніде у світі. Мудрі вислови Конфуція, викарбувані на величних стелах-сторінках із білого мармуру в музеї древнього філософа, вражають уяву. Авторам унікального монументу вдалося поєднати віки. Створено атмосферу, коли сучасне викликає давне і далеке, аби звірити ритм та напрямок руху, збагнути приховану сутність явищ.
Значимість і красу давніх китайських філософських трактатів дозволяють відчути навіть окремі перлини поетичних образів. Зовнішній зміст більшості відомих китайських афоризмів виражається тонким і точним натяком. А внутрішній, який майже неможливо виразити словами, вдається домислити і уявити майже кожному, хто уважно вчитується в тексти. Західному читачу, не знайомому з мовою Китаю, взагалі, складно зрозуміти не тільки алегоричний зміст написаного, але, іноді й очевидний. Для цього потрібно також знати культуру древнього Китаю, його звичаї і начала його філософської думки. Також, труднощі представляє те, що в збережених до наших днів творах людина Китаю «розчинений» у космосі, єдина з ним і невіддільна від нього. Усе це робить складним осягнення природи і змісту людини в представленні давньокитайських філософів. Книги Конфуція відкривають епоху, коли розквітали філософські школи, а розтерзаний міжусобними війнами Китай зажадав слів мудрості.
Метою даної роботи є вивчення життя, поглядів, діяльності одного з найвідоміших філософів древнього Китаю - Конфуція, і розглянути конфуціанство як філософську течію.
Життєвий шлях Конфуція.
Конфуцій (Кун – Цю або Кун - Цзи), найбільший учений свого часу, одним з перших зацікавився людською сутністю, змістом людського життя, людських прагнень і бажань. Намагаючись пояснити їх, він, керуючись власним досвідом, запропонував ряд цікавих ідей. Усе життя Конфуція пройшло в пошуках того головного, заради чого й існує людина.
Конфуцій народився в 551 році до нашої ери. Батьком його був Шу Лянхе - великий воїн свого часу, що прославився своїми подвигами. Шу Лянхе в момент появи Конфуція був уже літньою людиною. На той час у нього вже було дев'ять дочок, що робило його дуже нещасним. Йому потрібний був гідний продовжувач давнього аристократичного роду. Старший син Шу Лянхе був дуже слабкий від народження, і воїн не наважувався зробити його своїм спадкоємцем. Тому, коли його третя дружина завагітніла, Шу поспішив зробити богослужіння в глиняному гроті (по представленням китайців, глиняний грот - священний). У цьому гроті і народився Вчитель одного із самих численних філософських напрямків. Щасливий батько назвав його Цю (у перекладі з китайської - "пагорб") і дав прізвисько Чжун Ні (Чжун - другий із братів, Ні - глина). Дитина успадкувала родове ім'я Кун і пізніше стала відомою як Кун Цю чи Чжун Ні.
Коли хлопчику було два роки і три місяці (китайці починають рахувати вік дитини з моменту зачаття), Шу Лянхе помер. Дві попередні дружини Шу Лянхе, що ненавиділи молоду матір спадкоємця, не стали стримувати свою ненависть до неї, і жінка, щоб забрати сина з атмосфери чвар, сварок і скандалів, повернулася у своє рідне місто. Однак батьки не погодилися прийняти її в будинок, що вона зганьбила, вийшовши заміж раніш двох старших сестер, та ще й за людину набагато старше неї. Тому мати з маленьким Конфуцієм оселилися окремо від усіх. Жили вони дуже замкнуто, однак хлопчик зростав веселим і товариським, багато грав з однолітками. Уже тоді він відрізнявся від них загостреним сприйняттям несправедливості, почуттям особливої любові до батьків, знанням багатьох релігійних обрядів (його мати, виконуючи обов’язки дружини, щодня читала молитви по покійному чоловіку). Незважаючи на бідність, матір ростила його гідним спадкоємцем знаменитого батька. Конфуцій знав історію свого роду, що нараховує не одне сторіччя. Довідавшись про досвід своїх предків, серед яких були талановиті люди, що показали себе в багатьох областях людської діяльності, він зробив висновок, що однієї військової доблесті недостатньо для досягнення бажаного, потрібні ще й інші достоїнства.
Коли Конфуцію було сімнадцять років, померла його мати, який у ту пору ледь виповнилося тридцять вісім років. Це був жорстокий удар долі. З величезними труднощами Конфуцій розшукав могилу батька (ні йому, ні навіть його матері старші дружини не дозволили проводити Шу Лянхе в останню путь), і у відповідності з релігійними обрядами поховав поруч матір.
Виконавши свій синовій обов’язок, юнак повертається додому і живе один. Через бідність він змушений був робити навіть жіночу роботу, якою раніше займалася його мати. Про те, як Конфуцій відносився до роботи, що не відповідала його походженню, різні джерела повідомляють по-різному, але здається більш ймовірно, що відрази до "низької" праці він не відчував. У той же час Конфуцій пам'ятав про свою приналежність до вищих шарів суспільства і якось був підданий величезному приниженню. У той час у Китаї розбагатілі міщани всіляко намагалися налагодити дружні стосунки з представниками нижчих шарів аристократії і давали для них звані обіди. На один з таких обідів прийшов і Конфуцій, однак був зупинений сторожем, який сказав юнаку, що йому не місце серед знатних людей. Цей випадок Конфуцій запам'ятав на все життя.
У той час Конфуцій посилено займається самоосвітою. Доля, немов у компенсацію за невдалий початок життя наділила його здоров'ям, незвичайною силою, природним розумом. У дев'ятнадцять років він бере заміж дівчину, що супроводжувала його усе своє життя, і незабаром у них народжується син, якого назвали Лі (короп). Виконуючи обов'язки голови сім’ї, Конфуцій стає на службу до багатого аристократа Цзі, спочатку управителем складів, потім домашнім слугою і вчителем. Тут уперше переконався Конфуцій у необхідності освіти.
Служив Конфуцій до досягнення зрілого віку, відчуття якого прийшло до нього у віці тридцяти років. Пізніше він скаже: "У п'ятнадцять років я звернув свої помисли до навчання. У тридцять років я знайшов самостійність. У сорок років я звільнився від сумнівів. У шістдесят років я навчився відрізняти правду від неправди. У сімдесят років я став триматися бажаннь мого серця і не порушував ритуалу ".
До тридцяти років склалися й основні його етико-філософські концепції, в основному ті, що стосуються керування державою і суспільством. Більш чітко сформулювавши ці концепції, Конфуцій відкриває приватну школу, з'являються перші учні, деякі з них супроводжували свого Вчителя на протязі усього свого життя. Бажаючи використовувати своє вчення в практичній діяльності, Конфуцій приєднується до вигнаного вищою аристократією царя та їде у сусіднє царство. Там він знайомиться з радником могутнього царя Цзін Гуна Янь Іном і, розмовляючи з ним, залишає по собі дуже гарне враження. Скориставшись цим, Конфуцій домагається зустрічі із самим царем, і потрясає Цзін Гуна глибиною і широтою своїх пізнань, сміливістю і незвичайністю суджень, цікавими поглядами, висловлює свої рекомендації щодо керування державою.
Повернувшись до рідного царства, Конфуцій стає відомою людиною. З особистих причин він відмовляється від декількох можливостей стати чиновником. Однак незабаром відповідає згодою на запрошення царя Дін-гуна і, просуваючись по службовим сходам, займає посаду сичкоу (головного радника самого царя). На цій посаді Конфуцій прославився багатьма мудрими рішеннями. Незабаром, стурбоване його зростаючим впливом, оточення царя змушує Конфуція "добровільно" залишити свою посаду.
Після цього для Конфуція настає пора мандрівок. Довгі чотирнадцять років він в оточенні своїх учнів подорожує по Китаю, прославившись ще більше. Однак його бажання повернутися на батьківщину посилюється, і незабаром, при сприянні одного з колишніх учнів, Конфуцій з великими почестями повертається додому як дуже шановна людина. По його допомогою звертаються царі, багато хто з них кличе до себе на службу. Але Конфуцій припиняє пошуки "ідеальної" держави й усе більше уваги приділяє своїм учням. Незабаром він відкриває школу. З метою зробити її більш доступною, Учитель призначає мінімальну плату за навчання.
Після декількох років викладання у своїй школі, на сімдесят четвертому році життя (в 478 році до нашої ери) Конфуцій залишає цей світ.
Конфуціанство - етико-політичне та релігійно-філософське вчення.
Конфуціанство – одна з головних ідейних течій у древньому Китаї. Чому ця філософська течія виникла саме в цій країні? У чому специфіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї?
Тверезо мислячий китаєць багато не задумувався над проблемами життя та смерті, зате він завжди бачив перед собою еталон доброчесності і вважав за свій священний обов’язок йому наслідувати. Китаєць вище над усе цінує матеріальну оболонку, тобто своє матеріальне життя. Великими та загальновизнаними пророками тут завжди вважалися, насамперед ті, хто вчив гідно і у відповідності з прийнятою нормою – жити заради життя, а не в ім’я благополуччя на тім світі або рятунку від страждань.
Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів та норм життя, які назавжди увійшли до історії під назвою «конфуціанство». Суть їх задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних онов релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації. У ряді публікацій дається подвійне, «компромісне», визначення конфуціанства - як релігії, і як етико-політичного вчення. Конфуцій, творець морально-релігійного вчення, залишив найглибший слід у розвитку духовної культури Китаю, у всіх сферах його громадського життя – політичній, економічній, соціальній і моральній, у мистецтві і релігії.
По визначенню Л.С.Васильєва: «Не будучи релігією в повному змісті цього слова, конфуціанство стало більшим ніж просто релігія. Конфуціанство – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, - словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації». По своєму світорозумінню, способу пояснення світу і місця людини («цивілізованої», а не «варвара») у цьому світі конфуціанство виступає скоріше в етико-політичному, ніж у релігійному плані.
Конфуцій заснував свою школу в 50 років. У нього було багато учнів. Вони записали думки як свого вчителя, а також і свої. Так виник головний конфуціанській твір «Лунь юй» («Бесіди та вислови») – твір несистематичний і навіть суперечливий. Це збірник, в основному, моральних повчань, у якому, на думку деяких авторів, дуже важко побачити філософський твір. Цю книгу кожен освічений китаєць учив напам'ять ще в дитинстві, нею ж він керувався і все своє життя.
Основна мета Конфуція – гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Він вважає, що людина звернена обличчям до минулого, до майбутнього ж повернута спиною. Стародавність постійно присутня в сьогоденні. Майбутнє не привертає занадто багато уваги – адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого – «виправлення імен» («чжен мін»).
Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, а син – сином не по імені, а реально, насправді. Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність – конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао.
У своєму вченні Конфуцій ґрунтувався на традиційних китайських поглядах на устрій світу. По представленнях древніх китайців, людина виникає після того, як споконвічний ефір (чи пневма, «ці») поділяється на 2 начала: Інь та Ян, Світло і Пітьму. Своєю появою вона як би покликана перебороти цей розкол світу, тому що поєднує в собі темне та світле, чоловіче та жіноче, активне та пасивне, твердість та м'якість, спокій та рух.
Проблема людини в конфуціанстві.
Конфуцій про людину.
Конфуцій жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи, і коли питання стабільності держави вийшли на перший план. Як правильно керувати державою, щоб зберегти в ній незмінний порядок – питання, яке хвилює Конфуція в першу чергу. Людина цікавить його не сама по собі, а як частина ієрархії, де вона займає чітко визначене місце. Тому вчення про людину є невіддільним від вчення про керування державою. Ціль конфуціанського вчення про людину – показати, як повинна поводитися людина в різних ситуаціях, тобто це вчення має яскраво виражену практичну спрямованість, а теоретичний аспект є підлеглим: обґрунтувати вічність і незмінність правил поведінки, що рекомендуються, і відносин між людьми. Досить познайомитися з таким твором, як «Лунь юй», що усі дослідники вважають найбільш достовірним вираженням поглядів Конфуція, щоб переконатися, що для нього немає проблеми людини, а є набір практичних порад, які дає вчитель Кун.
Світоглядну основу вчення про людину Конфуцій не обговорює. Кун - Цю пропонує свої рекомендації, виходячи з традиційних китайських поглядів на будову світу. З контексту його висловів стає зрозумілим те, що людину він розглядає як особливий предмет природи, що підкоряється їй, але й вміє їй протистояти. Це пояснюється серединним положенням людини щодо Неба і Землі: з одного боку, людина вкладається у світобудову, складаючи з нею єдине ціле і, виступаючи з’єднуючою ланкою між Небом і Землею, а з іншого боку – людина займає у світобудові унікальне місце, що дозволяє їй співвіднести себе як з Небом, так і Землею. Традиційні для китайських світоглядних систем категорії – дао («правильний шлях») і де («обдарованість») – також використовуються в «Лунь юй» без обговорення і додаткових коментарів. Взагалі Конфуцій волів за краще не займатися питаннями світобудови і світогляду, зокрема, відмовлявся висловлюватися про духів, зосередившись на вченні про правильну поведінку.
Конфуцій відмовлявся обговорювати питання про природу людини, як свідчить «Лунь юй», обмежившись розпливчастим висловленням: «По своїй природі (люди) близькі один одному; по своїх звичках (люди) далекі один від одного».
Конфуціанскі начала.
Конфуцій чітко розмежовує людей, що мають різний соціальний статус, в залежності від моральних якостей, яким він приписує надлюдське, всесвітнє значення і тим самим затверджує неминучість і непорушність соціального розшарування. На його думку, небо стежить за справедливістю на землі, стоїть на сторожі соціальної нерівності.
Моральні якості складають 5 взаємозалежних начал, чи сталих: «жень» – гуманність, людинолюбство; «сінь» - щирість, прямота, довіра; «і» – обов’язок, справедливість; «лі» – ритуал, етикет; «чжи» – розум, знання.
Основа людинолюбства – «жень» – «шанобливість до батьків і поважність до старших братів», «взаємність» чи «турбота про людей» - основна заповідь конфуціанства. «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». «жень» - це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого були наділені лише стародавні: із сучасників Конфуцій, включаючи себе, вважав гуманним тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня.
Обов’язок - «і» - це моральне зобов’язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов’язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками.
Конфуцій звертається до довіри («сінь») як до політичної і моральної категорії. «Керуючи царством, що має 1000 бойових колісниць, варто серйозно відноситися до справи і спиратися на довіру, дотримуватись економії у витратах і піклуватися про людей; використовувати народ у відповідний час». Ідею Довіри він проводить крізь усе своє вчення.
Усі ці начала спираються на знання в конфуціанському змісті. Маються на увазі не теоретичні знання, а знання правил поведінки з обов'язковим застосуванням їх на практиці. Конфуціанське вчення про знання підлягає соціальній проблематиці. Знати – «означає знати людей». Пізнання природи його не цікавить. Його цілком задовольняє те практичне знання, яким володіють ті, хто безпосередньо спілкується з природою – хлібороби, ремісники.
Конфуцій допускав уроджене знання. Але це рідкість: «Ті, хто має уроджене знання, стоять вище всіх, а за ними йдуть ті, хто набув знання завдяки навчанню». Навчання у Конфуція має обов'язково доповнюватись міркуванням. Звідси випливає, що ототожнювати конфуціанську вченість із книжковою премудрістю не зовсім справедливо. Хоча в конфуціанстві авторитет мудреців стародавності і викладеного ними вчення був завжди високим, на перший план виходить правильна поведінка, а не знання саме по собі. Цінність знання в тому, щоб сприяти правильному поводженню.
Ритуал і виховання.
Застосовуються конфуціанські знання за правилами етикету, без яких їхнє використання не буде «правильним», а людська поведінка виявиться нерегульованою. Задача відтворення норм покладається на саму людину: «Стримувати себе для того, щоб в усьому відповідати вимогам ритуалу, - це і є людинолюбство... Здійснення людинолюбства залежить від самої людини, хіба воно залежить від інших людей?» Так гуманність зв'язується з ритуалом, причому людина повинна прикласти певні зусилля, щоб перебороти себе, включитися в систему відносин, регульованих правилами етикету, і домогтися того, щоб далі проявляти себе щонайкраще без додаткових зусиль, тобто стати «шляхетним мужем» (Цзюнь-цзи).
Усе це вказує на необхідність виховання, що передбачає діяльну участь у ньому самої людини, її прагнення стати вихованою. Але це не означає відмову від відповідальності. Скоріше мова йде про урівноваженість і того і другого, тому що природність забезпечує прояв щирості: «Після того як вихованість і природність у людині врівноважать один одного, вона стає шляхетним мужем».
Таким чином, створюючи концепцію ритуальної форми організації суспільства, Конфуцій виводить ритуал із передфілософської світоглядної традиції. Він бере з Ритуалу все краще і пристосовує його до умов класового суспільства. Ритуал як слово, музика і рух стають у Конфуція головним способом теоретичного і практичного утілення своїх ідей серед верхів і низів.
Здійснюючи ритуалізацію політики, моральності і сімейних відносин, Конфуцій враховує ще одну силу, що сприяє успіху Ритуалу - культ предків. Їх має кожен з живучих людей. Сімейні узи є найміцнішими та найщирішими серед всіх інших відносин. Конфуцій і тут прагне здійснити ритуалізацію, знаходячи в шануванні предків, як основи політичних підвалин, так і моралі.
Ница людина і шляхетний муж.
Як же погоджуються між собою положення Конфуція про близькість людей до природи, про необхідність певних дій, щоб стати шляхетним мужем, та соціальною ієрархією в залежності від моральних якостей? Логічно припустити, що кожна людина здатна стати шляхетним мужем. Але як же тоді бути з незмінним соціальним розшаруванням?
Справа в тому, що природа людини в китайській традиції містить у собі як би два рівні: уроджені якості і здатність до самовдосконалення. Людині мало мати деякі якості, треба ще вміти їх застосувати, сконцентрувавши волю і регулюючи свою поведінку.
Очевидно, Конфуцій має на увазі саме таке трактування природи людини. Тоді стає зрозумілим, як при подібності уроджених якостей люди виявляються представниками різних шарів, обумовлених моральним статусом.
Оскільки здатність людей регулювати свою поведінку визнаються різними від природи, кожному прошарку суспільства пред'являються особливі вимоги і пропонуються різні правила поведінки. Конфуцій пов'язує суспільне становище людини не з багатством чи знатністю, а з його моральною характеристикою.
Конфуцій дає розгорнутий образ людини, що відповідає конфуціанським моральним заповідям. Це цзюнь-цзі («шляхетний муж»), якому протиставляється «ница людина». Ница людина не має належних знаннь, тому її поведінка не регулюється етикетом. «Кун-цзі сказав: Шляхетний муж боїться трьох речей: він боїться неба, великих людей і слів наймудріших. Ница людина не знає веління неба і не боїться його, нехтує високих людей, що займають високе положення; залишає без уваги слова мудрої людини». Ница людина є негуманною, тобто нездатною правильно поводитися з людьми. «Є шляхетні мужи, що не мають людинолюбства, але немає ницих людей, які б мали людинолюбство». Гуманність залишається прерогативою шляхетного мужа, здатного і зобов'язаного поводитись належним чином: інакше усі справи розладнаються.
Гідний правитель.
На шляхетного мужа Конфуцій покладає відповідальність за підтримку порядку в Піднебесній. Виходячи з цього, особливе значення Конфуцій надає опису правителя, для якого гуманність перетворюється в уміння розбиратися в людях, відрізняти гідних від ницих і керувати ними, подаючи гарний приклад. Відповідаючи на питання про те, чи варто вбивати людей з метою поліпшення керування державою, Конфуцій сказав: «Навіщо, керуючи державою, вбивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то і народ буде добрим. Мораль шляхетного мужа подібна вітру; мораль низької людини подібна траві. Трава хилиться туди, куди віє вітер».
Конфуцій не пояснює, відкіля береться гідний правитель. Цілком ймовірно, він вважає його таким же проявом загальної закономірності, як і будь-яку річ у природі. З контексту ясно, що подібний талант не можна сформувати, але його можна виявити, щоб людина, що володіє їм, зайняла належне місце в державі. Звідси своєрідність системи іспитів на посаду, що передбачають лише вибір найбільш гідних, але не виховання чи навчання їх.
Правитель може стати шляхетним мужем, якщо відповідає певним вимогам. При цьому Конфуцій підкреслює, що влада повинна знаходитися в руках верховного правителя, «сина Неба», а не сановників, тому що він несе відповідальність за підтримку природного ходу речей, що і забезпечує державну стабільність. «Коли в Піднебесній панує дао, ритуал, музика, (накази) на каральні походи виходять від сина неба... Коли в Піднебесній панує дао, те правління вже не знаходиться в руках у сановників. Коли в піднебесній панує дао, те простолюдини не нарікають». Ідеальне правління не залежить від того, які державні заходи здійснює правитель, а від того, що представляє він собою і як він поводиться: «Якщо особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є правильним, справи йдуть, хоча і не віддають наказів. Якщо ж особисте поводження тих, (хто знаходиться на вершині), є неправильним, то, хоча наказують, народ не кориться». В ідеалі така форма правління не пов'язана з навмисними діями. Керування здійснюється як би саме собою.
Отже, ідеальну форму правління Конфуцій пов'язує з підтримкою природного і незмінного порядку речей через недіяння (увей) гідного правителя, одним лише своїм поводженням, що заповнює відсутні ланки загальних зв'язків відповідно до дао, що уникає приватних намірів і надуманих дій. У цьому – близькість світоглядних основ Конфуція і даосизму, хоча по ряду питань ці вчення були антиподами.
Таким є ідеальний образ правителя. А як на практиці: чи є однозначна відповідність між високою мораллю і високою посадою? Судячи з того, як наполегливо Конфуцій підкреслює, яким повинен бути правитель, йому ясно, що збігу тут немає. Тому характеристика шляхетного мужа служить Конфуцію і самостійною задачею, відмінною від питання про найкраще керування державою. У цьому зв'язку на перший план виходить відношення шляхетного мужа до знання, його здатність до самостійних і глибоких суджень. Уточнюючи образ шляхетного мужа, Конфуцій протиставляє йому образ ницої людини. «Учитель сказав: «Шляхетний муж думає про те, як би не порушити закони; ница людина думає про те, як би скористатися». Конфуцій підкреслює, що шляхетний муж поводиться з урахуванням волі Неба. Його знання не переслідують корисливої мети. Вони для нього самокоштовні і спрямовані на істотне і загальне, а не на частковості.
Безкорисливе здобуття знань наближає шляхетного мужа до стану наймудрішого. Конфуцій не проводить між ними чіткої межі. Деяких древніх правителів він називає наймудрішими. Очевидно, він пов'язує цей стан з гуманністю як з вищою істиною. Тоді ідеалом поводження наймудрішого є спокій, урівноваженість, у чому конфуціанство знову підходить до даосизму.
Гуманність у вченні Конфуція.
Трактуючи гуманність як здатність розбиратися в людях і керувати ними, Конфуцій пов'язує її прояви із соціальною ієрархією, із устроєм держави. Інтерпретуючи гуманність як вищу істину, що володіє всесвітнім значенням, він, навпаки, затверджує необхідність деякої відчуженості, відносної незалежності від суспільного становища. Тому додаючи велике значення керуванню державою, закликаючи людей до того, щоб вони зайняли своє місце в соціальній ієрархії і виконували свій обов’язок у строгій відповідності з етикетом, Конфуцій у той же час робить упор на мораль, передбачаючи можливість для людини самій визначати, що добре, а що погано. «Учитель сказав: «Людина не повинна засмучуватися, якщо вона не має високої посади, вона повинна лише засмучуватися про те, що вона не зміцнилася в моралі». У кінцевому рахунку виходить, що шляхетний муж повинний цілком вписатися в дану систему і в той же час зберегти незалежність суджень, що призводить до суперечливої ситуації. Прагнення до вдосконалювання і до здійснення гуманності Конфуцій пов'язував з подоланням себе, аж до самопожертви. В його розумінні всесвітнє значення гуманності скоріше змушує припускати, що гуманність – у природі людини, і здійснювати її – означає слідувати своїй природі, а не ламати її. Цю думку пізніше розвили учні Конфуція, зокрема Мен-цзі (372-289 р. до н.е.).
Вчення Конфуція в афоризмах.
Конфуція, цього мислителя стародавності, на відміну від багатьох інших, не ховає завіса, виткана уявою його послідовників. Навпаки, завдяки їм ми можемо довідатися про його звички та характер, про події його життя, почути його справжні слова. Виявляється, у його вигляді немає нічого надлюдського, він на диво простий, навіть прозаїчний.
Однак Конфуцій не залишив цілісного письмового викладу своїх ідей. Йому приписують складання і редагування знаменитого «П’ятикнижжя», що здавна вважалося в Китаї початковим витоком усієї китайської літератури. Особливе місце серед цих джерел займає книга «Лунь юй», складена учнями Конфуція вже після його смерті. Вона складається головним чином з окремих афоризмів, що починаються словами «Учитель сказав ...». У цих афоризм
2.1...Хто править відповідно до чесноти, подібний північній зірці: знаходиться на своєму місці, у колі інших сузір’їв.
4.10...Шляхетний муж нічого не дозволяє і не забороняє в Піднебесній, а порівнює зі справедливістю.
Правління – це:
12.17...є виправлення. Хто ж посміє не виправитись, коли виправитеся ви самі?
13.6...Коли поводишся ти правильно, то за тобою підуть і без наказу; коли ж ти поводишся неправильно, то не послухають, хоч і накажуть.
13.10... Коли б влада в країні належала добрим людям, вони б через сто років могли б перемогти жорстоких і відринути страти.
За словами Конфуція, на місці государя повинна стояти людина, якій від народження годиться правити. Правитель повинен бути такий, щоб «...були раді ті, що близько, і приходили ті, що далеко.»
Також ми можемо зустріти і роздуми про ідеальну державу:
«...Якщо багатство розподілити рівномірно, то не буде бідних, якщо в країні встановити гармонію, то населення не буде здаватися незчисленним. Якщо ж народ буде знаходитися в стані спокою, то державі не будуть грозити ніякі небезпеки». Але саме головне, на думку Конфуція, це те, що народ повинен вірити своїм «керуючим, інакше державі не устояти».
Як і всі мислителі древності Конфуцій вважав війну одним з проклять людства. І в «Лунь юй» ми можемо зустріти роздуми про це:
«Вирішувати політичні суперечки між державами вдаючись до збройного нападу – все одно, що примусити усіх людей Піднебесної пити однакові ліки від усіх хвороб; корисними вони можуть бути хіба що для трьох-п’яти хворих...».
Велика частина афоризмів відноситься до дуже цікавих життєвих повчань і правил:
8.13...Завжди будь щирим, люби учитися, стій на смерть, удосконалюй шлях... Соромся бути бідним і убогим, коли в країні є шлях; соромся бути знатним і багатим, коли в ній немає шляху.
4.14...Не сумуй про те, що немає місця, а піклуйся про те, чим себе затвердити; не засмучуйся про те, що ніхто не знає тебе, а прагни бути тим, кого можуть знати.
15.29... Чоловік може зробити шлях великим, не шлях робить великою людину.
Становлять великий інтерес деякі філософські афоризми Конфуція, що мають життєву цінність аж до теперішнього часу:
15.28...Що ненавидять усі, те вимагає перевірки. Що люблять усі, те вимагає перевірки.
15.30...Лише та - помилка, що не виправляється.
17.3...Не відбувається змін лише з вищою мудрістю і нижчою дурістю.
Усі ці афоризми дають деяке представлення про характер світогляду Конфуція, і стає зрозумілим, чому його вчення знайшло стільки послідовників. Однак вони не можуть дати повне представлення про це впливове вчення стародавності.
Пізнє конфуціанство.
Протистояння Мен-цзи і Сунь-цзи.
Практично усі видатні мислителі – конфуціанці зверталися до розгляду людської природи, перебравши всі можливі варіанти її оцінки як доброї чи злої, наскільки це допускали рамки, задані Конфуцієм.
Як свідчить Мен-цзи, є різні думки щодо природи людини: і те, що вона одночасно і добра і зла; і те, що вона може бути як доброю так і недоброю; і те, що природа одних людей добра, а інших – недобра. Сам Мен-цзи твердо дотримується того, що природа людей добра: «Якщо людина чинить зло, те в цьому немає провини її природних якостей, до цього змушують людину обставини, наприклад, у голодні роки люди бувають злими».
Звідси напрошується висновок, що людина, яка є вільною у прояві своєї природи, на яку не тиснуть несприятливі обставини, буде притримуватись правильного шляху.
З цим, докорінно, не згодний Сюнь-цзи. Він стверджує, що людина за природою є злою, через що древні наймудріші правителі «ввели ритуал і поняття почуття обов’язку і створили систему законів, з тим, щоб дисциплінувати і виховати почуття і характер людини, направивши їх по правильному шляху, що відповідає дао». Виходить, добро навпроти, є результатом особливих умов, в яких знаходиться людина і без яких проявиться її зла природа.
Обоє філософів виходять з положення про однаковість природи всіх людей. Однак при цьому Сюнь-цзи вказує, що «наймудріші змінили свою природу і стали першими займатися практичною діяльністю».
З роз'яснень Сюнь-цзи випливає, що вони це змогли, тому що захотіли, тоді як «нікчемна людина може стати досконалою, але не хоче». А не хоче тому, що вона нікчемна, а не наймудріша! Тут є присутньою ідея про два рівні природи людини: уроджені якості і здатність ними розпорядитися. Досконала людина схиляється перед тим, що закладено в ній самій, а не уповає на те, що відноситься до небесних явищ, тому у своєму розвитку досконала людина завжди рухається вперед. нікчемна ж людина відкидає те, що закладено в ній, тому вона постійно йде назад. Відбувається це тому, що один сподівається на себе, інший – на небо. У цьому і полягає відмінність досконалої людини від людини нікчемної. Зрештою, яке би значення не надавав Сюнь-цзи самовдосконаленню, ідеал для нього визначений природними світовими зв’язками й у цьому змісті обмежений.
Мен-цзи теж не проти того, щоб визнати людське походження норм поведінки. Але при цьому він підкреслює їхнє космічне значення, указуючи на всеосяжний характер почуття справедливості, яке «наповнює усе між небом і землею» і являє собою «сполучення обов’язку та дао».
Природне походження почуття справедливості не означає, по Мен-цзи, що начебто немає необхідності в його вихованні. Звідси порада мудрому правителю дотримувати ритуал стосовно своїх підлеглих, тобто поводитися належним чином, подаючи гарний приклад, і тим самим створювати сприятливі умови для виховання підданих. У числі цих умов Мен-цзи називає постійну зайнятість і помірні податки.
З цими рекомендаціями Сюнь-цзи цілком згодний. Він теж вважає відсутність постійного заняття джерелом дурних нахилів і смути в державі. Але це не все. Говорячи про керування державою, Сюнь-цзи розвиває ідею «рівних можливостей» для чиновників. Ця думка спільна для всього конфуціанства, хоча не кожен автор сформулював її настільки чітко і радикально.
Отже, погляди на природу людини, її виховання і діяльність були предметом дискусії між конфуціанцями. Проте деякі особливості їхньої інтерпретації людини ставлять під сумнів гуманістичну спрямованість даного вчення.
Хань Юй та проблема людини в його трактуванні.
У пізніх конфуціанців підвищується інтерес до внутрішнього світу людини, формуванню її індивідуальності, у противагу питанням керування державою. Однією з теоретичних причин цього було те, що починаючи приблизно з 7 ст. у Китаї поширюється буддизм, в якому традиційно робиться наголос на індивідуальних особливостях людини. Конфуціанські мислителі не могли ігнорувати таке важливе явище. Їх уявлення про людину спочатку змінювалися за рахунок деталізації й акцентування положень конфуціанства, що протистояли даосизму і буддизму, а пізніше – за рахунок освоєння положень буддизму і даосизму.
Хань Юй (768-824) трактує природу людини ортодоксально конфуціанськи, прирівнюючи її до природних задатків, у число яких включає традиційні «жень», «лі», «і», «чжи», «сінь». Наявність цих якостей означає, полого уявленням, що природа людини добра; наявність їхніх протилежностей – що вона зла. Якщо ж у природі людини вони змішані, то її природа і добра, і зла. Так Хань Юй поділяє всіх людей на категорії в залежності від природних задатків, тобто обґрунтовує природну нерівність, яку пов’язує з необхідністю поділу функцій у суспільстві. Хань Юй підкреслює цей традиційний для конфуціанства момент у противагу даосизму, що заперечував обґрунтованість соціальної ієрархії.
Ще більш рішуче відстоює Хань Юй конфуціанську ідею про необхідність діяльності на основі людяності («жень») і боргу («і») в ім'я підтримки порядку в Піднебесній. Це положення спрямоване проти буддизму, що призивав до зречення від земних справ, і проти даосизму, що вважав, що дотримування природного ходу речей виключає надмірне втручання в них.
У трактаті «Юань дао» («Про шлях») Хань Юй пише, що людина не має пристосувань, що дозволяють їй захищатися від холоду і спеки чи таких, що забезпечують їжу, як у тварин. Виживання людини мислитель пов'язує з діяльністю наймудріших, які через любов до людей запровадили новий порядок, що ґрунтується на соціальній ієрархії і закріплений поділом праці.
Для Хань Юя діяльність наймудріших слугує зразком для наслідування. Він визначає людський шлях, виходячи з вчення древніх: «Любити усіх – це людське в людині. Здійснювати людське і чинити при цьому як потрібно – це почуття належного в людині. Дотримуватися такого шляху – це путь людський. Мати усе в самому собі і не чекати нічого ззовні – це внутрішнє надбання людини». Тим самим Хань Юй підкреслює, що людина у своїй діяльності залежить тільки від власної природи, від своєї обдарованості. Хань Юй уявляє собі життя як вільний розвиток людини, метою якого є «усе більше удосконалювання людської особистості». Тому можна оцінити вчення Хань Юя як гуманістичне.
Хань Юй наполягає на правильних діях, що відповідають істині. З контексту з’ясовується, що істина – це вчення древніх наймудріших і правильні дії – назавжди встановлені ними, що відповідають вічним законам.
У вченні Хань Юя просліджується ідея вільного розвитку людини. У першу чергу це воля від насильства, що порушує порядок. Хань Юй не заперечує необхідності покарань, але підкреслює те, що вони повинні бути правильними, тобто також відповідати древнім зразкам. Насильство не виправдане, коли виступає у формі сваволі і не збігається з волею Неба. Виходить, воля – це засіб для людини зайняти своє місце в Піднебесній. Як і попередники, Хань Юй вважає, що людина повинна діяти з волі Неба, але діяти – самій, не розраховуючи, начебто Небо виконає роботу за нього.
Неоконфуціанство
. Чжу Сі.
Далі конфуціанство йшло по шляху освоєння положень даосизму і буддизму, в результаті чого до 12 ст. сформувалося неоконфуціанство, зміцнення якого пов'язане з ім'ям Чжу Сі (1130-1200). У центрі його уваги – проблема самовдосконалення, не далека і попередникам Чжу Сі. Але доти вона була тісно прив'язана до питання про керування державою і підготовку людини до того, щоб зайняти відповідну посаду, а потім під впливом буддизму придбала самодостатнє значення.
В оцінці людської природи Чжу Сі згодний з Мен-Цзи, вважаючи її доброю. При цьому він роз'ясняє, що під «природою», що люди отримують від Неба, він розуміє тільки загальний принцип. Далі до неї домішується «ці». Єдність доброї природи-принципу і «ці» створює індивідуальну природу, продуктом якої може стати як добро, так і зло. Індивідуальна природа людей розрізняється в залежності від того, яке «ці» дісталося людині.
Як і інші категорії, «ці» – неоконфуціанського походження. Скоріше це категорія загально китайської культури, у першу чергу натурфілософії, тобто філософії природи. Дослідники відзначають її синтетичний характер. «Ці» розглядається в якості наповнювача, матеріалу. У залежності від того, наповнювачем чого вважається «ці», воно витлумачується по-різному. Оскільки в центрі конфуціанства знаходиться людина, те і «ці» виступає як наповнювач людського серця, тому що саме серце в китайських світоглядних системах вважається зосередженням людської природи, органом думки і почуття. У якості такого «ці» виявляється чимось середнім між фізичним матеріалом і здатністю людини користатися ним. З роз'яснень Чжу Сі виходить, що людська природа існує завдяки «ці», але його не можна прирівнювати ні до природи, ні до волі Неба.
Оскільки «ці» - обов'язковий елемент індивідуальної природи, напрошується висновок про те, що подальша доля людини визначається «ці», що їй дісталося і перед яким вона неспроможна. Але Чжу Сі вишукує можливість пом’якшити фаталізм і посилити ідею самовдосконалення. Для цього він указує, що всім людям, поза залежністю від «ці», властиві бажання. «Навіть якщо ці, яким наділена людина, чисте, вона підвладна бажанням при ослабленні пильності і контролю над собою».
На відмінність від буддизму, Чжу Сі призиває не цілком відмовитися від бажань, а підтримувати їх у рівновазі, не допускаючи ні надмірності, ні нестатку. У цій здатності і складається, на думку Чжу Сі, відмінна риса людини в порівнянні з будь-якою іншою частиною Всесвіту, завдяки якій людина близька і Небу, і Землі.
Самоудосконалюючись, людина очищає закладені в ній небесні принципи і, тим самим, заслуговує прихильність Неба. Це положення спрямоване проти даосизму, що затверджував байдужність Неба до людини.
Людина в поглядах Ван Янміна.
Китайський філософ Ван Янмін (1472-1529) продовжує розвивати конфуціанство за рахунок освоєння ідей даосизму і буддизму. Подібно до Чжу Сі, Ван Янмін продовжує вважати людську природу доброю. Як і всі конфуціанці, він виходить із сутнісної єдності людської природи і світобудови, завдяки якій людина відрізняється від інших елементів природи, як живих, так і неживих, не своїми моральними якостями і не розумом, а серединним положенням. Інші характеристики поєднують людину з іншими істотами. Завдяки цьому людина осягає свою природу як самоочевидність. Будучи природним надбанням такої людини, дане знання не може бути передане іншому.
Усі речі складають єдине тіло з людиною не тільки як прояв принципу («лі»), але і як прояв «ці». Ван Янмін, як і Чжу Сі, трактує «ці» як початок, і духовний, і тілесний одночасно. Розрізняються «лі» і «ці» не по ознаці духовності, а по упорядкованості, й у цьому змісті раціональності. Якщо «лі» втілює в собі упорядкований початок з моральним відтінком, то «ці» – це початок хаотичний та ірраціональний.
Під «особистістю» Ван Янмін розуміє цілісну істоту, і духовну, і тілесну, здатну до діяльності.
Оскільки природа людини втілена в її серці, то зло виходити з нього не може. Зло з’являється в прагненнях і думках. Тому виправляти треба не серце, а прагнення і думки. Мета очищення – усвідомлення чистоти і досконалості серця і правильні діяння. Така концентрація на внутрішньому Я – безумовний вплив буддизму.
Ван Янмін критикує даосизм і буддизм за допущення егоїзму, хоча для цього автора більш характерно підкреслювати, що саме поєднує ці три вчення, ніж підкреслювати розходження між ними. Говорячи про Лао-цзи та Будду, Ян Ванмин визнає, що вони теж прагнули до досконалості, але цьому перешкодила нестриманість їхніх егоїстичних бажань, у результаті чого вони вступили на помилковий шлях відчуженості і бездіяльності, з чим Ван Янмін, як конфуціанець, погодитись не може.
Сучасне конфуціанство Чень Юланя.
У наступні два століття спостерігається занепад філософської думки в Китаї, що пов'язане в першу чергу з маньчжурською окупацією. Відродження конфуціанства починається в 20 ст. і пов'язано головним чином з ім'ям Чень Юланя. Він розвиває його принципи, осучаснюючи їх та збагачуючи деякими досягненнями сучасної філософії, завдяки чому вчення вступає в новий етап – постконфуціанство.
Традиційна для конфуціанства відсутність розмежування матеріального і духовного, трактування «ці», як тілесного і духовного початку одночасно, зближає цю течію з позитивізмом, з його тенденцією стати вище матеріалізму й ідеалізму і вивчати дійсність у її даності, без теоретичного тиску на матеріальне й ідеальне.
Осучаснення конфуціанських поглядів полягало в тому, що Чень Юлань визнав подвійність людської природи: логічну і біологічну. Логічну природу він вважає справжнью; завдяки їй людина близька Небу і Землі (за аналогією з природою - принципом Чжу Сі). Біологічна природа не є власне людською, вона виступає як природні задатки (осучаснене трактування «ці»). Переосмислення природи людини знадобилося Чень Юланю, щоб вказати людині «шлях до внутрішньої святості і зовнішньої царственості», до «вищої просвітленості і непохитного спокою». Досягнення цієї мети перебуває в злитті зі світовою гармонією, для чого є необхідним поетапне самовдосконалення з урахуванням особливостей людської природи. Якщо в звичайному стані людина обмежена природними потребами, біологічними по походженню, то самовдосконалення означає освоєння здібностей через практичну діяльність. Далі шлях лежить до усвідомлення внутрішньої єдності людини, її природи з гармонією світобудови. І нарешті, останній етап – злиття людини з цією гармонією, тобто повернення до єдності з природою.
Конфуціанство в історії та культурі Китаю.
З плином часу конфуціанство стає пануючою ідеологією в Китаї, а пізніше, в 2-1 ст. до н.е., з простої ідеології перетворюється на справжню державну релігію. Якщо раніше конфуціанство, закликаючи навчатися в стародавніх, передбачало за кожному право самому розмірковувати, то тепер входила в силу доктрина абсолютної святості і непорушності древніх канонів та мудреців, кожного їх слова.
Ця філософська течія зуміла зайняти ведучі позиції в китайському суспільстві, надбала структурної міцності та ідеологічно закріпила свій крайній консерватизм, який знайшов свій найвищий вияв у культі незмінної форми.
Ще в 3 ст. до. н.е. Конфуцій був канонізований, його особистість була оточена ореолом святості, в його честь зводяться храми. На основі його вчення та древніх релігійних вірувань утворюється конфуціанство як релігійна система. Ця релігія просувала ідею тотальної держави та підкорення, її найважливішою догмою було обоготворення імператора та освячення його влади. Ця релігійна система запозичила з стародавніх вірувань багатьох богів та духів, її пантеон також весь час поповнюється за рахунок обоготворення окремих історичних особистостей. Усі божества поділялися на три категорії. Вища включала верховне божество, володаря землі та померлих предків імператора. До середньої категорії входили боги сонця, луни, грому, дощу та вітру, Конфуцій та 188 правителів минулого. До нижчої ж категорії ввійшли боги води та вогню, війни, місцеві духи землі, рік, покровителі міст та селищ.
Конфуціанство не мало особливої касти жерців: функції верховного жерця виконував сам імператор, спілкування ж незначними божествами було привілеєм державних чиновників, так званого вченого стану. Чиновники досконало знали конфуціанську літературу: це було головним критерієм при виборі їх на службу, і саме вони були головними хранителями конфуціанських заповідей.
Таким чином, до початку нової ери держава і конфуціанська релігія в Китаї стає єдиною системою, суттю якої стало прагнення закріпити за зміцнити старі суспільні норми та домогтися безперечної покори народних мас. Конфуціанство було ідеологією тих прошарків аристократії, які були зацікавлені в збереженні патріархально родових пережитків та общинного землеробства. Вони виправдували класову нерівність, але негативно ставились до збагачення та звеличення незнатних людей.
Конфуціанство виховувало та освічувало. Починаючи з епохи Хань, конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою та суспільством, але й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми цінності стали загальновизнаними, перетворилися в символ «істинно китайського». Практично це призвело до того, що кожен китаєць з народження і за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало, що з перших кроків життя китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, в виконанні важливих родинних та громадських обрядів та ритуалів діяв так, як це було санкціоновано конфуціанськими традиціями.
Виховання починалося в родині, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім’ї, і особливо на людях, у суспільстві.
У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків, вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.
Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловленнями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх – такою була програма навчання в китайській школі – державній чи приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося в Китаї наукою.
Дати синові освіту й вивести його «в люди» - мрія кожної родини в Китаї, але здійснити її було не легко. Необхідно було вивчити декілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти розбиратися у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою письменною мовою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалася освіта не всім. Проте слід зазначити, що облагодіяти й вивчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм у випадку успіху чималу вигоду, що, звичайно, стимулювало благодійність.
Конфуціанці й набрані з їх числа чиновники ефективно керували всією великою імперією, за винятком тих періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно слабшала. У періоди кризи особливо ставала помітною характерна закономірність: хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно сурово переслідувалися) посилювались. Але саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного їм суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й намагалися врятувати вічні і священні принципи конфуціанської держави. Заклики цих чесних чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їх діяльність не була безплідною. Дехто з них приєднувався до повсталих селян і навіть очолював рух, в разі його перемоги – ставав радником нового імператора. Після смерті чесних чиновників, особливо якщо вони були жертвами репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Такі легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських вчених-чиновників. Культ цей завжди існував в Китаї.
Поняття «китайські церемонії» торкалися життя і побуту кожного китайця настільки, наскільки кожен китаєць у старому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б спів ставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професіональному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм вчених-чиновників.
Серед цього освіченого шару суспільства старанне дотримання усіх церемоній і деталей етикету, регламент у вчинках, рухах, одязі, було не тільки природнім і обов’язковим, відмінною ознакою, вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Підкресленим дотриманням усіх умовностей та формальностей сановники намагалися підкреслити ту мету, яка відділяла їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише у загальних рисах.
Культ форми породив у сфері конфуціанців дивне переплетіння почуття самоповаги з показовим самознищенням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе. Проте така форма поведінки не означала, що співбесідник (навіть якщо його пози, жести, міміка відповідали само нищівному тону) насправді вважає себе нікчемним. Форма в конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу. Чим щільнішою була сітка обов’язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного прояву волі, ні сміливості й безпосередності в почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав – усе це замінювалося, витискалося сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого роками ритуалу.
За Конфуцієм – кожна людина має займати строго визначене місце у державі: «государ повинен бути государем, сановник – сановником, батько – батьком, а син – сином». Зрозуміло, що конче необхідною стає підтримка патріархальних відносин у суспільстві.
На основі конфуціанства були вироблені критерії для оцінки усіх вчинків, від побутових – до державного рівня. Так, від чоловіка вимагалось незаперечне виконання обов’язку, несіння служби, підкорення голові роду. Жінка повинна була завжди бути смиренною та слухатись свого чоловіка, свекра та свекруху, її головним обов’язком було служіння чоловіку, старанність в праці та продовження роду. Вона не повинна була виділятися розумом, талантом, красномовністю або дотепністю, від неї не вимагалося навіть краси чи принадності. Ідеалом жінки була покірна дружина, яка йшла за своїм повелителем навіть у могилу.
Порушення конфуціанських заповідей строго каралося, навіть стратою, як «найбільший злочин». Звичайним покаранням було перетворення в рабів, як самого порушника, так і всієї його родини.
Конфуціанство – регулятор життя Китаю. Конфуціанська централізована держава, яка існувало за рахунок ренти – податку з селян, не заохочувало надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало допустимі межі, це призводило до суттєвого зниження прибутків у казні й розладу всієї адміністративної системи. Починалася криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів та їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Кризу вдавалося перебороти, але повстання, яке її супроводжувало, знищувало все, що було досягнуто приватним сектором. Після кризи центральна влада в особі нового імператора і його оточення ставала більш сильною, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку.
Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах.
Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах між країною та Небом, та – від імені неба – з різними племенами та народами, що наповнювали світ.
Конфуціанство підтримало і піднесло створення культу правителя, імператора, «сина Неба», який управляв Піднебесною від імені Неба. З плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалась як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання і культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ всього світу на цивілізований Китай і варварів, які населяли околиці, та які животіли в темноті, безкультур’ї і черпали культуру з одного джерела – з центру світу – Китаю.
За конкретних умов китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції основної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і сурово фіксованих, освячених авторитетом давності норм побуту, є по суті еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, іноді навіть екстазом віри, що лежить в основі інших релігій. Але не будучи релігією в повному розумінні цього слова, конфуціанство стало набагато більшим – воно стало образом життя цілого народу.
Висновки.
Вчення Конфуція, з’явившись на основі давньокитайських релігійних та філософських вчень, тим не менш сильно відрізняється від них, а в деяких питаннях навіть має суперечності з ними. Однією з таких суперечностей є думка про першорядність суспільних відносин та їх пріоритет над природою. Якщо давньокитайські вчення вважають досконалим природній порядок і, як наслідок, ідеальним все, що було створено не людською працею, то Конфуцій у першу чергу піддав це сумнівам та довів свої переконання тим, що природне начало в людині є зовсім не ідеальним.
Предметом першорядної важливості у Конфуція вважається суспільство людей, і його складова – конкретна жива людина. Одним із перших Конфуцій дав своє пояснення силам, що змушують людину діяти. І даючи це пояснення, він ввів ряд повністю нових понять. Деякі з них, на довгий час визначили не тільки параметри розвитку політичної культури, а в багато чому і долю духовної культури усього китайського народу.Вперше в історії культури була створена реальна модель ідеальної людини, яка спричинила великий вплив на форму національного характеру ті духовного життя китайців.
В противагу до тих східних вчень, що передували конфуціанству, воно несе думку про те, що є головним в житті, тобто те, до чого має прагнути людина – не замкнутися на досягненні особистої гармонії з природою, а досягнути гармонії з самим собою та гармонії з суспільством. Саме Конфуцій першим на Сході висловив думку про те, що головне для людини – гармонія з подібними. Виказавши це припущення, він пов’язав зовсім різні для нього області дослідницької діяльності людини – державу, суспільство і людину.
Конфуцій створив модель державної будови, яка може реалізуватися при наявності певного рівня духовного розвитку суспільства. Таким чином, створивши своє вчення, Конфуцій став першою людиною, яка спочатку припустила, а потім підтвердила першорядність особистості для всього суспільства.
Підводячи підсумки вивчення конфуціанства, як філософської течії, варто підкреслити, що не будучи філософією і релігією в повному змісті цих слів, конфуціанство відіграє величезну роль в історії Китаю. Конфуціанство – це так само і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – словом це основа всього китайського способу життя. Протягом більше ніж двох тисяч років конфуціанство формувало розуми і почуття китайців впливало на цих переконання, психологію поведінки, мислення, сприйняття, на їхній побут і уклад життя.
Використана література.
1. Древнекитайская философия. - М., 1972. - Т.1,2.
2. Алексеев В.М. Китайская литература. – М., 1978.
3. Проблема человека в традиционных китайских учениях. – М., 1983.
4. Чанишев Е.В. Курс лекций по древней философии. – М., 1981.
5. Переломов Л.С. Конфуций : жизнь , учение , судьба. - М., 1989.
6. Панфилова Т.В. Человек в мировоззрении Востока. - М., 1991.
7. Конфуций. Изречения. - М., 1992.
8. Философия зарубежного Востока о социальной сущности человека. Сб. научных трудов. - М., 1986.
9. Васильев Л.Ц. История древнего востока. – М., 1953.
10. Історія світової культури. – К., 1997.
11. Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство. – К., 1997.