Вступ
Дослідження презентує проблему пошуку методологічних й гносеологічних підстав вивчення феномена безсмертя, що дозволить, по-перше, чітко окреслити онтологічний «формат» соціально-філософського дискурсу про безсмертя, а, по-друге, надасть можливість з'ясування питання про гносеологічні, теоретичні підстави й принципи розуміння феномена безсмертя, що завжди необхідно досліднику для формування та побудови будь якої авторської концепції вивчення того чи іншого поняття, явища чи процесу.
Методологічні та гносеологічні основи вивчення феномена безсмертя
Звернення до історико-філософської і культурологічної спадщини з метою аналізу феномена безсмертя, виявляє величезну кількість визначень, інтуїцій, концептуальних рішень, теоретичних конструкцій постановки й вирішення проблеми безсмертя; причому наявність різних варіантів, підходів настільки велика, що опис, тлумачення й розуміння часом взаємовиключних і свідомо протилежних не тільки в аспектах, але й по суті, концепцій приводить нас до одного дуже важливого висновку про необхідність пошуку попередньої методологічної основи для подальшого дослідження феномена безсмертя. І ця процедура необхідна вже тому, що сам феномен і його концепції займають не просто важливе, а, як видно, першорядне місце в семантичній структурі моделі світу, оскільки мають безпосереднє відношення не тільки до антропоцентричного аспекту світобудови, але й до загальної гносеології його розуміння й побудови картини світу, оскільки образ безсмертя так чи інакше, у різних формах свого прояву, але завжди входить у структуру індивідуальної етнічної та державно-політичної свідомості як складова частина національного світогляду.
Чи має безсмертя самостійне буття, як онтологічна реальність, або воно лише предикат життя, що задає просторово-часові параметри існування? А можливо, безсмертя всього на всього лише інтенція особистісного буття, більше того, буття біологічного, яке нічого спільного не має з інтенцією розвитку суспільства та людства в цілому? Ось далеко не повний перелік питань, який, мабуть, належить до одвічних філософських проблем, наявність яких співвідноситься з прагненням людини осягнути себе та оточуючий світ. Одвічність проблеми, думається, визначається ще й тим, що вихідні засади безсмертя залишаються до кінця незбагненними, невичерпними в своїй суттєвій архітектоніці. Якщо говорити про ступінь наукового опрацювання проблеми пошуку відповіді на питання про визначення методологічних та гносеологічних основ вивчення феномена безсмертя, то вона взагалі досліджена тільки фрагментарно і досі лишається недостатньо розробленою.
Дослідницька література, що вплинула на формування загальної ідеї, представлена працями В.Ф. Сержантова та Г.В. Гребенькова (онтологічна картина світу, вітально-аксіологічна концепція особистості, аксіологічні функції особистості) [1,2]; М.С. Кагана (визначення буття як площини культури); І.В. Вішева (проблема особистісного безсмертя), К. Ламонта (безсмертя як ілюзія); В.А. Роменця (життя та смерть в науковому та релігійному світорозумінні), Н.В. Хамітова (праці з метаантропологіі) та С.А. Крилової (етико-екзистенційні питання сенсу життя, смерті та безсмертя особистості).
Постановка питання про необхідність пошуку та визначення попередніх методологічних та гносеологічних підстав для аналізу феномена безсмертя складають наукову новизну даної роботи.
Таким чином, загальною метою
запропонованого дослідження є пошук та виділення методологічних та гносеологічних основ тлумачення та розуміння онтології безсмертя через опис його атрибутивного прояву, визначення природи та суттєвих характеристик серед тих можливих варіантів, які зустрічаються в історико-філософській та культурологічній літературі.
Для досягнення поставленої мети ми плануємо проаналізувати наявні в історико-філософській спадщині феномени, суттєво представлені в термінах "життя" та "смерть", які є межами того, що в історії людської культури іменувалося безсмертям.
Ми вважаємо, що методологічний аспект проблеми безсмертя припускає, по-перше, можливість чіткого окреслення онтологічного «формату» дискурсу, а, по-друге, спробу з'ясування питання про гносеологічні, теоретичні підстави й принципи розуміння феномена безсмертя, що завжди необхідно досліднику для формування та побудови будь-якої авторської концепції вивчення того чи іншого поняття, явища чи процесу. Філософська культура мислення дозволяє нам вибудовувати власні міркування, відштовхуючись від деяких інтелектуальних інтуїцій гіпотетичного характеру. Стосовно теми нашого дослідження необхідно починати з того, що проблема безсмертя виникає як результат рефлексивної роботи думки людини, що перебуває на певному рівні соціального розвитку, коли вона отримує можливість інтелектуального фіксування скінченності буття (смерті), яке співвідноситься з охопленням думкою самого процесу буття як життя. Виходить, граничними межами необхідного в історії людської культури є феномени, суттєво виражені в термінах життя й смерть. Й, імовірно, це так, оскільки людина свідомо ставить себе в межі цих феноменів, намагаючись їх осмислити і, тим самим, вбудовує життя і смерть у свою індивідуально-особистісну світоглядну систему, трансформуючи їх переживання в те, що йменується категорією безсмертя. Роздуми про життя та смерть, про безсмертя неминучі для кожної культури. Особливо актуальними вони стають на зламі епох, коли людина намагається знайти відповідь на питання, пов’язані з пошуком виходу із складних екзистенційних ситуацій, підіймаючи проблему смерті та життя до рівня сенсоутворюючих фундаментальних цінностей, інтенціонально орієнтуючих її існування. Як реальні феномени буття, наявність яких не потребує очевидного доказу, життя та смерть, а особливо остання, залишаються до сьогодні споконвічною філософською проблемою, тому що філософія як утілення інтелектуальної здатності осягнути сутність будь-якого об’єкту буття, покликана давати надію розуму та душі людини, людства в цілому на його майбутнє. І надія ця традиційно йменується іншим поняттям – поняттям безсмертя.
Специфіка вивчення безсмертя як цінності культури, що скріплює минуле, сьогодення й майбутнє, сьогодні можлива лише в умовах досить складної гносеологічної нерепрезентованості об'єкта дослідження й тому вона може відбуватись лише на рівні аналізу ціннісного феномена, символу, дешифрованого у філософському дискурсі. Зрозуміло, що найважливішим полем дослідження стає філософія, з її унікальною можливістю «схопити» у понятті символ, знак, зміст об'єкта дослідження, виявити його природу, специфіку, нарешті, сутність і місце в бутті.
Відповідаючи на питання про місце ціннісного за своєю сутністю й ідеального за формою свого виявлення феномена культури, яким є безсмертя, ми, зрозуміло, зобов'язані, виходячи з логіки структурно-філософського аналізу буття, вписати безсмертя у філософську картину світу.
Однією з провідних складностей сучасного дискурсу про безсмертя як феномен буття є, на наш погляд, те, що історико-філософська спадщина про нього існує переважно або в метафоричній формі або в контекстах різноманітних картин світу, де від переконливих доказів про наявність безсмертя, ми сягаємо до не менш переконливих висновків про його відсутність та зовсім буттєву неможливість. Спроби раціонального обговорення в межах наукових досліджень, світоглядно узурпованих позитивізмом з його сцієнтиською картиною світу, звелися до обговорення проблеми безсмертя як якоїсь інструментальної проблеми: а) пошуку безсмертя в нащадках через передавання генного апарату батьків дітям, онукам і т.п.; б) досягненні безсмертя як наслідку медично-біологічних втручань в життя смертної людини та людства. Оскільки в даному аспекті проблема безсмертя до сьогодні залишається невирішеною, видається доцільною спроба вирішення проблеми шляхом залучення виключно філософії, оскільки філософська картина світу впливає на формування цілей та цінностей життєустрою суспільного буття як на особистісному так і на суспільному рівнях прояву, вона задає спрямованість розвитку культури взагалі.
Далі, ретроспективний методологічний прийом, а також компаративістський підхід, використаний нами для аналізу історико-філософської думки про безсмертя, дозволяє нам попередньо припускати, що феномени життя й смерті, виступають екзистенціалами індивідуального людського буття [1-2], мають характеристики культурних та, більш того, крос-культурних феноменів та належать тим самим до умов існування культури взагалі. Отже, попереднім методологічним припущенням можна вважати, що людина, будучи суспільною істотою вже споконвічно, в процесі соціалізації (виховання, навчання, засвоєння норм та цінностей культури) задає свій індивідуальний формат буття, через інтеріоризацію «великого» соціального формату, яким виступає культура людства в її сутності й структурі. Інакше кажучи, індивідуальний світогляд людини формується у площині світогляду культури як духовному й матеріальному досвіді всіх інших поколінь людей, що створювали цю культуру. А раз так, то проблема життя та смерті, а, отже, і безсмертя отримує культурний вимір, приналежність до деякого роду Універсалій культури, що виступають як абсолютні «скріпи» людської соціабельності [2, с.89 ]. Але тут важливо знати, якою є природа безсмертя взагалі, і культурна його іпостась зокрема? Це можна визначити на підставі системного соціально-філософського дослідження граничних основ безсмертя, якими виступають, як уже було заявлено, феномени життя й смерті.
У сучасному інтелектуальному дискурсі представлені, мабуть, найбільш авторитетно і яскраво два підходи в тлумаченні й розумінні життя й смерті, а, отже, і безсмертя. Один з них можна визначити як об'єктивістський, прямо пов'язаний з установками матеріалізму та сцієнтизму (головним чином природознавства). Другий підхід ми визначили б як культурно-антропологічний та аксіологічний, детермінація якого визначається тлумаченням і розумінням життя, смерті й безсмертя як культурних соціальних цінностей й індивідуальних людських екзистенціалів. Інакше кажучи, об'єктивізм вирішує проблему розуміння феноменів під наступним гносеологічним кутом зору: що таке життя, смерть, безсмертя взагалі, як вони можливі в бутті. Друга позиція розглядає проблему під кутом зору: навіщо, для чого жити й умирати, шукати й знаходити безсмертя, якщо це взагалі можливо.
Що стосується першого підходу, то тут поняття життя по суті ототожнюється з поняттям «живе». У свою чергу категорія «смерть» означає перехід від живого стану до неживого.
Природно-наукове розуміння життя, точніше «живого» як абсолютного способу існування Всесвіту, як життя взагалі, як нам видається, змикається у своїх головних підставах з так званим «біологічним виміром життя”, надаючи проблемі смерті й безсмертя особливу семантику. В якості прикладу може бути наведена ідеяпанспермії - постійно наявних життя й смерті у Всесвіті, які безмежно відтворюються за відповідних умов: народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, планети, комети й інші космічні тіла, і в цьому сенсі не зникає ніхто й ніщо [5].
Але, коли ми міркуємо про життя, смерть і безсмертя, ми міркуємо не стільки про життя й смерть нашого біологічного «Я», не стільки про ототожнення життя і живого, скільки про буття іншого виміру людини. Інакше кажучи, крім розуміння життя як живого, необхідні міркування про життя в його людсько-культурному вимі
Однак, перш ніж ми звернемося до проблеми нашого розуміння сутності людини й культури, треба розглянути іншу формальну межу безсмертя - смерть як кінець життя, точніше живого. Відомо, що релігія й філософія протягом століть тримали монополію у вирішенні питань щодо смерті аж до середини 19 століття, коли смерть стає об'єктом систематичного дослідження з виникненням цілої галузі природничо-наукового знання – танатології. Проте, що сьогодні відомо науці про смерть? Як це не парадоксально, досить небагато. І головне, мабуть, полягає в тому, що до сьогодні не існує діагностичної процедури, яка могла б точно показати настання смерті і її наукову верифікацію. Підсумок наукового підходу до смерті полягає в тому, що наука сьогодні не стільки відповідає на існуючі запитання, скільки вносить сумніви в розуміння цього феномена [6].
Отже, ми вважаємо, що феномени життя й смерті, витоки яких лежать у глибинах біологічної природи людини, виявляють себе зовсім по різному: по-перше, як психологічні переживання (страх смерті, жага до життя, любов до життя тощо) і, по-друге, як структури інтелектуально-рефлексивного порядку, де вони представлені у вигляді деяких емоційно-когнітивних утворень аксіологічної природи. На підставі яких ідейних конструкцій робиться цей висновок ?
У вітчизняній літературі вже досить повно була обґрунтована ідея про те, що все наявне соціальне життя, людське буття виступає як буття цінностей, а увесь людський світ - це простір існування цінностей [1-4]. І це дійсно так. «Перехід від тваринного стану людини до соціального саме і являв собою той часовий відрізок історії, коли оточуючий людину світ перетворювався із середовища її тваринного буття на світ суб'єктивно й колективно значущих предметів, образів, символів, тобто перетворювався на ціннісний світ» [3, с. 68]. Втрачаючи інстинктивні зв'язки зі світом реальності, а також можливості до адаптації як спонтанне збереження живого, людина створювала штучний світ предметів, об'єктів, символів, які ставали для неї способом збереження й організації своєї життєдіяльності з метою задоволення потреб. Так, імовірно, виникла телеономна діяльність людини, а з виникненням свідомості й самосвідомості, людина перетворювалася на раціональне ціле, більше того, ціннісно-раціональну життєдіяльність (М.Вебер). Одночасно продовжував існувати інший світ, де діяли закони природи. Площина природного й соціального світу (світу цінностей) не завжди збігалися, але ця розбіжність саме й сприяла становленню історії людської культури як світу цінностей.
Передана з покоління в покоління ця культура як єдність матеріальних речей та їхнього ідеального змісту (змісту й значення) являла собою ієрархічну систему символів, що забезпечували регулятивну функцію. Одночасно, історична еволюція роду homo sapiens
одні символи закріплювала в пам'яті поколінь, надаючи їм статус абсолютних цінностей людського життя, інші символи йшли в небуття. Перші ставали принципами культури - ціннісними універсаліями, які акумулювали гранично значимий соціальний досвід адаптації й освоєння людиною світу.
Культурологічний й історико-філософський аналіз досліджуваної проблеми продемонстрував, що всередині кожної конкретно-історичної форми буття культури - античної, середньовічної, християнської, язичницької, буддистської, іудейської або навіть зовсім примітивної культура варварів, має місце деяка сукупність символів-цінностей, що скріплюють культуру в єдине ціле. Не ставлячи на меті докладний аналіз змісту цих символів-цінностей, звернемо увагу лише на те, що ця сукупність практично завжди представлена в тому числі феноменами, суттєво вираженими в термінах "життя", "смерть", "безсмертя". Інакше кажучи, ми стверджуємо, що життя, смерть, безсмертя суть феномени ціннісної природи, більше того, - це абсолютні цінності людської культури, її універсалії, поза якими буття самої культури неможливе.
Про скінченність людського буття нагадує не тільки наша генетика, колективна історична пам'ять, але й індивідуальне буття, межі якого чітко окреслені у форматі «життя-смерть», емоційно виражені в відтворенні жаги життя та відчутті страху смерті, що раціонально втілюється у пошуку світоглядних (міфологічних, релігійних, філософських, наукових, художніх) підстав «зняття» протиріччя між життям і смертю, суттєвим еквівалентом якого і є феномен безсмертя. Отже, якщо життя й смерть являють собою граничні універсалії культури, то, імовірно, і безсмертя як продукт вирішення діалектичного протиріччя між усвідомленням людиною скінченності свого існування та постійною жагою життя, є ніщо інше як одна з абсолютних культурних універсалій.
Безсмертя як онтологічний феномен являє собою соціально-культурне інтенціальне утворення аксіологічної природи, ідеальне за формою та буттєво наведене як моральний обов’язок, просторово-часовою характеристикою якого є категорія „вічність”. Отже, в просторово-часових межах скінченого буття, яке кероване, за Кантом, „законами причинності”, цей феномен є невичерпним. Він знаходиться за межами „чуттєвого світу” (світу „фізичного життя” та „фізичної смерті”), або, простіше, світу реального досвіду та наукового знання. Пошук феномену безсмертя є складним процесом усвідомлення світу та себе в цьому світі, таким чином, це є результат певного складного душевно-духовного стану людини, культури в цілому, які визначають змістовне навантаження „вічності”. І це може бути або елементарне чуттєво-емоційне особистісне переживання страху смерті, або складний концептуальний, загальноприйнятий філософський світогляд, що визначає майбутнє в теперішньому стані народу, нації, людства.
Підсумовуючи наші міркування в руслі пошуку оптимальних для «розв'язання проблеми» безсмертя як предмета філософського дослідження методологічних і гносеологічних підстав, слід зазначити, що феномен безсмертя виявляє себе як реальний результат усвідомлення й розуміння людиною своєї природи й сутності, що можливо в межах організації свого буття як соціокультурної реальності. Саме із природи людини, як результату біологічної еволюції, слід виходити при раціональному описі модусів безсмертя й наділення їх відповідним соціокультурним статусом, приписуючи їм можливість бути категорією наукового або ненаукового (будь-якого іншого) знання. Разом з тим, безсмертя як феномен буття, як універсальна, абсолютна цінність культури (а іншої іпостасі безсмертя, можливо, й бути не може), виникає тільки тоді, коли людина по-перше, знаходить здатність до редукції своїх біологічних інстинктів, і, по-друге, до розумового осягнення світу в його цілісності як процесу, що має минуле, сьогодення й майбутнє, і розгортається в координатах простору та часу. Це й дозволяє, імовірно, говорити про буттєвий статус безсмертя.
Розумове схоплювання інтелектом своєї тілесної кінечності породжує такий модус безсмертя як «біологічне увічнення”. Розумне осмислення людиною свого “Я” як унікальної цінності, носія цілей і змістів організації свого індивідуального існування змушує інакше мислити безсмертя. Воно здобуває характеристики тих рівнів розуміння людиною свого “Я”, що визначаються термінами “безсмертна душа”, “безсмертна особистість”, “творче безсмертя” і т.д. Інакше кажучи, як позитивну гносеологічну передумову нашого дослідження, можна констатувати, що безсмертя є світоглядною категорією, що має свій буттєвий статус як у тотальній практиці існування суспільства, так і в життєвому просторі індивіда. Це не категорія науки й природознавства, тому що там, де має місце бути фізіологічне “живе” і фізіологічне “умирання”, про безсмертя говорити некоректно. Адже індивід, що прагне продовжити своє життя як життя біологічне, не прагне до безсмертя, він просто не хоче вмирати, він боїться своєї смерті як біологічного кінця існування, адже за нею постає смерть іншого порядку - душі, духу.
Тому ми вважаємо, що поняття безсмертя відбиває взаємозв'язок між фундаментальними цінностями культури, якими є категорії “життя” й “смерть”. І тут безсмертя змістовно являє собою якусь оцінку, - з боку суспільства та самого “Я”, виступає мірою цінності свого життя. Цей ракурс безсмертя і являє собою виключно філософський аспект проблеми, оскільки розкривається в діалектиці понять “сенс життя” та “зміст смерті”, “цінність життя”, “цінність смерті”, тобто в аксіологічному вимірі буття. Це твердження означає, що йдеться не про міру життя як межу між життям і смертю, точніше між живим і мертвим. Останнє, скоріше, біологічний бік проблеми, і він вирішується в рамках сучасної медичної танатології, а аргументи тут - параметри роботи серця, кровообігу, діяльності мозку тощо.
Ми ж вважаємо, що феномен безсмертя виявляє свою сутність лише в осмисленні цінності буття, де цінність життя й цінність смерті лише формують межі виявлення цього буття і як індивідуального “Я”, і як персонального “Я”. Осмислення життя й смерті як цінності - вихідна першооснова безсмертя, тому що воно саме знаходить зміст, як похідне від вирішення діалектичного протиріччя.
Людина знає, що її життя обмежене в часі, що вона помре, але її свідомість опирається визнанню цього факту. Тому цілком закономірна думка про те, що безсмертя є лише деякою інтуїтивною інтенцією, що задає, по-перше, напруженість людському існуванню та існуванню культури в цілому, і, по-друге, безпосередньо бере участь у становленні особистості й культури як упорядкованої аксіологічної реальності. Будучи найменше теоретичною конструкцією, а, швидше, етико-естетичним варіантом вирішення протиріччя «життя-смерть», безсмертя гносеологічно виправдовується феноменологією як можливістю осягти буття, що з'являється як культура, де панують цінності мистецтва, релігії, міфології й філософії.
Література
1. Сержантов В.Ф., Гребеньков Г.В. Природа человека и его судьба. - СПб.: Изд-во Петровской Академии Наук и Искусств, 1994. - 427с.
2. Сержантов В.Ф., Гребеньков Г.В. Феномен человека (Христианская и научная концепции природы человека). - К.: ИЦ «Академия», 1997. - 144с.
3. Гребеньков Г.В., Нечитайло В.Н. Аксиологический подход к проблеме человека. – Донецк: Изд-во ДПИ, 1992. – 186 с.
4. Гребеньков Г.В. Становление личности и ее событийный мир // Вісник Донецького національного університету. Cepiя Б: гуманітарні науки. - 2000. - №2. - С.292-295.
5. Казначеев В.П., Спирин Е.А. Космопланетарный феномен человека: Проблемы комплексного изучения. – Новосибирск: Наука. Сиб. отдел.,1991. – 304 с.
6. Гроф С.Я., Гроф К. Сияющие города и адские муки // Жизнь после смерти / Под ред. П.Гуревича. – М.: Наука,1990. – С.89.