Співвідношення держави, права, закону і людини у філософії

Реферат на тему

Співвідношення держави, права, закону

і людини у філософії.

ПЛАН

1. Право і закон

2. Людина і право

3. Правова держава у філософії.

4. Використана література.

1. Право
і
закон

Обов'язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону як усталеного зв'язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рів­ну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкрет­ний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитив­не право».

Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відо­бражати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони право­ві та неправові, авторитарні, які є тільки законодавчо оформ­леним свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття зако­нів є предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов'язаної із змаганнями різних корпоративних сил за дер­жавну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як си­ли дотримання встановленого порядку й справедливості бу­де залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий
закон
—адекватневираженняправавйогоофіційно­мувизнанні, загальнообов'язковості, визначеностіконкретності.

Набуття законом такого статусу є складним проце­сом. Він передбачає не лише врахування об'єктивних власти­востей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних соціальних, економічних, політичних чинників. Невідпо­відність закону праву може бути спричинена особливос­тями суспільно-політичного ладу, що не визнає право, а також неправовою позицією законодавця або низькою пра­вовою, законодавчою культурою тощо. Буває, що всі ці чин­ники виявляються водночас.

Так за командно-адміністративної системи домінувало розуміння права лише як юридично визначеної міри сво­боди, як вираження в законах державної влади панівних у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтересів владної бюрократії. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очіку­ваного зміцнення закону виявилась його широкомасштаб­на девальвація, недієвість, правовий нігілізм.

Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного волюнтаризму, напівпараноїчної тиранії Сталіна, систематичного терору і породженої ним «летаргії послуху» тощо. Звичайній сва­волі було надано видимість закону.

Для уникнення появи законів, що порушують право, людство виробило й утвердило систему спеціальних інсти­тутів, процедур і правил як законотворчої діяльності, так і контролю за відповідністю закону праву. Йдеться про си­стему противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу­ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було б визнати, що нічого власне правового не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке сва­вілля видати за «право» і «справедливість». Загальнообо­в'язковість правового закону зумовлена його правовою при­родою і є наслідком загальнозначущості об'єктивних вла­стивостей права, показником соціальної потреби і необхідності дотримання, конкретизації та захисту прин­ципу й вимог права у відповідних офіційних актах і поста­новах. Не право є наслідком офіційно-владної загально­обов'язковості, а ця обов'язковість є наслідком права (дер­жавно-владна форма вияву загальнозначимого соціального сенсу права). Отже, загальнообов'язковість правового за­кону зумовлюють:

— об'єктивна природа права, що постає як воля законо­давця (офіційно-владне опосередкування між вимогами пра­ва і формою їх конкретного законодавчого вираження);

— об'єктивні умови, необхідні для появи та дії право­вих законів, тобто міра зрілості соціуму.

Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивнос­ті. Його сутністю і принципами є тільки владні установ­лення у формі загальнообов'язкових норм. Але й за таких обставин право існує: з одного боку, як заперечення анти-правового закону, а з другого — як те, що заперечується цим законом. Адже офіційне заперечення об'єктивної при­роди права, хоч і в негативній формі, але визнає наявність того, що заперечується. Заперечення не означає усунення того, що заперечується. Неправовий закон не може від­мінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рів­ності, справедливості та свободи людей за будь-яких об­ставин зберігає свою об'єктивну загальнозначимість, є ос­новою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспекти­ви — правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, відносини, свідомість, правосуб'єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо. Від­мінність між ними є не сутнісною, а функціональною. Сут­ність єдиного принципу формальної рівності існує, напри­клад, у правовій нормі — правилах поведінки суб'єктів права; правових відносинах — взаємовідносинах формаль­но рівних, вільних і незалежних суб'єктів права; право­свідомості — усвідомленні сенсу і вимог принципу права учасниками правового співтовариства; правосуб'єктності — визнанні індивідів та їх об'єднань формально рівни­ми, вільними і незалежними суб'єктами правового спілку­вання; правових процедурах — рівному і справедливому порядку набуття та реалізації прав і обов'язків усіма су­б'єктами. Отже, право наявне в усіх правових формоутво­реннях, де буттєвим є принцип формальної рівності.

Рівність як принцип права має важливе значення і з точки зору інших типів соціальної регуляції — моралі, релігії, естетики тощо. В їх взаємодії з принципом рівності простежується правове начало. Як правило, звертають увагу на два взаємопов'язаних аспекти такої взаємодії: 1) мора­льне, релігійне, естетичне ставлення (розуміння, оцінка, за­стосування) до певного правового принципу; 2) визнання та втілення у праві цього ставлення — домагання (мора­льного, релігійного тощо) із врахуванням специфічних осо­бливостей та вимог принципу правової рівності.

У першому випадку йдеться про моральні, релігійні, ес­тетичні форми усвідомлення права і відповідні домагання на їх правове визначення. Звідси беруть витоки моральне і релігійне право. У другому — про правову форму усвідом­лення і вираження цих видів праводомагань. Сюди відно­сять різноманітні історично змінні напрями, форми і спосо­би правового визнання і закріплення прав та свобод людей у сфері моралі, релігії, естетики тощо.

Особливості й форми поширення принципу правової рівності на ці сфери духовного життя, способи правового захисту відповідних запитів та інтересів людей, умов для їх задоволення належать до суттєвих характеристик істо­рично досягнутої межі прогресу права і свободи, розвитку форм суспільної свідомості та видів соціальної регуляції.

Утвердження принципу верховенства права передбачає законодавче визнання, закріплення і захист усіх юридич­но значимих аспектів свободи людини як духовної особи­стості, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта в усіх сферах суспільного життя.

Відповідні сучасні вимоги щодо цього втілені в Кон­ституції України (1996), в якій проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цінніс­тю, що головним обов'язком держави є утвердження і за­безпечення прав і свобод людини. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, кожен має право на свободу світо­гляду і віросповідання, що включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних та інших інтересів, які не посягають на права і свободи інших людей. Ніхто не може бути приму­шений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обме­жений у правах за належність чи неналежність до полі­тичних партій або громадських організацій.

Суттєвим щодо конституційно-правового закріплення мо­ральної, релігійної та загалом духовної свободи й автономії особи є положення Конституції про захист державою гіднос­ті особи; про право кожної людини на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла; про гарантування таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та ін­шої кореспонденції; про особисту і сімейну таємницю тощо.

Таке правове визначення, закріплення і захист свободи особи у відповідних сферах суспільного життя є необхідною умовою нормального буття і функціонування не лише не-правових соціальних норм і регуляторів (моралі, релігії, ети­ки, естетики тощо), але і самого права у загальній системі соціальних норм і соціальної регуляції суспільства.

Право, правовий принцип погодження співбуття і дії різних видів соціальних норм (моралі, етики, релігії то­що) здатні надати цим соціальним регуляторам певну систем­ну єдність.

2. Людина
і
право

Право само по собі не є дієвим. Діють вільні люди, які у своїх взаємовідносинах є суб'єктами права. Суб'єкт (особа) тому й виступає правовим суб'єктом, що уособлює правове буття, принцип права і виступає його носієм і реалізатором. Тож правоздатність і правосуб'єктність людей є пра­вовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємо­відносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей, тобто буття права.

Поняття «правоздатність», «правосуб'єктність» вира­жають певний індивідуальний вимір, стосуються фізич­них осіб, а не надособових об'єднань чи формувань. Це принципово важливо, оскільки тільки там, де вільні фі­зичні особи є суб'єктами права і правових відносин, мож­ливі й інші суб'єкти права («юридичні особи»), можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соці­ально-політичних, національних, державних утворень.

Право — явище історичне. Історизм стосується як бут­тя права, так і форм його вияву. Становлення сутності права і виникнення правових явищ та відносин відбува­ється одночасно і в межах одного процесу. Людина хоч і є правовою істотою, але такою була вона не завжди. Якби люди були завжди рівними, а отже, і вільними, то і про­блем свободи, рівності, справедливості перед людством не існувало б. Але людина, на відміну від інших живих істот на Землі, здатна, завдяки своїй інтелектуальній, вольовій природі, шляхом самовдосконалення і розвитку досягти гідних собі політично-правових форм організації свого су­спільного буття. Інша річ, що різні люди і народи по-різно­му долають шлях розвитку своєї правової природи. Одні вже досягли висот свого правового спілкування, забезпе­чивши панування прав і свобод, інші дотепер не можуть вивільнитись від доправових умов свого суспільного жит­тя. Досвід людства свідчить про величезні труднощі, які необхідно здолати на шляху визволення від стереотипів поведінки, породжених рабством, деспотизмом, тоталітариз­мом, щоб утвердити в суспільному житті ідеї свободи, рів­ності, справедливості, тобто право.

Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозрив­но пов'язана з етапами соціально-економічної зрілості кон­кретної суспільної організації, з рівнем загальнокультур­ного розвитку людства, його гуманізації. Від обсягу пра­воздатності, переліку суб'єктів права у різні епохи можна визначити, кого з людей і якою мірою певна система права визнає правочинними.

Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди — суб'єкти права і раби — об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. У середньовіччі вже не було такої поляризації між правоздатністю вільного і без­прав'ям раба. За станово-ієрархічної структури тогочас­ного суспільства з'являються і розгалуженіші та деталізованіші структури правового спілкування. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав — при­вілеїв. Принцип правової рівності став поширюватись на широке коло людей і відношень, щоправда, в їх становій диференціації й обмеженості. Тому права тогочасної лю­дини були становими правами. За повної чи часткової не­свободи значної частини населення (кріпаків) право було правом — привілеєм. Суб'єктом його визнавалась не лю­дина взагалі (як представник людського роду), а лише при­вілейована людина — як представник певного роду, стану, групи з певним соціальним становищем і рівнем матері­ального багатства. До речі, привілейована людина буттєва на всіх етапах історичного шляху людства: від витоків суспільного буття і до сучасної концепції прав людини. Сучасним типом такої привілейованої людини є громадя­нин (людина як член конкретної держави), а останньою формою прав привілейованої людини є права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини).

Становлення і розвиток прав людини нерозривні з ево­люцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.

Ідеї загальної рівності людей виникли ще в давні часи, розвиваючись згодом у різних формах і напрямах, напов­нюючись на різних історичних етапах досконалішим зміс­том. Подібна еволюція властива практичному їх втіленню у правових актах. Первинні моделі загальної рівності ма­ли станово-обмежувальний характер. Згодом вони зазна­ли модернізацій шляхом збагачення змісту, поширення на інші соціальні групи й країни. Логіку формування юридич­них норм і конструкцій у сфері прав і свобод людини планети можна простежити на підставі спадкоємності та­ких всесвітньо відомих правових актів, як англійські — Велика Хартія Вольностей (1215), Петиція про права (1628), Декларація прав (1688); американські — Декларація не­залежності Сполучених Штатів Америки (1776), Консти­туція СІЛА (1787); французька Декларація прав людини і громадянина (1789), які значною мірою сприяли вияву уні­версального характеру прав людини, що були визнані су­часним світовим співтовариством і закріплені в Загальній декларації прав людини (1948), Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950), Міжнародно­му пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1968) і рекомендовані для утвердження через систему між­народно-правових норм і засобів у всіх державах світу.

Визнання і захист прав та свобод людини стали могут­нім чинником, орієнтиром прогресивного розвитку людст­ва в напрямі співтовариства правових держав, критерієм гуманізації їх внутрішньої та зовнішньої політики. Без­умовно, від декларацій про права людини до їх реаліза­ції —велика відстань, але, як свідчить історія, без таких де­кларацій шлях до бажаної правової дійсності ще довший.

3. Правова
держава у філософії.

Розуміння закону як правового явища передбачає на­явність у ньому об'єктивної загальнозначимості, яка має бути визнаною, нормативно конкретизованою, захищеною можливістю застосування примусових заходів щодо пра­вопорушників тощо. Бажане може набути буттєвості ли­ше за державно організованого життя суспільства, тобто передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьо­му держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захис­ту правового закону.

За словами М. Бердяєва, людство не може жити поза державою, поза онтологічними засадами влади. Воно му­сить бути підпорядковане закону, дотримуватися його. Скасування закону держави для людства, ураженого грі­хом, є поверненням до тваринного стану. Державу він роз­глядав як об'єднуючу, впорядковуючу та організовуючу силу.

Однак такою держава може бути лише за умови забез­печення прав і свобод своїм громадянам, тобто коли вона буде правовою державою. Термін «правова держава», незважаючи на тривалу історію теорії держа­ви, запровадили лише у XIXст. німецькі автори К. Велькер, Р. Моль, І. Аретин та ін. В англомовній літературі він не вживається. Його еквівалентом є поняття «правлін­ня права».

Теоретичні концепції правової державності мають ба­гату історію, своїм корінням сягають античності. Це, зок­рема, ідея справедливого влаштування полісу, його влади і законів, розумного розподілу повноважень між різними гі­лками влади, розрізнення правильних і неправильних форм її організації, верховенство закону в організації взаємовід­носин держави і громадянина тощо. Античному світу була відома ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, за якої право, за­вдяки визнанню і підтримці влади, стає владною силою, тобто загальнообов'язковим законом, а публічно-владна сила, що визнає право і впорядкована (обмежена) та ви­правдана ним, стає справедливою державною владою — такою, що відповідає праву.

Вчення про державу розвивали Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше — Платон і Арістотель.

Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «Зако­нах», була нормативною теорією ідеальної («найкращої») держави, побудованої на принципах добра і справедли­вості. Доброчесність — це знання. Ця фундамен

тальна ідея пронизувала «Державу» Платона. Його ідеальна дер­жава засновується на знанні, оскільки, щоб робити доб­ро, треба знати добро. Держава стане досконалою лише тоді, коли до влади прийдуть носії найбільшого знан­ня — філософи. Лише їхні знання, як основа філософ­ського мистецтва управління державою, дають їм право на владу. У словах Платона, що саме філософу доступне знання про благо, — не хизування всевіданням, а усві­домлення того, що існує певне об'єктивне мірило і що знання краще від здогадів. Державний діяч має розумі­ти, що сприяє зміцненню держави, а що ослаблює її; зна­ти, що таке благо і що потрібно для добробуту держави. Він повинен знати державу не у випадкових її різнови­дах, а в її справжній сутності.

На думку Платона, різні люди мають неоднакові здіб­ності, тому виконують різні види роботи різної якості. Вправність набувається лише там, де люди присвячують себе праці, до якої мають природний хист. У досконалій державі кожен має «робити своє» відповідно до своїх здіб­ностей. Хто придатний виконувати роботу, а не керувати, має виробляти необхідні для життєдіяльності суспільст­ва матеріальні продукти (ремісники). Хто має дар керу­вати, тільки під контролем і під проводом інших пови­нні охороняти державу (військо). Хто покликаний вико­нувати вищі обов'язки, мають керувати державою (філософи). За цією схемою філософ-правитель не є лю­диною винятковою, його право на владу виправдовується тим самим принципом, що діє в суспільстві.

Кожна з цих груп має свої завдання і живе у своїх умо­вах, утворюючи окремий суспільний стан. Отже, ідеальна держава Платона станова. Трьом здібностям цих станів відповідають три життєві сили, три частини, з яких скла­дається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців — мужність, ремісників — само­владання. Коли кожен стан робить своє, постає гармоній­ний устрій держави — устрій справедливості.

Платонівська інтерпретація суспільного поділу праці як принципу побудови ідеальної держави справила неоці­ненний вплив на формування теорії поділу влади у Новий час, хоч у Платона така теорія відсутня. Його владарі-філософи мають усю сукупність державно-владних повно­важень: почергово законотворять, управляють, судять.

Вагомий внесок у розвиток античної політико-правової думки зробив Арістотель, ідеалом якого було конститу­ційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Арістотель вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. На йо­го думку, Платон помилявся, протиставляючи правління мудрості правлінню закону. Навіть наймудріший держа­вець не може обійтися без закону, оскільки закон втілює неупередженість, якої не має жодна людина незалежно від рівня та обширу знань. Політичні відносини, якщо вони передбачають свободу, не повинні звільнити підданих від відповідальності, а це можливо, коли правителі й піддані мають легальний статус. Влада і авторитет закону не за­перечують повноважень певного органу управління, а на­дають його діяльності такої моральної переконаності, якої за інших умов йому не мати. Керуючись твердженням Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх», Арістотель твердив, що закон є необхідною умо­вою цивілізованого життя, що при його творенні колекти­вна мудрість людей (народна думка) має більшу цінність, ніж плід думки наймудрішого законодавця. Тому знання народу слід сприймати не як небажану обставину, а як норму законотворчої діяльності.

Для розвитку теорії та практики правової держави особливо важливими були судження Арістотеля (пізні­ше — Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедли­вих» (з пануванням правових законів) і «несправедли­вих» (деспотичних) форм правління. Справедливе прав­ління передбачає благо для всіх (сюди Арістотель відносив монархію, аристократію та політію (помірну демократію)), несправедливе — блага лише для правлячого класу (ти­ранія, олігархія та крайня демократія, або правління на­товпу).

У контексті теорії поділу влади заслуговує на увагу концепція змішаного правління, запропонована Поліві­єм у праці «Загальна історія». Він проаналізував пов­новаження «трьох влад» у римській державі: владу кон­сулів, сенату і народу, які виражали відповідно царське, аристократичне і демократичне начало. Полібій окрес­лив усталені політичні процедури і важелі, з допомо­гою яких окремі органи влади можуть як сприяти один одному, так і за необхідності протистояти претензіям окремого з них на нові місце і роль в обхід того, що передбачено законом, що забезпечує стабільність і міць держави.

У змішаній формі правління Полібія повноваження представників різних влад (як у майбутніх теоріях поділу влад) не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх специфічних особливостей, а є відносно самостійними, спів­існуючи, взаємно стримуючи і врівноважуючи один одного у межах єдиного державного ладу. Мета його — досягти такої побудови державної влади, за якої повноваження пра­вління не зосереджені в одному центрі, в руках одного ор­гану, а справедливо розподілені між різними, взаємно стри­муючими, протидіючими і врівноважуючими складовими загальнодержавної влади.

Істотну роль у розвитку теорії правової держави віді­грали судження Цицерона про державу як публічно-пра­вову спільноту. Держава для нього — «справа народу». Народ, на переконання Цице­рона, — «це не група осіб, що згромадилась абияк, а знач­на множина людей, об'єднаних спільною домовленістю про закони і права, а також прагненням користуватися блага­ми на взаємовигідній основі». Тобто держава постає не ли­ше як вираження загального інтересу всіх громадян, що було характерно для давньогрецької концепції, а й як уз­годжене правове спілкування цих громадян, як певне пра­вове утворення, «загальний правопорядок».

Цицерон стверджував, що влада делегується народом, тобто постає з колективної сили народу, має функціонувати на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або моральним чи природним законом. Ці прин­ципи організації державної влади здобули повсюдне ви­знання і впродовж багатьох століть були загальновідоми­ми положеннями в теорії філософії права. У них просте­жуються ідеї республіканізму, народного суверенітету, що є важливим для усвідомлення правової основи і правового сенсу державності.

Суттєву роль у становленні концепції правової держа­ви відіграло і вчення Ш.-Л. Монтеск'є про розподіл влад, викладене у його праці «Дух законів» (1748). Держава, на його думку, мас поєднувати в собі найміцніші можливі гарантії і величезною внутрішньою єдністю, чого можна досягти лише поділом влади на законодавчу, вико­навчу і судову. Такий поділ є запорукою свободи, оскільки кожна гілка влади контролюється іншою. Він також за­безпечує єдність через внутрішні зв'язки гілок влади, які унеможливлюють здійснення будь-яких повноважень од­нією гілкою влади без співпраці з двома іншими: законо­давчий орган повинен зібратися на заклик виконавчого; виконавчий утримує за собою право вето (лат. — за­боронено) на законодавчі акти, а законодавство повинно мати надзвичайні юридичні повноваження.

На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гоббса з його специфіч­ним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «спів­дружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного дого­вору або «угоди», як називав її сам Локк. Суттєва новизна їх теоретичних позицій, що набула розвитку в працях Монтеск'є, Канта, Гегеля та інших мислителів Нового ча­су, полягала в особливому тлумаченні поняття «свобода». Якщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто її політич­ний вплив, то в Новий час свободу розуміли не стільки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська сво­бода інтерпретувалась як певна незалежність від держа­ви. Тобто проблема свободи розглядалась уже в її відно­шеннях як до державного ладу, так і до окремої особи, громадянина. Перший аспект, втілений у правовому офор­мленні поділу трьох влад (законодавчої, виконавчої, судо­вої), є необхідною інституційно-організаційною формою за­безпечення другого аспекту свободи — громадянських прав і свобод, безпеки особи.

Теоретичні висновки про єдність поділу влад з права­ми і свободами громадян мали вирішальний вплив не ли­ше на новітні теоретичні уявлення про правову державу, а й на державно-правову практику Англії, Франції, СІЛА на­прикінці XVIIIст., що знайшло свій вияв у згаданих вище конституційно-правових документах тих часів.

Вагомий внесок у пізнання державноправової пробле­матики зробив І. Кант, сформувавши принцип свободи во­лі та моральної автономії особи і категоричний імпера­тив: «Дій так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі і в особі будь-кого іншого також, як до мети, і ніколи не ставився б до нього лише як до засобу». Велика заслуга Канта й у філософському обґрунтуванні та розвитку лібе­ральної теорії правової держави. Згідно з ним держава — це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку дер­жави залежать від того, наскільки її державний устрій уз­годжений із правовим принципом.

Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері дер­жавності постає у Канта як правова організація держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. З огляду на наявність чи відсутність такого поділу Кант виокрем­лює дві форми правління: республіку і деспотію, надаючи перевагу республіці як еквіваленту правової держави. «Ре­спубліканізм, — зазначав він, — є державний принцип відокремлення виконавчої влади (уряду) від законодав­чої; деспотизм — принцип самовладного виконання дер­жавних законів, даних ним самим, тож публічна воля ви­ступає як приватна воля правителя».

Обґрунтовуючи принцип поділу влади і чіткого розме­жування повноважень її гілок, Кант не поділяв ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет і надаючи верховенство за­конодавчій владі як виразнику народної волі. Управлінсь­ка діяльність і акти виконавчої влади, зазначав він, не по­винні порушувати верховенство закону, а правосуддя має здійснювати суд присяжних, обраних народом. Визнаючи верховенство законодавчої влади, він усе-таки обмежує її діяльність, стверджуючи: те, чого народ не може вирішити стосовно самого себе, того і законодавець не може виріши­ти стосовно народу.

Отже, правова теорія Канта ґрунтувалася на ідеї народ­ного суверенітету. Згідно з нею різні гілки влади, виходячи з єдиної волі народу, мають діяти узгоджено і в єдиному напрямі. Воля законодавця, зазначав Кант, є бездоганною, здатність до виконавства у верховного керманича — нездо­ланна, а вирок верховного судді — незмінний. Кантівська концепція правової держави постає не як емпірична реаль­ність, а скоріше як ідеально-теоретична модель, якою слід керуватися як вимогою розуму в практичній організації державно-правового буття.

Якщо у Канта правова держава є бажаним феноменом, то у Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах буття людей. Держава, згідно з Гегелем, — це сутність, влада якої перевершує все, що можна було б їй надати. Вона наділена волею, яку виявляє через державні дії (ухвали законодавчих актів, запровадження особливо­го стану тощо), мас розум, завдяки якому переконує чи відраджує (через конституційний процес) щодо вчинення пев­них дім; вона має право (стосовно своїх громадян та інших держим), а також обов'язки щодо забезпечення нормаль­них умов життєдіяльності своїх громадян. Він розглядав держаку не лише як засіб, а й як мету, вважаючи, що її права потребують особливої поваги і до них треба підхо­дити з безособистісними установками, як і до явищ, що мають природу цілей у самих собі.

Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держа­ва, за Гегелем, постає конституційною монархією з поді­лом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Він поділяв точку зору Локка і Монтеск'є про те, що поділ влад є гарантією публічної свободи. Водночас Гегель вва­жав самостійність влад, їх взаємну обмеженість недореч­ною, навіть хибною, оскільки це, на його думку, неодмінно призведе до взаємної ворожості, протидії між ними, що не сприятиме зміцненню держави. Його ідеалом була ор­ганічна єдність різних влад, які були б невід'ємними час­тинами цілого, могутність і сила якого має визначати сут­ність діяльності кожної з влад. Саме в пануванні цілого, у залежності й підпорядкуванні різних влад державній єдності, на думку Гегеля, і полягає сутність внутрішнього суверенітету держави. Державний суверенітет у його ін­терпретації виступає як абсолютна влада ідеального ціло­го (держави) над усім одиничним, особливим і кінцевим, над життям, власністю і правами окремих осіб та їхніх об'єднань.

Надмірне возвеличення держави над індивідами і сус­пільством свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. — держава). Однак він — правовий етатист, він обож­нює правову державу, оскільки підпорядковує права інди­відів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апа­рату насилля, а як вищому праву. Держава, за Гегелем, — найбільш розвинуте і багате за змістом конкретне право, система прав, що охоплює всі інші, в тому числі і права особи, сім'ї та суспільства. І в цій ієрархії прав держава як найконкретніше право перебуває на вершині правової піраміди і є єдино істинним.

Деякі ліберально-демократичні автори намагаються по­дати філософію (держави) Гегеля як одне з теоретичних джерел ідеології та практики фашизму, націонал-соціа­лізму тощо. Насправді гегелівська концепція правової держави спрямована проти будь-якого свавілля, правової анархії, проти неправових форм застосування сили неза­лежно від того, хто вдається до цього: владні інституції, політичні об'єднання чи приватні особи. Етатизм Гегеля не має нічого спільного з будь-якими різновидами тоталі­таризму чи деспотизму, що завжди прагнули і прагнуть підмінити правовий закон довільно наказним законодав­ством, правову державність — своїм особливим владно-політичним механізмом, а суверенітет держави — моно­полією політичного панування певної партії або хунти (ісп. — об'єднання). Тому теорію держави Гегеля слід розглядати не як теоретичне підґрунтя тоталітариз­му, а як авторитетну філософську засторогу щодо його загрози.

Гегель захищав суверенітет державно-правового ці­лого, піддаючи критиці беззаконня, за якого особлива воля (монарха чи охлократії) набуває чинності закону і діє за­мість нього. Його завжди цікавило лише правове в законі, тобто позитивне право (розумне право). Це свідчить, що гегелівська концепція держави має правову природу, про­голошений ним принцип суверенності держави і держав­них форм вияву, організації та дії, по суті, є правовою ви­могою, необхідною умовою будь-якої концепції та практи­ки домінування права і правової держави.

Однак концепція Гегеля недемократична, вона ґрунту­ється на ідеї суверенітету конституційного монарха. Домі­нуюча в сучасному світі демократична концепція право­вої держави має своєю основою ідею народного сувереніте­ту як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього.

Народний
суверенітет
—концентрованаєдністьповноваженьіправочинності, силиіправа, якіпоширюютьсянавсенаселенняівсю країнуівизначаютьзмістзаконівтапорядоксуспільногобуття.

Державний
суверенітет
—верховенство, незалежність, повнота, загальністьівинятковістьвладидержави, щоґрунтуєтьсянаприн­ципіправа.

Це означає, що простого панування законів і законнос­ті вже недостатньо для концепції правової держави. Вона неминуче потребує панування тільки правових законів і правової законності. Закони і законність мають не лише за формою (назвою), й за змістом цілком відповідати ідеї панування права.

Правовий закон і правова держава внутрішньо взає­мопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, кон­ституційно-правовим контролем тощо. Тобто йдеться про різні форми вияву ідеї та принципу панування права.

Для правової держави необхідні не лише панування пра­на і правових законів (нормативно-правовий аспект), а й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означен­ня міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою (владно-конституційний (організаційний) аспект). Без належної організації державної влади, розмежування зав­дань, певного порядку взаємовідносин її гілок на принци­пах права неможливе панування ні права, ні правових за­конів, а тим паче їх верховенство. Тому правова держава передбачає домінування права і правової форми організації політичної влади, за якої визнаються та захищаються пра­ва та свободи людини і громадянина.

У такому контексті правову державу визначають як правову форму організації і діяльності політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права, носіями прав і свобод людини й громадянина. Побутує тра­ктування правової держави як держави, в якій на основі чинного права реально забезпечується здійснення прав, сво­бод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадянського суспільства.

Правова держава - держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідно­син (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвлад­ними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гаран­тування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і сво­бод людини і громадянина.

Прикметними ознаками правової держави є:

—верховенство і домінування правового закону та по­стійне утвердження суверенітету народу;

—визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалі­зації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;

—організація і функціонування суверенної держав­ної влади на основі принципу поділу влади на законодав­чу (парламент і представницькі органи місцевого само­врядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на міс­цях), судову (органи правосуддя і нагляду);

—чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб;

—взаємна відповідальність особи і держави;

— організація ефективного контролю і нагляду за ре­алізацією правових законів і режиму законності на прин­ципах права.

Основний принцип правової держави полягає в тому, щоб усі його вертикальні й горизонтальні рівні, всі скла­дові були пронизані правом. Це дає підстави для універса­льного трактування феномену правової держави.

Література

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. — К., 1996.

2. Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности. — М., 1993.

3. Нерсесянц В. С. Право — математика свободи. — М., 1996.

4. Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. — К., 1996.